Наказний гетьман Павло Полуботок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний Педагогічний Університет ім. М.П. Драгоманова

Реферат з історії України на тему: "Наказний гетьман Павло Полуботок"

Підготовила: Полуфанова Тетяна

Київ 2012 р.

План

Вступ

1. Доля родини Павла Полуботка та початок його служіння

2. Участь у політичному житті Гетьманщини

3. Становлення Малоросійської колегії

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Павло Полуботок чи не найвизначніша постать в історії України.

Козацький рід Полуботків відомий ще з ХVІІ століття. За гетьмана Дем'яна Многогрішного у Чернігівському полку служив сотник Артемій Полуботок. Його син Леонтій був Переяславським полковником і генеральним бунчужним, а його сім'я родичалася із Самойловичами. У 1687 році Самойлович був зміщений. Всі родичі і друзі опального гетьмана опинилися в немилості. Був позбавлений полковничої посади Леонтій Полуботок, а його син Павло, аж до 1705 року офіційної посади не займав, був приписаний до Чернігівського полку і займався в основному облаштуванням свого господарства. Лише у 1705 році він був призначений чернігівським полковником.

Нащадок величного роду - Павло Леонтійович Полуботок, опинився в ролі гетьмана в найбільш несприятливий для України момент. Позаду лишились трагічні для історії держави події: битва під Полтавою та перехід гетьмана Мазепи на бік шведів; розгром Запорізької січі, вчиненого військами царського улюбленця Олександра Меньшикова (Петро І вирішив, що Україні дано занадто багато прав і свобод).

В "Історії русів" Полуботка наділено рисами патріота-громадянина, відданого ідеалам козацької України, справжнього речника українського суспільства, який не боїться говорити правду в очі грізному монархові.

1. Доля родини Павла Полуботка та початок його служіння

Павло Полуботок народився близько 1660 р. ймовірно на Чернігівщині в заможній козацько-старшинській родині. Батько Леонтій Полуботок за гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича зробив неабияку кар'єру в лівобережному козацькому війську: писар Чернігівського полку, чернігівський сотник, генеральний бунчужний, генеральний осавул і, нарешті, переяславський полковник.

У 1670х роках Полуботок навчався у Києво-Могилянській академії. У 1680 році він одружився з Єфимією Самойлович - племінницею Івана Самойловича. Після закінчення академії Павло служив у Запорозькому Війську як військовий товариш Чернігівського полку, а згодом отримав ранг значкового товариша.

Однак родинні зв'язки з гетьманом Самойловичем ще не гарантували Полуботку спокійного життя. Навпаки, коли булаву прибрав Іван Мазепа ця обставина коштувала Леонтію Полуботку полковницького уряду. І хоча пізніше Мазепа повернув його на переяславське полковництво й видав охоронний універсал на володіння, стосунки між ними залишилися напруженими.

У 1692 році Мазепа взяв Леонтія та Павла Полуботків під варту в зв'язку із загадковою справою ченця Соломона, який сфабрикував фальшиві листи гетьмана до польського короля, аби скомпрометувати його перед російським урядом. Іван Мазепа закинув Леонтію Полуботку, що той зловживав посадою і бажав розбрату в народі, остаточно усунув його з полковництва, та навіть домігся конфіскації значної частини його маєтків. Відтак знеславлений Леонтій Полуботок мусив повернутися до Чернігова. Невдовзі, у 1695 році він помер і був похований у Чернігівському Єлецькому монастирі.

Павлу Полуботку довелося мало не все розпочинати з початку, та ще й під пильним наглядом з боку Івана Мазепи, який опанував становище на Лівобережній Україні і позбавився ймовірних конкурентів. Протягом 90-х років XVII століття він інколи згадувався в документах спершу як військовий товариш, згодом - значковий військовий товариш Чернігівського полку. 1701 року П. Полуботок брав участь у складі, призначеної гетьманом комісії для розмежування земель Київського магістрату й Київського Кирилівського монастиря. Нарешті Іван Мазепа змінив ставлення до Павла. У червні 1703 року, за заслуги у війську, гетьман затвердив за ним землі у Ропській та Білоуській сотнях Чернігівського полку. Близько у 1705 році за згодою Івана Мазепи Павло Полуботок обійняв уряд чернігівського полковника, що залишався вакантним після смерті Ю. Лизогуба. Коли в жовтні 1708 року Іван Мазепа перейшов на бік Карла XII, він мусив зробити вибір. Чи Павло Полуботок зорієнтувався в непевній ситуації й відчув приреченість цієї участі, чи образа на Мазепу за негаразди минулого, але їхні шляхи розминулися.

