Криза сучасної української історичної науки: теоретичний та історіографічний контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Криза сучасної української історичної науки: теоретичний та історіографічний контекст

Головко Володимир Вікторович

Дніпропетровськ 2000

Дисертація є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор Колесник Ірина Іванівна, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри історіографії та джерелознавства

Офіційні опоненти: Доктор історичних наук, Чишко Віталій Сергійович Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського НАН України, директор

Кандидат історичних наук, доцент Василенко Віталій Олександрович Національна гірнича академія України, доцент кафедри українознавства та політології

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історіографії, джерелознавства та археології

Захист відбудеться 27 грудня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд.307

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050 м. Дніпропетровськ, вул. Казакова,8

Автореферат розісланий “25”листопада 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

1. Загальна характеристики роботи

Актуальність дослідження. Кінець століття, а тим більше тисячоліття, сприяє роздумам над тим, який досвід здобуло людство, на якому етапі свого розвитку воно знаходиться. Відомо, що сучасники рідко коли задоволені своєю епохою, однак в кожний період історії роз'їдаючу силу критики компенсувала віра в ідеали--євангельські істини, категоричний імператив, силу просвітницького розуму, нарешті в неухильний прогрес. У ХХ століття цивілізація входила з оптимістичними настроями, хоча і з певними тривожними передчуттями: майже не помічені сучасниками залишилися заклики Фрідріха Ніцше про необхідність перегляду цінностей. Переоцінка цінностей не заставила себе очікувати, вона обернулася світовими війнами і великими соціальними експериментами. Європейська людина поступово і неухильно втрачала свої ідеали, залишаючи їх в “довоєнних” періодах Першої і Другої світових воєн.

Друга половина ХХ століття ознаменувалася розповсюдженням сумніву щодо усіх сторін людського буття. Якщо Р.Декарт вважав, що під сумнівом має знаходитися все крім самого сумніву, то завдяки Ф.Ніцше, К.Марксу, З.Фрейду сумнів був поставлений під сумнів. Таким чином, людина може бути впевнена лише в тому, що відбувається “тут і зараз”, а її минуле і майбутнє знаходяться начебто в сутінках, в які вже не вилітає сова Мінерви. Щоб бути чесними перед самими собою ми принесли в жертву віру у прогрес, і мова вже йде не про тимчасову дестабілізацію, після якої наступить період стабільності, а про нестабільність як об'єктивну реальність людського існування.

Кризовий стан суспільства, протиставлення суспільства і науки привели до розповсюдження уявлень про кризу останньої. Кризові періоди наукове співтовариство переживало і раніше, однак завжди була надія і впевненість, що вихід буде знайдений. Чим ближче до кінця ХХ століття, тим більше поняття “криза” ставало чимось звичайним. Ненормальність стала нормою, криза замість короткого й драматичного періоду її подолання стала більше сприйматися як перманентний стан, який, здається, взагалі ніколи не скінчиться.

Криза науки передбачає насамперед вирішення дилеми: “наука--для суспільства” або “наука--для науки”. Для носія науково-технічних знань, яким властива кумулятивність, ситуація в науці не є трагічною до тих пір, поки поглиблюється пізнання законів природи, майже не щодня відбуваються нові відкриття, створюються нові технології, впроваджуються у виробництво винаходи і на все це вистачає коштів і ресурсів. Інша справа у випадку філософських, психологічних, соціологічних, історичних, одним словом, гуманітарних наук. Ці науки об'єднує те, що вони носять рефлексивний характер. Результатом діяльності гуманітарія є не кількість авторських аркушів його наукових праць і навіть не кількість читачів цих праць, а ті думки, які наукові праці у читачів породжують, і дії, до яких вони спонукають. В цьому ракурсі гуманітарні науки є своєрідним лакмусовим папірцем стану суспільства. Криза суспільства віддзеркалюється кризою гуманітаристики.

Дослідники, в тому числі історики, намагаються віднайти відповідні пізнавальні інструменти для оцінки сучасного стану. Різноманітність підходів привела до своєрідного “термінологічного хаосу”. Так, в історичній науці сучасні зрушення визначаються як “лінгвістичний поворот”, “відродження нарративу”, “повернення літератури”, “постмодерністський виклик”, “занепад традиційної історії”, “доба сумнівів”, “критичний поворот”, найбільш розповсюдженим є поняття “криза”.

Українські суспільство і наука також охоплені кризою. Національною особливістю є те, що українське суспільство різко перейшло від стабільного стилю життя радянської республіки до невизначеного, аморфного стану “країни з перехідною економікою”, тоді як західні суспільства поступово приходили до усвідомлення кризового стану.

