Омонімія незмінних класів слів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІСЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ОМОНІМІЯ НЕЗМІННИХ КЛАСІВ СЛІВ

Спеціальність: Українська мова

Кушлик Оксана Павлівна

Львів, 2000 рік

1. Загальна характеристика роботи

Найменші зміни у природі та в суспільстві приводять не тільки до зникнення старих і появи нових слів, а й до глибинних лексико-семантичних та граматичних, а подекуди і стилістичних зрушень у словах, які змінюють і загально-категорійне значення наявних у словниковому складі одиниць, і лексичну та синтаксичну їх сполучуваність.

Такі зміни виявляються у процесі, який підкреслює гнучкість системи частин мови, у переході слів з однієї частини мови до іншої, що розглядають (за І. Коваликом, М. Плющ, О. Горпиничем, З. Сікорською) у межах морфолого-синтаксичного способу словотворення. Наслідком такого переходу, як відзначають українські та зарубіжні мовознавці М. Жовтобрюх, К. Городенська, Д. Гринчишин, М. Плющ, І. Олійник, В. Виноградов, М. Лукін, Ю. Леденьов, М. Палевська, В. Силін, є поява омонімів - слів з однаковою субстанцією, але з різним значенням.

В омонімійних відношеннях перебувають не лише повнозначні частини мови. Такі лексико-семантичні зв'язки виступають на рівні повнозначних одиниць та службових слів, так і між службовими словами, яких за традицією виділяють три - прийменник, сполучник і частку. І власне одним-єдиним шляхом поповнення розряду саме службових слів (відповідно - і примноження зв'язкових та стилістично-виражальних засобів мови на базі внутрішніх мовних ресурсів) уважають омонімію - продукт деривації. Разом з тим омонімія - це один з важливих проявів дії закону економії у мові і, за влучним зауваженням Н. Клименко, «шлях заощадливого і більш гнучкого використання власних мовних засобів», бо ж ідеться про можливість передавати нове старою формою.

В україністиці явище омонімії було і є центром наукових зацікавлень лінгвістів, однак абсолютна більшість науковців - Л. Лисиченко, Г. Мукан, Л. Полюга, Н. Клименко, О. Демська - аналізує й описує саме лексичну омонімію з усіма її властивостями і проблемами.

При цьому з особливою увагою висвітлюють питання розмежування омонімії та полісемії, пов'язане з характером відповідно міжслівних і внутрішньослівних лексико-семантичних відношень у словах з однаковим звучанням і написанням, від чого залежить частиномовний статус, а також і спосіб подання їх у лексикографічних джерелах.

Між частиномовна ж омонімія типу «обабіч» - прислівник і «обабіч» - прийменник, «саме» - прислівник і «саме» - частка, «як» - прислівник, «як» - сполучник і «як» - частка, «ледве» - прислівник, «ледве» - сполучник і «ледве» - частка, а також на зразок «хоч» - сполучник і «хоч» - частка, «але» - сполучник і «але» - частка майже зовсім не була об'єктом лінгвістичних досліджень, за винятком короткого підрозділу у дисертації О. Демської «Лексична та лексико-граматична омонімія сучасної української мови» (1996). Однак той короткий опис у зазначеній праці не вирисовує повної картини омонімійних відношень між незмінними класами слів і не вичерпує усієї складності досліджуваного питання. Це і зумовило актуальність теми дисертаційного дослідження, присвяченого проблемі омонімії незмінних частин мови, розгляд якої сприятиме поглибленню як загальної теорії омонімії, у т. ч., й омонімії у класах незмінних слів, так і теорії лексико-граматичної системи української мови, зокрема в аспекті загального розвитку її словникового складу.

Мета дослідження - проаналізувати системність явища між частиномовної омонімії у межах прислівника і службових слів, а також між самими службовими словами, виробивши відповідні рекомендації щодо використання слів-омонімів і подання їх у словниках. Для реалізації мети поставлено такі завдання:

1) на підставі огляду літератури з проблеми омонімії в українській та зарубіжній лінгвістиці внести корективи до змісту термінів «лексико-граматична», «граматична» і «функціональна» омонімія;

2) виявивши лексикографічні розбіжності у з'ясуванні частиномовної належності слів, що мають однакове звучання і написання, визначити систему критеріїв виділення і розмежування омонімів на рівні «прислівник - службове слово» і «службове слово - службове слово», тим самим сприяючи безпомилковій частиномовній кваліфікації однойменних слів;

3) на основі детального опису омонімії згаданих класів слів, звернути увагу і на т. зв. «гібридні» явища;

4) простежити частотність функціонування компонентів омонімної пари;

5) укласти покажчик проаналізованих слів-омонімів.

Об'єкт аналізу - омонімія незмінних класів слів, зокрема однойменні пари (рідше ряди) слів на рівні «прислівник - службове слово», з одного боку, та «службове слово - службове слово», з другого боку.

Методом зіставно-порівняльного аналізу описано лексико-семантичну, граматичну, функціональну, а подекуди і стилістичну природу слів з однаковим звучанням і написанням, що дозволило визначити характер лексико-семантичних відношень між однаковими звуковим комплексами і їх частиномовний статус.

Джерелами дослідження послужили твори українських письменників в основному доби відродження української державності, а для зіставлення аналізованого матеріалу - дані сучасних лексикографічних джерел української мови, а також ілюстрації з наукових праць, підручників та посібників з української мови.

