Іван Виговський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Виговський

Тільки два роки - 1657-1659 - гетьманував Іван Виговський, але за цей короткий час устиг прибрати багато нищівних визначень своєї особи та діяльності, лайливих, чорних епітетів - і від сучасників (особливо у цьому вправлялися цар та його урядовці), і від нащадків - українських радянських істориків, для яких при згадуванні імені Івана Виговського ритуально-обов'язковими були такі дефініції - «підлий зрадник», «ставленик і прислужник шляхетської Польщі, польських панів» тощо.

А насправді це був щирий патріот України, один із найвизначніших українських діячів середини XVII ст., політик, дипломат, професійний, високої кваліфікації державний і адміністративний керівник, воєначальник. Він повстав проти панування Московії в Україні й відстоював незалежність Української держави.

Важко й повільно відбувається навіть у нашій, вже незалежній Україні зміна наукової парадигми щодо оцінки історичної ролі гетьмана Івана Виговського. На противагу цьому для істориків української діаспори у справедливій, відповідній історичній істині характеристиці Івана Виговського ніколи не було проблем.

Іван Виговський - виходець із дрібної української шляхти - народився десь на початку другого десятиріччя XVII ст. Його батько - Остап Виговський володів невеличким клаптиком землі в селі Вигові Овруцького повіту на північній Київщині. Згодом він переїхав до Києва. Остап Виговський був письменною людиною, служив у київського митрополита Петра Могили, який дістав блискучу освіту (навчався у Львівській братській школі, Сорбонні, Замойській академії). Просвітницька й літературна діяльність київського митрополита відіграла значну роль у розвитку освіти, науки й культури в Україні, а також у пробудженні національної свідомості українського народу. Інтелектуальна, духовна й культурна атмосфера, що існувала навколо Петра Могили, не могла не вплинути через батька на формування особистості Івана Виговського.

Батько віддав сина вчитися в Києво-Могилянську колегію, заслуга заснування якої значною мірою належить Петру Могилі. Великих успіхів Іван Виговський досяг, оволодіваючи латиною, що тоді була мовою європейської науки, літератури, політики, дипломатії, юриспруденції. Добре засвоєння юнаком Виговським курсів риторики та піїтики, котрі викладалися в Колегії, мало наслідком надбання ним майстерності у складанні державних, судових, адміністративно-господарчих та інших документів, а також в оволодінні ораторським мистецтвом.

Закінчивши Києво-Могилянську колегію, Виговський розпочав службову кар'єру наприкінці 30-х років XVII ст. Спочатку працював юристом у міському суді в Луцьку. Потім служив намісником луцького підстарости - завідував канцелярією луцького земського суду. Вже тоді Іван Виговський, вступивши до луцького православного братства, виявив себе великим ревнителем православної віри.

Згодом Виговський зайняв значну посаду в Києві - служив писарем, тобто секретарем при польському комісарі Шембергу, котрий за так званою Ординацією 1638 р., прийнятою сеймом Речі Посполитої, був поставлений над козацтвом замість гетьмана. Згідно з Ординацією тільки поляки могли займати посади козацької генеральної старшини та полковників. Так був зведений до посади чигиринського сотника генеральний писар Богдан Хмельницький, із яким познайомився Іван Виговський саме в цей період.

У 1648 р. Виговський був у складі польського авангардного війська, яке відправив коронний гетьман Микола Потоцький під проводом свого сина Стефана Потоцького й комісара Шемберга проти Богдана Хмельницького, що підняв прапор повстання на Запорожжі. У першій битві Визвольної війни українського народу 1648-1657 років - Жовтоводській - польське військо зазнало цілковитої, нищівної поразки. Виговський потрапив у полон. Татари, союзники Богдана Хмельницького, забрали військових полонених у неволю. Хмельницький, дізнавшися про лиху долю Івана Виговського, викупив його у татар.

Минув недовгий час, як Виговський став найближчою й найдовіренішою особою при Богдані Хмельницькому і невдовзі зайняв найвпливовішу посаду серед генеральної старшини - генерального писаря. Рада цієї старшини, куди входили писар, обозний, два осавули та два судді, була й військовим штабом, і своєрідним кабінетом міністрів. Тут сходилися всі військові та цивільні справи.

Отже, генеральна старшина являла собою вищий щабель козацького управління й тримала у своїх руках усю владу в Українській Гетьманській державі, що формувалася в ході війни 1648-1657 років. Старшина складалася з тих рядових козаків, які піднеслися нагору завдяки своїм талантам і військовим заслугам, а також із тих українських шляхтичів, які підтримали повстання під проводом Богдана Хмельницького проти чужоземного гніту й, маючи освіту, урядовий досвід, необхідні здібності, зайняли високе становище в Запорозькому Війську. Саме до останніх належав і генеральний писар Іван Виговський.

