Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.02 - Всесвітня історія

Український студентський рух в еміграції (Центрально-Східна Європа, 20-ті роки ХХ ст.)

Дуднік Олександр Якович

Київ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук Даниленко Василь Михайлович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, провідний науковий співробітник відділу вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Срібняк Ігор Володимирович, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра історії України та зарубіжних країн, професор

кандидат історичних наук Саган Галина Василівна, Київський інститут “Славістичний університет”, кафедра країнознавства, старший викладач

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Захист відбудеться “29” травня 2003 р. о __ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01. в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (01001, Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (01001, Київ - 1, вул. Трьохсвятительська, 4 ).

Автореферат розісланий „22” квітня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

1. Загальна характеристика роботи

український студент емігрант політичний

Актуальність теми. У період між двома світовими війнами з різних причин за кордоном, насамперед - в країнах Центрально-Східної Європи, опинилася багатотисячна маса української студентської молоді. Там вона отримала можливість розпочати або продовжити навчання у вищих учбових закладах. Студентство зуміло зорганізуватися, створити велику кількість академічних громад, встановити контакти з іноземною молоддю й міжнародними молодіжними організаціями та здійснювати корисну для свого народу працю. Життя і діяльність української студентської еміграції в міжвоєнний період викликає великий інтерес, адже містить багато цікавих та повчальних для сьогодення сторінок.

Проблема українського еміграційного студентства в Центрально-Східній Європі у 1920 рр. ще не була предметом спеціального дослідження в українській та зарубіжній історіографії. Академічна молодь брала активну участь в громадсько-політичній та культурно-освітній діяльності української еміграції, а створені нею централізовані організації були фактично єдиними офіційно визнаними представниками народу на міжнародній арені. Отже, без наукової розробки даної проблеми характеристика української еміграції міжвоєнної доби має в цілому неповний характер. Актуальність теми визначається також необхідністю висвітлення історії українського народу в контексті загальноєвропейської та потребою введення до наукового обігу недоступних раніше архівних документів з цієї проблематики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано в рамках перспективного плану Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, який передбачає вивчення історії українського народу на основі широкого кола вітчизняних і зарубіжних джерел в контексті всесвітньої історії.

Мета дисертаційної роботи полягає в дослідженні українського студентського руху в еміграції в Центрально-Східній Європі в 20-ті роки ХХ ст. Головна увага приділена вирішенню таких завдань:

1) з'ясувати ступінь вивчення проблеми та використання її джерельної бази;

2) визначити причини еміграції академічної молоді;

3) дати соціально-політичну характеристику студентів-емігрантів;

4) проаналізувати процес становлення та розвитку академічного руху;

5) висвітлити проблеми діяльності організацій української академічної молоді за кордоном;

6) дослідити чинники ідейно-політичних суперечностей академічного руху;

7) розкрити роль студентів-емігрантів у формуванні українського націоналістичного руху та його ідеології;

8) розглянути діяльність еміграційного студентства на міжнародній арені.

Об'єктом дослідження є український еміграційний студентський рух як громадсько-політичне та історичне явище міжвоєнного періоду.

Предмет дослідження: діяльність українських студентів-емігрантів в країнах Центрально-Східної Європи.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, об'єктивності та багатофакторності. Їх реалізація грунтується на використанні проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, аналітичного та статистичного методів дослідження. Це дозволило максимально об'єктивно показати події, розглянути їх в комплексі та взаємозв'язку, врахувати загальні особливості історичного часу, в якому вони відбувалися, та розвиток країн, на території яких вони проходили.

Термін “еміграція” вживається в роботі у значенні певної етнічної спільноти на ранніх етапах її перебування в інонаціональному середовищі. Тільки в параграфі 2.1. - у значенні виїзду громадян зі своєї країни до іншої на постійне або довготривале проживання з політичних, економічних, релігійних та інших причин.

Хронологічні межі дисертації охоплюють 20-ті роки ХХ ст. як період найбільш активної та плідної діяльності еміграційного студентства. На початок 20-х років припадає хвиля масової еміграції української академічної молоді, виникнення багатьох студентських громад та організаційне становлення еміграційного академічного руху. Верхня хронологічна межа дослідження сягає 30-х років, які стали часом значного зменшення чисельності студентів за кордоном, занепаду багатьох академічних громад.

Географічні межі дослідження охоплюють терени чотирьох країн Центрально-Східної Європи - Австрії, Німеччини, Чехословаччини, Польщі та вільного міста Данцига, де утворилися найчисельніші осередки української академічної молоді та діяли студентські організації, які визначали загальний характер та риси академічного руху в еміграції.

Наукова новизна одержаних результатів та особистий внесок дисертанта полягають у наступному:

- вперше систематизовано та проаналізовано значну масу донедавна невідомих архівних документів і залучено їх до наукового обігу;

- встановлено загальну чисельність українських студентів-емігрантів у Центрально-Східній Європі, а також їх кількісне представництво в основних осередках і організаціях протягом міжвоєнної доби;

- з'ясовано соціально-політичну характеристику академічної молоді (вік, соціальне та територіальне походження, ідеологічні переконання) в найбільших академічних центрах за кордоном;

- досліджено чинники, що спонукали українську студентську молодь до виїзду за кордон;

- проаналізовано відносини між академічними емігрантами зі східних і західних земель України та різними студентськими організаціями;

- досліджено причини виникнення та занепаду, структурну будову і характер діяльності найвпливових академічних організацій і союзів;

- показано роль еміграційного студентства у формуванні українського націоналістичного руху та його ідеології;

- висвітлено роботу установчого конгресу українських студентів західних земель України та еміграції;

- здійснено аналіз ідейно-політичної боротьби в студентському русі та її наслідки;

