Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94 ( 477.5 )

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РЕФОРМИ ДЕРЖАВНИХ СЕЛЯН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. В ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

07.00.01 - історія України

Бойко Вадим Миколайович

Донецьк - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Чернігівському державному педагогічному університеті імені Т.Г.Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Раковський Леонід Едуардович,

професор кафедри історії слов'ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор

Бушин Микола Іванович,

завідувач кафедри історії України Черкаського інженерного технологічного інституту

кандидат історичних наук

Мармазова Ольга Іванівна,

старший викладач кафедри українознавства Донецького державного університету економіки та торгівлі

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра давньої та нової історії України

Захист відбудеться “26” вересня 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24

Автореферат розісланий 23 серпня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

реформа селянин оброчний викуп

Актуальність теми дослідження. Історична пам'ять народу - важливе джерело його морального оновлення, політичної сили і творчої наснаги. Спираючись на величезний потенціал духовної енергії, вона здатна за певних умов виконувати роль каталізатора суспільних перетворень. Життя і практичний досвід свідчать, що інтерес до історії особливо зростає у критичні моменти життя народу, адже усвідомлення і визначення свого місця в складному процесі людського буття можливе лише на основі глибокого аналізу досвіду попередніх поколінь. Без пам'яті про минуле не може бути гідного майбутнього.

Сьогоденне звернення уваги до історичної спадщини є цілком закономірним. Суспільна ситуація, яка склалася в країні, вимагає пояснення глибинних причин кризового становища української економіки. Представники різних кіл і соціальних груп, від державних діячів до підприємців, у пошуках шляхів відновлення сільського господарства й економіки в цілому вимушені звертатись до досвіду історії.

У таких умовах неминуче зростає інтерес до історії селянства взагалі і, зокрема, до реформ другої половини ХІХ ст., які започаткували порівняно швидкий розвиток продуктивних сил. Важливою їх складовою було улаштування побуту державних селян. Без ґрунтовного вивчення цього питання неможливо скласти повну уяву про селянські реформи того часу і всебічно зрозуміти соціально-економічний розвиток нашої країни.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною комплексної наукової теми кафедри історії слов'ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка “Соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ ст.”

Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному вивченні реформ державних селян другої половини ХIХ ст. в Лівобережній Україні, аналізі шляхів, методів і наслідків впровадження їх у життя.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань:

- визначити науково-теоретичний рівень дослідженості проблеми;

- розглянути джерела формування, чисельність, розселення, соціально-правове становище селян напередодні реформ;

- виявити основні закономірності й особливості реформи управління;

- з'ясувати наслідки введення нового оброчного податку;

- розглянути запровадження власницьких записів;

- простежити процес переведення на викуп державних селян.

Об'єктом дослідження обрано державних селян Лівобережної України, їх соціально-економічний розвиток у другій половині ХІХ ст. Козаки, які мали порівняно з ними істотні відмінності в правовому та соціальному становищі, розглядаються автором як окремий стан і не входять до об'єкту дисертаційного дослідження.

Предметом дослідження є реформи державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні в їх діалектичному взаємозв'язку та взаємообумовленості.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній. Цей регіон України характеризувався однотипним соціально-економічним і політичним укладом, ідентичним побутом та господарським життям селян, що тут мешкали.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХIХ ст., але для з'ясування окремих висхідних моментів, розуміння наслідків і значення певних подій іноді виникала потреба відходити від визначеного проміжку часу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше здійснено спробу вивчити реформи державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні. До наукового обігу введено значну кількість документальних матеріалів, які до цього дослідниками не використовувалися або ж використовувалися не в повній мірі.

Вперше розглянуто такі важливі аспекти реформ, як зміни в управлінні державними селянами, запровадження власницьких записів, визначення нового оброчного податку і реформування його у викупні платежі.

Переглянуто стереотипні оцінки, що склалися в історичній літературі стосовно змін у надільному землекористуванні державних селян у процесі їх проведення. Дістали подальший розвиток питання формування стану державних селян та їх соціально-правового становища, аналіз основних законодавчих актів реформ і відповідь на них селянства.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть стати основою для подальшого вивчення різних аспектів життя державних селян у пореформений час. Їх наукова інтерпретація і висновки можуть використовуватись у процесі вивчення історії України у вищих і загальноосвітніх навчальних закладах, під час підготовки узагальнюючих праць, навчальних посібників, популярних нарисів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на Міжвузівській науково-практичній конференції (Чернігів, 1995), Ювілейній науковій конференції, присвяченій 80-річчю Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г. Шевченка “Людина, суспільство, культура: історія та сучасність (Чернігів, 1996), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Україна на порозі ХХІ століття: актуальні питання історії” (Чернігів, 1999).

Публікації. Теоретичні узагальнення і фактичні матеріали дослідження знайшли відображення у дев'яти наукових публікаціях загальним обсягом 4,7 др. арк.

