Руська Правда, як історичний пам'ятник феодального права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Руська Правда, як історичний пам'ятник феодального права

1.1 Передумови виникнення Руської Правди

У літературі по історії російського права немає єдиної думки про походження Руської Правди. Одні вважають це не офіційним документом, не справжнім пам'ятником законодавства, а приватним юридичним збірником, складеним якимось законодавцем або групою законодавців для своїх особистих цілей. Інші вважають Руську Правду офіційним документом, справжнім твором російської законодавчої влади, тільки перекрученим переписувачами, унаслідок чого з'явилася множина різноманітних списків Правди, що різняться кількістю, порядком і навіть текстом статей.

Як і будь-який інший правовий акт, Руська Правда не могла виникнути на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді визначених джерел права. Перерахуємо і проаналізуємо ці джерела, оцінимий їхній внесок у створенні Руської Правди.

Джерелами кодификації, що лежали в основі Руської Правди, були норма звичаєвого права і княжої судової практики. До числа норм звичаєвого права ставилися насамперед положення про кровну помсту і про кругову поруку. Законодавець виявляв різноманітне відношення до цих звичаїв: кровну помсту він намагався обмежити (скорочуючи коло месників) або зовсім скасувати, замінивши грошовим штрафом - вирою; на відміну від кровної помсти кругова порука зберігалася як міра, що зв'язує всіх членів общини відповідальністю за свого члена, що учинив злочин.

Ще одним із джерел Руської Правди був Закон Російський (норми карного, спадкового, сімейного, процесуального права). Дотепер не припиняються спори про його сутність. У історії російського права немає єдиної думки про цей документ. Відомо, що він частково відображений у договорах Русі з греками в 911и 944 роках і в Руській Правді.

Посилання договорів на закон молодої Руської держави, використовуваний як джерело права поряд із законами Візантійської імперії, стали темою дискусії в історичній і юридичній літературі. Так, наприклад, прихильники норманської теорії походження Староруської держави вважали Закон Російський скандинавським правом. В.О.Ключевский вважав, що Закон Російський був "юридичним звичаєм", а в якості джерела Руської Правди являє собою "не первісний юридичний звичай східних слов'ян, а право міський Русі, що склалося з досить різноманітних елементів у IX - XI сторіччях". На думку М.Б.Свердлова, Закон Російський був звичайним правом, що створювалося на Русі протягом сторіч. Інші автори припускають, що між 882 роком і 911 роком був створений княжий правовий кодекс, необхідний для проведення княжої політики в приєднаних слов'янських і не слов'янських землях. На їхню думку, кодекс відбивав відношення соціальної нерівності. Це було право ранньофеодального товариства, що знаходиться на більш низкою стадії процесу феодалізації, чим та, на якій виникнула Найдавніша Правда.

Спостереження вищевказаних авторів доказують, що Руська Правда - це не просто запис звичаєвого права окремого племені. В другій половині IX сторіччя в середньому Подніпров'я відбулася уніфікація близьких по складу і соціальній природі Правд слов'янських племен у Закон Російський, юрисдикція якого поширювалася на територію державного утворення слов'ян із центром у Києві. Закон Російський являє собою якісно новий етап розвитку російського усного права в умовах існування держави. Його, по суті, можна назвати головною передумовою й основою Руської Правди, щодо упорядкування котрої також існують дискусій.

1.2 Дослідження Руської Правди сучасниками

Сьогодні Російську Правду вважають найважливішим і найціннішим пам'ятником історії вітчизняного права земського (або княжого) періоду.

На думку Лащенко Р. Руську Правду склав невідомий автор, великий знавець тодішнього права не тільки російського, а і чужого; вона не носила характеру офіційного кодексу, але безумовно містила в собі норми чинного права.

Руську Правду було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII в. (1738). Татищев, власне, знайшов так називану "Новгородський літопис", до рукопису якого була приписана Руська Правда. Після Татищева було знайдено багато списків Руської Правди. На погляд російського академіка Строєва, існує біля 300 списків Руської Правди.