- розкрито нові аспекти політики урядів окремих країн Центрально-Східної Європи щодо українських студентів-емігрантів;

- визначено основні етапи та особливості діяльності української молоді у міжнародному академічному русі.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в науковому осмисленні та висвітленні проблеми українського студентського руху в еміграції, що дає можливість заповнити суттєві прогалини в історичній науці та сприяє повнішому відтворенню різнорідних процесів в емігрантському середовищі в зазначений час. Окремі положення та висновки дисертації можна буде використати при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), навчальних посібників і довідкових видань з всесвітньої та вітчизняної історії.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародному славістичному колоквіумі, присвяченому дню пам'яті святих Кирила і Мефодія (16-18 травня 2001 р., м. Львів), Всеукраїнській науково-практичної конференції: “Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість” (22-23 квітня 2002 р., м. Київ), Міжнародній науковій конференції: “Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми і перспективи взаємовідносин” (16-18 травня 2002 р., м. Київ).

За темою дисертації опубліковано 9 наукових статей, у тому числі 8 у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури, що містить 479 найменувань джерел та літератури, а також вісім додатків на 10 сторінках. Повний обсяг роботи становить 238 сторінки, з них 187 - основного змісту.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, зв'язок з науковими планам і темами, визначено мету, завдання, хронологічні та територіальні межі, предмет і об'єкт дисертації, показано наукову новизну, теоретико-методологічну основу та практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1 - “Історіографія та джерела вивчення діяльності української академічної молоді в еміграції”. У вітчизняній та зарубіжній історичній науці відсутні узагальнюючі праці з проблеми українського студентського руху в еміграції і, зокрема, в Європі у період між двома світовими війнами. Дослідники вивчали окремі її аспекти, причому праці представників української еміграції та діаспори, як і радянських істориків, не були позбавлені певної ідеологічної заангажованості. Здійснений автором історіографічний аналіз окресленої теми дозволяє поділити усі дослідження на чотири групи:1) праці емігрантів; 2) публікації радянської доби; 3) науковий доробок українських істориків у незалежній Україні; 4) внесок зарубіжних вчених.

На початку та в середині 20-х років М.Грушевський, О.Бочковський В.Липинський, В.Мартинець, М.Шаповал дали суспільно-політичну характеристику українського студентства за кордоном, визначили його завдання. В.Огоновський навів статистичні дані про чисельність, вік та участь студентів-емігрантів у Першій світовій війні та національно-визвольній боротьбі. Перші президенти Центрального Союзу Українського Студентства (ЦеСУС) - П.Ган, І.Федів, М.Масюкевич та С.Нижанківський високо оцінювали значення та діяльність Союзу, характеризували молодь, яка входила до його складу. Протилежну позицію за кордоном займала частина молоді, яка була перейнята комуністичними ідеалами. Її представники - П.Городецький, В.Михалкін, О.Ганджа значну увагу приділяли висвітленню процесу творення та діяльності прорадянських студентських організацій в еміграції, зокрема - Спілки студентів-громадян УСРР в ЧСР та Ділового Об'єднання Поступового Студентства (ДОПС). Вони критикували ЦеСУС та академічну молодь, об'єднану в його складі, за антирадянську і проантантівську спрямованість.

У 1926 р. вийшов друком нарис Л.Шрамченко про українське, білоруське та грузинське студентство у вузах Чехословацької республіки. Автор розглянув чисельність, національно-територіальне походження, вік і стать студентів, проаналізував побутові умови їх життя, релігійні переконання, освіту до вступу у вищі навчальні заклади, але не торкнувся проблеми взаємовідносин в студентському середовищі.

У 1932 р. Т.Марітчак показав соціальний та віковий склад українських студентів віденської “Січі” у першій половині 20-х років, Ю.Вітошинський - створення та діяльність кооперативу “Самопоміч”, а І.Федів - “Товариства Прихильників Освіти” (ТПО). Наприкінці 30-х років короткий екскурс в історію зародження українських академічних корпорацій здійснив Л.Гузар, а діяльність ЦеСУСа на міжнародній арені проаналізував К.Мельник.

На початку 40-х років минулого століття колишні студенти М.Антонович і Д.Равич опублікували статті про життя та діяльність студентів Української Академічної Громади (УАГ) у Празі в 20-30-ті роки, а Я.Шумелда подав стислий нарис поширення націоналістичної ідеології в середовищі української академічної молоді у ЧСР, Австрії, Німеччині та Данцигу в той же період.

Значним внеском у наукове опрацювання проблеми став вихід у 1942 р. монографії С.Наріжного “Українська еміграція”. Автор стисло охарактеризував фактично всі студентські організації, приділивши найбільше уваги діяльності ЦеСУСа, однак не простежив взаємовідносини та ідейно-політичну боротьбу академічної молоді.

У 50-ті роки з'являються статті А.Жуковського та В.Орелецького, присвячені відповідно 30-й та 35-й річницям ЦеСУСа, в яких дослідники високо оцінили працю Союзу на міжнародній арені, але мало торкалися внутрішніх проблем централі.

У 1968 р. діяльність Груп Української Націоналістичної Молоді (ГУНМ) та Легії Українських Націоналістів (ЛУН) у студентському середовищі в еміграції, а також їх роль у формуванні ОУН розглянув один з президентів ЦеСУСа після Другої світової війни - П.Мірчук.

Дещо заідеологізований характер носить одне з найгрунтовніших досліджень з історії ЦеСУСа - “Нариси історії Центрального Союзу Українського Студентства (1922-1945 рр.)” М.Антоновича, яке з'явилося в середині 1970-х рр. Намагаючись уникнути глибокої оцінки ідейно-політичних протиріч серед студентства, автор мало уваги приділив установчому конгресу академічної молоді, діяльності та ліквідації Центральної Допомоги Українського Студентства (ЦеДУС), ІІ-му з'їзду ЦеСУСа.