Структура дисертації будується на проблемно-хронологічному принципі. Її обсяг становить 272 сторінки. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (50 стор., 528 назв), 24-х додатків (на 44 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання дослідження, окреслено його територіальні та хронологічні межі, вказано наукову новизну, практичну значимість і апробацію роботи.

У першому розділі - “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження” - проаналізовано внесок дослідників у вивчення теми, охарактеризовано історичні джерела, обгрунтовано методологічні засади дисертації.

Історіографію проблеми умовно поділено на три періоди: дорадянський, радянський і сучасний.

Перші дослідники реформ державних селян відмовились від широких узагальнень і спрямували свої зусилля на виявлення й запровадження в науковий обіг нового фактичного матеріалу з досліджуваної проблематики. Серед інших виділяється розвідка А. Гарькавого Гарькавый А. Поземельное устройство государственных крестьян Черниговской губернии и обложение сих крестьян повинностями за отведенные им мирские земли // Земский сборник Черниговской губернии. - 1896. - № 4. - С.33-55., в якій описується діяльність Чернігівського губернського в селянських справах присутствія у процесі проведення реформ.

На зламі століть в історіографії проблеми відбувся перехід від нагромадження фактичного матеріалу до його аналізу. В працях дослідників побічно розглядалися й окремі аспекти переведення на викуп державних селян Кованько П.Л. Главнейшие реформы, проведенные Н.Х. Бунге в финансовой системе России. Опыт критической оценки Н.Х. Бунге как министра финансов ( 1881-1887 ). - К., 1901; Мигулин П.П. Выкупные платежи к вопросу о их понижении. - Харьков, 1904 та ін.. Безпосередньо їх поземельному улаштуванню присвячена праця С.П. Кавеліна Кавелин С.П. Исторический очерк поземельного устройства государственных крестьян. - М., 1912.. В цілому книга представляла собою зведення урядового законодавства, обмежуючись загальними оцінками.

Помітне пожвавлення в дослідженні історії державних селян відбулося в історіографії радянського часу, що проявилось у зміщенні акцентів від констатації матеріалу до його аналітичної обробки, зрушенні в оцінці окремих подій і явищ. Однак їх реформи ще майже чверть століття залишалися поза увагою вчених.

Поштовхом у вивченні проблеми постали праці М.М. Дружиніна Дружинин Н.М. Государственные крестьяне и реформа П.Д. Киселева. - Т.I-II. - М.; Л., 1946; 1958; Його ж. Аграрная реформа 1866 г. и ее последствия // Славяне и Россия. - М., 1972. - С.148-163 та ін.. Основну увагу дослідник зосередив на оцінці законодавчих актів реформ і аналізі селянського землекористування, що склалося в процесі перетворень. Однак з деякими із його тверджень не можна повністю й однозначно погодитись. Зокрема викликають сумнів висновки про зміни в надільному землекористуванні державних селян Чернігівської і Полтавської губерній.

Підготовку й окремі аспекти впровадження реформ державних селян в життя розглянув П.А. Зайончковський Зайончковский П.А. Отмена крепостного права в России. - М., 1968; Його ж. Подготовка и принятие закона 24 ноября 1886 года о государственных крестьянах // История СССР. - 1958. - № 4. - С.103-113.. Не всі сторони проблеми висвітлено рівноцінно. Реалізація положень досліджується переважно на основі узагальнюючих звітів міністра державних маєтностей. Основну увагу вчений зосередив на центральних губерніях Росії, лише епізодично наведено деякі матеріали стосовно введення власницьких записів у Харківській губернії.

Заворушення державних селян у процесі проведення реформ першим у вітчизняній історіографії проаналізував М.Н. Лещенко Лещенко М.Н. Виступи державних селян проти кабальних власницьких записів // Український історичний журнал. - 1969. - № 12. - С.66-74; Його ж. Класова боротьба в українському селi в епоху домонополiстичного капiталiзму / 60-90-тi роки ХIХ ст./. - К., 1970.. Відповідно до існуючих на той час стереотипів, вчений зробив висновок, що умови власницьких записів були кабальними для селян, свідченням чому стало зростання класової боротьби під час їх запровадження.

Діяльність урядових органів у процесі підготовки переведення державних селян на викупні платежі розглянули Н.І. Ананьїч і А.М. Анфімов Ананьич Н.И. К истории отмены подушной подати в России // Исторические записки. - 1974. - № 94. - С.183-212; Анфимов А.М. Преобразование оброчной подати бывших государственных крестьян в выкупные платежи // Из истории экономической и общественной жизни. - М., 1976. - С.27-44.. Вчені висловили припущення, яке потребує подальшого дослідження, що їх так і не вдалося рівномірно розподілити між окремими місцевостями.

