Розвиток меценатства в Україні в ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Вплив на культурно - освітнє життя України українських меценатів ХІХ ст.

Розвиток меценатства в Україні був тісно пов'язаний зі зростанням національної самосвідомості в суспільстві. Меценатська діяльність видатних представників української культури, спрямована на розвиток науки і культури була пройнята потребою закріплення національного духу, розвитку національної ідеї. Меценатство та колекціонерську діяльність в Україні не можна назвати масовим явищем, оскільки доступні були вони лише заможнім людям. Але саме завдяки зусиллям окремих яскравих особистостей феномен меценатства набув світового визнання. Ця діяльність носила відбиток їхніх смаків ,що в свою чергу надавало меценатству особливого національного колориту. Тому історія меценатства в Україні -це перш за все історія особистостей ,які присвятили себе цій благородній справі.

Серед відомих українських меценатів 19 ст. варто згадати імена Б.І.Ханенка, В. В. Тарновського, родини Терещенків.

Ханенко Богдан Іванович був українським промисловцем, колекціонером, меценатом. Сім'я Ханенків володіла цінною колекцією творів мистецтва і зібранням букіністики. Богдан Іванович одним з перших почав збирати давньоруські ікони. Крім того, він зіграв ключову роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 році. В цей час колекція Ханенків представлена в Державному музеї західного і східного мистецтва (Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).

Тарновський Василь Васильович був щедрим меценатом українських культурних ініціатив: зокрема, допомагав «Київській Старовині» в 1890-х рр.. і київському історичному музею. У його садибі -- Качанівці -- збиралися видатні діячі української культури: Костомаров, Куліш, Вовчок, Лазаревський, часто бували в гостях знамениті російські живописці Ілля Рєпін та Микола Ге. Саме колекція Василя Тарновського спонукала Рєпіна написати знамените полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Тарновський зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної та архівної старовини і створив унікальну збірку Шевченкіади. Видав альбом з фотографіями офортів Шевченка, каталог своїх музейних колекцій, альбом гетьманів («Історичні діячі Південно-Західної Росії» В. Антоновича і В. Беца). Василь Тарновський товаришував з Тарасом Шевченком, допомагав йому. Меценат після смерті поета подбав про облаштування його могили в Каневі. Тарновського називають батьком-засновником Музею українських старожитностей (зараз -- Чернігівський державний історичний музей).

Українським підприємцем і меценатом був і старший син засновника династії Терещенків -- Артемія Яковича Терещенка -- Микола Терещенко. Він фінансово підтримував Перше комерційне училище, Політехнічний інститут, Києво-Подільську жіночу гімназію, Міський музей старожитностей і мистецтва, Пироговську лікарню. Саме завдяки меценату Терещенку у Києві з'явився «ОХМАТДИТ» (Спочатку -- «безкоштовна лікарня цесаревича Миколи для чорноробів»). За внесок у розвиток Києва в 1892 році Микола Артемович отримав звання почесного громадянина міста.

Але особливо ретельно треба розглядати відому родину чернігівських поміщиків, як протягом кількох поколінь вкладали кошти в розвиток української освіти і культурі та освіти-родину Галаганів.

Галагани - старовинний дворянський рід перші представники якого були вихідцями з українського козацтва. Нащадки їхні дворяни, землевласники Полтавщини і Чернігівщини .здобували різнобічну освіту в Кенінзбергі. Займали різні посади, жили в Києві і в Петербурзі, часто подорожували Німечиною, Францією, Італією. Отримавши за собою багаторічну службу велику кількість маєтків у Полтавській губернії ,вони тут же розбудували свої родові гнізда .спочатку в Прилуках, пізніше в Сокиринцях, Дігтярах. Будучи пов'язаними з представниками інших українських дворянських родин, багато з яких походили з козачої старшинської верхівки Тупталами, Дуніними - Борковськими, Милорадовиіами, Скоропатськими, Розумовськими, Кочубеями, таким чином, поширювали кордони свої земельних угідь, примножували багатства садиб. Великі кошти давали змогу прикрашати маєтки численними предметами художньої обстановки, що відповідали духові часу. Саме так був покладений початок славнозвісній художній колекції родини Галаганів, яка стала важливим внеском в розвиток образотворчого мистецтва України в 19 ст., обєднавши твори українських, російських та західно - європейських живописців.

