Відродження козацтва в Українській Державі П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відродження козацтва в Українській Державі П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Лободаєв В.М.

В незалежній Україні відродження не лише історико-культурних, а й господарських традицій українського козацтва набуло статусу державної політики [20]. Ідея «відродження традицій» козацтва була спільною у політиці президентів Л. Кучми (у 2000 р. проголошений почесним гетьманом Українського козацтва) та В. Ющенка (22 січня 2005 р. обраний гетьманом України). За ініціативою президента В. Ющенка Верховною Радою навіть розглядався законопроект «Про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об'єднання», який парламентарії відхилили [13,с.488--494;21]. Зважаючи на це, і сучасним «неокозацьким» організаціям і державним чиновникам буде незайвим вивчити досвід попередників, які вже робили спроби на державному рівні «відроджувати» козацтво. Маємо на увазі козацькі реформи гетьмана П. Скоропадського.

Серед сучасних дослідників козацьких проектів П. Скоропадського слід назвати відомого українського правознавця О. Мироненко [15], а також Є. Паньківа та Ю. Калініну [17]. Цього питання у своїх працях торкаються О. Копиленко та М. Копиленко, а також О. Тимощук [14;27]. Названі дослідники зосереджуються переважно на правових аспектах козацьких реформ П. Скоропадського. Метою ж даної статті є цілісне, комплексне з'ясування питання про спробу відновлення козацтва за часів Гетьманату П. Скоропадського з урахуваннях усіх аспектів - від особливостей теоретичних розробок до практичних дій.

Про відновлення козацтва в Українській Державі 1918р. було заявлено в контексті проголошеного державного курсу на повернення кращих національно-історичних традицій минулого. Як відзначає досліди О. Тимощук, «використання П. Скоропадським Гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва» [27, с.305].

Задеклароване відродження козацтва трактувалося як черговий етап в розвитку вільнокозачого руху часів Центральної Ради - стихійного формування, переважно з українських селян, добровольчих загонів, які ставили своєю метою захист рідного села від грабіжників і дезертирів та заявляли про одностайну підтримку української влади. Взимку 1917 -1918 рр. окремі загони Вільного козацтва активно боролися з більшовиками. Деякі колишні діячі Вільного козацтва, зокрема І. Полтавець-Остряниця, стали ініціаторами козацьких реформ Гетьманату.

Уже в програмі Української Народної Громади, на чолі якої П. Скоропадський прийшов до влади, знаходимо не деталізовану, але дуже привабливу обіцянку «козакам» (щоправда, не зрозуміло, хто саме мався на увазі - нащадки колишніх «справжніх» козаків чи «козаки» сучасні): «...В первую очередь должно получить землю казачество, трудами и кров 'ю которого создалась сама Украина» [6,с.210]. Питання про відродження козацтва постало одразу після проголошення П.Скоропадського гетьманом України. Уже в перших законодавчих актах нової влади - «Грамоті до всього українського народу » та « Законах про тимчасовий державний устрій України» - окремо виділяється така категорія громадян як козаки [24,с. 86-88]. козацтво скоропадський реформа гетьманський

Безпосередньо це питання розглядалося у вже згадуваному «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільно козацьких організацій і створення Козацької Ради» до військового міністра, в якому зазначалося, що П.Скоропадський на противагу Центральній Раді «твердо і непохитно стояв на своїй меті будування велико козацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути дійсним її оборонцем», а тому вирішив «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії» [7]. Окрім ліквідації всіх існуючих «приватних і вільно-козачих» організацій та перейменування «вільних козаків» у просто «козаків», гетьман доручив військовому міністру «негайно скласти козацьку Раду для праці по виробі статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Укр. держави й Армії» [7]. Безпосередньо впровадження нового козацтва в Україні мало початися після розробки відповідного статуту та ухвалення закону про козацький стан, його прав та привілеїв, визначених на основі стародавніх традицій та універсалів і грамот гетьманів України [7].

За розлогою і пишною «козацькою» риторикою проглядається цілком прагматична мета гетьманської влади - знайти соціальну опору. Відроджуючи козацтво як окремий привілейований стан, ![.Скоропадський прагнув здобути підтримку заможного селянства. Опора на національно свідоме і економічно міцне сільське населення України дала б можливість, на його думку, здійснити низку вкрай необхідних країні реформ, і насамперед аграрну[23, с.50-51].