Наукова новизна роботи у тому, що вперше на широкому матеріалі цілісно і системно висвітлено основні проблеми омонімії незмінних класів слів: класифіковано матеріал за частиномовним статусом компонентів явища омонімії, унаслідок чого виділено такі пари: «прислівник - прийменник», «прислівник - сполучник», «прислівник - частка», «сполучник - частка» і «частка - сполучник», простежено основні тенденції переходу слів з одного лексико-граматичного розряду до іншого стосовно кожної омопари, проаналізовано різні випадки вживання того чи іншого компонента омонімної бінарності відповідно до його контекстуального залежного значення, доповнено використану систему критеріїв розмежування явища омонімії та полісемії Ю. Леденьова.

Теоретичне значення дисертації полягає в тім, що питання омонімії у межах незмінних класів слів розширює межі та види омонімів і є передусім вивченням мови як системи, елементи якої співвідносні та взаємопов'язані, і кожна з омопар, що становить наслідок переходу однієї частини мови до іншої, складає мікросистему граматичної підсистеми. Рефероване дослідження - це і певний внесок до проблеми вивчення внутрішніх закономірностей розвитку мови, які виникають у процесі переходу і визначають умови та шляхи творення на базі власних внутрішніх мовних ресурсів службових слів, зокрема прийменників, сполучників і часток, що омонімізуються зі своїми мотивувальними одиницями - прислівниками.

Практична цінність роботи - це використання отриманих результатів як рекомендацій для укладання і перевидання словників, а також для написання підручників, посібників та інших методичних матеріалів з української мови, чим можуть скористатися студенти, викладачі та вчителі.

Апробація роботи.

Основні положення роботи відображені у 8 публікаціях автора, відбиті в наукових доповідях на звітно-наукових конференціях викладачів та студентів Дрогобицького педагогічного інституту (1997, 1998), на міжнародній українознавчій конференції «Культура. Етнос. Нація» (Дрогобич, 1998), у тезах на міжвузівській науковій конференції «Семантика мови і тексту» (Івано-Франківськ, 1990).

Дисертацію обговорено на засіданнях кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка та кафедри української мови Львівського державного університету ім. Івана Франка.

Структура дисертації.

Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 167 найменувань, списку джерел фактичного матеріалу (96 одиниць), покажчика проаналізованих слів-омонімів. Повний обсяг тексту дисертації - 203 сторінки.

2. Зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, мету, методи та завдання дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Критерії розмежування спільно-звучних прислівників та службових слів» зроблено аналіз лексикографічних розбіжностей, пов'язаних з відображенням явищ омонімії та полісемії у словниках, що спричиняє (навіть у контексті) не завжди однозначне і беззастережне віднесення слів до певного лексико-граматичного розряду. Іноді ті самі звукові комплекси в одному словникові кваліфіковано як омоніми, а в іншому - як два значення полісемійної одиниці. Лексико-семантичне (відповідно і частиномовне) різночитання фактично однакових одиниць зрідка засвідчено навіть у межах одного словника. Такий різнобій зумовлений відсутністю об'єктивних критеріїв визначення омонімів, що виникають шляхом переходу слів з одного лексико-граматичного класу до іншого (зокрема з розряду прислівників до службових частин мови та з одного службового класу слів до другого), складністю процесу зміни або втрати словом, що трансформується, сукупності лексико-семантичних, морфологічних і синтаксичних ознак, властивих йому до початку процесу переходу, і набуття семантико-граматичних властивостей тієї частини мови, до якої переходить слово. Тому для безпомилкового визначення частиномовного статусу аналізованих одиниць потрібні спеціальні дослідження їх семантичних, граматичних (зрідка і стилістичних) та функціональних особливостей.

Обґрунтування типу лексико-семантичних відношень - омонімійних чи полісемійних - між похідними не повнозначними частинами мови та мотивувальними словами базується на засадах системи критеріїв Ю. Леденьова, доповненими принципами розмежування сполучників та однойменних сполучних слів, які пропонують М. Богдан, К. Герман, І. Слинько, а також власними спостереженнями автора щодо їх функціонування у різних стилях мови і мислення.

Згадана система розрізнення однакових звукових одиниць Ю. Леденьова включає такі моменти:

1) наявність різних синонімних рядів у компонентах омонімної пари;

2) зміщення категорійно-семантичного значення у бік не повнозначного слова;

3) зміни на морфологічному рівні;

4) характер структурно-граматичного, передусім синтаксичного, оточення досліджуваного слова, у т. ч., не поєднують службових слів із означальними чи іншими залежними словами;

5) позиційне закріплення у межах наведеної синтаксичної конструкції;

6) зміна синтаксичної ролі слова;

7) явище функціональної фразеологізації, унаслідок чого виникають складені прийменники, сполучники і частки;

8) зміна якісної ролі слів на основних рівнях граматики;

9) регулярність уживання певного слова у ролі прийменника, частки або сполучника;

10) перетворення на засоби конструктивного оформлення певних аналітичних форм повнозначних слів, синтаксичних зв'язків, семантико-стилістичних відношень.

З огляду на незмінність прислівників (тут не взято до уваги парадигми ступенів порівняння і форм суб'єктивної оцінки) із системи критеріїв Ю. Леденьова випадає третя ознака - зміни на морфологічному рівні, хоч морфемні трансформації у словах на зразок просто, нижче, часом можливі: якщо у прислівниках виділяють морфеми-суфікси -о, -е, -ом, то вторинні утворення на значущі частини не членуються, однак згадані суфікси у поданих словах генетично простежуються. Комбінації омозвучних пар «прислівник - службове слово» щодо частиномовної належності їх компонентів не ідентичні. Якщо слово-джерело в усіх поєднаннях завжди прислівник, то дериват залежно від контексту та семантико-граматичних умов може бути в одній парі прийменником, у другій - часткою, у третій - сполучником. Тому у процесі розмежування однойменних слів у таких парах при спільності одних, здебільшого визначальних, критеріїв спостерігається своєрідність інших. Так, при з'ясуванні частиномовного статусу слів бінарного поєднання «прислівник - частка» суттєвими є перший, другий, четвертий, шостий і восьмий критерії, інші ж - супровідні.