Наприкінці 70-х років В.Шиприкевич та В.Бачинський розкрили причини еміграції та характерні риси організаційного життя української академічної молоді у вільному місті Данцигу в зазначений період.

На початку 1990-х років виходять дві монографії З.Книша. Першу з них автор присвятив Я.Барановському та його діяльності, зокрема на посаді президента ЦеСУСа у 1933-1939 рр., другу - становленню ОУН та участі у тому процесі академічних організацій ГУНМ і ЛУН.

Особливості виникнення та функціонування українських студентських організацій в Берліні у міжвоєнну добу показали М.Сулима, В.Яріш та Б.Цимбалістий. Проте вони обійшли проблему взаємовідносин, зокрема, між промонархічною і націоналістичною молоддю.

Радянські вчені, в силу класового підходу у висвітленні історичних подій, розглядали діяльність лише комуністичної та прихильної до радянської влади української академічної молоді за кордоном. Так, Ю.Римаренко в 60-х роках, а Ю.Гай у 1980 р. головну увагу в своїх дослідженнях зосередили на незначному відрізку часу - 1922-1924 рр., коли прорадянські впливи серед студентів-емігрантів досягли апогею, а діяльність академічної молоді в наступні роки залишили поза увагою.

Створення незалежної української держави поклало початок новому етапу у вивченні проблеми, але сучасні вітчизняні історики досліджують її лише в контексті культурно-освітньої, наукової та політичної діяльності української еміграції міжвоєнної доби.

На початку 1990-х рр. С.Віднянський один з перших багато уваги приділив студентам-емігрантам, зокрема Українського Вільного Університету (УВУ) в Празі, та їх подальшій долі. Досліджуючи політичні аспекти діяльності емігрантів, про організації академічної молоді за кордоном згадують А.Кентій та В.Трощинський. Вагомий внесок у висвітлення даної проблеми зробили М.Павленко та І.Срібняк, які показали військову еміграцію як одне з основних джерел українського еміграційного студентства на початкових його етапах, простежили формування студентських громад в таборах для інтернованих, взаємозв'язок та допомогу між інтернованими і студентами, які вийшли з таборів.

Серед інших дослідників, які протягом 90-х років у більшій чи меншій мірі торкалися окресленої тематики, необхідно назвати В.Потульницького, Т.Бублик, О.Вагіну, М.Делегана, К.Іващенко, Г.Саган, Т.Сидорчук, В.Стремидла та В.Череватюк.

Останні 12 років дана проблема викликає зацікавлення і зарубіжних дослідників. Так, на політичний характер діяльності ЛУН і ЦеСУСа наголошував З.Сладек з Чехословаччини. Про всебічну допомогу українській академічній молоді з боку Українського Громадського Комітету (УГК) в ЧСР писав відомий словацький історик О.Мушинка. Діяльність ГУНМ досліджувала редактор празького часопису “Пороги” - Л.Райчинець. Про українських студентів УВУ та Чеського політехнічного інституту писали чеські дослідники - А.Моравкова та Д.Пуме. На товариські стосунки між українською і білоруською академічною молоддю у міжвоєнній Празі наголошував Л.Мирочицький з Білорусії. Проте найбільший внесок у висвітлення теми зробив польський історик О.Вішка, який всебічно проаналізував організаційне життя та пресу українських студентів-емігрантів у міжвоєнній Польщі та Данцигу.

Джерельна база досліджуваної проблеми складається з неопублікованих архівних документів, еміграційної студентської преси, спогадів колишніх емігрантів та збірок документів. Її основу становлять матеріали “Празького архіву”, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) в м. Києві. Серед них найбільшим є фонд 3905 (ЦеСУС), який містить інформацію про внутрішню і зовнішню діяльність Союзу протягом 1922-1934 рр.

Відомості про вплив міжнародних благодійних організацій на формування ідеології та діяльність частини української академічної молоді в еміграції можна почерпнути у фонді 3671 (Союз Відродження Українського Студентства (СВУС). Документи з'їздів українських студентських громад у Польщі, в яких висвітлюються плани молоді щодо свого подальшого перебування і навчання за кордоном зібрані у фонді 3646 (Рада студентських представників на еміграції в м. Ченстохові)

Фонд Союзу Українських Студентських Організацій в Німеччині (СУСОН) включає матеріали про виникнення та перший рік діяльності організації, а фонд Союзу українських студентів-емігрантів в Німеччині (м. Берлін) стосується діяльності українських студентів у Берліні в 30-ті - на початку 40-х років.

У фонді 4465 (Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб) містяться також програмні документи комуністичних та прорадянських організацій академічної молоді. Інформацію про громадсько-політичну та фахову діяльність українських студентів у столиці ЧСР, роботу управи ЦеСУСа включає фонд УАГ в Празі.

Різноманітні статистичні дані містять матеріали фонду Чесько-Українського Комітету допомоги українським та білоруським студентам. Допоміжними для розкриття теми є фонди УГК, УВУ, Українського педагогічного інституту ім. М.Драгоманова, а також Українських наукових інститутів у Берліні та Варшаві.

Першорядними є документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО) в Києві - фонд 269 (“Український музей в Празі” кінець ХІХ ст. - 1948 р.). Він включає відомості про виникнення та діяльність студентських корпорацій в м.Данцигу та Німеччині, статистичні дані по різних країнах Центрально-Східної Європи, статути академічних організацій, звіти та резолюції студентського конгресу. Матеріали про підтримку Центральним комітетом Комуністичної партії України прорадянських українських організацій за кордоном, в тому числі академічних, зосереджені у фонді 1 ЦК КП(б) України.