Посада генерального писаря найтісніше була пов'язана із зовнішніми відносинами, дипломатією, а також з адміністрацією. Він був канцлером (так найчастіше називали його іноземці) держави й стояв на чолі Генеральної військової канцелярії, що була своєрідним об'єднанням міністерств внутрішніх і закордонних справ. Виговський першим підніс значення Генеральної військової канцелярії. Згодом виникла традиція: генеральні писарі завжди були фахівцями, які пройшли практичну школу в адміністративних установах і вміли утримувати свій уряд на високому рівні.

Генеральна канцелярія комплектувалася військовими канцеляристами, які вважалися елітою серед канцеляристів численних полкових, сотенних, магістратських канцелярій. Взагалі канцеляристи складали прошарок світської української інтелігенції тих часів. Генеральна канцелярія була школою не тільки канцелярського справоведення, а й адміністрування і взагалі державного знання. Приймали до неї освічену молодь, нерідко випускників Київської Академії, які мали підстави до того, щоб вирости на добрих урядовців і державників. Деякі канцеляристи прислужилися до розвитку та поглиблення державного світогляду. Отже, Виговський був причетний до виховання цілого покоління талановитих канцеляристів.

Під проводом гетьмана та його канцлера - генерального писаря Івана Виговського, склалася школа талановитих українських дипломатів, серед яких видатну роль відіграли Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський. У тій широкого розмаху міжнародній політиці, активній дипломатичній діяльності Богдана Хмельницького завжди разом із ним діяв Іван Виговський. Це було й під час Визвольної війни 1648-1657 років, і після неї, до кончини гетьмана.

У січні 1654 р., після Переяславської ради, що відбулася 8 січня того року, виникла гостра колізія. Коли всі зібралися в церкві для проведення освячення та церемонії присяги, царські посли відмовилися присягати від імені царя, бо, мовляв, «московські царі ніколи не присягають своїм підданим».

В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо сприймати кожне царське слово. Бояри прагнули прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя - це ласка, пожалування, й не може бути рівних стосунків його з людьми, які віддаються під його владу. Такі стосунки суперечили українській свідомості, вихованій у західноєвропейських, конституційних традиціях. Богдан Хмельницький, Іван Виговський, інша козацька старшина вперше на собі відчули, що це означає - абсолютистська тоталітарна царська держава.

Хмельницький із Виговським та іншими старшинами, не задовольнившися «царським словом» у грамоті й туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій. Керівники Української держави зажадали від послів письмових підтверджень їхніх словесних запевнень та обіцянок щодо обов'язкового здійснення царем доброї волі щодо України. 12 січня до московських послів прийшли на чолі з генеральним писарем Виговським військовий суддя Богданович, полковник Тетеря, Сахнович та інші старшини. Вони почали вимагати, щоб посли, оскільки вони наділені високими повноваженнями, видали лист за своєю рукою, «щоб вольностям, і правам, і маєтностям бути як колись».

Старшини пояснювали, що «кожному полковнику необхідно буде його показати, коли він прийде у свій полк». Коли такий лист не буде виданий, то не слід послам їхати по містах приймати присягу, оскільки «усім людям в містах буде в сумнів». Насправді Виговський і старшина вважали, що неможливо буде примусити український народ, який внаслідок тяжкої кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що й на яких умовах. Царські посли відмовилися давати таке зобов'язання.

Богдан Хмельницький з Іваном Виговським виробили проект умов майбутнього міждержавного договору з Московською державою, який обговорили на старшинських нарадах у Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. до Москви виїхало українське посольство для укладання міждержавного договору. Докладну інструкцію, яку вони одержали від гетьмана, доповнив окремо своїми увагами та рекомендаціями генеральний писар.

Майже зразу після укладання договору Москва, як уже зазначалося, зробила спробу, порушуючи його умови, домогтися введення воєвод в українські міста, крім того, вона прагнула забрати у свої руки фінанси України. Богдан Хмельницький та Іван Виговський для протидії цьому повідомили царський уряд, що з боку Польщі, Литви, Криму й Туреччини робляться спроби, спрямовані на те, щоб розірвати спілку козаків із Москвою. Це мало необхідні наслідки. Царський уряд обмежився утриманням воєводи з військом лише в Києві й до часу відмовився від попереднього свого наміру збирати податки з українського населення.

