Структурно робота складається із вступу, чотирьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаної літератури (188 назв) та додатків (24 стор.).

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено хронологічні рамки, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, повідомлено про її апробацію, надано список публікацій, що містять основні положення дисертації.

У першому розділі - "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" - висвітлено ступінь розробки проблеми, охарактеризовано використану у дослідженні джерельну базу та обгрунтовано обрану методологію дисертаційної роботи.

Суттєве покращення у 90-ті рр. стану наукової розробки загальної тематики, пов'язаної з історією української еміграції в Європі і, зокрема, в Чехословаччині, зумовлено, передусім, зняттям табу на дослідження одіозних колись тем та відкриттям заборонених раніше архівних фондів. Як вже зазначалось попередниками, у розвитку наукових розвідок з окремих питань життя української еміграції у Чехословаччині, можна виділити 4 основних етапи: 1920-1930-ті рр., 1940-ві рр., 1950-1990-ті рр. та перша половина 90-х і дотепер.

Першими дослідниками діяльності української еміграції в І Чехословацькій республіці у 20-30 рр. були самі учасники подій: члени українських урядів, політичних партій, громадські діячі, що змушені були покинути Україну після поразки національного державотворчого руху через політичні причини. У роботах представників еміграції можна знайти цінний фактологічний матеріал щодо діяльності українських політичних партій, причому, означені публікації одночасно можуть бути схарактеризовані і як джерела, і як перший крок у наближенні до наукового вивчення проблеми. Серед цікавих публікацій слід відмітити роботи колишнього члену Центральної ради та Центрального Комітету Української Партії Соціалістів-революціонерів Никифора Григоріїва, що з 1920 р. перебував в еміграції в Польщі, а з 1921 р. - в Чехословаччині, члена Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП) Миколи Галагана, що брав участь як в гетьманському уряді, так і в уряді Директорії, а у 1920 р. емігрував до Відня, а потім до Праги, активіста Української Народної Республіки (УНР), члена УСДРП Ісаака Мазепи, одного з провідних діячів Центральної Ради Микити Шаповала, що перебував у Празі з 1921 р., полковника армади УНР, члена Української народно-демократичної партії Є. Коновальця, члена УСДРП, ідеолога українського націоналізму Д. Донцова та інш.

Зауважимо також, що в цей же період деякі історики і публіцисти в Україні теж уважно слідкували за розвитком подій у діаспорі, і вже з середини 20-х рр. у багатьох радянських газетах почали з'являтись гострі журналістські памфлети, націлені на емігрантські осередки у Європі. Втім, загальна заідеологізованість цих виступів була, в цілому, не більшою, ніж у таборі закордонних опонентів. У 1928 р. у Харківському державному видавництві вийшла книга М. Мотузки, у якій із залученням багатьох джерел, у тому числі, закордонної преси та періодичних видань основних політичних партій у екзилі, було надано детальний огляд головних українських політичних течій закордоння, у тому числі "гетьманщини”, "петлюрівщини” та "шаповалівщини”.

У воєнні роки кількість нарисів щодо діяльності політичних партій у ЧСР, та взагалі еміграції, дещо зменшилась, що зумовлювалось, як вже було зазначено, припиненням відносно усталеного положення еміграції та відновленням переміщень. Однак, на тлі інформаційного затишшя, з'явилась сенсаційна за рівнем дослідження та обсягом представленого фактологічного матеріалу робота українського історика-емігранта Симона Наріжного, у якій детально розкривались питання культурно-освітньої та наукової діяльності українців закордоння. У деяких частинах книги автор також торкається проблем, пов'язаних з політичною діяльністю еміграції, але, на жаль, тільки поверхово, оскільки робота мала інші дослідницькі завдання.

Післявоєнний період став етапом відновлення роботи багатьох наукових центрів в СРСР та за кордоном. Хоча спеціальних праць, присвячених означеній тематиці, створено не було, а поодинокі роботи, що з'являлись у вітчизняних та емігрантських авторів, не тільки не стали менш упередженими у своїх трактовках, але і набули нових рис заідеологізованості, варто назвати декілька праць, які зробили свій внесок у фактологічну розвідку деяких питань, що стосуються історії українських політичних партій у Чехословаччині. Це, зокрема, робота дослідника Колумбійського університету (США) Дж. Армстронга, присвячена детальному аналізу розвитку феномену українського націоналізму, у тому числі, його історії в екзилі. Автор звернув увагу на зв'язки між українським стрілецьким рухом, що очолювався полковником Є. Коновальцем, та ідеологом інтегрального націоналізму Д. Донцовим, як основоположні для складення ОУН. У монографії американського дослідника О. Мотиля розглянуто ідейні витоки українського націоналізму у 1919-1929 і надано характеристику основним течіям в українському національному русі цього періоду з детальним оглядом консервативного, петлюрівського та націоналістичного таборів політичної еміграції. У збірнику історичних есе професора Альбертського університету (Канада) І. Лисяка-Рудницького містяться праці, присвячені аналізу консервативної та націоналістичної політичних течій, огляду взаємовідносин між їх ідеологами у міжвоєнний період.

