Володимир Антонович як історичний і громадський діяч

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Володимир Антонович - археограф, антрополог і нумізмат, фундатор документального напряму в історіографії та історичній географії в Україні, засновник так званої «київської школи» істориків, що заклала підвалини сучасної української історичної науки. Володимир Антонович був організатором і натхненником першого всеукраїнського суспільно-культурного руху з центром у Києві.

Крім того, він основоположник і патріарх української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський.

1. Біографія. Володимир Антонович як історичний і громадський діяч

Володимир Боніфатійович народився 30 січня 1834 р. в містечку Махнівка Бердичівського повіту, Київської губернії, (тепер с. Комсомольське Козятинського району) в шляхетсько-польській сім'ї. Батьки його жили нарізно. Мати, Моніка Гурська, жінка вольова, сувора, змалку ставилася до сина вимогливо, навіть, жорстоко. Батько, який мешкав у маєтку шляхтичів Абрамовичів у с. Гущинцях Вінницького повіту (тепер Калинівського району), не втручався у виховання. Якби не бабуся Кароліна Гурська, хлопчик у дитинстві не зазнав би родинного тепла.

Освіта та викладацька діяльність.

Початкову освіту Володимир здобув з шести років під наглядом матері, яка найнялася гувернанткою до шляхтичів Цибульських у с. Горишківка поблизу Тульчина і забрала його з собою. Провчившись 4 роки у такий спосіб, він готується до вступу у гімназію, спершу з гувернером, а згодом з батьком.

Влітку 1844 р. хлопчика віддали до пансіонату при Рішельєвській гімназії в Одесі, пізніше - до 2-ої Одеської гімназії. Там він зазнав впливу демократичних ідей, які викликали його інтерес і співчуття до поневоленого українського селянства.

Закінчивши гімназію, син за вимогою матері вступив у 1850 р. на медичний факультет Київського університету, де навчався до 1855 р. З дипломом лікаря він більше року практикував у Бердичеві та Чорнобилі. Після смерті матері у 1856 р. Володимир вдруге вступає до Київського університету, цього разу на історико-філологічний факультет. В 1860 р. він одержує звання кандидата. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 роках викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 -- секретар, а у 1864-1880 -- головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора. E 1863 р. за рекомендацією професора М.І. Іванишева, засновника Центрального історичного архіву, Володимира Боніфатійовича запрошено до Київської археографічної комісії. Згодом він обіймає посаду головного редактора цієї комісії, вивчаючи та готуючи до друку документи з історії України.

У 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович виступає з археографічним рефератом про українські могили в історичному товаристві Нестора Літописця. Від того часу починається його праця на терені археології, збирання та вивчення пам'яток давніх культур.

Вісім років самовідданої праці позначилися видатними досягненнями вченого-археографа. За його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з яких 9 містили матеріали зібрані та опрацьовані особисто ним. Загальний обсяг тільки давніх актів, опублікованих Антновичем перевищує 400 друкованих аркушів. Ним видані також «Мемуари, относящиеся к истории Южной Росии» - двотомна праця, яка знайшла широку громадськість з історичними джерелами.

Громадівський рух.

В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців -- Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша -- та їхніх однодумців. Серед інтелігенції міста було достатньо людей, у минулому близько знайомих з ними. Тому духовне формування майбутнього історика і відбувалося під впливом ідей представників зазначеного братства, і не без романтичного ставлення до української старовини. І замолоду, і в зрілому віці В. Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях.

У такій складній обстановці, напередодні планомірно підготовлюваного Польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 року, В. Антонович став лідером київських "хлопоманів", здебільшого українських за походженням студентів, але вже в кількох поколіннях польськомовних. Вони, часто йдучи на відкритий конфлікт зі своїми друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Друзями й однодумцями В.Антоновича були насамперед К. Михальчук, П. Житецький і Т. Рильський (у майбутньому -- батько видатного українського поета Максима Рильського). «Хлопомани» вивчали історію, етнографію та фольклор рідного краю, подорожуючи під час літніх канікул дорогами України.

Під впливом демократичних ідей, що поширювалися із Західної Європи, наприкінці 50-х років у середовищі студентів, які походили зі спольщених шляхетних родин, зародився народно-культурний рух хлопоманів. Вони прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння українському народові, скасування кріпацтва. «Притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, я одкрив сам собою українство, -- писав він у спогадах. -- І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що відкриття моє -- була не зайва вигадка».

