Правління Романа Великого – самодежца всея Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правління Романа Великого - самодежца всея Русі

галицький волинський роман князівство

Галицько-волинський літопис починається якраз посмертною похвалою Романа Мстиславича, що йдучи слідами свого діда Мономаха, кидався на "поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодиль, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур". Так і видно, що в основу літописної характеристики Романа лягла якась народня дума про його щасливі, протиполовецькі походи.

Лише на схилі XII ст. У 1199 р., Романові вдалося утвердитися в Галичі, який він оголосив стольним градом новоствореного Галицько-Волинського князівства, Лише 1199 p., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа й відчинили йому Подільські ворота Києва. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа "великим князем", "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений із грецького титулу візантійських імператорів - "автократор", засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування йому непокірних боярських угруповань. Саме в Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

З тієї пори літописи й західні хроніки докладно розповідають про могутнього сюзера одного з найбільших і найсильніших давньоруських князівств. Однак Романова слава переможця полонених ханів бере свій початок ще в тій частині його життя, коли він був скромний волинським князем.

Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман "за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі". На думку дослідників, у разі приєднання до Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в ї межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих, він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ... переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205)

Вірні своїй звичці писали лише про сильних світу, в якому вони жили, літописці замовчали перший переможний похід Романа проти половецьких хані. Дізнались вчені про нього твору візантійського сучасника, знаменитого історика Німіти Хоні ата, а також із скупих звісток кількох західноєвропейських хроністів. Один з них патетично писав, що Роман здійснив низку походів у степ, “зупинив половецькі нещастя”. Та звернемось до більш докладних розповідей Німіти Хоні ата.

1197 чи 1198 р. (точнішої дати візантійський історик не подав) половецькі хани вдерлися у дунайські землі Візантії, спустошили їх і наближалися вже до Константинополя. Столиця імперії опинилась під загрозою. Але раптом на ворога в тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці в паніці почали тікати. Візантія була врятована.
Давньоруські літописці знають про два наступних походи Романа Мстиславовича до половецького степу, які він здійснив уже будучи великим галицько-волинським князем, - у 1202 й 1204-му рр.. Вони повідомляють, що 1202 р. Половецькі орди як завжди несподівано вдерлися на Переяславщину й Південну Київщину. Певно Роман заздалегідь довідався про напад кочовиків, тому що з дружиною й загонами підвладних йому бояр своєчасно перебрався ближче до південної межі Руської землі. Коли половці поверталися додому, Роман наздогнав їх за р.Россю, розбив і відібрав награбоване й полонених. (Під р. 6710=1202). Того самого року повстав Рюрик на Романа. Він привів до себе до Києва Ольговичів і хотів іти на Романа до Галича; та Роман випередив (його), зібрав військо галицьке й володимирське і вїхав у Руську Землю. Тоді Володимировичі 1) покинули Рюрика й поїхали до Романа, а й чорні клобуки зібралися всі й поїхали до Романа. А Роман скоро вїхав із усім військом до Києва. Кияни втворили йому ворота на Подолі 2). (Роман) післав послів на Гору до Рюрика й Ольговичів і водив Рюрика й Ольговичів до хреста, а й сам їм цілував (хрест). Він пустив Рюрика у Вручий, а Ольговичів за Дніпро до Чернигова. Так отже великий князь Всеволод 3) і Роман посадили Інгвара Ярославовича в Києві.

А лютої зими 1204 р. Князь зібрав південноруських володарів і стрімко пішов до Половецького степу, розгромив військо ханів і повернувся додому із здобиччю і визволеними з полону руськими людьми. Галицький книжник у посмертній похвалі Романові, наслідуючи найліпші зв'язки середньовічного красного мистецтва, патетично писав, що цей князь “кинувся був на поганих мов лев, був сердитий, мов рись, і нищив їх, неначе крокодил, і переходив землю їх, мов орел, був хоробрий неначе тур”.Тієї ж зими ходив князь Роман на половців, узяв половецькі вежі й привіз багато полонених. Він відібрав також від них дуже багато христіян 4); настала (тоді) велика радість у цілій Руській Землі.

Роман Мстиславович завдав вирішальної поразки племенам ятвягів - ось чому автор “Слова о полку Ігоревім” оспівав перемоги Романа над “Литвою”!«Мстислав Мстиславич із своїми полками тричі проїхав крізь полки Юрія і Ярослава, і був сам міцний і мужній, і велику силу мав і ретельність, а в руці мав сокиру й рубав нещадно». Агресивні ятвязькі князьки постійно зазіхали на західні землі Галицько-Волинської Русі. Як оповідає Київський літопис під 1198 р., волинський князь “ходив на ятвічів мститися, бо вони воювали на його волость”.