Галаганівська художня колекція, над створенням якої працювало не одне покоління цієї відомої родини, колись славилася і суперничала з колекціями князів Рєпніих ,графів Мелорадовичев та інших збирачів. Протягом 19 ст. Галаганам пощастило об'єднати художню колекцію з Сокоринців, Дігтярів, Лебедини та інших маєтків своїх родичів за правом спадкоємця.

Перші предмети майбутнього великого художнього зібрання з'явилися в Прилуцькому будинку полковника Гната Галагана. Це були талери шведської казни, яку Гнат захопив разом із загоном шведів та доставив у Ставку Петра 1 під час російсько-шведської компанії 1708 року.

Після того як Григорій Гнатович посилився в Сокиринцях ці речі були перевезенні до нового помешкання, де постійно поповнювались. Серед них -срібний посуд родини чернігівського полковника Дуніна - Борковського, живописні твори та гравюри європейських майстрів, родинні портрети.

У 1820-х та першій половині 1830-х років на землях Галаганів починається будівництво палаців, спочатку для Павла Григоровича в Сокиринцях (1824-1829), а потім для його брата Петра у Дігтярах (1825-1832).мистецькі колекції, які до того часу зберігались у предковому будинку, зведеному Григорієм Гнатовичем перевезли до Сокиринців.

У 1829 році родина Галаганів переїхала до нового палацу. Сюди було перевезено художню колекцію. В будинку налічувалось 60 кімнат. Живописні твори були розвішані у великій залі та вітальні, малюнки гуашшю (вивержені Везувію ) та серія гравюр з картин Рафаеля містилися в більярдній. У кабінеті серед книг та документів було розташоване зібрання зброї, срібла і орденів. Стіни бібліотеки прикрашали портрети гетьманів, видатних українських діячів XVIII ст., родина портретна галерея. Інтер'єр палацу створювали чудові меблі стилю Людовіка XV , а також дивани та гральний столик роботи кріпацьких майстрів. Зали були прикрашені кришталевими і кам'яними люстрами, серед окремих предметів вирізнявся рояль дуже багатої та тонкої роботи. В Сокиринцях був навіть церковний орган, на якому любив грати граф Комаровський, чоловік Марії Павлівни Галаган.

Галерея фамільних портретів ,що становлять основу колекцій, складається з творів ,які мають художньо та історико -іконографічне значення і являють собою оригінали твори українських, російських ,та західноєвропейських майстрів.

Основну увагу привертають портрети виконані місцевими іконописцями, самодіяльними і кріпосними художниками. До портретів також входили зразки українських народних картин. Під час перебування в Італії у 1840 році Григорій Павлович Галаган поповнював художню колекцію ,даючи замовлення на виконання картин або копій з оригіналів Рафаеля, Мараті та інших видатних майстрів. Крім того для колекції увійшли оригінальні твори різних художників 16-19ст.

Разом з колекцією художнього скла, фарфору та фаянсу російських та європейських заводів XVIII -XIX ст., скульптури, різьблених та інкрустованих меблів та інших предметів, художнє зібрання Галаганів включало в себе близько тисячі творів живопису, скульптури , графіки та декоративно-ужиткового мистецтва.

Про склад родової колекції Галаганів можна довідатися з каталогу речей колишнього мистецького музею «Сокиринці ». Каталог речей ,що зберігались у музеї , було створено в червні 1926 року, перед передачею скарбів Галаганівського палацу в Сокиринцях до повітового земського музею Прилутчини.