Під впливом таких настоїв група польської молоді, очолювана Володимиром Антоновичем, створила конспіративний гурток, цілком віддавшись «спеціальній праці» заради українського народу. На його квартирі молоді люди влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал. Вони також заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, в якій зібрали близько 15-ти бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Школа містилася в будинку по вул. Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів. Володимир Боніфатійович фактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Студенти утримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Володимир Боніфатійович Антонович у листі до свого товариша Г.М. Немировського від 14 лютого 1859 р. повідомляв : «Мы образовали маленькую компанию с намерением заняться изданием в свет всевозможных учебных элементарных книг на малороссийском наречии». А далі перелічував підручники, які планувалося підготувати:

- азбука для початкового навчання;

- хрестоматія, складена з поетичних і прозових уривків творів українських письменників, призначена для вдосконалення в читанні;

- малоросійська граматика;

- арифметика;

- географія загальна, коротка з дещо докладнішою слов'янською;

- історія загальна;

- історія Малої Росії;

- історія біблейська обох завітів.

Робота над створенням навчальних книжок просувалася досить успішно. «Две первые рукописи (“Азбука” і “Хрестоматія”,-- повідомляв Володимир Боніфатійович Антонович,-- готовы, и первая через неделю идёт в цензуру, а через месяц -- в печать; тотчас за нею и вторая. Третья тоже почти окончена, а в течение года все будут готовы».

У XIX ст. нерозв'язаною залишалась проблема національного возз'єднання українського народу; правлячими колами Росії і Австро-Угорщини проводилася політика денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвиток національного руху в Україні. Осередками цього руху у 60-ті роки стають громади.

З 1860 до 1887 р. -- організатор та ідейний натхненник громадівського руху, гурту хлопоманів (хохломанів, українофілів). Саме під впливом руху хлопоманства ще у студентські роки Володимир Антонович зрозумів, що "соромно жити в краї, і не знати ні самого краю, ні його людності". Найдемократичнішим елементом в Україні Володимир Антонович вважав селян, а тому разом з однодумцями він багато подорожував по селах, вивчаючи народну культуру, традиції, звичаї, обряди. Історик вважав, що справжні прояви життя мають місце не у державних, політичних засадах і стосунках, а саме в житті народу, в міжнаціональних, громадських відносинах. «За три вакації,-- писав Володимир Боніфатійович Антонович,-- ми обійшли весь правобічний і новоросійський край: Волинь, Подолію, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й Херсонщини. Ми познайомилися доволі добре з народним світоглядом. Народ став перед нами не в шляхетному освітленні, а таким, який він єсть. Ми бачили дуже сильну природну логіку і дуже розвинену народну етику, що проявлялися у готовності до помочі і в приятельському відношенні до всякого нужденного».

Володимир Боніфатійович Антонович і всі, хто входив до його гуртка, стали справжніми патріотами України, відомими її діячами, котрими пишається український народ. Вони до кінця своїх днів залишилися вірними заповітам юності.

«Київська громада».

У другій половині XIX ст. осередком українського національного руху знову став Київ, де було багато видатних українських учених і студентів університету. Вони часто зустрічалися і в 1861 р. з тих зустрічей постала "Громада", яка на початку не мала жодних організаційних форм, ані якоїсь політичної програми. Тож, розірвавши будь-які взаємини з польським громадянством, група Володимира Боніфатійовича Антоновича наприкінці 1860 р. приєдналася до Київської громади -- нелегального просвітницького об'єднання молодих людей, переважно українських студентів. У 1862 р. київська "Громада" нараховувала понад 200 осіб і заявила, що єдиний обов'язок її членів, як людей, що встигли дістати вищу освіту, полягає в тому, щоб ужити всіляких заходів до надання народу можливостей придбати освіту, усвідомити себе, свої потреби, уміти заявити їх, словом, внутрішнім своїм розвитком стати на той ступінь, на який він поставлений законом. Отже, в засаді київська, як і всі інші громади, присвячувала всю свою увагу культурній роботі, організації недільних шкіл з навчанням української мови, українських концертів, видаванню підручників і творів красного письменства тощо.

У політику Громада і не вмішувалася, зате старалася впливати на земства, щоб вони закладали школи, а також приділяли більше уваги розвиткові науки та письменства. Серед членів громади була низка визначних науковців, які досліджували різні сфери українського життя. З плином часу громади поставили собі за завдання розповсюджувати українські національні ідеї серед українського населення.

