Древняя история Украины

Размещено на http://www.allbest.ru/

земледелец славяне причерноморье

Тема 1. Древняя история Украины

1.1 Начала человеческой жизни на территории Украины

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім свині.

З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

1.2 Древнейшие земледельцы и скотоводы на территории Украины

В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис.до н. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім - тканина. Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с.Трипілля Київської області київський археолог Викентій Хвойка у 90рр. 19ст. віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

1.3 Ранний железный век на территории Украины

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дона.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Сімферополю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

1.4 Античные города-государства в Северном Причерноморье

Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави (поліси) були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

Дополнение. Античные города-государства (полисы) в Северном Причерноморье и в Крыму.

Причины и особенности греческой колонизации.

Одним из главных направлений «Великой греческой колонизации VIII - VI вв. до н.э. было Северное Причерноморье. Выявляя причины образования греческих переселенческих колоний, можно выделить ряд теорий, которые можно подразделить на:

«демографическую» - перенаселение материковой Греции и, как следствие - миграция населения;

«аграрную» - нехватка земли в метрополии - поиск плодородных пахотных земель и пастбищ вне Греции;

«торговую» - торговая экспансия (проникновение) греческих товаров в страны Средиземноморья;

«социальную» - борьба между различными слоями греческого населения заставляла побежденных искать убежища в далеких землях;

«этническую» - национальный состав полисов не был однородным и межэтнические противоречия также подталкивали многих к переселению;

«сырьевую» - в новых землях греки искали источники сырья, которого в самой Греции, учитывая рост населения, было недостаточно;

«военную» - к миграции греков (особенно ионийских - малоазиатских) подталкивала постоянная агрессия со стороны лидийцев и персов.

Очевидно, что все эти причины в комплексе и составили основные предпосылки расселения греков по всему Средиземноморью, включая сопредельные моря-заливы и устья рек, впадавших в них. В зависимости от обстоятельств места и времени, то один то другой фактор становился основным, но в целом причины колонизации следует рассматривать в совокупности факторов.

Главной особенностью колонизации была тесная торгово-политическая связь колоний с метрополией. Эта особенность определяла и месторасположение полисов в удобных гаванях.

Почти тысячелетнюю историю островков античной цивилизации в Северном Причерноморье, как правило, разделяют на два периода: «греческий» (вторая половина VII - середина I в. до н.э.) и «римский» (середина I в. до н.э. - IV в. н.э.). Характерными чертами первого периода было возникновение и становление городов-государств и Боспорского царства; тесные связи с материковой Грецией; преобладание в жизни колонистов эллинистических традиций и обычаев; стабильность развития колоний; активная урбанизация (регулярное планирование городских кварталов, строительство общественных зданий, храмов, оборонительных сооружений, повышение роли города); начало чеканки монет; преобразование колоний в центры посреднической торговли, которые связывали Элладу с варварским миром; относительно мирное сосуществование (на начальной стадии периода) с населением приморской зоны.

Второй период, напротив, постепенно приводит к утрате полисами политической самостоятельности. Основными особенностями периода были нестабильность военно-политической ситуации: постепенная переориентация государств Северного Причерноморья на Римскую империю, вхождение тира, Ольвии и Херсонеса в состав римской провинции Нижняя Мезия; варваризация населения полисов; натурализация хозяйства; беспрерывные агрессивные вторжения кочевников; упадок городов-государств. Варварская экспансия, которая двумя волнами прокатилась Черноморским побережьем (готов - в III в., гуннов - в IV в.), нанесла смертельный удар греческим полисам. Большинство городов-государств сошли с исторической арены, уцелели лишь Пантикапей и Херсонес, которые со временем попали под власть Византийской империи.

Крупнейшие античные города-государства в Северном Причерноморье.

Основателями греческих полисов в Северном Причерноморье были в первую очередь выходцы из Милета и Гераклеи Понтийской, расположенных в Малой Азии, в колонизации Причерноморья принимали участие и выходцы из других мест Греции (Эфеса, Теоса и др.). Во второй половине VII в. до н.э. на острове Березань греки основали город Борисфениду, первое поселение в Северном Причерноморье. За ним появились Ольвия, Тира, Пантикапей, Херсонес, Феодосия, Фанагория и др. города. Основными центрами античной цивилизации в Причерноморье стали районы Днепрово-Бугского и Днестровского лиманов, Юго-Западный Крым, Керченский и Таманский полуострова.

Политическая, хозяйственная и духовная жизнь городов-государств.

Греки-колонисты привезли с собой на новые земли традиционную для Древней Греции форму социально-экономической и политической организации жизнедеятельности общества - полис. Полисная модель органично соединяла в себе сам город как центр общественно-политической жизни, ремесла, торговли и культуры, а также хору - прилегающую сельскохозяйственную округу. Такая структура давала возможность городу-государству быть самостоятельной, самодостаточной, жизнеспособной единицей.

Греческие полисы по своему политическому статусу были (кроме Боспорского царства) рабовладельческими республиками, которые имели свою законодательную (народные собрания), исполнительную (коллегии и магистраты) и судебную власть. «Полноправные граждане» полисов, в отличие от рабов, иноземцев и женщин, имели широкие права по управлению полисом. В зависимости от преобладающей политической силы рабовладельческие республики были либо аристократическими, как Ольвия, либо демократическими, как Херсонес VI - I вв. до н.э.

