Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 р. - початок 1930-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

УДК 947-058.237 “19”

Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 р. - початок 1930-х рр.)

Спеціальність - 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Тарапон Оксана Анатоліївна

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії і культури України історичного факультету Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту імені Г.С.Сковороди.

Захист відбудеться “6” вересня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул.Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “5” серпня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Божко О.І.

радянський література інтелігенція

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. ЇЇ обсяг 195 сторінок. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (28 сторінок, 415 назв), додатків.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Ми свідки того, якою великою є роль історичного досвіду у процесі національного відродження нашого народу, в розбудові незалежної Української держави. Звернення до історії з новою силою пробуджує національні та громадянські почуття, формує духовні підвалини. Посилює історичну відповідальність дослідників. А отже, питання про те, якою мірою життя потребує послуг літературно-мистецької інтелігенції, має сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне знання. Більше того, ми не можемо ставитися до діяльності літературно-мистецької інтелігенції 1920-х - початку 30-х рр. лише як до “Історичної пам'яті”,оскільки це означало б ототожнення її лише з досвідом минулого, позбавляючи вимірів сучасного і майбутнього.

Актуальність вивчення проблеми сьогодні зумовлюється також тим, що, по-перше, в наш час значно підвищується роль інтелігенції в пошуках шляхів і способів виходу суспільства з кризи, побудови демократичної правової держави; по-друге, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до духовної культури свого народу, його минулого і сучасного, а отже, зростає інтерес до безпосередніх творців культурних цінностей - літературно-мистецької інтелігенції.

Всебічне дослідження проблеми дозволить глибше зрозуміти, як відбувалися процеси становлення тоталітарної системи і партійної монополії на інтелектуальний розвиток суспільства, що породжувало причини майбутньої кризи радянського режиму та багатьох негараздів сучасного розвитку України в культурній сфері, соціальній свідомості громадян, підвалинах їх морального життя. Детальне вивчення процесів культурного розвитку України в 1920-ті рр., обгрунтування всіх складних і неоднозначних явищ процесу українізації, визначення місця і ролі в цих процесах української літературно-мистецької інтелігенції, аналіз взаємовідносин останньої з правлячим режимом - усе це допоможе політикам тепер і в майбутньому не допустити повторення багатьох помилок попередніх етапів розвитку країни.

Отже, актуальність дослідження даної проблеми зумовлюється не лише необхідністю її методологічного переосмислення, а й потребою історіософського підходу до питань “Літературно-мистецька інтелігенція і творчість” в тоталітарній системі, нормативно-ціннісні критерії оцінки діяльності літературно-мистецької інтелігенції радянської доби.

Визначаючи актуальність та значення поставленої теми, автор, перш за все, виходила з її недостатньої наукової розробки в історичній літературі. Обрана тема в задуманому плані не була ще об'єктом спеціального дослідження, не дивлячись на її актуальність в науковому, практичному і виховному відношеннях. Тому назріла потреба її розробки на основі архівних документів та матеріалів з урахуванням сучасних підходів до наукового дослідження.

Об'єктом історичного аналізу є літературно-мистецька інтелігенція України як суспільно-професійна група, що має свої соціально-психологічні, соціокультурні та етичні особливості з її специфічним буттям в умовах тоталітарної системи..

Предметом дисертаційного дослідження є становище, суспільно-політичні позиції та основні напрямки і форми літературно-мистецької діяльності інтелігенції в умовах українізації 1923 - початку 1930-х рр. та її згортання тоталітарно-репресивним режимом. Розриваючи літературно-мистецьку діяльність інтелігенції, автор враховувала те, що проходила в рамках зовсім іншого універсуму культури, зумовленого тоталітарною системою.

Територіальні межі дослідження окреслюють територію Української СРР періоду 1920 - поч.30-х рр. у відповідності до адміністративно-територіального поділу. Використання у роботі назви “Україна” стосується лише території УСРР, яка входила тоді до складу СРСР.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1923 - поч.1930-х рр. - від офіційного проголошення політики українізації до поступового обмеження і згортання її, прибуття в Україну П.Постишева і початку масових репресій. Таке часове поле, на наш погляд, дозволяє простежити роль і внесок літературно-мистецької інтелігенції в національно-культурний розвиток України на різних етапах українізації, аж до її згортання. Автор часом свідомо виходить за означені хронологічні межі дисертаційного дослідження, оскільки концептуальні основи політики радянської влади щодо інтелігенції закладалися ще з перших пореволюційних років, хоч повністю були сформовані протягом 1920-х рр. Окрім того, проголошена радянським урядом політика українізації для української інтелігенції стала, фактично, реальною можливістю продовжити розпочатий в період УНР процес національно-культурного розвитку України в офіційно дозволених рамках.

