Історія музейної справи

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних відносин

Реферат на тему:

Історія музейної справи

Виконав:

студенту 2 курсу 213 групи

Давиденко Максим Олександрович

Київ - 2011

Зміст

Вступ

Розвиток музейної справи

Становлення музейної справи в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Важлива умова для створення музею - це поява публіки. Вся історія виникнення й розвитку музеїв є свідченням цього. Ідеологічні пасажі про те, що існували часи, коли музеї були фортецями, недоступними для широких мас, що прагнули лишень проникнути в ці храми муз, спростовуються історичним матеріалом, що вказує, здебільшого на те, що процес відкриття музеїв широкому загалу (й взагалі перетворення приватної колекції в публічний музей) відбувався паралельно з процесом виникнення такої публіки. Приклади можна брати не лише з героїчних часів Французької революції, а й з легендарної епохи Давнього Риму. Чи існує та публіка, що повинна стати другим необхідним компонентом створення українського музею сучасного мистецтва?

Головним завданням музеїв України в наш час є їх інтеграція з європейським і світовим музейництвом, нові форми співпраці, обмін інформацією. Зрозуміло, що самотужки музеям це не під силу, насамперед, через відсутність відповідної технічної бази та фахівців певної кваліфікації.

Звичайно, українські музеї, зокрема й Львівський історичний музей, володіють величезною кількістю експонатів та історичних даних. Їх фонди є безцінним надбанням українського народу, тут зберігаються раритети європейської і світової культури, що, без сумніву, викликає значний інтерес до ознайомлення з ними, зокрема й через Internet.

Розвиток музейної справи

Домузейне збиральництво у первісному суспільстві, давньому Єгипті і Китаї, Греції та Римі. Використання предметів домузейних колекцій. Мотивація збирання протомузейних колекцій.

Колекціонування та виникнення музею. Художнє колекціонування та перші музеї Італії, Франції, Німеччини епохи Відродження (XV-XVI ст.). Студьйоло, кунсткамери, кабінети, статуарії, антикварії, галереї. Приватні колекції як основа перших музейних експозицій у Європі.

Протомузейні установи Московської Русі XIV-XVII ст. Культурні сади, “аптекарські городи”, приватні звіринці, арсенали, Оружейна палата (1537 р.).

Музей у XVII ст. і в епоху Просвітництва. Розвиток освітніх і виховних функцій колекцій та музеїв. Початок вивчення речових пам'яток Античності та Середньовіччя. Розширення соціального та професійного середовища колекціонерів. Розширення ринку предметів для колекціонування. Петербурзька кунсткамера (1714 р.) - перший російський музей.

Поява перших публічних музеїв. Капітолійський (1734 р.) і Піо-Климентійський музеї (1771-1799 рр.) Риму. Британський національний публічний музей (1759 р.). Бельведерський музей Відня. Музеї Німеччини, Речі Посполитої. Початок формування музейної архітектури. Удосконалення оформлення музейних експозицій. Путівники та каталоги. Остаточне оформлення публічних музеїв.

Музейна справа у кінці XVIII - першій половині ХІХ ст. Особливості та зміни. Державна та муніципальна музейна мережа революційної Франції 1789-1794 рр.: центральні профільні та провінційні музеї. Музей мистецтв у палаці Лувр, Музей природничої історії, Консерваторія мистецтв і ремесел (науки і техніки), Музей артилерії. Музей французьких пам'ятників - перший спеціалізований історичний музей у світі.

Музеї Швейцарії, Німеччини, Австрії, Польщі, Іспанії, Італії, Великобританії, США, Канади, Бразилії у першій половині ХІХ ст. 

Музейна справа у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Музей і науково-технічний прогрес. Поглиблення спеціалізації музеїв.

Промислові, художні і торгівельні виставки - новий імпульс у розвитку музейної справи. Велика промислова виставка у Лондоні (1851 р.). Започаткування традиції всесвітніх промислових виставок і художньо-промислових музеїв. Розвиток спеціалізованих художніх музеїв сучасного мистецтва у Європі.