У дипломатичних переговорах Виговський услід за Богданом Хмельницьким демонстрував високого рівня державну свідомість, що виявлялася, зокрема, в широкому використанні історичних даних для аргументації своєї позиції. Ставлячи завдання - здобути Україні повну самостійність, Богдан Хмельницький і Виговський на переговорах посилалися на те, що в князівські часи кордон Української держави доходив до самої Вісли. Від Речі Посполитої вимагали, щоб вона відмовилася від володіння містами Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем. Українські керівники надавали великої ваги поверненню Українській державі правобережних земель. Генеральна рада постановила перервати переговори зі Швецією про встановлення союзних відносин, доки шведський король «не визнає за ними прав на всю стару Україну, або Роксоланію, де грецька віра була і мова їх ще існує - до Вісли».

Отже, Хмельницький мав на меті, й у цьому його цілком підтримував Виговський, об'єднати в гетьманській державі всі етнічні українські землі, на яких розселився український народ. Більше того, коли відповідно до україно-російського договору 1654 р. у результаті спільних дій українських і московських військових сил проти Речі Посполитої була звільнена значна територія Білорусії, на її сусідніх з Україною землях створили Білоруський козацький полк, куди входили Могилів, Чауси, Новий Бихів, Гомель. Білоруський народ охоче приймав козацький устрій. Приєднання частини Білорусії до Української держави мало для останньої не тільки стратегічне значення (йдеться про її захист із півночі), а й економічне. У переговорах зі Швецією Хмельницький з Виговським розглядали ці білоруські землі як торговий шлях до Балтійського моря, куди надходив український експорт. У Старому Бихові Хмельницький установив навіть «вільний порт».

Москва постійно прагнула скасування Білоруського полку, але Богдан Хмельницький, а згодом і Виговський не зважали на вимоги царського уряду. Білоруський полк протримався і в роки гетьманування Виговського. Він був скасований після позбавлення його гетьманської булави.

Іван Виговський був невідлучно поруч із Богданом Хмельницьким майже в усіх битвах Визвольної війни 1648-1657 років: і на полі бою, й у переговорах із польськими комісарами та послами інших держав. Ретельно порядкував і в похідній військовій канцелярії. У 1651 р. Виговський, можна сказати, врятував Хмельницького, коли вони вдвох потрапили в надзвичайно скрутне становище. У Берестецькій битві настав момент, коли поляки спрямували концентрований гарматний вогонь на союзників козаків - татар. Хан утік, а за ним у великій паніці й уся ханська орда. Богдан Хмельницький, (передавши тимчасово командування кропив'янському полковнику Філону Джалалію, кинувся разом з Іваном Виговським та чотирма козаками слідом за ханом, аби вмовити його повернутися на поле бою. Вони наздогнали хана за милю від табору. Але розлючений хан захопив Хмельницького та Виговського в полон і забрав їх із собою.

Під Костянтиновом хан зупинився, маючи намір віддати полякам українського гетьмана і його генерального писаря в обмін на своїх мурз, що потрапили в полон до польського війська. Виговський зумів переконати хана, що не слід ламати союзницьку присягу. Бог покарає, а Військо Запорозьке помститься за них і «не буде вам добра з нашої крові».

Хан відпустив Виговського, давши йому 20 тисяч татар, яким було наказано повернутися під Берестечко. Хмельницького ж затримав, зажадавши за нього викуп. Татари пройшли з Виговським верст із двадцять, а потім розбіглися. Генеральний писар їхав по Україні й бачив, що ханська орда, повертаючись у Крим, забирає в неволю людей. Оповістивши козаків, щоб ішли відбивати у тартар бранців, Виговський добув грошей, через місяць прибув до зрадливого хана й викупив у нього Хмельницького.

Будучи правою рукою, дорадником і заступником гетьмана, розважливий, стриманий, далекоглядний Іван Виговський мав сильний вплив на імпульсивного Хмельницького, неодноразово гамував його спонтанні вибухи справедливого, однак гострого й бурхливого гніву. Коли в 1657 р., після смерті Богдана Хмельницького, Іван Виговський став його наступником і дістав гетьманську булаву, він із перших кроків гетьманування в головних напрямах зовнішньої та внутрішньої політики йшов слідами свого попередника, великих планів якого значною мірою й сам був співтворцем.

Виговський прагнув зберегти авторитет і престиж гетьманської влади, які Богдан Хмельницький підніс до надзвичайно високого рівня. Влада гетьмана досягла вершини могутності, безмежно розширилися компетенції та повноваження гетьмана. Він сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів, орудував скарбом, - усі державні функції зосереджував у своїх руках. Після 1654 р. гетьман обходився зовсім без загальновійськової ради, а старшину зробив цілком залежною від себе.

Хоча після смерті Богдана Хмельницького розпочалася боротьба за владу, все ж таки, ніби за інерцією, діяв високий авторитет гетьманської влади. Виговський, приймаючи булаву, у своїй «тронній» промові сказав: «Ця булава буде доброму на ласку, а злому на кару. Коли мене гетьманом обрали, потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке не може бути без страху».