Першу спробу дослідити реалізацію закону від 24 листопада 1866 р. в регіональному аспекті зробила Н.І. Голікова Голикова Н.И. Подготовка и реализация реформы 1866 г. в государственной деревне Европейского Севера: Автореф. дис... к-та ист. наук / Лен.гос.пед.ин-т. - Л., 1983.. Використавши значну колекцію власницьких записів, дослідниця на прикладі північноросійських губерній проаналізувала селянське землекористування і оподаткування, що склалося в процесі їх запровадження.

Соціально-економічне становище державних селян України в дореформений час стало предметом вивчення Т.I. Лазанської Лазанская Т.И. Государственные крестьяне Левобережной Украины в первой половине ХІХ в.: Дис… канд. ист. наук: 07.00.02. - К., 1986; Її ж. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостнической системы. - К., 1989 та ін.. Дослідниці вдалося простежити джерела їх формування, зміни в правовому становищі, землекористування, розвиток в селянських господарствах торгівлі та промислів тощо.

Сучасний період у розвитку вітчизняної історичної науки розпочався після проголошення незалежної Української держави. Спеціальних досліджень з проблеми в цей час не було, але окремі матеріали знайшли відображення в навчальних посібниках з історії та права України Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до XX століття: Навч. посібник. - К., 1996; Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. - К., 1999 та ін. .

Більших здобутків досягли історики так званого ближнього зарубіжжя Востокова Н.П. О характере источников по истории реформы 1866 г. в государственной деревне и приемы их розыскания // Исследования по источниковеденью историии России дооктябрьского периода. - М., 1993. - С.145-172; Литвак Б.Г. Переворот 1861 г. в России: почему не реализовалась реформаторская альтернатива. - М., 1991; Степанов В.Л. Н.Х. Бунге: Судьба реформатора. - М., 1998.. Значення досліджень Н.П. Востокової і Б.Г. Литвака полягає передусім в розробці методики пошуку, обробки й аналізу основних документів реформ і обґрунтованих висновках про неможливість всебічного вивчення теми без їх широкого залучення. Праця В.Л.  Степанова - це не просто біографічний нарис. Дослідник зробив критичну оцінку проведених М.Х. Бунге реформ, у тому числі й переведення державних селян на викуп.

У завершенні історіографічного огляду відзначено, що реформи державних селян другої половини ХІХ ст. вивчалися переважно на загальноросійському рівні без врахування регіональних особливостей їх здійснення.

Джерельну базу дисертації склали різноманітні за характером, формою і змістом опубліковані та неопубліковані джерела державних архівів, фондосховищ бібліотек України і Російської Федерації. Використано матеріали 66 фондів Російського державного історичного архіву і Рукописного відділу Російської національної бібліотеки в м. Санкт-Петербурзі, Державного архіву Російської Федерації в м. Москві, Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН  України, Державних архівів Полтавської, Сумської, Харківської і Чернігівської областей.

Першу групу джерел становлять законодавчі і нормативні акти, які дають можливість ознайомитися з юридичною базою реформ. Вони представлені опублікованим у “Полном собрании законов Российской империи” (ПСЗ-ІІ. Т.1-LV; ПСЗ-ІІІ. Т.1-ХХХІІІ) і зібраннях діючих законів, призначених для користування в установах певних відомств Сборник постановлений по составлению и выдаче государственным крестьянам владенных записей. - СПб., 1867., державним законодавством із селянського питання в пореформений період. Їх доповнює і конкретизує нормативний матеріал - розпорядження та інструкції Міністерства державних маєтностей, що найбільш повно викладені у відповідних відомчих збірниках Отчет о деятельности Министерства государственных имуществ с 1862 по 1872 г., предоставленный государю императору генерал-адъютантом Зеленым. - СПб., 1872; Очерк 50-летней деятельности Министерства государственных имуществ, 1837-1887 гг. - СПб., 1887 та ін..

Друга група - матеріали офіційного діловодства: журнали засідань і рішення центральних органів влади, губернських та повітових у селянських справах установ, різноманітні звіти і повідомлення. Особливо багаті за змістом фонд 1181 “Головного комітету з улаштування селянського стану” і фонд 385 “Тимчасового відділу з поземельного улаштування державних селян” Російського державного історичного архіву. Крім офіційних звітів міністра державних маєтностей про поземельне улаштування державних селян, у них зосереджена велика кількість ділового листування з місцевими органами управління з цього приводу.

Джерела, що відбивають діяльність губернських і повітових властей у процесі проведення реформ, зосереджені переважно у фондах канцелярій губернаторів, губернських правлінь, присутствій по селянських справах, розміщених в обласних державних архівах та їх філіях. У Полтаві це фонд “Полтавського губернського в селянських справах присутствія” (ф.539), у Чернігові - “Канцелярії чернігівського цивільного губернатора” (ф.128), “Чернігівського губернського в селянських справах присутствія” (ф.143), “Чернігівського повітового в селянських справах присутствія” (ф.185), у Харкові - “Харківського губернського в селянських справах присутствія” (ф.16). З документів, що в них зберігаються, першочергової уваги заслуговують журнали засідань губернських і повітових в селянських справах присутствій. Їх аналіз свідчить не тільки про характер обговорюваних проблем, а й дозволяє детально ознайомитися з особливостями проведення реформ в окремих місцевостях.