Актуальність і ступінь наукової розробки проблеми зумовили мету дослідження. Вона визначається тим, щоб на основі аналізу архівних джерел, періодики 1920-х - поч.30-х рр., опублікованих документів та наукових праць показати становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції в умовах зміцнення радянської влади; розкрити її роль в національно-культурному розвитку України в контексті політики українізації; виявити внесок інтелігенції у відродження національних традицій в літературі і мистецтві, в піднесенні національної свідомості українського народу, посиленні його державницьких настроїв; висвітлити згубні наслідки згортання українізації для національно-культурного розвитку України та його творців - літературно-мистецької інтелігенції.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

-проаналізувати політику радянської влади в національно-культурному питанні, як вирішального фактору, що визначав становище літературно-мистецької інтелігенції в суспільному житті 1920-х - поч.30-х рр;

-на основі сучасних методологічних підходів розкрити суспільно-політичні позиції літературно-мистецької інтелігенції в умовах політики українізації;

-показати специфіку взаємовідносин літературно-мистецької інтелігенції і радянської влади, виявити прояви опору діячів літератури і мистецтва становленню тоталітарної системи;

-проаналізувати основні напрямки і форми літературно-мистецької діяльності інтелігенції в процесі національно-культурного розвитку;

-розкрити внесок літературно-мистецької інтелігенції України в розвиток національної культури;

-виявити роль діячів літератури і мистецтва в духовному житті українського народу, підвищенні його національної самосвідомості;

-показати вплив згортання українізації на життя і творчість літературно-мистецької інтелігенції, розвиток української культури.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній на основі узагальнення матеріалу вперше досліджується становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції в умовах політики українізації 1923 - поч.1930-х рр., висвітлюються результати діяльності інтелігенції та її внесок в національно-культурний розвиток України в галузях літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру і кіно. В центр дослідження поставлено принцип персоналізму, що дозволяє висвітлити проблему через призму долі діячів культури, імена яких довгий час були лише прикладним фактором в історії культури.

Вплив зовнішніх факторів на творчу діяльність літературно-мистецької інтелігенції розглядається під кутом зору ідеологізації та політизації культурного життя в умовах становлення і зміцнення тоталітарної системи

У дослідженні вперше до наукового обігу введено матеріали архівів, періодичних видань 1920-х - поч.30-х рр., епістолярної спадщини представників творчої інтелігенції, які дозволяють по-новому глянути на складний процес взаємовідносин партійно-державних структур і літературно-мистецької інтелігенції, її діяльності в умовах суперечливого курсу українізації.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають фундаментальні теоретичні розробки про соціальні аспекти творчої діяльності інтелігенції, норми і цінності історичної науки, етапу інтелігента-митця та його відповідальність перед суспільством, про соціальні цінності суспільства, критерії цивілізованого суспільства та ін. Автор керувалася принципами об'єктивності, історизму, пріоритету фактів, загальнолюдських цінностей, що передбачає об'єктивний аналіз подій та явищ. Дисертантка використовує методи історично-порівняльного і системно-структурного аналізу, функціонального підходу до визначення суспільних явищ, а також базувалася на хронологічно-проблемному викладі матеріалу з історії літературно-мистецької інтелігенції 1920-х - поч.30-х рр.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її результати та фактичний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії української інтелігенції, національної культури 1920-х - початку 1930 рр., при розробці лекційних та спеціальних курсів.