Важливою була і реорганізація збройних сил. У цій сфері уряд П.Скоропадського зіткнувся з кількома важливими проблемами. Побоюючись напливу у військові частини прихильників ліворадикальних політичних угруповань, гетьман у травні 1918р. призупинив призов до армії. Планувалося розробити таку систему комплектування війська, яка поклала б увесь тягар військової повинності знову ж таки на заможне сільське населення [46,арк.99]. А створене на його основі козацтво мало стати, з точки зору гетьмана, «великим кадром будучої української козацької армії» [36,арк.84зв].

Іншою важливою проблемою військового будівництва була кадрова політика. 21 травня 1918 р. у доповіді військовому міністру начальник генерального штабу

О. Сливинський та його помічник М. Какурін вказували, що «...офицерский корпус прежде обратного его приема в армию нуждается в особенно сильном просеивании, чтобы не скомпрометировать окончательно новых формирований. Страсть к политиканству и как следствие этого - к интриганству развилась довольно сильно. Дисциплина совершенно исчезла и не только среди младших чинов» [35,арк.32зв-33].

Надавши перевагу фаховому принципу при комплектуванні офіцерського корпусу, військове міністерство 15 липня 1918р. видало наказ про звільнення офіцерів, які були мобілізовані до армії під час війни у званні прапорщика або були випускниками училищ скороченого курсу, а також тих, що отримали офіцерські звання за бойові заслуги. Але при тому не було враховано, що саме до цих категорій належала переважна більшість українських офіцерів-патріотів [5,с.113] і наказ стимулював їх перехід до табору ворогів гетьманського режиму. Оптимальним виходом з такого становища, на думку М.Омеляновича-Павленка, було залучення згаданої національно-свідомої категорії офіцерства до служби у відродженому козацтві [16,с.86].

Крім того, відродження козацтва мало сприяти і вирішенню деяких зовнішньополітичних проблем. Як відзначає Н. Полонська-Василенко, гетьман сподівався таким чином «втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі» [19,с.92]. Йшлося насамперед про Кубань, яку гетьманський уряд планував приєднати до України [10,с. 197]. Отже, відродження козацтва розглядалося як важливий засіб вирішення низки державних проблем. Це покладало велику відповідальність на тих, хто мав безпосередньо втілювати цю ідею в життя.

Проте від самого початку єдності й одностайності серед причетних до розробки козацької реформи не було. І влітку 1918 p., коли розробляли проекти та проводили попередню роботу, і восени, коли реформу вже почали впроваджувати в життя, окрім діяльності військового міністерства та ради міністрів в цьому напрямку, чітко простежується дещо відмінна активність генерального писаря І. Полтавця-Остряниці, який намагався грати провідну роль у запровадженні козацької реформи.

За дорученням гетьмана військовий міністр О.Рогоза 16 червня видав наказ, згідно з яким для розробки статуту при військовому міністерстві створювалася Генеральна козацька рада (ГКР), голововування в якій міністр брав на себе. Членами Ради мали стали М. Устимович, полковник О. Сахно-Устимович, отаман Одеського гайдамацького куреня В. Сахно-Устимович, генеральний осавул Полтавець, генеральний бунчуковий

І. Зеленевський, генеральний хорунжий К. Шомовський, полковники Волчанський, М. Гоголь-Яновський, О. Глинський, Ризчиків, К. Блохін, осавули К. Устимович, М. Устимович та Гільденгаген-Виговський, сотник Буряк, козак Пагцевський, архимандрит Арсеній та отаман М. Ковенко [34,арк. 54зв-56]. Судячи з рукописних поміток на проектах наказу, список членів ГКР міністр погоджував з генеральним писарем [37,арк. 1,3].

На думку міністра, Генеральна козацька рада мала опікуватись організацією козацьких загонів, які б діяли спільно з регулярною армією; проводити заходи з підвищення національної свідомості та відродження козацьких традицій, а також сприяти поширенню патріотичних почуттів серед молоді [34,арк.55зв].

Перше засідання новоутвореної ГКР мало відбутися 19 червня 1918 р. в палаці гетьмана [34,арк. 56]. Проте, підконтрольна військовому міністру діяльність не влаштовувала І. Полтавця та його прихильників. Генеральна козацька рада почала працювати з 28 червня 1918 р. поза контролем військового міністра. Отаманом ГКР став сам гетьман, а його заступником - М. Устимович. До президії Ради увійшли також Є. Лібов, М. Гоголь-Яновський, А. Глинський, Є. Котов-Коношенко, архімандрит Арсеній, І. Полтавець-Остряниця, М. Лорченко, О. Вишневський, О. Сахно-Устимович, Блаватний. Планувалось запросити також М. Лівицького для завідування кооперативним відділом.