В художньому відділі, було 600 предметів. Серед них твори Л. Жемчужникова, В. Штербренга, І. Соколова та інших вітчизняних та західноєвропейських майстрів, старовинні портрети І, Мазепи, І. Скоропадського, Б. Хмельницького та інших. Крім того, там було 12 народних картин 17-19 ст., двадцять старовинних ікон, збірка чудових італійських гравюр, колекції старовинних монет і медалей, старовинної бронзи, меблів, килимів, плахт, козацької зброї, межигірська і опішнянська кераміка, мармурова скульптура, вази з мармуру, малахіту, порфіру, яшми, лазуриту, фаянс Гарднера і Миклашевського, севрська і саксонська порцеляна, богемський кришталь. Предметів побуту і статуеток було сотні. Серед останніх - мініатюрні скульптурні зображення тварин та людей різних рас і націй.

Титанічна праця чернігівської поміщицької родини Галаганів у галузі меценатства та колекціонерства увінчалася створенням художньої колекції, яка нині стала базою для формування Чернігівського художнього музею. Колекція, залишена родиною Галаганів Україні, є практично недослідженим матеріалом у розвитку українського образотворчого мистецтва XIX ст., хоча й займає в ньому важливе місце, оскільки разом з іншими зібраннями обумовила розвиток такого явища культури як приватне колекціонування. Є ще одна особливість, що вирізняє це зібрання з багатьох інших. Попри всі випробування часу воно залишилося більш - менш збереженим. Робота з наукового вивчення , атрибуції та реставрації експонатів триває й сьогодні.

Але меценатська діяльність Галаганів не обмежувалась лише одним художнім колекціонуванням. Вона полягала також у матеріальній підтримці художників, з якими Галагани мали щирі дружні стосунки. Цьому сприяло знайомство родини з такими митцями, як Іванов, Соколов, Васько та інші, багато з яких були бажаними гостями в Сокиринцях. Галаганів і митців об'єднувало любов до рідного краю. Тут гостювали і творили Л.Ф.Лагоріо, Т.Г.Шевченко. Сюди приїздив працювати О.Я.Волосков, який створив у Сокиринцях кілька пейзажів місцевих краєвидів, що залишилися в колекції Галаганів.

Під час подорожі Італією Галаган допомагав українським та російським художникам, які тут навчалися й працювали. В листі до матері він пише: « Кому ж, як не мені, допомагати нашим друзям в їхніх благодійних стараннях».

Особливий внесок у родинну справу меценатства, у формування художнього зібрання зробив останній представник славного роду - Г.П Галаган. Саме він підтримував матеріально художників, замовляв їм твори, які поповнили заходів художню колекцію, запрошував працювати до родового маєтку Сокиринці. Найбільшу славу культурного осередку Лівобережжя Сокиринці набули саме за часів Григорія Павловича Галагана (1819-1888), талановитого громадського діяча та мецената. Успадкувавши від своїх прославлених предків високий соціальний статус та матеріальний добробут, Г.П.Галаган розвинув у собі прогресивні переконання.

Він був членом Державної ради, входив до складу комітету з утвердження та поліпшення побуту селян.

У 1848- 1851 рр. Г.П.Галаган виконував обов'язки маршалка Борознянського повіту Чернігівської губернії, а у 1858 р. включився до урядових заходів для підготовки скасування кріпосного права.

Найтісніші контакти підтримував Г.П.Галаган з Т.Г.Шевченком, М.О.Максимовичем, П.О.Кулішем, В.Б.Антоновичем та іншими українофілами, діячами заснованої 1859 р. «Громади», працівниками і авторами журналу «Киевская старина», якому він активно допомагав матеріально, значною мірою фінансуючи видання. Виявляючи активну зацікавленість етнографією краю, Галаган видав своїм коштом збірку М.Маркевича «Южнорусские песни», підготував і опублікував «Подробное описание малорусской вертепной драмы, в том виде , как она сохранилась в с. Сокиринцах», надрукував статтю «О склонении малороссийких имен».

