Встановлення більшовицької диктатури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1.Білий рух

Табір білого руху був неоднорідним. У ньому перебували монархісти та ліберали-республіканці, прихильники пронімецької та проанглійської орієнтацій, прибічники Установчих зборів та відкритої військової диктатури, люди без певних політичних поглядів тощо. В рядах білого руху опинилася значна частина інтелігенції. Більшість білих генералів віддавала перевагу конституційній монархії.

Програма білого руху була складена у штабі Добровольчої армії А. Денікіна. У ній містилися такі положення:

знищення більшовицької анархії і наведення в країні правового порядку;

-- боротьба за могутню і єдину Росію;

-- скликання народних зборів на основі загального виборчого права;

-- проведення децентралізації влади шляхом встановлення обласної автономії та широкого місцевого самоврядування;

-- гарантія громадянських свобод і свободи віросповідання;

-- здійснення земельної реформи;

-- введення робітничого законодавства, захист робітників від експлуатації державою і капіталом.

Головна помилка білих була не у військовій, а в політичній царині.

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінщина захищала інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації імперських порядків у дещо реформованому вигляді. Вони не мали на меті збереження української національної держави. Все перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їх прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети і журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, вводилася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т.Шевченка в установах. Його бюст у Києві група чорносотенців скинула з п'єдесталу і розбила. За наказом денікінців знімали написані українською мовою вивіски. При денікінцях фактично припинила свою діяльність Українська академія наук, бо на її утримання не відпускалися кошти і вона була позбавлена приміщення. Одночасно денікінці культивували національний розбрат, ворожнечу, ненависть до національних меншин. В Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство.

Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В'язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув'язнено було 700 чоловік, а через 13 днів - 1700. головний контингент в'язнів - комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці.

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. Тільки таким чином можна було, на їх думку, завоювати прихильність населення. „Земельна реформа і ... шибениці, тоді ми знову дійдемо до Москви», - говорив один з найвідоміших денікінських генералів Кутепов. Але подібні настрої серед білогвардійського офіцерства не були пануючими.

У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Реакційна, шовіністична політика денікінщини викликала хвилю обурення найширших мас населення України. Навіть середні верстви міських жителів, які свого часу були вкрай незадоволені політикою більшовиків і вітали білогвардійські війська, стали в опозицію у містах формувалося анти денікінське підпілля. На початку липня 1919р. ЦК КП (б)У створив За фронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. У боротьбу з білогвардійським режимом включилися також ліві есери, анархісти, представники інших соціалістичних партій. Разом з тим серед правих есерів і частини меншовиків існували примиренські настрої, прагнення пристосуватися до білогвардійського режиму. Але ці наміри не знайшли підтримки у робітників.

Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське село. Зміна настроїв селянства відбувалася дуже швидко, стрімко. Ще недавно воно виступало проти продрозкладки та інших заходів „воєнного комунізму», сприяючи поразці радянських військ. Денікінське командування сподівалося, що антирадянські настрої селянства допоможуть поповнити армію. Воно розраховувало також на продовольчі ресурси України. Однак ці сподівання не виправдалися. Вдаючись до погроз і репресій, денікінці зуміли мобілізувати лише частину селян, які підлягали призову. Але це не посилило денікінської армії. Навпаки, селяни не хотіли воювати за чужі їм інтереси і цим вносили в армію елементи розкладу. Білогвардійцям не вдалося налагодити і продовольче постачання своїх військ. На відмови селян вони відповідали реквізиціями, чим ще більше посилювали незадоволення новою владою. Часто саме спроби мобілізації, реквізиції та повернення землі й реманенту поміщикам призводили до селянських виступів.

Один з таких виступів відбувся у вересні 1919р. у великому селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис. чоловік, оголосили Баштанську республіку, вигнавши, а подекуди і знищивши денікінських урядовців. Іншим центром селянського повстанського руху був посад Висунськ на Миколаївщині. Місцеві партизани, близько 500 чоловік, вели успішні бої з карателями, а наприкінці вересня навіть підійшли до Херсона й обстріляли місто з гармат.