Про своєрідність окремих ознак розрізнення спільно-звучних одиниць свідчить те, що, наприклад, попри спільну для всіх службових слів синтаксичну ознаку не виступати самостійним членом речення, для прийменника і частки ще властиво перебувати в одній синтаксемі з повнозначними частинами мови, утворюючи формально-граматичний (прийменник зі субстантивним словом) або модально-експресивний сегмент (частка зі словом чи словосполученням). Для частки, зокрема, характерно ще й бути засобом оформлення певних типів модальних речень - питальних, стверджувальних і заперечних.

Таких своєрідних синтаксичних характеристик позбавлений сполучник, проте його синтаксична природа, крім згаданої уже спільної для всіх службових слів синтаксичної ознаки, репрезентована властивістю поєднання як рівноправних, так і залежних компонентів, тоді як прийменник поєднує лише підпорядковані одиниці.

Специфічними є аналізовані однойменні слова і щодо фіксування місця у межах синтаксичної конструкції. Зокрема, якщо обставинний прислівник може в основному займати будь-яке місце стосовно слова, до якого прилягає, то омонімний прийменник - завжди у препозиції до субстантивного слова, що і зумовило термінологічну назву «препозиціоналізація» - перехід інших частин мови до класу прийменників. Сполучники ж завжди між двома поєднуваними компонентами. Частки натомість акумулюють у собі всі можливі позиції у структурі речення залежно від того, що актуалізують.

Аналіз матеріалу з уваги на критерії розмежування спільно-звучних прислівників та службових слів і однойменних службових слів різних класів переконує, що всі слова (як із внутрішньою, так і зовнішньою нумерацією у словникових статтях), які за більшістю ознак протиставляються, слід уважати омонімами. Серед них за принципом належності компонентів омопари до певного рівня у структурі мови виділяємо лексико-граматичні і граматичні омоніми. До лексико-граматичних належать однакові звукові комплекси, у яких мотивувальне слово - повнозначна частина мови з властивим їй лексичним (індивідуальним, основним) і граматичним (загальним, супровідним) значенням, що засвідчує його належність передусім до лексико-семантичного рівня, а похідний компонент - службове слово з визначальним для нього граматичним значенням - кваліфікується як одиниця граматичного рівня. Граматичним називаємо омоніми, компоненти яких - службові слова різних морфологічних класів. Виділення функціональних омонімів базується на ускладненні другого компонента у поєднанні «прислівник - прислівник-службове слово» додатковою функцією - бути засобом зв'язку частин складнопідрядного речення, що відбиває взаємодію одиниць двох рівнів - лексико-семантичного і граматичного. Про явище полісемії тут говорити не доводиться, оскільки в одній словниковій статті не можуть поєднуватися однойменні повнозначні та службові слова - одиниці з різними загально-категорійними характеристиками.

Разом з тим у мові існують спільно-звучні слова, які начебто і перебувають в омонімійних відношеннях, однак різняться якоюсь однією суттєвою або декількома другорядними властивостями. Такі мовні одиниці ще не повністю втратили ознаки прислівника і не перейшли кінцеве до службових слів, через що їх називають «гібридними», або «проміжними». Це стосується слів на зразок довше, гірше, які на противагу прислівникам вище, нижче, що за певних умов можуть повністю переходити до прийменників, такої властивості не мають, виступаючи або прислівником, або «гібридним» словом, але не прийменником, пор., напр.: «...очі бачили лише мури, та серце ще гірше (присл.) щеміло» (М. Глухенький) і «...тиша їх (вепрів) гнітить, лякає гірше («гібридн.» слово) ловчих окриків...» (Р. Федорів).

Другий розділ «Омонімія прислівників і прийменників» присвячений дослідженню проблеми лексико-семантичних відношень між вторинними прийменниками та їх генетичним джерелом - прислівниками.

У першому підрозділі з'ясовано, що серед вторинних прийменників домінують відприслівникові утворення: близько, вглиб, впродовж, впоперек, всередині, вслід, довкруги, довкола, збоку, зсередини, кругом та ін. Наведені вище і подібні прийменники, на думку К. Городенської, М. Жовтобрюха, Г. Мукан, пов'язані відношеннями омонімії зі спільно-звучними прислівниками, пор., напр.: «Їздці минали оброслу повзуном криницю... з розбитою копитами землею довкруги (присл.)» (К. Гриневичева) і «Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би довкруги (прийм.) себе такої сили» (А. Чайковський).

До класу прийменників переходять здебільшого обставинні прислівники, що, як відзначає І. Вихованець, пояснюється семантичною багатоплановістю їх порівняно зі семантичною однотипністю означальних, а також, за висловом В. Виноградова, смисловою близькістю прислівника та прийменника. Активність процесу переходу підтримується і тим, що обставинні прислівники - це дуже часто детермінантні другорядні члени речення, які, виступаючи переважно на самому початку речення, виявляють порівняно з іншими семантичними групами прислівників більшу самостійність щодо формальних зв'язків у реченні.

А це уможливлює процес легкого від'єднання їх від попередньої синтаксичної одиниці і переміщення у напрямку до іншої. Перехід прислівників у прийменники, наслідком якого є виникнення омонімійних відношень між названими класами слів, пов'язаний передусім зі змінами синтаксичної функції перших, супроводжуваними семантичним зсувом. Оскільки обидва компоненти процесу переходу - категорії незмінні, то це теж чималою мірою підтримує процес препозиціоналізації.

