Громадсько-політичні рухи початку XX ст. (консерватизм В’ячеслава Липинського)

Размещено на http://www.allbest.ru

Громадсько-політичні рухи початку XX ст. (консерватизм В'ячеслава Липинського)

Кревошеєва О.І.

Виникнення незалежних держав після розпаду СРСР зумовило великий зріст зацікавлення питаннями ідейно-політичного забезпечення їхнього державотворення. Більше того, основна частина цих держав не почала власний державницький шлях, а мала значні державотворчі традиції в минулому. І Україна тут не виняток. Становлення суверенної Української держави важко уявити без врахування її власного історичного досвіду державотворення, без відродження національних традицій, ідейної та культурної спадщини минулих поколінь. Відтак, звернення до громадсько-політичних рухів поч. XX ст., зокрема, консерватизму В'ячеслава Липинського, як доктрини збереження традиційних цінностей і форм існування української спільноти є на сьогодні акту альним[4 ,с. З ].

Після утвердження самостійності України спостерігається значна активізація наукових досліджень українського консерватизму, який стає предметом вивчення історичних, політичних, правових та філософських наук. Цю проблему досліджували вітчизняні науковці, серед яких В.Верстюк, П.Гай-Нижник, В.Горобець, В.Гришко, Я.Дашкевич, І. Лисяк-Рудницький, В.Потульницький, А.Слюсаренко, В.Сусоров, О.Толочко, Г.Касьянов, Д.Чижевський, О.Шморгун та ін.

Кінець XIX - початок XX ст. став переломним етапом у політичному житті. В цей час виникають перші політичні партії, програми окремих з яких базуються на консервативних позиціях. Для порівняння - в країнах Західної Європи такі партії з'явилися на п'ятдесят-сімдесят років раніше. Лише в першій третині XX ст. з'являються спроби теоретичного обгрунтування українського консерватизму як ідейно-політичної доктрини. І, нарешті, консерватизм після більш як 150-річної перерви одержав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись у Гетьманаті - традиційній формі української державності.

У структурі українського консерватизму 1900-1930-х рр. можна виділити три напрями: поміркований, традиційний і радикальний. Поміркований напрям об'єднував національно-демократичну (окремі кола Національно-демократичної партії, Союзу Визволення України, Головна Визвольна Рада, Українська Національна Рада) і християнсько-демократичні (Християнсько-суспільна партія, Українська Християнська Організація, Український Католицький Союз) гілки. Завданнями національно-демократичних організацій були: захист української мови, освіти, культури, вимога автономії краю, а в майбутньому - відродження національної держави у формі конституційної монархії. Ці консервативні засади поєднувалися з ліберальними принципами поділу влад, федеративного устрою, основних свобод. Християнсько-демократичні партії опиралися на засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства та ін.

Значний розвиток в цей час отримав традиційний напрям українського консерватизму, в якому можна виділити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли (представники - Російська народна партія, Руська народна організація) висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Ідейними основами клерикальної гілки (Українська католицька народна партія) були абсолютизація католицької віри, гармонія в суспільстві, якої можна досягти лише консервативним шляхом, лояльне ставлення до існуючого ладу та ін. Найширше традиційний консерватизм представлений монархічною гілкою (Союз хліборобів-власників, Українська демократично-хліборобська партія, Українська Громада, Український союз хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), Братство українських класократів-монар- хістів). Консервативна ідеологія монархічних організацій Грунтувалася на засадах українського історичного легітимізму, визнанні пріоритету державних інтересів над суспільними, монархізму як ідеальної форми держави і класократії як найкращого типу державного устрою, який опирався б на співпрацю всіх класів при керівній ролі національної аристократії тощо.

Радикальний напрям українського консерватизму (військові об'єднання Вільного Козацтва та Українського Національного Козачого Товариства) не мали потужного розвитку, адже радикалізм як метод політичної діяльності більше був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. Однак, Вільне Козацтво, Грунтуючись на історичних традиціях, відіграло суттєву роль у Гетьманському перевороті.

Гетьманат втілював складний комплекс взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Революційний шлях приходу до влади і опора на військову силу поєднувалися з авторитетом Гетьмана, ієрархічним суспільним устроєм з сильними традиціями, захистом національної культури та соціально-орієнтованою економічною політикою, проголошенням захисту прав і свобод громадян, рівності всіх перед законом. Консерватизм Гетьманщини був настільки ідейно сильним, що спонукав відомих українських вчених того часу до розробки цілісної консервативної доктрини. Однак величезне розмаїття проявів консерватизму спричинило появу його різного бачення такими українськими мислителями як В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та ін. Незважаючи на це, їхні консервативні доктрини все ж мають багато спільних рис: визнання домінуючої ролі держави в житті суспільства, монархічна форма правління, елітаризм, національна ідея як основа буття нації, пошана до традицій, релігії, моралі тощо. Всі вони обгрунтовували власні концепції державотворення, спираючись на історичні традиції, виділяли головні чинники у побудові держави та ін. Найбільш традиційною у плані дотримання всіх консервативних засад була доктрина В. Липинського.