Стихійні селянські повстання прагнули очолити представники різних політичних партій. У деяких районах це вдалося зробити більшовикам. Але не скрізь партизанський рух розвивався під їх керівництвом. Денікінцям протистояли сили різних політичних спрямувань, які також включались у повстанську боротьбу. В тилу денікінців, особливо на Правобережжі, діяли партизанські загони, очолювані українськими соціал-демократами. Вони боролися за відновлення УНР. Для керівництва цими загонами у Кам'янці-Подільському, утривуваному військами УНР, було утворено між партійний орган - Центральний український повстанський комітет (скорочено ЦУПКом).

Значної шкоди денікінському війську завдали загони під командуванням Н.Махна. У середині вересня 1919р. вони вирвалися з денікінського оточення, до якого потрапили у районі Голтва-Умань. Допомогла махновцям армія УНР, передавши їм зброю і боєприпаси, прийнявши в стаціонарні лазарети 3 тис. хворих і поранених бійців. Між армією УНР і армією Н.Махна наприкінці вересня 1919р. була підписана угода про спільні дії у боротьбі з денікінцями. Н.Махно зобов'язувався узгоджувати свої плани з командуванням армії УНР.

Але скоро з'ясувалося, що з боку махновців не було серйозних намірів розгортати спільну боротьбу з денікінцями. В оточенні Махна навіть визрві план знищення Петлюри та його найближчого оточення. Реалізувати цей план мали під час зустрічі Махна з Петлюрою, яку планувалося провести в Умані. Сподівалися, що особовий склад армії УНР перейде після цього під командування Махна, відмовиться від боротьби за незалежність України і сприйме гасло анархо-комунізму. Однак в останню хвилину Петлюра відмовився від зустрічі й відбув з Умані на станцію Христинівка.

26 вересня білогвардійці розгорнули наступальні дії проти військ УНР. За умов невизначеної фронтової обстановки махновці почали запланований ними раніше прорив денікінського фронту. У результаті раптових навальних атак кілька офіцерських полків були вщент розгромлені. Білогвардійці втратили тисячі бійців, а махновська повстанська армія вийшла на оперативний простір. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань обговорили питання про подальші плани. Було вирішено: „Катеринославщину вважати базою Повстанської армії, яка зможе обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвинути анархістську Революцію на всю Україну».

За тиждень махновці пройшли 350 верств і з ходу захопили Кривий Ріг, Олександрівськ і Нікополь. Подібної мобільності в роки громадянської війни не досягала жодна з армій. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у т.ч. Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка, Синельникове та інші. В розпорядженні Н.Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка дістала назву Революційно-повстанська армія України (махновська). Загальна кількість махновців, за приблизними оцінками, сягала ЗО тис. чоловік. Для боротьби з цією армією А. Денікін кинув свої найкращі війська: армійський корпус під командуванням генерала Слащова і майже весь кінний корпус генерала Шкуро. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який і утримували до початку грудня 1919 р.

На очищених від денікінців територіях земля передавалась селянам, фабрики і заводи - колективам робітників. Оголошувалося, що населення для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворює Вільні Ради. Все життя населення будувалося на принципах самоорганізації. Це був анархо-комунізм - ідеал суспільного устрою махновців. За умов громадянської війни, коли кожен новий режим розпочинав свою діяльність з експропріації селянства, у останнього формувалося стійке недовір'я до будь-якої влади. Це підтримувало серед сільського населення вплив махновців.

Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінською армією.

2.Обрання Директорії

У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадський видав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради. На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директорію у складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP

3.Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (18 гридня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд розділів, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір конфіскувати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам, цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. 8 січня 1919 року, було видано закон, згідно якого земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не первищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Нажаль, згідно даного закону під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікиним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки "куркулів".

В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

У період національно-визвольних змагань 1917--1920 рр. в Україні вцентрі уваги різновекторних політичних сил та широкого загалу населення стоялоземельне питання.

