Іван Мазепа – державний та політичний діяч України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Мазепа до гетьманства

1.1 Походження Івана Мазепи та його рід

1.2 Кар'єра Івана Мазепи

2. Державна діяльність гетьмана України І.Мазепи

• 2.1 Мазепа і Петро І
• 2.2 Мазепа та його діяння на Україні

3. Участь України у Північній війні та союз зі Швецією

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування - такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього. Справді, ряд обставин зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що нового Іван Мазепа вніс у розвиток державної ідеї? Яке його місце серед українських гетьманів? Чому улюбленець Петра І і той, на кого сипалися царські щедроти,став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, які вимагають відповіді.

Щоб розуміти ті чи інші вчинки І.Мазепи, коли він був гетьманом, треба доволі суттєво зрозуміти, як І.Мазепа став найважливішою людиною свого часу на Україні. Для цього я вважаю потрібним розглянути походження роду Мазепи та розвиток його кар'єри. Необхідно також розглянути деякі особові риси І.Мазепи, та становлення його, як людини, адже щоб зрозуміти треба розглянути його постать всебічно.

“Ким для України та її народу є Іван Мазепа? Національним героєм чи зрадником?” - таке питання ставить собі, мабуть, кожна людина, яка знайома з історією України. Саме для того, щоб відповісти собі на це питання, я взяла саме цю тему для реферату.

1. ?????? ?? ???????????

1.1 Походження Івана Мазепи та його рід

Гетьман Іван Мазепа був роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитньої шляхти української і у війську Запорозькому значної.

Звідки походили Мазепи-Колединські предки гетьмана невідомо: є лише натяки на подільське (Барське староство) або волинське походження цього роду. Є вістка, але не досить певна, що один з них (припускають Михайло чи Микола) дістав 1544 р. від короля Жигмонта І хутір Каменець - пізніше село Мазепинці, на ленному праві. За іншими відомостями цей Мазепа був служебником київського воєводи (1544-1555) князя Пронського, який надав йому селище на річці Росі. Пронський, будуючи замок у Білій Церкві, вимагав забезпечити його належною службою і для цього поселяв своїх служебників на Білоцерківщині, яка щойно починала відроджуватись від татарської руїни кінця XV - першої половини XVI ст.

Перший документально відомий нам предок гетьмана на Білоцерківщині був Микола Мазепа-Колединський, який отримав 1572 р. привілей короля Жигмонта ІІ Августа на хутір на Камениці (р. Рось) на ленному праві, з обов'язком відбувати військову службу при Білоцерківському старості. Це надання ствердив у 1578 році король Стефан Баторій. Микола Мазепа був тоді ще молодою людиною, бо ще декілька десятиліть виконував службу. Ця служба зблизила Мазепу з білоцерківською старостинською адміністрацією, й, можливо, у зв'язку з цим князь Курцевич, підстароста Білоцерківський, приймає його до свого родового герба «Курч», що відтоді стає гербом Мазеп-Колединських. Можна вважати, що Микола Мазепа був прадід Гетьмана.

Зовсім зник з історичних джерел дід Гетьмана - Михайло Мазепа. Відомо тільки його ім'я - батько гетьмана називався Степан Михайлович, та збереглася принагідна і не досить ясна згадка гетьмана про свого діда, який нібито колись служив московському цареві. Якщо ця звістка торкається саме діда гетьмана по батькові, то це може бути тільки козацька служба - охорона України і південних кордонів Московської держави від татар.

Українська традиція ХVII-XVIII ст. зберегла пам'ять про давні й близькі зв'язки роду Мазепи з козаччиною. Героєм козацьких літописів був полковник Федір Мазепа, один з козацьких ватажків, що брали участь у повстанні Наливайка і були страчені у Варшаві в 1596 році. Згодом були Мазепи і в козацькому реєстрі 1649 р.

Можливо, що Михайло Мазепа загинув в 1620 р. під Цецорою, де разом з коронним гетьманом Жолкевським полягло в бою з турками чимало українського вояцтва.

Більше відомостей про батька гетьмана - Степана-Адама Мазепу. За молодих літ це був типовий кресовий шляхтич, який відзначився і серед земляків, і серед уряду Речі Посполитої. В 1637 р. він убив шляхтича, Яна Зеленського, і був за це засуджений до смертної кари, але йому пощастило відтягти виконання вироку. Тим часом він погодився з родиною убитого і у 1645 р. дістав королівський охоронний лист і був відновлений в усіх правах.