Кризовий стан суспільної свідомості в Україні обумовлений не тільки політичними трансформаціями початку 90-х рр. (розпад СРСР, утворення незалежної Української держави), але й процесами подальшого пошуку шляхів вирішення економічних та культурних проблем, які стоять перед країною. Історична наука традиційно слугувала одним з провідних чинників конструювання національної, соціальної, політичної ідентичностей як окремої людини, так і соціуму. Коли немає можливості обпертися на сучасне, то суспільство апелює до минулого. Однак дискретність української державної традиції, надзвичайно прозорі культурні кордони перетворюють пошук стійкої української ідентичності в щось подібне на “химеру”. Відтак, спроби однобічного переписування історії, наприклад, націоналістичного на противагу марксистсько-ленінському, лише поглиблюють відчуження суспільства та історичної науки. Як результат, історіографія не виконує однієї з своїх головних функцій--світоглядної.

В українській історичній науці відбувається онтологізація поняття “криза”, тобто воно перестає бути метафорою і йому надається статус об'єктивної реальності. Правда, самі по собі розмови про кризу не доказують, що криза має місце в реальності, однак вони є ознакою “бродіння умів”. Одним з способів подолання "бродіння умів" є шлях прояснення смислу тих, понять, що використовують дослідники, в тому числі поняття "криза історичної науки". Ще на початку 80-х рр. радянській філософ Н. Левінтов відмічав, що криза як особлива філософська і соціологічна категорія не виділялась і не вивчалася до останнього часу. Незважаючи на те, що інтенсивність використання поняття “криза історичної науки” збільшилася, його дослідження як пізнавальної категорії залишає бажати кращого.

З одного боку, ідейне навантаження поняття “криза історичної науки” показує специфічність тої чи іншої історіографічної ситуації, з іншого, в основі цього поняття залишаться так звані “вічні питання” історіографії: проблеми об'єктивності історичної науки, історичного синтезу, методів історичного пізнання, поняття прогресу в історії тощо. Таке поєднання специфічних і загальних аспектів робить категорію “криза історичної науки” привабливою в історіографічних дослідженнях.

У випадку української історичної науки гостроти додає факт, що її національна та ідейно-організаційна ідентифікація відбувалася вже в умовах кризи світової історіографії. В українській радянській історіографії поняття “криза” застосовувалося до немарксистських напрямів історичної науки. З початку 90-х рр. українська історична наука відмовилась від монополії марксистсько-ленінської методології і ввійшла в світовий інтелектуальний простір. Сучасні українські історики отримали можливість ознайомитися з тлумаченнями поняття “кризи” західними, в тому числі еміграційними, дослідниками. Отже нагальною проблемою є вивчення впливу історіографічних традицій--радянської та західної--на інтерпретацію поняття “криза” в сучасній історичній науці.

Таким чином, актуальність вивчення феномену кризи сучасної історичної науки та його відображення в науковій свідомості обумовлена принаймні трьома аспектами: політичним, теоретичним та історіографічним.

Об'єктом дисертаційного дослідження являється український історіографічний процес другої половини 1980 - 1990-х рр., розглянутий під кутом зору кризи світової і вітчизняної історичної науки.

Предметом дослідження є феномен кризи сучасної української історичної науки та його відображення в вітчизняній та зарубіжній історичній літературі.

Метою даної роботи є визначення поняття “криза” на матеріалах української історичної науки і використання цього поняття як засобу дослідження сучасного історіографічного процесу.

Виходячи з мети дослідження, необхідно розв'язати такі дослідницькі завдання:

з'ясувати сенс поняття кризи в науковому пізнанні в цілому та історичної науки зокрема;

охарактеризувати методологічні рівні кризи історичної науки: марксистсько-ленінської методології, сучасної української історичної науки, світової історичної науки;

розкрити сенс поняття “криза історичної науки” в радянській історіографії;

простежити еволюцію розуміння поняття кризи історичної науки істориками в українській діаспорі;

проаналізувати інтерпретації поняття “криза історичної науки” сучасними українськими і західними дослідниками.

Хронологічними межами дослідження виступає період другої половини 1980-х - 1990-ті рр. Оскільки в роботі аналізуються радянська та діаспорна історіографічні традиції, то при їх безпосередньому розгляді нижні хронологічні межі дослідження становлять в першому випадку 1950-1960-ті рр., а у другому--кінець 1920-х рр.

Наукова новизна полягає в тому, що в роботі проведено логіко-гносеологічний аналіз категорії “криза”, вперше подано історіографічний аналіз понять “криза української історичної науки”, “криза немарксистської історичної науки”, “криза-перебудова радянської історичної науки”, “криза “вільної” історичної науки”. Визначені рівні кризового становища сучасної української історичної науки. Джерельна база не обмежена роботами вітчизняних істориків і має полілінгвістичний характер. За допомогою поняття “криза” в роботі зроблена спроба визначення специфіки і основних тенденцій розвитку сучасної історичної науки в Україні.

Теоретичне та практичне значення дисертації полягає у систематизації та узагальненні накопиченого матеріалу щодо визначення категорій “криза наукового пізнання”, “криза історичної науки”, рівнів кризи історичної науки на матеріалах світової, української та західної української історичної науки.