Іван Виговський умів репрезентувати гетьманську владу з гідністю й державним розумом, твердо й чітко ставив і відстоював справу української державності в переговорах і з Москвою, і з Польщею, не дозволяючи їм зверхньо ставитися до України. Іван Виговський, ряд інших вищих старшин високої національної свідомості були державниками зі школи Богдана Хмельницького. Вони розуміли значення держави й захищали її існування.

Іван Виговський, продовжуючи й розвиваючи починання та звершення Богдана Хмельницького, виявився талановитим організатором державності в різних сферах життя: в адміністрації, війську тощо. Зберігав провід над усіма козацькими збройними силами України, кількість яких - 60 тисяч чоловік - визначена була договором 1654 р., хоча насправді досягала майже 100 тисяч. За гетьмана Виговського, як і його попередника, керівне становище у війську займали генеральний обозний та два генеральних осавули. Ще Богдан Хмельницький виношував план піднесення боєздатності своєї армії шляхом створення найманих частин із німців, сербів, татар, котрі могли внести до козацького війська зразки чужоземної організації. Виговський зробив спробу організувати регулярне наймане військо. На українську службу вступали цілі сотні й тисячі сербів. Крім того, він вживав заходів, щоб залучити до армії шведських військових інструкторів і техніків.

Гетьманською резиденцією й за Виговського залишався Чигирин. Спочатку туди приїхала жінка Виговського Олена з маленьким сином Остапом. Вона була дочкою сенатора й новоградського каштеляна Статкевича, який родичався з князями. Тому її не хотіли віддавати «за козака». Виговський викрав дівчину з рідного дому й повінчався з нею в Києві.

Обрання Івана Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати на Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні (заворушення у війську, вбивство деяких старшин), виявити суперечності й підготувати грунт для конкретних засобів обмеження української державності.

Проте місія Кікіна не мала великого успіху. Старшинський уряд оволодів ситуацією. 23-26 серпня 1657 р. у Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального військового писаря Івана Виговського. На цій раді Юрась (Юрій) Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської влади. 16-літній хворобливий юнак, який іще вчився в Києво-Могилянській колегії, був не дуже великих здібностей. Гетьманом його обрали за п'ять місяців перед тим, коли хворий Богдан Хмельницький скликав старшинську раду й порушив питання про свого наступника. Всі одностайно заявили, що бажають мати гетьманом його сина, «щоб слава була, що в нас Хмельницький гетьманом».

Оскільки Чигиринська рада відбулася на гетьманському дворі за зачиненими ворітьми, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду. Через два місяці, на початку жовтня 1657 р., в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю генеральної, полкової й сотенної старшини, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського, вирішила ряд дуже важливих справ. Узагалі, вона відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України.

На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії, Волощини. Виговський продовжив активну міжнародну діяльність Богдана Хмельницького. Було оформлено союзний договір із Швецією, підготовлений ще за Богдана Хмельницького. У переговорах зі Швецією Виговський прагнув забезпечити Україні повну самостійність: «визнати й оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». Україна має стати такою державою, як Нідерланди або Швейцарія - дві республіки, яким за Вестфальським миром гарантувалася самостійність.

Договір зі Швецією мав оборонний характер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільним порозумінням. Умови договору торкалися й торгівлі. Обидві країни мали право вільної торгівлі через Пруссію. Україні дозволялося наймати військо та офіцерів у шведських провінціях, купувати зброю й амуніцію.

Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл Х Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а також прилучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визнали протекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, - Волині, Полісся і Білорусії. Виговський бажав утримати в межах козацької держави всі українські землі до Вісли та кордонів Пруссії.

З Польщею, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случчю і Горинню, на Корсунській раді було укладено перемир'я. Одночасно Виговський поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною, продовжуючи політику Богдана Хмельницького щодо Кримського ханства. Хоч від стародавніх часів розвиток України був пов'язаний з чорноморською проблемою, її вирішення відходило на другий план у зв'язку з нагальною необхідністю оборонятися від наступу Польщі та Московії. Тут був розрахунок на військову допомогу, зокрема, татарської кінноти. Як відомо, в той час у козаків переважала піхота, крім того, важливо було не допустити, щоб численне військо Кримського ханства опинилося в таборі ворогів України.

Тому й Богдан Хмельницький, і Виговський вимушені були звертатися по допомогу до кримського хана, хоча перебування татарських орд в українській землі оберталося бідою для народу. Богдан Хмельницький дав згоду на відбудову фортеці Аслам-Кермень у пониззі Дніпра, що давало змогу хану контролювати вихід Дніпром у море. Щоправда, Богдан Хмельницький передбачав уладнати справу української торгівлі на Чорному морі спеціальними умовами з Туреччиною. Він планував навіть побудувати український порт у гирлі Дніпра, прагнучи, щоб у майбутньому українські кораблі виходили й у Середземне море.