Чи цей випадок, чи традиційні зв'язки з козаччиною привели Степана-Адама Мазепу в табір Хмельницького, і з шляхтича зробили одного із визначних діячів національно-визвольної війни. З 1654 р. він був Білоцерківським козацьким отаманом.

Під час Переяславських переговорів з Москвою Степан Мазепа виступає речником української покозаченої шляхти й бере участь у відомій шляхетській делегації до Батурина, яку очолювали Виговські. Це зблизило його з гетьманом Іваном Виговським, який доручає Мазепі, тоді білоцерківському намісникові, важливу військову місію до короля Яна-Казиміра. Прихильник політики Виговського, Степан-Адам Мазепа був одним із діячів Гадяцької угоди 1658 р. і пізніше залишається на польському боці української політики. На сеймі 1659 р. отримує дідичні права на Кам'яницю (Мазепинці), в 1662 р. був затверджений Чернігівським підчашим. Польський уряд мав відносини з білоцерківським дідичем, який отримує підтвердження королівське на село Будище в Богуславському старостві в 1663 р. й місто Триліси на Білоцерківщині в 1665 р., а також спеціальну охорону білоцерківського польського коменданта для своїх маєтків. Помер в 1665 році.

Степан-Адам Мазепа був одружений з Мариною Мокієвські, представницею старого шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв'язав свою долю з козаччиною і національно-визвольною війною 1648-1654 рр. Марина Мокієвські-Мазепина присвятила свої молоді роки сім'ї і вихованню своїх двох дітей - сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри. Після смерті чоловіка віддала себе громадським і церковним справам. Була вона членом Луцького Хрестовоздвиженського братства (1666), а згодом прийняла чернецтво з ім'ям Марії Магдалени й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів. Вірна дорадниця свого сина - гетьмана - вона померла в глибокій старості на при кінці 1707 р.

Ще й досі точиться дискусія щодо дати народження Івана Мазепи. Якого саме року родився Іван, напевне не знаємо; по одних джерелах, це було у 1639 році, по других -- пізніш: у 1644, але, здається, ближче буде до правди перше.

Він народився в селі Мазепинці, поблизу Білої Церкви. Культурні й освічені батьки, люди широких національно-політичних інтересів, вплинули на виховання майбутнього гетьмана. Дитячі роки Івана припали на час Визвольної війни українського народу проти панування Речі Посполитої.

Юнак був свідком багатьох подій, що розгорталися у 40-50-х роках XVII століття на українській землі, - походів Б.Хмельницького, перемог і поразок, відновлення влади Польщі на Правобережжі.

1.2 Кар'єра Івана Мазепи

До 1649-го року Іван Мазепа вчився у Київській Братській школі; після того батько вирядив його до двору короля Яна Казимира, де він був покойовим.

З 1654 по 1657 рік король вислав його, разом ще з двома молодими шляхтичами, за границю, щоб ще далі учився. У 1659 році король посилає вже його послом до гетьмана Виговського. а на другий рік - до Юрка Хмельницького. Це показує, що Мазепа вже тоді визначався розумом, бо інакше король не доручав би йому таку важну справу.

У 1662 році він мав якусь сварку з шляхтичем Паском. Король помирив їх, але, здається, з того часу життя у Варшаві стало йому нелюбе і важке. На другий рік король послав Мазепу до гетьмана Тетері, щоб доручити йому гетьманські клейноди. У 1663 році, коли король Ян Казимир пішов був походом на Україну, Мазепа був при ньому. Але коли польське військо стояло під Білою Церквою, він одержав звістку, що батько його дуже заслаб. Мазепа подякував королеві за ласку, покинув польський табір і поїхав до батька у Мазепинці. Батько його скоро помер, а Мазепа, поховавши його, зостався жити у своїй батьківщині.