Матеріали дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з української і світової історіографії, історії України, історії науки і освіти, історії української культури, історії української діаспори у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю.

Реалізація та використання наукових розробок. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на Міжрегіональній конференції “Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 1995), наукових семінарах “Категоріальний апарат і методи сучасної історичної науки” (ІІІ Астаховські читання, Харків 1997), “Термінологічні проблеми історичної науки” (ІV Астаховські читання, Харків, 1998), Міжнародному семінарі “Історична наука в умовах демократичної трансформації суспільства: протиріччя і перспективи розвитку” (Київ, 1999), на конференції молодих вчених “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії ” (Харків, 2000), на наукових читаннях “Українська історична наука: сучасний стан і перспективи розвитку” (Херсон, 2000).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету.

Структура роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Згідно з цим дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (які в свою чергу поділяються на підрозділи), висновків та списку джерел і літератури. Обсяг дисертації--180 с., список джерел і літератури містить 248 найменувань.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, характеризується стан та ступінь розробки проблеми, визначені мета і задачі роботи, її наукова новизна та практичне значення.

Розділ 1. “Криза історичної науки: проблеми методології та джерелознавства” присвячений аналізу методологічних засад і джерельної бази дослідження.

В підрозділі “Методологія дослідження” формулюються методологічні принципи даної роботи. Наріжним каменем дисертаційного дослідження є міждисциплінарний підхід, оскільки крім методів, властивих історичній науці, були залучені філософські і наукознавчі методи.

В вітчизняній гуманітаристиці вже існує певна традиція вивчення поняття криза як пізнавального інструменту. Філософський аналіз поняття кризи в радянській науці був проведений в 70-80-х рр. дослідниками М. Селезньовим та М. Левінтовим. Вони, знаходячись на марксистсько-ленінських позиціях, ставили наголос на тому, що криза долається за рахунок стрибка в якісно новий стан, тобто за рахунок революційних змін. На нашу думку, криза може розрішитися і еволюційним шляхом, крім цього, сама система, в якій виникла криза, може зникнути. Таким чином, філософську категорію "криза" можна визначити як таку фазу розвитку певної системи, коли має місце найбільший ступінь протиріч між елементами даної системи або між елементами та структурою, вирішення протиріч відбувається шляхом еволюційної або революційної перебудови системи, невирішеність протиріч приводить до розпаду системи.

В наукознавстві існують як мінімум три тлумачення поняття кризи науки: 1) криза як занепад; 2) криза як перехідний період від однієї парадигми до іншої; 3) криза зростання, яка, проявляється в постійному відкиданні одних методів, теорій, концепції та пошуках інших, більш адекватних для вирішення актуальних проблем.

Головна увага в даній роботі приділяється інтелектуальній історії науки. Особливістю використання поняття "криза” в історичній науці є те, що історик застосовує його до власної діяльності тоді, коли відчуває тривогу з приводу методів історичного дослідження або ж з приводу схем, концепцій, теорій, за допомогою яких він намагається узагальнити конкретно-історичний матеріал. Тому на перший план виходить теоретико-методологічний аспект поняття "криза історичної науки". Криза ж соціальних основ науки залишається дещо на другому плані.

В сучасній історичній науці мають місце переважно такі концептуальні підходи до інтерпретації поняття “криза”:

криза як наслідок занепаду ідеології, “великих філософій” (наприклад, “криза марксистсько-ленінських засад”, “криза буржуазної філософії”, “криза буржуазної науки”, “криза буржуазної ідеології”);

криза як природний стан науки;

криза як конфлікт старого і нового.

Оскільки дане дисертаційне дослідження носить історико-історіографічний та теоретичний характер, методологічною основою стала інтерпретація поняття криза сучасної української історичної науки як системи, що утворюється рядом понять: "криза немарксистської історичної науки", "криза-перебудова радянської історіографії", " криза-перебудова української радянської історіографії", "криза "вільної" української історичної науки", "криза української радянської історичної науки" (інтерпретація українськими еміграційними дослідниками), "криза української історичної науки" в тлумаченні сучасних вітчизняних і західних дослідників.

В даній роботі використані загальнонаукові методи: дедуктивний, індуктивний, методи класифікації і періодизації, аналізу і синтезу. Серед спеціальнонаукових методів були використані історико-генетичний, історико-порівняльнний, проблемно-хронологічний, історико-системний. В дисертаційному дослідженні чільне місце займають історіографічний метод і метод біографічний. Історіографічний метод передбачає аналіз різних, часто суперечливих точок зору дослідників в контексті конкретної історіографічної ситуації, що і дозволяє сконструювати загальний образ поняття “криза історичної науки”. Біографічний метод передбачає дослідження “видатної особи, яка існувала або існує реально та залишила помітний слід в історії і культурі суспільства (в нашому випадку історичній науці--В.Г.), не зважаючи на ідеологічну, політичну спрямованість та позитивну або негативну оцінку цього внеску, як соціальне явище в його різноманітних зв'язках з суспільством та у єдності її індивідуального і соціального”.

Серед методів історіографічного синтезу (друга сукупність історіографічних методів) в даній роботі домінує сцієнтистський (науковий) метод, тобто наголос ставиться на “усвідомленні внутрішньої логіки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій”.

Дане дисертаційне дослідження базується на двох фундаментальних принципах історичних досліджень: системному і принципі історизму.

В підрозділі “Принципи класифікації джерел” була визначена своєрідність джерельної бази, основу якої становлять праці науковців, в яких так чи інакше висвітлюються кризовий стан історичної науки (немарксистської, радянської, української радянської, діаспорної, сучасної української). Отже в даній роботі основним історіографічним джерелом виступає сукупність наукових текстів, в яких зафіксовані характерні для досліджуваної історіографічної ситуації, уявлення про стан історичної науки, засади професійної діяльності історика.

Оскільки джерела, в тому числі історіографічні, виникають в процесі цілеспрямованої людської діяльності як засоби досягнення тої чи іншої мети, задоволення тих чи інших суспільних, людських потреб, в основу класифікації повинні бути покладені мета та спрямованість наукових праць. Тому в роботі використано два класифікаційних критерії: формально-функціональний та за принципом походженням.

За формально-функціональний критерієм джерела розподіляються на такі групи:

колективні праці (“Очерки истории исторической науки в СССР”. М., 1955; “Историческая наука и идеологическая борьба: (советская историография 1970 - 1980-х годов)”. М., 1986; “Историческая наука. Вопросы методологии”. М., 1986; “Историография истории Украинской ССР”. К., 1986; Современная зарубежная немарксистская историография. Критический анализ”. М., 1989; “Историография истории нового времени стран Европы и Америки”. М., 1990;

монографії (Кон И. “Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли”. М., 1959; Мерцалов А.Н. “В поисках исторической истины”. М., 1984; Согрин В.В. “Критические направления немарксистской историографии США ХХ века”. М., 1987; Крупницький Б. “Українська історична наука під Совєтами”. Мюнхен, 1957; Оглоблин О. “Думки про сучасну українську совєтську історіографію”, Нью-Йорк, 1963; White H. Metahistory. The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. Baltimore & London. 1973; Сарбей В.Г. “Очерки по методологии и историографии истории Украины (период капитализма)”. К., 1989;

статті (Ковальченко И.Д., Шикло А.Е. “Кризис русской буржуазной исторической науки в конце ХХ - начале ХХ века”; Кунина А.Е. “В плену субъективизма: о методологических тенденциях в современной буржуазной историографии США)”; Гуревич А. “О кризисе современной исторической науки”; Вжозек В. “Историография как игра метафор: судьбы “новой исторической науки””; Krupnycyj B. “Die Ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion 1921-1941”; О. Оглоблин О. Завдання української історіографії на еміграції; Вінар Л. “Сучасний стан української вільної історичної науки”; Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography; Реєнт О.П. “Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу”; Таран Л.В. “Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної історичної науки”;

матеріали конференцій, конгресів (наприклад, Ukrainian Studies in the West: Problems and Prospects (конференція проходила в жовтні 1974 в університеті Макмастер, США, Четвертий міжнародний конгрес україністів (Одеса, 26-29 серпня 1999 р.); “круглих столів”, дискусій (наприклад, “Современная немарксистская историография и советская историческая наука” (“круглый стол” на сторінках журналу “История СССР”, 1987), “Круглый стол” советских и американских историков (на сторінках журналу “Вопросы истории”, 1989 р.), Problems of Terminology and Periodization in the Teaching of Ukrainian History (матеріали дискусії видані в збірнику “Rethinking Ukrainian History”), У пошуках історичної правди (“круглий стіл” на сторінках “Українського історичного журналу”); “Does Ukraine Have a History?” (дискусія, в якій прийняли участь такі дослідники як фон Хаген, Г. Грабович, А. Каппелер, Я. Ісаєвич, С. Плохій, Ю. Сльозкін на сторінках “Slavic Review”, 1995 р.), “Історіографія як наукова та учбова дисципліна: матеріали “круглого столу”, 1995 р.;

публіцистичні замітки, рецензії, критичні зауваження (Афанасьев Ю. “Перестройка и историческое знание”;.Кузнецов П. “Вопросы историку. О статье Ю.Н.Афанасьева “Перестройка и историческое знание””; Винар Л. “Наукова рада при СКВУ і її завдання”; Цуркан В. “Проти течії”; Білокінь С. “Чи маємо ми історичну науку”, Сарбей В. “Проти войовничого нігілізму в історичній науці часів перебудови”).

