Виникнення козацтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський університет економіки та менеджменту

Реферат

з дисципліни: « Історія України»

на тему: «Виникнення козацтва»

Виконала студент ІІ курсу

Петриченко В. І.

Перевірив

Старший викладач

Смоляр С.І.

2010

План

Вступ

1. Заняття, побут і звичаї козаків

2. Воєнне мистецтво козаків

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в латино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» -- ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» -- вбачає в них нащадків «чорних клобуків» -- тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» -- вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані;

4) «татарська» -- виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства -- козацтво;

5) «автохтонна» -- доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» -- пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» -- висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі -- «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» -- пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» -- пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» -- факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія -- це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.

Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Причини виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV-- XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування.

300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни. Центром реєстрового козацтва було м. Трахтемирів. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а) утворенню реєстрових збройних формувань;

б) легітимізації козацького стану -- юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів, контроль за нереєстровими козаками і порядком у містах і селах.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. -- 6 тис, а 1631 р. -- вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків -- Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво -- заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво -- козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV--XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства -- козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

1. Заняття, побут і звичаї козаків

україна козак військовий воєнний

Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках і бурдюгах значно відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки і в Січ аж ніяк не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння жінка для козака. Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це потрібно робити так, щоб не знали старшини.

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в козацькій столиці. Так, коли в 1728 році, під час російсько-турецьких війн, на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие»». Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від нанесення ними жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків. «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорізьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, поява в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запоріжжю.

Звичай нежонатості запорізьких козаків може бути пояснений перш за все їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду випадкам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя, але крім цього безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; у силу цього військовий видобуток запорізьких козаків ділилася між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків у принципі становило власність усього війська.

Таким чином, життя запорізького козака -- свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полегшити труднощі своєї самотньої долі, щоб мати, якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто прибігали в себе до так називаного побратимства.

Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним, але в загальному життя тих й інших була однакова.

Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а хто просто лежав на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. До стола, що по-запорізьки називався «сирном», звичайно подавалися: соломаха, тобто житнє борошно, густо зварене з водою, тетеря, тобто житнє борошно або пшоно, не дуже густе зварені на квасу, і щерба -- теж рідко зварене борошно на риб'ячій юшці. Очевидець Василь Зуєв відносно їжі запорожців говорить, що в них уживалися тетеря й братко; тетерею називалася пшоняна кашка, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто; у крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою; братко -- та ж пшоняна кашка з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного. Якщо ж козаки, понад звичайну їжу, бажали поласувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, гречаними із часником галушками або чим-небудь іншим у цьому роді, то для цього вони становили артіль, збирали гроші, на них купували продовольство й передавали його курінному кухарю.

У дні свят, наприклад, Різдва Христова й св. Великодня, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними напоями й під час частуванні стріляли з гармат. Але особливо урочисто зустрічали запорожці день 6-го січня кожного нового року. У цей день, з раннього ранку, всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площу перед церквою й стояли тут рядами по куренях, без шапок, до закінчення богослужебної служби; всі були одягнені в кращі плаття, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем розвівалися особливі розфарбовані прапори, які тримали хорунжі, сидячи на вогненні й прекрасно прибраних конях. По закінченні богослужебної літургії із церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, усе в дорогому одяганні; за духівництвом струнко, рядами, із що розвіваються корогвами й важкими пушками рухалися козаки; за козаками маса простого народу, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Отут всі ставали рядами й слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл залпом ударяли так голосно й сильно, що від того удару земля стогнала, а глядачі покривалися димом, що застеляв всіх, подібно тьмі, і не могли бачити один одного; заспокоївшись на кілька хвилин, давши час пройти диму, а настоятелеві ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли й цього разу палили стільки, скільки кому завгодно було.

Опис проводження часу запорізьких козаків відрізнялося порівняно скромним характером з тим часом, коли вони поверталися додому з військових походів.

Січовий козак аж ніяк не хлібороб і не торгаш; обробляти землю, за безперевною війною, він не міг; займатися торгівлею вважав низькою справою для себе, тому слово «крамар», тобто дрібний торгаш, у нього було навіть лайкою, образливим для лицарської честі... На старих картинах минулого сторіччя, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо:

При такому погляді на честь січовому козаку залишалася одна справа -- війна, а в мирний час -- веселощі так широкий розгул, по прислів'ю «воля та відвага або мед п'є, або кандали тре». Цим запорожці увесь світ дивували. Особливо великі веселощі бували в них після повернення з військових походів.

Проводячи молоді роки свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а ще більш того в жорстокій і завзятій боротьбі з ворогами різних вір і народностей, запорожець під кінець, бачачи наближення прийдешньої навіч старості й почуваючи себе вже більше не здатним ні до війни, ні до розгульного життя, нерідко йшов в ченці якого-небудь найближчого або далекого монастирів і там закінчував останні дні свого життя.