До документів діловодства відносяться також власницькі записи, оціночні таблиці, акти і протоколи мирових посередників. Саме вони можуть дати адекватну уяву про умови, суть і значення перетворень. Значна кількість власницьких записів зосереджена у фонді 137 “Чернігівської палати державних маєтностей” Державного архіву Чернігівської області (близько 200 справ) і фонді 41 “Канцелярії старшого чиновника управління державними маєтностями по складанню власницьких записів у Харківській губернії” Державного архіву Харківської області (понад 150 справ). У невеликій кількості власницькі записи зберігаються у фондах волосних правлінь і органів межування обласних державних архівів (загалом близько 50 справ). Аналіз цих історичних документів дозволяє з'ясувати селянське надільне землекористування, що склалося в процесі проведення реформ.

Запровадження власницьких записів у життя розкривається в рапортах чиновників загонів з видачі власницьких записів, повітових справників, актах мирових посередників, різноманітних донесеннях межових чиновників. Наукова цінність цих матеріалів полягає в тому, що у них, незважаючи на певну тенденційність, точніше, ніж в інших джерелах, характеризуються гострота аграрного питання в другій половині ХIХ ст., хід реформ і труднощі їх проведення.

Третю групу джерел складають документи загальноросійської і губернської статистики. З інших підвищений інтерес викликають публікації Центрального статистичного комітету Міністерства внутрішніх справ, на який було покладено збирання та опрацювання матеріалів, що надходили від місцевих статистичних комітетів і різних відомств. Чимало статистичних джерел зберігається в архівних фондах. Вони представлені документами Міністерства фінансів, казенних палат, губернських статистичних комітетів. У поєднанні з такими масовими історичними джерелами як власницькі записи, статистичні матеріали дозволяють проаналізувати розміри надільного землекористування державних селян, визначення їх нового оброчного податку, хід викупної операції в окремих місцевостях.

В четверту групу входять документи, авторами яких були безпосередньо селяни - приговори сільських сходів, прохання, скарги, вимоги різного характеру. Більшість з них зберігається в обласних архівах у фондах губернських, волосних і сільських правлінь. Ці джерела дають відповідь на безліч питань щодо конкретних умов проведення реформ. Підвищений інтерес викликають приговори сільських сходів, які відображали відповідь селян на розв'язання земельного і податкового питань, прохання про додаткове виділення землі, зменшення викупних платежів тощо.

До п'ятої групи належать мемуари самих реформаторів - П.О. Валуєва та О.О. Половцова Дневник государственного секретаря А.А. Половцова. - Т.І-ІІ. - М., 1966; Дневник П.А. Валуева. Министра внутренних дел. - Т.І-ІІ. - М., 1961., осіб, які безпосередньо брали участь у підготовці реформ і склали про них свою особисту думку. У них міститься багато цінних фактів, окремих деталей, вивчення і всебічний розгляд яких доповнюють загальну картину перетворень.

Шосту групу джерел складає періодична преса другої половини ХIХ ст.

Всебічний аналіз джерельної бази свідчить, що вона є достатньо репрезентативна і дозволяє ґрунтовно висвітлити визначену проблему.

Методологічні засади дисертаційного дослідження ґрунтуються на загальних поняттях і категоріях, які забезпечують єдність підходів до досліджуваного об'єкту і реалізуються шляхом науково-критичного використання різноманітних джерел. Основними при цьому є принципи історизму та об'єктивності, які дають можливість виявити діалектику взаємодії структурних елементів системи суспільного розвитку, показати його як процес, адекватний історичній дійсності. На цій основі, виходячи з конкретних умов, використовувались історико-порівняльний, статистичний, типологічний та інші методи дослідження.

Другий розділ - “Державні селяни напередодні реформ” - містить аналіз їх джерел формування, чисельності, розселення і соціально-правового становища.

Протягом тривалого часу під впливом економічних і політичних факторів до складу державних увійшла велика кількість різних розрядів селян: військові обивателі, колоністи, нижні військові чини та ін. На середину ХІХ ст. вони складали загальну і вагому групу землеробського населення. Загалом з VІІІ-ї ревізії 1833 р. по Х-у 1858 р. чисельність державних селян переважно за рахунок представників інших груп селянства зросла на 186 тис. душ або майже на третину. Цей процес відбувався паралельно зі збільшенням їх питомої ваги. Якщо за VІІІ-ю ревізією вони складали 24 % від загальної кількості селянства, то за Х-ю - вже 31 %.