Про повний перехід прислівника у прийменник свідчить зайнятість позиції після відприслівникового прийменника субстантивною формою. Отже, прислівник можна вважати прийменником вторинного походження тоді, коли він утратив загально-категорійне значення ознаки іншої ознаки і набув загально-категорійного значення відношення, увійшовши до складу граматично-реляційних словесних знаків. У сучасній українській мові спостерігається тенденція до збільшення кількості вторинних прийменників, у т. ч., і складених структур на зразок відповідно до, згідно з, ліворуч від, нарівні з, неподалік від, осторонь від, паралельно з, побіч з, поряд з тощо, напр.: «Побіч із гімназією був покинутий власниками старий дім...» (Вал. Шевчук).

Другий підрозділ - це короткий екскурс в історію появи, становлення і дальшого функціонування омопари «прислівник - прийменник». Хоч висвітлення проблеми омонімії здійснено на синхронному зрізі, однак навіть побіжний діахронний аналіз дає змогу ширше і повніше збагнути природу цього лінгвістичного явища, простеживши еволюцію відношень омонімійності досліджуваної бінарної сполуки від найдавнішого періоду розвитку української мови до сучасного. Саме такий підхід стверджує, що, наприклад, уже у пам'ятках давньоукраїнської мови епохи Київської Русі звукові комплекси типу мимо, около, округъ могли бути омонімними, про що свідчить назва «прислівники-прийменники». І лише у певному контексті вони ставали чимось одним - або прислівником, або прийменником. А взагалі розвиток вторинних прийменників, деривованих від прислівників, іде по висхідній лінії і є віддзеркаленням еволюції їх мотивувальних одиниць.

На сьогодні в українській мові виокремлюється близько 100 пар лексико-граматичних омонімів «прислівник - прийменник», описаних у третьому підрозділі. Серед вторинних прийменників переважають утворення, що виражають просторові відношення - їх майже 90. Причому 15 з 18-ти найуживаніших слів функціонують і самостійно, і в парі з первинними прийменниками, пор., напр.: «І знов їхав князь осторонь дружини...» (К. Гриневичева) і «Кривоносів полк... стояв осторонь від інших полків Запорізького Війська на крутім березі Росі...» (П. Феденко). Три інші з 18-ти - нарівні з, паралельно з, слідом за - уживаються тільки з первинним прийменником, напр.: «З часів-бо Альфонса Х вважалося мову арабську, нарівні з латинською, мовою вчених» (Н. Королева).

Вторинні прислівникові прийменники поділено на дві групи: ті, що вказують на напрям дії-руху в просторі (вглиб, впоперек, всередину, вслід (за), навперейми, навстріч, назустріч, навздогін, навздогінці, напереріз, слідом за тощо), і ті, що мають значення місця поширення, здійснення чи виявлення дії-руху в просторі (близько, всередині, довкола, кругом, ліворуч, обабіч, поблизу та ін.). Прийменники обох груп омонімні з твірними прислівниками, пор., напр.: «Я море перепливав поздовж і впоперек (присл.) і з козаками, і з турками» (А. Чайковський) і «Наче свіжі скиби між бровами хтось поклав (зморшки) упоперек (прийм.) чола» (І. Гнатюк), «Обабіч (присл.) похмурою темною стіною стояли... ліси» (В. Малик) і «Гайдуки залягли обабіч (прийм.) дороги за скелями» (В. Малик).

Дещо меншу кількість - 14 одиниць - становлять відприслівникові прийменники з темпоральною семантикою. Вони виражають відношення одночасності (впродовж, одночасно з, протягом) або різночасності (напередодні, опісля, після, проти, раніше, слідом за) і теж омонімізуються з однойменними прислівниками, пор., напр.: «Запорожці ловили наприкінці (присл.) кожне його (Хмеля) слово, як діти слова любого вчителя» (П. Феденко) і «Наприкінці (прийм.) літа король з Олесницьким виїхали до Берестя» (Р. Іваничук). Шість прийменників - близько, впродовж, вслід за, посеред, проти, слідом за - залежно від семантики іменників, з якими поєднуються, можуть виражати як локальні, так і темпоральні відношення, напр.: «Посеред галявини...сиділо кілька чоловік» (В. Малик) і «Часто посеред ночі (думка) будить його (Шевченка) і примушує щось записати» (Вас. Шевчук). Таку ж кількісну групу (шість) становлять прийменники, що виражають відношення причини, мети, відповідності, допустовості: відповідно до, залежно від, внаслідок, всупереч, згідно з, наперекір. Окремі з них вступають в омонімійні відношення з однойменними прислівниками, пор., напр.: «...(Андрій) не дав сказати слова наперекір (присл.)» (Вас. Шевчук) і «Чіпка, наперекір (прийм.) світові й людям, якийсь веселий, радий» (Панас Мирний).

Уживання прийменників цієї групи - стилістично орієнтоване: вони найчастіше функціонують в офіційно-діловому, науковому і публіцистичному стилях.

Кожен з похідних прийменників, омонімних з прислівниками, має визначене коло зв'язків з відповідними відмінковими формами субстантивних слів. Абсолютна більшість з них поєднується з родовим відмінком імені. Небагато утворень - вслід, усупереч, навздогін, навперейми, напереріз та ін. - уживається з давальним, а складені єдності вслід за, згідно з, нарівні з, одночасно з і под. - з орудним відмінком.

Об'єктом дослідження третього розділу «Омонімія прислівників і сполучників» є лексико-граматичні характеристики однойменних прислівників та сполучників, що перебувають у відношеннях омонімії.