ГКР мала в своєму складі кілька відділів: організаційний, мобілізаційний, культурно-просвітницький, агітаційний, відділ організації козацьких братств, інспекторський, інформаційний та відділ козацької кооперації [39,арк. 1-6зв,10зв]. При Раді також була сформована отаманська кінна сотня (командир - полковник О. Сахно-Устимович) [43,арк.31].

Оскільки козацтво мало бути не лише соціальною опорою режиму, але й основою його збройних сил, то ГКР мусила тісно співпрацювати з військовим міністерством. Для цього члени ГКР ухвалили постанову, згідно з якою на чолі утвореного при Раді організаційного відділу мав стати генеральний хорунжий М. Фисенко, який підпорядковувався б голові Ради і лише в «справі муштровій» - військовому міністру [39,арк.6].

Це рішення було впроваджене відповідним наказом гетьмана дещо по іншому: згідно з гетьманським наказом при Генеральному штабі був утворений Організаційний відділ по формуванню козацького війська. Його очолив спочатку М. Фисенко, а з 15 вересня - військовий старшина В. Волковицький [38,арк.219]. Хоча оргвідділ продовжував працювати і при ГКР. На нашу думку, «реорганізації» і боротьба за першість, які почалися з самого початку, загалом пояснюються суттєвим впливом на гетьмана і в козацькому питанні і загалом у формулюванні гетьманської політики генерального писаря Івана Полтавця-Остряниці.

Варто зауважити, що !Полтавець відіграв не останню роль в організації гетьманського перевороту [6,с.207]. Більше того, серед кандидатів на гетьмана, яких, пропонувала німецька військова контррозвідка був і «політичний авантюрист» Полтавець [18,с.218]. Прийшовши до влади, П.Скоропадський вже 1 травня окремою грамотою «пожалував» військовому старшині Полтавцю звання генерального писаря України і залишив «при особі власній як радника і відаючого канцелярією гетьманською» [44,арк. 10]. Незважаючи на певну театральність, якою була обставлена діяльність генерального писаря (про це є багато свідчень), !Полтавець насправді мав не лише владні повноваження, але й особистий вплив на гетьмана. [27,с.224-225;46,арк.134].

При цьому мемуаристи неодноразово вказують на захоплення генерального писаря усім козацьким. Дмитро Дорошенко згадував: «Я завжди, скільки міг, настоював в розмовах з Гетьманом на потребі використати всіх національно настроєних старшин, щоб притягти їх до служби. Одначе І.В. Полтавець-Остряниця, до котрого в таких випадках відсилав Гетьман, мав якісь власні міркування і, і здається, більше цікавився реставрацією стародавнього козацтва та вигадуванням нових уніформ, ніж творенням регулярної української армії» [11,с.335-336]. В.Євтимович також приділяє увагу Полтавцю: «Полтавець-Остряниця - це був великий знавець придворної етикети й звичаїв - побутовщини з часів давнішої Гетьманщини й під цим поглядом надавався ліпше на Головного Церемонімайстра, ніж на Генерального Писаря» [12,с.7-9].

Протягом червня-липня 1918р. статутний відділ Головного військово-юридичного управління спільно з Власного канцелярією гетьмана підготували проект «Статуту Генеральної Козацької Ради», в якому визначалися її завдання, склад, штатний розклад та адміністративний поділ козацтва та кошти на утримання як самої Ради так і козацтва загалом [27,с.308].

Згідно цього Статуту ҐКР мала два головних напрямки роботи - військово-організаційний та культурно-просвітницький [41,арк.83зв]. З метою їх впровадження формувався склад Ради, до якої мало належати 33 особи. Президію мав очолити сам гетьман, який призначав ще 11 членів президії, один з яких був його заступником. Ще 21 члена Ради (в тому числі 9 від губерній, по одному від кожної) гетьман затверджував за пропозицією Президії. Важлива річ - Генеральна козацька рада, згідно статуту, мала перебувати на повному державному утриманні, а крім того, додатково отримувати кошти на «організацію українського козацтва» [41,арк.88].