Не всі, звичайно, зі старих запорожців закінчували своє життя в монастирях; більшість умирала там, де жили, причому, якщо козак умирав на Січі, то його ховали на особливо відведеному при кожній Січі цвинтарі; якщо він помирав у зимівнику або бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, в устя ріки, біля мальовничого озера або серед відкритого й піднесеного степу; нерідко над могилою померлі насипали великий курган

Померлих ховали в повному козацькому оздобленні: жупані, каптані, сап'янах, шапці й при зброї, у соснових, дубових і вербових трунах; у труну ставили іноді фляжку з горілкою. Поверх могили виводили кам'яний хрест, нерідко зроблений самим небіжчиком ще за життя; на хресті робили відповідний напис і виставляли білій прапор, у знак бездоганної чистоти померлого лицаря.

Січ являла собою осередок запорозького козацтва, або товариства. На той час запорозькі простори були мало залюднені. Великих селищ зовсім не було. Козаки здебільшого поселялися хуторами -- зимівниками. Такі хутірці були розкидані по всьому Запорожжю. Вони найчастіше розташовувалися на схилах байраків і балок, вкритих густим лісом.

Усі козаки, за звичаєм, голили бороди і голови, лишаючи довгі вуса й оселедець, що звисав з маківки на лівий бік голови і часто намотувався на вухо.

Нерозлучною супутницею кожного козака була зброя -- ніж, лук або рушниця з кремінним замком, а часто і пістолі, заткнуті за пояс. Кінний козак мав, крім того, шаблю, довгий спис, а також аркан. Дехто був озброєний келепом (бойовим молотом), ощепом (списом із гачком для стягування вершників з коней) тощо. Порох і кулі запорожці носили в порохівницях -- шкіряних торбинках або в чересах -- патронташах. Більш детально про одяг і зброю козаків піде далі.

Потрапивши після довгої, сповненої різних лихих пригод подорожі на Запорожжя, втікачі йшли до Січі, щоб вступити до козацтва. За звичаєм, вони повинні були з'явитись до ватага запорозького товариства -- кошового отамана. Приймали всіх, хто звичайно не викликав підозри. Переважну більшість прибулих становили українські селяни. Але Запорожжя давало притулок усім покривдженим і поневоленим. Тому на Січі можна було зустріти і втікачів інших національностей -- передусім росіян, білорусів, волохів. Особливо багато було тут донських козаків. Треба сказати також, що й на Дону було багато запорожців.

Кожен, хто вступав до товариства, приписувався до певного куреня. Згодом кількість куренів збільшилася; в XVIII ст. їх було вже тридцять вісім. Звичайно, втікач, прибувши до Січі, шукав своїх земляків -- вихідців з його місцевості, а то й родичів і приставав до них. Тому спочатку курені об'єднували земляків. Про це свідчать і назви куренів: Канівський, Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Іркліївський, Дінський (Донський) тощо.

Говорячи про курені, ми маємо на увазі не приміщення, де проживали козаки з січової залоги. Куренями називали також військові одиниці, на які поділялося все запорозьке товариство. Де б козак не жив, він повинен був відбувати всі військові обов'язки від того куреня, до якого приписувався. На курінній сходці козаки обирали курінного отамана. Він користувався великими правами: вписував козаків у курінний компут (список), відряджав на службу, відав курінним майном, був суддею в своєму курені.

Охочих служити в Січі завжди було багато, і тому багатіям можна було відбувати чергу в місцевих укріпленнях, біля своїх осель.

Вищою владою на Запорожжі вважалася військова рада. Її скликали для розв'язання найважливіших питань: щоб оголосити війну, прийняти послів, обрати кошову (військову) старшину. Право брати участь у раді мав кожен козак. Але не кожен міг використати це право. Сірома, що працювала на зимівниках і промислах, розкиданих по всьому Запорожжю, і частина дрібних господарів не мали можливості з'являтися на раду.

Тяжкі умови життя і повсякденна воєнна небезпека виховали у козаків високі моральні і фізичні якості: волелюбність, мужність, самовідданість, стійкість, витривалість. Сучасник, лютий ворог козаків, ксьондз Окольський писав: "Хоч серед козацтва нема ні князів, ні сенаторів, ні воєвод... натомість є такі люди, що коли б не заважали тому видані проти плебеїв закони, між ними знайшлися б рівні своєю хоробрістю Цінціннату... або Фемістоклу"'. Інший сучасник, Боплан, зазначає: "Козаки кмітливі і проникливі, винахідливі і щедрі, не побиваються за великим багатством, але над усе ставлять свободу, без якої життя для них неможливе". За Бопланом, козаки -- "всі високі на зріст, відзначаються силою і здоров'ям"; вони "дуже рідко вмирають від хвороб, хіба тільки у великих літах; більшість конає на полі битви". Козаки легко зносили голод і спрагу, спеку і лютий мороз. Вони могли довго перебувати під водою, тримаючи в роті порожню очеретину.

Великий бойовий досвід запорозького козацтва для народних мас України був тим джерелом, з якого вони черпали високі зразки військового мистецтва. Це мистецтво широко використовувалося народом у запеклій боротьбі з поневолювачами.

Запорозькі козаки зробили великий внесок і в інші галузі культури українського народу. Їм належать видатні зразки художнього слова і музичної творчості. Запорозькі думи і пісні сповнені почуття безмежної любові до народу і ненависті до його гнобителів, до всіх тих, хто експлуатував народ і зневажав його гідність. Багатіям вони протиставляють представників пригноблених верств, відважних і мужніх народних месників.

Військові звичаї. Коли Запорозьке Військо виступало в похід суходолом, то воно поділялося не на курені, а на полки, і кожен із них складався з трьох і чотирьох куренів або охочих козаків од усього Коша. На ворогів запорожці кидалися відразу, в бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше втрачати товариства, не били всією силою на ворожий табір, а завжди обходили його з боків і навіть із тилу. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя; у бранці не здавалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Зате й вороги не знали від них милосердя -- рубали й кололи їх, доки в руках ставало сили. Коли ж вороги тікали, то запорожці неодмінно наздоганяли їх.

Великі бої запорожці не розпочинали враз. Щоб краще розгледіти ворожий стан та навести ворога на свій табір, вони передовсім висилали охочих товаришів до супротивника, викликати його богатирів битися один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати й ганьбити їх, що, здається, й мертвий підвівся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані боями вороги здебільшого люто кидалися на козацький табір, а тут їх зустрічали кулями, що все поле навкруги вкривав ворог трупом.

Монастирі, церква і освіта. Найбільше любили запорожці монастирі -- Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський.

Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь року 1576-го, тобто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і нині в лісі за дві версти від запорозького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський -- біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський -- в самому Києві, на Подолі.

На Запорожжі в останні його часи, крім січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а водночас були осередками освіти й запомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. Освіту дітям давало біле духовенство; в січових же церквах та монастирях -- ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври.

У січовій школі вчилися не тільки діти (молодики та приймаки), а часом і дорослі запорожці, серед яких значна частина була добре письменна.

За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожців був такий великий, що, скажімо, в 1775р., під час нападу на Січ війська генерала Текелія, священик умовив козаків не проливати кров і скоритися волі цариці.

2. Воєнне мистецтво козаків

Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XVст. до кінця XVIIIст. Але розвиток його не був такий безперервний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, весь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народне військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод, не маючи певного захисту, тиняючись по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну організацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, полки й так-само скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Самійло Кішка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага-Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінними елементами дисципліни, порядку й військової готовності. Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обов'язок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну організацію.

В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилася й поза північні кордони українського народу, в білоруські землі. На широких просторах організувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці з поміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалій і багато інших. Козацьку справу вони ставили на європейські платформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, непоступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою організуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обов'язок.

Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не вдалося, козаччина мусила визнати московську зверхність, мусила погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів.

Тип війська. Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки на половину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівнянні піхотинці, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних досягнень у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло протиставитися найгрізнішому ворогові. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це помітно тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими «пищалями». Організацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVIIст. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це визнають історики польського війська, у зустрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння.

Моральні цінності. Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народне військо. Коли в інших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачувала своїх зв'язків з народом. Це давало козацькому війську тривку і невичерпану силу: все з народної маси напливали свіжі вояки. Це незвичайно полегшувало і воєнну мобілізацію,-- кожна оселя давала відразу готову сотню.

Зв'язки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини, всіх народних справ і надбань,-- що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття, і непоступливість

Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілька згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах. Народне військо розуміло, що боронить своєї справи. «Козаки служать тільки за свої вольності», заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя.

У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одне військове братство. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначувати своєї вищості. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною

Зброя козаків. Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків першим озброїв 1511р. Остафій Дашкович. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його ховали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли». Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648р. запорізькі козаки вітали Богдана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVIIст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Мишецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінги, пістолети, холодна зброя -- списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні -- свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського: з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх заносили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки використовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й порохом, мов сучасні патронташі.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний -- у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо, -- зауважує щодо цього Коховський, -- що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну».

Висновки

На мою думку, козаки були окремою соціально верствою населення, але, звичайно, вони зберегли риси, притаманні українському народові. З однієї сторони козаки були мужні, відважні, сміливі, самовіддані, дотепні, веселі, щедрі, безкорисні, винахідливі, гостинноприємні, прості у відносинах, справжні товариші та ін. З іншої вони любили похизуватись, були легковажні, ліниві, багато випивали (але ніяк не у військових походах) та ін. Все це уособлює в козаках їхню неповторність.

З військової точки зору можна сміливо сказати, що вони були одними з найкращих військових формацій Європи того часу.

Список використаної літератури

1.Історія України - Бойко О.Д./Київ. Видавничий центр ''Академія'' 2002р./

2.Нарис історії України - Наталя Яковенко/Київ. Видавництво ''Генеза'' 1997р./

3.Історія запорозьких козаків у трьох томах. Том 1. - Д.І. Яворницький/Київ. Наукова думка 1990р./

4.Історія українського війська/Львів. Видавництво ''Світ'' 1992р./

5.Гомін, гомін по діброві. Історичні розповіді про запорозьких козаків - В. Голобуцький/ Дніпропетровськ ''Січ'' 2003р./

6.Оповідання про славне військо запорозьке низове -

А. Кащенко/Дніпропетровськ ''Січ'' 1991р./

7.Січ-мати. Повісті та оповідання про Запорозьку Січ/Київ Видавництво ''Школа'' 2005р./

Размещено на Allbest.ru