У першому підрозділі відзначено, що вторинні сполучники, як і вторинні прийменники, виникають шляхом переходу інших частин мови у сполучники (кон'юнкціоналізація).

Серед похідних утворень переважають відприслівникові, що зумовлено самою природою прислівника з характерними для нього ознаками: абстрагованістю значення і наявністю у ньому елемента релятивності.

Одночасне функціонування двох спільно-звучних величин спричинило появу лексико-граматичних омонімів, пор., напр.: «Лука ледве (присл.) тримався в сідлі - руки ж бо зв'язані» (П. Угляренко) і «Ледве (спол.) затьмариться небо, вівтарями закуряться верхів'я гір…» (Н. Королева). Суть переходу прислівників у сполучники в тому, що перші втрачають притаманне їм загально-категорійне значення знаковості і набувають частиномовного значення класу сполучників, перетворюючись на засоби логіко-граматичного зв'язку синтаксичних одиниць та вираження семантико-синтаксичних відношень між ними. Процес переходу позначається розвитком елемента релятивності у прислівнику, що зумовлює зміщення у членуванні речення і закріплення за перехідною одиницею чітко фіксованого місця у структурі речення. Найчастіше до сполучників переходять прислівники часу (поки, раз, тільки, тільки-но), способу дії (як, так), міри вияву ознаки (ледве, ледь). Від перерахованих слів, які можуть повністю змінювати свій частиномовний статус, відрізняються слова відколи, де, доки, звідки, коли, куди, поки, як. Вони, частково або повністю утративши питальне значення, не змінили своєї частиномовної належності і надалі залишились від займенниковими прислівниками з дуже загальною вказівкою на різні обставини дії чи стану. Доповнивши загально-категорійне значення знаковості вагомим додатковим навантаженням - функцією зв'язку компонентів складнопідрядного речення - аналізовані слова стали невід'ємним елементом внутрішньо-синтаксичної структури згаданої конструкції - прислівниками-сполучними словами, які перебувають у відношеннях функціональної омонімії зі звичайними прислівниками, пор., напр.: «Де (присл.) лицарі, що йшли на смерть, на муки за рідний край, за волю?..» (Вас. Шевчук) і «А де (присл. спол. сл.) нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість» (В. Малик).

Коло вторинних сполучників та сполучних слів (порівняно з похідними прийменниками) вужче, стале, майже замкнене і налічує у сучасній українській мові близько 30 одиниць: відколи, дарма що, доки, де, звідки, інакше, коли, куди, ледве, лише, скоро, раз, тільки, як та ін.

У другому підрозділі відзначено, що склад сполучників та сполучних слів, за свідченням наукових джерел з історії української мови, у процесі розвитку від періоду давньоукраїнської мови доби Київської Русі і аж до сучасного її стану зазнав відчутних кількісних, семантико-граматичних і фонетичних змін. Поява нових, невідомих кожному попередньому періодові розвитку мови сполучників, утворених шляхом кон'юнкціоналізації і способом словоскладання на базі власних мовних ресурсів, а також унаслідок запозичень з російської та польської мов, з одного боку, відмирання рідковживаних, а з часом і запозичених слів та заміна одних сполучників іншими, поява складених структур типу як тільки, не тільки…але й, з другого боку, є незаперечним фактом удосконалення корпусу з'єднувальних засобів. Це ті особливості, що характеризують динамічність сполучникової системи. При цьому окремі звукові комплекси (як(о), коли) уже з давніх-давен у пам'ятках української мови функціонували і як прислівники, і як сполучники, що свідчить про їх омонімійність. Та особливого поширення явище омонімії прислівника і сполучника набуло в українській мові періоду ХІХ-ХХ ст., коли кінцево сформувалась сполучникова система.

Третій підрозділ присвячено висвітленню семантико-граматичної природи прислівників (просте речення) та однойменних з ними прислівників-сполучних слів і сполучників (складне речення), а також визначенню принципів розмежування прислівників та їх спільно-звучних комплексів.

Прислівники-сполучні слова і вторинні сполучники відколи, де, доки, звідки, інакше, коли, куди, ледве, ледь, поки, так, так що, тільки, тільки-но, тоді як, тому, скоро, щойно, як - це передусім підрядні засоби зв'язку, що разом з іншими засобами оформляють різнопланові семантико-граматичні відношення - найчастіше часові та просторові. Одні з перерахованих одиниць зв'язку перебувають, як уже згадувалось, у відношеннях функціональної омонімії зі словом-джерелом, пор., напр.: " - Доки (присл.) ж, браття, будемо терпіти зло!.." (Вас. Шевчук) і «Доки (присл. спол. сл.) існуватиме смертельна загроза з півдня, доти повинна існувати і наша Січ-мати" (В. Малик), «Куди (присл.) втечеш? Навколо - чужина, море!" (В. Малик) і "Куди (присл. спол. сл.) тобі дорога, туди й нам!" (І. Филипчак). Окремі з названих засобів зв'язку творять оморяд, пор., напр.: "Як (присл.) розсудити неправого з правим, тирана з рабом" (Р. Андріяшик), "Як (присл. спол. сл.) там не є, а летить візок на північ" (Вас. Шевчук) і "Як (спол.) мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет?!" (Л. Костенко) або «Коли (присл.) наша вітчизна перестане кров'ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?» (В. Малик), «Та не тоді біда приходить, коли (присл. спол. сл.) на неї ждуть" (Р. Андріяшик) і «Нащо викрешувати іскри, коли (спол.) сидиш на бочці з порохом» (Ю.Олійник).