Павло Полуботок один з перших серед небагатьох козацьких полковників, котрі не підтримали Мазепу, прибув до Глухова на військову раду, терміново скликану за вимогою Петра І в листопаді 1708 року. Претендентів на булаву було мало і Павло Полуботок розраховував на першість. Частина старшини бажала підтримати його плани, але втрутився сам цар. Якщо довіряти свідченням О. Рігельмана, він недвозначно висловився щодо кандидатури Полуботка, про те, що Павло дуже хитрий і може прирівнятися до Мазепи. Ці слова вплинули на результат справи. Гетьманом було проголошено стародубського полковника Івана Скоропадського, а Павло Полуботок одержав щедру "компенсацію" у вигляді численних маєтностей. 24 листопада 1708 року тут же, у Глухові Петро І надав Полуботку за вірність у боротьбі проти Карла ХІІ, жалувану грамоту на кілька сіл, які раніше належали племіннику Мазепи - І. Обидовському. В грудні 1708 року в Лебедині, де Петро І правив суд над "мазепинцями", Полуботок одержав від царя у власність містечко Любеч з перевозом на Дніпрі, Любецьким і Лоєвським озерами та зі всіма приналежними до міста лісами і ділянками, а також інші маєтності, що перед тим були власністю Мазепи та Орлика. І в травні 1716 року гетьман Іван Скоропадський затвердив за Павлом Полуботком придбані ним землі в Любецькій сотні.

За підрахунками Я. Шульгіна, Павлу Полуботку належало близько 3200 селянських дворів, а його володіння розлягалися на терені насамперед Чернігівського, а також Лубенського, Гадяцького, Ніжинського, Сумського й Охтирського полків. Відомо, що він контролював і навіть намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку, іноді здійснював масштабні торговельні операції за участю польських купців.

На просторах Лівобережної України були розкидані Полуботкові "двори з хоромами" - у Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Грунках, Буймирі, Оболоні, Орлівці, Савинках, Довжику, Боровичах. Будинок Полуботка у Боровичах згодом перероблено в церкву, малюнок якої вміщений в "Ілюстрованій історії України" Михайла Грушевського. Але головна резиденція Полуботка знаходилась у Чернігові. В самісінькому центрі міста, в межах стародавнього дитинця йому належала двоповерхова кам'яниця, але мешкав Павло Полуботок разом з родиною на мальовничій околиці Чернігова - Застриженні.

Приватне життя Павла Полуботка не завжди було безхмарним. У лютому 1717 року померла його перша дружина Євфімія Самойловичева, мати п'ятьох дітей Павла Полуботка - Андрія, Якова, Олени, Ганни-старшої та Ганни-молодшої. У листопаді 1718 року 58-річний чернігівський полковник одружився вдруге на дочці ніжинського полкового судді Ганні Лазаревичевій, удові військового товариша Р. Жураківського. Минав час, полишили батьківський дім, повиходили заміж доньки. Одну з них, Олену батько видав за Якова Маркевича, автора відомого "Щоденника", улюбленого племінника владної гетьманші Анастасії Скоропадської.

2. Участь у політичному житті Гетьманщини

Що ж до участі Павла Полуботка в політичному житті Гетьманщини у цей час, то вона здебільшого обмежувалася функціями чернігівського полковника. Порядкував Полуботок досить традиційно: виходячи з інтересів старшинської верстви, регулював поземельні відносини, стосунки між козацько-старшинською адміністрацією і органами міського самоврядування. Відомо, наприклад, що в 1721 році "по разсмотрению" Павла Полуботка, якого підтримав і гетьман Іван Скоропадський, Чернігівському магістрату додатково надано земельні угіддя поблизу міста.