Руська Правда як пам'ятник праву відразу привернула до себе увага вчених. Вона являла собою дійсно видатне явище в історії слов'янського права. Вперше видається Руська Правда в 1767 р.; і відтоді цілий ряд російських істориків права присвячують дослідженню Руської Правди свої праці.

Росіяни вчені (їхня більшість) тримаються насамперед думки, по котрій Руська Правда є пам'ятником "феодального права", розуміючи під цим "феодальним" правом - право єдиного, неподільного російського народу.

Було знайдено багато списків Руської Правди, причому учені всі ці списки розділяють, за пропозицією професора Гобина, на дві головних категорії: списки короткі і списки довгі. Коротка редакція Руської Правди має 43 артикули, довга - більше 100.

За зразок коротких списків рахується список Академічний, а за зразок довгих - так званий Карамзинський. З своєї сторони, відомий знавець Руської Правди, автор одного з найкращих видань цієї пам'ятки професор Сергійович розділяє всі списки не на дві, а на три редакції: короткий, довгий і середній, причому - Сергійович вважає найстаршою редакцією--"Правду" коротку (за зразок Руської Правди цієї редакції рахується список Академічний). У цьому списку пам'ятник правової культури має таку назву: "Правда Руська". "Руська" - те ж, що і "російська", тому що, як відомо, у візантійських пам'ятках другої половини XI в. Русь була відома під іншим ім'ям.

Серед досліджень Руської Правди, як пам'ятки права, у російській науковій літературі відомі роботи Тобина, Калачова, Мрочека-Дроздовского, Сергєєвича, Владимирського-Буданова; дуже цінний внесок у науку права являє собою також робота професора Леонтовича "Руська Правда і Литовський Статут".

руський злочин відповідальність

2. Структура й зміст Руської Правди

2.1 Характеристика редакцій Руської Правди

До наших днів дійшло більш 100 списків Руської Правди. Всі вони розпадаються на 3 основні редакції: Стисла, Просторова і Скорочена Найдавнішою редакцією (підготовлена не пізніше 1054 року) є Стисла Правда, що складається з Правди Ярослава (ст.1-18), Правди Ярославович (ст.19-41), Покона Вірного (ст.42), Уроку Мостников (ст.43).

Більшість вчених і істориків поділяють стислу редакцію Руської Правди на дві основні частини: Правду Ярослава (ст.ст.1 -18) і Правду Ярославичів (ст.ст.19 - 43). Перша була складена при Ярославові Мудрому, друга ж створювалася вже після його смерті. Якщо в Правді Ярослава розглядаються в основному такі злочини як побої, образа, покалічення, то Правда Ярославичів присвячена здебільшого захисту феодальної власності і життя княжих людей. Крім того, в останніх статтях Стисла Правда (ст.ст.41 -43) визначається розмір і порядок виплат княжим службовцям за виконання ними своїх службових обов'язків.

Інша, велика, редакція виникнула не раніше 1113 року і зв'язується з ім'ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на Суд Ярослава (ст.1-52) і устав Володимира Мономаха (ст.53-121).

Необхідно відзначити, що основні норми Стислої Редакції Руської Правди пізніше цілком ввійшли в т.зв. Велику Правду.

Остання редакція Просторової Правди припадає на велике князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 роки) і його сина Мстислава Великого (1125 - 1132 роки). У цей час соціально-економічний розвиток країни досягли досить високого рівня, але Русь уже стояла на порозі феодальної роздробленості. Просторова Правда народилася в результаті кодификації і ретельного редагування окремих законоположень і княжих статутів. У основі ПП лежить звід законів Ярослава Мудрого - "Суд Ярославль Володимировича". Безсумнівним рахується, що Велика Правда є унікальним пам'ятником староруського права.

У зв'язку з тим, що істориками доведено, що в якості джерела Великої редакції Руської Правди майже цілком виступає текст Стислої Правди - і зміст Просторової Правди як джерела права найбільше глибоко розкривається при аналізі композицій і виявленні принципів використання норм Стислої Правди. Упорядники Просторової Правди зберегли заголовки попереднього юридичного збірника - "Правда Російська" і "Суд Ярославль Володимерич". Останній заголовок ("Суд Ярославль Володимерич") є не тільки посиланням на старовину, але також і прямою вказівкою на використаний у якості джерела звід законів. А заголовок "Правда Російська", складений у 1015 - 1016 роках для Новгорода, одержував декілька інше значення - він підкреслював значення нового світського права як основного джерела на всій території феодальної держави. Законодавці, що складали Просторову Правду проробили величезну роботу з кодификації і систематизації попередніх законів, по їхньому доповненню і частковій зміні, що свідчило про подальший як політичний, так і соціально-економічний розвитку Феодальної Русі і про більш активний вплив держави на право.