Окрім того, в липні 1918 р., без будь-якого, принаймні офіційного, погодження з гетьманом чи Радою міністрів, був надрукований «Статут українських козаків», автором якого був особисто !Полтавець. «Статут українських козаків» складався з трьох частин: в першій (вона не має узагальнюючої назви) визначалися головні національно-державні принципи козацького руху в Україні (в цій частині є розділи «Мета козаків», «Справи економічні», «Судна Україні», «Справи козацькі», «Тактика козаків»); друга - «Статут Організації Козацьких Громад»; і третя - «Як організувати козацьку просвіту». Деякі сучасні дослідники вважають суттєвим прорахунком гетьмана те, що, прийшовши до влади, він не створив власної політичної партії, яка б поширювала серед народних мас ідеї новітнього гетьманства [29,с 106--107]. Аналізуючи статут І. Полтавця-Остряниці, можна стверджувати, що наміри створити таку партію все ж були.

Незважаючи на назву, цей документ є фактично, проектом програми нового «козацько-хліборобського» політичного угруповання. Його положення, в переважній більшості, були запозичені з програми Української демократично-хліборобської партії [30,с. 129--143], але з суттєвою відмінністю: владу в Україні повинен був очолювати гетьман, а державний лад мав базуватися на «підвалинах політичного і національно-історичного минулого козацької України» [25,с.6].

Лейтмотивом політичної частини « Статуту » був заклик до єднання всіх національних сил навколо ідеї української державності та припинення міжпартійної боротьби: «Що до сучасного керування Україною, то козачество вважає, аби на чолі його стали люде з великім національним почуттям і патріотично виховані до рідного краю, а також досить державно освічені, не рахуючись з їх класовим положенням» [25,с.6].

Найважливішим з економічних питань !Полтавець визначав аграрну реформу, яка повинна була перетворити Україну в майбутньому на «край високо розвиненого, інтенсивного хуторського хозяйства». В зв'язку з цим вказувалося, що «козачество безумовно визнає необхідним негайно приступить до широких аграрних реформ для блага хліборобського населення України, положивши в основу їх незиблеме право власности, відповідаюче ісконним і незмінним переконанням українця козака-хлібороба» [25,с.7].

Документ також проголошував потребу забезпечення широких загальнолюдських та демократичних прав і свобод, рівність громадських прав для всіх, ліквідацію будь-яких станових привілеїв.

Компромісною була позиція в мовному питанні. Наголошуючи на нагальній потребі поширення освіти та культури, !Полтавець визнавав, що це питання має розвиватись «еволюційно» і тому «козачество стоїть за повільну українізацію нашого культурно-національного життя по наших зденаціоналізованих городах і за частинне, в мірі потреби, вживання ще де який час російської мови для вислову українських по духу і напрямку ідей» [25,с.7].

Водночас, категоричністю позначене ставлення до представників інших національностей та до їх права на владу: «Як партія козацько-хліборобська ми дбатимемо, щоб хліборобська частина української демократії зайняла в процесі творення нашого вільно-козачого життя таке становище, яке відповідає її кількості (85% всієї людності) і силі. Політична влада на Україні повинна належати представникам українського козацтва і селянства - город не повинен диктувати свою волю українському козаку-хліборобу. [... ] За горожанами України неукраїнської національності ми визнаємо всі їхні культурно-національні права. Але одночасно ми маємо вимагати од національних меншостей, які живуть на нашій землі, щоб інтереси цієї землі були для них так само близькі та дорогі, як і для нас, і щоб ідея Вільної України зустріла в них не ворогів, а прихильників і оборонців. Всякі ж шкідливі заходи меншостей, ми козаки будемо поборювати в сими силами» [25,с.5].

«Статут» передбачав достатньо демократичні можливості вступу до козацьких громад. Козаком міг стати «...кожний українець, не лічучись з його класовим положенням, але не обмежений в правах по уголовним законам» [25,с. 10]. В зв'язку з цим першочерговим завданням було домогтися «...щоб всі козаки, як ті, які рахуються такими з стародавніх часів, так і вільні, які склалися під час революції, були стверджені в козацькому стані» [25,с.5]. Головною умовою вступу було визнання Програми та Статуту козацького товариства.

При цьому мова йшла про формування насамперед козацьких громад, до складу яких увійшли б не лише самі козаки а й їхні сім'ї, члени яких також вважалися б козаками. Козацьке товариство повинно було мати права юридичної особи, а його члени поділялися на дійсних, почесних, стариків і козаків. На чолі козацьких громад стояла Генеральна козацька рада, а безпосереднє керівництво здійснювали місцеві ради з виборними отаманами на чолі. Окрім того, для формування з козаків бойових підрозділів, при кожній громаді мала бути заснована січова організація, як «спортивно-військовий відділ», що готувала до військової служби «муштрові сотні» [25,с. 12].