Але, здається, Полуботок і надалі плекав у душі неабиякі політичні амбіції. Коли 1718 року Полуботок разом з гетьманом Скоропадським виїхав до Москви "для поклонения царскому величеству", поширився поголос, що його страчено за зухвалість і непокору. У 1722 році архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря Ніл сповістив духовні власті про те, що Павло Полуботок буцімто встановив зв'язок з гетьманом-емігрантом Пилипом Орликом. Звісно ж, ця інформація бралася до уваги російськими урядовцями й викликала з їхнього боку підозріле ставлення до Полуботка.

Після виступу І. Мазепи Петро І взяв курс на поступову ліквідацію політичної автономії Гетьманщини. Аби унеможливити подальші "шатости", в Україні були розквартировані регулярні частини російської армії.

Російські урядовці та військові мало не на кожному кроці втручалися в діяльність козацько-старшинської адміністрації. При гетьмані постійно перебували царські резиденти, до полкових міст було призначено військових комендантів. Робилися спроби послабити авторитет гетьмана, деморалізувати українське суспільство. "Для нашей безопасности на Украине, - писав 1710 року київський губернатор Голіцин канцлеру Головкіну, - надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками й гетманом: не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами й чем-нибудь другим... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами". Так воно, зрештою, і сталося...

Аби зміцнити свої позиції в Україні, Петро І щедрою рукою роздавав землі й уряди російським поміщикам, а також сербам і волохам, які перейшли на його бік під час Прутського походу 1711 року.

Імперський характер мала й економічна політика царату в Україні. Вона руйнувала усталені господарські зв'язки, призводила до примусової переорієнтації зовнішньої торгівлі, позбавляла купців і підприємців самостійності та ініціативи, послаблювала їх конкурентоздатність.

Восени 1721 року закінчилася Північна війна. Ніштадський мир із Швецією дозволив Петру І активізувати політику в Україні. Навесні 1722 року до Москви, де цар, щойно проголошений імператором, урочисто святкував перемогу, прибув з привітаннями Іван Скоропадський. Користуючись нагодою, він порушив клопотання про бодай часткове полегшення становища України. Гетьмана вислухали, пригостили, а 29 квітня 1722 року він одержав указ про заснування Малоросійської колегії в складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Йшлося у ньому про приборкання старшинської сваволі, поліпшення судочинства і оподаткування, але під цією демагогічною машкарою приховувався цілком очевидний політичний зміст, а саме створення поруч з гетьманською адміністрацією паралельної владної структури, яка безпосередньо підлягала російському урядові. Іван Скоропадський намагався протестувати, посилався на колишні "права і вольності", апелював до "статей" Богдана Хмельницького, але даремно. Приголомшений цією новиною, гетьман повернувся на Україну і занедужав липня 1722 року Полуботок, який заступав Скоропадського під час його тривалої поїздки до Москви, "ясновельможному болезненному кланялся". Відчуваючи близький кінець, Іван Скоропадський доручив справи Павлу Полуботку і 3 липня 1722 року помер. Опісля жалібної церемонії в Гамаліївському монастирі, де старий гетьман знайшов свій останній притулок, генеральна старшина і полковники 7 липня зібралися під орудою Павла Полуботка в Глухові й ухвалили універсал до мешканців краю з вимогою дотримуватися спокою. Полуботок негайно відрядив до Москви військових товаришів С. Рубця і В. Биковського з проханням дозволити обрання нового гетьмана. З Москви, однак, їх відправили до Астрахані, куди мав прибути Петро І. Під час аудієнції цар пообіцяв розглянути це питання після повернення з чергового походу до Персії.

3. Становлення Малоросійської колегії

Тим часом на ім'я Павла Полуботка в Глухів надійшов указ про наділення бригадира Вемільянова правом контролювати справи. Варто підкреслити, що хоча в Україні Павла Полуботка по традиції йменували наказним гетьманом, його повноваження російським урядом офіційно затверджені не були, До того ж, в урядових колах на нього дивилися насторожено. полуботок гетьман малоросійський

