Використання радянських військовополонених німецькою окупаційною владою на території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Використання радянських військовополонених німецькою окупаційною владою на території України

Заболотний О.М.

Одна з головних цілей німецької агресії проти Радянського Союзу - це відторгнення України від СРСР, перетворення її на аграрно-сировинну базу та джерело дешевої робочої сили для рейху. Ставка робилася на економіку України, яка за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції до 1940 року[1,с.45], а також на досить значні резерви кваліфікованої робочої сили, що її мала Українська РСР, і підготовці якої в Радянському Союзі приділялася особлива увага, відповідно до відомого сталінського гасла «кадри вирішують усе!».

За рахунок експлуатації українських природних багатств та робочої сили нацисти мали надію вирішити проблему продовольчого забезпечення Німеччини та усунути залежність її промисловості від імпорту нафти, марганцю, лісу та іншої сировини. Для ведення довготривалої війни Німеччина та й Західна Європа, що вже знаходилась в руках першої, не мали стратегічних металів, з них гостро не вистачало легуючих: нікелю, хрому, молібдену, вольфраму, без яких не можливий розвиток військового виробництва.

Необхідна була Німеччині й сільськогосподарська продукція, тому що власне виробництво не покривало попит німецького населення на продовольство. У довоєнний період власними продуктами харчування забезпечувалося лише 80 % потреб країни, у тому числі по хлібу, картоплі, цукру та молоку на 90-95 %. По жирах дефіцит складав близько 40 %[2,с. 38].

Отже, для ведення тривалої війни на Сході рейх не мав достатніх продовольчих резервів. Вже у 1942 році продовольчі запаси в самій Німеччині вичерпалися і виникли серйозні ускладнення з продовольством. У квітні 1942 року, незважаючи на інтенсивне пограбування продовольства в окупованих країнах Європи, а, головним чином, на захоплених східних територіях, гітлерівські керівники були змушені піти на перше з початку війни значне скорочення продовольчих норм для населення Німеччини. Лише за цей рік відчувалась недостача 5 млн. т зерна та 7 млн. т фуражу. Це, в свою чергу, відбилося на ще більш інтенсивному пограбуванні окупованих східних територіях, зокрема України.

Державний секретар Нагель так характеризував економічне завдання війни: «З допомогою дешевої собівартості продукції, при збереженні низького життєвого рівня місцевого населення ставилася мета досягти найбільш високого випуску продукції для забезпечення рейха та інших європейських країн»[3,с.314]. Таким шляхом німецькі керівники поряд з більш широким покриттям потреб в продовольстві та сировині намагалися одночасно відкрити джерела прибутку для рейха, які б дозволили протягом десятиріч покрити розходи на фінансування війни, не обтяжуючи німецьких громадян.

Напередодні війни гітлерівський уряд та верховне головнокомандування збройними силами фашистської Німеччини (OKB) розробили докладний план пограбування народного господарства України та перетворення її на сировинний додаток німецької економіки. У секретних документах «Директиви по управлінню економікою в окупованих східних областях» так звана «Зелена папка», складених під керівництвом Г. Герінга, дано було прямі вказівки німецькій армії та німецьким господарським органам про порядок пограбування і знищення матеріальних цінностей України.

Вже в ході війни 6 вересня 1941 року Г. Герінг видав директиву про вивезення сировини з окупованих східних областях. Він підкреслив, що виявлені її запаси необхідно якнайшвидше використати у німецькій військовій промисловості^,с. 171].

Головну увагу в економічній політиці німецькі окупанти приділяли агарарній політиці, результатом якої повинні були стати постійні поставки продовольства німецькій армії та державі. Важливу роль грав етнічний фактор і праця в сільському господарстві України. Німецьким керівництвом були видані наказ про повернення українців з Німеччини в Україну. [5,Арк. 1 зв]

На початку війни гітлерівська Німеччина, розраховуючи на блискавичну перемогу, не передбачала інтенсивної експлуатації військовополонених, тому частину з них відпускали на волю. За різними оцінками, від 600 до 900 тис. червоноармійців, які потрапили до німецького полону на початку війни, були відпущені по домівках[6]. Офіцерський склад з числа полонених або не залучався до робіт, або використовувався переважно на території таборів. Практикувалося створення так званих робітничих батальйонів, у які в'язні нерідко переходили, щоб униішути табірного життя. Тих, хто давав згоду вступити в робітничий батальйон, виділяли із загального числа військовополонених і переводили до окремих казарм. Тут режим був менш суворим. Батальйони під керівництвом німців виконували ремонтно-будівельні роботи ремонтували залізниці, казарми, склади, зводили нові споруди[7Дрк. 14.14зв].