З початком становлення нової української національної історіографії, який уможливився завдяки отриманню істориками доступу до закритих раніше архівів, з'явився інтерес до об'єктивного та неупередженого вивчення теми дослідження, тому зупинимось на роботах цього періоду докладніше. У 1990-1993 рр. вийшов цілий ряд робот вітчизняних істориків, присвячених розгляду питань культурної та наукової діяльності української еміграції в Чехословаччині, але, на жаль, питання політичної діяльності у більшості з них зачеплено лише принагідно. У книзі В. Потульницького вперше було запроваджено глибокий аналіз політичних концепцій вчених-емігрантів міжвоєнного періоду, багато з яких жили і працювали у Чехословаччині, у тому числі, досліджено ідейну спадщину ідеолога консервативно-хліборобського руху В. Липинського. У 1994 р.В. Трощинський підготував першу підсумкову працю з комплексної історії української еміграції, у якій було детально проаналізовано чотири головних політичних течії української діаспори у Європі міжвоєнного періоду (ліберально-демократичну, соціалістичну, монархістську, націоналістичну).

У 1996-1998 рр. у наукових закладах України було захищено декілька дисертацій, присвячених різним аспектам означеної теми. Зокрема, С. Телешун розглянув інтерпретацію українськими політичними партіями національного питання в Україні, але, на жаль, хронологічні рамки дослідження, з 1890 по 1916 р. р., не захопили нашої проблематики, втім, дали уявлення про передісторію політичних орієнтацій багатьох організацій, які згодом опинились в еміграції; А. Криськов. присвятив дисертацію комплексному дослідженню політичної, культурної та науково-освітньої праці міжвоєнної еміграції в Чехословаччині, звернувши також увагу на витоки еміграції та місця її скупчення. Найближче до проблеми нашого дослідження стоїть тема докторської дисертації С. Віднянського, у якій ґрунтовно розглянуто етапи становлення українського питання в міжвоєнній Чехословаччині, а саме: умови формування і еволюції політики ЧСР щодо України та становлення, зміст і форми чехословацько-українських державних відносин; проблему Підкарпатської Русі в політиці ЧСР; питання політики чехословацької влади щодо української еміграції та її результати для чесько-словацько-українських взаємин міжвоєнного часу. Надзвичайно цінними є також винаходи М. Кірсенка, який у своїй монографії, що є, одночасно, докторською дисертацією, висвітлив, зокрема, появу і міжнародно-правове визнання Чехословацької держави в контексті перемоги США та держав Троїстої Згоди, проаналізував формування уряду першого Чехословаччини, а також розглянув питання, пов'язані з початком чехословацько - українських дипломатичних відносин.

Великі здобутки у розвитку теми належать чеським та словацьким історикам. Зокрема, цінні винаходи представлені у збірках статей під редакцією В. Вебера: розглянуто основні етапи розвитку "Русской акции”, охарактеризовані загальні умови існування в Республіці емігрантської спільноти з Росії та України, визначена роль Українського громадського комітету у житті української громади за кордоном. Як вже зазначали деякі дослідники, для чеських істориків характерна більша увага до соціально-правового положення еміграції та її діяльності у межах чеських земель, причому, наголос робиться на прихильному ставленні чехословацького уряду до еміграції у міжвоєнні роки. Словацькі дослідники звертають також увагу на ті аспекти діяльності еміграції, які, як зрозуміло, не могли викликати захоплення керівництва ЧСР, а саме, на ту роль, яку відігравала українська еміграція для розвитку національного руху Східної Словаччини та Закарпаття, зокрема, русинського. У 1995 р. випустив нову працю, присвячену огляду життя українців в Чехії та Моравії, відомий чеський україніст Б. Зелинський. У роботі чи не вперше звернуто увагу на умови української дипломатичної місії та підкреслено складність обставин, за яких вона була розпочата.