Першим головою київської "Громади" був історик і професор Володимир Антонович. До неї належали такі визначні науковці, як мовознавець Кость Михальчук (1841--1914), філолог Павло Житецький (1837--1911), етнограф Павло Чубинський (1839-- 1884), етнограф Борис Познанський (1841--1906), фольклорист Тадей Рильський (1841--1902), статистик Олександср Русов (1847--1915), етнограф Олександср Стоянов та інші. Київська "Громада" готувала до видання популярні книжечки для народу. В Києві вийшла книжка "Дещо про світ божий", а в Петербурзі заходами працівників журналу "Основа" появилося дві книжечки українською мовою "Оповідання зі святого Письма", яку опрацював священик Степан Опатович, та "Аритметика" Олександра Кониського.

Вслід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також в Москві.

Київська "Громада" підтримувала українське письменство, театр, музику тощо. У 1875 р. вона закупила російську газету "Киевский Телеграф" і цілий рік утримувала її, як свій орган, і на його сторінках висловлювалась на актуальні громадські справи.

Після проголошення Емського Указу київська "Громада" оголосила себе розпущеною, але насправді продовжувала існувати в зменшеному числі членів, потаємно під назвою "Стара Громада". Це був єдиний організований гурт в Україні свідомих українців аж до заснування Загальної Української Організації.

Журнал «Основа».

У Петербурзі члени громади створили журнал «Основа» (М.І. Костомаров, П.О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т.Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л.І. Глібова. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків Василя Тарновського та Григорія Галагана видавав літературно-науковий журнал "Основа", що в 1861--1862 pp. і був осередком українського національного руху.

Журнал виходив українською та російською мовами й коло нього гуртувалися найкращі уми України. Утверджуючи самобутність української національності, її риси, "Основа" стверджувала право широкого розвитку української національної культури в усіх її сферах і проявах. Журнал сприяв розвиткові національної свідомості та став неофіційним речником українського національного руху. Він мав великий вплив на культурний і літературний процеси і через те посідає важливе місце в історії української культури. Володимир Антонович опублікував на сторінках журналу "Основа" свою статтю під заголовком "Сповідь", в якій заявив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні й хочуть бути чесними зі собою, мають тільки два можливі шляхи:

Перший -- повернутися до українського народу, якого колись зреклися їхні предки. Працею і любов'ю вони повинні спокутувати за кривди, заподіяні тому народові, який виховав багато поколінь шляхетських колоністів, які визискували його працю і в заміну за те відплачувалися тому народові презирством та зневагою. Вони знущалися над ним, зневажали його релігію, звичаї, мораль.

Другий шлях -- це залишитися зайдами-паразитами, визискувачами українського народу й ворогами його національного розвитку. Отже, маючи до вибору цих два шляхи, Антонович вибрав перший шлях -- повернувся до віри предків і працював для добра свого народу.

Заслуга діячів "Основи" полягала в тому, що ними вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов'янської проблеми, "основ'яни" на перший план висували українські національні інтереси.

На жаль, доноси, переслідування цензури, а за тим і фінансові труднощі, примусили видавців припинити видання журналу у листопаді 1862 р.

Громади виникли також у Петербурзі, Полтаві, Харкові, Чернігові та Одесі. Сприяли цьому певні зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ ст. (відміна кріпосного права, деяка лібералізація державного управління), що визначило напрями розвитку ідеології української інтелігенції. Узявши від кирило-мефодіївців ідеї народолюбства, українофільства, члени Громад на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську діяльність на користь України на користь України та її народу. Такий підхід до справи імпонував переконанням Володимира Боніфатійовича та його друзів.

Недільні школи.

Об'єднавши зусилля молоді, громадівці активно працювали в недільних школах, створювали українські підручники, збирали кошти на їх видання, писали звернення до Петербурзького комітету грамотності про введення української мови в народних школах. Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з'явилися вже 1859 року. Успіхові багато в чому сприяла і підтримка великого хірурга М.Пирогова, котрий тоді був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями в недільних школах були переважно студенти Київського університету, а учнями -- молоді люди від 8 до 30 років.

Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читання, письма й арифметики. Заняття проводилися щонеділі й у святкові дні з 10-ї ю 14-ї години. У січні 1860 року була відкрита перша жіноча недільна школа, серпні -- ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді -- друга жіноча.

Нові недільні школи в різних районах міста В. Антоновичем і його друзями були відкриті й у наступні два роки: на 1862 рік їх налічувалося дев'ять. Їхня корисність для поширення початкової освіти була безумовно. Але разом з тим школи були й центрами впливу антиурядового налаштованого студентства на народні маси, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І. Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури.

