Військово-політична діяльність директорії УНР (1918-1920 рр.)

Харків 2000

Робота виконана на кафедрі українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України директорія республіка незалежний збройний

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент СЕМЕНЕНКО ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри українознавства

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник ВЕРСТЮК ВЛАДИСЛАВ ФЕДОРОВИЧ, Інститут історії України НАН України (м. Київ), завідувач відділу української революції

кандидат історичних наук, доцент ЛОГВИНЕНКО ІГОР АЛЬБЕРТОВИЧ, Університет внутрішніх справ (м. Харків), доцент кафедри українознавства

Провідна установа Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “27” грудня 2000 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія ІV-65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Національно-визвольні змагання українського народу 1917-1920 років посідають чільне місце в історії України. Доба Директорії УНР була третьою спробою утворити незалежну державу під час бурхливих і трагічних подій зазначеного періоду. Ретельне вивчення і осмислення всього позитивного і негативного досвіду, як, втім, і попередніх спроб державотворення, допоможе застрахувати українське суспільство від небажаних, навіть згубних помилок на сучасному етапі його існування.

Період Директорії УНР насичений важливими подіями, вирішальними для подальшої долі України. Він наочно показує, що здійснення важких кроків державотворення в умовах війни завжди призводить до викривлення і деформації попередніх планів та ідей. В умовах перманентної зовнішньої агресії проти України Директорія розвязувала досить важливе питання, повязане з геополітичним місцем України. Тому вкрай необхідним для Директорії було вироблення оптимального військово-політичного курсу, який забезпечив би як розвиток надбань української революції, так і незалежність УНР.

Досвід військово-політичної діяльності Директорії УНР - корисний історичний матеріал з огляду ще й на те, що сучасна Україна, як і друга УНР, шукає своє місце в геополітичній системі інтересів, виробляє свої схеми і підходи до розвязання специфічних, притаманних тільки їй питань. Історичний досвід Директорії УНР дає ключ до розуміння глибинних суспільно-політичних, етно-культурних, економічних, комунікативних процесів, що відбуваються зараз в нашій державі та довкола неї. Сучасна Україна, як і друга УНР, прагне назавжди закріпити свою державність, територіальну цілісність, увійти рівноправним членом у демократичне лоно розвинутих світових держав.

Під військово-політичною діяльністю Директорії УНР слід розуміти низку заходів, спрямованих на забезпечення життєздатності держави в умовах перманентної війни. До військово-політичної діяльності відносять не лише військові, а й дипломатичні, державотворчі, економічні та інші кроки керівництва країни. Протягом певного часу військово-політичний курс Директорії зазнавав змін і коригувався в залежності від конкретно-історичної ситуації як в самій УНР, так і довкола неї.

Предметом дослідження обрано процес формування військово-політичного курсу Директорії, еволюцію його основних напрямків, військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил України. Сам процес формування і генеза військово-політичного курсу Директорії розглядаються під кутом впливу на нього внутрішніх і зовнішніх чинників. У цьому звязку автор приділяє значну увагу конкретному аналізу внутрішніх і зовнішніх впливів, що відбивалися на процесі формування військово-політичного курсу Директорії УНР. Військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил країни розглядаються як невідємна складова загальнодержавного будівництва доби Директорії.

Обєктом дослідження є національно-визвольні змагання в Україні доби Директорії, їх характер та історичне значення.

Хронологічні рамки дослідження безпосередньо обумовлені метою та завданням дисертації. Дисертація охоплює період від листопада 1918 до листопада 1920 років. У зазначений час національно-демократичні сили України, які й утворили у листопаді 1918 року Директорію, активно працювали над втіленням у життя своїх ідеологічних принципів і політичних засад. З приходом у грудні 1918 року до влади Директорії починається якісно новий етап національно-визвольної революції 1917-1920 років. Отже, нижня хронологічна рамка дисертації концептуально тісно повязана з виникненням національно-демократичної опозиції Гетьману, з якої згодом утворилася Директорія, а верхня - з остаточною втратою Директорією контролю над Україною і переходом усіх державних органів УНР за кордон, що означало закінчення третього етапу Української революції 1917 - 1920 років.

Територіальні рамки дослідження визначаються межами України, які були визначені ІІІ Універсалом УЦР, а також “Прокламацією Української Національної Ради” ЗУНР від 19 жовтня 1918 року, “Тимчасовим Основним Законом про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії” ЗУНР від 13 листопада 1918 року.

Мета дослідження полягає в тому, щоб, використовуючи друковані та архівні документи, свідчення преси, мемуари, показати військово-політичні аспекти діяльності Директорії, зясувати природу походження, характер, еволюцію влади цього національно-демократичного органу, трансформацію його військово-політичного курсу.

Автор вважає, що поставленої мети можна досягти за умови розвязання наступних дослідницьких завдань:

- дати аналіз концептуальних засад та доктрини військово-політичного курсу Директорії УНР;

- показати процес формування військово-політичного курсу УНР доби Директорії, зясувавши ступінь, роль, місце внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливали на нього;

- простежити генезу відносин Директорії з навколишнім світом;

- проаналізувати військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил УНР (Наддніпрянська Армія);

- показати особливості Армії УНР як специфічного соціального інституту;

- виявити головні закономірності функціонування, завдання, шляхи пошуку політичного місця українського війська в добу Директорії УНР;

- визначити причини загибелі політичного режиму Директорії УНР.