Важливими є документи Центрального державного історичного архіву (ЦДІА) України в м. Львові. Частина його матеріалів про студентство знаходиться в особистих фондах українських громадських та політичних діячів, зокрема О.Назарука та В.Старосольського, а також Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українського горожанського комітету м.Львова, Українського Народно-Демократичного Об'єднання в м.Львові. Безпосередньо діяльності студентів стосуються документи професійної організації українського студентства (Профорус), Українського університету у Львові, Українського студентського товариства “Січ” у Відні та Українського товариства “Студентська поміч” при УАГ в Празі.

Інформацію про націоналістичну молодь та її осередки на територіях Німеччини та Чехословаччини містить розділ міжнародного права Центрального державного кінофотофоноархіву України (ЦДКФФА України) ім. Г.С.Пшеничного в м.Києві.

Багато інформації було почерпнуто з емігрантської преси, яка зберігається в Науково-довідковій бібліотеці центральних державних архівів України, у відділі зарубіжної україніки Національної бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України та в бібліотеці ім. О.Ольжича. За призначенням та характером академічні видання можна розділити на загальностудентські, територіальні або регіональні, мистецькі, наукові та ідеологічні.

Цінними є спогади колишніх емігрантів, зокрема І.Рудницького та Е.Стахіва. Чимало спогадів про життя академічної молоді в Берліні вміщено у збірнику “Українці в Берліні 1918-1945”, у Данцигу - в “Пропам'ятній книзі Данцигерів”, у Подебрадах - у книзі “Українська Господарська Академія в ЧСР” (1972 р.). Однак їх автори намагалися приховати протиріччя, що існували в середовищі емігрантів. Важливими для розкриття теми є спогади О.Бойкова, О.Бойдуника, О.Питляра, а особливо спогади й матеріали до передісторії та історії українського організованого націоналізму В.Мартинця “Українське підпілля від УВО до ОУН” (1949 р.).

Низка збірників УВУ в Празі за 20-30-ті роки дозволила простежити зміну чисельності студентів-емігрантів у Празі та організацію їм допомоги з боку професорсько-викладацького складу.

Серед іноземних джерел слід відмзначити збірник “ Dokumenty k djinm rysk a ukrajinsk emigrace v eskoslovensk Republice (1918-1939)” (Прага 1998 р.). Частина його матеріалів присвячена показу різноманітних видів допомоги, що надавалася українським і російським студентам в ЧСР.

Факти підтримки українських студентів-емігрантів з боку представників української католицької церкви у Німеччині подано у збірнику “Studies in the history of the Ukrainian catholic church in Germany” (Вінніпег 1988 р.).

Розділ 2. “Зародження українського студентського руху в еміграції”. У 1920 р., після поразки національно-визвольної боротьби українського народу, за кордоном в таборах для інтернованих і полонених опинилася маса вояків українських армій. З власної ініціативи та за сприяння урядів УНР і ЗУНР багато з них вступали до іноземних вузів і створювали українські студентські громади. Допомогу академічній молоді надавали різні організації: УГК у ЧСР, Український Центральний Комітет у Польщі, “Допомоговий комітет для збігців” в Австрії, YMCA (Young Man Christian Association), Європейський Студентський Допомоговий Фонд (ЄСДФ), а також українська діаспора в Америці, уряди ЧСР і Польщі, окремі політичні та громадські діячі. Водночас, відсутність національних та політичних обмежень при вступі до вузів Чехословаччини, Австрії, Німеччини та Данцигу, можливість отримати за кордоном матеріальну допомогу або стипендію, сприятлива економічна кон'юнктура, традиційні культурно-освітні зв'язки обумовили еміграцію молоді з етнічних земель України, що перебували у складі Польщі, Румунії, а також з УСРР.

На початку 20-х років студентські громади в еміграції були неоднорідними за віком, соціальним і територіальним походженням та ідеологічними переконаннями своїх членів. Крім організацій у Данцигу та Кенігсберзі, їх основу становили колишні вояки, які часто зосереджували владу у своїх руках і вдавалися до військових методів керівництва. Все це породжувало внутрішні конфлікти. Для їх подолання, а також об'єднання молоді в національний союз, визначення єдності мети та завдань студентства, координування його діяльності в різних країнах і на міжнародній арені, налагодження взаємодопомоги та віднайдення нових джерел матеріальної підтримки постала необхідність проведення установчого конгресу. Однак підготовча до нього робота виявила розходження між соціалістичною та несоціалістичною молоддю щодо характеру з'їзду. Перші виступали за його аполітичність, вважаючи, що об'єднати молодь можливо лише на засадах професійності та спільності соціально-культурних інтересів. Другі шлях до примирення та об'єднання вбачали через вироблення спільних ідейних принципів. Прийняття ідеологічної платформи було доручено пленуму конгресу, який відбувся влітку 1922 р. в Празі. Його робота засвідчила, що всі політичні течії студентства виступали за соборну і незалежну Україну, однак не дійшли згоди через розходження щодо форми правління та політичного ладу майбутньої держави. Конгрес не вирішив усіх проблем, а переклав їх на створені ним ЦеСУС і ЦеДУС, викликавши тим неоднозначну оцінку своєї роботи в студентському середовищі.