Щоб краще усвідомити процеси, які відбувалися в сфері аграрнихперетворень у Період Директорії УНР, необхідно розглянути програмніположення і політику українських та всеросійських партій, що Маливплив на вирішення аграрного питання в Україні. Найбільш відомоюсеред селянства українською партією була УПСР(есери). Більшість її членів,перебуваючи під впливом російських есерів, виступали за проведення аграрної реформи на принципах соціалізації. Натомість українські соціал-демократи схилялися до націоналізації земельної власності.

Соціалісти-федералісти відкидали радикалізм УПСР та УСДРП і підтримували "трудове сільське господарство" на засадах приватної власності.

Основніполітичні противники Директорії -- більшовики у своїй програмівисунули вимогу націоналізації. Але захопивши владу, видали Декретпро землю, в основу якого ліг селянський наказ, складений соціалістами-революціонерами. Одночасно, декларуючи підтриманий селянамипринципсоціалізації землі, більшовики фактично проводили земельнуполітику на засадах націоналізації.Переможне антигетьманське повстання, широка підтримка його селянськими масами поставила на порядок денний розв'язання найпекучішої проблеми для України -- аграрної. В той час, при досить низькомурівні національної свідомості широкого загалу, коли ідея українськоїдержавності не була домінуючою в масах, а на передній план ставилосявирішення соціальних завдань, здійснення аграрної реформи і наділенняселян землею могло значно збільшити соціальну базу підтримкиукраїнської державності і забезпечити перемогу національної революції.Треба зазначити, що помітним чинником, який впливав на політикуДиректорії, була пропаганда більшовиків. Вона знаходилапевний грунт у настроях селян. Лідери УНР бачили цю небезпеку і вважали, що для нейтралізації більшовизму потрібно негайно провести земельну реформу. Для того, щоб привернути селянство на свій бік, 15грудня 1918 р. Директорія видає закон про заборону продажу, закладу таоренди землі.

25 грудня було опубліковано Декларацію, в якій оголошено, що до остаточного вирішення земельної реформи всі трудові селянські господарства залишаються в користуванні їх власників, а іншіземлі (насамперед поміщицькі) переходять в користування безземельнихта малоземельних селян .

Під тиском вимог селянства, а також за браком часу, за основу длявироблення Земельного закону було взято відповідний акт ЦентральноїРади і в дещо зміненому вигляді подано на розгляд Директорії. 8 січня1919 р. ухвалено представлений аграрний акт, який з провідних партійпідтримали УПСР та УСДРП, а Українська партія соціалістів-федералістів, згідно з аграрними пунктами своєї програми виступила проти.

Згодом цей закон затвердив Трудовий конгрес, на якому В. Винниченкопідкреслив, що "Земельний закон Директорії скерований виключно нате, щоб забезпечити землею трудове селянство" Аграрний акт УНР скасовував приватну власність на землю і вонаставала "добром народу" України. Земля відводилася земельними управами в приватно-трудове користування. Норма наділення окремого господарства землею мала бути не менше15 десятин кращої землі, але місцеві земельні установи в кожному повіті повинні були самі визначатикількість землі на господарство. Цей пункт закону давав можливістьвстановлювати земельні норми відповідно до регіональних умов.

Але якпоказав подальший досвід реформи, рівень свідомості та організованостіселян не дозволяв втілити цю демократичну норму закону в життя.Типовою була ситуація на Лубенському селянському з'їзді, де, за твердженням членів комісії по технічному проведенню земельної реформи,"об'єктивного рішення годі чекати... Мінімальну норму беруть прямо звітру, ні з чим не рахуючись" .

За земельним законом, строки користування землею могли встановлюватися сільськими громадами та товариствами.

Допускався перехіднаділів у спадщинне користування, але надалі це повинен був відрегулювати окремий закон.