Поразка німецьких військ під Москвою, величезні втрати на фронті, велика потреба Німеччини в солдатах і робочій силі підштовхнули її військово-політичне керівництво кардинально змінити своє ставлення до радянських військовополонених. Після довгих коливань Гітлер дозволив використовувати їх на території рейху. З цього часу було покращено харчування полонених. Виконуючи вказівку фюрера, генеральний уповноважений з питань чотирирічного плану рейхсмаршал Ґ. Герінг конкретизував порядок поводження з військовополоненими і їх трудового використання, а різні служби до кінця 1941 р. підготували ряд відповідних документів.

Радянських військовополонених широко використовували на різноманітних роботах із перших місяців війни. З осені 1941 року експлуатація дармової робочої сили набуває централізованого характеру. Це підтверджується цілою низкою німецьких документів. Зокрема, у вже згадуваній директиві Герінга був спеціальний четвертий розділ «Російські військовополонені». У цьому розділі цього документа зазначалося, що військовополонених насамперед необхідно використовувати у гірничій справі, на будівництві шляхів, у військовій промисловості, сільському господарстві. Передбачалося також створювати спеціальні команди для термінових робіт.

З цього часу процес знищення радянських військовополонених призупинився, їм продовжувати життя, але лише на незначний час. їх направляли на роботи, які вимагали великої фізичної сили. Після декількох місяців посиленої експлуатації багато полонені не витримували і гинули від виснаження. У силі залишалося положення про ліквідації інфекційних хворих та інвалідів, як непотрібних їдців.

Широкого розповсюдження набуло використання радянських військовополонених у вугільній промисловості, на будівництві, на залізниці, у військовій промисловості та сільському господарстві. Для роботи в шахтах було виділено 30 тис. військовополонених, а в серпні та вересні 1942 р. ще по 15 тис. Щоб посилити використання праці військовополонених у вугільній та видобувній промисловостях до шахт Донбасу планувалося направити загалом 300 тис. військовополонених і тим, хто мав гірничі професії, доручати роботу за фахом[8].

Умови праці радянських військовополонених були вкрай важкими. Робочий час у них тривало від 12 до 14 годин на добу, часто у дві зміни і без обідш>ої перерви. Багато працювали на шахтах та інших підприємствах, що знаходилися під землею, де не вистачало світла, чистого повітря, переважала підвищена вологість. Заходи безпеки не дотримувалися. Медичне забезпечення, якщо десь і було, то на примітивному рівні. Все це вело до високої захворюваності і смертності. Тільки у вугільній промисловості втрати радянських військовополонених становили 5 тис. осіб на місяць, або 3,3% від загального числа працювали, в Верхньосілезького промисловому районі за 6 місяців їх загинуло більше 25%[9,с.231] Аналогічна картина спостерігалася і в інших галузях господарства.

Військовополонені радянські спеціалісти використовувались під пильним наглядом німецької охорони, причому їм намагалися відвести ті ділянки роботи, які вимагали невисокого рівня кваліфікації, містили менше військових таємниць. Причиною такого ставлення було насамперед небезпідставне побоювання у саботажі, здійсненні диверсій, витоку оперативної та стратегічної інформації. Це було однією з причин фізичного винищення військовополонених і використання їх як допоміжної робочої сили; крім того, багатьох з них безкарно експлуатували на військових об'єктах у самій Німеччині та на території окупованих нею інших країн Європи.[10,с.335]

Експлуатуючи військовополонених яких вивезли на роботи до Німеччини, фашистські підприємці прагнули при мінімальних витратах домогтися від них максимальної продуктивності. За працю полонені спочатку не отримували ніякої плати, але в кінці 1942 р. їм все ж стали нараховувати мізерні гроші: Радянським - від 0,10 до 0,60, а іноземним - від 0,20 до 1,20 німецької марки та 40 штук цигарок на місяць. В цілому можна зазначити, що без використання іноземної робочої сили і ввезеного сировини у великих масштабах Німеччина не змогла б такий тривалий час вести війну.