Статут достатньо детально регламентує нові козацькі порядки, аж до детального опису одягу, клейнодів, відзнак, прапорів та хоругв. Проте в ньому немає чіткого визначення стосунків козацтва та регулярної армії, ставлення козаків до військового обов'язку. Згадка про «військову владу», за розпорядженням якої козаки мали б нести державну охорону, дає підстави думати, що козацтво від загальної військової повинності мало бути звільнене [25,с.12]. Водночас, є інша характерна річ - сформоване козацтво мало перебрати до своїх рук владу на місцях: «Аби в тих селах, містах та хуторах України, які будуть складатись з козаків, вся адміністративна влада переходила до рук їхніх отаманів» [25,с.8]. Іншими словами, йшлося про політичну «козацьку» партію, яка претендувала на отримання реальної влади на місцях.

19 липня 1918 р. гетьман П.Скоропадський затвердив статут «Братства Покрови Пресвятої Богородиці при Генеральній Козачій Раді в м. Київі». За його ж клопотанням цей статут затвердив і митрополит Антоній [31,с.129]. Метою Братства було втілення в життя проектів та ініціатив Генеральної козацької ради «в обсягу церковно-релігійного середовища козацтва Київщини і всієї України» [41,арк.73]. Сферою діяльності братства були церковні, релігійно-просвітні та доброчинні справи: підбір добрих і освічених пастирів для козацьких частин, реконструкція старих і побудова нових козацьких церков та їх відповідне оснащення, збереження пам'яток церковної старовини; відкриття релігійно-просвітніх шкіл церковно-релігійного спрямування, а також відділень братства по всій Україні, відкриття дитячих притулків та опіка над вже діючими притулками, будинками для інвалідів для козаків та духовенства, відкриття лікарень та санаторіїв. Почесним головою братства був сам гетьман, який з благословення митрополита призначав його керівника [41,арк.73-74зв]. Про практичну діяльність цієї релігійної організації нічого не відомо. Скоріш за все ідея з «козацьким» братством залишилась не реалізованою.

Вже 10 серпня гетьман затвердив проект закону про відновлення українського козацтва і направив його в Раду міністрів. Важливо відзначити, що в цьому варіанті закону ключову роль у відродженні та діяльності козацтва мала відігравати разом з гетьманом Генеральна козацька рада, а умови прийому в козацтво, права козаків, вибори членів місцевих рад тощо мав визначати козацький статут [33,арк.9-10]. Очевидно, мова йшла саме про «Статут» І.Полтавця, який, найімовірніше, був і одним із авторів проекту закону.

До козацької реформи готувалися ґрунтовно і інтенсивно. Окрім вже проаналізованого, слід звернути увагу на чисельні і деталізовані проекти штатних розписів козацьких підрозділів, кошторисів, в яких розраховувалися суми державного фінансування козацтва, доповідні та пояснюючі записки, в яких обґрунтовувалась потреба відродження козацтва в Україні [41]. Більшість з цих документів розроблялися в очолюваному М.Фисенком Організаційному відділі по формуванню козацького війська при Генеральному штабі.

Саме у відділі М. Фисенка було розроблено проект «Статуту про Українське Козацьке військо», який розкриває важливі деталі козацької реформи. В ньому пропонувалося формувати козацьке військо виключно з представників заможного селянства. Серед останніх перевага знову-таки надавалася б козацьким нащадкам. Всі інші заможні селяни могли перейти до козацького стану тільки після 4-х річної служби у війську. Одночасно сім'ї колишніх козаків, які не спромоглися дати жодного представника для військової служби, виключались з козацького стану.

Козацьке військо мало бути деполітизованим і беззастережно відданим Україні і гетьману. На службу козакам треба було йти з власними кіньми і військовим спорядженням. За все це вони отримували низку привілеїв: звільнялися від загальної військової повинності, несли службу виключно на території власного повіту, належна їм земля, площа якої була б не меншою, ніж ЗО десятин, закріплювалася за ними у спадкове володіння і не могла бути продана за борги. Козаки мали право постійно тримати при собі зброю. їхні господарства звільнялися від будь-яких державних грошових чи натуральних повинностей (крім внесків на потреби козацького війська). Передбачалося також створення початкових і середніх військових навчальних закладів для дітей козаків, надання грошової допомоги сім'ям загиблих і непрацездатних козаків тощо [41,арк.З9--42.].