Почалися ретельні перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: відсторонювали від навчання тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 року містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. При обшуках вилучалися заборонені книги О. Герцена, М. Огарьова, Т. Шевченка, навіть вірші К. Рилєєва. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 1860-х царську владу хвилювало не так "хлопоманство", як зростання польського революційно-визвольного руху, східним центром якого став Київ. Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком Польського повстання в січні 1863 року, приголомшили помірковано налаштовану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, яких царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою активістів організації "Земля і воля") радикально-демократичному підпіллю. Найдраматичнішими були арешт М. Чернишевського і закриття журналу "Современник" -- рупора всеросійської демократичної опозиції. Щоб в умовах репресій 1862 року спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А. Красовського), лідери київської громади на чолі з В. Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували свою відданість духові реформ, початих урядом актом скасування кріпосництва.

З метою поширення знань, поглиблення освіченості народу вони розповсюджували науково-популярну літературу серед сільського населення, так звані «метелики».

Будинок на Жилянській став тим центром, де збиралися київські громадівці, а сам Володимир Боніфатійович Антонович -- «мужем освіти», за висловом Сергія Єфремова. «Тут часто,-- згадував він,-- навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, твердим розумом, послідовною логікою і вмінням просто підходити до найтяжчих завдань».

Активність молодих людей неабияк турбувала урядові органи та шовіністично налаштовані кола імперії. Їхня культурно-просвітницька діяльність розцінювалася як сепаратистська. Панство з обуренням казало: «Коли той люд стане грамотним, то не буде в нас ні кухарок, ні лакеїв, ні кучерів, ні інших робітників». Лемент проти «хлопоманів» зняли польські та інші пани Лівобережжя і Правобережжя, на сторінках преси з'явилося слово «сепаратизм».

Південно-Західне відділення Російського географічного товариства.

Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.

Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. З 1873 по 1876 рр. Антонович є активним членом Південно-західного відділу Російського географічного товариства, у 1875-1876 - його голова. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети "Київський телеграф".

Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів. Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва. У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що в ньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельність перевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях. Антонович брав участь в з'їзді та був його секретарем.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О. Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців царська поліція розглянула загрозу майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки, найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.

Перу Володимира Антоновича належить велика кількість наукових праць, основними з яких є: "Моя исповедь" (1862), "Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти кн. Ольгерда" (1877--1878), "О происхождении казачества" (1863), "О гайдамачестве" (1876), "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России" (1867), "Уманський сотник Іван Гонта" (1882), "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст." (1882), "О городах в Юго-Западной России по актам 1432--1728 гг." (1870) та ін.

Серед досліджень Антоновича з історії Києва, варто згадати "Збірник матеріалів для історичної топографії Києва і його околиць" (1874), а також докладну статтю "Київ, його доля і значення з XIV по XVI століття" (1882). Антонович плідно працював і як етнограф. Разом із М. Драгомановим він видав двотомник "Історичні пісні малоросійського народу" (1874--1875), до якого написав історичні примітки й коментар.

Стара громада.

Наукову роботу Антонович як фактичний керівник "Старої громади" поєднував із громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цього слугували різні легальні об'єднання й наукові товариства Києва, насамперед досить авторитетне серед освічених людей Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою Антоновича й очолюване ним у 1881--1887 рр., Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві 1873 р.), Археографічна комісія та ін. В усіх цих організаціях Антонович відігравав провідну роль.

"Стара громада" розгорнула наукову, літературну, художню і просвітницьку роботу, підтримуючи зв'язки з рідними за духом українськими "громадами" інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але трималася осторонь політичних акцій і зв'язків із російським революційно-народницьким рухом, що, набираючи силу впродовж 70-х, ініціював 1 березня 1881 р. вбивство Олександра II, який уже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. В умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче.

Власне київська "Стара Громада" придбала могилу Шевченка в Каневі, яку за матеріальною допомогою Золотоноського земства відремонтовано й поставлено залізного хреста. Довкруги могили розвела великий парк і побудовано сходи для виходу на гору.

Члени "Старої громади" вивчали різні аспекти і прояви життя українського народу, його минуле й сучасність, природу і продуктивні сили України. Найсерйозніші дослідження проводилися під керівництвом Володимира Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 р. Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну участь у його роботі брали історики й етнологи (М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький), економісти (М. Зібер), правознавці (О. Кістяківський), філологи (П. Житецький), фахівці-статистики (О. Русов), антропологи (Ф. Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень і мелодій М. Лисенко, письменник, драматург і актор М. Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С. Подолинський, Г. Чубинський, П. Косач -- батько української поетеси Лесі Українки). Свої погляди й переконання члени "Старої громади" оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті "Киевский телеграф".