Мета ЦеДУСа полягала в централізації допомогової акції студентству з різних джерел та в справедливому розподілу їх коштів. Допомогова централь повинна була надавати матеріальну підтримку українським студентам-емігрантам за межами ЧСР. Її ліквідація на початку 1923 р. була спричинена боротьбою студентських угруповань різних політичних орієнтацій за джерела фінансової підтримки, невизнанням централі українською академічною молоддю в Чехословаччині, українською спільнотою в Америці та протидією їй з боку Української Студентської Помочі в Празі. Функції ЦеДУСа перейшли до ЦеСУСа, який був виразником інтересів насамперед галицької молоді. Остання чисельно переважала в його складі та управі. Протягом 1923-1927 рр., завдяки оподаткуванню студентів-стипендіатів у ЧСР, Союз проводив допомогову діяльність з метою забезпечення нагальних потреб найнужденіших категорій українського студентства (членів ЦеСУСа) в різних країнах Європи. Це викликало невдоволення не лише українських студентів-емігрантів у Чехословаччині, а й окремих політичних сил країни. У 1923 р. уряд ЧСР відмовився встановлювати нові стипендії, а на початку 1927 р. фактично припинив допомогу українцям. Це зумовило децентралізацію внутрішньої політики ЦеСУСа та відмову від федеративних принципів побудови організації. З того часу Союз перетворився на конфедерацію студентських союзів в окремих країнах еміграції, а його управа координувала їх міжнародну діяльність. З середини 1920-х років керівництво Союзу перебувало під впливом націоналістичної молоді, що стало однією з причин його відходу від принципів аполітичності та переходу на ідеологічні засади українського націоналізму на початку 30-х років. Перетворившись на політичну організацію, ЦеСУС поставив себе поза правовими нормами окремих міжнародних студентських організацій і, зокрема в ЧСР, що ускладнило його подальшу діяльність.

Постійна ідейно-політична конфронтація в студентському середовищі, складність матеріального становища молоді, вплив пацифістських ідей та діяльність міжнародних благодійних організацій, зокрема YMCA та WSCF (Всесвітньої Студентської Християнської Асоціації), сприяли появі у 1923 р. релігійно-етичної централізованої організації - Союзу Відродження Українського Студентства (СВУС). Союз ставив за мету примирити та об'єднати усі політичні течії молоді на християнських та національно-етичних принципах. Організація намагалася боротися з різними проявами несправедливості, а її соціальні ідеї були близькі соціалістичним. Діяльність СВУС носила суспільно-корисний характер. Однак несприйняття ідейних засад Союзу більшістю еміграційної молоді та припинення матеріальної підтримки з боку міжнародних благодійних інституцій обумовили невдовзі його занепад.

У розділі 3 - “Ідейно-політичний розкол українського академічного руху в еміграції” доводиться, що у 1922-1924 рр. одночасне перебування в окремих академічних організаціях молоді різних ідейно-політичних переконань, непорозуміння між галичанами та наддніпрянцями, неспроможність і небажання керівництва ЦеСУСа виробити єдину ідеологічну платформу, матеріальна залежність студентів від різних політичних чинників, а також вплив на молодь подій, що відбувалися у Польщі та радянській Україні (створення СРСР, запровадження “непу” та “українізації”, визнання Антантою прав Польщі на Східну Галичину) сприяли загостренню політичної конфронтації в студентському середовищі. В результаті відбувався розкол найбільших станових громад за територіальним та ідеологічним принципом, а студентський загал розділився на прорадянський і антирадянський табори, між якими розгорнулася боротьба за контроль над ЦеСУСом. Її апогеєм став ІІ-й з'їзд Союзу в 1924 р. Більшість його делегатів засудила радянську владу як окупаційну і ворожу українському народу, відмовилася співпрацювати з радянською молоддю за кордоном і в УСРР, тим самим спричинила вихід зі складу ЦеСУСа прорадянської частини соціалістичного студентства, яке вважало УСРР природнім союзником в подальшій боротьбі за єдину незалежну українську державу. Така молодь об'єдналася в ДОПСі, яке стало результатом співпраці урядів ЗУНР і радянської України на студентському терені. В еміграції Об'єднання нараховувало у своєму складі близько 500 членів і намагалося позбавити Союз (понад 2 тис. осіб) права представляти українське студентство на міжнародній арені, послабити його економічно та чисельно.

З середини 20-х років український студентський рух переживає організаційну кризу. У ЧСР вона була обумовлена ідейно-політичною конфронтацією та розколом, дрібноміщанською психологією значної кількості студентів і закінченням частиною з них навчання. Її проявом став духовний занепад молоді, зневіра в можливості подальшої боротьби за українську державність, небажання займатися громадсько-політичною діяльністю, сплачувати податки. Молоді люди зосереджували свою увагу на навчанні, виходили зі складу станових громад і поповнювали ряди фахових академічних товариств, а після закінчення вузу частина з них намагалася влаштувати своє життя за кордоном. У Німеччині, Австрії та Данцигу криза була зумовлена насамперед погіршенням матеріального становища студентів внаслідок зміни економічної кон'юнктури в цих країнах, припиненням допомоги з боку міжнародних благодійних інституцій та української спільноти в Америці. Це змушувало молодь залишати навчання та поповнювати ряди заробітчанської еміграції. Згодом становище ускладнювали проблеми випускників - працевлаштування та рееміграція. Більшість з них, навіть ті, що не визнавали радянську владу, прагнули повернутися на батьківщину. Однак УСРР і Польща надавали таку можливість лише тим, хто відкрито відмовлявся від своїх політичних поглядів.

Найстійкішими в організаційному та ідейному плані виявилися націоналістичні організації, такі як ГУНМ, ЛУН, згодом СУСОНД, Союзи братніх студентських корпорацій “Чорноморе” та “Зарево”. З часу заснування ГУНМ і ЛУН ставили за мету здобуття соборної держави на всіх етнічних українських землях, однак стратегія національно-визвольної боротьби ГУНМ до її об'єднання з Легією у складі Союзу Організацій Українських Націоналістів (СОУН) у 1927 р. передбачала відновлення української держави спочатку в Галичині. Це був один із чинників непорозуміння між галицькою і наддніпрянською молоддю. Теорія майбутньої національної держави, розроблена головою Легії М. Сціборським, передбачала формування в Україні надкласової диктатури на чолі з вождем, яка мала організувати та завершити визволення українського народу. З часом Україна повинна була перейти до парламентської форми державного управління. ГУНМ, ЛУН та студентські корпорації зробили ставку на національне виховання молоді, яка тільки входила в громадське життя. Щоб уникнути внутрішньополітичної боротьби, вони забороняли своїм членам вступати та співпрацювати з політичними партіями, водночас мали тісні стосунки з Українською Військовою Організацією. ГУНМ і ЛУН брали участь у створенні ОУН, а вироблені ними принципи позапартійності, позакласовості, національного демократизму, безкомпромісності та орієнтації на власні сили були покладені в основу її ідеології.