Однак, незважаючи на швидку «теоретичну» розробку реформи, її законодавче затвердження затягувалося. Головний опір чинила Рада міністрів, яка двічі відправляла законопроект на доопрацювання, намагаючись обмежити нове козацтво статусом приватної організації без будь-яких публічно-правових функцій. Нарешті 7 жовтня 1918р., ймовірно під тиском гетьмана, Рада міністрів ухвалила підтримати козацький законопроект та асигнувати сто тисяч карбованців на витрати по організації козацтва [32,арк.6зв]. 16 жовтня 1918 р. був виданий гетьманський Універсал про відновлення козацтва, преамбула якого проголошувала необхідність «відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою волю» [8].

На чолі відновленого козацтва ставав сам гетьман. Створювані козацькі громади, будучи військовими організаціями, мали слугувати також фізичному, духовному, культурно-просвітницькому і економічному розвитку козацтва. Прийом до складу козацтва був добровільним, але не загальним. Право вступу мали насамперед нащадки колишніх українських козаків, крім тих, хто був би позбавлений такого права гетьманом чи Козацькою радою. З інших прошарків українського громадянства до козацтва могли записатися тільки православні, які мали бути визнані гідними цієї честі. Козаки однієї губернії складали кіш, на чолі з отаманом, що піддягав безпосередньо гетьману. Кіш поділявся на полки, що формувалися в повітах, а полки - на сотні. При кошових, полкових і сотенних отаманах створювалися місцеві козацькі ради, діяльність яких мала координувати Велика козацька рада. До складу останньої входила президія з 11 осіб, яких призначав гетьман, 12-и додатково обраних президією членів, 9-й представників, обраних Радою, і невизначеної кількості почесних членів. Очолював Козацьку раду та затверджував її склад гетьман [8].

У затвердженому Радою міністрів і підписаному її головою Ф. Лизогубом остаточному варіанті закону, який і був опублікований як складова гетьманського Універсалу, нема мови ні про Генеральну козацьку раду (замість неї з'являється Велика козача рада), ні про козацький статут (замість нього згадується інструкція, яку мав затвердити гетьман), ні про особливі пільги козацтва. Пункт про те, що козаки мали якісь окремі «персональні» та «земельні» права взагалі був вилучений [8; 33,арк.9-10].

6 листопада 1918р. гетьман затвердив склад президії і структуру Великої козацької ради, наказавши їй «негайно приступити до самої енергійної праці по відбудованню козацтва» [9]. Кошовими отаманами були затвердженні: на Київщині - полковник Ю. Глібовський, на Полтавщині - полковник Козинець, на Чернігівщині - полковник Нагорський,наХарківщині-полковникІ.Омелянович-Павленко,наХерсонщині-полков- ник М. Гоголь-Яновський, на Катеринославщині - полковник М. Омелянович-Павленко, на Волині - полковник Борковський [9]. О. Бантиш-Каменський стверджує, щоправда, без посилання на джерела, що на Поділлі кошовим призначили полковника Сокиру [3,с.26].

Всі кошові отамани повинні були негайно надіслати списки полкових і сотенних отаманів для затвердження, а також розпочати реєстрацію козаків та козацьких громад.

Гетьман дозволяв кошовим отаманам записувати до козацтва і тих, хто перебував на військовій службі, але із застереженням, що цей запис від військової служби не звільняв.

Характерним був останній пункт наказу гетьмана: «Нагадую всім Кошовим, Полковим та Сотенним Отаманам, що сучасна праця по відбудуванню Козацтва на Україні не є організація військових одиниць, але організація певних елементів на місцях для об'єднання їх в козацький стан, який з часом його повного національного і козацького розвитку, буде зведено в військові одиниці» [9]. Тобто гетьман намагався акцентувати увагу кошових насамперед на серйозному відборі «надійних» козаків, але це не заважало формуванню з них «військових одиниць».

Деякі з кошових, зокрема Козинець на Полтавщині, почали підготовчу агітаційну роботу ще з літа 1918 р. Саме цим, мабуть, пояснюється, що вже через кілька тижнів після видання універсалу у реєстрах новоутвореної Генеральної канцелярії козацького війська, нібито нараховувалось понад 100 тисяч козацьких сімей [42,арк.4], хоча ця цифра видається нам малоймовірною.