У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнився, що з замірів гетьмана нічого не вийде. Він заздалегідь, як і ще дехто з інших прихильників Дорошенка, надумав одстати од його, але не знав ще, куди пристати, коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його навідатись у Корсунь до жінки. Гетьман здогадався, що він хоче покинути його, і не пустив, але послав замість того у Крим клопотати про те, щоб татари скоріше висилали йому підмогу. В дорозі кошовий отаман Сірко із запорожцями перехопив Мазепу і на прохання гетьмана Самойловича, відправив його до нього. Таким чином Мазепа, хоч і мимохіть, опинився коло Самойловича. Мазепа умів подобатись людям старим і молодим, чоловікам і жінкам, то незабаром він став близькою до гетьмана людиною. Самойлович посилає його із Ніжинським полковником, Павлом Михайленком, у Москву і доручає сказати там усе, що він знав про Дорошенка, про його відносини до хана, про Сірка та про справи на Україні. У Москві Мазепа, як і скрізь, всіх причарував і повернувся до Самойловича, котрий з того часу став доручати йому всякі важні державні справи. У 1685 році Мазепа був вже Генеральним осавулом, гетьман посилав його тоді у Київ на вибори митрополита Гедеона, князя Четвертинського. У 1686 році Самойлович посилає його із сином своїм, полковником Чернігівським Григорієм, знов у Москву, одговорити царівну Софію од походу у Крим. Але поход той таки був і привів до того, що московське військо повернулося додому, зострівши у степу пожежу та голод.

У липні 1687 р. від загону козачих старшин у Москву (там правили фактично царівна Софія і князь В. Голицин) надійшов донос на І.Самойловича. Букет обвинувачень не страждав стислістю і стриманістю: гетьману ставилося в провину намір вручити булаву своєму сину, зривши Кримських походів, авторитарний стиль керування, незаконне збагачення, Опис майна Самойловича і двох його синів: Григорія (страчений у Севске по доносі чернігівського війта) і Якова: у 1690 р. уключала близько 510 кг срібного посуду, більш 100 бочок меду, десятки унікальними, прикрашеними коштовностями, сідел, карети, коляски, масу продовольства і т. д.

Самойлович утратив своє гетьманство. Звичайно, що тут не обійшлося без Мазепиних хитрощів.

2. ДЕРЖАВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ І.МАЗЕПИ

• 2.1 Мазепа і Петро І

25 липня (4 серпня) 1687 р., новим гетьманом Лівобережної України за підтримкою фаворита царівни Голицина стає І. С. Мазепа. 24 грудня 1689 р. він у пояснювальній записці Петрові I затверджував, що князь одержав у виді подарунків і грошей від нього особисто і з конфіскованого добра Самойловича куш у 17390 карбованців. Власне кажучи, звичай брати "подарунки" на той час став неписаним законом, і визнання нового гетьмана було необхідно царю лише для дискредитації скинутого фаворита.

Зачарувавши Петра розумом, дипломатичною галантністю, підтримуючи його курс на боротьбу зі Швецією (на початку 1700 р. адмірал Ф. Головін говорив, що гетьман “нудить нас на шведів”), Мазепа придбав абсолютну довіру пануючи. Незважаючи на 20 доносів на гетьмана (три з них належали перу генерального судді В. Кочубея -- батька Мотрі), авторитет Мазепи ріс неухильно. Дійсно, у ході 11 походів російсько-українських військ проти турків і татар був узятий Азов, зруйновані фортеці в низов'ях Дніпра, а 3 липня 1700 р. Туреччина була змушена підписати світ з Росією.

У 1707-1708 рр. гетьманські війська зробили допомогу князю В.В.Довгорукому в придушенні повстання донських козаків К. Булавина. Використовуючи труднощі Польщі в боротьбі з повстанням С. Палимо (Паливода) на Правобережжі, 40-тисячне військо Мазепи до 1705 р. завоювало цей регіон, а ватажок повстанців -- фастовський полковник С.Палій відповідно до прохання Мазепи був відправлений у Москву, а потім - у тобольске заслання.