Класифікація джерел за формально-функціональним критерієм зумовлена наступною особливістю поняття “криза історичної науки”: воно застосовується, насамперед, для фіксації сучасних і актуальних для того чи іншого дослідника негативних явищ в науці, тому носить полемічне забарвлення. Тому виступ на конференції або газетна замітка мають, мовляв, більш оперативний і в той же час більш емоційний і, можливо, не суворо логічний характер, ніж стаття в науковому часопису або монографія, не говорячи вже про колективні праці. Останні, наприклад, були особливо популярні в радянській історіографії (в тому числі українській) в 70- 80-х роках і готувалися впродовж довгого періоду часу та проходили кілька кіл цензури.

За критерієм походження джерела можна розділити на наукові тексти, що були вироблені:

в радянській історичній науці (праці радянських дослідників С. Тіхвінського “О задачах советских историков (ответы на вопросы редакции журнала)”, А. Гуревича “ О кризисе современной исторической науки ”, Ю. Афанасьєва “Прошлое и мы”, В.Согріна “Критические направления немарксистской историографии США ХХ века”, Сарбея В.Г. Очерки по методологии и историографии истории Украины (период капитализма);

в українській діаспорній науці (праці Dorosenko D. “Die Entwicklung der Geschichtsforshung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren”, Krupnycyj B. “Die Ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion 1921-1941”, О.Мезька (О.Оглоблин) “Українська історична наука на Совєтській Україні між двома війнами”, Н.Полонської-Василенко “Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків”, Л. Винара “Сучасний стан української вільної історичної науки”, І. Лисяка-Рудницького “Проблеми в навчанні української історії”);

в сучасній українській науці (Я. Ісаєвича “Ukrainian Studies--Exceptional or Merely Exemplary?”; Я. Дашкевича “Шляхами української Кліо”, О. Реєнт. “Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу”, Л. Таран Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблема кризи сучасної історичної науки);

в сучасній західній історіографії (Ukrainian Studies in the West: Problems and Prospects by John A.Armstrong; von Hagen M. “Does Ukraine Have a History?”;. Kappeler A. “Ukrainian History from a German Perspective”)

Критерій класифікації джерел за походженням тісно пов'язаний з поняттям дискурсивних практик. Дискурсивна практика передбачає, що будь-яка наукова праця є частиною більш широкого історичного тексту, або контексту. І відповідно з цим кожен текст неодмінно несе на собі відбиток тої дискурсивної практики, до якої він належить. Наприклад, радянський дослідник підходив до вивчення немарксистських напрямів історичної науки, маючи засадничим положенням тезу про “кризу буржуазної історіографії”, таким же чином принциповим положенням для українського радянського історіографа було те, що українська діаспорна історіографія є нічим іншим як “буржуазно-націоналістичною фальсифікацією”, в той же час credo діаспорного історика становило уявлення про “марксистсько-ленінське фальшування славного українського минулого”, західні дослідники часто-густо впевнені в нелегітимності української історії як такої і т.д.

Розділ 2. “Поняття кризи історичної науки в радянській історіографії” присвячено аналізу радянської історіографічної традиції щодо тлумачення поняття “криза”.

В підрозділі “Криза буржуазної історичної науки” в радянській історичній літературі (1980-ті рр.)” було проаналізовано яким чином використовувалося поняття “криза немарксистської історичної науки” радянськими дослідниками. Радянська історіографія розглядала західну історичну науку як процес неухильного занепаду і загнивання її “немарксистської парадигми” по аналогії з поняттям “загальної кризи капіталізму”. З середини 80-х рр. погляд радянських істориків на кризу немарксистської історичної науки зазнав кардинальних змін. Акцент змістився з критики ідеологічних аспектів до вивчення внутрішньонаукових чинників кризи і розгляду шляхів виходу з неї. Серед “улюблених” сюжетів радянської історіографії була школа “Анналів”(А. Гуревич), тенденція сціентизації в західній історіографії (А. Куніна, В. Согрін) тощо. Розгляд цих феноменів навіть з точки зору їх критики створював позитивний образ в очах радянських істориків окремих ділянок немарксистської історичної науки.

На тлі цих змін відбувся поступовий перехід від трактування кризи як занепаду немарксистської історичної науки до концепції кризи її зростання (А.Гуревич).

Звернемо увагу на той очевидний факт, що при всій відмінності в підходах, методах, оцінках і висновках, радянські дослідники погоджувалися з західними в тому, що світова історична наука в кризі (природно, радянська історична наука було “поза підозрою”). Більше того, можна стверджувати, що поняття криза історичної науки було одним з небагатьох ланок, які з'єднували радянську історіографію з світовою. Ця зв'язуюча ланка відіграла важливу роль в історіографічних процесах, що мали місце в добу перебудови.

В підрозділі “Криза-перебудова” в роботах радянських істориків” досліджено осягнення радянськими істориками негативних явищ в вітчизняній історіографії. Перебудова радянської історичної науки розпочалася з твердження про наявність лише окремих негативних явищ, що добре видно на прикладі виступів одного з “офіційних” лідерів радянської науки С.Тіхвінського. Наголос ставився на відхід від “справжніх” ленінських принципів і концепцій історичного пізнання під впливом сталінізму, а пізніше періоду “застою”. Передбачалось, якщо радянські історики звільняться від наслідків сталінізму і “застою”, то радянська історична наука знову стане зразковою.

В ході “круглих столів” кінця 80-х рр. були сформовані чотири підходи до висвітлення негативних явищ радянської історіографії:

радянська історична наука не знаходиться в кризі (О. Ржешевський);

радянська історична наука виходить з кризи, яка торкнулася як методологічних і теоретичних основ, так і проблематики та джерельної бази (П.Волобуєв);

радянська історіографія знаходиться в глибокій кризі, кінця якої не видно (Ю.Афанасьєв);

криза радянської історіографії є окремим випадком кризи світової історичної думки (А.Гуревич).

Подальший розвиток отримали два останні підходи, знаковими фігурами, яких є Ю. Афанасьєв і А. Гуревич. Початок 90-х рр. ознаменувався роботами, в яких дослідники визначають наскільки вітчизняна наука повинна залишатися на марксистсько-ленінських позиціях і чи взагалі необхідно їй залишатися на цих позиціях або якихось інших філософсько-історичних позицій. З другого боку, дослідники намагалися вписати розвиток радянської історичної науки в світовий історіографічний процес, таким чином ототожнюючи кризу марксистсько-ленінської історіографії та кризу світової історичної науки.

Розділ 3. “Поняття кризи науки в діаспорній історіографічній традиції” присвячено аналізу підходів українських діаспорних істориків щодо тлумачення поняття “криза”. В параграфі “Криза “совєтської” історичної науки в працях діаспорних дослідників” показано як погляди діаспорних дослідників на розвиток української радянської історичної науки еволюціонували від помірковано оптимістичних оцінок в другій половині 20-х рр. (Д. Дорошенко, Б. Крупницький) до повного неприйняття в 70-80-ті рр. (Л. Винар, Т. Мацьків). Викликано це трансформацією самої української радянської історіографії. Погляди діаспорних дослідників збігаються в тому, що 20-ті рр. були періодом розквіту історичної науки в УРСР. Після 30-го р., комуністичний режим проявив своє “справжнє обличчя” в сталінському політичному курсі, який супроводжувався розгромом наукових установ і репресіями проти провідних українських вчених. Українська історіографія стала неухильно втрачати свої “національні основи”. Йдеться про те, що українська історія ставала локальною або проблемною історією в рамках історії СРСР. Крім цього, для діаспорних дослідників ознакою занепаду української історіографії в УРСР був відхід останньої від концепції окремішності українського історичного процесу від російського.

Класичною працею, яка демонструє діаспорну історіографічну традицію тлумачення кризи радянської історичної науки, є монографія Олександра Оглоблина “Думки про сучасну українську совєтську історіографію”. В ній показана методологічна слабкість української радянської історіографії, низький рівень внутрішньої і зовнішньої критики історичних джерел, нерозвинутість загальної ерудиції українських дослідників, засилля марксистсько-ленінських догм, стереотипів і штампів.

З 70-х рр. в діаспорній історіографії утвердилася думка, що в УРСР криза історичної науки поглиблюється і немає надій на покращання її стану в майбутньому (Л.Винар). Цей підхід зберігся до кінця 80-х рр.

В параграфі “Західні історики про кризу “вільної” української історичної науки” показані ті ознаки кризи, які виділяли самі діаспорні дослідники в своїй професії. По-перше, це небезпека перервання української наукової традиції ( Б. Крупницький, Л. Винар). По-друге, відсутність координації діяльності наукових установ в діаспорі, що приводить до розпорошення і так незначних матеріальних і інтелектуальних ресурсів діаспорної спільноти (Л. Винар). По-третє, надмірна політизованість історичних досліджень, коли методом слугують не наукові підходи, а політичні уподобання (О. Оглоблин). Зазначимо, що до кінця 80-х рр. частково було вирішено лише перші дві проблеми, всі інші продовжували оказувати негативний вплив на розвиток діаспорної історіографії.

Окремо серед ознак кризи виділимо пошуки ідентичності діаспорною історіографією. Йдеться про роздуми діаспорних дослідників щодо співвідношення українських еміграційної та радянської історіографії. Велика увага також приділялася пошукам місця, яке можуть зайняти українські дослідження на Заході.

Розділ 4. “Криза сучасної української історичної науки” присвячено тлумаченням поняття “криза” сучасними вітчизняними і західними дослідниками.

Підрозділ “Криза марксистсько-ленінських засад української історичної науки” висвітлює зміни,які відбулися в українській історіографії в другій половини 80 - на початку 90-х рр. Українські історики в критиці стану радянської історичної науки в порівнянні з науковими центрами СРСР--Москвою і Ленінградом --“взяли пізній старт”. Однак вони більш жорстко розділилися на два табори: на консервативний, який відстоював думку, що в радянській науці мають місце лише окремі негативні явища (наприклад, праці В. Сарбея), та на радикальний (яскравим представником цього табору є С. Білокінь), який у крайніх своїх проявах намагався доказати навіть не суцільний кризовий стан української радянської історіографії, а її повну прострацію. Ми також виділили офіційний напрямок, який балансував між консерваторами і радикалами. Його прикладом є “Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР, яка, до речі, виконувалася і в 90-х рр., коли перестала бути директивним документом, зокрема у видавничій діяльності.