Переміщення предметів культурної спадщини до Північної Америки. Галерея Коркорана в Вашингтоні (1869 р.), Метрополітен-музей у Нью-Йорку (1872 р.), Музей витончених мистецтв Бостона (1875 р.), Пенсільванський музей мистецтва у Філадельфії (1876 р.), Бруклінський музей (1893 р.), Клівлендський художній музей (1916 р.) та інші.

Новаторські підходи в організації музейної справи і розвиток національних музеїв у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Національний музей Італії у Флоренції (1865 р.), Римський музей делле Терме (1889 р.). Національні природничі музеї в США - провідні серед світових музеїв цього профілю. Археологічні музеї Мадриду (1867 р.), Афін (1874 р.), Дельфів (1903 р.), Стамбулу (1869 р.)

Вивчення етнографічних колекцій і створення етнографічних музеїв. Університетська та “музейна етнографія”. Музей народознавства у Берліні (1855 р.), Етнографічні музеї Лондона та Парижу (1878 р.). Музеї просто неба. Стокгольмський музей на острові Дьюргорден (1891 р.) - перший етнографічний музей просто неба.

Перші громадські організації у сфері охорони пам'ятників і музейних об'єктів. Товариство охорони старовини Нової Англії (Бостон, 1910 р.). Перші музеєзнавчі об'єднання: Музейна асоціація у Великій Британії (1888 р.), Музейна асоціація в США (1906 р.), Музейне товариство в Німеччині (1917 р.).

З'їзди музейних працівників (Мангейм, Німеччина, 1903 р.; Москва, 1912 р.). Перша музеєзнавча періодика (Дрездені, 1878-1885 рр.; Філадельфія, 1895 р.; Прага, 1895 р.; Лондон, 1901; Берлін, 1905 р.).

Музейна справа у 1918-1945 рр. Пожвавлення музейної справи після Першої світової війни. Пожвавлення художнього ринку Європи. Міжнародне співробітництво музеїв і музейних працівників. Міжнародна музейна організація Ліги націй та створення Інституту інтелектуальної кооперації. Міжнародні музеєзнавчі конференції (Міжнародний музейний з'їзд у Мадриді, 1934 р.). Видання музеєзнавчої періодики (журнал - “Мусейон”).

Розвиток музеїв і музейної справи в країнах з різним суспільно-політичним устроєм. Політизація та крайня ідеологізація музейної справи у фашистській Італії, нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР. Особливості розвитку музейної мережі в країнах ліберальної демократії.

Доля музейних зібрань у роки Другої світової війни. Пограбування музейних колекцій, приватних зібрань, знищення музейних працівників і приміщень музеїв.

Музейна справа у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Потреба координації зусиль музейних працівників різних країн у відродженні музейної мережі. Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Щоквартальник “Мuseum” (1946 р.). Створення Міжнародної ради музеїв (ІКОМ). Перша конференція ІКОМ (Мехіко, 1946 р.) Жорж Анрі Рів'єр - перший директор ІКОМ (1947-1964 рр.).

Міжнародна рада по пам'ятникам та визначним місцям (ІКОМОС) при ЮНЕСКО (Париж, 1965 р.). Конвенція про заходи із заборони та попередження незаконного вивезення та ввезення культурних цінностей і передачі власності на них (1970 р.). Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.).

Розвиток музейної справи після Другої світової війни. Відкриття нових типів музеїв. Сільськогосподарські ферми-музеї, музеї промислової археології (Великобританія), музеї сучасного мистецтва (Франція), Національний музей повітроплавання та космонавтики США (1976 р.). Удосконалення експозицій природничих музеїв, ботанічних садів, зоологічних парків. Парк диких тварин у Сан-Пасквале (США, 1972 р.).

Відродження та розвиток музейної мережі в СРСР, Італії, Німецькій Демократичній Республіці, Федеративній Республіці Німеччини та в об'єднаній Німеччині у 40-х - 90-х рр. ХХ ст.