Наукова апробація основних положень роботи проводилася на науково-практичній конференції, присвяченій 400-річчю від Дня народження видатного державного, політичного і військового діяча - Богдана Хмельницького (Переяслав-Хм., 1995р.), на п'ятій Міжнародній науково-практичній конференції “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі” (Київ, 1997 р.), на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (Київ, 1998 р.), а також на методологічних семінарах кафедри історії і культури України Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім.Г.С.Сковороди. Основні результати дослідження знайшли відображення у 8 наукових статтях, які ввійшли до збірників “Наукові записки з української історії” (випуск IV, V, VI), “Переяславська земля і світ людини” (1998 р.), “Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка” (випуск 39, 1998 р.) та журналу “Рідна школа” (№9, 1998 р.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” зроблено історіографічний огляд літератури та проаналізовано джерельну базу роботи.

У історіографічній спадщині слід виділити два якісно відмінних періоди вивчення проблеми - радянський та пострадянський. Перший має свої умовні етапи розвитку, які відрізняються між собою ступінню нагромадження історичних знань про літературно-мистецьку інтелігенцію, політичними та ідеологічними нашаруваннями щодо її діяльності, науковими парадигмами.

Протягом 1920-х рр. проблемам інтелігенції приділяли увагу такі партійні діячі в області культури і освіти, як Г.Гринько, Я.Ряппо, М.Скрипник. Праці останнього, зокрема, відбивають, суперечливість і непослідовність радянської політики в національному питанні. Цікаві дані вміщують матеріали, присвячені висвітленню заходів, завдань, труднощів та досягнень українізації. Викривальні статті проти націонал-ухильництва на “культурному фронті” розкривають суспільно-політичну атмосферу кінця 1920-поч. 30-х рр.

З середини 1930-х - до середини 80- х рр. повна перемога в Україні тоталітарного режиму унеможливила проведення об'єктивних досліджень проблеми літературно-мистецької інтелігенції періоду українізації. Звинувачення активних учасників національно-культурного розвитку України в буржуазному націоналізмі призвело до заборони цілого ряду визначених імен української культури та їх творів. Історіографічні дослідження радянського періоду, в переважній більшості, присвячені або всій інтелігенції, або окремим галузям культури, де імена представників літературно-мистецької інтелігенції згадувалися лише як прикладний фактор. Особливо популярним предметом дослідження були радянська влада і старі спеціалісти, проблеми формування нової інтелігенції. Дослідження радянського періоду позначені ідеологічними штампами, цілком відбивають вади суспільства і часу в якому створювалися.

Новий період дослідження історії інтелігенції розпочався на межі 1980-90-х рр. Сучасну літературу, яка стосується теми “Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 р. початок 1930 рр.)” умовно можна поділити на три групи. Зокрема, це дослідження, що розглядають різні аспекти процесу українізації. Вони аналізують національну політику радянської влади в Україні в умовах якої жило творче покоління 1920-х-поч.30-х рр. До другої групи належать праці, присвячені, власне проблемам інтелігенції даного періоду. З'явилися дослідження, що характеризують різні аспекти соціального феномену інтелігенції, її місця і ролі в суспільстві. В українській історіографії 1990-х рр. проблеми інтелігенції найбільш повно і різнобічно висвітлюються в працях В.М.Даниленка, С.В.Кульчицького, Г.В.Касьянова. Узагальнюючий характер має робота “Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)”. Репресивні дії радянського уряду проти української інтелігенції взагалі і літературно-мистецької інтелігенції , зокрема, знайшли широке відображення у цілому ряді спеціальних досліджень. З'явилася велика кількість публікацій, присвячених громадській та творчій діяльності відомих представників літератури і мистецтва України, які висвітлюють їх участь в національно-культурному будівництві України.

Значний за обсягом матеріал з проблем літературно-мистецької діяльності інтелігенції в період українізації дає третя група досліджень, присвячених розвитку української культури та окремим її напрямкам: літературі, музиці, театру.

Історичну спадщину історії інтелігенції суттєво доповнюють дисертаційні дослідження, які аналізують окремі аспекти становища, позицій, культурно-громадської діяльності української інтелігенції в 1920-ті рр.

Повне висвітлення питань, пов'язаних з проблемами літературно-мистецької інтелігенції в період українізації, дає література української діаспори. Детальний аналіз більшовицької національної політики містять роботи Г.Костюка. Окремі аспекти українського національно-культурного відродження, участі в ньому інтелігенції та наслідки погрому в українській культурі висвітлюють праці П.Голубенка, Т.Гунчака, М.Семчишина. Репресії проти літературної інтелігенції розкрито в роботах Ю.Лавріненка, В.Петрова.