Отже, Виговський, звертаючися по допомогу до кримського хана, виступав послідовником Богдана Хмельницького. Надалі цю ж політично-військову традицію продовжували й наступники Виговського. На Корсунській раді 1657 р. вперше виявилася різниця у політичній орієнтації української козацької старшини. Деякі полковники, наприклад Пушкар, рішуче виступали на підтримку московського протекторату в Україні. Й навіть полковники Тетеря, Гуляницький, Дорошенко, які згодом зайняли антицаристську позицію, на Корсунській раді висловилися за московську орієнтацію. Водночас вони відстоювали збереження автономії України в складі Московської держави.

Значна частина старшини, зокрема генеральної, а також полковники Зеленський, Богун та інші прямо й недвозначно доводили на раді, що царський уряд не додержуватиметься договору про вольності України, а тому необхідно подбати про забезпечення своїх прав за допомогою інших держав. За рішенням Корсунської ради до Москви було послано посольство у складі корсунського полкового осавула Юрія Міневського та його брата Василя, сотника Юхима Коробки та чотирьох козаків. Посольство мало повідомити царський уряд про вибори нового гетьмана й просити підтвердження царем Івана Виговського на гетьманство, а також нагадати про необхідність збереження козацьких прав і вольностей.

У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність. 27 жовтня 1657 р. в Києві, на Подолі, у Братському монастирі, в присутності царських воєвод відбулась урочиста церковна церемонія освячення виборів нового гетьмана. Чернігівський єпископ Лазар Баранович окропив свяченою водою гетьманські клейноди - булаву, шаблю та бунчук - і подав їх гетьманові. Потім виголосив промову й запросив усіх присутніх до себе на обід.

На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвєєв, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський називався не гетьманом, а писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 р., яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти її не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, одержавши спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково в присутності царського представника. Тож із Москви вислали окольничого Богдана Хітрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана.

І царський посол Хітрово, й гетьман зі старшиною запрошували на раду полковника Пушкаря, але він так і не приїхав. Виговський спочатку не бажав розривати союзу з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною - ми є військо непереможне», - так відповів він московському послові на заяву того, що нібито Україна - це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, яка сама спроможна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами. Він також гостро виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах. Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі.

Після укладання договору 1654 р. до смерті Богдана Хмельницького царський уряд досить обережно вдавався до спроб обмежувати державну незалежність України й порушувати договір. Надто великим був авторитет і сильною була влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо й послідовно протидіяв тиску царизму, відстоюючи права Української Гетьманської держави. Ситуацію, що склалася, Москва вирішила використати, щоб розгорнути наступ на державність України, її автономний устрій.

Посол Хітрово мусив запевнити Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його гетьманської влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі». Але насправді, як свідчить текст царського наказу Богдану Хітрово, він мав завдання домогтися згоди гетьмана на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Порушувалося питання про утримання цих воєвод із «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів. Нова Рада відбулася 7 лютого 1658 р. в Переяславі. Вона одноголосно підтвердила обрання Виговського; козаки високо цінували його діяльність під час війни («голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи»).

Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою, в іншому разі він погрожував розірвати з нею союзницькі відносини. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Хітрово, прийнявши присягу Виговського, вручив йому гетьманську булаву та бунчук і тут же подався в Полтаву до Пушкаря, якого обдарував соболями й запевнив у царській до нього милості. Мартин Пушкар претендував на гетьманську булаву й надсилав царю доноси на Виговського. Царський посол запевнив Пушкаря, що Москва воліє бачити на гетьманстві саме його. Пушкар домовився про спільні дії з кошовим отаманом Яковом Барабашем, хоча в боротьбі за гетьманську булаву вони були суперниками. Барабаш також писав доноси на Виговського, шукаючи підтримки Москви. Московський уряд провадив таємні переговори водночас і з Пушкарем, і з Барабашем, підштовхуючи їх до повстання.

У своїй соціальній політиці Виговський спирався тільки на старшинську верхівку та українську покозачену шляхту, а тому передусім сприяв збільшенню та розширенню старшинського й шляхетського землеволодіння. Нагромаджуючи землі й маєтки, старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовували своє панівне становище, щоб примушувати селян відбувати «послушенство», тобто віддавати частину здобутків своєї праці. Заводилися чинші, данини, селяни притягалися навіть до панщини.