Що ж стосується Скороченої редакції, то вона з'являється в середині XV сторіччя з переробленої Просторової редакції.

Як уже відзначалося, усі вищевказані редакції Руської Правди складалися з визначених списків, на характеристиці котрих необхідно зупинитися.

2.2 Списки Руської Правди

Списки Руської Правди, що дійшли до нас, належать за часом свого походження до різних сторіч: найбільше старі списки - XIII в., найбільше пізні - XVII.

Зважаючи нате, що в деяких із списків Руської Правди остання мала і такі назви, як "Суд Ярославль Володимировича" (Синодальний список), або "Суд Ярослава Князя і устав про всякі податки" (Пушкінський список), "Суд Ярославль Володимировича указ" (список князя Оболенського) і т.д. - перші дослідники Руської Правди, росіяни історики Татищев, Шлецер, Карамзін і ін.-прийшли до висновку, що "Правда" являла собою збірник офіційного походження, а власне - збірник законів князя Ярослава Мудрого. До цієї думки названих учених схиляло і те, що літописець, розповідаючи про поміч у 1016 році, що надали новгородці князю Ярославові під час його боротьби з князем Святополком, додав, що Ярослав дав їм на подяку за цю поміч Російську Правду ("Дав їм Правду і стомившись списав, говорив так: по цій грамоті ходите, як писав вам, так і тримаєте").

Але подальшими науковими дослідженнями Руської Правди цей погляд про офіційне її походження був цілком відкинутий: зміст "Правди" не складається винятково з юридичних норм; у "Правді" поміщається і матеріал, що треба віднести до судових рішень, є й артикули, що узагалі не мають відношення до права; про князя говориться як про третю особу і т.д. На тій самій підставі відкинуті думки і тих учених, що думали (Бєляєв, Погодин і ін.), що Руська Правда являє собою збірник законів Ярослава і його синів (Ярославович) із додатками Володимира Мономаха.

У наш час у науці, можна сказати, твердо установився погляд, по якому Руська Правда являє собою не офіційна збірник - тобто не збірник князя Ярослава Мудрого , Ярославович і Володимира Мономаха, а збірник чинних у той час правових норм, складений приватними особами.

Але водночас, на підставі глибокого всебічного дослідження вченими цього пам'ятника праву, у науці також твердо установився погляд, по якому Російську Правду не можна вважати за один збірник, а за цілий ряд і одиночні збірники, причому ці збірники ставляться за своїм походженням до різних періодів; найбільше старі ставляться до XI в. (уже перший його половини, а інші - XII і XIII вв.).

Першу, початкову редакцію Руської Правди - короткий її список (перші 17 статей) учені відносять вчасно Ярослава Мудрого, а та його частина, де згадуються також імена синів Ярослава. Через це, власне, найдавніша редакція Руської Правди (першої половини XI в.) відома за назвою "Правди Ярослава", а "Правда", у якій згадуються імена його синів, - "Правди Ярославичів" (другої половини XI в.).

З списків Руської Правди найбільше відомі, крім списку Академічного, що закріпив у собі зразкову (коротку) редакцію Руської Правди ("Правду Руську"), і списку Карамзинского (зразкова редакція довгої "Правди"), також: список Синодальний (XIII в.). Цей список добутий із "Кормчей" Московської Синодальної бібліотеки; назва "Правди" у цьому списку таке: "Суд Ярославль Володимировича"; список Троїцький (XIV в.). Він належав бібліотеці Троїцько-Сергеевской лаври (під Москвою);

список "Пушкінський" (XIV в.); належав гр. Мусину-Пушкину; заголовок "Правди": "Суд Ярослава князя і устав про всякі податки";

список Археографічної комісії--(половини XV в.);

список князя Оболенського - найпізніший, біля половини XVII в.; Руська Правда в цьому списку має такий заголовок: "Суд Ярослава Володимировича указ".