Звертає увагу, що поняття кризи не застосовувалося жодною із зазначених сторін. На наш погляд, причини цього полягали в тому, що дискусії, котрі проходили серед українських істориків в добу перебудови, носили переважно ідеологічний характер, а не методологічний. Ми ж вказували, що поняття “криза історичної науки” передбачає насамперед теоретичну площину.

В параграфі “Українська історіографія в контексті кризи світової історичної науки” показано як входження України у світовий інтелектуальний простір супроводжувалося активним введенням до обігу поняття “криза української історичної науки”. Кризові явища української історіографії обговорювали не лише вітчизняні дослідники, але й західні, в тому числі діаспорні. Деяка частина істориків продовжувала основну увагу концентрувати на кризі марксистсько-ленінської ідеології (наприклад, Я. Дашкевич, В. Ткаченко). Інші дослідники, згадуючи кризу марксизму-ленінізму, наголошували на методологічній кризі української історичної науки в нових умовах (наприклад, О. Реєнт, Л. Таран, І. Колесник). Причому більша частина дослідників--як західних, так і вітчизняних--сходилася на тому, в українській історичній науці має місце криза зростання.

Підсумкові висновки

Проведені дослідження дозволяють дати таке визначення самого поняття “криза”: це фаза розвитку певної системи, котра характеризується найбільшим ступенем протиріч між елементами даної системи або між елементами та структурою. Вирішення цих протиріч може відбуватися за рахунок перебудови (шляхом еволюції чи революції) або розпаду системи. В спеціальній історичній літературі сформульовані принаймні три варіанти тлумачення поняття кризи історичної науки: 1) криза як занепад; 2) криза як перехід від однієї парадигми до іншої; 3) криза зростання.

В вітчизняній науці криза виступає в трьох іпостасях: 1) криза марксистсько-ленінської методології (криза парадигмального характеру); 2) власне криза сучасної української історіографії (цей рівень кризи в спеціальній літературі характеризується як криза зростання), яка проявляється з одного боку, в пошуках методологічної ідентичності, з іншого, в кризі соціальних основ науки; 3) криза світової історіографії проявляється в наявності так званих “вічних питань” питань історіографії (проблеми історичного синтезу, об'єктивності історичної науки, методів пізнання минулого тощо).

Поняття “криза історичної науки” в радянській історіографії застосовувалося для оцінки розвитку немарксистських напрямів історичної думки. Криза тлумачилась як неухильний процес занепаду і загнивання “буржуазної історіографії”. Під впливом політики перебудови радянські історики звернулися до критичного розгляду негативних явищ марксистсько-ленінської історіографії. Було сформульовано чотири концептуальні підходи до тлумачення поняття “криза”: 1) радянська історіографія не знаходиться в кризі; 2) радянська історична наука виходить з стану кризи; 3) радянська історіографія знаходиться в глибокій кризі; 4) криза радянської науки є окремим випадком кризи світової історичної науки.

Серед українських західних дослідників сформувалась точка зору, що українська радянська історична наука знаходиться в занепаді: кризові явища мали місце у всіх сферах дослідницького процесу--методологічній, історіографічній, джерелознавчій. Однак головною її вадою вважалось надмірна ідеологізації і відхід від концепції своєрідності українського історичного процесу.

Українські західні дослідники застосували поняття криза і до так званої української “вільної” історіографії. В цьому випадку тлумачення кризи зводилося до констатування небезпеки перервання наукової традиції і до сприйняття українських досліджень на Заході як нелегітимних.

В українській радянській спеціальній літературі доби перебудови поняття криза до радянської історіографії не використовувалося. Дискусії навколо оцінки стану української радянської історіографії носили радше ідеологічний, ніж методологічний характер.

Входження української історичної науки у світовий інтелектуальний простір знаменувалося поширенням використання поняття “криза”. Криза сучасної української історичної науки тлумачилась як криза марксистсько-ленінських засад, з іншого боку, як криза методологічних та соціальних основ науки. Це приводить до думки, що змістом поняття криза виступає своєрідний розрив сучасної української історичної науки з історіографічними традиціями (як з марксистсько-ленінською, так і українською західною), а також збереження відчуження від світової історіографії. Більшість сучасних дослідників схильні вважати, що криза української історіографії є явищем закономірним.

Головні положення дисертації викладено у таких публікаціях автора

1. Українська історична наука 1990-х рр: Пошуки власного обличчя// Грані. - 1999. - 6 (8) листопад-грудень. - С.23-33. - 1 авт. арк.