Поступово усередині організації почали зароджуватися суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного напряму на чолі з М.Драгомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував відігравати Антонович. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М. Драгоманова з університету (1875) і виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури українською мовою.

М. Драгоманов та інші старогромадівці (М. Зібер, С. Подолинський), орієнтовані на суспільно-політичну боротьбу, хоч і ненасильницькими методами, виїхали за кордон. Антонович залишився визнаним лідером "Старої громади", яка, втім, набула характеру власне наукового і культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів.

Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу "Киевская старина", заснованого 1882 р. (виходив до 1906-го, коли на його основі був створений україномовний журнал "Україна") за фінансової підтримки меценатів Г. Галагана і В. Симиренка. Засновником та першим редактором "Киевской старины", що фактично стала друкованим органом "Старої громади", був київський ліберальний історик Ф. Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні статті з української історії, археології, літературознавства, етнографії, висвітлював життя і творчий шлях українських письменників і мислителів (Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка та ін.). У "Киевской старине", крім Антоновича, друкували свої науково-популярні розвідки Д. Баталій, М. Драгоманов, О. Єфименко, В. Іконников, А. Кримський, О. Лазаревський, Ф. Лебединцев, І. Лучицький, І. Франко та багато інших. Друкувалися тут і російські автори, зокрема відомий письменник М.Лєсков, який довго жив у Києві.

Наукова діяльність та останні роки життя.

В історичних творах Володимир Антонович демонструє чітко означений позитивістський підхід, виступає як аналітик, а не синтезатор суспільних процесів. Він був гарячим прихильником концепцій демократизму, автономізму і федералізму, натхненником розповсюдження традицій історичної школи права в Україні. Глибоко шанував і постійно віднаходив коріння політичної історії України у найпотаємніших глибинах суто народної, національної психіки.

Зокрема, оглядаючи Вінницю в 80-х роках, він знайшов городище на лівому березі Бугу. Дослідження Антоновича-археолога відіграли визначну роль у становленні української археологічної науки. До речі, дружина Катерина Мельник-Антонович була однією з найвидатніших археологів кінця минулого та початку ХХ століття. Того ж 1870 р. Володимир Боніфатійович Антонович починає викладати історію в Київському університеті. За дисертацію «Останні часи козацтва на Правобережжі» він дістав ступінь магістра і посаду доцента, а 1878 р. після захисту праці «Нарис історії Великого князівства Литовського» - посаду дійсного професора, яку обіймав до 1890 р. Він створив так звану Київську школу істориків, до якої належали Д.І. Багалій, М.С. Грушевський, О.С. Грушевський, М.В. Довнар-Запольський, І.А. Линниченко, В.Г. Ляскоронський, Н.В. Мончановський та ін. Його учнем вважав себе також визначний історик Поділля Ю.Й. Сіцінський.

Антонович був активним співробітником (у 1881-1887 рр.) і головою історичного товариства Нестора Літописця, бере безпосередню участь в організації (1882 р.) журналу «Киевская старина». Його працею позначені майже всі тогочасні починання, які мали на меті розвиток культури та свідомості України.

У 1897 р. В. Антонович й О. Кониський зорганізували з'їзд представників громад, на якому створено Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка мала координувати працю всіх громад. Ця організація 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію, а згодом на Українську Демократично-Радикальну Партію.

В останній період життя В.Антонович дедалі більшу увагу приділяв ірхеологічним дослідженням Правобережної України. Діяльність на цьому терені підсумована у працях "Розкопки в землях древлян" (1893), "Археологічна карта Київської губернії" (1895) і "Археологічна карта Волинської губернії" (1902). З його ініціативи в Київському університеті були створені зразкові археологічний і нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, учений дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарева, способу життя і побуту людей давніх епох. Саме він започаткував на Батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємо доповнення писемних, археологічних і антропологічних матеріалів (одночасно у Німеччині таким самим методологічним шляхом йшов Г. Коссина).

До кінця життя наукові заслуги В.Антоновича були повною мірою визнані, що, зокрема, виразилося в обранні його членом-кореспондентом Російської академії наук. Останні роки життя учений працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів з історії України. Величезною є заслуга В. Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо М. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра, котрий став відомим мистецтвознавцем і культурологом і також політичним діячем передреволюційної і революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився вже в еміграції, у Празі.