Наукова новизна пропонованої роботи полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історіографії комплексно досліджено військово-політичну діяльність Директорії УНР 1918 - 1920 років, зокрема:

- до наукового обігу введено невідомі і маловідомі історичні документи з різноманітних джерел, які дозволили відтворити обєктивну картину конкретно-історичної обстановки, в якій здійснювалась військово-політична діяльність Директорії УНР;

- визначено і проаналізовано процес формування і запровадження військово-політичного курсу Директорії УНР;

- визначення та аналіз військово-політичної діяльності Директорії зроблено крізь призму впливу на неї внутрішніх і зовнішніх чинників;

- розвязано окремі блоки історичних питань, що до цього часу були вивчені недостатньо повно: політика Директорії щодо українського селянства і пролетаріату;

- визначено і проаналізовано військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил другої УНР;

- вперше розглянуто процес реформування українського війська не тільки з точки зору здобутків і прорахунків військового будівництва, а й під кутом зясування особливостей Армії УНР як специфічного соціального інституту, його ролі і місця в політичній системі держави в добу Директорії.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому зібрано, проаналізовано та систематизовано широкий спектр історичного матеріалу, який може бути використаний для написання як узагальнюючих праць з історії України, так і спеціальних, з окремих питань, яких автор торкався в дисертації. На наш погляд, результати дослідження можуть стати в нагоді під час вивчення проблем військового будівництва, військової політології, вивчення воєнної історії курсантами військових училищ.

Звязок з науковими темами. Тема дисертації має звязок з науковою темою загальноуніверситетської кафедри українознавства Харківського національного університету “Національно-визвольний рух в Україні в ХІХ - ХХ століттях. Особливості Слобідської України”.

Апробація роботи проводилась на загальноуніверситетській кафедрі українознавства Харківського національного університету, де відбулося обговорення дисертації і рекомендація її до захисту. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в трьох наукових статтях фахових видань та доповідалися на наукових конференціях викладачів і студентів Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна і Харківської державної академії міського господарства.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації складає 227 сторінок, із них обєм основного тексту - 212 сторінок.

Структура і основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність теми, хронологічні і територіальні межі роботи, визначено її предмет і обєкт, сформульовано мету і завдання дослідження, а також указано на наукову новизну, практичне значення дисертації, звязок її з науковими темами кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

У першому розділі - “Історіографія і джерельна основа дослідження” - характеризується та аналізується стан наукової розробки пропонованої теми, визначається джерельна база дисертації.

Науковий доробок теми про військово-політичну діяльність Директорії УНР включає узагальнюючі праці, а також дослідження з окремих проблем та аспектів. Виділяються принаймні дві групи істориків, які різняться методологічними принципами в підходах до аналізу проблем пропонованої теми. До першої групи належать безпосередні учасники і свідки тих подій, а також представники української діаспори, до другої - представники радянської історичної школи. Наукові розробки обох згаданих груп істориків страждають на ідеологічну упередженість, бо написані під час протистояння двох політичних систем, і дух конфронтаційності суттєво знижує їхню наукову цінність. Звертає на себе увагу надмірна “заполітизованість” у підходах і кінцевих висновках, а таке подання фактичного матеріалу призводить до однобічного, подекуди категоричного трактування. Останнім часом зявляються наукові розробки сучасних українських істориків, присвячені як національно-визвольній революції 1917-1920 років, так і Директорії зокрема. Це дає підстави стверджувати про активне формування якісно нової, третьої групи істориків, потенційно визначаючих подальший хід історичних досліджень з цього питання.

Першими історіографами національно-визвольної революції були і керівники України тієї доби, і учасники зазначених героїчних подій. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч .-Київ-Відень,1920; Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. -К.,1991; Грушевський М. На порозі нової України. -К.,1918; Грушевський М. Українська самостійність й її історична необхідність. Вибрані праці. -Нью-Йорк,1960; Дорошенко Д. Історія України.1917-1923: В 2 т. -Нью-Йорк, 1930; Липинський В. Хліборобська Україна. -Відень,1921.-кн.1.; Липинський В. Листи до братів хліборобів про ідею і організацію українського монархізму .-Відень,1926; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. -Прага,1942; Скоропадський П. Спогади. -Київ-Філадельфія,1995; Петлюра С. Статті. -К.,1993; Петлюра С. Вибрані твори та документи. -К.,1994; Шаповал М. Військо і революція. -Прага,1923; Шаповал М. Занепад УНР. -Прага,1928; Шаповал М. Велика революція й українська визвольна програма. -Прага,1928. Серед державних діячів, які зробили цінний внесок у історичну наукову скарбницю, можна назвати В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Мазепу, С. Петлюру, П. Скоропадського, М. Шаповала та інших. Написані здебільшого у 20 - 40-х роках, незважаючи на певний субєктивізм, їхні праці є цікавим і важливим дослідницьким матеріалом, що подає як загальний огляд подій 1917-1920 років в українських землях, так і, певною мірою, торкається проблем військово-політичної орієнтації України, зокрема в добу Директорії. Автори відображають погляди українського керівництва на процес вибору політичної орієнтації, стратегію і тактику зовнішньої та внутрішньої політики, передають їх цікаві спостереження, безпосередні враження. Деякі роботи учасників державотворчих змагань 1917-1920 років, певна річ, висвітлюють також і проблеми формування військово-політичного курсу Директорії, причин і наслідків його змін, факторів внутрішнього і зовнішнього походження, що впливали на цей курс. У цьому звязку праця Голови Центральної Ради М. Грушевського “На порозі нової України” є дуже важливою, навіть програмною. В ній автор розмірковує над історичною долею українців і висловлює свій погляд на проблему військово-політичної орієнтації незалежної України. Інший учасник революційних подій в українських землях періоду, який розглядається, - М. Шаповал - у творі “Велика революція й українська визвольна програма” подає власний погляд на шляхи суспільно-політичного розвитку країни. Він обстоює у внутрішній політиці саме соціалістичний курс.