Інші ж слова (ледве, раз, скоро, тільки, щойно тощо), які за певних умов повністю перейшли до класу сполучників, зі спільно-звучними прислівниками утворюють лексико-граматичні омоніми, пор., напр.: «Дорош... скоро (присл.) розгледів людську постать» (Г. Тютюнник) і «Скоро (спол.) виїхали з гаю, зараз загледіли на узгір'ї наших рубак» (П. Куліш), «...пахне м'яткою, саме тільки (присл.) зірваною з гілки» (К. Гриневичева) і «...вона (Варвара) схопилася на рівні ноги, тільки (спол.) він (Тарас) з'явився в дверях вітальні» (Вас. Шевчук). Цей же сполучник за своєю синтаксичною суттю може бути і сурядним, напр.: «Тверда душа - ніби меч, що не згинається, тільки ламається» (П. Угляренко). Такими ж сурядними є і вторинні одиничні протиставні сполучники так, однак і складені зіставно-видільні не тільки... а й, не тільки... але й, що теж омонімізуються з однойменними прислівниками. Пор., напр.: «Володимир, однак (мод. присл.),...прогнав Олега не лише з Галича, а й з Перемишля...» (П. Феденко) і «...(Ярослав) положився в ліжко, однак (спол.) заснути не міг» (І. Филипчак).

Четвертий розділ «Омонімія прислівників і часток» складається з двох підрозділів. У першому з них схарактеризовано опозиційні компоненти, які залежно від лексико-семантичних, граматичних, інтонаційно-стилістичних умов і частоти вжитку в одному контексті можуть бути прислівниками, а в іншому - частками.

У другому підрозділі, спираючись на загальні та часткові критерії розмежування однакових звукових комплексів, детально описано конкретні омопари «прислівник - частка» і відзначено, що найчисельнішу групу вторинних часток становлять утворення від обставинних прислівників місця: ген, геть, де, десь, куди, кудись, он, онде, ондечки (розм.), ось, осьде, осьдечки(розм.), там, тамечки, отам, тут, отут. Дещо менша кількість слів репрезентована дериватами від прислівників часу: коли, саме, тільки, тільки-но, тоді, уже, усе, ще, щойно, якраз, раптом, часом. Чимало часток походить від якісно-означальних прислівників: так, отак, як, якось, буквально, однаково, практично, приблизно, просто, прямо, рівно та ін. Твірною базою для однойменних часток послужила і група прислівників міри вияву ознаки: ледве, заледве, майже, мало, особливо, надто, переважно, головно, принаймні, трохи. Усі ці вторинні частки омонімізуються з однойменними прислівниками, пор., напр.: «А далі, ген (присл.), аж на могилі, хтось мріє білий-білий...» (Вал. Шевчук) і «За Дніпром, далеко ген (част.) на обрію, розчинялося небо» (Б. Лепкий), «Тут (присл.) кожний камінь і кожна грудка, чуєте, говорять про те, що ми мали свою державу» (Р. Федорів) і «Всі розуміли, що тут (част.) не в булаві діло, а в питанні, чи бути Україні вільною, чи знову йти в неволю» (Б. Лепкий), «...уже (част.) давно нашугало в небі всяке птаство, вже (присл.) картопля виткнула із землі зелені росточки, а Софія не з'являлася» (К. Мотрич), «- Чи велике те щастя, яке дістається людям так просто (присл.), що його навіть не помічають» (Р. Іваничук) і «Слово, мова - не просто (част.) будматеріал, а твоє покликання» (Б. Харчук), «Туман майже (присл.) розвіявся» (В. Малик) і «Я, майже (част.) немовля, ввійшов у мить неподоланну» (В. Стус).

Омонімізуються зі вторинними частками й спільно-звучні модальні (власне, властиво), а також атрибутивно-предикативні (гаразд, добре) й атрибутивно-модальні (звичайно, зрозуміло) прислівники, пор., напр.: «- Хто з вас чинитиме непослух,... той буде нещадно битий, або скараний на горло!.. Вам зрозуміло (пред. присл.)? - Зрозуміло (част.), пане гетьмане...» (В. Малик). В омонімійних відношеннях перебувають і ступеневі форми прислівників краще, ліпше та спільно-звучні з ними частки, пор., напр.: «Писав (Сковорода) листи Михайлові, аби засвоїв краще (присл.) латинську й грецьку мови» (Р. Андріяшик) і «Сковорода запропонував: - Ходімо краще (част.) в поле» (Р. Андріяшик).

Крім явищ довершеного переходу прислівників у частки (таких фактів абсолютна більшість), а звідси - і повної лексико-граматичної омонімії між твірним і похідним, трапляються випадки, коли аналізовані слова вже не прислівники, але ще і не частки, а «гібридні» одиниці. У такому разі поряд з прислівниками й омонімними частками функціонують ще і т. зв. «прислівники-частки», наприклад, у реченні: «…в кінці довгого переходу (клітниця) постукала в двері й…промовила насмішкувато: - Тут (присл.-част.) до тебе купець з крамом, ясна княгине» (Р. Федорів).

Нечітка функціонально-семантична розмежованість спостерігається і за звуковими комплексами переважно, найчастіше, здебільшого, головно, які, хоч і мають обмежувально-видільне значення, але беззастережно кваліфікувати їх як частки не завжди можна, бо ще досить відчутною у них є така риса прислівниковості, як семантика кількісної характеристики ознаки, а ще вагомішою інша - тісний зв'язок з дієсловом. Це стосується і слів, які за своїми семантико-синтаксичними функціями дуже близькі між собою - модальних прислівників й омонімних з ними модальних часток.