Аж до 1707 р. Мазепа відсилав усі листи до нього від супротивників пануючи в Москву, і навіть 22 листопада, передаючи лист шведського ставленика в Польщі Станіслава Лещинского, запевняв, що завжди буде вірний Москві. Так що не випадково автор "Робінзона Крузо" Д. Дефо в 1728р. писав, що в Мазепі була воістину королівська влада. Не можна, звичайно, представляти взаємини двох цих досить владних і честолюбних особистостей безхмарними, як, природно, не були такими і російсько-українські відносини По-перше, історична пам'ять жителів центральної Росії міцно утримувала спогадку про ключову роль українського козацтва в поглибленні кризи в період Смути початку 17 століття. Скажемо, у поході поляків на Москву восени 1604 р. у складі їхньої армії нараховувалося близько 11 тисяч українців, тобто 90% усього складу. По-друге, у свідомості української еліти Київ і Україна протягом всього 17 століття розглядалися як «другий Єрусалим», а в Москві тріумфувала концепція «Третього Рима», а виходить, і претензія на київську спадщину. По-третє, реформаторські зусилля Петра I супроводжувалися значними лихами і матеріальними труднощами для всіх народів імперії. Нагадаємо оцінку його діяльності, дану І. М. Карамзіним "Ми стали громадянами світу, але перестали бути в деяких випадках громадянами Росії. Провиною Петро". Інший історик-монархіст В. О. Ключевський виражався різкіше: "Щоб захистити Батьківщину від ворогів, Петро спустошив його більше усякого ворога». Так, з 37 років реального царювання Петра I Росія не воювала всього 13 місяців, у результаті населення країни зменшилося на 20%, скоротилася кількість селянських дворів, здатних до сплати податків, тисячі людей бігли на окраїни чи країни за рубіж.

Якщо на освіту в 1704 р. виділялося з бюджету 3786 руб., то на армію і флот 1,5 млн., і навіть на дрібні витрати фельдмаршалу Лефорту -- 9412 руб.

• 2.2 Мазепа та його діяння на Україні

Мазепа був багато чим зобов'язаний Петрові I: так, на його прохання російські війська придушили повстання козаків і селян у Гетьманщині, спрямоване з осені 1687 р. проти гетьмана і старшини. Адже Мазепа підтвердив універсал 1672 р. про право старшин судити приписаних до них селян, роздавав своїм прихильникам містечка і хутори (сам маючи 20 тис. маєтків). У 1691 р. цар підтримав суворі заходи, прийняті гетьманом проти опозиції переяславським полковником замість Л. Полуботка став єврей І.Мирович, а гадяцький полковник М. Самойлович (брат колишнього гетьмана) відправився в сибірське посилання. Зі схвалення Петра I Іван Мазепа всіляко обмежував автономію Запорізької Січі, при неслухняності організовував її економічну блокаду, неодноразово заявляючи про намір зруйнувати це “прокляте гніздо”. Не дивно, що запорожці іменували Мазепу вітчимом України, тіло якого знаходиться тут, а душа -- у Москві.

Ще з початку свого гетьманування Мазепа, щоб утвердитись на своїй посаді, послухав наказу Московського уряду і заходився будувати фортеці по північно-західних запорозьких землях, наче б то для того щоб оборонити Україну від татар. Проте тут про інше йшло: Московський уряд, так само як колись і польський, хотів цим заступити шлях українському людові на Запоріжжя. Почали будувати такі фортеці на річці Самарі, по Орелі, тощо.

Дуже не прихильним оком дивилися запорожці на те будування, бо добре розуміли, за для чого воно робиться. Проте фортеця на Самарі, на запорозькій землі, була збудована і названа Ново-Богородицькою. Сюди призначений був воєвода, дяк (писар) Московський і 4000 чоловіків московського війська.

Мазепа, як розумний чоловік, бачив, що йому треба чим-небудь, до якого часу, одвернути увагу од внутрішніх розпорядків, що він почав у себе заводити. Про царя і Московський уряд він не турбувався, але йому хотілося прихилити до себе усю старшину. Він хотів завести на Україні окремий шляхетний стан, як у Польщі та Москві, щоб можна було опертися на його. Для того роздавав він у вічність землі старшині, завів осібний гурт аристократів і прозвав їх „Бунчуковими товаришами", а уряд зробив цю посаду наслідственою. Мазепа хотів, щоб ця верства люду українського була освіченіша, а для того заводив усякі школи, поставив Київську Академію нарівні з закордонними університетами, з Чернігівської Колегії зробив Ліцей (вищу школу), заводив друкарні (печатні), листувався із чужоземними вченими. Він покладав надію на молоде покоління, бо добре бачив що тогочасної зіпсованої старшини вже не переробиш. Не надіючись на козацтво, він, як і декотрі гетьмани перед ним, як і більшість старшини, держав найняте військо, так званих „компанійців" і „сердюків", із усякої наволочі; з них набиралося і прибічне гетьманське військо, немов би теперішня гвардія. Військо це держав він на те, щоб було на кого покластися тоді, коли б раптом піднялося де народне повстання, чи так заколот який, бо просте козацтво само було одного духу з бродом, і покладатись на нього було небезпечно; крім того, всяк час він міг обернутися за допомогою до Московського уряду, котрий охоче давав своє військо, як тільки прочує, що десь заворушився народ. Усе це було не до вподоби народові.