21 липня 1722 року до Глухова прибув бригадир Вельямінов i одразу ж приступив до виконання своїх обов'язків. Безпосередні функції Малоросійської колегії були окреслені, щоправда тільки в загальних рисах, спеціальною інструкцією від 16 травня 1722 року. Вони, зокрема, полягали в розгляді скарг і апеляцій на рішення адміністративних та судових установ Гетьманщини, контролі за діяльністю Генеральної військової канцелярії, збиранні податків, захисті козаків і посполитих від надмірного тиску з боку старшини. Водночас Вельямінов одержав право на власний розсуд втручатися в будь-яку сферу життя краю. Скориставшись обставиною, коли гетьманська адміністрація була позбавлена керівництва, Вельямінов, аби підкреслити свою зверхність, почав зноситися з Полуботком указами, як з підлеглим. Свідомо провокуючи заворушення, Вельямінов закликав населення подавати в колегію скарги на місцевих панів і урядників. Це спричинило загострення соціальних суперечностей і серйозно занепокоїло старшину. На цьому грунті сталася перша сутичка Вельямінова з Полуботком. Наказний гетьман наполягав, що будь-яка скарга, перш ніж потрапити до Малоросійської колегії, мусить бути розглянута в Генеральному суді. Переконати бригадира не поталанило, але, щоб якось запобігти дальшому втручанню у внутрішні справи Гетьманщини, 19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал. Він мав на меті застерегти старшину від зловживань, вдосконалити судочинство і таким чином на противагу зусиллям Вельямінова, бодай відносно консолідувати українське суспільство. Йшлося про докорінну регламентацію судочинства на досить прогресивних для свого часу засадах. Реалізувати свій намір у повному обсязі Павло Полуботок не зміг, хоча й призначив чотирьох "асесорів" з числа бунчукових товаришів, які мали засідати в Генеральному суді (передбачалося, що надалі функції ці по черзі виконуватимуть усі бунчукові товариші).

Гострий конфлікт між Полуботком і Малоросійською колегією виник з питання про оподаткування населення. На початку серпня 1722 року Вельямінов зажадав докладної інформації з цього приводу, на чітку відповідь Полуботок не спромігся. Зненацька захопили Полуботка і покликання Вельямінова на "статті" Богдана Хмельницького, що передбачали надходження з України до російської скарбниці. Поки наказний гетьман радився із старшиною і консультувався з старожилами (за його наказом на Стародубщині розшукували якогось Середу, який був писарем "под час Хмельнищины"), президент колегії перехопив ініціативу і фактично прибрав до своїх рук фінанси краю. Офіцери Глухівського гарнізону, яким мусили асистувати представники козацької адміністрації, за вказівкою Вельямінова почали збирати "хлебные и денежные сборы, а также медовую и табачную десятину" з усіх без винятку мешканців Гетьманщини. Найбільше постраждала від них старшина, чиї маєтки доти звільнялися від будь-яких податків.

Полуботок не знайшов спільну мову з Вельяміновим, і зважився на контрнаступ. Разом із генеральною старшиною у вересні 1722 року Полуботок звернувся до Сенату із скаргою на зловживання владою з боку Малоросійської колегії. Посланці Полуботка (Д. Володьківський та І. ХоЛодович) повезли в Москву ще й конфіденційні листи наказного гетьмана до російських вельмож "с прошением милостивого патронского ходатайства". 26 листопада надійшла на диво лагідна відповідь. Сенат задовольнив прохання Павла Полуботка і скасував деякі рішення Малоросійської колегії. Збитий з пантелику Вельямінов, однак, відмовився виконувати сенатський указ "до повторной его величества резолюции". У середині грудня 1722 року Полуботок відновив клопотання про обрання гетьмана і без погодження з Вельяміновим видав важливий універсал, об'єктивно спрямований проти демагогічної політики Малоросійської колегії.

Наприкінці січня 1723 року Вельямінов виїхав до Москви для особистого звіту Петру І про становище в Україні й діяльність Малоросійської колегії. Навздогін йому Полуботок відправив шістьох посланців: В. Кочубея, С. Гамалію, Г. Граб'янку, П. Войцеховича, І. Холодовича та І. Доброницького. Вони повезли чолобитні про обрання гетьмана й заміщення вакансій генеральної старшини та полковників. У березні стало відомо, що цар, уникаючи відповіді на ці прохання, невдовзі збирається вирушати з Москви до Петербургу. Стурбований Павло Полуботок наказав посланцям їхати слідом і запропонував генеральному осавулу В. Жураківському, який перебував у Петербурзі, підключитися до клопотань за всенародний інтерес, а саме про обрання гетьмана.

Крім Павла Полуботка претензії на гетьманську булаву потай заявив миргородський полковник Данило Апостол. Ще в лютому 1723 року він запропонував свої послуги Петру І. Доля гетьманського уряду, а відтак і української державності була вирішена під час зустрічі Петра І з бригадиром Вельяміновим.

У 80-х роках минулого сторіччя О. Єфименкова виявила документ, який з її легкої руки дістав назву "Дванадцять пунктів Вельямінова". Це, власне, стисла доповідна записка президента Малоросійської колегії цареві. По кожному з "пунктів" Петро І зробив резолюції, зведені докупи в указі від 16 квітня 1723 року. Цар санкціонував оподаткування привілейованих верств українського суспільства, доручив Малоросійській колегії провести ревізію населення краю, надав їй право безпосередньо втручатися в соціальні конфлікти і зноситися в разі потреби в обхід Генеральної військової канцелярії з полковими канцеляріями, "подписывать обще" з генеральною старшиною універсали "о важных делах". Цей указ істотно розширив повноваження Малоросійської колегії в порівнянні з інструкцією від 16 травня 1722 року й принципово змінив розстановку політичних сил в Україні. На вільні полковницькі уряди Петро І призначив російські офіцери, а козацьке військо було підпорядковане фельдмаршалу Голіцину.

Власноручна резолюція Петра І на десятий "пункт" Вельямінова від 13 грудня 1722 року, безпосередньо торкалася наказного гетьмана та інших представників генеральної старшини, а саме: прибути Полуботку, Савичу та Чернишу до Петербургу, а на їхні місця призначити вигідних колегії кандидатур.

13 вересня він наважився подати урядові чергові чолобитні, причому на власний розсуд і ризик додав до заздалегідь підготовленого тексту прохання "вместо Малороссийской коллегии учинить генеральний суд в седьми персонах". Однак, майже водночас до столиці прибули козаки Стародубського полку Сухота і Ломака, а також давній недоброзичливець Павла Полуботка священик Гаврило з Любеча, які від імені мешканців краю просили захисту від старшинської сваволі (Полуботок стверджував, що їх навмисно підіслала Малоросійська колегія). Саме ці обставини й послужили приводом для допиту Полуботка, Савича та Чарниша, що відбувся у вересні 1723 року в Таємній канцелярії. Як засвідчив опублікований Миколою Костомаровим протокол допиту, вони загалом гідно витримали це випробування.

Тим часом, події в Україні розгорталися своєю чергою. Залишені Полуботком у Ґлухові "правители войсковых дел и порядков" генеральний осавул В. Жураківський і генеральний бунчужний Я. Лизогуб почали за дорученням Малоросійської колегії проводити перепис населення і нишком продовжували збирати підписи під чолобитними. У середині серпня військо вирушило в похід і отаборилося на р. Коломаці, що на Полтавщині для охорони від татар. Скориставшись присутністю переважної більшості старшини, миргородський полковник Данило Апостол домігся укладення так званих "Коломацьких чолобитних", які відіграли фатальну роль у долі Павла Полуботка. Старшина скаржилася на зубожіння козаків і посполитих від військових незгод, неврожаїв і обтяжливих "зборів" Малоросійської колегії, знову порушувала питання про звільнення своїх маєтків від оподаткування, визнавала наявність недоліків у галузі судочинства, але запевняла, що в змозі позбутися їх без стороннього втручання, і, нарешті, просила дозволу обрати гетьмана.

У вересні 1723 року, повернувшись з походу, Данило Апостол передав чолобитні в Генеральну військову канцелярію. Посвячений у плани Павла Полуботка генеральний осавул В. Жураківський потай 20 жовтня відправив до столиці військового канцеляриста І. Романовича. У неділю 10 листопада він уже був у Петербурзі й подав "Коломацькі чолобитні" особисто Петру І, коли той після обідні виходив з Троїцької церкви. Заарештували 15 осіб старшини.