На наш погляд, заслуговують на увагу і такі теоретичні розробки М. Шаповала, як “Революційний соціалізм на Україні” та “Військо і революція”. У першій автор - безпосередній свідок революційних подій в Україні - викладає своє бачення соціалізму як суспільно-політичного явища. Він переконаний, що Україна, здобувши незалежність, має йти шляхом саме соціалістичних перетворень. У праці “Військо і революція” М. Шаповал доводить необхідність кожної держави мати власне боєздатне військо, аби за його допомогою боронити інтереси країни і народу. Автор намагається окреслити місце і роль війська в державі та суспільстві, показати його непересічне значення для розвязання багатьох державотворчих завдань. Він висловлює критичні зауваження на адресу тих сил в Україні, які безоглядно відкидають необхідність визначити чільне місце армійським проблемам.

Концентуальні аспекти досліджуваної в дисертації проблеми з різними політичними акцентами висвітлюються в таких загальних працях з історії України, як праця Д. Дорошенка “Історія України.1917-1923” та Н. Полонської-Василенко “Історія України”. Д. Дорошенко. Історія України.1917-1923: В 2 т.- Нью-Йорк, 1930; Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. -К.,1992.

Цілком зрозуміло, що більш предметно питання військово-політичного курсу Директорії опрацьовані в роботах з історії національно-визвольних змагань. Усі вони теж мають на собі відбиток політичних уподобань своїх авторів. Більш того, деякі з них досить умовно можна віднести до суто наукових праць. Серед них чимало творів учасників подій, а також твори представників української діаспори. І хоч ці роботи за своїм змістом нагадують суміш публіцистики з мемуаристикою, що до певної міри ускладнює розмежування їх на історіографічні та мемуарні, вони містять у собі численні документи, висновки та авторські коментарі, а це дає змогу уявити увесь спектр політичних течій, які змагались за владу в Україні. Брик О. Тернистий шлях українського уряду (1918-1921) . -Вінніпег,1969; Ковалевський М. При джерелах боротьби. -Інсбрук,1960; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. -К.,1994; Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1922). -Прага,1942; Назарук О. Рік на Великій Україні. -Відень,1921; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. -Відень,1921-1922; Шелухін С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. -Прага,1926.

Цікавими і показовими в цьому контексті є згадувані вище роботи В. Винниченка “Відродження нації” і “Заповіт борцям за визволення”. Відокремлювати їх від загального переліку подібних творів, на наш погляд, немає сенсу. Проте є особливість, яка дає підстави прискіпливіше їх аналізувати, адже автор був не пересічним учасником тих подій, а державною особою, яка займала одну з головних посад в українському керівництві. Він міг впливати на військово-політичний курс УНР, а будучи першим Головою Директорії, відповідав за нього. У “Відродженні нації”, насиченій документами, В. Винниченко подає своє бачення перебігу української революції, аналізує причини поразки першої і другої УНР, характеризує діяльність українських політичних партій та окремих діячів. У “Заповіті ...” для нас важливим є те, що автор чітко формулює своє політичне кредо, гостро полемізуючи зі своїм давнім опонентом С. Петлюрою, намагається переконати читача у правильності саме своєї позиції і своїх власних оцінок багатьох моментів національно-визвольних змагань 1917-1920 років.

Слід сказати, що армійська тематика знайшла своє широке відображення серед представників цієї групи істориків, підкреслюючи цим самим: дійсно, історія українського війська доби національно-визвольних змагань 1917-1920 років посідає особливе місце.

Значну групу становлять праці загального характеру, в яких безпосередньо висвітлюються аспекти військового будівництва в УНР доби Директорії. Чільне місце в них відводиться бойовим діям Збройних Сил УНР. Питання ж створення структур, родів військ, динаміка змін описуються побіжно, а це затрудняє зясування таких важливих моментів і процесів, як розбудова власного війська протягом усього терміну перебування Директорії при владі. Серед таких робіт можна виділити “Історію Українського війська” Б. Гнатевича, “Україна у війні за державність” О. Удовиченка, “Похід Української Армії на Київ-Одесу в 1919 році” М. Капустянського. Гнатевич Б. Історія Українського Війська. -Львів,1936. -Т.1.; Капустянський М. Похід Української Армії на Київ-Одесу в 1919 році. -Мюнхен,1946; Удовиченко О. Україна у війні за державність. -К.,1995. Окремо хотілось би відзначити працю Л. Шанковського “Українська Армія в боротьбі за державність”. Шанковський Л. Українська Армія в боротьбі за державність. -Мюнхен,1958. У ній автор не тільки описує бойові дії за участю українського війська, але й на конкретному історичному матеріалі робить спроби проаналізувати окремі моменти реформування військової структури збройних частин.

Говорячи про важливість вивчення численних праць з історії українського війська 1917-1920 років, про їхні переваги і недоліки, зауважимо, що суттєвим недоліком, на наш погляд, є те, що майже не висвітлювались такі актуальні проблеми, як місце армії в суспільстві, військова політика, політизація армії тощо. Одне слово, армія не розглядалась як повноцінний елемент суспільної структури, а отже, аналіз внутрішньоармійського життя не отримував належної уваги.

Військово-політичний курс Директорії зазнавав постійного тиску з боку зовнішніх сил. Актуальною для українських можновладців була проблема репрезентації УНР на світовій арені. Зовнішньополітична компонента, так само як і військова та ряд інших, відігравала вирішальну роль у подальшій долі другої УНР. Українські історики діаспори написали багато праць, де аналізували не тільки зовнішню політику Директорії, але й відповідну реакцію світових країн на факт існування незалежної України. Описуючи історію Директорії, майже всі ці автори в тій чи іншій мірі торкались зовнішньополітичного чинника та його впливу на військово-політичний курс. І це цілком виправдано, адже українська незалежність багато в чому залежала від прихильності Антанти, Польщі, Радянської Росії.