Генеральна козацька рада планувала якнайшвидше сформувати з них військові частини. П.Скоропадський всіляко сприяв цьому. 7 листопада він звернувся до військового міністра з вимогою надавати повну підтримку утворенню козачих формувань та їх матеріальному забезпеченню [41,арк. 148]. Подібні розпорядження отримали від гетьмана і керівники військово-господарських відомств [42,арк.27;40,арк. 13].

Наприкінці жовтня - в листопаді 1918 р. в пресі друкувалися телеграми з резолюціями зборів «селян-хліборобів», у яких висловлювалась цілковита підтримка ідеї відродження козацтва [1;4]. Проте говорити про масове схвалення, а тим більше дієву участь селян у нових формуваннях не доводиться. He так все просто було і з тими хто дійсно бажав записатися до гетьманського козацтва.

М. Омелянович-Павленко був присутній на одному з зібрань, де полковник Козинець агітував селян вступати в нове козацтво: « Запросив він мене тоді на їх збори селян, що заступали ріжні повіти Полтавщини. Хоч це був вже другий рік революції, але надто ще помалу просякали істоту нашого заможного господаря-селянина її провідні ідеї. Посувати їх на справу, що мала підпирати добробут загальний, визначало поворот до старого, бо, в розумінню широких мас, увесь зміст революції полягав у тому, що всі обов'язки належало здати до архіву. Авдиторія оживлювалася лише тоді, коли кошовий говорив про те, що буде дано. Але певних успіхів полковник Козинець все ж таки осягнув, граючи більш на образах старовинної козаччини - убранню, праві на зброю і таке інше» [16,с.88].

He отримала одностайної підтримки і агітаційна робота самого М. Омеляновича- Павленка на Катеринославщині. Після організованих у Катеринославі та Новомосковську зустрічей, на яких він виступав щодо «козацького питання», він приходить до висновку, що «робота з ширшими масами поки що ще не на часі» [ 16,с. 108].

Дальшому формуванню козацьких частин завадила зміна воєнно-політичної ситуації в Українській Державі у середині листопада 1918р. Гетьманський акт про федерацію з не більшовицькою Росією і початок повстання Директорії поставили ГКР в скрутне становище. Ще до цього, в жовтні 1918 р Генеральна козацька рада визначила свої політичні уподобання: «...поєднатись з хліборобськими організаціями України через всі союзи хліборобів...» [39,арк.10]. Щоправда, чіткого позиціонування себе з програмою конкретної «хліборобської» партії немає. Це стає зрозумілим, якщо згадати, що «Статут» І. Полтавця мав об'єднати усіх «козаків-хліборобів». Але все-таки найближчою була Українська демократично-хліборобська партія, частина програми якої просто переписана в «Статут». Відомо, що УДХП перебувала в стані легальної політичної опозиції до гетьмана насамперед через проросійську орієнтацію урядових кіл.

За пізнішим (часів еміграції) твердженням самого І.Полтавця, він та його прихильники з ГКР не підтримали гетьманського акту про федерацію з не більшовицькою Росією, і «за опозицію проти гетьманського Універсалу про федерацію» були в грудні арештовані «урядом гетьмана» [45,арк.14зв].

З початком бойових дій гетьманців та повстанців Директорії, ГКР намагалася викликати в Київ сформовані козацькі частини. Однак, зусилля були марними. Так, від полковника Козинця ГКР вимагала надіслати з Полтави до Києва не пізніше 17 листопада «сотню надійних козаків», вибравши їх з восьми полків, які вже нібито є в полтавського кошового. Під час розмови по прямому дроту Козинець довго викручувався, але врешті сказав правду: «Прошу дозволу нагадати вам, що по вашім указівкам козаки у нас тільки на папирах» [42,арк. 35].

Безсилі вплинути на перебіг подій, члени ГКР на початку грудня 1918 р. виступили з відозвою, в якій закликали припинити кровопролиття. Винуватцем ситуації, що склалася, на їхню думку, треба було вважати «...не нашу нинішню державну владу, а ту течію європейської політики, яка відбивається на участі не тільки малих держав, а й таких велетнів, як держави центральні» [2].