Переконавшись у опозиції політиці Петра І і заходам Малоросійської колегії, Рум'янцев заарештував і відправив до Петербургу В. Жураківського, Я. Лизогуба, Д. Апостола, С. Галецького, К. Криштофенка, а на їх місця наставив, за вказівкою Петра І, вигідних колегії людей. Водночас було сконфісковано маєтки П. Полуботка, С. Савича, І. Чарниша і Д. Апостола.

Рум'янцев регулярно повідомляв Петра І про хід слідства. Особливо занепокоїла Петра І інформація про зв'язки Полуботка із Запорожжям і Кримом. Став у нагоді й донос псковського архієпископа Ф. Прокоповича про зносини Полуботка з Орликом. І хоча будь-яких переконливих доказів віднайдено не було, Петро І заявив, що "Полуботок и прочие ныне здесь явились в великих преступлениях".

Навесні 1724 року відновилися допити в'язнів, і невдовзі їхню справу було передано на розгляд Вишнього суду. Однак до судового процесу не дійшло: головний обвинувачений Павло Полуботок захворів і помер о третій годині дня 18 грудня 1724 року в казематах Петропавлівської фортеці. Поховали наказного гетьмана 29 грудня на цвинтарі церкви святого Сампсонія Странноприїмця за Малою Невою. Решту старшини від неминучої розправи врятувала смерть Петра І, який тільки на місяць пережив Полуботка. 17 лютого 1725 року до Глухова повернулися служники наказного гетьмана, які принесли жалібну звістку про його смерть у казематі. Крапку в цій сумній історії був покликаний поставити Маніфест від 8 лютого 1725 року. Офіційна версія мала суто тенденційний характер - старшині закидалося "скверное лакомство и чинимые к подлому народу обиды и разорения", а царський уряд змальовувався як рятівник знедолених; будь-які згадки про політичні, визвольні змагання Павла Полуботка в цьому документі відсутні. Разом з тим, старшина була звільнена з-під варти, а дещо пізніше одержала дозвіл повернутися до своїх маєтків на Україні, де вже порядкувала Малоросійська колегія.

Висновок

Виступ Павла Полуботка на захист "прав та вольностей", здобутих українським суспільством у ході тривалої виснажливої боротьби, закінчився цілковитою поразкою. Роз'єднане глибокими соціальними суперечностями, на яких вправно грали російські урядовці, воно виявилося нездатним згуртуватися навколо національно-державної ідеї. Навіть панівна верства Гетьманщини - козацька старшина, тероризована Петром І, часто відмовляла Полуботку в безпосередній підтримці. В історичній перспективі це спричинилося втратою її позицій у політичному житті краю, власного культурного обличчя, поступовим розчиненням у середовищі російського дворянства. Все це, зрештою, й зумовило поразку Полуботка, як незадовго до нього Мазепи, які, на наш погляд, однаково вболівали за долю Гетьмаящини, але дотримувалися різних поглядів щодо форм та методів боротьби, а відтак репрезентували два головні напрямки в українському національно-визвольному русі - автономістичний і сепаратистський.

М. Василенко писав, що "боротьба Полуботка і генеральної старшини проти Малоросійської колегії набувала не вузько-класового, а, так би мовити, державно-класового характеру". Перемога Малоросійської колегії - слухняного знаряддя централізаторської політики Петра І - означала фактичну ліквідацію автономного устрою Гетьманщини, і хоча згодом він начебто відроджувався за Данила Апостола і Кирила Розумовського, це не ставило під сумнів магістральний напрям політики царату в Україні.

Нічогісінько не здобули від поразки Павла Полуботка й народні маси, козацтво і суспільство. Малоросійська колегія досить швидко забула свої демагогічні заклики та обіцянки, як і раніше місцеве населення власним коштом утримувало розквартироване в Україні російське військо, зростав податковий тягар. Якщо в 1722 році Малоросійська колегія стягнула з мешканців Гетьманщини 45,5 тисячі крб. і 16,8 тисяч четвериків збіжжя, то в 1723 - 85,8 тисячі крб. і 27,5 тисяч четвериків, а в 1724 - 141,3 тисячі крб. і 40,7 тисяч четвериків, які надходили до царської казни.

Легенди про трагічну загибель Полуботка.