Хотілось би віддати належне І. Мазепі, який у творі “Україна в огні і бурі революції 1917-1921” в основному позитивно оцінює зовнішню політику України в добу Директорії. Він був головою українського уряду, а тому міг зсередини бачити усю “кухню” зовнішньополітичних баталій за фізичне виживання УНР. Зауважимо принагідно, що праця І. Мазепи більш широка і стосується не тільки зовнішньополітичних кроків України. В ній розповідається про політичну боротьбу за владу серед українських політичних партій і течій, дається всебічна характеристика поточного моменту, визначаються пріоритети влади з різних важливих для країни проблем.

Безперечно, цінний фактичний матеріал, аналіз міжнародної ситуації містяться і в роботах українських представників на Паризькій конференції. Серед них - М. Лозинський, А. Марголин, В. Панейко. Лозинський М. Галичина на мировій конференції в Парижі. -Камянець-Подільський,1919; Марголин А. Украина и политика Антанты. -Берлин,1921; Панейко В. Зєднані держави східної Європи, Галичина й Україна супроти Польщі й Росії. -Відень,1922.

Серед представників української діаспори, що входять до першої групи істориків національно-визвольної революції 1917-1920 років та, зокрема, Директорії, заслуговує на окрему увагу фундаментальний семитомник М. Стахіва “Україна в добі Директорії УНР”, Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: В 7 т. -Скрентон,1962-1966. написаний у 60-х роках. У ньому йдеться про політичне життя Директорії від моменту приходу її до влади і аж до загибелі. Автор залучив широке коло як власних документів, так і матеріалів західних архівів. У згаданій роботі було зроблено спробу ретельно проаналізувати майже всі сфери суспільно-політичного життя другої УНР, висвітлити перебіг зовнішньополітичних та військових змагань Директорії.

На наш погляд, яскравими і грунтовними, написаними на основі чималої кількості матеріалів, що проливають світло на зовнішньополітичну компоненту діяльності Центральної Ради, Гетьманату і Директорії, є твори Т. Гунчака та І. Нагаєвського. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. -К.,1993; Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. -К.,1994.

Слід зауважити, що всі автори з української діаспори під час написання своїх праць дотримувались певних політичних орієнтирів і переконань. Тому очевидним є факт їх різкого несприйняття і критики комуністичної влади, що встановлювалася в Україні. Ця мотивація цілком зрозуміла, адже вона черговий раз засвідчує національно-державницькі традиції української діаспори.

Радянська історіографія, представники якої становлять другу велику групу дослідників пропонованої теми, також внесли свій вклад у вивчення цього періоду української історії. Однак, на відміну від безпосередніх учасників національно-визвольної революції 1917-1920 років і багатьох істориків із діаспори, вони заперечували факт існування незалежної України. Більш того, майже в усіх дослідженнях, присвячених цій добі, переважаючими є різко негативні оцінки спроб українців утворити власну державу. Торкаючись проблеми військово-політичної діяльності Директорії і ступеня її розробки радянською історіографією, зауважимо, що предметом дослідження істориків була боротьба більшовиків проти Директорії за перемогу радянської влади в Україні. Проте, незважаючи на відверту політичну заангажованість, усі ці праці радянських істориків становлять певну наукову цінність, тому що написані з залученням широкого документального матеріалу. Козельський Б.В. Шлях зрадництва і авантюр (Петлюрівське повстанство). - Харків, 1927; Гуковський О.І. Французька інтервенція на Україні. - Харків, 1929; Иоффе Я. Организация интервенции и блокады Советской Республики 1918-1920. - М.,1930; Лихолат  А.В. Разгром буржуазно-националистической директории на Украине. - М., 1949; Колісник М.К. Відновлення і зміцнення Радянської влади на Україні (листопад 1919 - травень 1920). - Харків, 1958; Рибалка І.К. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії на Україні. - Харків, 1962; Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 році. - К., 1962; ; Супруненко Н.И. Очерки гражданской войны и иностранной интервенции на Украине (1918-1920). - М., 1966; Українська РСР в період громадянської війни.1917-1920 рр.: В 3 т. - К., 1968; Гай Ю.І. З ким і проти кого: Ганебний шлях петлюрівщини та її “спадкоємців”. - К., 1980; Поляков Ю., Шишкин В. Антисоветская интервенция и её крах в 1917-1922 годах. - М., 1987 та інші. Цю історіографію потрібно розділити на кілька етапів, кожний з яких якісно відрізняється (1. 20-ті роки - початок 30-х; 2. перша половина 30-х - середина 50-х років; 3. друга половина 50-х - середина 80-х років; 4. кінець 80-х - до здобуття Україною незалежності 1991 року). Критерії, що дозволяють окреслити таку періодизацію, лише почасти визначаються науковими інтересами, в більшій мірі - політичною конґюнктурою часу.