Галаган був віце-головою Київського відділу слов'янського благодійного товариства, почесним членом Історичного товариства Нестора - літописця.

Окремо слід сказати про внесок Г.Галагана у розвиток української освіти. Одним з найцінніших дарунків українській культурі, зробленим Г. Галаганом, була Колегія Павла Галагана, заснована 1871 р. у Києві. Цей приватний навчальний заклад, куди приймали здібних юнаків, незалежно від їхнього походження, був гідною спробою увічнити пам'ять про рано померлого єдиного сина Галаганів. Сучасники називали колегію «школою академіків».

Г.П. Галаган не шкодував коштів і для освіти земляків. У 1874 р. його коштами відкрито Прилуцьку гімназію, ряд народних шкіл. При складанні статусу колегії Галаган спеціальним пунктом обумовив, що десяту частину стипендіатів мають складати уродженці Прилуччини.

Таким чином, завдяки численним прикладам благодійності Галаганів, можна пересвідчитися в багатогранності їхньої меценатської діяльності, що торкалася кількох сфер суспільного життя України: культури, освіти, політики.

Отже, XIX століття називають «золотою добою» українського меценатства. Внаслідок соціально-економічних перетворень, викликаних відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин та підприємництва відбувається активізація суспільно-культурної діяльності. Розширилось і поле діяльності меценатів. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували їх закордонні творчі поїздки, купляли твори мистецтва з виставок, засновували власні галереї, залучали до співпраці діячів культури та мистецтва. Велику роль у розвитку культури та освіти ХІХ ст.. відіграли українські меценати, які пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди.

 Життєвий шлях родини та сім'я Г.Галагана

Народився Григорій Павлович 15 серпня 1819 року в с. Сокиринцях Прилуцького повіту. Прапрадід Галагана Гнат був поставлений царем Петром І на Прилуцького полковника замість Дмитра Горленка який пішов з Іваном Мазепою проти царя.

Одружився Галаган з Катериною Кочубеївною і цим ще більше збільшив свої багатства. Поліпшував і прикрашав знамениті свої Сокиринці - величезний двоповерховий палац з одноповерховими витягненими крилами, з колонадою при вході й високою банею над ним, велике, так зване почесне подвіря, розлогий парк зі ставами, з островами на них, зі штучними руїнами, різностильовими містками тощо. Численні кімнати будинку являли собою у середині справжні музеї: вітрини, гірки, шафи з дорогоцінною порцеляною найрізноманітніших марок, венеціанським склом, мініатюрами, античними речами. Мав прекрасну бібліотеку, особливо французьких енциклопедистів і класиків, багато картин неабияких майстрів різних шкіл, бо сама господиня те ж любила малювати. У великій залі палацу стояв привезений з Кельна орган і той самий «вертеп», залишений колись мандрівниками - борсуками, що його описав Григорій Галаган у «Киевской старине». А в блакитній вітальні з меблями і картинами, вишитими з блакитного бісеру під скляним ковпаком - золотий келих, який колись подарував Гнатові Галагану Петро І.

В роки юності Григорій Галаган мало чим різнився від поміщицького оточення. Гліб Лазаревський писав: «Він цілком природно дивився на всіх гарненьких дівчат, як на кандидаток у тимчасові свої наложниці. Коли був у доброму настрої, він навіть розважав своїх підданих з того або іншого маєтку тобто пригощав їх горілкою і примушував танцювати перед собою «нашого малоросійського козачка».У не доброму настрої вживав заходів, щоб примусити своїх «рабів» припинити «шахрувати і нищити бідний наш маєток».Одне слово мав усі дані, щоб стати згодом звичайнісіньким кріпосником, паном «на всю губу».

Григорій Галаган набув гарної освіти, що теж не було якоюсь рідкістю серед великого українського панства. Але Галаганові пощастило тим, що його вихователем був Федір Чижов, людина високо освічена і передова для тих часів, до того ж зі своєрідним характером, що дуже імпонувало молодому Григорієві. Світоглядний вплив Чижова зберігся протягом усього Галаганового життя, навіть перемагаючи його великопанські звички.