Деякі питання стосовно теми дослідження стали предметом обговорення чеських, словацьких, українських та західних вчених на міжнародних конференціях. Важливою подією для історіографії українознавства стала міжнародна конференція "Русская, украинская и белорусская емиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды Славянской библиотеки и пражских архивов”, яка відбулась у Празі 14-15 серпня 1995 р. Саме ця подія започаткувала новий міжнародний етап у розвитку теми: до наукового обігу було введено чимало нових матеріалів, зібраних спільними зусиллями науковців та архівних робітників, зокрема, було видано каталог виставки "Російська, українська та білоруська еміграція у Празі”, де були представлені унікальні копії документів, які допомагають розкрити сутність ставлення урядових кіл до емігрантської спільноти у І Чехословацькій республіці.

Таким чином, стан наукової розробки проблеми істотно покращився за останні роки: звернуто увагу на нові маловивчені аспекти історії української еміграції в Європі та, зокрема, в Чехословаччині, введено до наукового обігу велику кількість нових матеріалів, у багатьох дослідженнях започатковано міждисциплінарні методи вивчення проблеми. Однак, історія українських політичних партій в окремих країнах Європи ще чекає на спеціальні комплексні вивчення. В даній дисертаційній роботі здійснена одна із спроб такого дослідження.

Основу джерельної бази роботи склали наступні опубліковані та архівні матеріали:

1) програмні документи, меморандуми та заяви українських політичних партій в Чехословаччині;

2) мемуари та публіцистичні праці українських та чехословацьких політиків та громадських діячів, західних істориків та публіцистів;

3) українська та чехословацька періодика 1918-1938 рр.;

4) документи чехословацького уряду, у тому числі статистичні відомості, звіти, матеріали офіційного листування.

У 1995 р. фахівцями Архіву Академії Наук Чеської Республіки було складено покажчик основних архівних фондів, що дозволив визначити місця зберігання матеріалів за файлами окремих емігрантських установ. Унікальний матеріал з історії українських емігрантських політичних партій міжвоєнного періоду було знайдено в архівних фондах та зібраннях Слов'янської бібліотеки в Празі (Чеська Республіка). У 1996 р. чеськими дослідниками була видана тритомна бібліографія праць російської, української та білоруської еміграції, виданих в ЧСР протягом 1918-1945 рр. Використовуючи ці значні та рідкісні дані, дисертантом була проведена робота по їх систематизації та складанню окремого покажчика видань українських емігрантських установ доби І Республіки, у тому числі - політичних організацій, що дозволило отримати дещо нові дані стосовно їх загальної кількості. У своїй роботі дисертант використав матеріали більшості періодичних видань, що випускались українськими політичними партіями в Чехословаччині протягом 1918-1938 рр. Це, зокрема, "Бюлетень закордонного бюро Української радикально-демократичної партії” (Прага, 1930, 1932-1935), "Збірник хліборобської України" (Прага, 1931-1933), "Державна нація" (Прага, 1927), "Національна думка" (Прага, 1924-1927), "Розбудова нації" (Прага, 1928-1934), "Вісті з політбюра Української партії соціялістів-революціонерів та Української радикальної партії за кордоном” (Прага, 1924), "Вісник Української партії соціалістів-революціонерів” (Прага, 1931), "Трудова Україна" (Прага, 1932-1938). У контексті досліджуваної теми автором також використовувались деякі матеріали міжвоєнної чехословацької періодики, зокрема, були проаналізовані публікації щодо українського питання в журналі "Slovanskэ pшehled" за 20-30-ті рр.

Важливим джерелом вивчення загальної соціально-політичної ситуації в ЧСР є статистичні дані міжвоєнного періоду, збірки статей, промов та спогадів Т.Г. Масарика, Е. Бенеша, К. Крамаржа, А. Штефаника, К. Крофти, а також деяких чехословацьких, українських та західних істориків та публіцистів того часу, зокрема, В. Харвата, Я. Полішенського, Я. Хмеларжа, Ф. Пероутки, О. Бочковського, Р. Сетона-Ватсона, В. Ньюмана, Д. Роучека, знайдені у фондах Національної бібліотеки Чеської республіки та бібліотеках Центрального Європейського Університету у Празі та Будапешті. Надзвичайно цінними є опубліковані останнім часом документи Міністерства зовнішніх справ Чехословацької республіки, що містять відомості про політичні організації української еміграції міжвоєнного періоду та вже згадані документи чехословацького уряду стосовно визначення умов існування емігрантів у ЧСР, зокрема, листування Т.Г. Масарика з Е. Бенешом та К. Крамаржем 1921, 1926-1927 рр. з приводу фінансової допомоги емігрантам та ролі еміграції після повернення додому, протокол відомчої наради про підтримку російських та українських емігрантів 1936 р.

Ряд матеріалів, що стосується теми дослідження, містяться у статистичних збірках та довідкових матеріалах, виданих в Чехословаччині та за кордоном.

Велику інформативну цінність становлять публікації програмних документів українських політичних партій, частина яких була перевидана на Україні, частина зберігається у фондах Слов'янської бібліотеки та у колекції Львівської наукової бібліотеки ім В. Стефаника. До наукового обігу введені деякі нові документи, у тому числі, бюлетені, звіти, заяви емігрантських об'єднань, зокрема, "Меморандум представників Українських емігрантських організацій в ЧСР до Ліги Націй" та інш.

Розширення джерельної бази зумовило необхідність її впорядкування: автором було складено окремий список українських емігрантських установ в Чехословаччині з покажчиком їх періодичних видань. Встановлено, що протягом міжвоєнного періоду у друкарнях емігрантських організацій та незалежних українських видавництвах Чехословаччини було видано більше 1000 книг та брошур, з них близько третини присвячені історичній та політичній тематиці. Найбільш активна видавнича діяльність емігрантських організацій, зокрема, політичних партій, припала на період з 1923 по 1927 р., тобто на ті роки, коли емігранти отримували найбільшу фінансову допомогу чехословацького уряду.

Методологічною основою дисертації обрано структурно-системний підхід, який дозволяє вивчити діяльність українських емігрантських політичних партій у цілісному контексті суспільно-політичних відносин, що склалися у І Чехословацькій республіці. З огляду на завдання дослідження, у роботі використано інтегральний принцип характеризації, тобто аналіз побудовано на обстеженні діяльності декількох партій у певний період. На основі принципу об'єктивності використовувались власне історичні засади дослідження, найважливішими з яких є хронологізація та ретроспективнісь. Сполучення означених методів та принципів дало змогу розв'язати дослідницькі завдання у дотриманні закону діалектичної єдності всіх елементів політичного механізму та їх залежності від зовнішніх факторів розвитку довколишньої системи. Застосування у роботі контент-аналізу дозволило систематизувати та узагальнити деякі результати дослідження.

Другий розділ - "Формування чехословацької концепції українського питання" - присвячено аналізу основних етапів формування іміджу України та українців у чехословацькій громадській та політичній думці. Автором розглянуто ставлення європейської громадської думки кінця XIX - початку XX ст. до України та українців і визначено, що обізнаність в українських справах була доволі низькою, а зацікавленість у вивченні ситуації на українських землях досить спорадичною. Одним з перших авторитетних європейських діячів, що вдався до докладного розгляду питань, пов'язаних з українською тематикою, був майбутній президент І Чехословацької республіки Т.Г. Масарик, який з кінця XIX сторіччя почав своє ознайомлення з Україною та українцями як вчений, а після І Світової війни, по мірі свого залучення до активної політичної діяльності, як дипломат та державний діяч. Позиція Т.Г. Масарика ґрунтувалась на визнанні національної, культурної та мовної особливості українців як окремого народу, але політичний сепаратизм, адептами якого були більшість прагнучих влади українських політичних партій, ним не схвалювався і не підтримувався.

За умов загострення революційного хаосу в Росії та з виникненням в Україні політичних сил, що почали висувати державотворчі ініціативи, позиція майбутніх керівників І Республіки змінилась: дотримуючись "такту у поведінці з партіями”, чеська сторона мусила визнати, що "Україна примушена була організуватись, бо Росія виявилась нездібна”. Однак, у цьому контексті припускалась тільки федеративна самостійність, тому, після прийняття IV Універсалу та підписання урядом УНР сепаратного миру з Центральними державами, остаточно визначились розбіжності в геополітичних пріоритетах української та чеської сторін, і всі спроби встановлення дипломатичних відносин були припинені.

Новий етап чехословацько-українських відносин було започатковано після офіційного проголошення І Чехословацької республіки: процес становлення незалежної держави вимагав розвитку своєї мережі торгівельно-економічних зв'язків. У цей період чехословацьким урядом були укладені взаємовигідні торгівельні угоди з Директорією УНР та урядом ЗУНР. Втім, офіційна Прага помірковано ставилась до перспективи офіційного визнання українських урядів, і через це послідовною виявилась її стримана реакція на явну неприхильність до українських самостійників з боку держав-переможниць, яку було виявлено під час роботи Паризької мирної конференції. Зацікавленість у якомога вигіднішому вирішенні питання про кордони ЧСР змушували чехословацьку дипломатію до виважених кроків у стосунках з міжнародним оточенням: уможливлення злуки Підкарпатської Русі з Чехословаччиною свідчило про успішність обраної тактики.

З виходом СРСР з міжнародної ізоляції позиція Чехословацького уряду щодо проблем в Україні вирізьблювалась з оглядом на загальний контекст дипломатичних відносин з Москвою. Схвалення ідей українського національного усамостійнення відтоді не тільки не відповідало ідейним переконанням чехословацького президента, але і могло ускладнити відносини з радянським керівництвом. Тому, залишаючись щирим прихильником допомогової акції емігрантам з Росії, серед яких було чимало представників українських політичних партій, що приймали участь у державотворчих змаганнях 1917-1919 рр., і, роблячи наголос на необхідності розвитку їхньої культурної, освітньої, наукової діяльності, Т.Г. Масарик відкидав можливість відкритого заохочування їх політичної активності. Втім, внутрішня суспільно-політична ситуація, що складалась у І Чехословацькій республіці, не могла не відбитися на житті та світогляді прибулих з закордоння представників політичних партій, які продовжували свою діяльність у новому оточенні.

У третьому розділі - "Політична система Чехословаччини та її вплив на українські емігрантські політичні партії” - проаналізовано основні особливості політичної системи І Чехословацької республіки у контексті їх впливу на діяльність політичних партій нетитульних етносів, у тому числі, емігрантських. Зазначено, що структура політичної системи Чехословаччини були притаманні такі основні особливості:

1) багатоманітність партійної палітри з великою кількістю політичних течій та угрупувань, що відповідала строкатій національній, соціальній та релігійній структурі населення країни;

2) сильна централізована влада президента, який маневрував методами допуску представників тих чи інших партій до процесу прийняття політичних рішень;

3) залежність внутрішньої рівноваги політичних сил та пріоритету національних інтересів від зовнішньополітичної кон'юнктури.

Багатопартійна система, з одного боку, створювала умови для паритетного співіснування різних політичних та національних програм, але, з іншого боку, виключала можливість цілковитого здійснення хоча б однієї з них. У центрі структури громадського та політичного життя протягом всього існування І Чехословацької республіки знаходилась більш чи менш стабільна коаліція партій, програмні засади яких, без залежності від їх ідеологічного чи національного забарвлення мали бути підпорядковані загальнонаціональним інтересам республіки. Партійна приналежність звичайно закріплювалась також і членством у певній профспілці, тому, наприклад, аграрій, частіше за все, голосував за Чеську аграрну партію, яка була пов'язана з його працедавцем. Упровадження такої системи дозволяло здійснювати контроль над політичною орієнтацією населення і запобігала, в певній мірі, активізації антицентристських настроїв, чи, в крайньому випадку, скорочувала шанси доступу їх носіїв до реальної політичної влади. Хоча участь у органах влади була фактично відкрита навіть для опозиціонерів, вищезазначений механізм організаційного тиску позбавлював їх політичної боєспроможності. Політична влада в країні підпорядковувалась досить централізованій владі президента, який, враховуючи не тільки внутрішню, але і зовнішньополітичну кон'юнктуру, мав змогу маневрувати методами допуску представників тих чи інших партій до процесу прийняття політичних рішень. Подібний підхід мав результатом практику подвійного стандарту у відношенні центру до можливих політичних опонентів, коли діяльність одних організацій владою ігнорувалась, інших - потуралась або заохочувалась, але не в тій мірі, як їм це вважалось необхідним. В означеній ситуації не могли не створитися умови для росту контроверз у політичному житті Республіки, що згодом вилились у появі, разом зі змінами у зовнішньополітичному status quo, іредентистських політичних рухів та угрупувань.

Сприйняття проблем багатонаціональної емігрантської спільноти офіційними колами Чехословаччини проходило через "російську" призму, тому адаптація представників неросійських етнічних груп до нового оточення проходила у складних умовах взаємодії між представниками різних течій російської еміграції, їх відношень з чехословацькими партіями та стосунків з урядовими колами І Чехословацької республіки.

Хоча вагома частина російських політичних емігрантів, так як і більшість представників українських політичних партій, дотримувались відкрито непримиримої позиції щодо радянської влади, загальні державницькі позиції російської та української спільнот сильно різнились. Головною вадою на шляху прихильності політичної російської еміграції до українського національного руху за кордоном була пріоритетність принципу самостійності українських земель та ідеї української державності, яка висувалась у програмах багатьох українських політичних партій. Однак, представникам російської еміграції не тільки вдалось налагодити постійні контакти з деякими впливовими політичними партіями Чехословаччини, але і залучитись підтримкою президента Т.Г. Масарика, що ініціював широкомасштабну програму допомоги біженцям з Росії, серед яких були і українці. Коли активізувалась масова еміграція українців в Чехословаччину, спроби чехословацько-українських дипломатичних зв'язків були майже повністю припиненні, тому справа налагодження гідних умов життя та праці для тисяч співвітчизників за кордоном могла опинитись ускладненою через відсутність контактів з урядовими колами.

У четвертому розділі - "Діяльність українських емігрантських політичних партій у Чехословаччині між двома світовими війнами" - проаналізовано витоки української політичної еміграції, надана загальна характеристика емігрантської спільноти в Чехословаччині (чисельність, соціальна структура, правовий статус, розміщення), окреслено основні типи емігрантських організацій та досліджено місце та роль серед них політичних партій, розглянуто діяльність політичних партій у 1918-1929 та 30-ті рр.

Зазначено, що початок української політичної еміграції був хронологічно пов'язаний з першими спробами національно орієнтованої політичної діяльності, що, внаслідок несприятливих внутрішніх умов, здійснюваласьь в умовах закордоння або згодом змушено переносилась до екзилу. У ході організаційного оформлення самостійних течій українського політичного руху поступово виокремлювались різні "моделі” розвитку країни і визначались розмаїті шляхи їх здійснення, що згодом вилилось у декілька спроб державного усамостійнення, здійснених свого часу Центральною Радою, урядом гетьмана П. Скоропадського, Директорією та урядом ЗУНР. Фіаско державотворчих зусиль декількох альтернативних урядів призвело до масового переміщення їх найактивніших учасників, у тому числі, прихильних поваленим урядам членів українських політичних партій, за кордон. Так, в еміграції опинились представники соціалістичної (УПСР, УСДРП), монархістської (рух П. Скоропадського), ліберально-демократичної (Директорія УНР, УРДП) та націоналістичної (січові стрільці та деякі інші військово-спортивні групування) течій.

Хоча формально емігранти були обмежені у впровадженні політичної діяльності, деякі українські політичні партії та рухи в екзилі не тільки не припинили своє існування протягом міжвоєнного періоду, але й активно вплинули і на організацію життя емігрантів, і на внутрішню ситуацію у країні. Більшість з представлених в еміграції політичних партій та рухів мала свою сферу впливу, до якої, як і в прикладі політичної системи Чехословацької республіки, входили чисельні кооперативні, молодіжні, спортивні, культурно-просвітницькі організації, а також мережа видавництв та періодичних органів преси.

Загалом, протягом міжвоєнного періоду на території ЧСР діяли близько 120 емігрантських організацій різного профілю. Загальнопоширеною у хроніці розвитку емігрантських організацій було те, що у діяльності центрального "празького" осередку найбільша активність припала на період дії "руської акції”, тобто на 20-ті рр., а більшість периферійних центрів, напроти, активізувались у другій половині 30-х рр. Зі всіх емігрантських організацій до суто політичних за декларованими засадами діяльності відносились дещо більше 10, втім, у багатьох формально неполітичних закладах, у тому числі освітніх, співпрацювали представники політичних партій, природно привносячи у їх загальну концепцію певну ідеологізованість. У більшій мірі деяка заанґажованість була притаманна чисельним молодіжним та студентським організаціям (загалом у різні роки таких організацій було біля 20), у меншій - професійним спілкам (у тому числі, селянських, лікарських, інженерських, кооперативних, число яких у міжвоєнний період доходило до 30) та земляцьким об'єднанням (їх налічувалось до 5).

Майже до кінця 20-х рр. найбільш популярними та впливовими серед еміграції ЧСР залишались парії соціалістичного табору, що було зумовлено рядом факторів. Лідери лівих партій мали великий досвід урядової діяльності, у тому числі, у налагодженні дипломатичних стосунків з урядовими колами європейських країн, зокрема, з президентом Чехословаччини Т.Г. Масариком та його оточенням. Після завершення поразкою спроб усамостійнення ці контакти стали у нагоді для влаштування українського політичного активу за кордоном. Чехословацька столиця стала центром розміщення проводів закордонних груп більшості українських партій соціалістичної орієнтації, у тому числі УПСР, УРП, УРДП та УСДРП. Натомість, центри гетьманського, консервативно-хліборобського та петлюрівського таборів розміщувались у Польщі, Німеччині та Австрії, де ставлення до цих політичних формувань було більш прихильним.