Рядове козацтво з невдоволенням дивилось, як старшина прибирала до своїх рук найкращі грунти, луки й луги. Відбувався поділ, роздвоєння в самому середовищі козацтва. У ньому формувалися нібито дві партії - старшинсько-аристократична і демократична. Виговський вважав основою держави саме старшинсько-аристократичну частину українського суспільства. Селянсько-козацьку масу він прагнув утримати в покорі адміністративними засобами. Відверта орієнтація гетьмана на панівну старшинсько-шляхетську верхівку дратувала та обурювала не тільки козацтво, а й міщанство та селянство, котрі жили недавніми традиціями боротьби проти чужоземного гноблення та за соціальну справедливість.

Рух протесту розгорнувся й серед нижчих прошарків українського населення. Селянство нападало на панські, старшинські двори, на заможних козаків, купців… Рухом народних мас скористалися старшини, руки яких тягнулися за гетьманською булавою. Царський уряд втрутився в соціальні протистояння й боротьбу за владу, використовуючи їх для встановлення панування Москви в Україні.

Барабаш і Пушкар підняли заколот проти законно обраного гетьмана. Пушкар зібрав на Полтавщині у великій кількості так званих «дейнеків» - бездомних і безземельних наймитів, «гультяїв» - робітних людей із промислів (гуралень і буд), озброєних рогатинами, косами та киями, їх об'єднувала одна мета - помсти старшині, заможним козакам, маєтки й садиби яких вони громили й грабували, а власників убивали. До повстанців приєдналися запорожці на чолі з Барабашем. Виговський спочатку шукав мирного порозуміння з опозицією, казав, що не хоче проливати крові, а потім удався до блокади Запорожжя й Полтави, не допускаючи туди зброю та харчові припаси.

На кордонах Запорожжя були поставлені полки Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський, які мали наказ хапати й карати на смерть кожного, хто пробирався на Запорожжя. Однак це не вгамувало повстанців. Заколот поширився на все Подністров'я. 40 тисяч повстанців на чолі з Пушкарем і Барабашем виступили проти Виговського. Вони розбили направлені гетьманом війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них своїх нових союзників - татар (40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм). В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Виговський велів козакам відбити бранців. Запорожці втекли під захист московського війська, яке прибуло разом із воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові та Ніжині. Воєводи злякалися й відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави. Тільки Шереметьєв зумів укріпитися в Києві.

Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. На цей раз громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв: кільканадцять тисяч полягло в бою. Крім того, татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру. Почався розпад збройних сил України, порушилася їхня монолітність. Уперше козацькі полки воювали один проти одного. Ситуація, що склалася в Україні, певною мірою була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка й розпалювала, й використовувала громадянську війну в Україні. Агенти царського уряду доводили, що слід обмежити владу гетьмана й старшини, посадити в містах царських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який і захистить народ.

Виговський на гіркому досвіді переконався, що за найлояльнішого його ставлення до Московської держави царська політика несе і йому особисто, а головне - Україні, згубу. Гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Це були найосвіченіші серед козацтва люди, які найкраще виявили себе в минулій боротьбі українського народу з поляками: генеральний суддя Богданович-Зарудний, генеральний осавул Ковалевський, генеральний писар Іван Груша, обозний Тиміш Носач; полковники - Григорій Лісницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Богун, Оникій Силич, Остап Гоголь, Михайло Зеленський, Михайло Ханенко, Станіслав Морозенко; брати Виговського - Данило (чоловік доньки Богдана Хмельницького - Катерини), Костянтин і Федір, їхній дядько - овруцький полковник Василь та небіж Ілля - Виговські.

Погляди цієї старшини поділяло й духовенство, яке чинило опір домаганням Москви скасувати давній звичай обирати нового митрополита для української церкви вільними голосами всіх архієреїв, а також спробам підкорити українську церкву московському патріарху.

Заможні міщани також стояли за незалежність України, оскільки вже почали відчувати наступ Москви на магдебургію та інші їхні права. Іван Богун із погрозою говорив Скуратову: «Непотрібні нам московські воєводи - жінок і дітей наших переписувати. Ти до нас в Чигирин їдеш? Не здоровий від нас поїдеш». Виховані в традиціях політичної свободи, старшина й козаки з осторогою приглядалися до суворого московського абсолютизму, брутальних і жорстоких звичаїв, нетерпимості та релігійного фанатизму, їх лякала перспектива обернутися на царських «холопів», позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від милості самодержавного царя. Проте частина старшини трималася Москви.

У 1659 р. Іван Богун у листі до Івана Безпалого, одного зі старшин - прихильників царя, писав: «Непомалу дивуємося, що ваші мості, народившися з нами разом як вільний народ і разом зрісши на Україні, нашій Вітчизні, і проливаючи немалий час кров свою за вольності всього Війська Запорозького, зараз самі добровільно піддаєтеся в неволю і з нами, братією своєю, з ким разом хліба їли і проти кожного неприятеля ставали, ведете війну і на нас, свою кров, наступаєте».