Не дивлячись на значну кількість праць, літературно-мистецька інтелігенція України 1920-х - поч.30-х рр. Ще не стала об'єктом спеціального дослідження вчених-істориків. Більшість згаданих праць розглядають інтелігенцію в цілому в контексті національної політики партії. Залишилися поза увагою дослідників такі проблеми, як особливості становища та діяльності літературно-мистецької інтелігенції в тоталітарному суспільстві, її взаємовідносини з владою та ін.

Джерельну базу дослідження становлять як опубліковані, так і неопубліковані матеріали п'яти центральних архівів України. Це, насамперед, матеріали Центрального державного архіву громадянських об'єднань України. Зокрема документи Центрального Комітету Комуністичної партії України /Ф.І./, що дають змогу охарактеризувати політику партії в національному питанні, в сфері культури та стосовно інтелігенції.

Розгорнуту уяву про національно-культурне будівництво в Україні в умовах українізації в 1920-х - на поч.30-х рр. дають матеріали Центрального державного архіву вищих органах влади і управління України. Зокрема, фонд Всеукраїнська рада профспілок /ВУРПС/ /Ф.2605/ вміщує матеріали про хід українізації в сфері культури, з другого боку, відбирає процес уніфікації культурного життя в Україні /посилення ідеологічного контролю за діяльністю інтелігенції через роботу профспілок, організацію марксистської критики тощо/. Інформацію про участь літературно-мистецької інтелігенції в процесі національно-культурного розвитку України та початок ідеологічного наступу тоталітаризму на здобутки українізації містять фонди Наркомос УРСР /Ф.166/, НКВС УРСР /Ф.5/, Влас Якович Чубар /Ф.4402/ та ін.

Автор залучила комплекс матеріалів Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського, що дозволяють проаналізувати умови життя та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України, її творчі та громадські позиції. Це фонди Музичного товариства ім. М.Леонтовича /Ф.50/, КозицькогоП.О. /Ф.ХХХІХ/, Дзбанівського А.Т. /Ф.67/, Аніщенка К.Р. /Ф.55/.

Важливе значення для висвітлення проблеми мають матеріали Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Так особисті фонди Врони І.І. /Ф.358/, Довженка О.П. /Ф.690/, Микитенка І.К. /Ф.675/, Підмогильного В.П. /Ф.107/, Багряного І. /Ф.1186/, Зерова М.К. /Ф.28/ відображують творчу діяльність мистецької, театральної та літературної інтелігенції, містять матеріали про культурне життя України періоду українізації.

Для розкриття репресивної політики тоталітарного режиму щодо літературно-мистецької інтелігенції велике значення мають матеріали Державного архіву служби безпеки України. Листи, заяви, записки секретно-політичного відділу ГПУ УССР та інші документи, що містяться в архіві, дають змогу скласти уявлення про роботу каральних органів, засобами яких вже з кінця 1920-х рр. відбувався погром національно-культурного розвитку України та його представників - літературно-мистецької інтелігенції.

Важливим джерелом для дослідження проблеми “Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації /І923 р.-початок 1930-х рр./” є періодичні видання. Дослідником використано і введено в науковий обіг матеріали понад 100 публікацій тогочасних періодичних видань, таких як: журнали “Життя й революція”, “Барикади театру”, “Музика” (“Музика масам”), “Вапліте”, “Шлях до комунізму”, “Революция и культура”, “Жизнь искусства”, “Наука на Україні”; газети “Література, наука, мистецтво”, “Комуніст”, “Вісті ВУЦВК”, “Час”, “Громадський голос”, “Русский голос”, “Наше слово”, “Новий час”, “Діло”. Сторінки періодики вміщують багатий і різнобічний критичний матеріал, як партійно-радянських структур, так і позапартійної мистецької критики, що розкриває зміст творчої діяльності художньої інтелігенції, її участь у здійсненні українізації культурного та суспільно-громадського життя, висвітлює конкретний внесок літературно-мистецької інтелігенції в національно-культурний розвиток України, в значній мірі відбиває суспільно-громадську позицію літературно-мистецької інтелігенції та заходи радянської влади в сфері культури. Крім того, журнальні та газетні статті дають можливість прослідкувати зміну партійної політики стосовно інтелігенції протягом 1920-х - на поч.30-х рр.