У Батуріну І. Мазепа побудував чудовий палац, де знаходилися колекції зброї, картин, відмінна бібліотека, він мав велике число придворних -- стаєнних, покоївок, церемоніймейстерів, покоєвих і т п.

мазепа переяславський гетьман війна

3. УЧАСТЬ УКРАЇНИ У ПІВНІЧНІЙ ВІЙНІ ТА СОЮЗ ЗІ ШВЕЦІЄЮ

Петрові дуже хотілося побачити Росію в першій десятці високорозвинених країн Європи ще при своєму житті (а на початку 18 століття в імперії була одна аптека, одна друкарня), тому піддані служили йому лише будівельним матеріалом для цієї мети. Аж ніяк не богатир по здоров'ю (при росту 204 див був вузькоплеч, носив одяг 50 розміру, взуття -- 40-го, часто хворів), він поспішав, форсуючи розвиток країни і підганяючи усіх до інтенсивної праці, тому що тільки батогом і можна було підстьобнути патріархальну Росію.

1700 рік став переломним для України. Північна віна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). До того ж Росія та її союзники - Саксонія, Данія, Польща - виступили в ній агресорами щодо Швеції, яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула відібрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому етапі війни Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далекі й холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у північних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частини мусили виступати під командою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меньшикову, або англійському герцегові Марльборо. Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа і захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом став королем Польщі. Війна охопила всю Польщу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 році шведи здобули Львів і українські війська змушені були відійти з Польщі, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович.

Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітулював і зрікся польської корони на користь С.Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом ХІІ. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору - надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України. За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана: "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі", та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємнуючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П.Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину і з ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б до складу Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польщею залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз зі Швецією. Справа ускладнювалась і тим, що Мазепа повинен був зберегти таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода поміж Швецією і Україною. П.Орлик у "Виводі прав України", написаному у 1712 році, подав такий зміст цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством, Мазепа - довічним князем, або гетьманом. Після його смерті стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла ХІІ, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царським військами. Гетьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички поміж Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу з Карлом ХІІ змусив гетьмана вступ шведів на Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами - звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, - допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її "самовладність", що у війні Україна дотримуватиметься збройного нейтралітету, а після війни залишиться "при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають". Договір передбачав, що "Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння… Цільність границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди".

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з'єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І.

Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки міцному гарнизонові й значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська чинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для усієї Мазепинової справи. З неї почалося винищення по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у "зраді", а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сіл, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Другим успіхом Карла ХІІ і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з'єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г.Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) і містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цивільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши стратегічно важливими пунктами (внаслідок цього від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну. З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 року й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращій вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капітулювала. Карл ХІІ з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях.

6 липня 1709 року Мазепа і Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною, Ломиковський, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий і не вставав з ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції і хотів продовжувати війну з Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьби з Москвою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмана спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в місті Галац.

Висновок

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім'я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишається на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи. Лише сьогодні ми можемо гідно оцінити його життя й діяльність, стверджувати, що він служив Україні, її культурі, вірі, державності, соборності. І його ім'я нікому не вдасться викреслити з народної пам'яті,бо він завжди буде для нас національним героєм України.

Список використаних джерел

1 Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

2 Бойко О.Д. Історія України//Київ: «Академвидав»,2006

3 Субтельний О. Мазепинці// К: Либідь, 1994. - 240 с.

4 Пінчук Ю. Монографія Костомарова - «Мазепа», як чинник формування самоусвідомлення української нації. - УІЖ, 2009, №1, с.3-19

5 Чухлиб Т.В Мазепинська Україна між Російською та Шведською колонами та дилема вибору протекції. - УІЖ, 2009,№2,с. 16-40

Размещено на Allbest.ru