До історії Романа Мстиславовича увійшов не лише як сміливий воєн та вмілий полководець. Йому належать авторство “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організацій центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик ХVІІІ ст. В.Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, слід гадати, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів.

“Добрий порядок” Романа зводився до однієї умови: у випадку смерті київського володаря нового великого князя повинні обрати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, польський і рязанський. “Якщо ж хтось із князів розпочне війну поти іншого, - писав роман Мстиславович, - то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною прийдуть половці, угорці, поляки, чи інший народ і сам той князь не зможе боронитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави”.

Поряд з цим у проекті додержання “доброго порядку” на Русі Роман пропонував перешкоджати дальшому дробленню князівств і запропонувати майорат: передавати владу й князівство старшому синові. А не ділити землі між усіма синами, як чинилось тоді. Якби пропозиції про були прийняті, це могло б загальмувати процеси політичного дроблення Русі, сприйняти об'єднавчим процесам. Однак всі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, ніші прямо заявили, що такого “одновічно не було”, а значить, і не має бути.
Хто знає якими були б дальше дії Романа Мстиславовича щодо об'єднання південоруських земель, якби розвивались його стосунки з іноземними державами. Адже в останні роки життя він встановив тісні взаємини з Візантією. А також з іншою світовою імперією Германією. Сама є його смерть. Як вважає дехто з істориків, сталася через втручання до найвищих сфер світової політики.

1205 р. Роман загинув неподалік польського м. Завихоста, під час походу проти малопольського князя Лєшка Краківського. Загинув він випадково, наштовхнувшись під час рекогносцирування на польський роз'їзд. Однак в історіографії існує вірогідна, на наш погляд, версія, що Роман з військом лише проходив через Польщу на Захід.

У Татіщева Роман має таку характеристику: («Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє»).

(Під р. 6714=1206). Того ж року пішов Роман галицький на ляхів і зайняв два лядські городи. Але як дійшов до ріки Висли, від'їхав сам із малою дружиною від свого війська, а ляхи наїхали, вбили його й побили коло нього дружину. Галичани приїхали, взяли свого князя мертвого, понесли його до Галича й поховали в церкві святої Богородиці. Тоді галичани цілували хрест його синові Данилові.

Галицько-Волинський літопис називає Мстислава - Великим, та дає йому виїмковий у нас титул “царя і самодержавця всієї Русі”.

Поза тим в'яжеться з іменем Романа традиція про його ревність для православ'я й неменшу жорстокість проти поконаних ворогів - бояр, яких він “видушував мов пчоли” та литовців, що він їх мав запрягати в плуги - “орати Литвою”.

Про князя Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими Безсоновим, Ждановим (російські). Та Костомарів, Антонович, Потебня, Драгоманів (українські). Поза тим у московській народній поезії заціліли сліди первісно-українських пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну.

Як творець з'єднаної Галицько-Волинської держави, має Роман виняткове історичне значення. “Політична злука двох ворожих собі країн, Галичини й Володимирії, це епохальний факт в історії України - перше втілення загальноукраїнської, державної ідеї проти пансуризму, що його. В міру занепаду Києва, чим раз виразніше репрезентували суздальського - московські князі”.(С.Томашівський). в перших роках свого володіння галицько-волинстким престолом, Мстиславович досяг того . що Всеволод суздальський змушений був погодитись з його політичною перевагою на українському півдні. Нажаль коротке (шесатилітнє) володіння Романа не змогло закріпити як слід його “доброго порядку” й убезпечитись перед внутрішніми потрясіннями, та зовнішніми завірювами.

Ти у голичі високім

Куріпко на престіл сів

Ти грізний, відважний воїн,

Пострах був для ворогів.

Затремтів перед тобою

Гордий половецький хан,

Та й Польщі й далекій Литві

Ти завдав чимало ран.

Ти могутньою рукою

Аж до Києва досяг -

Всі князі тобі скорились

І на твій клялись стяг

І тому в народі нашім

Твоя пам'ять ще живе:

“Про Романа, того пана,

Про дитятко мізинне...”

Роль, яку відігравав на Русі Роман, прозваний у народі Великим, чудово ілюструють слова звернення до нього співця „Слова о полку Ігоревім":

А ти буй Романе, і ти Мстиславе!

Мисль одважна

Покликає вам розум на діло,

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники

Під шоломами латинськими.

Тай не одна країна гунська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці

Списи свої покидали

А голови переклонили

Під тими мечами булатними!

У Татіщева Роман має таку характеристику: («Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» І збулося останнє»).

В чому виявилася така велика заслуга Романа?

По-перше, Роман Мстиславич в 1199 році об'єднав в одну велику державу Галицьку і Волинську землі, яка не поступалася розмірами державі Фрідріха Барбаросси. Це об'єднання зміцнило економічні зв'язки і сприяло надійному захисту об'єднаної території від зовнішньої агресії.

По-друге, Роман зумів приборкати значну частину тих великих бояр, що вели до міжусобиць, а деяких з них, як Кормильчичів, "загнав у Пониззя (Поділля) й Угорщину", міцно опираючись для централізації своєї держави на воїнів, середніх і дрібних бояр, градських мужів та інші верстви міст.

По-третє, він утихомирив спроби київського князя Рюрика Ростиславича, свого тестя, який намагався підкорити Галич своєму впливу і готувався в похід на Романа. Останній випередив цей похід і сам з галицьким і київськими полками зайняв Київщину, взяв Київ під свій вплив і змусив князя Рюрика зректися великокнязівського стола, а коли той і далі продовжував інтригувати, Роман насильно постриг його в ченці. По-четверте, широко стали відомі на Русі його неодноразові антиполовецькі походи. Але два з них стали найважливішими. В 1202 році він вирушив у половецькі степи і, як пише літописець, "взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ християнських велику силу визволив від них; і була радість велика в Руській землі". А в 1204 році Роман організував зимою князів на половецькі кочовища і багато їх полонив. Саме за це автор Галицько-Волинського літопису оспівує його високохудожніми словами, що "він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як той рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян", тобто половців. Не випадково половецькі хани лякали Романом своїх дітей.

По-п'яте, він зумів перехитрити чернігівських князів з династії Ольговичів, які претендували на безроздільне панування в Південно-Західній Русі і заручались допомогою від угорців та поляків, щоб домогтись підкорення своїй владі і самого Галича.

По-шосте, могутність Галицько-Волинської держави в часи князювання Романа стала відома в Європі. Він підтримував міцні зв'язки з Угорщиною, Польщею. Візантією. У Романа шукав захисту візантійський імператор Олексій III Ангел, якого вигнали із Константинополя у 1204 році хрестоносці. Навіть Папа Інокентій III, ініціатор четвертого хрестового походу 1204 року, пропонував Роману королівську корону і з цією місією висилав до Галича свого легата.

По-сьоме, він міло відбивав наскоки литовських племен на волинські землі, але ще більш успішно наступав на ятвягів і фактично підкорив їx своїй владі, перед ним тремтіли деякі польські князі - противники краківського князя Казимира Справедливого, з яким Роман був у союзі. І так слава про Романа Галицького ширилася.Влучно підмітив академік Б.О.Рибаков, що коли Роман оволодів Києвом, то в його руках виявився великий кусок Руських земель, рівний Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. [В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.54.]

Та, на жаль, під час одного із походів на допомогу польському князеві Роман загинув 19 червня 1205 року в нерівному бою під Завихостом на Віслі у Польщі. Він відлучився від свого табору із невеликим загоном, його оточили поляки і вбили. Тіло його перевезли і похоронили, за описом Суздальського літопису, в Галичі, а за даними польського хроніста Яна Длугоша - у Володимирі на Волині.

Ця раптова смерть перервала подальші плани видатного князя Романа. Але слава про нього прокотилася гомоном по Русі і європейських країнах. Справедливо писав про нього відомий російський історик Татіщев у своїй "Истории Российской...": "Сей Роман Мстиславич - онук Ізяславів на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понадміру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; най паче (це) він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах проводив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли ішов на поляків, то сказав: "Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!" І збулося останнє. Михайло Грушевський писав про Романа: "Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всій Україні, а й по сусідніх державах; так відзиваються про нього сучасні письменники грецькі, польські". Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він "за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями руськими".

Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель нового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства - на міщан. Це явище не нове, через нього пройшли всі держави Західньої Европи на шляху до створення держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі. Літописець називає його "самовладцем, царем нашим і всієї України". Візантія визнавала Романа князем (іgemon), а його противника Рюрика - лише правителем (diepon) Києва. (425- М.Д.Приселков. История русского летописания ХІ-ХV в. Ген. 1940, стор.9.)

Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі - від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція... Н.Полонська-Василенко Історія України: У 2 т. Т.1 До середини

Размещено на Allbest.ru