Відомо, що з перших місяців війни німецьке військове керівництво практикувало використання радянських військовополонених не тільки в якості робочої сили, але й у складі військових формувань вермахту, CC і поліції. На думку зарубіжних дослідників, таких було 1-1,7 млн громадян CPCPfl 1,с.550-559,660], за підрахунками вітчизняних - від 0,2 до 1,5 млн[12,с.49]. Однак методика виявлення цих цифр науково не обгрунтована і документально вони не підтверджені, що викликає сумнів у їх достовірності. Сумнівність цих підрахунків доводить дослідження Дерейко І. який говорить що заголом українців на службі вермахту було приблизно 100 тисяч чоловік. [13]

Різні джерела дозволяють виділити дві основні форми використання Німеччиною військовополонених у складі вермахту. У їх числі «Хіві» («охочі допомогти»), які, як правило, не були озброєні, і «добровольці» - бойові частини східних військ. Створення такого роду військових формувань з числа радянських військовополонених було прямим порушенням норм міжнародного права. Причому слід зауважити, що якщо в перші роки війни це робилося з-за великих втрат німців, то в подальшому здійснювалося з політичних міркувань.

Через великі втрати на Східному фронті фашисти приступили до мобілізації людських резервів з метою забезпечення свого тилу і вивільнення частини військ для ведення бойових дій. У міру того як війна брала затяжний характер, вермахт випробовував все більш зростаючу потребу в праці військовополонених безпосередньо в районі операцій. З огляду на це положення, OKB в листопаді 1941 р. видало директиву, яка була направлена всім групам армій і арміям, що дислокуються на радянській території. У ній говорилося: «Цотреби військової економіки вимагають, щоб німців, по можливості, використовували тільки в тих випадках, коли їх не можна замінити іноземцями або військовополоненими. Ряд обов'язків в армії і на полі бою, які до цих пір відволікали багато німецьких солдатів, можуть виконуватися військовополоненими, якщо вони будуть строго і ефективно включені в рамки військової організації. Тому верховне командування буде створювати батальйони військовополонених». [ 14,с.276]. З таборів військовополонених передавали артилерійським і саперним частинам, підрозділам зв'язку. Велика кількість полонених використовувалося службою постачання по доставці в зону бойових дій продовольства, боєприпасів, спорядження, різного роду інших матеріалів. Полонених примушували працювати на будівництві німецьких військових споруд - риття окопів і траншей, бліндажів, землянок, укриттів для військової техніки, інших виснажливих земляних роботах. Особливо велика кількість полонених було залучено на будівництві оборонних укріплень у 1942-1943 pp.

Німецьке військове командування використовувало під час атак полонених для прикриття своїх наступаючих колон. У подібних випадках військовополонені використовувалися в якості «живого прикриття». З моменту вторгнення фашистських військ на радянську територію такі випадки були зареєстровані на ряді ділянок радянсько-німецького фронту, в тому числі і в Україні. Подібні дії стали порушенням ст. 9 Женевської конвенції 1929 р. Так, наприклад, в журналі бойових дій оберквартірмейстера 17--ї армії 29 жовтня 1941 було зроблено запис: «Найбільшою доцільною мірою проти бомб уповільненої дії, закладених ворогом, виявилося розміщення в зайнятих нашими військами будівлях груп військовополонених, захоплених в даному районі, а також місцевих жителів».[15]

Так, директива командування 79 німецької дивізії від 9 лютого 1943 р. прямо вказувала на використання військовополонених для робіт у другому ешелоні[16 Дрк. 158-165]. Крім того, кожен піхотний полк повинен сформувати по одній саперній роті з військовополонених. Рятуючись від смерті в полоні та в надії перейти на бік Червоної Армії або партизанів, добровольці погоджувались на висунуті умови. Непридатних до військової служби гнали на сільськогосподарські роботи, а також для обслуговування потреб окупаційних військ. Силами військовополонених загарбники укріплювали берегову лінію Дніпра, а в 1944 р., коли завершувалося визволення українських земель, фашистським окупантам вдалося навіть відновити лінію захисних споруд на заході України - окопи, дзоти, протитанкові рови.

У результаті такого роду злочинних дій військовополонені гинули під кулями, від нелюдських умов утримання і нерідко по закінченні робіт їх винищували. Такі дії німецького військового керівництва перебували в непримиренній суперечності з нормами міжнародного права. Восени 1942 р. за вказівкою Гітлера OKB видало розпорядження, за яким передбачали також негайна заміна цивільним населенням військовополонених, які перебували в прифронтовій смузі, для відправки їх на примусові роботи до Німеччини. Однак на практиці це розпорядження не виконувалось.