Крім вищевказаних списків Руської Правди, відомо також і багато інших, наприклад, Чудовский, Крестинский. Всі ці списки "Правди" знаходилися в різних збірниках; літописах, "Кормчих", у рукописах, що містили в собі імена "російських" князів, митрополитів, родовідних князів і т.п.

У копіях списки Руської Правди не були розділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа). Більш пізно в науковій і навчальній літературі такий розділ був здійснений.

3. Основні норми і положення Руської Правди

3.1 Карне право: поняття злочину і покарання

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона є першим відомим кодифікованим збірником юридичних норм українського народу.

На думку багатьох науковців детальне ознайомлення з текстом Руської Правди вказує на те, що найголовнішим її змістом є народні звичаї. Звичаї ці ввійшли в Російську Правду безпосередньо або у формі так званих "статутів" і "уроків" російських князів, що у своїй законодавчій діяльності базувалися, власне, на тодішніх народних звичаях; деякі ж звичаї ввійшли в Російську Правду разом із судовими рішеннями, що були занесені туди її упорядниками. Але, крім російських правових норм, на Руській Правді частково відбився і вплив візантійського, хоча норми візантійського, у порівнянні з головним національним елементом Руської Правди, мають характер лише одиночних рецепцій.

Головний зміст Руської Правди складається з норм карного і цивільного права.

До норм карного права ставляться артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран і т.п. До норм права цивільного ставляться постанови про спадщину, опіку, про відсотки і т.п. Чимало в Руській Правді є норм процесуального характеру . Якоїсь певної системи викладу всіх зазначених вище норм права в Руській Правді непомітно, але, як це відзначає справедливо професор Сергійович, з огляду на, те що, що убивство сильніше інших злочинів уражав тодішньої людини, убивство в складі артикулів "Правди" стояло на першому місці, із нього, власне, і починається Руська Правда.

У зв'язку з зазначеним, необхідно роздивитися окремі положення карного права, що існували на момент написання Руської Правди.

Історики і вчені підкреслюють, що з введенням на Русі християнства, під впливом нової моралі відбувалася заміна язичницьких понять про злочин і покарання. Так, у сфері карного права Древньої Русі виявлявся приватний характер християнсько-візантійських правових норм, заснованих на римському приватному праві. Найбільше ясно така заміна виражалася в княжих статутах і в Руській Правді, де будь-який злочин визначався не як порушення закону або княжої волі, а як "образа", тобто заподіяння матеріальної, фізичної або моральної шкоди якійсь особі або групі осіб. За цю образу винний повинний був виплатити певну компенсацію. Таким чином, карне правопорушення не відрізнялося в законі від цивільно-правового.

3.3 Окремі види злочинів по Руській Правді і відповідальність за них

Приходячи правовим пам'ятником феодальної держави з усіма властивими йому ознаками, Руська Правда у своїх статтях чітко розмежовує правовий статус різноманітних груп населення. З цим була також безпосередньо пов'язана і міра покарання за той або інший злочин, вчинений або феодалом, або простолюдином.

Необхідно підкреслити особливість відповідальності, що покладалася на скоївших злочин по Руській Правді. В основному її положення передбачали перехід від кровної або іншої помсти, як міри покарання, до штрафних санкцій і стягнень на майно винних. Так, встановлювалися штрафи за убивство княжих слуг, за крадіжку і пошкодження княжого майна.

Наприклад, Ст.19 Скороченої Правди говорила: "Якщо уб'ють огнищанина за образу, то сплачувати за нього 80 гривень вбивці, а людям не потрібно; а за під'їзного князівського - 80 гривень". Швидше за все під словами "убивство за образу" розумілося убивство у відповідь на дії жертви . Можна припустити, що мова йшла про убивство княжого слуги при виконанні їм своїх обов'язків.

Різновидом навмисного убивства по Руській Правді, що вона виділяла, - було убивство в розбої. У Древньої Русі воно розглядалося як найтяжчий злочин. У випадку убивства огнищанина обов'язок розшуку злочинця покладалася на вервь (общину), на території якої було зроблене убивство. Якщо вбивця не був зловлений, то вервь зобов'язана була виплатити виру в розмірі 80 гривень.

Досить цікава норма викладена в ст.21 Скороченої Правди, присвяченій вбивству огнищанина або княжого тиуна при захисті ними княжого майна ("у клети, або в череди, або при крадіжці корови"). Це була практично єдина стаття, що зобов'язувала на місці розправитися з вбивцею ("убити в пса місце"), що говорило про особо небезпечний характер даного злочину й ще разом підтверджувало факт посиленого захисту княжих слуг.

У ряді статей Скороченої Правди (ст.ст.22 -27) перераховувалися штрафи, стягнуті за убивство княжих слуг, а також людей, що знаходяться в залежності від князя. Ознайомившись із цими статтями, можна уявити соціальну структуру тодішнього суспільства, визначити положення тих або інших груп. Розібратися в цьому допомагають перераховані в цих статтях штрафи. Так, життя княжого тиуна і старшого конюха оцінювалася в 80 гривень, життя сільського старости, орного, раби-годувальниця або їх дитини - у 12 гривень, і нижче усіх цінувалося життя рядовиків, смердів і холопів - усього по 5 гривень.

Необхідно підкреслити, що особливим захистом користувалися не тільки княжого слуги, але і його майно. Так, ст.28 Скороченої Правди встановлювала розміри штрафів за викрадення або винищування княжої худоби. У цій же статті згадується і про коней смерда.

Цілий ряд статей Скороченої Правди (ст.ст.29, 31, 32, 35 -37, 39, 40) розглядали різноманітні випадки крадіжки. У досліджуваному пам'ятнику права крадіжці приділяється значне місце, достатньо докладно розроблене система покарань за них, що говорить про широке поширення цього антигромадського явища й у той далекий час.

Варто зауважити, що Руська Правда передбачає більш суворе покарання у випадку вчинення злочину групою осіб, тобто вже було відомо поняття співучасті. Незалежно від кількості злочинців, кожний із них повинний був заплатити підвищений штраф у порівнянні зі штрафом, призначуваним за крадіжку, вчинену поодинці.

Цікаво поява в ст.ст.35 і 36 Скороченої Правди терміна "продаж" - установленого законом штрафу, стягуваного на користь князя в якості державного органа, тобто йде в скарбницю. Крім продажу встановлювалося стягнення "за образу" на користь потерпілого, що можна порівняти з існуючим у сучасному законодавстві відшкодуванням завданої шкоди.

Практично всі статті Руської Правди - про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину й інші закріплювали привілейоване положення феодалів і їхній оточення, посилено захищали життя представників панівного класу.

Список використаної літератури

1. Исаев И.А. "История государства и права России" Москва, изд. "Юрист", 1993г.

2. Ключевский В.О. "Русская история. Полный курс лекций в трёх книгах" Москва, изд. "Мысль", 1993г.

3. Свердлов М.Б. "От Закона Русского к Русской Правде" Москва, изд."Юридическая литература", 1988г.

4. "История отечественного государства и права. Часть II" Москва, изд. "Юридический колледж МГУ", 1996г.

5. "Российское законодательство X - XX веков. В девяти томах. Т.1. "Законодательство Древней Руси" Москва, изд. "Юридическая литература", 1984г.

6. Грушевський М. Очерк історії українського народу. - 1920г

7.Лащенко. Лекції по історії українського права. - К., Україна, 1998 р.

8. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. - М., 1949г.

9. Історія держави і права України. Ч. 1 / Під ред. А.И. Рогожина - Х.: Основа, 1993 р.

10. Історія держави і права України: Курс лекцій / Під ред. В.Г. Гончаренка. -К.: Вентури, 1996 р.

11. Крипьякевич И. История України. - К.: "Просвита", 1992 р.

12. Полонская-Василенко Н. История України: у 2 т. Т.1. - К.: Лыбедь, 1995 р.

13. Субтельный О. Україна: Історія. - К. : Лыбедь, 1993 р

Размещено на Allbest.ru