Перед тим як розглянути безпосередньо консерватизм вченого, визначимо його загальне поняття. Під час розгляду й осмислення поняття «консерватизм» європейських та американських політологів Л.Аллісона, РБеннета, РЕклешаля, Г.-К. Кальтенбруннера, К.Мангайма, М.Оакшотта, І.Фетчера, С.Хантінгтона та ін. було з'ясовано, що консерватизм (від лат. conservare - зберігати) як складний і багатогранний феномен людської історії об'єднує низку компонентів. Це загальні уявлення про світ, закони та принципи, що в ньому діють. Консервативний світогляд, з характерним для нього зв'язком з реальним, випробуваним часом; недовірою до нового; схильністю надавати перевагу життєвому досвіду, а не абстрактним теоріям; схваленням стабільності, традиції; визнанням недосконалості природи людини тощо, став основою визначення суті консервативної ідеології, яка становить базу ідейно-політичної доктрини консерватизму. Остання, враховуючи особливості окремої суспільної організації на певному історичному етапі, конкретизує ідеологію. Її можна знайти в програмах консервативних політичних організацій, теоретичних розробках вчених, політичних діячів. Ідейно-політична доктрина консерватизму об'єднує консервативні цінності: традиції, звичаї, релігію, мораль, авторитет, державу, закон, порядок, націю, свободу, відповідальність, стабільність, прагматизм, приватну власність тощо як соціально- політичні орієнтири щодо оптимальної організації суспільного життя. Загалом, вона спрямована на збереження традиційних форм існування спільноти, її традиційних цінностей і морально-етичних засад. Останні, проте, не є абсолютними й незмінними. Тому при дослідженні українського консерватизму треба враховувати не лише еволюцію людських уявлень про ідеї та цінності впродовж історичного розвитку, але й особливості тих часових рамок і того середовища, в яких функціонує доктрина. За різних обставин по-різному визначають, що саме є консервативним (піддягає збереженню) відповідно до історичної ситуації та національних умов (Г.-К.Кальтенбруннер). Це твердження, на нашу думку, є базовим для правильного розуміння суті та генезису консерватизму будь-якої нації, у тому числі української[4,с.9].

Через відсутність багатьох джерел, наприклад, листування В.Липинського за період його життя до 1917р. залишається нез'ясованим питання, чи вчений усе життя дотримувався як політик і вчений консервативних політичних поглядів, чи спочатку тяжів до демократичних ідеалів і лише під час війни і революції став консерватором. Л.Білас дотримується думки, що еволюція політичних поглядів В. Липинського була дуже незначною, і він завжди був монархістом[7,с.264]. Натомість Я.Пеленський вважав, що консерватизм В. Липинського - результат набутого політичного досвіду і песимістичних настроїв періоду української революції. Більше того, він навіть окреслював цілий «демократичний період» у житті і творчості вченого (1912 - 1917рр.), посилаючись, зокрема, на його «Меморіал для Українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі» (1912р.), у якому В.Липинський власноруч викреслив термін «конституційна монархія» і замінив його словом «держава». Вчений, на думку Я.Пеленського, на той час вважав, що розвиток української нації міцно пов'язаний з розвитком політичної демократизації і здійсненням соціальних реформ, корисних для широких мас[8,с.328]. Примирити ці два погляди дозволяє концепція В.Потульницького, який доводить, що «демократичний період» у житті В.Липинського дійсно існував, проте був своєрідним компромісом з народницьким оточенням, оскільки вже з юнацьких років він стояв на консервативних позиціях. На користь останнього припущення В.Потульницький наводить три фактори: походження В. Липинського і глибоке усвідомлення ним традицій свого класу; служба в російській армії, в середовищі офіцерського корпусу та загальне захоплення в українському русі ідеями народництва, що змушувало В.Липинського до 1917 р. пристосовувати свої справжні погляди до конкретної політичної ситуації [5,с. 127].

Найважливішим твором В. Липинського справедливо вважають «Листи до братів - хліборобів». Центральною темою цього твору, як і усієї творчості В. Липинського, є побудова української самостійної держави і організація її суспільства. Автор трактує державу як перманентну і абсолютну вартість та найвищу форму організації суспільства. Зазначаючи у вступному слові, що дух його книги - це «державництво і патріотизм», він наголошує, що українська держава повинна бути національною. На підставі цієї тези він доходить висновку, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.