В 1840 р. він закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, працював в Україні, три роки служив у Чернігівській палаті державного майна. 1843 р. можна вважати початком доброчинної діяльності Григорія Галагана, бо він роздає хліб і гроші потерпілим від неврожаю селянам. 1848- 1851 років молодого добродія обирають предводителем дворянства Борзненського повіту, 1851- 1852- совісним суддею Чернігівської губернії. Була така почесна посада, і її назва промовляє за себе.

Відомо, що 1749 р. подружжя Галаганів мало будинок у Києві на розі вулиць Прорізної і Хрещатика. Григорія Павловича хвилює культурне громадське життя міста.

Слов'янофільські настрої Галагана через двадцять років переросли в українофільські, цьому сприяли особисті знайомства з Шевченком , Кулішем, Максимовичем.

Загальновідомий, всеросійський книговидавець і торговець Дмитро Кожанчиков тримав книгарню - літературний клуб у Санкт-Петербурзі, приймав там Шевченка, 1867 року видав його «Кобзар». Але мало відомий той факт, що Григорій Галаган пропонував Кожанчикову безкоштовне приміщення у своєму будинку для київської книгарні, але той чомусь відмовився.

У червні 1858 р. у Чернігові відкрито «Губернский дворянский комитет об улутшении быта помещичьих крестьян» від уряду сюди призначено Г.Галагана. Комітет працював сім місяців і виробив «Проект положення про поліпшення становища поміщицьких селян Чернігівської губернії», співавтором якого був Г. Галаган. У листі до історика Олександра Марковича він писав, що в Чернігові довелося боротися із закоренілою концервативністю поміщиків. Взагалі Г. Галаган давно морально визрів для такої праці. Ще на початку 1850 років він написав «Головні дані на яких грунтується необхідність знищення кріпосного права» , а 1854 - « Проект звільнення селян шляхом звільнення новонароджених».

Треба сказати , що Г.Галаган не обмежувався тільки словом . Діяльність його викликала чимало доносів. Утворювалися комісії, щоб ревізувати діяльність Галагана, ревізував його сам тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв, який обвинувачував Галагана, між іншим, і в «сепаратизмі, українофільстві».

Велика княгиня Олена Павлівна, що очолювала ліберальну опозицію при царському дворі, мала в Галагані одного зі своїх найближчих дорадників, подарувавши потім йому на спомин спільної праці відому картину Соколова «Рекрути». Через цензурні перешкоди картина називалась «Парубки».

В усякому разі Галаган зробив значно більше відстоюючи тоді інтереси селянства, ніж хтось інший на його місці.

Після реформи 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпацтва Галаган упроваджував її положення в Чернігівській губернії, допомагав улаштовувати побут селянських господарств за нової ситуації. 14 травня того ж року він зробив грунтовну доповідь з цього питання губернській Комісії з селянських справ.

В 1873 році було видано імператорський указ про відкриття Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства, кошти на діяльність якого забезпечувала державна скарбниця. Тепер йшлося про голови відділу. На нараді Віталій Шульгін запропонував на посаду голови Михайла Володимировича, «невтомного організатора науки й освіти». Та у Київської Громади було власне ставлення до кандидата. Павло Чубинський на противагу Юзефовичу запропонував кандидатуру Григорія Павловича Галагана, відомого не тільки як українофіла, а й як одного з найзаможніших людей краю, до того ж мецената. Князь Дондуков - Корсаков охоче пристав на цю пропозицію : «Панове, я одразу ж і привезу сюди Галагана, а ви тим часом оберіть секретаря відділу та його помічника».

Микола Лисенко запропонував на посаду секретаря Павла Чубинського, зважаючи на його працьовитість, освіченість та «Труди етнографічно - статистичної комісії», що том за томом виходили в Санкт - Петербурзі, а на помічника - Олександра Русова. На ці суто робочі посади ніхто з табору Шульгіна - Юзефовича не претендував.