В. Антонович і його учні (яких ще називають "київською школою" істориків кінця XIX -- початку XX століть) заклали потужне наукове підгрунтя всьому кращому, що було створено українською історичною наукою аж до 30-х років XX століття. Сам В. Антонович брав участь майже в усіх значних суспільно-культурних починаннях і проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах, особливо в "Киевской старине".

1895 році Антоновичу було присвоєно звання Святого Володимира за 25-річну викладацьку діяльність в університеті та звання заслуженого професора. А у січні 1903 році влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом Святого Станіслава.

Помер Володимир Боніфатійович Антонович 8 березня 1908 року, він похований у Києві на Байковому кладовищі.

2. Праці Володимира Антоновича

Антонович -- автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16--18 століть.

- "О происхождении козачества", 1863;

- "Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.", 1868),

- "О гайдамачестве", 1876,

- "О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.", 1902),

- "О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1770-1798 гг.", 1870),

- "О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России", 1867),

- "О городах в Юго-Западной России по актам 1432-1798 гг.", 1870),

- "Об унии и состоянии православной церкви с половины 17 до конца 18 в.", 1871).

Інші головні праці Антоновича:

- "Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда" (1877-78);

- "Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст.", (1882);

- "Уманський сотник Іван Гонта" (1882);

- "Монографии по истории Западной и Юго-Западной России" (1885).

- "Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей" (1874);

- "Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России" (1888);

- "Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси" (1890-1896);

- "Дневник Станислава Освенцима" (1643-1651) та ін.

Антоновичу належать історичні примітки до видання М. Драгоманова "Исторические песни малорусского народа" (1874-1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

- "Раскопки в земле древлян" (1893);

- "Археологическая карта Киевской губернии" (1895);

- "Археологическая карта Волынской губернии" (1902);

- "Описаниe монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира" (1896).

3. Коментарі та оцінка діяльності Антоновича

«Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов'язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований».

Михайло Грушевський.

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам'ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців».

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед».

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який наче не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок, ідей та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського” можна прочитати”: «Теперь (по смерті Антоновича) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой».

Зі сторони його противників лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович -- двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії».

Та звинувачень зі сторони росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне і неможливе для схоплення», то Вацлав Лясоцький прямо називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю».

Провокаційну роль у створенні певного образу щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Полковник Новицький сповіщає, ніби Антонович, граючи роль лояльної до влади людини, наражає на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ'я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Один його учень, Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния -- во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни». Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним».

Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».

Інший учень Антоновича, Орест Левицький зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу». Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію».

Володимир Боніфатійович одразу створював певну дистанцію у будь-якому спілкуванні. Ота межа була для всіх, «її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. І наскільки зовнішнє «Я» Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним».

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів -- навіть прямі звинувачення.

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей». Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».

Отож, очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, не кажучи вже про нащадків. Тому подати образ Антоновича як добре вивчену особистість сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Цілком можливо, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою. Зрозуміло, що документи, які збереглися, засвідчують лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Однак, в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю висвітлюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений. По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?». Цей лист є для нас досить незвичним і не зовсім збігається з сучасними уявленнями про Володимира Боніфатійовича. В одному із листів вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью».

антонович всеукраїнський історичний суспільний

Висновок

Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, не виказуючи свої емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Проте певні фактори не дозволяли Антоновичу слідувати своїм прагненням відкрито. Саме в Галичині він мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі. Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.

Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту -- на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах -- здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів -- і переходить у стан українофілів; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно -- українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом -- науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник.

Отож Антоновичу було нелегко. А тому нам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначні оцінки і його діяльності.

Список використаної літератури

1. Антонович Володимир (1834-1908)// Енциклопедія народознавства. -К., 1993. - Т.1. ст. 50.

2. Київ. старовина. 1999. № 1., ст. 135.

3. Літ.-науковий вісник 1913. Ст. 21.

4. Кіян О. І. Історія України в особах ХІХ - ХХ ст. - К.: Україна, 1995.

5. Дорошенко Д. Мої спомини про минуле. Вінніпег, 1949. Ст. 98.

6. Доманицький В. Володимир Антонович // Нова Громада. 1906.

7. Центральний Державний Історичний Архів України у м. Києві. Ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7-7 зв.

8. Могилянский Н. М. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 году) // Архив русской революции. Берлин, 1923. Т. 11. Ст. 85.

Размещено на Allbest.ru