Доповнює названі групи джерел мемуарна література, яка дає змогу оцінити тогочасну ситуацію з урахуванням точки зору учасників творчого процесу періоду українізації, в значній мірі розкриває суспільно-громадську позицію літературно-мистецької інтелігенції в умовах зміцнення радянської влади. Це, зокрема, спогади про літературно-мистецьке та громадсько-політичне життя 1920-поч.30-х рр. представників української культури Г.Костюка, Ю.Смолича, Б.Антоненка-Давидовича, І.Гончара та ін, життєписи та листи відомих діячів культури, записки щоденників С.О.Єфремова, М.Драй-Хмари.

У другому розділі “Українізація як засіб залучення літературно-мистецької інтелігенції на бік радянської влади” аналізується національна та культурна політика більшовиків в Україні, яка обумовлювала соціальне становище літературно-мистецької інтелігенції в радянському суспільстві, простежуються процес формування офіційного курсу стосовно творчої інтелігенції та механізму керівництва її діяльністю, особливості взаємовідносин представників творчих професій і влади в умовах політики українізації.

У роботі відзначається, що політика українізації для радянської влади була не щирим заходом національно-культурного розвитку радянських республік, а засобом для досягнення конкретних політичних завдань, зокрема: зміцнення своїх позицій в Україні, встановлення партійної монополії в культурі та підпорядкування культурного процесу інтересам радянського керівництва, залучення літературно-мистецької інтелігенції на бік влади та використання її інтелектуального потенціалу для соціалістичного культурного будівництва. Партійна лінія в сфері культури скеровувалася на проведення культурної революції в країні, яка передбачала ревізію або заперечення культурної спадщини минулого та створення нової пролетарської культури, що мала творитись класово близькими та ідеологічно витриманими людьми. Тому, декларуючи свій нейтралітет в питаннях культури, з початку 1920-х рр. партія взяла курс на підтримку пролетарських митців та їхні організації, до повного забезпечення останнім керівних позицій в культурному житті.

Такий курс створював несприятливі умови життя і діяльності літературно-мистецької інтелігенції, яка на поч.1920-х рр. була нечисельною за кількістю, але мала велику соціальну значимість в суспільстві. Крім того, загальне зниження життєвого рівня населення, “залишковий” принцип фінансування культурної сфери та недбале ставлення влади до розвитку освітніх, мистецьких, культурних закладів спричинили скрутне матеріальне становище літературно-мистецької інтелігенції.

Економічне, суспільно-політичне становище інтелігенції залежало від політики більшовицької партії, яка на державному рівні визначала офіційний курс щодо неї. Партійні дискусії 1920-х рр. з питань місця і ролі інтелігенції в суспільному житті, що торкалися й питань свободи творчості, засвідчили існування в партійних колах двох позицій стосовно інтелігенції: перша, враховуючи специфіку культурної сфери, передбачала більш ліберальний підхід до творчості та інтелігенції; друга - посилення ідеологічного контролю і керівництва професійною діяльністю інтелігенції, розглядаючи останню, як засіб для досягнення певної політичної мети. Врешті, домінуючим стає курс на “розшарування” старої інтелігенції, залучення на бік радянської влади її лояльної частини і боротьба з опозиційною.

Особливістю взаємовідносин літературно-мистецької інтелігенції з радянською владою стало те, що якщо технічна інтелігенція могла працювати на нову владу, будучи нейтральною і аполітичною, то для творчої інтелігенції співпраця з більшовицьким режимом вимагала певної світоглядної переорієнтації. Оскільки головна місія літературно-мистецької інтелігенції засобами мистецтва формувати суспільну думку, громадську позицію населення, то влада не могла змиритися з політичним нейтралітетом діячів культури. Тому головні зусилля партії спрямовувалися на політичне “виховання” творчої інтелігенції, що супроводжувалося ідеологізацією і політизацією культурного процесу в Україні . Засобами політичного контролю і впливу на інтелігенцію були цензура, партійно-радянська преса, профспілки, які здійснювали контроль за її діяльністю, роботою науково-громадських, мистецьких організацій, закладів освіти тощо. Поряд з цим використовувалися репресивні заходи держави, яка користувалася силовими перевагами для того, щоб морально і фізично зломити опонентів.