Григорій Галаган прибув хутко, подякував за довіру і прийняв пропозицію очолити Південно - західний відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Відразу ж разом з присутніми намітив і план майбутньої праці. Сталась ця історична подія 13 лютого 1873 року.

2 березня 1874 року зусиллями членів Товариства проведено перший перепис населення міста Києва, ще раніше - Житомира. Результат опубліковано окремою книжкою. У серпні того ж року за ініціативи Південно - Західного відділу відбувся Археологічний з'їзд на якому прозвучали цікаві доповіді. У роботі з'їзду взяли участь знані вчені - Микола Костомаров , Вікентій Хвойка, Орест Міллер, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов.

У березні 1875 відділ Товариства продемонстрував результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конгресі і виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних записок, збірника історичних пісень українського народу Антоновича і Драгоманова, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка, три томи праць Михайла Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва.

23 вересня 1873 року Григорій Галаґан привіз із Сокиринців до Києва на засідання Відділу Остапа Вересая, де незрячий кобзар уразив всіх присутніх своєю майстерністю і небуденною вдачею. Слухали Вересаїв спів кілька годин, записували з його вуст думи, пісні, щедрівки, жарти, жебрацькі примовляння, Русов, Лисенко, Чубинський по цьому написали трактати про народну творчість. Пізніше Вересай з великим успіхом концертував у Санкт - Петербурзі - і все це за матеріальної підтримки Галагана, який збудував у Сокиринцях хату для кобзаря, переселивши його з Калюжинців, де той народився, та постійно опікувався видатним митцем.

Нажаль, Григорій Галаган не витримав до кінця. Коли почалася офіційна нагінка на Південно - західний відділ Російського Географічного Товариства за «неблагонадійність і сепаратизм », Галаган склав із себе обов'язки голови, а натомість обрали Антоновича. Це сталося 1875 року, а ще за рік Південно - західний відділ офіційно ліквідували згідно з Ємським актом. меценат доброчинність галаган

Проте доброчинність Г.Галагана не згасла. Він підтримує видання журналу «Киевская старина», з якого і досі історики літературознавці черпають потрібні відомості (1907 газету перейменовано на «Україну»). Для початку видання редактор Феофан Лебединцев саме у Галагана взяв три тисячі рублів. У щоденнику Григорія Павловича читаємо запис від 9 грудня 1883 року : «Відправився до графа Толстого (міністра народної освіти. - Ю.Х.) говорити про справи полтавські . А ще я казав Толстому про субсидїї «Киевской старине». Він відповідав, що грошей нема, але уповноважив переговорити з Бунге ( міністр фінансів .- Ю.Х.)». Субсидію таки було надано редакції журналу.

«1884, 8 квітня. Санкт - Петербург. Граф Милорадович, котрий приїхав із Києва, розповідає, що Ю. Всюди кричить, мовляв, «Киевская старина» небезпечна, і що я виклопотав субсидію такому журналові і тому подібне...Несамовитий!»

Під Ю. швидше за все Галагана мав на увазі Юзефовича Михайла Володимировича, котрий, окрім «справи кирило - мефодіївців », мав на своєму рахунку і доповідну записку цареві Олександру ІІ під назвою «Про так званий українофільський рух», у результаті якої зявився сумнозвісний Ємський акт.

Не забував Григорій Галаган і про рідну Прилуччину. У 1874- 1882 роках він - предводитель дворянства і голова училищної ради Прилуцького повіту, а від 1882-го- член Державної ради Росії. Галаган збільшив повітовий бюджет на народну освіту , заохочуючи до пожертв на цю справу поміщиків і сам надаючи кошти, тим самим відчутно піднявши платню вчителям. Училища , які раніше ледве животіли в хатинках, за Галагана придбали просторі будинки , відповідно облаштованні. Григорій Галаган пожертвував власний будинок з 60-ма кімнатами ремісничому училищу в селі Дегтярях, відступив шмат землі для навчальної сільськогосподарської ферми. Для облаштування побуту села Сокиринців- лікарні, пожежної, селянської позичкової каси, богадільні Галаган пожертвував три тисячі рублів.