П'ятий розділ «Омонімія сполучників і часток» - це аналіз явища омонімії на рівні «сполучник - частка» і «частка - сполучник».

У першому підрозділі описано ті функціонально-семантичні групи фразових часток, які стали генетичним джерелом спільно-звучних сполучників. Серед них виділяються: підсилювальні частки аж, адже, тож, отож, таж і хай, нехай, обмежувально-видільні - лише, тільки, ледве, щойно, заперечні - ні, ані і питальні - чи та хіба. Уживаючись паралельно з однойменними сполучниками, вони утворюють граматичні омоніми, пор., напр.: «Стіни аж (част.) світилися, такі білі» (Вас. Шевчук) і «Вдивлявсь у небо так, аж (спол.) очі млоїло» (Вал. Шевчук), «Я лиш (част.) інструмент, в якому плачуть сни мого народу» (Л. Костенко) і «Лиш (спол.) доторкнуся пальцями до шиб, враз сонячне пробудиться проміння» (С. Майданська), «Мамо! Чи (част.) високі Карпатські гори?» (І. Филипчак) і «Юрій завжди був проти крові, пролитої заслужено чи (спол.) невинно» (Р. Іваничук). Компоненти проаналізованих і подібних омопар досить послідовно розмежовуються передусім функціонально, по-друге, синтаксично, по-третє, шляхом підбирання синонімів, а також і тими ознаками класів сполучника і частки, про які детально йшлося (відповідно) у ІІІ-му та ІV-му розділах.

У другому підрозділі висвітлено випадки, коли нерідко слово може втрачати ознаки сполучникові і набувати властивостей частки. До часток переходять як сурядні, так і підрядні сполучники, утворюючи омонімні пари, компоненти яких різняться частиномовним значенням.

Функція з'єднувати однорідні члени та компоненти складносурядного речення закріплена за звуковими комплексами і(й), та, а, але, то, або, все-таки, якщо вони сполучники. Підсилювати, підкреслювати, актуалізувати, вказувати, виділяти щось - така мета перерахованих слів, якщо вони виступають частками. Пор., напр.: «Нещасна, неправдива людина, що добровільно й (спол.) легко зрікається рідної мови» (Б. Харчук) і «Життя людське тим і (част.) дивне, що в ньому подібного стільки ж, як і неподібного» (Вал. Шевчук), «Було життя як вірш без пунктуації, а (спол.) смерть поставить крапку і тире» (Л. Костенко) і «Землі тут не міряно… А (част.) звіра, а (част.) риби, а (част.) птаства!..» (Ю. Мушкетик), «Хоч нікчемний Федір, все-таки (спол.) князь!» (П. Угляренко) і «Все-таки (част.) мусив Лука подивитися на хижу» (П. Угляренко).

Різний частиномовний статус має звуковий комплекс бо. Це передусім дуже поширений підрядний сполучник причини, напр.: «В тій самій річці не скупатись двічі, бо вже давно у ній не та вода» (М. Руденко). Опозиційним компонентом сполучника є однойменна частка зі значенням спонукання, підсилення, напр.: «Знає ж бо (князь) - не тільки простий люд, а й бояри ним незадоволені» (П. Угляренко).

За певних умов у реченнях можуть бути або сполучниками, або частками слова буцім, буцімто, мов, мовби, мовбито, наче, начеб, начебто, немов, немовби, немовбито, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито. Якщо наведені слова з'єднують частини складнопідрядного речення або вживаються у складі порівняльного звороту, що виступає членом речення - то вони сполучники, напр.: «Відчув(Шевченко), що радість гасне, немовби щось їй стало на перешкоді» (Вас. Шевчук), «По всьому садку монотонно покрапувало, ніби хтось відміряв час» (Вал. Шевчук), «Тихо, наче з підземелля, звучала тужна пісня» (Р. Іваничук). За умови втрати сполучником властивості синтаксичного зв'язку, а також порівняльного значення у слові розвивається значення гіпотетичності, імовірності - тоді воно перетворюється на частку, що стосується слова, словосполучення чи речення, підкреслюючи умовність, метафоричність позначуваного, напр.: "Село неначе погоріло» (Т. Шевченко), «Читав (Шевченко) і ніби бачив той чигиринський козацький празник, коли освячені були ножі» (Вас. Шевчук), «Без знання своєї праісторії, своїх джерел ми мовби дерево з підрізаними коренями» (А. Михайленко). Порівняльні частки вживаються як з головними, так і з другорядними членами речення, але особливо широко функціонують з різними видами присудків, напр.: «Він (собор) мовби повертається (дієсл. прос. прис.) до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси» (О. Гончар), «Зрада найближчих друзів - наче глибока рана в грудях...» (ім. складен. прис.) (Вас. Шевчук), «...я дотепер не відаю, чи люблю Ясіню. Це так ніби просто (присл. складен. прис.), а складно» (Р. Федорів), «Й, забувши ніби (обст.), що він не один у своєму покої, швидко закрокував Федір з кутка в куток» (П. Угляренко).

Одним з найпоширеніших у сучасній українській мові є омонімний з однойменною часткою підрядний асемантичний сполучник що, який приєднує різні види підрядних частин до головної у складнопідрядному реченні, напр.: «Українське слово…довело на повен голос, що воно - велике слово великого народу…» (Б. Харчук). Частка що (за значенням передусім питальна), уживаючись самостійно або в аналітичній єдності що за, може надавати слову, словосполученню чи реченню відтінку іронії, насмішки, незадоволення тощо, напр.: «Лисенко зиркнув сердитим поглядом, пожував сухі губи. - Що, доплазувався до генерального?» (І. Корбач), «Що за нагла справа? - здивувався Забіла» (І. Корбач). Аналізована частка може мати і підсилювальне значення, особливо в окличних реченнях, напр.: «Той (завод) віддавна стоїть, але як росте! Що тих цехів, добродію, що тих машин - з конвеєра щодня, що тих людей!» (Р. Іваничук), «Боже, що то за чоловік був, а що за проводир!» (Б. Лепкий).