Аналізується розселення державних селян. Переважали вони в регіонах створення військових поселень - східних повітах Харківщини, в яких їх питома вага становила від 60 до 90 % селянства, і в місцях компактного проживання колишніх монастирських селян - західна частина Чернігівщини, де вона досягала 60 %.

У процесі формування стану державних селян визначився їх соціально-правовий статус. Вважаючись особисто вільними, вони могли володіти нерухомістю, займатися торгівлею, промислами та ін. Уряд сприяв розширенню цих прав, що проявилося у виданні цілої низки законів, за якими селянам дозволялося відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. З іншого боку, розвиток їхньої господарської ініціативи стримувався круговою порукою, обмеженнями змінювати місце проживання чи переходу до інших станів.

Поступово сформувалось і самоврядування державних селян - сільські і волосні органи управління, які в межах своїх повноважень виконували господарські, адміністративні, а також обмежені поліцейські функції. Представницькі органи селян підпорядковувались палатам державних маєтностей, що входили до складу окремого Міністерства. Останнім було здійснено заходи, спрямовані на розвиток освіти, медичного обслуговування, організації переселень. Відзначено, що поширення урядового нагляду супроводжувалось зловживаннями посадових осіб, які нерідко вбачали в селянах джерело особистого збагачення.

За користування казенною землею державні селяни виконували різноманітні повинності, при визначенні яких за основу бралась душа, а не прибутковість господарства. Їх розміри постійно збільшувались. Тільки основні грошові податки (оброчний і подушний) з1839 по 1866 р. зросли в середньому в 1,3 і 1,4 раза відповідно. В цілому державні селяни Чернігівської і Полтавської губерній сплачували близько 5,5 крб., Харківської - 6 крб. з душі.

Поряд з грошовими зростали і натуральні повинності: підводна, постійна, рекрутська та ін., які супроводжувались не лише відривом робочих рук від господарства, а й грошовими витратами. Спорядження одного рекрута на початку 60-х рр. коштувало сільським громадам від 17,5 до 24 крб. Загалом у середині ХІХ ст. натуральні повинності державних селян оцінювалися в Полтаській губерніїї - 11 коп., Чернігівській - 30 коп., Харківській - понад 44 коп. на душу. Їх розподіл у місцевостях із спільним проживанням з поміщицькими селянами був нерівномірним. Виконані в 1858 р. у Чернігівській губернії натуральні повинності оцінювались у державних селян на 15 % більше, ніж аналогічні в поміщицьких.

Збільшення повинностей перевищувало зростання платоспроможності селян. У середньому їх прибутки покривали податкові та інші витрати лише на 73 %, наслідком чого було зростання заборгованості.

Щоб послабити гостроту селянського питання, потрібно було провести кардинальні перетворення, спрямовані на становлення селян власниками землі і реформування всієї податкової системи.

У третьому розділі дисертації “Реформи 60-х - першої половини 80-х років” зазначається, що вони були складовою частиною урядової аграрної політики, спрямованої на нівелювання відмінностей між різними групами селянства.

Вироблення законопроектів реформ внаслідок розбіжностей в урядових колах з питань пореформеного побуту селян затрималось на декілька років. Під час реалізації законодавчих актів проявилась їх невідпрацьованість і суперечливість, свідченням чому були численні розпорядження та доповнення до раніш вироблених положень.

Реформою управління, започаткованою законом від 18 січня 1866 р., державні селяни передавалися з Міністерства державних маєтностей у відомство загальних адміністративних органів, створених згідно з “Положеннями” від 19 лютого 1861 р. У процесі її проведення було вироблено проекти нового адміністративного поділу, за якими змінювався склад мирових дільниць і волостей, що формувалися вже без врахування колишньої відомчої належності селян. Це дозволило скоротити на 63 одиниці кількість волостей і послабити податковий тягар селян, на яких було покладено їх утримання. Продумана система підготовки сприяла чіткому і швидкому запровадженню в серпні-жовтні реформи в життя.

Законом від 24 листопада 1866 р. за державними селянами закріплювались земельні наділи, за які вони зобов'язувались сплачувати щорічний оброчний податок, загальна сума якого на Лівобережжі склала 2 094 348 крб. Відведена в користування селян земля і розміри податків за неї фіксувались у власницьких записах, запровадження яких регулювалось спеціальними інструкціями: від 27 червня 1868 р. для Харківської і від 15 грудня 1872 р. для Чернігівської і Полтавської губерній.

Введенню власницьких записів передували значні підготовчі роботи, які проводились спеціально створеними підрозділами. У розділі розкривається їх діяльність по відмежуванню селянських наділів від казенних, встановленню розмірів і оцінки землі та нарахуванню на цій основі оброчного податку. Підкреслюється, що земельні питання нерідко вирішувались у судових інстанціях. Це переважно пов'язувалось з визнанням права власності на землю. Тільки в одній Харківській губернії було визнано приватною власністю і виключено із складу громадського наділу не менше 18,5 тис. дес. землі державних селян.

В Харківській губернії у зв'язку з проведенням ще раніше кадастрових робіт розподіл оброчного податку був проведений у 1871 р. одночасно на всій території губернії. На Чернігівщині і Полтавщині це здійснювалось поетапно. Спочатку загальна сума оброку розподілялась між повітами, а потім, у міру завершення землевпорядкувальних робіт, між населеними пунктами.

Визначені оклади оброчного податку вписувались у власницькі записи, поширення яких мало певні особливості порівняно з іншими районами країни. Основною з них була залежність їх видачі від проведення межування, внаслідок чого вона завершилась значно пізніше, ніж у більшості губерній Росії.

Під час запровадження власницьких записів через малі розміри наділів та збільшення платежів на селі проявились глибокі протиріччя, свідченням чому були численні невдоволення селян. Загалом ними було оскаржено кожний двадцятий власницький запис, що майже відповідало загальноросійському показнику, який складав 5,7 %.

Іноді невдоволення селян набували форми активного протесту, найбільш поширеними з яких були відмови підписувати записи і непокора розпорядженням органів влади. Протягом першої половини 70-х рр. зафіксовано заворушення селян в 29 населених пунктах з населенням близько 18 тис. чоловік. В окремих випадках для їх припинення було застосовано військову силу.

Далі проаналізовано селянське надільне землекористування, що склалося в процесі запровадження власницьких записів. Доведено помилковість тверджень про прирізку державним селянам Чернігівщини і Полтавщини відповідно 2,6 і 2,3 дес. землі. В цілому їх середній душовий наділ збільшився в Чернігівській губернії на 0,6 дес., Полтавській - на 0,4 дес., Харківській - на 0,3 дес. землі.

Вивчення матеріалів власницьких записів, які охоплювали 191 970 душ державних селян (близько 30 % загальної кількості), засвідчило велику строкатість у розміщенні земельного фонду між окремими сільськими громадами: 11 % селян отримали середні наділи до 2 дес. на душу, 69 % - від 2 до 5 дес., 20 % - понад 5 дес.

Одночасно державні селяни за законом від 13 липня 1873 р. наділялися лісовими наділами, розміри яких значною мірою залежали від наявності лісу. Нерідко через його віддаленність, низьку якість чи елементарну необізнаність вони відмовлялись від наділів. Загалом їх отримали близько 70 % селян, середній наділ яких склав 0,45 дес. на душу, що було вдвічі менше визначеної законодавством 0,8-1 дес. норми, необхідної в тих умовах для ведення селянського господарства.

Четвертий розділ - “Переведення державних селян на викуп” - присвячений завершальному етапу перетворень - реформуванню їх оброчного податку у викупні платежі за законом від 12 червня 1886 р. Загальний розмір викупних платежів на Лівобережжі склав 3 706 464 крб. Доведено, що їх розподіл між повітами Міністерством фінансів був проведений директивним методом, який не враховував всього багатоманіття місцевих умов. Чим меншим був середній розмір наділу державних селян у повіті, тим вищими були викупні платежі за десятину землі. Це пояснювалось тим, що в основу викупу було покладено не стільки кількість і прибутковість землі, скільки розміри оброчного і подушного податків, що до цього сплачувались селянами.

З метою більш рівномірного розподілу викупних платежів чиновники губернських присутствій могли змінювати їх розміри в окремих місцевостях, але загальна їх сума по губернії мала залишитися незмінною. Показано копітку роботу чиновників, спрямовану на зміни в проектах розподілу платежів з урахуванням кількості і прибутковості землі та платоспроможності селян. У Харківській губернії їх діяльність полегшувалась завершеністю землевпорядкувальних робіт, внаслідок чого зміни були незначні. В Полтавській і Чернігівській губерніях на основі більш точних підрахунків кількості і прибутковості землі в 15 повітах було зменшено на 34 480 крб. розміри платежів за рахунок перекладання грошової різниці на інші місцевості.

Визначені для кожного повіту викупні платежі розподілялись між сільськими громадами спеціально сформованими комісіями у складі місцевих податкових інспекторів і чиновників повітових у селянських справах присутствій. Комісії по черзі прибували в кожну волость, де з урахуванням умов господарського життя селян встановлювали оклади платежів. При цьому враховувались заяви і пропозиції селян, що дозволило зробити більш рівномірний їх розподіл. Так, у 22 громадах Чернігівського повіту розміри платежів, з огляду на занесення пісками частини угідь, було зменшено на 30 %.

Розміри викупних платежів оголошувались селянам на сільських сходах, про що у власницьких записах робились відповідні записи, які по суті стали остаточними документами викупної операції.

У зв'язку із встановленими Міністерством фінансів обмеженнями змін розмірів викупних платежів, які не повинні були перевищувати суму оброчного і подушного податків чи викупних платежів колишніх поміщицьких селян сусідніх населених пунктів, не завжди вдавалося досягти рівномірного їх розподілу. Аналіз матеріалів власницьких записів засвідчив, що в окремих місцевостях вони суттєво відрізнялися. Селяни малоземельних населених пунктів сплачували за десятину землі в середньому в 1,5 раза більше, ніж у багатоземельних. Цим закріплювалась нерівномірність оподаткування сільських громад і окремих господарств, внаслідок чого оклади платежів для багатьох селян виявились не під силу.

З переведенням на викуп, селяни отримали право шляхом дострокових внесків викупити наділи і стати їх власниками, чим, внаслідок відсутності достатніх грошових коштів, змогли скористатися лише деякі з них. Загалом державними селянами Лівобережжя до 1903 р. було викуплено всього близько 5 тис. дес. землі.

Підкреслено, що державні селяни були переведені на викуп на більш вигідних умовах у порівнянні з колишніми поміщицькими селянами. Навіть після зниження розмірів викупних платежів останніх за указом від 28 грудня 1881 р., вони були меншими в розрахунку на ревізьку душу в середньому на 27 %.

Селяни мали стати повними власниками землі після завершення сплати викупних платежів. Але революція 1905-1907 рр. прискорила вирішення цього питання. Указом від 5 листопада 1905 р. річні оклади викупних платежів колишніх поміщицьких, державних і удільних селян з 1 січня 1906 р. зменшувались наполовину, а з 1 січня 1907 р. сплата їх зовсім припинялась, що означало остаточне завершення улаштування пореформеного побуту державних селян.

ВИСНОВКИ

Проведене в дисертації дослідження дає підстави зробити наступні висновки:

- Аналіз стану наукової розробки проблеми свідчить, що спеціальних досліджень реформ державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні поки що немає. Але, не будучи об'єктом окремого вивчення, ця тема певною мірою порушувалась в історичних, економічних та історико-правових дослідженнях. Їх аналіз свідчить, що реформи державних селян розглядалися фрагментарно, внаслідок чого цілісної картини з проблеми в літературі не склалося. Значною мірою це пояснювалось нерозробленістю джерельної бази, що потребувало, з одного боку, введення нових джерел, а з іншого - вдосконалення їх аналітичного і синтетичного дослідження.

- Напередодні реформ збільшилась чисельність і питома вага державних селян краю. Переважно це відбувалось за рахунок представників інших груп селянства, що свідчило про глибокі зміни в соціально-економічних відносинах країни. Наділяючись певними правами, державні селяни залишались представниками непривілейованого стану, внаслідок чого їх діяльність підлягала багатьом юридичним обмеженням. Постійне збільшення повинностей перевищувало зростання платоспроможності селян, внаслідок чого їх наділи в багатьох місцевостях не забезпечували навіть найбільш нагальних потреб.

- У процесі реформи управління державні селяни були об'єднані в адміністративному відношенні з іншими верствами селянського населення і отримали з ними однаковий правовий статус. Суть нововведень у місцевій ланці управління полягала в спробі уряду законодавчо врегулювати й уніфікувати сформоване впродовж десятиліть їх самоврядування.

- Внаслідок введення нового оброчного податку було зміщено акцент платежів з душі на прибутковість і кількість землі. Це дозволило досягти більш рівномірного оподаткування селянських господарств і відповідно підвищити їх платоспроможність.

- Запровадження власницьких записів на Лівобережжі відбувалося за загальними для всієї країни закономірностями, але мало й певні особливості, найістотнішою з яких була залежність темпів робіт від проведення межування. Наслідком їх введення було закріплення нерівномірності і недостатності в наділенні селян землею через те, що з часу отримання записів вони втрачали право на прирізку землі. В умовах зростання кількості населення середні розміри наділів, розраховані за кількістю ревізьких душ, мали постійно зменшуватись.

- З переведенням на викуп завершилось перетворення пореформеного побуту державних селян. Під час розподілу викупних платежів на місцях було проведено значну роботу, спрямовану на диференціацію їх окладів у залежності від кількості і прибутковості землі. Однак внаслідок встановлених обмежень змін розмірів платежів, здійснити це в повному обсязі не вдалося, чим закріплювалась нерівномірність оподаткування селян.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА

1. Видача власницьких записів державним селянам Лівобережної України // Сіверянський літопис. - 1999. - № 5. - С.64-74 (1 др. арк.).

2. Чисельність, розселення та соціально-правове становище державних селян Лівобережної України напередодні реформи 1866 р. // Сіверянський літопис. - 2000. - № 2. - С.77-87 (1 др. арк.).

3. Реформа управління державними селянами другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні // Сіверянський літопис. - 2000. - № 5. - С.117-121 (0,5 др. арк.).

4. Підготовка реформи управління державними селянами на Чернігівщині // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - Вип.II. - Чернігів, 1993. - С.42-45 (0,4 др. арк.).

5. Розкладка оброчного податку серед державних селян Лівобережної України в 70-х роках XIX століття // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - Вип.III. - Чернігів, 1995. - С.23-26 (0,4 др. арк.).

6. Архівні джерела з історії реформи державних селян другої половини ХІХ ст. на Лівобережній Україні // Проблеми історичного і географічного краєзнавства Чернігівщини. - Вип.IV. - Чернігів, 1999. - С.76-80 (0,5 др. арк.).

7. Реформування оброчного податку державних селян Лівобережної України // Україна на порозі ХХІ століття: актуальні питання історії. - К.: Стилос, 1999. - С.98-102 (0,5 др. арк.).

8. Переведення державних селян Чернігівської губернії на викуп // Тези доповідей міжвузівської науково-практичної конференції. - Чернігів, 1995. - С.218-219 (0,2 др. арк.).

9. До питання про переселення державних селян в 60-70-х роках XIX ст. // Тези доповідей міжвузівської науково-практичної конференції. - Чернігів, 1996. - С.53-54 (0,2 др. арк.).

АНОТАЦІЇ

Бойко В.М. Реформи державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2001.

Дисертацію присвячено проблемі реформ державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні. Характер та мета дослідження обумовили залучення до наукового обігу широкого кола історичних джерел, насамперед архівних матеріалів. У роботі аналізуються чисельність, розселення, соціально-правове становище державних селян напередодні реформ, переведення їх у відомство загальних адміністративних органів, запровадження власницьких записів, зміни в селянському надільному землекористуванні, введення нового оброчного податку і реформування його у викупні платежі.

Ключові слова: Лівобережна Україна другої половини ХІХ ст., державні селяни, реформи, наділи, власницькі записи, оброчний податок, викупні платежі.

Бойко В.Н. Реформы государственных крестьян второй половины ХIХ в. в Левобережной Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2001.

Диссертация посвящена проблеме реформ государственных крестьян второй половины ХIХ в. в Левобережной Украине. Характер и цель исследования обусловили введение в научный оборот широкого круга исторических источников, главным образом архивных материалов. В работе анализируется численность, расселение, социально-правовое положение государственных крестьян накануне реформ, процесс передачи их в ведомство общих административных учреждений, выдача владенных записей, изменения в крестьянском надельном землепользовании, введение новой оброчной подати и трансформация ее в выкупные платежи.

Автор пришел к выводу, что проведенные реформы были составной частью правительственной аграрной политики, направленной на нивилирование отличий между различными групами крестьянства. Следствием административной реформы было создание централизованной системы управления с одинаковым правовым статусом всех крестьян. Суть нововведений состояла в попытке правительства законодательно урегулировать и унифицировать созданное на протяжении десятилетий их самоуправление.

В процессе введения новой оброчной подати был смещен акцент платежей с “души” на доходы от земли, что позволило достичь более равномерного налогообложения крестьянских хозяйств и соответственно повысить их платежеспособность.

Основными документами поземельного устройства государственных крестьян были владенные записи, особенностью введения которых в Левобережной Украине были зависимость темпов работ от проведения межевания. В диссертации подчеркнуто, что проведение реформ, вследствие недостаточности наделов и увеличение платежей сопровождалось многочисленными волнениями крестьян, которые иногда приобретали формы активного протеста. В ряде случаев для подавления выступлений применялась военная сила.

В процессе преобразований наделы государственных крестьян увеличились, что стало следствием не столько прирезки земли, как более точными ее подсчетами во время межевания.

Завершающим этапом реформ стало преобразование оброчной подати в выкупные платежи. Доказано, что равномерно распределить их в соответствии с количеством и доходностью земли не всегда удавалось. Тем самым закреплялась неравномерность налогообложения крестьянства, что способствовало ухудшению экономического положения беднейшей его части. С переводом на выкуп крестьяне получили право выкупать земельные наделы и становиться их собственниками. Так завершилось проведение в жизнь реформ государственных крестьян.

Ключевые слова: Левобережная Украина второй половины ХІХ века, государственные крестьяне, реформы, наделы, владенные записи, оброчная подать, выкупные платежи.

Boyko V.M. The reforms of the state peasants in the second part of the 19-th century in the Left-Bank Ukraine. - Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the Candidate of historical sciences on a speciality 07.00.01. - History of Ukraine. - Donetsk National University, Donetsk, 2001.

The dissertation is devoted to the problem of the reforms of the state peasants in the Left-Bank Ukraine. The character and purpose of the research caused first of all the use of archival materials and a great number of historical sources. The state peasants quantity, their settlement, their social and legal status on the eve of the adoption of reforms, their transference into the department of common administrative bodies, the use of proprietary records, changes in peasants allotment, the introduction of a new quitrent tax and its reforming into redemption money are analysed in this work.

Key words: the Left-Bank Ukraine in the second part of the 19-th century, state peasants, reforms, allotments, proprietary records, a quitrent tax, redemption money.

Размещено на Allbest.ru