До третьої групи слід віднести сучасних українських істориків, які останнім часом активно працюють над вивченням періоду 1917-1920 років в цілому і Директорії зокрема. Це стало можливим з кінця 80-х - початку 90-х років, коли почався своєрідний ренесанс української історіографії. Вчені критично осмислюють наробки попередників, використовуючи чималу кількість невідомих раніше документів. Справжнім проривом у висвітленні згаданої проблеми є праці Б. Андрусишина, В. Верстюка, О. Копиленка, М. Копиленка, М. Кравчука, О. Реєнта, В. Семененка, В. Солдатенка. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги: нарис історії робітничої політики українських урядів 1917-1920 рр. -К.,1995; Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. -К.,1997; Кравчук М. Правові основи будівництва Збройних Сил України в 1919-1993 рр. -Івано-Франківськ,1997; Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922). -Харків,1995; Реєнт О. Військова і зовнішньополітична діяльність Директорії.- К., 1999; Реєнт О. У робітнях історичної науки. - К., 1999; Солдатенко В. Українська революція: концепція та історія (1918-1920 рр.). -К.,1999; Bruski J.J. Petlurowcy. Centrum Panstowowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919-1924) .- Krakow, 2000; Verstiuk V. Conceptual issues in studying the history of the Ukrainian Revolution // Journal of ukrainian studies (Edmonton). - 1999. - vol.24. - № 1.-р.5 - 20. Наведені праці перш за все вигідно відрізняються своїми зваженими підходами до досліджуємих проблем, спробами уникнути політизації процесу вивчення і аналізу історичних подій. По-друге, в них наведена чимала кількість невідомих і маловідомих документів. По-третє, ці праці охоплюють досить широкий спектр проблем з діяльності і Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Так, наприклад, В.І. Семененко аналізує перебіг жорсткої боротьби української влади з зовнішніми агресорами; О.Л. Копиленко та М.Л. Копиленко приділяють значну увагу державотворчим і законодавчим крокам українських урядів 1917-1920 років; соціально-економічні аспекти життя тогочасної України знайшли своє відображення в монографії Б. Андрусишина; М. Кравчук зупинився на проблемі військового будівництва під час національно-визвольних змагань; О. Реєнт здійснив спробу дати збалансований, обєктивний огляд внутрішніх і зовнішніх чинників, які впливали на ходу Української революції; у фундаментальній праці В. Солдатенка вперше робиться спроба визначити концентуальні засади української революції 1917-1920 років, узагальнити історіографічні розвідки.

Свій інтерес до діяльності Директорії виявляють молоді дослідники, і це знаходить своє втілення в дисертаціях. Варгатюк С.В. Зовнішня політика Директорії УНР: Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. -К.,1996; Васковський Р.Ю. Діяльність Директорії УНР ( листопад 1918 р. - квітень 1919 р.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. - Дніпропетровськ, 1999; Ведєнєєв Д.В. Становлення зовнішньополітичної служби України (1917-1920): Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. -К.,1994; Задунайський В.В. Збройні сили УНР (1917-1920 рр.):Дис…канд. іст. наук:07.00.01. -К.,1995; Лозовий В.С. Камянецька доба Директорії Української Народної Республіки: Дис…канд. іст. наук:07.00.01. -К.,1998; Соловйова В.В. Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в країнах Центральної Європи за доби Директорії: Дис…канд.іст.наук:07.00.01.-Запоріжжя,1999; Яблонський В.М. Директорія УНР: формування засад української державності: Дис…канд. іст. наук:07.00.01. -К.,1998. Однак військово-політична діяльність Директорії ними розглядається побіжно, а військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил УНР не знаходять взагалі свого відображення. Втім, це аж ніяк не знижує наукової цінності цих праць, бо їх автори, звісно, ставили перед собою дещо інші завдання.

Отже, сучасна історіографія налічує певну кількість наукових досліджень як аналітичного, загальнотеоретичного характеру, так і таких, що торкаються конкретно-історичних аспектів державотворення в Україні в добу Директорії. Як ілюстрація - колективний твір “Украинская государственность в ХХ веке”. Украинская государственность в ХХ веке. -К.,1996. Питання військово-політичної діяльності Директорії хоч і знайшли певне відображення серед наведених праць, проте комплесно і всеохоплююче ця проблема ще не вивчалася. Ці обставини і спонукали автора до обрання теми дисертації. Дійсно, доба Директорії УНР потребує всебічного вивчення і переосмислення вже існуючих уявлень на основі залучення нових документів і матеріалів.

Джерельна база дисертації складається з широкого комплексу архівних документів, матеріалів періодики, збірників законів і конституційних актів 1917-1920 років, програмних документів провідних українських партій, публікацій тогочасних політиків. У роботі використано 12 фондів ЦДАВО України і ЦДАГО України. Умовно джерела дисертації за їх походженням та призначенням можна розділити на кілька груп.

Першу групу документів складають законодавчі акти та інші матеріали державних органів влади як Директорії УНР, так УЦР і Української Держави. Такі офіційні видання державних органів Директорії, які активно опрацьовувались у пропонованій дисертації, як “Вісник Державних Законів для всіх земель Української Народної Республіки”, “Вісник Української Народної Республіки”, “Вісник Міністерства Земельних Справ Української Народної Республіки”, містять основні документи, закони, постанови, обіжники, телеграми, звернення офіційних загальнодержавних органів.

До другої групи джерел, на наш погляд, можна віднести документи і матеріали, опубліковані в збірниках “Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи та матеріали”, “Багатопартійна українська держава на початку ХХ століття”, “Конституційні Акти України 1917-1920”.

До третьої групи належать архівні документи державних органів влади Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР. Вони дають можливість прослідкувати складний, суперечливий і неоднозначний процес політичної боротьби за виживання кожного з цих режимів. Згадані документи дають можливість чітко уявити ті політичні орієнтири, ідеологічні уподобання, якими керувалися лідери України в кожний із зазначених періодів української історії. Крім того, документи дозволяють показати діяльність провідних українських партій, які істотно впливали на політику Директорії. Окремі архівні матеріали проливають світло на плани і діяльність ворогів незалежної України, їх боротьбу проти неї. Архівні документи містять у собі листи, висловлювання, оцінки поточного моменту ватажків другої УНР, що значно збагачує загальну документальну базу дослідження.

Основний масив першої групи джерел зосереджено насамперед в Центральному державному архіві вищих органів влади України. Це стосується таких фондів, як Ф. 1062 - Міністерства Земельних Справ Директорії УНР, Ф. 1429 - Канцелярії Директорії УНР, Ф. 3305 - Міністерства Праці УНР, Ф. 3696 - Міністерства Іноземних Справ Директорії УНР. Зазначені фонди містять у собі чималий перелік законів, декретів, декларацій, рішень, постанов, заяв, меморандумів, нот, різної інформації з актуальних і наболілих проблем тогочасного життя другої УНР. Такі фонди, як Ф. 1075 - Військового Міністерства Української Народної Республіки, Ф. 1076 - Генерального Секретарства по справах військових Військового Міністерства Української Народної Республіки, Ф. 1078 - Головного Управління Генерального Штабу Української Народної Республіки, дають змогу відтворити військову політику Директорії, організацію і діяльність складного військового організму УНР в умовах перманетної війни.

Для більш повної реалізації мети і завдання дисертації автор змушений був також звернутися до інших фондів ЦДАВО, які, хоч і опосередковано повязані з діяльністю Директорії, однак суттєво доповнюють інформаційну картину дослідження, дозволяють з різних боків подивитись на деякі проблеми і питання, задокументовані у згаданих вище фондах Директорії УНР. Мова йде, зокрема, про Ф. 2 - Ради Народних Комісарів Української РСР, Ф. 1216 - Міністерства Внутрішніх Справ Української Держави, Ф. 2360 - Всеукраїнського революційного комітету, Ф. 3266 - Міністерства Праці Центральної Ради.

Деякі документи було залучено з Центрального державного архіву громадських обєднань України. Це зокрема Ф. 57, де зберігаються численні матеріали про діяльність політичних партій в Україні, листування В. Винниченка з ЦК УСДРП щодо основних засад та напрямків військово-політичного курсу Директорії.

Четверту групу джерел становлять друковані часописи політичних, громадських обєднань, місцевих видань. Це, зокрема, “Вісник літератури, політики й життя”, “Нова Рада”, “Народна воля”, “Робітнича газета”, “Последние новости”, “Життя Поділля”, “Громада”, “Селянська громада”, “Новий шлях”, “Известия ВЦИК”, “Рабочий журнал”. Дійсно, публікації в періодичній пресі суттєво доповнюють документальну базу, вилучену з архівів. Це дозволяє відтворити весь спектр політичних думок, зробити порівняльний аналіз політичних цілей та уподобань різних груп населення, що були сфокусовані в програмах відповідних партій. Однак автор усвідомлює необхідність критичного підходу у згаданих часописах до фактів та їх трактування.

Пята група складається з мемуарів учасників і свідків національно-визвольної революції 1917-1920 років, публічних праць прихильників і противників незалежної України. Втім, слід зважати на певний субєктивізм та ідеологічну упередженість авторів.

Таким чином, джерельна база дисертації досить обємна і дозволяє вирішити її дослідницькі цілі та завдання. Слід зауважити, що деякі документи вперше залучаються до наукового обігу.

У другому розділі - “Розробка військово-політичного курсу Директорії в умовах внутрішньої нестабільності в УНР” - розглядається комплекс проблем, повязаних з внутрішнім становищем в Україні в добу Директорії УНР, які тим чи іншим чином впливали на військово-політичний курс цього національно-демократичного органу. Автор акцентує свою увагу на складному процесі вироблення і реалізації певних тактичних і стратегічних орієнтирів у внутрішньодержавному житті УНР. Розкривається роль і місце державних органів влади, політичних партій, груп і течій, окремих прошарків населення у виробленні загальнополітичного клімату в Україні. Більш того, цілеспрямовано визначаються потенційні чинники впливу як на саму Директорію, так і на її військово-політичний курс.

Прийшовши за допомогою зброї до влади, Директорія мала запропонувати свій шлях розвитку, який влаштовував би розділений за різними політичними таборами український народ, згуртував би його довкола ідеї незалежної УНР. Як відомо, сталої програми державного будівництва, зовнішньополітичної орієнтації, військово-політичного курсу Директорія не мала. Вона послуговувалась здебільшого загальними популістськими гаслами, які виникали в надрах впливових українських соціалістичних партій. Згодом тягар історичної відповідальності за долю народу в умовах перманентної зовнішньої агресії змусив ватажків УНР торувати свій власний шлях до реалізації вироблюваного у пожежному порядку військово-політичного курсу. Саме перипетії довкола ідеї так званого “трудового принципу”, що була оригінальним винаходом ліворадикальної частини Директорії і “західноєвропейського парламентаризму”, складали доволі драматичний фон у внутрішньополітичному житті, який безпосередньо позначався на військово-політичному курсі УНР.

Важливим елементом, що також безпосередньо позначався на військово-політичній діяльності Директорії, був процес трансформації самого цього органу. Аналіз процесу перетворення Директорії з колегіальної в авторитарну державну інституцію засвідчив глибинні зміни в політичних настроях і уподобаннях української верхівки. Зазначені процеси мали далекосяжні наслідки у вигляді зміни як самого військово-політичного курсу, так і, врешті, розколу серед політичних еліт УНР і ЗУНР. Інших впливових державно-політичних важелів, які б “гасили” надмірні хитання маятника політичного протистояння в країні, не було. Уряд повністю підлягав Директорії, Конгрес трудового народу, по суті, був недієздатним.

Втім, незважаючи на значні труднощі обєктивного і субєктивного характерів, Директорії вдалося в короткий термін сформувати вертикаль державних органів влади, попрацювати над законодавчою базою своїх перетворень, більш-менш успішно сформолювати свої тактичні орієнтири, триматися при владі в умовах перманентної війни і агресії з боку Радянської Росії, Польщі, неприхильного ставлення Антанти.

Директорії дісталася у спадщину розорена війною і економічною скрутою країна. До того ж давався взнаки ще з часів імперського минулого Росії комплекс нерозвязаних питань: русифікація українців, земельна проблема тощо. Україна була аграрною країною, де частка селянства сягала 80%. Саме від вдалої аграрної реформи залежала подальша доля Директорії, навіть УНР. Директорія, намагаючись вирішити земельне питання на користь “працюючої більшості”, зробила чимало. Було прийнято низку законів, створено місцеві органи реалізації аграрної політики. Проте бракувало послідовності, політичної волі, а головне - стабільності в державі, адже йшла війна. Директорія жодного разу не змогла поширити свою юрисдикцію на всю територію України. Важливим для Директорії було і завоювання прихильності українського пролетаріату, який був здебільшого зрусифікованим. Він міг схилити шальки терезів або на бік української влади, або на бік її ворогів.