Центром зародження і поширення українських корпорацій в еміграції став Данциг. Побудовані за принципом напіввійськових організацій, вони об'єднувались у союзи на ліберально-демократичних засадах і мали ідеологічний та професійний характер. Незважаючи на це, з другої половини 20-х років корпорації поповнюють ряди ЦеСУСа, підтримують його матеріально, сприяють його переходу на націоналістичні позиції.

Розділ 4 - “Міжнародна діяльність українських академічних організацій в еміграції” розкриває завдання, що постали перед українськими студентами-емігрантами на міжнародній арені, а також шляхи подолання ними труднощів і перешкод (брак традицій і досвіду, компетентних людей, матеріальних фондів, державний принцип побудови міжнародних академічних організацій, новизна українського питання, а головне - відсутність власної незалежної держави).

Простежуються три етапи міжнародної діяльності українських академічних організацій. Перший - початковий або період визнання (1920-1923 рр.) Важливим кроком на цьому етапі став вступ українських студентів у 1921 р. до Міжнародної Студентської Конфедерації (СІЕ), участь у слов'янському студентському Конгресі (1922 р.) та у конференціях ЄСДФ і WSCF. У ході їх роботи українська молодь надавала про себе необхідну інформацію та з'ясовувала ставлення до себе представників різних народів. Другий етап - це утвердження ЦеСУСа як повноправного члена міжнародного студентського руху (1924-1926 рр.). Характерною рисою цього періоду була боротьба українців з польськими, румунськими та російськими студентами, а також “українцями-малоросами”, які намагалися позбавити Союз права представляти на міжнародній арені студентську молодь з окупованих українських земель. Третій етап - це період постановки та реалізації власних програмних цілей (з 1927 р.) Він характеризується проведенням незалежної від зовнішніх чинників політичної діяльності, зокрема участю у створенні Міжнародної Студентської Ліги для перебудови Європи (ISL).

Протягом другої половини 20-х років ЦеСУС був однією з найактивніших організацій у складі СІЕ, однак проантантівська політика останньої не приносила українцям бажаних результатів. Ставши членом ISL у 1933 р., Союз відкрито перейшов на позиції перегляду версальської системи післявоєнних мирних договорів. ЦеСУС активно співробітничав з ЄСДФ (з 1924 р. Міжнародна Студентська Поміч). Нетривалою, однак успішною була міжнародна діяльність СВУС в складі WSCF, яка офіційно визнала право українського народу на створення власної держави. Прикладом професорсько-студентської співпраці стала діяльність Українського університетського товариства у складі Федерації університетських товариств при Лізі Націй. На регіональному рівні українці брали участь у діяльності Союзу Студентських Організацій Народів Сходу Європи та Союзу Слов'янських Студентів у Відні. Вони налагоджували зв'язки та співробітництво зі студентством прибалтійських, балканських, скандинавських, західноєвропейських та азійських країн. Прикладом близьких міжнаціональних взаємовідносин стало існування українсько-білоруського, українсько-югославського та українсько-литовського академічних товариств, співпраця українських і німецьких корпорацій.

Висновки

У результаті проведеного дослідження автор дійшов наступних висновків:

1. В історичній науці український студентський рух в еміграції є актуальною проблемою. Однак вона не була об'єктом спеціального наукового дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків, які зосереджували увагу лише на окремих її аспектах. Працям українських дослідників з діаспори та радянських притаманні ідеологічна заангажованість та суб'єктивізм. Історіографічний аналіз та наявність різноманітної джерельної бази переконують у науковій і практичній доцільності проведення дослідження з даної теми.

2. Причини еміграції української академічної молоді були обумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. До перших відноситься поразка українського народу в національно-визвольній боротьбі 1918-1921 рр. та антиукраїнська політика держав, до складу яких входили українські землі. До другого - допомога, яку молодь могла отримати за кордоном з різних джерел, сприятлива політична атмосфера та соціально-економічні умови перебування на теренах Австрії у 1920-1922 рр., ЧСР у 1921-1927 рр., Німеччини у 1920-1922 рр. та з 1926 р., в Данцигу, насамперед у 1922 р. Важливе значення мало створення українських вищих навчальних закладів у ЧСР, високий освітній та науковий рівень вузів, зокрема Німеччини, та існування традиційних академічних осередків української молоді в Австрії.