Трагічна загибель Полуботка породила цілу низку легенд і переказів, які передавалися з покоління в покоління й справили помітний вплив на розвиток української історичної та суспільно-політичної думки. Насамперед, це стосується так званої промови Павла Полуботка, яку начебто він виголосив у присутності Петра І чи то в момент арешту, чи вже в ув'язненні. Два її варіанти наведені в студії французького історика Ж.-Б. Шерера "Аннали Малоросії або історія запорозьких і українських козаків", виданій 1788 року в Парижі, а також в анонімній "Історії русів". Наводимо текст промови за книгою Ж.-Б. Шерера в українському перекладі Юрія Мушкетика: "Знаю і бачу, царю, що ви хочете згубити мою батьківщину по злісних наклепах гордого Меншикова; ви вважаєте себе понад усіма законами і хочете знищити всі привілеї, урочисто стверджені вашими попередниками і вашою величністю; ви хочете підкорити сваволі народ, котрого свободу самі визнали; ви, не вагаючись, посилаєте того на важкі й принизливі роботи, приневолюєте козаків, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях; а що для нас найобразливіше - позбавляєте нас нашого права обирати вольними голосами гетьманів і інших старшин; натомість полишити суддям із нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили нам суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і повсюдно всіма способами нас неволять і ображають. Невже, відмовляючи нам в правосудді, ваша величність сподівається знайти в бога віддяку за все, що він вам посилає? Ви осліплені величчю і могутністю, яку послали вам щедроти божі, а не думаєте про боже правосуддя. Дозвольте, ваша величність, сказати вам в останнє, що ви не матимете ніякої користі від розору цілого народу: адже яка то слава владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути главою і батьком такого народу, який би за всі ваші благодіяння завжди був би готовий пожертвувати всім і пролити кров задля вашої користі і слави. Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї батьківщини і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого краю. Подумайте, великий царю, і знайте, що ви колись складатимете звіт панові всіх панів за несправедливості, які спричиняєте народу, взятому під свою опіку".

Переважна більшість біографів Павла Полуботка, вважають промову апокрифом, що походив з тих кіл українського суспільства середини - другої половини XVIII ст., які співчували боротьбі наказного гетьмана і вбачали в ньому національного героя. Це скоріше справжній маніфест козацько-старшинського автономізму, яскравий звинувачувальний акт на адресу російського царату, вкладений невідомим автором у вуста Павла Полуботка.

Останні рядки промови перегукуються з іншим переказом, записаним ще Д. Бантишем-Каменським. Мовляв, коли до хворого Павла Полуботка завітав лікар, той відмовився від його послуг і зазначив: "Нащо мені життя, коли я не можу бути корисний Батьківщині". Про це сповістили цареві. Петро І буцімто відвідав Павла Полуботка в Петропавлівській фортеці (який справді містичний збіг - Петро, Павло і Петропавлівська фортеця) і прохав прийняти ліки.

Але Полуботок залишився непохитним: "Ні, государю, ти не в силах уже повернути мені життя, яке згасає. Скоро Петро і Павло стануть на одній дошці перед Богом. Він розсудить їх діла". Пророцтво збулося - через місяць після смерті Полуботка пішов з життя й імператор. Додамо, що цей сюжет ліг в основу відомої картини В. Волкова.

І, нарешті, легенда про Полуботкові мільйони (чи мільярди?), цілком несподівано реанімована в наш дивний час.

...На родовому гербі Павла Полуботка зображене серце, хрест-навхрест простромлене двома стрілами. Неначе хтось закодував таким чином його трагічну долю. І якщо любові до ближнього в християнському розумінні цього слова Павлові Полуботку часто-густо бракувало, то в любові до рідної землі відмовити йому неможливо.

Оце і є той скарб, що заповів нащадкам Павло Полуботок.

Список використаних джерел

1. Олександр Коваленко "Павло Полуботок". Володарі гетьманської булави. - Київ, ви-во "Варта", 1994.

2. Наталія Полонська-Василенко. Історія України: Том 2

3. Богдан Сушинський. Козацькі вожді України: Том 2

4. Україна - козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах: Наукове видання / Керівник проекту, автор-упорядник, художник, фотограф, ілюстратор В.Недяк. - К.: Емма, 2004. - 1216 с.

Размещено на Allbest.ru