У третьому розділі - “Особливості становлення військово-політичного курсу Директорії в умовах зовнішнього тиску на УНР” - відображається складна геополітична ситуація в Європі і навколо України після Першої світової війни, розпаду Російської і Австро-Угорської імперій. Крім того, розкривається процес пошуку Директорією місця УНР в геополітичній системі інтересів.

Слід зауважити, що внутрішні і зовнішні чинники впливу на військово-політичний курс УНР тісно повязані між собою причинно-наслідковими звязками.

Після Першої світової війни формувалась нова структура европейських і світових відносин. Країни Антанти, перемігши Німеччину і її союзників, заходилися біля чергового переділу світу на свою користь. Не встигла Директорія увійти до Києва, як на півдні України без дозволу і попередження української влади висадився окупаційний антантівський десант. Його метою було забезпечення інтересів цього військово-політичного блоку в даній частині Європи, протидія поширенню більшовизму на Захід. Крім того, наприкінці 1918 року Радянська Росія вдалася до чергової агресії проти другої УНР, аби знищити владу Директорії, встановивши в українських землях так звану диктатуру пролетаріату у формі радянської влади. На Західній Україні точилася війна ЗУНР проти Польщі. А з обєднанням УНР і ЗУНР вона набуває загальнонаціонального характеру. Отже, з усіх боків УНР була оточена ворогами. Що мала робити за таких обставин Директорія? Які здійснювати кроки? На ці та інші питання і робиться спроба відповісти в цьому розділі.

Антанта мала, принаймні, три причини несприйняття Директорії. По-перше, це укладення попереднім соціалістичним урядом Центральної Ради сепаратного миру з німцями. По-друге, Антанта вважала Директорію за ліворадикальне утворення. По-третє, місця незалежній Україні в планах Антанти не було. Країни-переможниці переймалися проблемою знищення більшовизму і поновлення колишньої Росії. Ліквідація Директорією гетьманського режиму, на який до певної міри ставила Антанта, сплутала їй карти. Тож треба було докласти титанічних зусиль новому керівництву України як дипломатичного, так і військового, економічного, державотворчого характеру, щоб змусити своїх ворогів сісти за стіл переговорів з представниками УНР.

Дійсно, згодом Директорія змогла зробити чимало в налагодженні роботи своєї зовнішньополітичної служби. Остання повинна була на практиці реалізовувати державозначущі орієнтири українського керівництва. Саме ними і визначався відповідний військово-політичний курс Директорії.

В результаті зіткнення різновекторних політичних сил Україна зазнала спустошливої зовнішньої агресії, яка підтримувалась численними антиукраїнськими силами в самій країні. Зовнішня агресія стала примусовим каталізатором суспільно-політичних процесів у державі. Директорія змушена була змінювати і корегувати свій військово-політичний курс, що спрямомувався на захист, обстоювання незалежності і територіальної цілісності держави. Часта зміна військово-політичного курсу свідчила про активний пошук Україною свого місця в геополітичній системі інтересів. Результатом цих пошуків і суперечок в середині української верхівки були спроби зорієнтувати військово-політичний курс держави то на більшовиків, то на Антанту, то на Польщу.

У четвертому розділі - “Військово-політичні аспекти реформування Збройних Сил УНР” - розглядається низка питань як військового будівництва в добу Директорії, так і проблем, повязаних з політичним статусом Армії УНР в державі і суспільстві.

За обставин ворожого оточення, неможливості отримати допомогу від світового співтовариства у боротьбі за незалежність українці змушені були розраховувати на власні сили. Захистити державу і народ могла тільки власна боєздатна армія. В процесі формування власного війська, який почався вже під час повстання проти П. Скоропадського, Директорія враховувала позитивний досвід і недоліки своїх попередників. Військове будівництво за другої УНР, коли з низки розрізнених загонів було утворено справжню Армію, відрізнялось від попередників комплексним підходом у розвязанні специфічних військових проблем. Воно мало свою етапність, під час якої вирішувались ті чи інші цілі.

За короткий термін керівництво країни утворило необхідну законодавчу базу армійської реформи, реорганізувало вище командування, сформувало різні роди військ, структурні підрозділи допоміжного характеру, визначило базові армійські одиниці тощо. Крім того, за Директорії знайшли своє втілення проблеми соціального захисту військовослужбовців і їх сімей.

Автор зосередив свою увагу не тільки на актуальних аспектах військового будівництва. Розгляд окремих моментів військового будівництва Директорією знадобився, аби крізь їх призму показати вирішення нею цілої низки суспільно-політичних питань, що стосувались Армії. З ними стикалися і Центральна Рада, і Гетьманат. Це такі питання, як роль і місце Армії в державі під час революції і захоплення влади; політичний статус Збройних Сил доби другої УНР; проблема політизації Армії; зовнішні і внутрішні функції Армії в Україні; принципи будівництва Збройних Сил УНР; визначення суспільної цінності Армії; визначення суспільно-політичної і соціально-економічної основи українського війська.

Дійсно, Армія УНР була соціальним інститутом зі своїми специфічними нормами, що регламентують усі боки його життя. Вона до певної міри замкнута цілісна структура, але не ізольована від суспільства. Був очевидним вплив суспільства на військо і навпаки.