Перехід старшої генерації інтелігенції на бік радянської влади особливо важкий був для діячів літератури і мистецтва. Часто навіть вихідці з робітничо-селянського середовища не сприймали ідеї революції. Оскільки для української літературно-мистецької інтелігенції визначальним було національне питання, то проголошення 1923 р. політики українізації пришвидшило її перехід до співробітництва з радянською владою. Для української літературно-творчої інтелігенції політика “українізації” означала компроміс, який давав можливість національно-культурної розбудови України. Українізація посприяла процесу зближення української інтелігенції з владою, зміцненню лояльних позицій щодо її політики. Що ж до політичних позицій літературно-творчої інтелігенції, то на початок процесу українізації спостерігався значний відхід інтелігенції від політичного життя. Більша частина літературно-мистецької інтелігенції, висловлюючи лояльність до радянської влади та її політики, своєю творчістю намагалася відстоювати загальнолюдські, гуманістичні цінності, таким чином, невільно стаючи в опозицію тоталітарному режимові. Опір літературно-мистецької інтелігенції становленню тоталітарної системи не носив загального і організованого характеру, але він все ж таки був і проявився у відмові йти на “співпрацю” з партійним режимом, в творчих дискусіях, опорі політизації культурного життя, в намаганні впроваджувати декларовані гасла українізації в дійсність, у піднесенні не інтернаціонального, а саме національно-культурного розвитку республіки, орієнтації на кращі зразки світової культури тощо.

У третьому розділі “Літературно-мистецька діяльність інтелігенції в умовах українізації” розкривається її внесок в розвиток самобутньої української культури, виведення останньої із стану провінційної відсталості до світового рівня, пробудження мистецькими засобами національної свідомості українського народу.

У розділі підкреслюється, “українізація”, впроваджувана більшовиками, як тактика зближення з українським народом, зустрілася з процесом національно-культурного відродження, що йшов знизу вгору. В значній мірі сама політика українізації відбувалася під натиском національно свідомої частини суспільства. Тому ключова роль у її здійсненні належала інтелігенції, для якої даний курс на практиці означав дерусифікацію та подальший національно-культурний розвиток України.

Самовіддана праця літературно-мистецької інтелігенції в процесі творення нової культури дала багаті плоди: створювалася національна літературна класика, швидкими темпами розвивалося українське мистецтво (театр, кіно, музика, живопис).

Зусилля літературно-мистецької інтелігенції України в 1920-ті рр. були сконцентровані, по-перше, на виведення української культури з відсталого провінційного становища на європейський шлях розвитку; по-друге, засобами художнього слова та мистецтва подолати комплекс меншовартості українського народу, пробудити його національну самосвідомість і поставити в ряд висококультурних, цивілізованих націй.

Пошуки українською інтелігенцією альтернативних шляхів розвитку національної культури відбувалися на чисельних дискусіях 1920-х рр. Вони засвідчили прагнення визначити роль України у світі, з'ясувати напрям орієнтації українського світогляду (захід чи схід), відстоювати справжнє, а не графоманське мистецтво. В процесі подолання русифікаторських тенденцій в українському суспільстві більшість діячів культури зверталася до Європи, як зразка класичного високохудожнього мистецтва.

Українську культуру 1920-х - поч. 30-х рр. репрезентувала ціла плеяда талановитих, відомих імен (як старшої генерації, так і молодих перспективних початківців). Саме їм належить головна роль в процесі національно-культурного розвитку України, у впровадженні декларованих більшовицькою партією гасел українізації в дійсність. Діяльність літературно-мистецької інтелігенції, головним чином, спрямовувалася на вироблення національного стилю в мистецтві; збагачення національної культури здобутками світової класики; розробку нових актуальних тем; ознайомлення широких кіл громадян із наддбаннями світової та вітчизняної культури.

Величезна культурно-громадська, просвітницька робота літературно-мистецької інтелігенції проводилася через створення та діяльність різноманітних художньо-мистецьких організацій, асоціацій, груп. Вони організовували пересувні виставки, концерти-лекції, літературні читання, диспути тощо, із залученням широкої громадської аудиторії. Значна кількість літературно-мистецьких об'єднань та колективів видавали власний друкований орган, який намагалися зробити доступним народним масам. Зусиллями літературно-мистецької інтелігенції зміцнювалася сітка мистецько-освітніх закладів, де проходила підготовка професійних кадрів для подальшого розвитку національної культури.