Виговський зі старшиною виступили з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що привели їх до повного розриву і війни з Москвою. «Ми, все військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною й чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов'ю ми держимося, її провадив вічної пам'яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а згодом і з найяснішим королем Карлом Густавом, і всім ми завсігда дотримували, заховували їх непорушними, і додержували вірність. Навіть і Польщі не дали ми ніколи причини нарушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров'ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим».

Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виправдав надій України, не виконав своїх обіцянок; не надавав допомоги проти ворогів, розпочав трактати з Польщею коштом України, наказав ставити в Києві фортецю, щоб держати народ в ярмі, нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана. «Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку». Наприкінці в маніфесті зазначалося, що не на українців «спадає відповідальність за нову війну, що вже розпалилася, й що вони «примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи».

Оскільки Швеція на той час припинила війни й пізніше формально замирилася з Москвою і Польщею, Виговський зі старшиною, вище православне духовенство з київським митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз із Польщею, яка, будучи ослаблена майже безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. Серед польських політиків уперше почали лунати, щоправда, поодинокі голоси, які закликали визнати в якійсь формі українську державність. За приклад можна навести меморіал познанського воєводи Лєщинського: «Що досі ми не прийшли з ними до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей - не те, що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани - що так завзято стояли за свої вольності, що годилися краще загинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування… Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо ж їм спокій та ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг, і не розбиваймо їх. Нехай з ними буде така унія як литовська; нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами тримаються держави, а підвищення одного народу над другим приносить розлад».

16 вересня 1658 р. у місті Гадячі укладено трактат про унію України з Польщею. З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. З польського боку головним послом був королівський секретар Станіслав Казимир Беньоховський. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату. Вважають, що він - автор і міжнародного маніфесту старшини.

Юрій Немирич - український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією - був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 р. вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Немирич бажав утілити в Україні свій політичний ідеал - союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. Немирич сподівався, що на підставі Гадяцької угоди утвориться новий державно-федеративний союз - Польща, Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське, тобто Україна. Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію - 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи - «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування. Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів - козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах - Україні, Литві, Польщі. Православній церкві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.

У Гадяцькому договорі робилася спроба дати нові назви і визначення Українській державі - «Велике князівство Руське», яке об'єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі - воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський, та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість.

Принагідне слід зазначити, що виникнення нової назви певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648-1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва - «Військо Запорозьке». Іноді на переговорах держава іменувалась як «Гетьман з Військом Запорозьким». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу. Фігурувала зазначена формула й у договорі 1654 р. як визначення Української самостійної незалежної держави, що уклала договір з іншою стороною - Московською державою.

Щоправда, царський уряд майже відразу почав упроваджувати для приєднаної України назву «Малоросія», котра остаточно утвердилася в Російській імперії. Український народ ніколи не іменував себе малоросами, а українські землі не називав «Малоросією», тільки «Україною». Це засвідчують козацькі думи й народні пісні.

З другої половини XVII ст. до 1764 р. побутувала назва «Гетьманщина» для визначення української державності та окреслення території Лівобережної України, що підлягала гетьманській владі й належала Росії. Правобережна Україна за Андрусівською угодою 1667 р. і Вічним миром 1686 р. знову була віддана Московією під владу Польщі й називалася тільки роздрібнено як територія кількох польських йоєводств. Іноді в офіційному листуванні траплявся термін «Польська Україна».

У офіційних документах XVIII ст. зустрічалися рудименти використання щодо Гетьманщини терміна - «землі Війська Запорозького». Це викликало заперечення Запорозької Січі, володіння якої за Дніпровими порогами називалися «Вольності Війська Запорозького». У 1734 р. Запорозька Січ висловила царському уряду свій протест проти вживання подібної назви для Гетьманщини.

Після укладення Гадяцької угоди в середині серпня 1658 р. розпочалася війна України проти Москви. Спочатку царський уряд, дізнавшися про Гадяцьку угоду Виговського з Польщею, налякався й готовий був дечим Я поступитися. Воєводам доручалося піти на переговори з Виговським, навіть обіцяти йому виведення воєводи з військом із Києва та визнання умов Гадяцького договору. Виговському були готові дати звання й посаду київського воєводи, а старшині забезпечити землі та всякі свободи. Царський уряд не знав повного тексту Гадяцького договору. Виговський, повідомляючи царя про угоду з Польщею, заявляв, нібито він зберігає союз із Москвою. Водночас цар вирядив в Україну велике військо під проводом князя Трубецького.

