Політична еліта козацької України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Академія муніципального управління

Юридичний факультет

Реферат

з дисципліни: Історія української культури

на тему: «Політична еліта козацької України»

Виконала:

студентка групи Ю-12

Кулиба Марина

Перевірив :

Чирко Б В.

Київ 2014

Зміст

Вступ

1. Відбудова і розвиток освіти

2. Наука. Розгром генетики та «лисенківщина» в України

3. Становище та розвиток літератури. «Жданівщина» та боротьба з космополітизмом в Україні

4. Архітектура та образотворче мистецтво

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Повоєнний період охоплює близько 15 років -- із середини 40-х до кінця 50-х років. Його можна поділити на два історичних відрізки, що істотно різняться. Перший характеризується напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами народного господарства і впровадженням політики морально-політичних репресій, другий -- лібералізацією суспільного життя після смерті Й. Сталіна в березні 1953 p., коли було зроблено спробу змінити модель радянської системи.

Тривала окупація деформувала духовне життя в Україні, послабила гуманістичні ідеали та загальнолюдські цінності, посилила жорстокість і безправ'я, не лише завдала небаченої шкоди матеріальній базі культури, а й забрала життя тисяч учених, викладачів, учителів, культосвітніх працівників, діячів літератури і мистецтва. Загальні демографічні втрати становили в Україні близько 8 млн. загиблих, з яких 5,5 млн. цивільного населення і 2,5 млн. воїнів. З України було вивезено понад 330 тис. музейних експонатів, знищено понад 50 млн. книг, повністю зруйновано матеріальну базу інститутів Академії наук, 20 тис. шкіл.

Другий відрізок увійшов в історію як час хрущовської "відлиги". І найбільш визначальним кроком у подальшій лібералізації суспільства став XX з'їзд КПРС (1956), на якому М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. космополітизм лисенківщина жданівщина генетика

1. Відбудова і розвиток освіти

Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів освіти, науки і культури як невід'ємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних закладів, театрів, видавництв, культосвітніх закладів та виробничих структур.

Виняткова увага приділялася закладам народної освіти. В Україні поширився рух за відбудову зруйнованих шкіл, спорудження нових методом народної відбудови. Якщо на кінець 1943/44 навчального року працювало лише 12802 початкові, семирічні та середні школи, де навчалось 1770 тис. учнів, то з визволенням усієї України на початок 1945/46 навчального року працювало вже 30512 шкіл, де навчалось 1851 тис. дітей.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є перехід у 1953 р. до обов'язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла здобути освіти в денній школі. Так, у 1948 р. в республіці без відриву від виробництва навчалося 185 тис. молодих працівників. У 1950--1951 pp. було 4896 шкіл робітничої та сільської молоді, де навчалось 343,3 тис. учнів.

Особливого значення набувала проблема педагогічних кадрів. У 1945/46 навчальному році у школах працювало лише 182 тис. вчителів при потребі 245 тис., причому понад 40 /о з них взагалі не мали педагогічної освіти. Основною базою підготовки вчителів у повоєнні роки були учительські інститути, а після 1950 р. -- педагогічні, які готували вчителів для 5--10-х класів, і педагогічні училища -- для початкових. Було створено також спеціальні педагогічні класи при 177 середніх школах республіки, які за перші 5 повоєнних років підготували 2,6 тис. учителів. У результаті вжитих заходів кількість учителів у республіці з року в рік збільшувалася. Вже на початок 1950 р. у загальноосвітніх школах працювало 291,3 тис. вчителів, а в 1960 р. -- близько 408 тис. У 50-х роках педагогічні кадри готувались в 7 університетах, 36 педагогічних інститутах, 43 педучилищах. З 1956 р. вони почали готувати вчителів широкого профілю, які могли викладати не лише основні, а й споріднені дисципліни.

Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації, це завдання реалізували республіканський Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти та обласні інститути удосконалення вчителів.

На кінець 1943/44 навчального року було здійснено реевакуацію вузів. На час визволення України від ворога, тобто у жовтні 1944р., двері відчинили 113 вузів і 455 технікумів, у яких на стаціонарі навчались 101 тис. студентів і 96 тис. учнів. Крім відбудованих вузів, які працювали до війни, було створено 16 нових вищих навчальних закладів.

У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні. До початку 50-х років у Західну Україну було направлено понад 35 тис. учителів із Східної України. Галичина, Волинь і Буковина мали найвищий відсоток українських шкіл -- понад 93 %. У 1946--1947 pp. тут було створено 22 вузи, серед них Ужгородський університет, медінститути Чернівецький, Івано-Франківський та ін. У 24 вузах Західної України в 1950 р. навчалося понад ЗО тис. студентів.

У період 1950--1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис. Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх стало 140, що сприяло консолідації науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному використанню коштів. У 1958/59 навчальному році працювало 50 вечірніх та 194 заочних відділення при стаціонарних вузах, один вечірній та один заочний вузи. У них без відриву від виробництва навчалося 168,5 тис. студентів. Це майже у чотири рази більше, ніж у 1950/51 навчальному році. Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів. У вищій школі України в 1958 р. працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. З кожним роком збільшувалася кількість викладачів вузів, які брали участь у науково-дослідній роботі кафедр.

2. Наука. Розгром генетики та «лисенківщина» в Україні

У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладін. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С. Лебедєва, якого власті підозрювали в "буржуазній лженауковості", в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948-1951 pp. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина "МЕОМ", що на той час відповідала рівню світових стандартів.

Учені інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава-Київ, де 80% стиків труб було зварено автоматами під флюсом.

Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, "лженауковими". Так, на серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіним, невіглас і шахрай Т. Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами.

Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали на Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром генетики, що отримав назву "лисенківщина", став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.

3. Становище та розвиток літератури. «Жданівщина» та боротьба з космополітизмом в Україні

По закінченню війни окремі письменники, в умовах певного послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відійти від партійних настанов в галузі літератури. Відновлення ідеологічного тиску на суспільство було довірено Андрію Жданову - секретарю з ідеології, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія, що в сучасній історичній науці отримала назву "жданівщина", була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув послаблення ідеологічного тиску з боку керівної комуністичної партії. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше піднести значення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1945-1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП (б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва. У липні 1946 р.ЦК ВКП (б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції".

Протягом 1945-1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП (б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва. У липні 1946 р. ЦК ВКП (б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції".

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП (б) У ухвалив низку постанов, метою яких було "поставити на місце" українських радянських літераторів та митців: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення", "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП (б)"Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі та ін. В критиці творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставилися вимоги "викривати ворогів народу".

Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори "перекрутили" марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її начебто в буржуазно-націоналістичному дусі. Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю. Яновський і його заступник, звинувачувалися в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів".

Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів під час перебування в Україні Кагановича у 1947 році. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П. Панч та інші.

Подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необгрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором". Автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946-1948 pp. M. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки".

У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилася і в Україні. Цього разу в поле зору партійних ідеологів потрапили літературні і театральні критики, євреї за національністю. У 1950 р. було ліквідовано кабінет єврейської історії Академії наук УРСР. Ще раніше, у 1949 р. заарештували його провідних співробітників. Протягом 1948-1952 pp. у зв'язку з так званою "Справою Єврейського Антифашистського Комітету" було репресовано 19 єврейських письменників України.

4. Архітектура та образотворче мистецтво

Повоєнні роки позначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою подією стали з'їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та нового бачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почались одразу після визволення території України від фашистів. Відбудовувалися та реконструювалися міста. За генеральним планом відбудовувався Київ. Було проведено конкурс на кращий проект забудови Хрещатика. Як результат кияни мають своєрідний архітектурний ансамбль, образ якого визначають вдало розкритий мальовничий рельєф нагірної частини вулиці, багатоповерхові будинки, оздоблені керамічною плиткою світлого кольору, та широкі тротуари, засаджені каштанами.

Значним досягненням українського містобудівництва стала Нова Каховка (1951--1954). Чітко розплановано вулиці, вперше використано серії типових житлових будинків. Зведено Будинок культури за типовим проектом І. Рожина, який прикрашено мотивами українських народних орнаментів, що надає архітектурному образу урочистого звучання.

Серед громадських споруд, зведених українськими архітекторами в першій половині 50-х років, високим художнім рівнем вирізняються матроський клуб у Севастополі (архітектори Богданов, Киреєв); в 1958 р. було завершено будівництво Виставки передового досвіду в народному господарстві України в Києві.

Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям Другої світової війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен Д. Безуглим "Форсування Дніпра", С. Отрощенком "Німецькі окупанти на Україні", Л. Чичканом "Помстимося", С. Самусєвим "Подвиг сержанта Якова Приходька". Трагічні події перших днів війни знайшли правдиве відбиття у творі Т. Яблонської "Ворог наближається". Авторами полотен на тему війни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, що, безумовно, позначилося на характері їхніх полотен.

Портрети О. Шовкуненка партизанки Майї Вовчик-Блакитної, народної артистки СРСР Марії Литвиненко-Вольгемут, С. Ковпака вирізняються не лише віртуозною технікою виконання, а й умінням досягти повноти і витонченості у відтворенні духовних якостей героїв творів.

Великих творчих успіхів у повоєнний час досягло українське театрально-декоративне мистецтво. Оформлення вистав стає лаконічним, посилюється емоційне звучання. На цій ниві працювали М. Духновський, Ю. Злочевський, В. Меллер, Д. Нірод та ін. Видатним майстром сценографії став народний художник СРСР А. Петрицький, який увесь свій талант віддавав театру, оформив вистави "Макар Діброва", "Богдан Хмельницький", "Князь Ігор" та ін.

Творчими досягненнями позначена книжкова графіка. Провідним майстром української книжкової графіки був В. Касіян, найпопулярнішими стали виконані ним ілюстрації до Шевченкового "Кобзаря" (1954). Митці книги підійшли до вирішення складної проблеми -- синтезу ілюстрування й оформлення видань, тим самим підготувавши грунт для бурхливого розвитку української книжкової графіки наступного періоду.

У скульпторів так само провідними стали події й образи воєнного часу. Створюються меморіальні ансамблі, встановлюються пам'ятники героям війни і праці. Помітною подією в монументальній скульптурі став пам'ятник молодогвардійцям (1954). Його автори В. Мухін, В. Федченко та архітектор О. Сидоренко створили монумент, сповнений героїко-романтичного звучання.

Українські митці засвідчили зміцнення зв'язків українського мистецтва з життям народу, багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю, пов'язану з відбудовою України

Висновки

Складовою частиною процесу відродження республіки було культурне будівництво:

* відновлення системи народної освіти, перехід у 1953 р. до обов'язкової семирічної освіти;

* поновлення роботи Київського, Харківського, Одеського університетів та інших вузів, відкриття Ужгородського університету;

* відродження наукових установ, насамперед АН УРСР.

З'явилися високохудожні твори, присвячені минулій війні й життю людей у мирний час. Особливо плідно працювали поети П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, прозаїки Ю. Яновський і О. Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитор К. Данькевич. Зросла популярність театрального мистецтва, працювали кіностудії художніх фільмів у Києві, Одесі та Ялті.

Українська література й мистецтво не могли не піддаватися деформаціям унаслідок сталінських догматів. Це проявилося у відході від правди життя, політичній кон'юнктурі. Відбиток на розвитку духовної сфери в республіці зробило потворне явище -- «ждановщина» (А. Жданову Сталін доручив відновлення ідеологічної чистоти суспільства), що особливо лютувала в Україні. Це було викликане тим, що Україна довше за інші республіки перебувала під німецькою окупацією, чимало українців вивезли на примусові роботи до Німеччини, у Західній Україні антирадянські настрої були особливо сильні. Верх узяли методи підозрілості й істеричних пошуків націоналізму та ідеологічних відхилень серед творчої інтелігенції. Безпощадним нападкам піддавалися М. Рильський (за цілу низку творів), Ю. Яновський (за роман «Жива вода»), В. Сосюра (за вірш «Любіть Україну!»), К. Данькевич (за оперу «Богдан Хмельницький») та інші. Паралельно з пожвавленням боротьби проти «українського буржуазного націоналізму» розгорнулася боротьба проти «космополітизму», що перетворилася на антисемітську кампанію.

Ідеологічні репресії обрушилися на журнали «Перець», «Вітчизна». У такому ж дусі було прийнято й постанову «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи для його поліпшення» від 12 жовтня 1946 р.

Список використаної літератури

1. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. -- К., 1998.

2. Высшее образование в Украинской ССР. -- К., 1983.

3. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. -- 1990. -- № 11-12; Березіль. -- 1991. -- № 1, 3.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. -- К., 1992.

5. Історія культури України / В. А. Бокань та ін. -- К., 1993. -- Ч. І; 1994. -- Ч. II.

6. Історія України. -- Львів, 1996.

7. Історія України. Нове бачення: В 2 т. -- К., 1996.

8. Історія української літератури: У 2 т. -- К., 1988.

9. Історія українського мистецтва. -- К., 1966--1970.

10. Історія українського мистецтва: В 6 т. -- К., 1964--1968.

11. Крип'якевич І. Історія України. -- Львів, 1992.

12. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. -- Львів, 1937.

13. Ленин В. И. Критические заметки по национальному вопросу // Поли, собр. соч. -- Т. 26.

14. Народне господарство Української РСР. Стат. щорічник. -- К., 1977.

Размещено на Allbest.ru