Тысячелетняя история античной цивилизации в Северном Причерноморье имела серьезные последствия и значение для развития этих территорий:

в ходе колонизации на местную основу был перенесен демократический строй, что способствовало становлению государственной традиции у местных народов;

греческие переселенцы не только передавали местным племенам прогрессивные технологии земледелия и ремесла, а и активно включали его в товарно-денежные отношения;

возникновение античных городов-государств обусловило расширение процесса урбанизации Причерноморья;

разносторонние контакты местных племен с греками способствовали расширению опыта и достижений передовой для того времени античной культуры.

В своей совокупности все эти процессы не только заметно ускорили темпы исторического развития населения Крыма, Поднестровья, Побужья и Поднепровья, а и на длительное время обозначали южный вектор цивилизационного развития украинских земель, что в дальнейшем способствовало тесным контактам Киевской Руси и преемницы античной культуры - Византии.

Боспорское царство.

Боспорское царство возникло в 480 г. до н.э. как объединение греческих колоний по обоим берегам Керченского пролива (Фанагория, Горгиппия и др.) под властью наследственных правителей-архонтов Пантикапея (находился на месте современной Керчи). Во времена династии Спартокидов (438-109 гг. до н.э.) царство значительно расширило территорию: в конце 5в. до н.э. началось завоевание Нимфея и Феодосии в Крыму, в середине IV в. - меотийские (Меотида - Приазовье) племена на Таманском полуострове. Окончательная победа над Феодосией в середине IV в. до н.э. способствовала распространению влияния Спартокидов на всем Керченском полуострове, включая его скифское население. На таманском берегу владения царства простирались до современного Новороссийска, а на северо-востоке свера боспорского влияния распространялась до устья Дона, где находился город Танаис со смешанным греко-меотийским и скифским населением. Результатом всех этих завоеваний было получение Спартокидами новых портов и торговой монополии, большой площади плодородных земель и права хлебного экспорта.

Основу боспорской экономики составляло сельское хозяйство, а также оживленная торговля, в первую очередь хлебом, со всем эллинским миром. Общая численность населения царства составляла около 200 тыс. человек, из которых 2/3 жили в сельских районах. Важными предметами экспорта были, помимо зерна, - рыба, шкуры, рабы. Из Греции, Малой Азии, островов Эгейского моря в боспорские полисы импортировали ремесленные изделия - оружие, глиняную посуду, украшения, ткани, масло и вино. Крупнейшими городами на Керченском полуострове были: Пантикапей, Нимфей, Феодосия, Мирмекий, Тиритака, Киммерик; на Тамнском - Фанагория, Кепи, Горгиппия, Гермонаса. В дельте Дона Боспор содержал торговые поселения - фактории, а с III в. до н.э. там находился крупный боспорский торговый город - Танаис. В III в. до н.э. Пантикапей начал регулярно чеканить собственную монету.

В Боспоре почитали как греческих (Афродита, Аполлон, Деметра, Дионис, Зевс и др.), так и восточных (Кибела, Астарта, Кора идр.) богов. Особо популярными были культы богов, связанных с плодородием и земледелием.

Во второй половине IV в. до н.э. Боспорскому царству пришлось пережить тяжелую войну со скифами. После смерти царя Перисада I в конце IVв. начались жестокие усобицы между его сыновьями, в которых принимали участие и местные племена кочевников. Район боевых действий охватывал все Прикубанье, и нижнее течение Дона. Ухудшилась и внешнеполитическая ситуация.

С конца II в. до н.э. Боспорское царство было частью Понтийского царства. Не надеясь на свои силы, боспорский царь Перисад V, передал ласть понтийскому царю Митридату VI Евпатору. Во время переговоров о передаче власти на Боспоре в 107г. до н.э. вспыхнуло восстание под руководством скифа Савмака. В восстании принимали участие боспорская беднота, рабы, часть кочевников, проживавших на территории царства. Полководец Митридата 6 Диофант жестоко подавил восстание, с этим событием археологи связывают значительные разрушения в городах и поселениях Керченского полуострова. Экономические и военные ресурсы Боспора Митридат VI использовал в борьбе с Римом, возложив большую дань на них серебром и зерном. В 80-х гг. I в. до н.э. жители Боспора подняли восстание против Митридата, но вновь были им покорены. Управление Боспорским царством Митридат передал своему сыну, который предал отца и перешел на сторону Рима. Митридат вновь вынужден был применить силу с целью превращения Боспора в плацдарм для войны с Римом, так как потерял свои главные владения в Малой Азии в 65 г.до н.э. после поражения от войск Помпея. Однако не получив поддержки ни в армии, ни у населения, ни даже у своего сына Фарнака, который поднял восстание с целью захвата власти, в условиях морской блокады Боспора римским флотом, к которму добавилось еще и разрушительное землетрясение; Митридат покончил жизнь самоубийством в 63 г. до н.э. Боспорское царство попадает в зависимость от Рима.

Во второй половине I в. до н.э. Боспор попытался выйти из зависимости и в течение более ста лет между Боспором и Римом шла борьба. Рим считал Боспор источником хлеба, сырья и важным стратегическим пунктом. Во второй половине II века нашей эры начался период стабильности и нового хозяйственного подъема царства, продолжавшегося под протекторатом Рима почти полтора столетия. Одновременно шел процесс «варваризации» боспорских полисов (смешанные браки, взаимопроникновение культур) в связи с нашествием сарматов, правители которых занимали высокие должности в Боспоре. Среди жителей боспорских полисов появляются христиане и почитатели иудаизма. В конце третьего века нашей эры в Боспоре вновь начинаются усобицы. После нашествия в Северное Причерноморье гуннов, Боспорское царство попадает под их протекторат, а в шестом веке территория царства была присоединена к Византии.

1.5 Древние славяне

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Размещено на Allbest.ru