Виговський уже не йняв віри Москві. Він спробував вибити воєводу Шереметьєва та його ратників із Києва, послав проти нього військо на чолі зі своїм братом Данилом Виговським, який мусив з'єднатися з київським полковником Павлом Хмельницьким. Але воєвода Шереметьєв, дізнавшися про наступ, вийшов із київської фортеці проти козаків і погромив їх під Києвом. Пізніше Данило Виговський потрапив у полон і був закатований у російському місті Калузі.

Гетьман Іван Виговський із головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об'єднатися з Трубецьким і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського та Львова вирушила в Україну, руйнуючи й нищачи все на своєму шляху. У складі московського війська був Іван Безпалий з козаками.

Під містечком Срібним Петро Дорошенко з козацьким загоном зробив спробу затримати це величезне військо, але безуспішно. Сам він ледве врятувався. Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку. Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький із п'ятьма тисячами козаків свого та чернігівського полків витримували облогу в Конотопі стотисячного московського війська. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командуючі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю й переносили її на вал, який ставав чимраз вищим.

Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, козацьких жінок і дітей, а вцілілих відправили до Москви. Така ж трагічна доля спіткала й Ніжин. Виговський нарешті зміг зібрати всі свої сили: козацькі полки (16 тисяч), наймані війська-сербів, поляків, німців, волохів (кілька тисяч), а також орди кримського хана Махмет-Гірея та польські корогви під проводом Андрія Висоцького. 24 червня це об'єднане військо вирушило до Конотопа. По дорозі розбили загін московського війська й підійшли до багнистої річки Соснівки, що за 15 верстов від Конотопа.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо й дати йому бій. Верстов за десять праворуч Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького розмістив на широкій луці в закритому місці. Сам гетьман, узявши невеликий козацький загін і частину орди на чолі з салтаном-нурадином, перейшов бродом Соснівку й 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір після атаки нібито вдатися до втечі й таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном, а отже потрапити до місця, де сховалися основні козацькі сили.

Однак після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки - переслідувати їх. Проте згодом воєводи, побачивши, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них, самі повели атаку на козаків, котрі, як і наказував гетьман, втекли й перебралися через річку Соснівку.

На другий день вранці Пожарський із 30-тисячним військом перейшов річку. Решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав лагодити своїх вояків до бою, наказав установлювати гармати. У цей час козацький п'ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючися до того моста, який щойно перейшло московське військо. Пожарського атакував зі своїм загоном Виговський і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер опинилися в тилу московського війська, порубали міст і загатили ним річку, додавши ще скошеної трави й очерету, нарубаної лози та шелюги. Річка розлилася на всю луку.

Пожарський, побачивши за собою козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут із гуком і свистом, наче вихор, налетіла орда, напавши на військо Пожарського з лівого флангу, з правого атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався назад до річки, але там не було ходу. Гармати й коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом, устилаючи луку. Трубецькой з рештою війська поспішив відступити від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля.

Московська армія зазнала нечуваного розгрому. Кілька московських воєвод потрапило в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову. Російський історик Соловйов на основі московських джерел описує наслідки розгрому царських військ: «Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».

Очікувалося, що Виговський піде просто на Москву. Бій під Конотопом, здавалося, вирішив результат війни на користь України, з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії. Але використати таку грандіозну перемогу Виговському не вдалося. За його плечима кувалася зрада, готувалося повстання. Опозицію за допомогою воєвод організував керівник старшин промосковської орієнтації - наказний гетьман Іван Безпалий. До того ж більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державного, політичного, юридичного погляду. Неможливим здавався ніякий союз із Польщею, з-під гніту якої люди тільки-но визволилися. Лякалися, що польські магнати й шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною.

Не тільки селяни, а й частина козаків, окремі міста й такі старшини, як вінницький пол'ковник Іван Богун і славетний кошовий Іван Сірко - противники Московської держави, взяли участь у повстанні проти Виговського, яке згодом переросло в народне антипанське повстання. Жертвою його став і Юрій Немирич, якого селяни зарубали біля села Свидовця Козелецького повіту, розшматувавши його тіло. У цей час Іван Сірко підняв повстання на півдні. Оголосивши гетьманом Юрася Хмельницького, він організував напад на Крим. Хан, змушений поспішити туди, покинув Виговського, який не мав змоги без татар продовжувати наступ на Москву.

Шанс визволити Україну від царського панування був утрачений. Група полковників, очолених Тимошем Цецюрою, Василем Золотаренком, Якимом Сомком, які домагалися гетьманства, організували змову проти гетьмана. За допомогою «ратних людей» Шереметьєва перебили кілька тисяч прихильників Виговського. Знову спалахнуло полум'я громадянської війни. Очевидець писав: