Російська православна церква в суспільно-політичному житті України 1917–1921 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російська православна церква в суспільно-політичному житті України 1917-1921 рр.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Історію Російської православної церкви до 1921 р. практично неможливо розглядати поза контекстом історії української державності. Але дослідники віддавали перевагу розробці тематики, пов'язаної з особливостями державно-церковних відносин, у контексті політики держави щодо церкви або ролі православ'я у національній культурі. Натомість зворотному впливу церкви на суспільство, її ролі у формуванні та збереженні політичної культури приділялося недостатньо уваги. Вплив РПЦ на суспільно-політичне життя України у контексті культурного конфлікту у православному полі імперії ще не був предметом спеціального дослідження. Основним мотивом пошуку була дискусія, що розгорнулася на початку 90-х рр. ХХ ст. навколо права та доцільності унезалежнення України, створення національної помісної церкви і самостійного розвитку на основі національних культурних традицій. Тиск кризи національно-культурної ідентичності неминуче повинен був спонукати інтелектуальні кола в Росії й в Україні переглянути концепцію націотворення і примусити опонентів звернутися до реанімації історичних прецедентів церковної та державної незалежності або до відвертої ревізії церковної історії. Зокрема, подій 1917-21 рр., пов'язаних з реформуванням управління РПЦ, боротьбою за створення Української помісної церкви та пошуками основи для порозуміння церкви з державною владою.

Тому вивчення ролі Російської православної церкви в суспільно-політичному житті України в 1917-1921 рр., заповнення існуючих фактологічних прогалин та неупереджений аналіз широкого спектру проблем надасть можливість з'ясувати особливості взаємозв'язку між російсько-українськими національно-релігійними та політичними відносинами.

Предметом дослідження є структура Російської православної церкви, принципи побудови; її статус і функціональні особливості у політичній системі держави з основним акцентом на ролі та місці українських єпархій в РПЦ та у формуванні церквою концепцій націотворення.

Об'єктом аналізу є сукупність дій органів вищої церковної влади Російської православної церкви у 1917-1921 рр., спрямованих на: 1) збереження позицій співджерела державного законодавства; 2) закріплення домінуючого статусу в державних утвореннях України; 3) збереження канонічної залежності українських єпархій від Московського патріарха.

Хронологічний період: з 1917 по 1921 рр. Від початку реформ адміністративного устрою РПЦ (лютий 1917 р.) і діяльності на території України національних урядів (з березня 1917 р.) до створення УАПЦ (жовтень 1921 р.) й вирішенням патріархом Тихоном питання про її легітимність на загально православному рівні.

Територіально охоплено Київську Харківську, Подільську, Полтавську, Волинську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську та Чернігівську губернії України.

Мета дослідження. На основі залучених джерел з'ясувати роль Російської православної церкви в суспільно-політичному житті України крізь призму конфлікту культур у православному просторі постімперської Росії.

Завдання: 1) виявити механізми формування і передачі церквою стереотипів політичної культури та переростання останніх у світоглядні категорії підданих; 2) подати узагальнений виклад історичного розвитку правової бази церковно-державних відносин в означений період; 3) з'ясувати внутрішні еволюційні процеси в ідеології РПЦ та характер якісних змін у структурі церковного управління у 1917-21 рр. крізь призму вирішення проблеми статусу Київської митрополії (православної церкви в Україні); 4) визначити роль спеціальної церковної політики урядів України у створенні помісної церви, характер їх взаємовідносин з Московським патріархом; 6) показати варіативність інтерпретації історико-канонічного та політичного становища Київської митрополії до 1686 р. у концепціях національної ідентифікації (легітимації влади), а також як прецедент українського церковного суверенітету; 7) розглянути «українське питання» у контексті міжправославних і міжнародних відносин у повоєнній Європі.

Методологічна основа. Для реконструкції подій використано історично-порівняльний, проблемно-хронологічний методи. При вивченні внутріцерковних процесів на різних рівнях (вселенського православ'я, помісної церкви, церковної області) застосовано антропологічний метод та історико-канонічні підходи Н. Соколова, Є. Темниковського, М. Рейснера, О. Лотоцького, В. Ципіна. Особливе значення мала історико-богословська концепція О. Шмемана про три рівні послідовного пристосування церкви до форм, потреб та політичних інституцій світу (початковий, «імперський», «національний»). Вона базується на традиційному уявленні про органічність світової політики для церкви, де кожна православна церква мислить себе частиною вселенського православ'я в категоріях, вироблених на «імперському» етапі її історичного розвитку. Тому співвіднесення церковної політики з національними інтересами опирається на факт утворення більшості автокефалій на базі національних держав.

Наукова новизна дисертації. Вперше розглянуто сферу церковно-державного життя українських державних утворень у взаємозв'язку з трансформацією суспільних і національних відносин у Російській імперії в 1917-21 рр. та в контексті конфлікту між принципово різними типами культур України й Росії. Опис і аналіз подій, пов'язаних з реформуванням системи управління РПЦ, здійснено поза межами міжконфесійної полеміки. На конкретно-історичному матеріалі виявлено причинно-наслідковий зв'язок між мотивацією важливих рішень церковної влади та багато столітнім симбіозом держави й церкви. Зокрема, розглянуто проблему зміни статусу українських єпархій у контексті збереження єдності РПЦ, її домінування на загально православному рівні та у контексті збереження критеріїв національної ідентичності, встановлених на початку синодального періоду. З'ясовано ступінь впливу церковної політики Директорії на формування іміджу українських урядів в контексті міжправославних і міжнародних відносин. На основі аналізу матеріалів з російських і українських архівів, опублікованих джерел, запровадження до наукового обігу великої кількості нових документів критично переосмислено оцінку позиції єпископату на чолі з Київським митрополитом як принципово антиукраїнської та уявлення про непотрібність церковної автономії для розвитку національно-церковного руху.

Практичне значення. Матеріали, покладені в основу дисертації, результати аналізу та методологічні підходи можна використовувати при підготовці вузівських спецкурсів, узагальнюючих праць з історії Російської та Української православних церков у ХХ ст., при вивченні суміжної проблематики.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано як складову частину наукових розробок відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України (теми №01984000867 (1998-2000 рр.) 0101U000663 (пошукова) (2001 р.)).

Апробація результатів. Основні положення та висновки дисертації апробовані й схвалені на засіданнях Відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України; науковій конференції: «Симон Петлюра та доба Директорії УНР» (Київ, серпень 1999 р.); та висвітлені в 6 статтях у провідних наукових фахових виданнях, затверджених у переліках ВАК України, загальним обсягом 6,7 др. арк.; підготовано кілька гасел для електронних енциклопедій: «Храми Києва» («УАПЦ формації 1921 р.») та «Київ. Історична енциклопедія» (біографічні довідки архієреїв РПЦ: «Антоній (Храповицький)», «Володимир (Богоявленський)» «Димитрій (Абашидзе)»). Вказані статті можна знайти на компакт-дисках видавництва www.3media.kiev.ua.

Структура й основний зміст дисертації

церква ідеологія політичний православний

Робота складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на параграфи, висновків, словника термінів, списку використаних джерел (архівних 177, друкованих 135) та літератури (всього 596 позицій). Загальний обсяг роботи 247 с.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, наукову новизну та практичне значення дослідження, викладено його методологічні основи.

Перший розділ «Огляд джерел та історіографія проблеми» присвячено огляду джерел і стану наукової розробки проблеми. До основного комплексу джерел належать матеріали 21 архівного фонду з 6 вітчизняних і російських архівів, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (§ 1.1. Огляд джерел). В Україні опрацьовано відповідні фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАУК), Державного архіву м. Києва (ДАК), Державного архіву Київської області (ДАКО), кілька фондів Інституту рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського. Також опрацьовано матеріали двох фондів Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) у м. Москві.

За фондоутворювачем матеріали можна виділити у такі групи: 1) Документи церковних інституцій і установ. Це фонди Всеросійського Помісного Собору (ДАРФ. Ф. 3431); Канцелярії патріарха Тихона (ДАРФ. Ф. 4652); Канцелярії Київського митрополита (ЦДІАУК. Ф. 182); Київської духовної консисторії (ЦДІАУК. Ф. 127); Митрополичого Софійського Дому (ЦДІАУК. Ф. 184); Київського Свято-Флорівського Вознесенського жіночого монастиря (ЦДІАУК. Ф. 167); Києво-Печерської Лаври (ЦДІАУК. Ф. 128); Київської єпархіальної ради (ДАКО. Ф.Р-4752); Свято-Володимирського братства (ДАК. Ф. 14); Української Автокефальної Православної Церкви (ЦДАВО України. Ф. 3984); Київської духовної академії (НБУВ. ІР. Ф. 160); «Святійший Синод» (НБУВ. ІР. Ф.ХІІІ).

2) Документація державних установ, що регулювали державно-церковні стосунки: фонди департаменту ісповідань секретаріату (міністерства внутрішніх справ) Української Центральної Ради, частково збережені в фонді МВС (ЦДАВО України. Ф. 799); міністерства ісповідань Української держави (ЦДАВО України. Ф. 1071, частково ЦДІАУК. Ф. 184); міністерства ісповідань Директорії (ЦДАВО України. Ф. 1072, частково Ф. 3984), частково дипломатичних місій (ЦДАВО України. Ф. 4441).

3) Особисті архіви: професорів КДА - фонди ІР НБУВ: Ф. 175 (Титов Ф. І.); Ф. 191 (Богдашевський Д. І.); Ф. 216 (архімандрит Тихон (Лященко)); професора канонічного права Харківського університету Темниковського Є. І. (ЦДІАУК. Ф. 2059); та фонди 3956 (Антонович Д.В.); 3695 (Шелухін С.П.) ЦДАВО України.

Для доповнення й уточнення основного матеріалу використано листування, спогади, щоденники учасників подій (світських, духовних осіб), тогочасна періодика. Залучення зазначеного комплексу джерел, та введення його значної частини до наукового обігу вперше дало можливість глибше дослідити проблему та узагальнити емпіричні дані.

Стану наукової розробки теми присвячено § 1.2. Історіографія проблеми. Проблематика, пов'язана зі становищем РПЦ у суспільно-політичному житті України 1917-21 рр., до цього часу не була предметом комплексних студій. Але існує ряд дотичних до теми праць, на сторінках яких історики віддавали перевагу визначенню ролі й місця РПЦ у системі церковно-державних відносин у контексті суспільно-політичних впливів на неї: досліджуючи політику держави (відповідно Тимчасового уряду, Раднаркому або урядів України) по відношенню до РПЦ, як інституту або до розвитку національно-церковного руху в Україні.

Викладаючи матеріал, дослідники часто уникали детальної розробки тем, які висвітлюють єдність інтересів держави й церкви. Наприклад, при дослідженні особливостей національної політики РПЦ, тісно пов'язаних з нею проблем реформування адміністративної системи останньої, інституалізації Української православної церкви (1917-21 рр.) або українського національного руху в православ'ї. Крім того при реконструкції подій досить важко диференціювати історію церковно-державних відносин і власне церковну. Можливо саме тому аналіз та інтерпретація проблематики, пов'язаної з російсько-українськими міждержавними й внутріправославними взаєминами цього періоду, поділяє істориків на прихильників централізаторського курсу Вищого церковного управління РПЦ та прихильників будівництва церкви на національних засадах (зокрема - інституалізації Української церкви).

Представники проросійської історіографії, незалежно від того світська особа автор чи духовна, чітко усвідомили, що революційні події 1917 р. поставили керівництво РПЦ перед дилемою: збереження централізації будь-якою ціною або втрата національних «окраїн» і перетворення на одну з автокефальних церков. Тому вони, починаючи від часу виходу мемуарів митрополита Євлогія (Георгієвського) . і до сьогодні одностайні в своїй негації національно-церковних рухів, особливо українського, але дещо розходяться в оцінці децентралізації управління. Так, наприклад, автори з юрисдикції Синоду Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ) позитивно оцінюють демократизацію церковного управління й розширення самостійності адміністративних одиниць РПЦ, якщо це виключає застосування національних принципів. Історики з лона Московського патріархату розглядають її лише як вимушений і тимчасовий тактичний крок.

Але відмовитися від концептуального осмислення проблеми націоналізму в богословсько-історичному аспекті вони все ж не змогли. Історик і учасник подій А. Карташов присвятив монографію й цикл статей проблемам співіснування та взаємозалежності церкви й імперії, а також співвідношення універсального й національного в християнстві. В його концепції церковні націоналізми, з якими стикнулася РПЦ - наслідок секуляризації суспільства й розпаду імперії. Ідеальним способом організації у православ'ї А. Карташов вважав той, який би підніс церкву над відповідними націями. Цікаво, що в підтексті явно звучить надія на те, що саме РПЦ у перспективі повинна стати основою такої організації.

Аналогічний підхід до викладу історії церкви поділяє решта дослідників: К. Фотієв, І. Смолич, С. Троїцький, С. Раневський та конфесійні історики радянського періоду митрополит Мануїл (Лемешевський), В. Шавров, А. Левітін-Краснов, Л. Регельсон, сучасні історики протоієрей В. Ципін, священик Г. Митрофанов, М. Шкаровський. Одностайні вони й в оцінці українського національного церковного руху. Згадуючи про «липківську лжеієрархію», вони воліють переносити розгляд проблеми із адміністративної площини в еклезіологічну.

Після Другої світової війни історики Московської патріархії об'єднали однією сюжетною лінією боротьби РПЦ з «сумним явищем розколу» розробку національної проблематики та дослідження обновленських рухів першої третини ХХ ст., але зберегли диференціацію оцінок. Якщо національні рухи кваліфікувалися як «єресь» то співпраця обновленців з більшовиками визначалася як «заблуждение», спокуса спертися на ту владу, яка виникла внаслідок «смути». При цьому не «помічають» задокументовані спроби патріарха й собору протистояти більшовикам під час конфіскації церковних цінностей та стверджують, що «всі першосвятителі визнали радянську владу Богом дану, звичайно не у нормальному порядку, але… зі свого боку не виявляли ніякої проти неї активної ворожості». Засуджуючи більшовицькі переслідування віруючих, вони повністю знімають з ієрархії будь-яку відповідальність за криваві ексцеси. В роботах сучасників, наприклад у В. Ципіна, критика більшовицьких переслідувань єпископату та віруючих поєднується зі схваленням тих дій радянського уряду, які сприяли відновленню позицій РПЦ у межах колишніх володінь імперії.

Позаконфесійна російська історіографія представлена насамперед роботами радянських авторів. Характер їх оцінок еволюціонував відповідно до змін у внутрішній та зовнішній політиці уряду СРСР. На початку 1920-х рр. історики однаково засуджують централізаторську та русифікаторську «церковно-імперіалістичну» політику «тихонівської» церкви і націоналістичні рухи «інспіровані буржуазними урядами». В кінці 1920-х - на початку 1930-х рр. засудження будь-яких національних рухів посилюється, особливо дістається церковним націоналізмам. Помітними в цей період є праці Б. Кандідова, І. Сухоплюєва та Ю. Самойловича. Вони добре документовані й зберігають актуальність донині. Особливо слід відзначити книгу Ю. Самойловича та її перероблене видання російською мовою. Автор, поряд з негацією УАПЦ, відзначає факт «войовничої русифікаторської діяльності московської церкви» від часів Петра І й Катерини ІІ, визнає логічним виникнення спротиву русифікації.

Потепління церковно-державних стосунків після Другої світової війни, пов'язані з середземноморськими планами Сталіна, інтересом до східних патріархів і проектом створення «православного Ватикану» істотно вплинули на спрямованість офіційної історіографії. В роботах М. Корзуна, І. Кривельова, Р. Плаксіна, Н. Платонова тему засудження «тихонівщини» окреслено побіжно, а сепаратистські рухи традиційно подано як більше зло. Активізація «підривної антирадянської» діяльності РПЦЗ покликала до життя серію відповідних робіт. У цьому контексті можна вважати своєрідною реакцією на приховану боротьбу з ОУН-УПА появу у 1954 р. монографії А. Лихолата, яка містить акцентоване засудження «церковного націоналізму» й пов'язується з діяльністю урядів «націоналістичної контрреволюції» в Україні.

Поступове послаблення офіційного тиску на істориків в кінці 1980-х рр. не змінило вищеописаної тенденції. Причина полягала у виникненні міжконфесійного протистояння між православними та греко-католиками Галичини і відродженням УАПЦ. Перше спеціальне дослідження історії автокефального руху в Україні періоду революції з'явилося в 1989 р. Дисертантка - Н. Бевзюк - не внесла концептуальних змін в аналіз проблеми й не запропонувала оцінок, відмінних від притаманних роботам її попередників. Криза офіційної державної ідеології та відродження УАПЦ у кінці 1980-х рр. ХХ ст. викликали появу праць спрямованих на формування альтернативних засад духовної консолідації нації. Дослідники почали звертатися до розробки соціально-етичних концепцій російського православ'я, досліджувати еволюцію РПЦ як суспільного інституту. Одночасно ідеологічна криза сприяла появі нової хвилі російської історіографії. Монографії В. Алексєєва. біографічні нариси М. Востришева, написані з використанням широкої джерельної бази розвідки С. Філіппова, С. Фірсова, Т. Фруменкової, М. Одинцова, А. Кашеварова, містять своєрідну реабілітацію патріарха Тихона, критику репресивної державної політики стосовно церкви. Досліджуючи «розколи» автори повністю не відмовилися від ужитку термінів «тихонівщина», «тихонівці», але використовують їх нечасто й без різкої негації. Залишився пієтет перед російським месіанським націоналізмом, засудження націоналізмів «сепаратистських», але питання про відповідальність ієрархії та органічність сприйняття церквою державної політики традиційно не ставиться.

Нова тенденція прослідковується у монографії М. Шкаровського, яка вийшла в 2000 р. Досліджуючи паралельно церковно-державні відносини (політику більшовиків щодо РПЦ) та власне історію церкви (підготовку реформи церковного управління, «розколи» в лоні РПЦ), історик-археограф апологізує діяльність патріарха Тихона й зовсім не згадує про національно-церковні рухи, зокрема, український. Хоча всіляко підкреслює негативізм абстрактних церковних націоналізмів. У той же час він подає обновленство як один з проектів оновлення (реформування) РПЦ, «вироджений» внаслідок соціальної диференціації в середовищі самого духовенства й співпраці його лідерів з ДПУ. На відміну від колег, М. Шкаровський порушив питання про політичну позицію помісного Собору 1917-18 рр., але так само далекий від постановки проблеми про зворотний вплив РПЦ на формування внутрішньої політики держави й відповідальність Вищого церковного управління за свої дії. Отже на сьогодні методологічні засади дослідження всього широкого спектру проблем історії РПЦ періоду революції для всієї російської історіографії не зазнали змін з часів виходу мемуарів митрополита Євлогія (Георгієвського) Вони не передбачають перегляду навіть під впливом встановлення нових фактів.

Представники проукраїнської історіографії визнають право національних спільнот на створення помісних церков. Але частина авторів, засуджуючи централізаторські та русифікаторські заходи ВЦУ та патріарха, схиляються до перегляду канонічних норм міжправославних відносин (наприклад у питанні висвяти єпископату). Це прихильники В. Липківського й УАПЦ формації 1921 р., та деякі сучасні автори. Вони розвивають ідею ієрархів цієї формації «про нову течію благодаті у Вселенському православ'ї». Прихильниками конфесійної концепції є частина вітчизняних науковців: А. Зінченко, Л. Пилявець, І. Преловська. Так, наприклад, у монографії «Визволитися вірою. Життя і діяльність митрополита В. Липківського» А. Зінченко вказує, що проаналізовані ним ідеї В. Липківського повинні стати наріжним каменем церковних реформ та взірцем для православного світу. Роботи Л. Пилявця та І. Преловської виконано на матеріалах фонду 3984 ЦДАВОВУ й у них проаналізовано канони собору УАПЦ 1921 р. Але автори вважають, що єпископат українських єпархій відмовився підтримати рух нижчого духовенства за церковну незалежність винятково під тиском патріарха.

В роботах провідних діячів обновленського руху Б. Титлінова, О. Введенського, архієпископа Іосифа (Кречетовича) та колишнього експерта Думи з питань церковно-державного права М. Рейснера критика централізаторської політики РПЦ поєднана з викриттям «самосвятського розколу». Однак сучасні обновленці, підтримуючи позицію прихильників В. Липківського у питанні автокефалії, та виступаючи за радикальний перегляд православних канонів, проблему висвячення єпископату УАПЦ все ж обходять. Прикладом можемо слугувати монографія С. Жилюка яка вийшла в 2000 р.

Своє бачення окремих аспектів церковно-державних відносин періоду української революції 1917-21 рр. та участі духовенства у національному відродженні запропонували О. Нестуля, Г. Надтока, С. Білокінь, Н. Шип. Але їхні погляди на причини слабкості українського автокефалістського руху не вийшли за межі усталеної концепції. Проблему взаємовідносин уряду УНР із Вселенським престолом розглянули в своїх розвідках Володимир та Богдан Сергійчуки [536, 537]. Увівши до наукового обігу велику кількість джерел, вони все ж підтримують позицію О. Лотоцького.

Прихильниками врегулювання міжцерковних проблем у канонічному полі вселенського православ'я були учасники подій та фахівці в галузі церковної історії чи канонічного права - В. Біднов, І. Огієнко, О. Лотоцький, І. Власовський Найбільш значимими є монографії О. Лотоцького І. Власовського. На основі неупередженого аналізу багато столітньої історії вселенського православ'я і глибоких знань канонічного права О. Лотоцький у двотомнику «Автокефалія» довів, що боротьба за автокефальний устрій не має сакрального значення, і як адміністративна проблема не може бути єрессю. В той же час він вважає, що діяльність українського радикального крила церковних реформаторів на чолі з В. Липківським завдала шкоди національному православному рухові. Загалом же причину провалу боротьби за автокефалію О. Лотоцький вбачає в нестабільності української державності, а до позиції урядовців Директорії у церковному питанні ставиться з розумінням.

Академічну виваженість зберігає у своєму аналізі подій також І. Власовський. Критикуючи канонічні засади церковних реформ, вироблені собором УАПЦ 1921 р., хіротонію ієрархії «олександрійським» чином, він поширює відповідальність за радикальні кроки представників українського руху й на шовіністично налаштовану російську ієрархію.

Помітний вплив на розвиток вітчизняної історіографії мають роботи зарубіжних колег Б. Боцюрківа, Ф. Сисина. Незважаючи на вузькість джерельної бази й наявність деяких фактологічних помилок, дослідники виявили зв'язок між українським православним рухом ХVІІ ст. і церковними діячами початку ХХ ст.

Протягом останнього десятиріччя ХХ ст. в українській історичній науці почала складатися досить сильна наукова школа дослідників церковно-державних відносин, яка докладає максимум зусиль до об'єктивного висвітлення усього комплексу проблем історії держави й церкви початку ХХ ст. Початок формування цього наукового напрямку бере з моменту виходу дисертації та циклу публікацій О. Ігнатуші, присвячених історії УАПЦ у 1917-1930 рр.. Дослідник запровадив до наукового обігу велику кількість різнопланових джерел, зробив низку цікавих спостережень у площині співвідношення національного й канонічного чинників в українському автокефальному русі.

Помітним явищем у комплексній розробці широкого спектру проблем українсько-російських міждержавних і міжцерковних відносин стала поява монографій В. Ульяновського та Б. Андрусишина й цикл пізніших публікацій. Автори вперше у вітчизняній історіографії реконструювали діяльність українських державних і церковних інституцій, їх взаємовідносини з Московським патріархом на основі великої кількості архівних джерел українських і російських архівів. Науковці поставили собі за мету «послідовне проведення принципу позитивізму, максимально точне відтворення перебігу подій, програм, ідейної спрямованості різних течій та заперечення будь-якої конфесійної та національно-політичної апологетики».

Новим словом в оцінці подій періоду 1917-21 рр. є публікації та дисертаційне дослідження А. Стародуба «Юрисдикційна політика Російської православної церкви 1917-21 рр.: український аспект». Історик зосередив свою увагу на вивченні українського аспекту юрисдикційної політики РПЦ в Україні періоду національно-визвольної боротьби та запропонував розглядати «українську модель» опору церковному усамостійненню як класичну основу для аналізу подібних явищ у загально православному контексті. Оцінка дослідником ролі української держави в боротьбі за автокефалію дещо відрізняється від поглядів колег. Так, розглядаючи питання статусу Української церкви крізь призму суперечностей Московського та Вселенського патріархатів, поряд з нестабільністю української держави він звернув увагу на важливість внутріправославного резонансу на арешт Директорією митрополита Антонія та архієпископа Євлогія і пов'язану з ним протидію російського єпископату заходам українських дипломатів.

Крім досліджень, у яких спеціально розглядаються проблеми церковно-державних стосунків в Україні в 1917-21 рр. та національні відносини у канонічному полі РПЦ, було використано загальні праці з історії церкви. Визначити місце православ'я в структурі політичної влади Росії нам домогло фундаментальне дослідження з історії Російської церкви А. Карташова, не менш значима праця у галузі історії російського богослов'я Г. Флоровського, публікації Л. Чорної. З'ясовуючи політичне й канонічне становища Київської митрополії у правовому полі імперії, ми користувалися дослідженнями істориків церкви школи Київської духовної академії: В. Завітневича, Є. Голубинського, Ф. Титова, М. Гроссу, Ф. Міщенка, підготовані ними для використання на засіданнях двох помісних соборів тематичні реферати та історичні довідки.

Особливості формування церквою політичної культури еліт Московського царства, значення «Київської легенди» в різні періоди його історії ґрунтовно досліджені у працях А. Горського, А. Мельник. Зберегли своє методологічне значення праці з історії розвитку теорії «Третього Риму» Н. Полонської-Василенко та Г. Коха.

Другий розділ «Засади організаційної структури Російської православної церкви, її функціональні особливості в політичній системі Росії» містить аналіз впливу православ'я на зміну історично-правової традиції системи влади Російської імперії. На початку (§ 2.1. «Православ'я у структурі політичної влади імперії») з'ясовано історичні особливості політико-правового статусу РПЦ в імперії, визначено місце Київської митрополії в адміністративній структурі церкви.

Проблему трансформації «триєдиної» ідеологеми - «православ'я, самодержавство, народність» і можливі політичні наслідки формування в Росії парламентаризму через реформу віросповідного законодавства висвітлено в § 2.2. «Церковне питання у Державній думі».

На основі аналізу архівних документів та опублікованих матеріалів вперше розглядається соціальна доктрина РПЦ (СДЦ) як засіб протидії популяризації соціалістичних ідей у суспільстві (§ 2.3. «Офіційне формування та соборна легітимація соціальної доктрини церкви»). Особливий акцент зроблено на специфіці формування СДЦ РПЦ в українських єпархіях під час роботи з'їздів духовенства і мирян навесні 1917 р. Дисертантка доходить висновку про фактичне сприяння церкви створенню передумов для розвитку демократії в Україні.

Спроби РПЦ пристосуватися до політичних змін висвітлено в § 2.4. «Трансформація політичного статусу РПЦ в міжреволюційний період: лютий-листопад 1917 р.» Підсумком розділу є теза про те, що будь-які спроби реформувати церковно-адміністративну або політичну систему неминуче тягнули за собою розпад імперії, а з ним і втрату Російською церквою домінуючого статусу в державі та у світі.

Вплив конфлікту між російською і українською православними ідентичностями на перебіг та наслідки боротьби за створення помісної церкви став об'єктом аналізу в третьому розділі «Взаємостосунки Вищого церковного управління з Українськими державними утвореннями у 1917-1921 рр.» У § 3.1. «Особливості реформування системи управління РПЦ крізь призму досвіду Всеросійського та першої сесії Всеукраїнського соборів 1917-1918 рр.» розглядаються заходи Вищого церковного управління спрямовані на збереження українських єпархій у складі РПЦ.

В § 3.2. «Еволюція політичного статусу РПЦ в Україні за доби гетьманату» йдеться про визначення статусу українських єпархій РПЦ у 1918 р. на підставі «Положення про вище церковне управління на Україні» та взаємостосунки з Всеросійським патріархом. Дисертантка наполягає на тому, що утворення на основі «Положення» автономного церковного округу, було допущене як виняток. Але максимальне розширення Київським митрополитом повноважень на власній канонічній території, особиста ініціатива при вирішенні загально церковних питань підтверджують гіпотезу про те, що здобуття автокефалії залежало від стабільності української державності.

Діяльність політичних та церковних сил які намагалися за допомогою контролю над управлінням церквою в Україні впливати на долю національної державності стала об'єктом аналізу в § 3.3. «Організація вищого церковного управління українських єпархій у 1918 - першій половині 1920 рр.» Авторка стверджує, що дії патріарха та Вищого церковного управління південного сходу Росії, спрямовані на ліквідацію автономії єпархій України, підтверджують висновок про те, що церковна автономія була в тих політичних умовах корисною для України.

§ 3.4. («Автокефальний рух українських церковно - демократичних сил у 1920-1921 рр.: суперечності і перспективи») присвячено дослідженню діяльності другої Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР). Авторка дійшла висновку, що патріарх не міг допустити порозуміння ВПЦР зі схильним до компромісу єпископом та виходу з-під його юрисдикції. А ВПЦР, відмовившись визнати рішення Собору 1918 р. і проголосивши автокефалію УПЦ без ієрархії, викликала справедливі звинувачення в «самосвятстві» та позбавила репрезентовану ними Українську церкву будь-якої перспективи входження до повноти православ'я. Підсумовує розділ теза про те, що відсутність широкої підтримки ідеї автокефалії, непослідовність та суперечливість позиції представників національного церковного руху дали можливість патріархові вивести проблему з адміністративно-юридичної в площину збереження православ'я і розглядати її поза межами Всеправославного контексту.

З огляду на те, що історію розвитку державності та суспільно-політичного життя України до 1918 р. неможливо відділити від історії православної церкви, в четвертому розділі («Конфлікт «націоналізмів» у контексті загально православних та міжнародних відносин») виокремлено сформульовані нею базові компоненти концепції створення нації, які супроводжували історичний розвиток української нації, а протягом синодального періоду - формування Російської імперії. Вплив флуктуацій цієї концепції (Київська митрополія як єдине матеріальне втілення двох різних ідентичностей: української і православної та російської і православної) на суспільний розвиток і відродження української державності на початку ХХ ст. простежено в § 4.1. («Канонічне та політичне становище Київської митрополії у концепціях національної ідентифікації»). Проблема вирішення статусу Української церкви у всеправославному та міжнародному контексті розглядається в § 4.2. («Боротьба міністерства ісповідань уряду Директорії за визнання Української церкви у всеправославному та всехристиянському контексті»). Основна увага приділяється висвітленню заходів міністерства Ісповідань УНР, спрямованих на порозуміння з Вселенським престолом. Підкреслюється, що винесення проблеми автокефалії УПЦ у канонічне поле вселенського православ'я було єдино правильним рішенням.

В результаті проведеного дослідження дисертантка дійшла певних висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

- Сферу церковно-державного життя України в 1917-21 рр. слід розглядати в контексті трансформації суспільних і національних відносин. Історико-канонічна інтерпретація становища Київської митрополії у концепціях створення націй в даній політичній ситуації спровокувала світоглядний конфлікт між російською та українською православними ідентичностями, що негативно відбилося на результатах боротьби за створення помісної церкви.

- Позиція діячів українського церковного руху на чолі з В. Липківським виключала можливість компромісу при вирішенні проблеми автокефалії Української церкви.

- Автономний статус, наданий українським єпархіям ВЦУ РПЦ «Положенням про Вище церковне управління на Україні» у 1918 р., за сприятливої політичної ситуації міг стати основою для створення помісної церкви.

- Позиція урядовців Директорії стосовно російського єпископату виключала можливість врегулювання ситуації не лише з Всеросійським патріархом але й на між православному рівні.

Основні положення і висновки дисертації були викладені в публікаціях

1. Церковна еліти та її роль у процесі формування політичної самосвідомості в Україні // Український історичний журнал. - 1999. - №2. - С. 89-105.

2. Українська та православна ідентичність на тлі конфлікту культур // Дослідження світової політики. Випуск 9. - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. - К., 2000. - С. 26-34.

3. Зародження християнської демократії у структурі Російської православної церкви в 1917-1921 рр. (загальний та український аспект) // Український історичний журнал. - 2001. - №1. - С. 107-122.

4. Екуменічний аспект міжцерковних стосунків в Україні у 1914-1921 рр. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. Випуск ІІІ - К., Інститут історії України НАН України. - 2001. - С. 264-278.

5. Боротьба міністерства ісповідань уряду УНР Директорії за визнання Української церкви у всеправославному та всехристиянському контексті // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Випуск 6. Збірник наукових праць на пошану С.В. Кульчицького. - К., Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 393-405.

6. Соціальна доктрина церкви на початку ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. - Випуск 8. - К., Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 60-70.

Размещено на Allbest.ru