Більшість лідерів партій лівої орієнтації були не тільки досвідченими політиками, але і кваліфікованими фахівцями, науковцями та викладачами, що дозволило їм стати на чолі просвітницького, культурного та академічного життя в еміграції. Протягом 20-х рр. за безпосередньою участю представників українських політичних партій були засновані десятки клубів, шкіл, вищих учбових закладів для емігрантів з України. За десять років, з 1918 до 1928 р., в Чехословаччині було видано дві третини всієї емігрантської літератури, яка побачила світ протягом 20 міжвоєнних років. У першій половині 20-х рр. за ініціативою "лівих" було здійснено декілька спроб консолідації всіх українських політичних партій у єдиний фронт, однак, об'єднавчі ініціативи не завершились успіхом через неприборимі ідейні розбіжності. З середини 20-х рр. політичні угрупування дійшли до остаточного розколу: усамостійнення діяльності призвело до організаційної та ідеологічної ізольованості, відриву від політичних реалій часу. Поступова зміна міжнародної ситуації та ускладнення внутрішньої ситуації у ЧСР у кінці 20-х рр. спричинили скорочення урядової допомоги емігрантам, і започатковані за фінансовою підтримкою українські заклади опинились у складному становищі. Оскільки соціальну базу більшості з партій складали члени підпорядкованих їм громадських структур, це, фактично, означало ослаблення масової підтримки серед еміграції, яка так важко була здобута. Таким чином, поява у кінці 20-х нової самостійної політичної ідеології, а згодом і виникнення її партійного уособлення - ОУН, припало на період партійної кризи та громадського розчарування в еміграції, що зумовило можливість загального поправіння і радикалізації українства в Чехословаччині.

Зміна у загальному напрямку політичної діяльності еміграції у 30-х рр. була лише одним з відбитків тих подій, що відбувалися на міжнародному рівні. Лозанська конференція 1932 р., затвердивши принцип скасування репарацій, визначених у 1921 р., фактично, позначила собою кінець часів, коли країни мали дотримуватись мирних договорів та міжнародних зобов'язань. З 1933 р. в міжнародних відносинах розпочалась епоха Гітлера, події якої поступово проводили раунди нової гри "без правил”. Для Чехословаччини, зокрема, один з таких спланованих і провокаційних раундів мав результатом "судетську кризу" у вересні 1938 р., що стала вироком І Республіці. Безпорадність демократичних сил перед зростаючою загрозою нацизму на рівні всього європейського реґіону мала прецеденти практично на всіх ділянках громадського та політичного життя, у тому числі, на настроях та діяльності еміграції. Одним з головних чинників швидкого залучення емігрантів до нової керуючої сили європейської політики була її відверта антикомуністична та антирадянська направленість, що не могла не відновити надій на визволення.

Втім, переважна більшість емігрантів, які були і залишались осторонь активної політичної діяльності, сприймала події по-своєму. Поступове скорочення фінансування більшості емігрантських установ, суттєве зменшення кількості видань української мовою, а також ускладнення отримання освіти і працевлаштування зумовили переміщення за кордони ЧСР не тільки представників політичних партій, але й пересічних українців. У 1938 р. на території Чехословаччини активно діяли лише декілька емігрантських установ і тільки одна політична партія - ОУН.30-ті роки стали періодом поступової страти виваженого ритму емігрантського життя.

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження. Зазначено наступне:

1. Період існування І Чехословацької республіки став для української еміграції, у тому числі для партійної її частини, часом бурного розвитку, що надалі вже не мав прецедентів. Переміщення представників українських партій за кордон сталось за складних політичних обставин. На фоні низької поінформованості європейської громадської думки щодо ситуації на Україні, ставлення офіційних кіл країн-реципієнтів до політичних емігрантів не було цілком визначеним. У Чехословаччині, де опинилась значна кількість представників соціалістичної, монархістської, ліберально-демократичної та про-націоналістичної течій українського політичного руху, формування концепції українського питання в Чехословаччині складалось під впливом її президента Т.Г. Масарика, який був знайомий з українськими справами і як соціолог, і як дипломат, і як політик. Хоча основа цієї концепції ґрунтувалась на визнанні культурної та мовної своєрідності українців як окремого народу, політичний сепаратизм, до якого схилялись більшість емігрантських політичних партій, чехословацькою владою не схвалювався і не підтримувався. До того ж, більшість російської еміграції, яка підтримувала постійні контакти з представниками чехословацьких партій та з урядовими колами і була вагомим чинником суспільно-політичного життя в країні, ставилась до ідеї української незалежності відверто несприятливо. Здійснюючи організаційну та фінансову допомогу українській еміграції, чехословацька влада робила акцент на тому, що вона проти будь-якої політичної діяльності у її лоні, але всіляко підтримує просвітні, культурні та наукові ініціативи.