Становлення музейної справи в Україні

Протягом останнього десятиліття значно змінилася загальна картина музейного світу. Деякі зміни сталися завдяки новим зовнішнім стосовно музейної справи обставинами, інші - внутрішній логіці розвитку музейної справи. За даними науковців-музеєзнавців переважна більшість музеїв світу створено менш як пів сторіччя тому. Загальносвітовою тенденцією є те, що кількість музейних установ збільшується на десять відсотків кожних п'ять років. Незважаючи на всі складнощі і скрути, що переживають музеї України, ця тенденція є справедливою і для нашої країни.

Нові історичні умови, в яких з початку 90-х років працювали українські музеї, додали їм багатьох можливостей, відкрили яскраві, досить привабливі перспективи. Разом з тим, музеї, та й суспільство в цілому, спіткали доволі серйозні труднощі. Ситуація інколи здавалася такою критичною, що питання збереження культурного надбання нашої країни ставали однією з найважливіших суспільних проблем. Соціальні зміни відбувалися на тлі величезного падіння відвідуваності музейних закладів, гострого ресурсного дефіциту і зміни культурних та ідеологічних орієнтирів. Проте музеї зуміли відстояти свій досить високий соціальний статус у суспільстві і деякою мірою адаптуватися до запропонованих умов. Принаймні, збереження культурного надбання є одним з пріоритетів культурної політики держави.

У нелегких умовах розбудови Української незалежної держави чи не найважливішу роль відіграють питання підняття національної самосвідомості та історичної пам'яті, використання власної спадщини, відродження багатовікових традицій свого народу, що є свідченням прогресивного процесу формування здібності наукового осмислення історичного розвитку суспільства. В реалізації даних завдань суттєвим чинником виступають музеї України, в яких представлена вся матеріалізована історія українського народу. В Законі України "Про музеї та музейну справу" прийнятому 29 червня 1995 року зазначалось, що "музеї, як культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені не тільки для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, але і для залучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини". В музейних збірках нагромаджені унікальні творіння матеріальної і духовної культури народів, свідчення їх економічного, суспільно-політичного, науково-технічного і культурного розвитку. Вони становлять невід'ємну частину загальнолюдських цінностей, відображають ідеали поколінь, розповідають про різні періоди історії, видатних діячів держави, науки і культури.

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. Як приклад можна треба назвати Національний музей історії України та Дніпропетровський історичний музей їм. Д. Яворницького, Музей археології середнього Подніпров'я, Музей археології та печерних міст, Музей Трипільської культури, Закарпатський краєзнавчий» Одеський історико-краєзнавчий музеї та Печенізький краєзнавчий музей, Національний музей Тараса Шевченка, Літературно-меморіальний музей Івана Франка, Ялтинський історико-літературний музей, Національний художній музей України, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, Чугуївський художньо-меморіальний м)шй ім. І. Рєпіна, Музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини, Музей народної архітектури та побуту у Львові, Музей історії виноробства "Новий світ", Рівненський музей нумізматики тощо.

Поряд з традиційними, частіше всього монопрофільними музеями з'явилися музейні установи, види яких досі були невідомі на Україні, такі, наприклад, як екомузеї. В Карпатському біосферному заповіднику діє Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах. Він функціонує як інформаційний еколого-освітній та історико-культурний осередок. Це єдиний в Україні музейний комплекс такого плану. Експозиція складається з двох відділів - "Природа Карпат" та "Природокористування в Українських Карпатах". Якщо в першому можна ознайомитися з історією Карпатських гір, їх геологією, геоморфологією, основними типами ландшафтів, рослинним і тваринним світом, то в другій частині розкривається тема природокористування в Українських Карпатах від початку колонізації, що розпочалася в пізньому палеоліті, близько 20 тис. років тому, і до наших днів. Загалом увесь музейний комплекс поєднує природу і культуру, сиву давнину і погляд у завтра, а його експозиція наповнює новим змістом наше розуміння величі первозданної природи і самої людини як її частини.

Якщо з одного боку більшість великих музеїв, таких як, наприклад, краєзнавчі, або художні, бажаючи зберегти набуті і часом складні колекції, все частіше втрачають свою монопрофільність, розширюють тематику та зміст своїх експозицій, то з іншого - все більше виникає музеїв спеціалізованих, що зосереджують свою увагу на єдиній проблемі, темі, об'єкті чи явищі. Можливість найбільш повного комплектування та поглибленого вивчення теми впливає і на популярність серед відвідувачів музейної установи.

Маємо в Україні й досвід роботи ще зовсім не численних сільських музеїв. Він свідчить, що на селі суспільна роль музеїв може бути ще більш значущою ніж зараз. Сучасний музей не обмежується лише функціями просвітництва, натомість актуалізується його виховна функція, що потребує теоретичного осмислення основних засад соціокультурної діяльності музеїв, розробки адекватних форм, методів, технологій впливу на аудиторію. Прикладом може прислужитися Меморіальний музей родини Симиренків, що працює у с. Мліїв Городищинського району Черкаської області. Музейну експозицію присвячено історії роду Симиренків, який бере свій початок з козаків та чумаків. Тут представлено документальні свідчення про підприємницьку діяльність братів Яхненків і Ф. Симиренка. Йдеться тут і про відомого підприємця-цукрозаводчика П. Симиренка. Експозиція розказує про дружні стосунки зятя Симиренка з ТГ. Шевченком. Окрема експозиція присвячена цукрозаводчику В. Симиренку, Л. Симиренку, який описав відомий сорт яблук Ранет Платона Симиренка. Розповідається тут і про Помолога і селекціонера, теоретика і практика садівництва В. Симиренка.

Нещодавно у селі Тимошівка Кам'янського району Кіровоградської області створено єдиний в Україні музей відомого діяча польської культури К. Шимановського. Саме у цьому селі народився і жив майбутній композитор, автор балету "Гарнай", опер "Хагіт", "Король Рогер", кількох симфоній. Садиба Шимановських була зруйнована ще у роки громадянської війни, але селянам удалося зберегти деякі сімейні реліквії, які і лягли в основу експозиції.

Подібні музеї, що розташовані в невеликих населених пунктах, відвідують здебільшого місцеві мешканці. Більшість місцевих музейних закладів правильно розуміють свою особливу місію, що пов'язана з природнім бажанням кожного нового покоління і кожної конкретне; людини пізнати себе через минуле і усвідомити своє місце в світовому культурному просторі. Адже історія рідного краю, що сягає глибин століть, розповідь про покоління співвітчизників, які жили до нас, гордість за «идатних земляків - все це може надихнути впевненістю, збуджувати патріотичні почуття. За приклад можемо взяти Сосницький краєзнавчий музей ім. Ю. С. Виноградського. Сосниця - древньоруське місто-фортеця, яке виникло на початку 12 ст., вперше згадується в Іпатієвському літописі від 1234 р., як місто Чернігівського князівства. В липні 1920 року рішенням повітового комітету в місті зробили музей. В 1993 році рішенням районної ради народних депутатів музеєві присвоєне ім'я Ю. Виноградського. Заклад має три відділи: природи, історії і сучасності. Відділ природи побудовано на матеріалах, що характеризують особливості геологічної будови краю, рельєфу, клімату, ґрунту, рослинного та тваринного світу Сосниччини. Відділ історії розташовано в двох залах: археології, де представлено експонати з часів палеоліту, та зал етнографії, експозиція якого побудована на колекційних експонатах різних верств населення Сосниччин : В третьому розділі розмістилися експонати, що розповідають про новітню історію краю, починаючи від Лютневої революції 1917 року і до сучасності. Крім того, у музеї діє стаціонарна виставка про видатних людей Сосниччини: О. Довженка, О.Тесняка, О. Коренева Робота таких музейних установ ґрунтується перш за все на принципах формування національної самосвідомості, розуміння зв'язку власної долі з культурою всієї нації, що склалася історично.