Суспільство не лишалося в боргу. Свою вдячність воно висловило Григорію Галагану присвоєнням звання почесного громадянина Прилук. На світлині - портреті, опубліковано в журналі «Киевская старина», бачимо в петлиці фрака Григорія Галагана якусь відзнака на стрічці. Важко угледіти, що то є: орден чи медаль. Можливо таки медаль. Річ у тім, що в Російській імперії існувала своєрідна система заохочення меценатства. Але міра заохочення працювала чітко. Так, присвоювали звання пожиттєвого попечителя певного закладу, яким опікувався добродійник. Іван Котляревський, наприклад, дістав звання пожиттєвого попечителя Полтавського богоугодного закладу.

Крім того, існувало звання потомственого почесного громадянина міста за певні заслуги перед обивателями і доброчинність. Потомствені громадяни отримували низку привілеїв, зокрема звільнилися від деяких податків. Купця нагороджували орденом Анни третього ступеня, якщо він власним коштом засновував богодільню або училище на 20 осіб і більше й утримував заклад не менше 7 років. За особливо помітні добрі діла, після ретельної перевірки міністерством внутрішніх справ доброчинної суми та інших даних, добродія нагороджували золотою медаллю на орденській стрічці з написом «За усе рідне». Саме таку медаль, ймовірно, і носив у петлиці Г. Галаган.

У Григорія Галагана був син Павло. Павло ріс здоровим , фізично міцним, жвавим хлопчиком. Відданий з народження на опіку няні, жінці по-народному мудрій і добросовісній, він, як губка, вбирав в себе все те щире і вічне, що було в простих людях, які оточували його з колиски. З п'яти років говорив майже виключно на їх мові, ходив в українському народному одязі. Ще не вміючи читати, із задоволенням слухав вірші Тараса Шевченка і вивчив багато на пам'ять. Ніхто ніколи не чув від нього дитячих запитань.

Павлусь, одягненого в українське вбрання, тоненьким ще голоском співав українські пісні, виконував український танок. В Сокиринському парку збудували українську хатку «для розвитку народолюбства» у Павлуся, молодий Галаган заходив туди бавитися час від часу. Дитина зростала, ставала справді досить здібним юнаком, який добре вчився, добре малював і грав на роялі.

Зимою сім'я проживала в Києві і тільки з приходом весняного тепла виїжджали в рідні Сокиринці, що в Прилуцькій губернії на Полтавщині. Спілкування з природою і сільськими однолітками було для Павла найкращим часом. Трохи подорослішавши, він любив бігати і плавати на випередки, скакати верхи на конях. У вісім років він умів поводитися з сокирою і рубанком, навчався теслярській справі. І разом з тим доволі рано засвоїв французьку і англійську мови, ні в чому не поступався тим, кого доглядали іноземні няньки.

Його батьку говорили, що він робить нерозумно і навіть шкідливо для сина, виховуючи його в дусі, який різко відрізняється від прийнятих суспільних традицій.

Та раптом в родині запанувала біда, тяжко захворів єдиний син. Всю ніч просиділи батьки біля ліжка, не в силах будь-що зробити. Четвертий день та ніч на 27 квітня дали маленькі іскорки надії, але вранці у хворого по всьому тілі пішли судоми. І коли ввечері приїхав викликаний із Києва досвідчений професор Ф.Ф. Меринг, його допомога була вже непотрібна. Молоде життя так раптово забрала епідемія тифу, яким тільки що перехворів управляючий маєтком.

Так Григорій Павлович та Катерина Василівна Галагани втратили свого довгоочікуваного і єдиного сина. Втратили щастя і надію, яка увійшла в їх дім 15 червня 1853 року, через шість років після весілля.

Размещено на Allbest.ru