3. Встановлено, що протягом міжвоєнної доби в країнах Центрально-Східної Європи навчалося понад 20 тис. українських студентів. Найбільше їх було у 1923 р. - понад 5 тис. осіб, найменше - у 1929-1930 рр. (близько 300 осіб), половина з них перебувала у ЧСР. Більшість студентів належала до організованої частини молоді та поділялася на політичних і, власне, академічних. У 1920-ті роки студенти становили основу української політичної еміграції в країнах перебування. Майже 90% з них отримували різні види допомоги, зокрема стипендії. У 20-х роках найбільше таких було у ЧСР, а в 30-х - у Німеччині та Данцигу. Серед студентів-емігрантів зустрічалися представники усіх історико-географічних регіонів України. Понад 70% з них походило з західноукраїнських земель, насамперед з Галичини. Лише у першій половині 20-х років молодь з центральних і східних регіонів України переважала на теренах Німеччини та Польщі. До кінця 20-х років вік більшості студентів-емігрантів становив від 20 до 30 років. Серед академічної молоді переважали вихідці з селянських родин, за ними йшли представники інтелігенції, включаючи дітей духовенства. У студентському середовищі існували усі ідеологічні течії, які мала українська політична еміграція, проте організаційно оформленими та найвпливовішими були соціалісти-драгоманівці (громади ім. М.Драгоманова та І.Франка), націоналісти (ГУНМ і ЛУН, союзи корпорацій “Зарево” і “Чорноморе”), есери (Вільна Громада), комуністи (Спілка студентів-громадян УСРР в ЧСР) та монархісти (гурток Студентів-Хліборобів).

4. Однією з головних причин скликання студентського конгресу 1922 р. в Празі була необхідність вироблення єдиної політичної платформи для ідейного об'єднання та припинення політичної конфронтації, яка відбувалася в академічних громадах. Конгрес не виконав це завдання, оскільки делегати соціалістичної та несоціалістичної орієнтації (переважно колишні вояки), яким тоді належали провідні позиції в студентському житті, не бажали поступатися ідейними принципами, чим ускладнили подальшу діяльність академічних централей.

5. Студентські організації формувалися під впливом і за зразком іноземних та міжнародних. Для ЦеДУСа, ЦеСУСа і СВУС це мало негативні наслідки, оскільки під час їх створення українська молодь не враховувала реальні можливості та особливості їх функціонування за кордоном і сліпо наслідувала структурну будову іноземних студентських організацій, зокрема ЧСР. Побудовані за принципом централізації та постійної фінансової підтримки з боку держави вони були неспроможні виконувати свої функції. Припинення чи обмеження матеріальної допомоги з боку міжнародних інституцій, неоднозначне ставлення до них студентського загалу і громадськості призводили до невиразної їх діяльності, зміни структурної будови і навіть занепаду. Проте, будучи побудованими на демократичних засадах, вони сприяли формуванню відповідних якостей та навичок поведінки у своїх членів.

6. У середині 20-х років через неоднозначне ставлення до УСРР український студентський рух в еміграції зазнав ідейно-політичного розколу. Його проявом був поділ більшості студентських громад, в тому числі ЦеСУСа, на окремі організації. Одні з них стояли на прорадянських, інші - на антирадянських позиціях. Перші входили до складу Спілки студентів-громадян УСРР в ЧСР (наддніпрянська) та створеного після розколу - ДОПС (галицьке), другі - до ЦеСУСу. Однак єдності та взаємопорозуміння не було в жодному з таборів. Відмінність ідеологічних поглядів і політичних орієнтацій спостерігалася як між наддніпрянцями та галичанами, так і в середовищі перших і других. Організаційна криза українського студентського руху в еміграції була спричинена погіршенням матеріального становища молоді, зневірою в успішність подальшої боротьби за українську державу, політичною конфронтацією та намаганням уникнути її, закінченням навчання більшістю студентів-емігрантів, пасивністю новоприбулої молоді, проблемою рееміграції, а також дрібноміщанською психологією частини студентських мас.

7. Українська академічна молодь за кордоном стала базою матеріальних і людських ресурсів для формування українського націоналістичного руху. У 1921-1923 рр. грошові внески студенти-емігрантів Чехословаччини були основним джерелом фінансового забезпечення діяльності УВО. Еміграційне студентство створило перші націоналістичні організації української молоді - ГУНМ і ЛУН. Їх лідери стали безпосередніми творцями стратегії національно-визвольної боротьби та націоналістичної теорії, зокрема, з питань соціально-економічного та державного устрою, а також були співзасновниками ОУН. Студентські корпорації в Данцигу були задіяні в роботі УВО. Під впливом націоналістичних ідей, що поширювалися в Європі, а також завдяки отриманим знанням та життєвому досвіду, націоналістична академічна молодь розійшлася в ідеології та в методах подальшої боротьби за українську державу з представниками інших політичних центрів за кордоном.

8. Завдяки наполегливій та самовідданій праці українські студенти в еміграції, за відсутності незалежної української держави, стали постійним і впливовим фактором міжнародного академічного руху. Входячи до складу та співпрацюючи з різними міжнародними та іноземними академічними організаціями, українська молодь довела свою здатність працювати нарівні з представниками державних націй, здобувала досвід та визнання. Діяльність студентів-емігрантів на міжнародній арені носила корисний загальнонародний характер. Вони знайомили європейські нації з історією та культурою українського народу, здійснювали пропаганду його національно-державницьких ідей, демонстрували національні здобутки, доносили до відома світової громадськості складність становища українців у складі іноземних держав. Студентство зуміло зацікавити частину молодої генерації світу українською справою та привчило її бачити в Україні постійний і самостійний чинник міжнародного життя. Таким чином, еміграційна академічна молодь сприяла реалізації державотворчих ідей і спрямувань українського народу, зробила вагомий внесок у формування майбутніх засад української зовнішньої політики.

Основні результати дослідження викладено у таких публікаціях

1. Український студентський рух в країнах Центральної Європи у міжвоєнний період: історіографія проблеми // Наук. записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів. 2001. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, 2002. - Т.7. - С.511-527.

2. Еміграція та рееміграція українського студентства (1920-і роки) // Український історичний збірник. 2001. - К.: Інститут історії України, 2002. - С.276-300.

3. Ідеологія та ідеологічні табори в середовищі українського еміграційного студентства на початку 20-х років // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К.: Інститут історії України НАН України. - 2002. - № 11.- С. 178-186.

4. Розкол українського студентського руху в еміграції у міжвоєнний період: причини та наслідки // Наук. записки. Іст. науки: Зб. наук. статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: Видавництво НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2002. - Вип. 45. - С.22-29.

5. Союз Відродження Українського Студентства (СВУС) (20-ті рр. ХХ ст.) // Наук. записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, 2002. - Т.8. - Ч. ІІ. - С.114-122.

6. Студентство як основна складова української політичної еміграції у 20-ті рр. ХХ ст. // Наук. записки Вінницького держ. пед. університету ім М. Коцюбинського. Серія: історія. - Вип.4. - Вінниця. - 2002. - С.103-106.

7. Внесок українських студентів-емігрантів у формування націоналістичної ідеології ( 20-ті роки ХХ ст.) // Тези всеукраїнської науково-практичної конференції: Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість. - К.: Європейський університет, 2002. - С.71-74.

8. Українська студентська молодь у політичному житті Польщі в міжвоєнний період // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика. - К.: Інститут історії України НАН України. - 2002. - Вип. 6. - С. 264-272.

9. Український студентський рух у міжвоєнній Польщі та за її межами в контексті польсько-українських взаємовідносин // Над Віслою і Дніпром. Польща і Україна в європейському вимірі: минуле і сучасність. - Торунь-Київ, 2002. - № 1.- С.165-177.

Анотація

Дуднік О.Я. Український студентський рух в еміграції (Центрально-Східна Європа, 20-ті роки ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук із спеціальності 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського Національної академії наук України. - Київ, 2003.

Дисертаційне дослідження присвячене українському студентському руху в еміграції 20-х років ХХ ст. на теренах Центрально-Східної Європи. Праця є першою спробою дослідження даної теми в українській та зарубіжній історичній науці.

У роботі на основі широкого кола архівних джерел висвітлена громадсько-політична діяльність українських студентів-емігрантів у Чехословаччині, Німеччині, Австрії, Польщі та вільному місті Данцигу. Досліджено фактори, які спричинили еміграцію української академічної молоді, дано її соціально-політичну характеристику. Показано процес зародження та організаційного становлення українського академічного руху за кордоном. Висвітлено діяльність найбільш впливових студентських організацій та союзів. Розкрито причини, характер та наслідки ідейно-політичної боротьби в середовищі українських студентів-емігрантів, а також розколу академічного руху. Проведено аналіз кризових процесів в організованому житті студентів у середині 20-х років. З'ясовано чинники утвердження націоналістичної ідеології в студентському русі та внесок академічної еміграційної молоді у формування теорії українського націоналізму.

Розкрито участь українського еміграційного студентства в міжнародному академічному русі, його співробітництво та зв'язки з іноземними молодіжними та громадськими організаціями.

Ключові слова: українська еміграція, студентський рух, Центрально-Східна Європа, міжнародна діяльність.

Аннотация

Дудник А.Я. Украинское студенческое движение в имиграции (Центрально-Восточная Европа, 20-е годы ХХ в.) - Рукопись.

Диссертация на соискание степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02. - всемирная история. - Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевского Национальной академии наук Украины. - Киев, 2003.

Диссертация посвящена общественно-политическому движению украинских студентов-имигрантов в 20-е годы ХХ века в Центрально-Восточной Европе. Работа является первым комплексным исследованием проблемы в украинской и зарубежной исторической науке.

В диссертации подробно анализируются внутренние и внешние причины выезда украинской студенческой молодежи за рубеж; рассмотрена политика Чехословакии, Германии, Польши, Австрии относительно студентов-имигрантов. Используя значительное количество архивных документов, проведена социально-политическая характеристика академической молодежи в имиграции, установлено ее общее количество в период между двумя мировыми войнами, а также годы наибольшей и наименьшей численности. Раскрыт процесс зарождения и организационного становления украинского академического движения в имиграции, его характерные черты и особенности. Большое внимание уделено причинам возникновения, ликвидации, а также характеру работы влиятельных академических организаций и союзов: Центральной Помощи Украинского Студенчества (ЦеПУС), Центрального Союза Украинского Студенчества (ЦеСУС), Союза Возрождения Украинского Студенчества (СВУС), Делового Объединения Поступательного Студенчества (ДОПС), Группам Украинской Национальной Молодежи (ГУНМ), Легии Украинских Националистов (ЛУН), Союзам братских студенческих корпораций “Чорноморе” и “Зарево”.

В работе освещена идейно-политическая борьба в студенческой среде между различными политическими группировками и лагерями молодежи. Уделено внимание региональным противоречиям между представителями галицкой и надднепрянской имиграции. Определены факторы и последствия раскола, а также организационного кризиса академического движения в середине 20-х годов, раскрыты особенности их протекания в отдельных академических организациях и регионах имиграции. В работе рассмотрены особенности утверждения националистической идеологии в студенческой среде; проанализирована международная деятельность украинских студенческих организаций в имиграции, показаны задачи и трудности, которые приходилось решать и преодолевать студентам-ымигрантам на международной арене; определены ытапы становления внешнеполитической деятельности украинских академических организаций, их связи и сотрудничество с международными, а также иностранными национальными студенческими й общественными организациями.

Исследуя проблему, автор установил, что основу украинской академической имиграции составляли представители западно-украинских земель, в первую очередь Галиции; общая численность студентов-имигрантов на протяжении всего межвоенного периода составляла более 20 тыс. человек, возраст которых значительно превышал среднестуденческий. В 20-е годы около 70% студентов относились к политическим имигрантам или бывшим интернированным и пленным украинским воинам Армии УНР и УГА. Характерной чертой движения была постоянная идейно-политическая конфронтация, следствием которой стал раскол и организационный кризис движения в середине 20-х годов. Украинское студенческое движение за рубежом было составной частью международного академического и украинского националистического движения.