Український консерватизм - політична та ідеологічна теорія та доктрина, специфічний український варіант консерватизму, розроблений В. Липинським (сам В. Липинський називав цю теорію «українським гетьманським націоналізмом»).

Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього - це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Поряд з цим, важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема, з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України. Важливим внеском В. Липинського в український консерватизм поч. XX століття, а також у політологію загалом, являється типологія та аналіз форм державного устрою. За його концепцією, існують три основні типи державного устрою: «демократія», «охлократія», «класократія».

Під «демократією» В. Липинський розуміє, що державна влада в її умовах або ж потрапляє до рук «багатіїв-плутократів», або ж до рук найнятих ними політиків-профе- сіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої «демократії» В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.

До держав «охлократичного» типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю «охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочівників, а в новітні часи - з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.

Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає «класократію» - форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, «законом обмежена і законом обмежуюча» конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.

Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. «Класократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у своїй праці «Релігія і Церква в історії України» пише: «Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, гальмуючих національних сил» [1 ,с. 15].

Процес формування суспільно-політичних поглядів В. Липинського та шлях використання ним доробку європейських ідейних напрямів свідчить про його виразно консервативні настанови, які, втім, не впадали у крайність банальної реакційності. В. Липинський свідомо шукав для українського консерватизму надійного суспільствознавчого підгрунтя, безвідносно до того, праві чи ліві концепції він використовував. Головним критерієм була здатність певної ідеї чи розробки відповідати прагматичному завданню побудови стабільної української державності, про що йдеться у політичній програмі Української демократичної хліборобської партії (яка була заснована у 1917 р. за участю В. Липинського), базисом якої були юридичні та економічні засади: гарантія недоторканності особи; забезпечення права приватної власності на землю; проведення аграрної реформи; гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці - військового та економічного союзу з Росією та Білорусією.

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї політичної програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б політично об'єднатися(як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі)українська нація. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [3,с.33]. Еліта, в уявленні українського мислителя (про це вже йшла мова), може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Квінтесенцією політичної програми Української демократичної хліборобської партії був територіальний патріотизм української нації та українського консерватизму, які, на думку вченого, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців». В. Липинський засуджував націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [2,с.735]. консерватизм липинський громадський рух

Учений підкреслював, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в національних елементах, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіального віросповідання і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [2,с.737].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об'єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

Ця ідея, на його думку, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам... всі невдачі і найтяжче горе. Саме тому українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, базований на релігії, церкві, вірі живій»[2,с.740].

Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи зацікавленість у сучасних політиків та політологів. Зокрема, важливе значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса. Неординарний політико- плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Важливим є і його теоретичне осмислення на національному Грунті проблеми легітимності влади. В. Липинський розглядав політику не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню гідного існування й розвитку української нації [1 ,с. 16].

Отже, консерватизм В.Липинського базувався на ідеях домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові, монархічної форми державного правління (на думку вченого, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною відсутності власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом) [6,с. 127]; територіального патріотизму; пріоритетності приватної власності; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному розвитку.

Список використаних джерел

Гай-Нижник П. П. Український консерватизм і Гетьманський рух у XX ст.: нариси історії становлення та розвитку / П. П. Гай-Нижник // Гілея: науковий вісник. - 2011. - №43 (I). - С. 15-38.

Гришко В., Базілевський M., Ковалів П. В'ячеслав Липинський і його творчість: (Стислий життєпис) / В. Гришко, М. Базілевський, П. Ковалів // Хроніка 2000. - 2000. - Вип. 39 - 40. - Ч.

- С. 733 - 745.

Дашкевич Я. Хам чи Яфет. Липинський і українська революція / Я. Дашкевич // Україна: Наука і культура. - Вип. 29. - К, 1996. - С. 32 - 39.

Козак Н. А. Український консерватизм: історія і сучасність: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ, наук: спец. 23.00.01 «Теорія та історія політичної науки» / Н. А. Козак. - Львів, 2001. - 21 с.

Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819-1991). [Текст]: навч. посібник [для студентів вищих навч. закл.] / В. А. Потульницький. - K.: Либідь, 1994. - 319 с.

Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): [підруч.] / П. П. Шляхтун. - K.: Либідь. 2002.-576 с.

Bilas L. ThelntellectualDevelopmentofV. Lupins'kyj: HisWorldViewandPoliticalActivitybefore WorldWar I / L. Bilas // HarvardUkrainianStudies. - 1985. - Vol. IX. - №3/4. - P. 264 - 269. '

Pelenskyj J. V. Lypyns'kyjandtheProblemoftheElite / J. Pelenski // HarvardUkrainianStudies. - 1985. - Vol. IX. №3/4. - P. 327 - 328.

Размещено на Allbest.ru