Звичайно ж, селянство в переважній більшості насвоїх сходах та з'їздах ухвалювало постанови про спадщинне землекористування і висловлювалося проти періодичних переділів землі

.За трудовими селянськими господарствами залишалося в користуванні не більше 15 десятин землі. Нагадаємо, що закон ЦентральноїРади залишав до 40 десятин. У своїй постанові від 11 грудня 1918 р. Поземельному питанню УПСР та Селоспілка звернулися до ДиректоріїУНР і запропонували, щоб у селянських господарствах залишалося до 20десятин землі. Врешті, зупинилися на гранично найбільшій нормі в 15десятин, яку М. Шаповал вважав "головним пунктом закону". Вінстверджував, що виходив "з конкретних даних, по яких землі на Українівистачило б на середню трудову норму (15 дес.). І лише в Полтавській іПодільській губерніях було б на споживчу" (5 десятин). Надалі приобговоренні аграрного законодавства деякі земельні управи пропонувализалишати в користуванні до 50 десятин землі,бо саме такі господарствабули найбільшими постачальниками сільськогосподарської продукції .

Але на початку 1919 р. провід УНР постав перед дилемою. Або ухвалитиекономічно обгрунтований закон, з такими земельними нормами, які бсприялирозвитку продуктивних сил. Або зменшити норми землекористування, щоб задовольнити прагнення якнайширшого загалу селянства, але при такій кількості землі у господарстві товарневиробництво було б мало можливим. Виходячи з інтересів політичногомоменту, уряд УНР схилився до другого варіанту. Вже тоді директор департаменту земельної реформи А. Хамардюк констатував, що "жоднихекономічних підстав до норми 15 або 5 десятин немає. Норма 15десятин є політичною" .

Якщо, згідно з законом, в даній місцевості для наділення малозе-мельних селян землі не вистачить, то вони отримають її в тих місцях, делишки землі є, але з підвищенням трудового мінінуму. Це було явно не-вдале рішення, бо факти свідчать, що в більшості випадків селяни небажали переселення і погоджувалися на менші наділи, аби залишитись усвоїй місцевості.

Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державнийфонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданимиінших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації.

Далі в законі говориться, що для забезпечення нормальногорозвитку цукроварень та ґуралень залишається необхідна кількість землів розпорядженні земельних управ. В бурякосіючих регіонах, де великіплощі землі усувалися від розподілу, це призвело до різко негативноїреакції селян.

Щодо земель "культурних" господарств (а тут маються на увазіпоміщицькі господарства, в яких вирощувалися високопродуктивніпороди тварин, були насіннєві станції та ін.), то вони, разом з реманентом, передавалися неподільними в користування селянських трудовиххліборобських спілок.

Цим пунктом закону колективні господарства(хліборобські спілки) створювалися згідно з державним розпорядженням(земельним законом), а не за ініціативою самих селян. Таким чином,якщо в селі була "висококультурна" панська економія, то вона автоматично передавалася селянській спілці, незважаючи на те, бажали їїстворювати селяни чи хотіли вести своє господарство індивідуально-трудовим способом.

Отже, закон про землю Директорії УНР фактичнонав'язував селянам колективне господарювання, що не могло невикликати їх незадоволення.

Взагалі, створення селянами сільськогосподарських спілок заохочувалося державою

4.Отаманщина

аграрний політика національний диктатура

Наприкінці 1918 - початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Цьому процесові значною мірою сприяла й військово-політична ситуація, що склалася в України після успіху протигетьманського перевороту на чолі з Директорією та з Січовими стрільцями в авангарді.

Максимальне ж посилення впливів військовиків почало спостерігатися від часу поглиблення війни з більшовиками.

Роль армії, її головнокомандуючого - головного отамана С.Петлюри, невпинно зростала в 1919-1920 pp.

Події з грудня 1918 р. вказують на те, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтерпретаторами ідеології Директорії, тобто намагалися поєднати військові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах.

На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина".

Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії.

Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди.

Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу.

З цієї причини симпатії отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-

економічні проблеми, отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи.

Територіальний принцип формування не давав змоги отаманам включитися у вирішення питання влади в загальноукраїнському масштабі, часто ставлячи їх в умови повної ізоляції.