Більшість нових козацьких підрозділів в цей час була лише на початковій стадії свого формування і тому не змогла активно проявити себе під час антигетьманського повстання підтримкою жодної з сторін. Взимку 1918 - 1919 рр. у складі військ Директорії козаки чинили опір черговій більшовицькій агресії. Зокрема, як свідчать документи Генерального штабу армії УНР, до складу українських військ на Лівобережжі на початку 1919 р. входили Слобідський та Чернігівський коші Вільного козацтва, що почали формуватися за часів Української Держави саме на підставі гетьманського Універсалу [22,с. 127]. В зв'язку з цим, викликає інтерес твердження М. Омеляновича-Павленка про те, що П.Скоропадський, зрозумівши, що козацтво не врятує Гетьманат, погодився з його пропозицією «...відпустити кошових до дальшої служби, хоч у повстанчому, але українському війську» [16,с.113]. Таку згоду гетьман начебто передав М.Омеляновичу-Павленку через генерального писаря [16,с. 118]. He виключено, що це була вже «власна гра» І.Полтавця, невдоволеного гетьманським актом про федерацію. В усякому разі, кошові отамани брати Іван та Михайло Омеляновичі-Павленки наприкінці листопада 1918 р. виїхали до Вінниці, де перейшли у повне розпорядження Директорії [2 8,с. 151 ].

Таким чином, планована гетьманом та його сподвижниками реалізація власної програми використання традицій національно-історичного минулого була спробою послаблення соціальних протиріч і досягнення суспільного компромісу заради зміцнення гетьманської влади. Проте теоретичні розробки козацьких реформ, відзначаючись непослідовністю та відсутністю чітко визначених напрямків діяльності, і у контексті не виваженої національно-державної та соціально-економічної політики Гетьманату, що неухильно зумовлювало наростання антиурядових настроїв, не отримали шансу на втілення.

Список використаних джерел

1. Армія. - 1918. - 9 листопада.

2. Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917 - 1918 роках. - Мюнхен, 1923. - 29 с.

3. Відродження. -1918.-22 жовтня.

4. Гаврилюк Г.І. Кадрова політика Військового міністерства Української держави і проблема комплектування армії в травні - листопаді 1918 р. // Вісник Харківського Університету. - 1998. - №401. -С. 110-118.

5. Геращенко TC. Українська Народня Громада // Вісник Київського Державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». - K., 2000. - Вип. 4. - С. 196 - 213.

6. Державний вісник. - 1918. - 2 червня.

7. Там само. - 1918. - 16 жовтня.

8. Там само. - 1918. - 14 листопада.

9. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923.- Т. 2.-Ужгород, 1930. - 424 с.

10. Дорошенко Д. Мої спомини про педаї'.ік минуле (1914 - 1920). - Мюнхен, 1969. - 543 с.

11. Євтимович В. Ставлення в Гетьмана. Уривок зі споминів. - Торонто, 1937. - 16 с.

12. Історія українського козацтва. - Т. 2. - K., 2007. - 724 с.

13. Копиленко О.JI., Копиленко M.JI. Держава і право України. 1917- 1920. -K., 1997. -208 с.

14. Мироненко О. Спроби відродження козацтва в Українській Державі // Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. Словник-довідник. - K., 1997. - С. 410 - 412.

15. Омелянович-Павленко М. На Україні. 1917-1918. - Прага, 1935. - 120 с.

16. Паньків Є., Калініна Ю. Правові основи відродження козацтва в Українській Державі (квітень - листопад 1918року) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.lex-line.com. ua/?go=full_article&id= 173.

17. Політична історія України XX століття. - Т. 2. - К, 2003. - 488 с.

18. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900-1923. - K., 1991. - 136 с.

19. Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва: Указ Президента України // Військо України. - 1995. - № 1/2. - С. 18.

20. Проект Закону про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об'єднання [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/ z webn/ webproc4_ I ?id=&pf3511=32417.

1918 та початку рр. // За державність.- Зб. 6. - Каліш, 1936. -С. 119-154.

21. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917- грудень 1918 pp. -К. - Філадельфія, 1995.-492 с.

22. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - K., 1993. - 192 с.

23. Статут українських козаків. -K., 1918.-16с.

24. Стефанів 3. Українські збройні сили 1917 - 1921 pp.- Б.м., 1947.- 118 с.

25. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 p.). - Харків, 2000. - 462 с.

26. Українська революція і державність (1917-1920 pp.). -K., 1998.- 248 с.

27. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX століття. Програмові і довідкові матеріали. - K., 1993. - 336 с.

28. Ульяновський В.І. Церква в Українській Державі 1917 - 1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського) - K., 1997. - 320 с.

29. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 1064. - Оп.1.-Спр. 7.

Размещено на Allbest.ru