У розділі визначаються і аналізуються такі наріжні для військово-політичної діяльності Директорії поняття, як оборонна і військова політика. Оборонна політика, як і належить, була елементом більш всеохоплюючим, ніж поняття “військова політика”. Військова політика має свою структуру, тому що вона є системною єдністю певних поглядів, відповідних їм суспільних відносин, скріплюючих і регулюючих їх соціальних інституцій. На прикладі військово-політичних аспектів реформування Збройних Сил УНР було показано, що військова політика Директорії була органічним сплавом теорії і практики.

Військова політика Директорії була одним із специфічних напрямків у системі загальнодержавної політики. Військова політика, як наріжний елемент військово-політичного курсу УНР, до певної міри обумовлювала цей курс. Військово-політична діяльність Директорії за тих конкретно-історичних обставин складалась із стратегії і тактики водночас.

Висновки. Прихід Директорії до влади в Україні збройним шляхом наприкінці 1918 року був обєктивно обумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917-1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни. Директорія була утворена провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, але вона не мала чіткої програми державотворення. З перемогою Директорії і відновленням УНР ішов процес реставрації просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності. Отже, соціалісти черговий раз отримали історичний шанс реалізувати не тільки свої ідеологічні постулати, а й розвязати споконвічне питання щодо забезпечення умов існування власного народу в незалежній державі. Саме боротьба між такими принциповими категоріями, як “соціалістичний лад за будь-яку ціну” і “суверенна держава як самодостатня мета”, складали трагічний елемент у наполегливих, інколи відчайдушних, проте, на жаль, мало ефективних пошуках ватажками Директорії власного військово-політичного та соціально-економічного курсу. А винахід компромісного “трудового принципу” як моделі суспільно-політичного розвитку України слід розглядати тупиковим напрямком, який запропонували країні її провідники. Він обєктивно вів до втрати самостійності УНР.

Одним із провідних факторів, що відбивався на військово-політичному курсі Директорії, була наявність гострих суперечок у складі цього державного органу. З одного боку - ліворадикальне крило на чолі з В. Винниченком, з другого - більш помірковане угрупування С. Петлюри. Між ними розгорілася боротьба за опрацювання і практичне втілення того військово-політичного курсу, який ці дві “партії” вважали за тих умов найбільш оптимальним.

Коли С. Петлюра за обєктивних причин біля керма держави змінив свого опонента В. Винниченка, змінився і військово-політичний курс УНР. У внутрішній політиці ця подія позначилась низкою урядових криз, а головне - поступовою трансформацією політики “трудового принципу” і прийняттям на озброєння ідей “європейського парламентаризму”. У зовнішній політиці - перехід від так званого “нейтралітету” УНР у боротьбі між Антантою і Радянською Росією до активних кроків назустріч вимогам західних країн.

Одним із визначальних чинників суспільно-політичного життя в Україні доби Директорії було домінування і навязування українцям чужої, привнесеної ззовні культурно-політичної моделі розвитку. Мова йде про багатовікову відсутність української державності і повязані з цим негативні наслідки для українського народу. Надзвичайної гостроти набувало питання прихильності до Директорії таких рухливих і визначаючих політичний клімат у державі прошарків, як селянство і робітничий клас. Директорія, усвідомлюючи актуальність згаданої проблеми, намагалася докладати максимальних зусиль, аби задовольнити економічні, політичні, культурні потреби цих верств суспільства. На жаль, влада за умов економічного та політичного хаосу, що був спричинений зовнішньою агресією, не змогла збалансовано запровадити намічені нею численні законодавчі кроки, перетворивши теорію у практичну реальність. Цим, звісно, негайно ж скористалися вороги УНР.

У добу Директорії українські землі стали перехрестям геополітичних інтересів протилежних сил і блоків. Тут змагалися, зазіхаючи на українські природні і людські ресурси, Радянська Росія і Антанта зі своїми союзниками. Розклад політичного пасьянсу в світі змушував українство знаходити такі центри політичного тяжіння, які б допомогли закріпити здобутки національної революції. Активне опрацювання свого військово-політичного курсу призводило до частих коригувань, навіть кардинальних його змін. Однак післявоєнна архітектура Європи складалась без урахування державотворчих прагнень українців.

Знаходячись у стані перманентної війни, під загрозою фізичного знищення УНР і самої влади Директорії, остання приділяла значну увагу створенню власних Збройних Сил, які були б покликані захистити українську державність. Процес їх утворення почався з повстання проти Гетьмана і не припинявся аж до кінця національно-визвольних змагань. Директорії, незважаючи на постійний брак озброєнь, продовольства, одягу тощо, вдалося створити реальне боєздатне військо.

Влада вирішувала паралельно триєдине завдання: військове будівництво, військово-політичні аспекти функціонування Армії, соціальний захист вояків і членів їх сімей. Чільне місце посідали військово-політичні аспекти життя Збройних Сил УНР. Треба було запобігти в умовах гострої боротьби за владу політизації війська, в той же час створити законодавче поле, яке дозволило б останньому, як одному з провідних соціальних інститутів, посісти належне місце в суспільстві і країні. Керівництво держави шукало оптимального політичного статусу Армії як стабілізуючого чинника суспільно-політичного життя УНР.

Говорячи про військово-політичний курс Директорії, слід зауважити, що його концептуальні засади досить часто формувались невиважено, без урахування і планування чітких стратегічних загальнодержавних пріоритетів, а виникали як запізніла реакція на той чи інший військово-політичний момент. Це зводило ефективність діяльності Директорії в цій царині до мінімальної і давало зайві козирі ворогам УНР. Однак за обставин зовнішнього ворожого оточення, внутрішньої контрреволюції Директорії вдалося зробити чимало, розбудовуючи за своїм розумінням українську державність, яка, на жаль, не змогла обєднати довкола цієї високої ідеї роздерте протиріччями і ворожнечею українське суспільство, не змогла посісти гідного місця в геополітичній системі Європи.