2. Витоки української національної ідентичності: на підступах до проблеми // Проблеми історії та методології історичної науки. Харківський історіографічний збірник. - 1998. - С.44-55. - 1 авт.арк.

3. Поняття “криза немарксистської історичної науки”: радянська історіографічна традиція // Бористен - 2000. - №10. - С.9. - 0,4 авт. арк.

4. Криза української історичної науки: саморефлексія діаспори // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. Вип.4. - Херсон. - Айлант, 2000. - С.14-24.- 0,7 авт.арк.

Анотація

Головко В.В. Криза сучасної української історичної науки: теоретичний та історіографічний контекст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровський національний університет.

Дисертація присвячена теоретичному та історіографічному дослідженню кризи сучасної української історичної науки та його відображення в вітчизняній та зарубіжній історичній літературі. Дослідження феномену кризи проводилося на основі вивчення марксистсько-ленінської, діаспорної історіографічних традицій та праць сучасних дослідників. Поняття “криза сучасної української історичної науки” представлене як система понять “криза немарксистської історичної науки”, “криза радянської історичної науки”, “криза “вільної” української історіографії”, “криза української історичної науки” в інтерпретації сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Ключові слова: криза сучасної української історичної науки, криза немарксистської історичної науки, криза радянської історичної науки, криза “вільної” української історіографії, українська історіографія.

Аннотация

Головко В.В. Кризис современной украинской исторической науки: теоретический и историографический контекст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06. - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Днепропетровский национальный университет.

Диссертация посвящена теоретическому и историографическому исследованию кризиса современной украинской исторической науки и его отражения в отечественной и зарубежной исторической литературе. Исследование феномена кризиса проводилось на основе изучения марксистско-ленинской, диаспорной, историографических традиций и работ современных исследователей. Понятие “кризис современной украинской исторической науки” представлено как система понятий “кризис немарксистской исторической науки”, “кризис советской исторической науки”, “кризис “свободной” украинской историографии”, “кризис украинской исторической науки” в интерпретации современных отечественных и зарубежных исследователей.

Ключевые слова: кризис современной украинской исторической науки, кризис немарксистской исторической науки, кризис советской исторической науки, кризис “свободной” украинской историографии”, украинская историография.

Abstract

Holovko V.V. Crises of Current Ukrainian Historical Science: Theoretical and Historiographical Context. - Manuscript.

Dissertation is presented for a candidate's degree of historical sciences in the speciality 07.00.06. - historiography, source study and special historical sciences. - Dniepropetrovsk National University, Dniepropetrovsk, 2000.

This Thesis are devoted to theoretical and historiographical studies of crises of current Ukrainian historical science. This problem is actual in political, theoretical and historiographical aspects.

Methodological base of investigation is polydisciplinarian approach. Except Methods of Historiography, Methods of Philosophy and Science Studies are used in the Thesis.

There are general scientific methods (deduction, induction, methods of classification and periodisation, analyze, synthesis) special-scientific methods (historical-genetic, historical-comparative, problem-chronological, historical-system ) in methodological base.

Among historical methods biographical and historiographical one's take main place.

Source base of the Thesis is presented by totality of published texts of historians: Soviet, Ukrainian Soviet, Diaspora, Current Ukrainian and Western researchers. Two classifications are used-- by Formal-Functional and Discourse Practices Criterions. In the first case sources are divided into collective works, monographs, articles, reports on “round table”, conferences, congresses and publicity. In the second case sources are divided into Soviet (including Ukrainian Soviet) Discourse Practice, Ukrainian Diaspora Discourse Practice, Current Discourse Practice.

Concept of “crises of current Ukrainian historical science ” is presented as system of concepts “crises of Non-Marxist historical science”, “ crises of Soviet historical science ”, “ crises of Free Ukrainian historical science”, interpretations of concept “crises of Ukrainian historical science” in works of modern researchers were also investigated.

According above-mentioned approach, first of all, Marxist-Leninist historiographical tradition was analyzed. On one hand, concept of “crises of Non-Marxist historical science” was investigated, on other hand--concept of “crises of Soviet historical science ”, which was formulated during period of Perestroika.

Secondly, Ukrainian Emigration historiographical tradition was analyzed, especially concepts of “crises of Soviet historical science” and “ crises of Ukrainian Free historical science” itself.

Interpretations of concept “crises of Ukrainian historical science” in work of modern researcher was investigated in two points: “crises of Marxist-Leninist bases of Ukrainian Soviet Historiography” and Changes, which took place in using concept of “crises Ukrainian historical science”, after Ukraine entering in world intellectual area.

In the current Ukrainian Historiography there are three main interpretations, whish arise to Marxist-Leninism and Ukrainian Emigration historiographical tradition of concept “crises”: 1) crises as increase; 2) crises as decadence; 3) crises as transition from one paradigm to another.

Key words: crises of current Ukrainian historical science, crises of Non-Marxist historical science, crises of Soviet historical science, crises of Free Ukrainian historical science, Ukrainian Historiography.

Размещено на Allbest.ru