Життя української провінції опинилося в руках сотен місцевих батьків-отаманів, які керували повстанськими добровольчими козацькими формуваннями.

Вони захищали інтереси окремих сіл і містечок, інколи воювали між собою та проти міст де знаходилась ворожа селянам влада, від якої тільки й було користі отримувати накази та приймати каральні реквізиційні загони.

Отаманщина охоплювала майже всю територію Південно-Східної і Центральної України.

Різні дослідники та учасники тих подій називають різну чисельність отаманського руху. Так на серпень 1919 р. цифра коливається від 15 тис. (М.Капустянський) до 200 тис. (радянський свідок цих подій Б. Козельський).

Якою була загальна кількість повстанців у 1919-1920 рр. - невідомо. О.Удовиченко вважає, що їх кількість сягала 50 тис., інші автори обходять це питання у своїх працях. Найвпливовішими серед головних отаманів них були Григор'єв (Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина, частина Катеринославщини), Махно (Північна Таврія, Катеринославщина), Зелений (Київщина), Ангел (Чернігівщина), Божко (Катеринославщина).

Провідною верствою отаманщини стала українська інтелігенція.

Більшість отаманів походили з інтелігенції. Наприклад, Д.Терпило (Зелений) був вчителем. З цієї ж професії вийшли О.Волинець, брати Чучупаки, Соколовські та багато інших. Із земської медицини походили І.Луценко, Михайло Малашко. Студентами були відомі отамани Микола Малашко, Гаврило Воробйов (Горобець). Значна кількість отаманів походила з кадрових військових - Ю.Тютюнник, П.Болбочан, М.Горобець. Отаманами ставали люди переважно з покоління 80-90-х років XІX століття. Ця генерація формувалась під впливом політизації українського національного руху.

Переважаючою ідеологією руху був соціалізм

Соціалістичні погляди передбачали відмову від регулярного війська, народницький ідеал, романтизацію народних рухів (козацько-селянські повстання, гайдамацький рух). Тому вони не сприймали регулярного війська, вважали ідеальним обрання старшин козаками. Ці вихідці з української інтелігенції пройшли Першу світову війну, де здобули військову освіту. У них сформувалося враження, що всі питання можна вирішити шляхом насильства, військовими засобами, а війна виробила звичку до зброї, жорстокості. Поєднання соціалістичних поглядів, козацької романтики, намагання вирішити всі питання військовими заходами й породили той тип українського отамана, який і створив історичне явище - "отаманщину".

У більшості повстанських загонів в момент їх виникнення була відсутня національна спрямованість. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали,

але найбільш впливовими у їх середовищі були представники українських есерів, більшовиків та анархістів. Значна частина повстанських загонів знаходилась під впливом ліворадикальної опозиції, яка обстоювала радянські гасла, і це завадило Директорії опанувати повстанський рух. Слід зазначити, що появі отаманщини сприяла також слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади. Бракувало людей з організаторськими здібностями, політичним і юридичним досвідом та знаннями, що відбивалося на будівництві нового державного життя. Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку "зверху", в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР. Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.Блакитного, Степового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших[iv]. Вони переважно перебували під впливом есдеків-незалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціал-демократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком[v]. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м.Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Досить сказати, що командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був "незалежником", а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР.