Характерною рисою сьогодення є відродження приватних музеїв, що проходять складний шлях інтеграції до музейної мережі України. Закон України "Про музеї та музейну славу" передбачає створення недержавних музеїв і підтримку їх діяльності органами державної та місцевої влади.

Найпоширенішою формою приватного Музею є такий, що виник на основі приватної колекції і має на меті зробити її загальнодоступним фактом культури. музейна приватна справа

Окрему групу складають приватні музеї, присвячені тій, або іншій тематиці чи проблемі. Серед них хотілося б назвати перший в Україні музей-пивоварінню "Львівська броварня", який відкрито 14 жовтня, до 290-річчя з дня заснування найстарішого пивоварного заводу України. За кордоном такі заклади - одні з найпопулярніших місць для туристів. Приміром, у Німеччині понад 80 пивних музеїв, в Австрії - 10, у Бельгії й Чехії - по 15. На Львівській пивній експозиції представлено книгу рецептів пивоваріння початку XX століття, відому гальбу "Зоська" та 30-тисячну колекцію пивних етикеток.

Як і раніше значну групу складають відомчі музеї, що сьогодні можуть бути як державними, так і недержавними. Частина таких музеїв у зв'язку із приватизацією підприємств втратила свою державну приналежність. Безумовно, головним відвідувачем відомчих музеїв є спеціаліст, і провідна роль у діяльності цих установ належить документозбереженню. Традиційно це є найбільш закрита і "самодостатня" група музеїв. Проте деякі з них розширюють відомчі межі, відкриваючись суспільству, і проблеми музейної комунікації, різноманітних форм взаємодії з аудиторією, образності експозиції починають відігравати у їх діяльності важливу роль. Тут, як приклад, можна назвати Медичний музей, Музей історії каналізації м. Києва, Музей історії заводу "Більшовик", Музей народного сухопутного транспорту в Переяславі-Хмельницькому тощо. Треба зазначити, що дослідження історії науково-технічного прогресу неможливе без збереження, вивчення і популяризації пам'яток науки і техніки. Тож в цьому неоціненною є роль відомчих музейних установ.

Сучасний стан соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного розвитку суспільства зумовлює необхідність істотних змін у діяльності всіх традиційних закладів культури, уточнення їх місця і ролі в житті людини. У контексті трансформаційних процесів, що відбуваються у вітчизняній культурі, характерні зрушення сталися і в роботі музеїв, що все виразніше перетворюються, переважно, коли не виключно, з культосвітніх закладів на своєрідні центри соціально-культурної, в тому числі освітньо-виховної, діяльності.

Завданням музеїв є мінімізація наслідків глобальних процесів, що загрожують культурному розмаїттю, необхідність фіксації та збереження знань про культурні форми, що поступово зникають. Історичний шлях, що пройшли музеї, свідчить, що музейними засобами можливо вирішити багато культурних і суспільних проблем. Це справедливим с і для музейних установ України. Нові суспільні відносини, тенденції, що відстежуються в культурному житті світової спільноти, породжують велике розмаїття форм музейної роботи.

Нові напрямки діяльності музеїв, помітно збільшивши сферу їх впливу на суспільство, разом з тим вимагають і суттєвих змін в роботі самих музеїв. Йдеться, перш за все, про модернізацію та розвиток нових форм культурно-просвітницької та виставково-експозиційної діяльності

Характерною рисою сучасного стану музейної мережі є максимальне розширення об'єктів культурної спадщини, що стають предметом дослідження і подальшої діяльності музейних установ. Збільшений кількості музеїв викликане не тільки виникненням нових музейних установ, але й у результаті включення нових елементів культурної спадщини до сфери інтересів колекційних і ансамблевих музеїв.

Більшість музеїв виголошують нині основним принципом своїх експозицій деідеологізацію та об'єктивність, що інколи призводить до втрати у змісті експозицій. Особливо це стосується деяких художніх музеїв і галерей. Якщо порівняно нещодавно значна частина з них обходилася без експозицій мистецтва модерну та авангарду (за "критичним реалізмом" одразу наступав "соцреалізм"), то відтепер, активно експонуючи скарби срібного віку, музеї з легкістю відмовляються від десятиліть радянського мистецтва і такий популярний авангард з легкістю переходить у виставки сучасного мистецтва.