Але навіть коли вище керівництво Німеччини усвідомлювало, що праця радянських військовополонених вкрай важлива для воєнної промисловості, їх життя все одно залежало від настроїв нацистських чиновників. Міністр озброєнь і воєнної промисловості А. Шпеєр писав у своїх спогадах (мається на увазі період напередодні битви на Курській дузі): «Я випадково дізнався від Зеппа Дітріха, що Гітлер видав наказ не брати полонених. Нібито в ході наступу військ CC з'ясувалося, що радянські війська жорстоко розправлялися з нашими солдатами, які потрапили до них у полон, і Гітлер у люті заявив, що задля помсти проллє у багато разів більше крові радянських полонених. Мене... стурбувало це повідомлення, адже ми самі собі завдавали шкоди. Гітлер мав задум знищити сотні тисяч військовополонених, а ми вже кілька місяців даремно намагалися роздобути контингент робочої сили, якого так гостро бракувало. Тому я і висловив Гітлеру різкий протест. Того ж дня - 8 липня 1943 року - він дав вказівку Кейтелю підготувати проект директиви про направлення всіх полонених на військові заводи»[17,с.369].

На смертність цих військовополонених третій рейх зважав мало. Офіційні німецькі документи свідчать, що військовополонених піддавали екзекуціям за найменшу провину, не кажучи вже про спроби ухилитися від роботи чи порушити інструкції. «Винищення працею», «робота до смерті» - ці гасла стали закликом до знищення радянських полонених.

Достовірно відомо, що в Німеччині в різних галузях економіки їх трудилося: в 1942 р. -487 тис., 1943 р. - 500 тис., 1944 р. -765 тис., 1945 р. -750 тис. Це без урахування загиблих і померлих. Всього ж в 1944 р. в німецькій економіці працювало 8 млн іноземців, з них 6 млн цивільних робітників і 2 млн військовополонених з різних держав, а разом з ув'язненими концтаборів (500 тис.) і в'язнями тюрем (170 тис.), близько 9 млн людей. В цілому за весь період Другої світової війни в рейх було депортовано близько 14 млн. іноземних робітників і військовополонених.

праця військовополонений окупаційний

Список використаних джерел

1. Ветров І. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941-1944 pp. - K.: Четверта хвиля, 2000.

2. Загорулько М.М., Юденков А.Ф. Крах плана «Ольденбург»: о срыве экономических планов фашистской Германии на временно оккупированной территории СССР.З-е изд., доп. - М.: Экономика, 1980.

3. Советская Украина в годы Великой Отечественной Войны 1941-1945: Документы и материалы в 3-х томах. - К.: Наукова думка, 1985. - Т. 1.

4. Історія застерігає: Трофейні документа про злочини німецько-фашистських загарбників та їх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни / Кер. кол. упоряд. В.М.Немятий. - K.: Політвидав України, 1986.

5. ЦДАВОУ, Ф. 3206, оп.2, спр. 6, Арк. 1 зв.

6. Лисенко О. Нерозв'язані проблеми історії Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. // Дзеркало тижня. - 2004. - ЗО жовтня.

7. Галузевий державний архів Служби безпеки України - Ф. 11. -- Спр. 49522. - Арк. 14-14 зв.

8. Потильчак О. Експлуатація трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації. Дис... канд. іст. наук. -K., 1999.

9. Преступные цели гитлеровской Германии в войне против Советского Союза: Документы и материалы. М., 1987.

10. Богунов. С. Використання праці радянських військовополонених у промисловості та сільському господарстві під час нациської окупації України // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ №1/2(22/23)2004.

11. Dallin A. Deutshe Herrschaft in Rusland, 1941-1945: Eine Studie liber Besatzungpolitik. Diisseldorf, 1981.

12. Гареев М.А. О цифрах старых и новых // Воен.-ист. жури. 1991. №4.

13. Дерейко І. місцеві військові формування збройних сил німеччини на території Рейхскомісаріату «Україна» (1941-1944 роки)

14. Рассел Э. Проклятие свастики: Пер. с англ. - М., 1954.

15. Судебный процесс по делу верховного главнокомандования гитлеровского вермахта; Приговор пятого америк. воен. трибунала, вынесен в Нюрнберге 28 окт. 1948 г.: Пер. с нем. - М, 1964.

16. ГДА СБ України. - Спр. 83506. - Т. 1.

17. Шпеер А. Воспоминания: Пер. с нем. - Смоленск: Русич, 1997.

18. Промышленность Германии в период войны 1939-1945 гг. /Пер с нем. М., 1956.

Размещено на Allbest.ru