2. Отримавши притулок у Чехословаччині, лідери та активісти українських політичних партій не тільки отримали нагоду переосмислити ідейні засади діяльності та визначити шляхи реалізації своїх завдань, але, одночасно, використовуючи надану чехословацьким урядом організаційну та фінансову допомогу, спрямувати значну частину своїх дій на розвиток культурного та громадського життя у закордонні. Якщо спроби політичної діяльності мали досить обмежений резонанс серед еміграції, більша частина якої була осторонь політики, то культурна та просвітня діяльність дозволила багатьом біженцям здобути професію, освіту, залишитись у традиційному середовищі і, як наслідок, утриматись у нових умовах країни вигнання. Отже, опосередкована політична діяльність в умовах закордоння виконувала декілька функцій: по-перше, власно функціональну, орієнтовану на досягнення визначених суспільно-політичних завдань, і, по-друге, адаптаційну. Це означало, що, створюючи спілки, фонди, контактуючи з урядовими та діловими кругами, налагоджуючи пресу, представники політичних партій та угрупувань здійснювали допомогу своїм співвітчизникам у пристосуванні до нових умов життя, у спілкуванні з оточенням країни проживання, таким чином, політична діяльність була однією з форм соціокультурної адаптації.

3. Непрості відносини, що складались у самих фракціях, та ускладнені попереднім суперництвом стосунки з іншими угрупуваннями стали на заваді опрацювання заходів колективізації дії. "Одиночне плавання” виявилось досить складним для більшості з тих, хто розпочинав відновлення політичного життя в еміграції. На заваді життєздатності емігрантських партій стала надмірна персоналізація справи, слабка соціальна мотивація дії, неадекватність обраних форм політичної боротьби. Жодна з закордонних партій та груп не тільки не виконала визначених програмних завдань діяльності, але і не змогла нічого протиставити зростаючій загрозі ультра-правого нахилу в емігрантській політичній ідеології, який здійснився у кінці 20-х - початку 30-х рр. Таким чином, повністю виконуючи адаптаційну функцію діяльності, більшість емігрантських партій виявилась нездатною для втілення своїх безпосередніх політичних завдань.

4. Вагомим чинником партійної кризи закордоння були коливання балансу влади на міжнародній арені: емігрантські установи були, як правило, пристосовані до місцевих умов держави-реципієнта, яка визначала умови і форми їх функціонування, тому, як наслідок, зміни суспільно-політичної ситуації у країні перебування наражали ці вразливі формування ризику організаційної руйнації. Перенесення діяльності партії до іншої країни вимагало її структурної та ідейної перебудови з урахуванням нових тубільних умов. Певною мірою, таке переміщення перешкоджало спадкоємності ідей та послідовності дій. Після закінчення II Світової війни емігрантам вже не вдалось відновити той рівень політичної та громадської активності, який було досягнуто у міжвоєнні роки.

У заключній частині дисертації наведена коротка характеристика сучасного стану української діаспори в Чеській Республіці. Наголошено на тому, що хоча головна мета перших українських політичних партій - створення незалежної української держави - була здійснена у ході поступового історичного процесу, сприяння її прогресивному розвитку та зміцнення її міжнародного авторитету могло б стати сьогодні неоціненною місією українців за кордоном. Враховуючи збільшення потоків еміграції в останні часи, а також поширення так званого "заробітчанства”, яке також розширює та урізноманітнює українське представництво за кордоном, створення мережі культурних, освітницьких, професійних установ могло б сприяти кращій психологічній адаптації новоприбулих. З огляду на це, досвід діяльності українських емігрантських організацій, зокрема, політичних партій, не тільки заслуговує на ретельне вивчення, але і вимагає практичного переосмислення. Це не тільки допоможе об'єктивізувати історичні тлумачення найбільш гострих та болісних тем в нарисах політичних рухів, але й сприяє винаходу нових форм діяльності соціальних інститутів в умовах еміграції.

Список публікацій автора