Сполучник і частку репрезентує звуковий комплекс щоб, пор.: «Щоб (спол.) досягти великого, треба почати з малого» (Укр. присл.) і «Дівчина поглянула (на собаку) та й каже: - Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб (част.) я коло тебе руки каляла... А щоб ти не діждала!..» (Укр. нар. казки).

Статус частки має слово щоб переважно у розмовному стилі, зокрема у реченнях зі значенням заклинання, побажання, наказу, прохання, сумніву у можливості або неприпустимості чогось.

З часткою хоч омонімізується сурядно-підрядний сполучник, пор.: «Життя приносить іноді дуже приємні подарунки, хоч (підр. спол.) за них доводиться дорого платити» (В. Гжицький) і «Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч (сур. спол.) слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш» (Л. Костенко). Сурядним є «хоч» і в з'єднувальних складених засобах на зразок хоч...але (та, зате, проте, все ж, так) у простих реченнях, напр.: «Хата хоч була низенькою, але довгою і просторою» (А. Кондратюк). Аналізована частка належить до обмежувально-видільних, але може бути і підсилювальною, напр.: «Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє» (Р. Іваничук), «Клуня он пуста, держи курей хоч тисячу» (Г. Тютюнник).

Інколи звукові комплекси в окремих конструкціях викликають немалі труднощі у визначенні їх лексико-граматичної природи. Причину цього слід шукати не тільки у тому, що одні слова виникають на базі інших шляхом переходу і над ними певною мірою тяжіє їх генетична спорідненість, а й у функціональній близькості одних з другими.

Тоді нерідко і виникають «слова-гібриди». Так, іноді підрядні частини з компонентом щоб(и) виділяються у самостійні синтаксичні одиниці, унаслідок чого послаблюється підпорядкованість одного речення іншому і водночас увиразнюється пояснювальна функція виділеного мовного відрізку. За таких умов, хоч «щоб(и)» тут ще і сполучник, однак уже чітко проглядаються у ньому ознаки частки, що свідчить про незавершену омонімію та поєднання в одному слові функції як сполучника, так і частки, напр.: «...біду ж бо краще обминути, обійти стороною. Щоб усім було добре» (П. Угляренко). омонімія прийменник сполучник

Висновки

У висновках узагальнено результати дослідження.

Відзначено, що омонімія - це лінгвістичне явище, засвідчене не тільки у класах повнозначних частин мови, а й на рівні повнозначних (прислівників) і службових слів (прийменників, сполучників, часток), що кваліфікуємо як лексико-граматичну омонімію, та між службовими словами, що визначаємо як граматичну омонімію.

Окрему увагу приділено явищеві функціональної омонімії, у відношеннях якої перебувають прислівники і прислівники-сполучні слова, що приєднують підрядну частину до головної у складнопідрядних реченнях.

На основі комплексного зіставно-порівняльного аналізу, який передбачає врахування уже відомих у лінгвістиці, а також у спостережених автором умовах розмежування повного і незавершеного переходу прислівників до класу службових слів, окреслено систему критеріїв розрізнення явищ омонімії (повний перехід) і полісемії (незавершений перехід) в українській мові, з одного боку, і частиномовного статусу омонімних компонентів у парах і рядах однойменних слів, з іншого боку.

Наголошено, що становлення лексико-граматичної та граматичної омонімії у групах незмінних слів відбувається шляхом відмирання старої якості і нагромадження нової, що являє собою результат внутрішнього закономірного процесу, пов'язаного з розвитком граматичної системи мови.

Це є наслідком морфолого-синтаксичного способу словотворення з його такими різновидами стосовно предмета дослідження, як препозиціоналізація - перехід до класу прийменників, кон'юнкціоналізація - перехід до класу сполучників, партикуляція - перехід до класу часток.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Омонімія як наслідок морфолого-синтаксичного способу словотворення (на матеріалі пам'яток української мови XVI-XVII ст.) // Словотвір як вияв динаміки мови. Матеріали наукової конференції. - Львів, 1994. - С. 3-4.

2. До питання утворення вторинних прийменників // Суспільствознавчі науки та відродження нації. Збірник наукових праць. - Луцьк, 1997. - С. 79-82.

3. Комплексність при визначенні перехідних одиниць // Мовознавство. - 1997. - №4-5. - С. 45-49.

4. Вторинні просторові прийменники в українській мові // Студії з граматики, лексикології та лінгводидактики української мови. Збірник наукових праць. - Вінниця, 1997. - С. 25-28.

5. «Аж» - частка і сполучник // Мова та історія. Періодичний збірник наукових праць. Вип. 35. - Київ, 1998. - С. 3-6.

6. Формування вторинних прийменників // Філологічний збірник. Наукові праці ДДПУ. - Дрогобич, 1998. - С. 41-52.

7. Своєрідність лексико-граматичної природи часток // Українська мова і література: історія, сучасний стан, переспективи розвитку. Науковий щорічник. - Тернопіль, 1999. - С. 211-214.

8. Власне українські вторинні частки - самобутнє явище // Етнос. Культура. Нація. Матеріали міжнародної наукової конференції 29-31 жовтня 1998 року. - Дрогобич, 1999. - С. 302-307.

Размещено на Allbest.ru