Таким чином, в ході українізації, завдяки активній участі в цьому процесі літературно-мистецької інтелігенції, долалася дореволюційна обмеженість і провінційність української культури, велася боротьба з русифікаторськими тенденціями. Завдяки цьому, літературно-мистецька інтелігенція зіграла вирішальну роль у формуванні національної свідомості українського народу, підвищенні його культурного рівня та в прилученні до надбань світової культури.

У четвертому розділі “Згортання українізації та її вплив на становище і діяльність літературно-мистецької інтелігенції” висвітлено наступ тоталітарно-репресивної системи на здобутки українізації, згортання національно-культурного розвитку та його трагічні наслідки для діячів української культури, проаналізовано методи більшовицької боротьби з національною свідомою інтелігенцією, засоби усунення літературно-мистецької інтелігенції від впливу на суспільство.

Наступ тоталітаризму в культурній сфері став відчутним вже з другої половини 1920-х рр. з приїздом в Україну Л.Кагановича, що ознаменувалося посиленням партійного контролю за сферою культури та діяльністю інтелігенції. Курс на згортання українізації засвідчив червневий пленум ЦК КП/б/У 1926 р., де було розпочато процес ідеологічної боротьби проти ініціатора літературної дискусії М.Хвильового та його однодумців. Творчі дискусії 1920-х рр. заходами партії було переведено у політичне русло і використано як плацдарм боротьби з національно-свідомою інтелігенцією. Серед засобів більшовицької влади, спрямованих на встановлення партійної монополії в культурі важливе місце посідала пролетарська критика, зусилля якої спрямовувались на контроль ідеологічної витриманості творів та проведення ідеологічної боротьби в культурі. У боротьбі проти національно свідомої літературно-мистецької інтелігенції за утвердження комуністичної ідеології в культурі партія широко використовувала пролетарський культурний авангард. Було санкціоновано зверху протистояння між старою генерацією інтелігенції і пролетарським культурним молодняком, який мав заступити непролетарську інтелігенцію. Свого роду мистецький протекціонізм у культурі створював нездорову атмосферу зарозумілості молоді та цькування старшої генерації митців. Формувалася пролетарська маса читачів і глядачів, що мала не лише “споживати” мистецьку продукцію, але й впливати на тематику творчості. В кінці 1920-х - на поч. 30-х рр. завоювання культурної сфери пролетарським авангардом відбувалося прискореними темпами через літературно-мистецькі призови. На противагу творчим спілкам інтелігенції старої формації створювалися пролетарські мистецькі організації. Так, в літературі претендентом на завоювання пролетарської гегемонії стала Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), в малярстві - Об'єднання молодих митців України (ОММУ), в музиці - Асоціація пролетарських музик України (АПМУ) тощо.

Крім того, стратегія більшовиків була націлена на посилення та використання незгод у колах літературно-мистецької інтелігенції, з метою загострення ідейно-політичного протистояння в культурній сфері.

У міру посилення духовної гегемонії в культурі влада перейшла до поступового фізичного усунення інтелігенції від впливу на суспільство. В кінці 1920-х рр. влада почала ліквідацію політики “українізації” та її наслідків, які ставали неконтрольованими і небезпечними для тоталітарного режиму. Приводом для згортання українізації та початком масового терору над інтелігенцією стала судова справа СВУ, що супроводжувалося широкою антиукраїнською та антиінтелігентською кампанією в радянській пресі.

Трагічною межею українізації став 1932-33 рр. Квітнева постанова 1932 р. “Про перебудову літературно-художніх організацій” засвідчила посилення централістської, уніфікаційної політики в культурі. Постанова ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР, підписана Й.Сталіном і В.Молотовим у зв'язку з проведенням хлібозаготівельної компанії, уже фактично означала кінець “українізації”. кінцевим етапом став листопадовий об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У 1933 р., який засвідчив кардинальні зміни в національній політиці партії і, фактично, санкціонував масовий терор проти національно свідомої частини українського суспільства.

Наслідки згортання курсу українізації були жахливими: фізичне, моральне та творче знищення цілої генерації літераторів, музикантів, діячів образотворчого мистецтва, театру, кіно; розгром українського культурного життя, знищення та заборона величезної кількості високохудожніх мистецьких творів, зведення української культури до становища провінційної відсталості. Шлях зворотнього руху від кращих зразків європейського рівня в літературі і мистецтві до уніфікованого радянського простежується на прикладі творчості М.Рильського, П.Тичини та інших.

В результаті проведеного дослідження автор дійшла наступних висновків:

Стратегія радянської влади в національному та культурному питаннях була націлена на досягнення певних політичних цілей, а не вільного національно-культурного розвитку України. В таких умовах становище літературно-мистецької інтелігенції було неоднозначним: від проведення дискусій про місце і роль інтелігенції в радянському суспільстві та її права на свободу творчості, до викорінення інакомислення, плюралізму в творчому процесі, насадження партійної монополії в сфері культури.

Проголошення українізації посприяло процесу зближення літературно-мистецької інтелігенції з радянською владою, зміцненню лояльних позицій щодо її політики. На початок українізації більша частина інтелігенції відійшла від політичного життя. Але на відміну від інших професійних груп, літературно-мистецька інтелігенція, в силу специфіки своєї діяльності, не могла залишатися на позиціях політичного “нейтралізму” й становила опозицію антидемократичному режимі, що проявилася у відстоюванні загальнолюдський цінностей, на противагу класовим.

Основними напрямками діяльності літературно-мистецької інтелігенції в рамках українізації були: розвиток національної літератури і мистецтва; створення нових шкіл, напрямків, течій, творчі пошуки нових форм і мистецьких засобів; виведення української культури з провінційного становища та орієнтація на Захід; просвітницька діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості українського народу.

Ліквідація здобутків українізації супроводжувалася повною уніфікацією культурного життя, духовним та фізичним винищенням літературно-мистецької інтелігенції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПРАЦЯХ

Статті:

1.Творча інтелігенція в українському відродженні 20-х-поч.30-х рр. ХХст. //Наукові записки з української історії.-Переяслав-Хм., 1997.-Вип.ІV.-С.56-61.

2.Творча інтелігенція в суспільно-політичному житті України 20-х рр. ХХст. //Наукові записки з української історії.-Переяслав-Хм., 1997.-Вип IV.-С.6-12 (У співавторстві з В.В.Гречкою).

3.Інтелігенція 20-х - 30-х рр. ХХ ст. в об'єктиві сучасної історіографії //Наукові записки з української історії.-Переяслав-Хм., 1998.-Вип.V.-С.29-33 (У співавторстві з В.П.Коцуром).

4.Інтелігенція і суспільство: спірні питання радянської історії //Наукові записки з української історії.-Переяслав-Хм.- Чернівці, 1998.-Вип.V.-С.33-35.

5.Інтелігенція і формування інтелекту нації (20-30-ті рр. ХХ ст.) //Рідна школа.-1998.-№9.-С.13-21 (У співавторстві з В.П. Коцуром).

6.Творча інтелігенція в суспільно-політичному житті України 20-30-х рр. ХХ ст. (Методологічні та історіографічні аспекти) //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія.-К., 1998.-Вип.39.-С.29-32 (У співавторстві з В.П.Шевчуком).

7.Інтелігенція в умовах тоталітаризму //Переяславська земля і світ людини.-Переяслав-Хм., 1998.-С.162-164.

8.Українізація музично-культурного життя України: внесок інтелігенції (1923-1933 рр.) //Наукові записки з української історії.-Переяслав-Хмельницький, 1999.- Вип.VI.-С.94-102.

Тези:

9.Богдан Хмельницький і українська ідея М.Хвильового: погляди через віки //Матеріали науково-практичної конференції.-К., 1997.-С.60-62.

10.Українське відродження 1923-1933 років: творча інтелігенція і інтелект нації //Матеріали п'ятої Міжнародної науково-практичної конференції: “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття”. 22-25 травня 1997 р.-Київ-Чернівці, 1997.- Ч.1.-С.515-519.

11.Інтелектуальний потенціал мистецької України 20-х рр ХХ ст. //Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя”. 22-23 жовтня 1998 р.-Київ-Чернівці, 1998.-Ч.2.-С.227-234.

Размещено на Allbest.ru