Серед військово-політичних причин, які зумовили розростання "отаманщини" слід також вказати і на позицію провідників УНР. Так, голова Директорії В.Винниченко намагався впровадити в українському війську класові засади політичних комісарів, призначити на старшинські посади унтер-офіцерів[viii]. Велику шкоду у розбудові війська завдала боротьба між членами Директорії, невизначена позиція С.Петлюри, який намагався поєднати принцип регулярного війська та революційного отаманства. Спроби Січових стрільців подолати "отаманію" і навести порядок не підтримували діячі Директорії. Є.Коновалець згадував, що "замість, звернути всю свою енергію та увагу на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами - Команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога, який був у власній армії". У своїх спогадах "З минулого" В.Андрієвський зазначає: "Взагалі сей спосіб, так сказати б, "ділання на клясові інстинкти" при організації армії наші соціялісти ввели ніби в систему"[xi]. Спираючись на бесіди із галицькими старшинами, що наступали на Київ, він зазначає, що серед багатьох повстанців панували грабіжницькі настрої, і лише через втручання Січових Стрільців "повстанці зі скреготом зубовним мусіли відмовитися від своєї "клясової" системи бодай у Київі"[xii]. Сам же командир Січових стрільців вважав помилковим кроком політику проведення Директорією загальної мобілізації, в основу якої було включення до війська цілих отаманських збройних формувань і збереження за ними отаманського провідництва та структурних принципів, а появу отаманщини вже в лавах Дієвої Армії УНР - головним негативним наслідком невдалої військової політики Директорії. До українського республіканського війська автономно було включено "армії" Григор'єва, І.Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію К.Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію І.Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Я.Орла-Гальчевського, загін Ю.Тютюнника та сотні - більших чи менших - загонів повстанських отаманів[xiii]. Кадрова політика Директорії з її недовірою до фахових військових і призначенням на посади "революційно свідомих" отаманів руйнували військо і сприяли в ньому "отаманщині". Були часи, коли головний отаман вже він не контролював ситуації у своїй армії.

Основну вину за розвал армії, поширення отаманщини В.Винниченко покладав на головного отамана С.Петлюру, забуваючи, що і сам довгий час не мав чіткої позиції щодо форми організації збройних сил УНР. "Отаманом міг стати всякий, хто хотів, - стверджував В.Винниченко. - Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має формувати "загін", йому давалось кілька мільйонів карбованців, і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальності за гроші й за "свою діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали". Розгул отаманщини В.Винниченко вважав невипадковим, він пояснював це явище боязню С.Петлюри отаманів, бажанням не втратити серед них свій авторитет. За кілька десятків років, у більш пізній праці "Заповіт борцям за визволення" (1949 р.), коли В.Винниченко фактично перейшов на прокомуністичні позиції, він вже змальовує отаманів людьми, що вийшли переважно з куркульських елементів та царських урядовців, а невиконання С.Петлюрою постанов Директорії про припинення "злочинств своїх малих отаманів супроти України" пояснює тим, що головний отаман був "ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників".

"Перша хвиля протибільшовицьких повстань на Україні, що почалася у березні 1919 р. і викликала величезне занепокоєння серед більшовиків, пройшла майже поза впливом українського проводу", - констатував І.Мазепа. Сама ж УНР, не маючи регулярної армії, опинилась в травні 1919 р. на краю прірви, падіння до якої не відбулося лише завдяки могутньому повстанському руху, що продовжувався в запіллі у більшовиків. С.Петлюра, попри всі складності, намагався поширювати свій вплив і спиратися на сили повстанців. Так, у травні 1919 р. йому вдалося здобути підтримку таких повстанських отаманів, як Зелений, Гончар, Батрак, Кармелюк, Ангел, Струк та інших. О.Удовиченко, поділяючи повстанські відділи на дві категорії, вважав, що лише перша категорія повстанців, що мали високий рівень національної свідомості і боролись за ідею незалежності України, принесла значну користь Армії Директорії УНР у боротьбі з більшовиками та білогвардійцями. Друга ж категорія, "позбавлена жодної моральної й патріотичної бази", була деструктивним елементом, завдала значної шкоди українському національному рухові.

Відповідаючи на питання командира 3-ї Залізної дивізії О.Удовиченка про причини асигнування величезних державних коштів на формування озброєних загонів різним отаманам-авантюрникам, С.Петлюра відповідав досить дивно, як на провідника держави і головнокомандувача її армії: "Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, - казав він, - моя підтримка виправдана"[xviii]. Теоретично фінансування повстанських груп мало рацію, проте залишалося питанням чи потрапляли ті гроші до людей певних, надійних й прихильних ідеї української державності. Водночас слід зазначити, що С.Петлюра усвідомлював усі негативні сторони

1. Размещено на Allbest.ru