Тривалий час, обмежуючись функціями просвітництва, вітчизняні музеї сконцентровували свої зусилля переважно на інформаційно-пізнавальній діяльності. Розширення функцій цих закладів спонукає до пошуку нових напрямів та вдосконалення форм і методів роботи з аудиторією, що значно підвищує соціально-культурну роль музею у суспільстві, перетворює його на своєрідний осередок організацій культурного дозвілля, творчості і спілкування. Розширення напрямів роботи музею з аудиторією збагачує педагогічні можливості музею, поглиблює його виховний вплив на особистість.

Один із шляхів підвищення ефективності роботи музеїв полягає у включенні їх в інтеграційні процеси на зразок тих, що мають місце у практиці зарубіжжя: створення комплексів "музей-бібліотека", "музей-клуб", "музей-парк-кафе", "музей-театр" тощо, які мають єдине керівництво та спільну програму діяльності і покликані виконувати окрім суто культурних функцій, ще й певні соціальні. Подібна тенденція виявлена і в Україні: трансформація існуючих моделей закладів культури призводить до «творення культурно-дозвіллєвих комплексів, іноді із включенням в їх структуру музеїв.

Опинившись в ринкових умовах і зазнавши на початку 90-х років досить серйозних збурень, пов'язаних із скороченням державного фінансування, музеї почали активно працювати над проблемами залучення відвідувачів і створенням нових форм роботи. їм було запропоновано заробляти самостійно, залучати до своєї діяльності позабюджетні кошти.

Як результат, не лише в столичних музеях, але й в регіональних музейних закладах з'явилися вдалі музейні проекти: фестивалі, виставкові цикли, розважальні і просвітні програми.

Висновки

Музей є унікальним культурним інститутом, що існує в своїй класичній формі трохи більше трьох сторіч. Лишень це доводить, що умови його виникнення залежали від багатьох факторів, загальних для розвитку культури. Отже, існували часи, коли культура не потребувала музею, коли були інші носії інформації, що в достатньому обсязі виконували функцію культурної комунікації. Так було в традиційних, ритуальних, культових суспільствах, де відбувалось накопичення цінностей, що склали потім матеріал музею, але не існувало потреби у вивченні й передачі інформації, що була в них закладена, тобто власне у музеї. Інформація передавалась по каналах міфу, традиції, культу. Так було і в системах, де існували усталені, позачасові цінності, де інформація набувала статичного вигляду й також не потребувала додаткової фіксації (наприклад, середньовічна християнська традиція). Музеї з'являються у нові часи внаслідок розкладу усталених систем, норм і традицій, багато з них своїм виникненням безпосередньо зобов'язані протестантизму, а музейний бум ХХ сторіччя яскраво свідчить про залежність кількості музеїв від кількості інформації. Отже, наступне запитання: чи є в українському мистецтві той надлишок інформації, який заповнить споруду музею? Чи не передається достатня кількість інформації по каналах, що добре відомі всім втаємниченим?

Все це - запитання без певних відповідей, за винятком, мабуть, останнього, оскільки, маючи переконливу заперечну відповідь, навряд чи варто було б створювати цей часопис й взагалі вести мову про перспективи культурної комунікації в українському сучасному мистецтві.

Список використаної літератури

Лисаков Музеи мира: учебное пособие для студентов. - Москва «Клинта Наука», 2007.

Рутинський, Стецюк Музеезнавство. - Київ «Знання», 2008.

Юренива Музееведение. - Москва, 2003

Маньковська Р. Музейництво в Україні. - К., 2000. - 136 с.

Україна. Закон. Про музеї та музейну справу: Затв. 29 черв. 1995 р. № 249/95-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1995. - № 25. - С. 191.

Размещено на Allbest.ru