У розділі просліджується еволюція поглядів Бунду щодо першої світової війни, для якої було притаманним спочатку відсутність чіткої визначеності, а в подальшому - поступове формування інтернаціоналістської позиції. Вона передбачала якнайшвидше припинення кривавої бійні, відповідальність за яку покладалася на уряд та пануючі верстви, акцентувала увагу на боротьбі за демократичний мир, в якій робітничий клас, щоб врятувати країну від зовнішнього розгрому, має виступати самостійно і домагатися повної ліквідації монархії. На виконання таких завдань націлювала, зокрема, конференція представників бундівських осередків Києва, Житомира, Кременчука, Мозиря за участю члена ЦК партії (червень 1915 р.) ЦДІА України, ф. 278, оп. 1, спр. 69, арк. 47. .

Бунд, як і інші опозиційні до царизму партії, під час війни внаслідок поліцейських переслідувань змушений був згортати свою діяльність серед єврейських мас. Це привело до припинення роботи ЦК, скорочення кількості осередків на місцях та їх чисельності. "Внаслідок припинення, зважаючи на війну, узгоджених дій бундівських організацій в Росії і відсутності вищого керівництва в особі ЦК партії Бунд, - констатували співробітники охоронки в січні 1917 р., - кількість організованих робітників значно зменшилася, а залучення нових членів в партію стало надто важким”Там само, ф. 274, оп. 4, спр. 4, арк. 133. .

Разом з тим, слід зазначити, що бундівські організації намагалися зробити все можливе як для збереження своїх сил, так і для продовження діяльності в масах. У квітні 1916 року в Харкові був створений один з центральних пропагандистських колективів, що мав розгорнути спрямовуючу діяльність по відновленню місцевих організаційТам само. . У цей період бундівці переважно використовували легальні форми роботи, намагаючись працювати на біржах праці, в довідкових бюро, шпиталях, бібліотеках, школах, установах по допомозі біженцям тощо.

Таким чином, в період між двома революціями, зважаючи на переслідування з боку самодержавства, бундівцям вдалося зберегти певний вплив серед єврейського населення. Цього було досягнуто завдяки їх різноманітній діяльності, в якій поєднувалися легальні і нелегальні форми та засоби ідейного і організаційного впливу, намагання своєчасно і адекватно реагувати на важливі події в суспільно-політичному житті країни. Відстоюючи свої претензії на монопольне представництво інтересів єврейських трудящих, бундівці разом з тим виявляли готовність і здатність до компромісів з різними опозиційними угрупуваннями в спільній боротьбі проти царизму.

П'ятий розділ "Бундівські організації в суспільно-політичному житті України після повалення самодержавства в Росії (лютий - жовтень 1917 р.) ” присвячений висвітленню ролі і місця Бунду в розвитку революційних подій в українських землях в цей час. Сприятливі умови для активізації політичної діяльності, що склалися після ліквідації царизму, були використані бундівцями для поповнення своїх лав та створення нових осередків. У серпні 1917 р. в Україні працювало 60 організацій Бунду. Найбільшими з них були: Катеринославська - 800 чол., Одеська - 700, Київська - 760, Харківська - 582, Прилуцька - 435, Білоцерківська - 350, Єлісаветградська - 300, Вінницька - 250. До вересня цього року з 20 тис. зареєстрованих бундівців по всій Росії в Україні нараховувалося майже 10 тис. Російський центр зберігання і вивчення документів новітньої історії (далі - РЦЗВДНІ), ф. 271, оп. 2, спр. 31, арк. 27, 38, 41, 42, 49, 52, 55. , їх діяльністю керував Південний обласний комітет та три районних - у Києві, Катеринославі та Одесі.

Широта та розмах подій, що розвивались в Росії, змушували Бунд виробити чітку оцінку перспектив соціально-економічного та політичного розвитку країни. Його керівництво вважало, що Росія "тільки стала на шлях капіталістичного розвитку і якщо пролетаріат захопить владу, він відштовхне від себе всі інші класи. Він настроїть їх проти себе і загине в нерівній боротьбі”. Таку позицію поділяли бундівські організації України, зокрема, лідер одеських бундівців Ш. Лібін доводив:". в Росії тепер думати про соціалістичну революція надто рано, то, мабуть, не має й можливості виправдати бажання захопити всю владу до своїх рук. Раз і назавжди ми повинні заявити, що не прагнемо захопити те, що нам поки що не дано історичною ходою розвитку продуктивних сил нашої батьківщини” Наш голос. - 1917. - 16 июля. .

У цей же час, як свідчать архівні джерела та документальні матеріали, бундівські організації намагалися визначитися із з'ясуванням своїх союзників у подальшому процесі революційних перетворень. Спільність оцінок їх перспектив вела до ідейно-політичного альянсу з меншовиками, що набув організаційного завершення на об'єднавчому з'їзді РСДРП у серпні 1917 р. В опублікованій після цієї події заяві ЦК Бунду говорилося, що він "входить складовою частиною в РСДРП і сприймає всі її програмні положення” Программа Бунда. - Киев, 1917. - С. 2. .

Курс більшовиків на переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну викликав негативну оцінку Бунду, який рішуче виступив проти будь-яких спільних дій з ленінцями, відкинувши можливість примирення з ними. Відстоюючи свою принципову лінію з питань національно-культурної автономії, заперечуючи доцільність будівництва національної держави в Палестині, бундівські осередки продовжували боротьбу за єврейські маси, нещадно тавруючи ідейно-політичні погляди і тактику політичних угрупувань сіоністського спрямування.

Особливу увагу в розділі зосереджено на висвітленні ставлення бундівських організацій в Україні до Тимчасового уряду. Вони спиралися на рішення Х Всеросійської партійної конференції (квітень 1917 р.), що висловилася на підтримку нової влади, програма дій якої "містить основні політичні вимоги російської демократії для перехідного періоду до Установчих зборів”День. - 1917. - 8 апреля. . Розглядаючи питання війни і миру на Південній обласній конференції (серпень 1917 р.), місцеві бундівці пропонували "напружити всі сили, щоб перетворити мільйони російських солдат на фронті в дисципліновані революційні колони, які здатні захищати країну і революцію” РЦЗВДНІ, ф. 271, оп. 2, спр. 31, арк. 5. .

У розділі висвітлюється еволюція поглядів Бунду на перспективи Української революції протягом березня - жовтня 1917 р. У центрі уваги знаходилася проблема автономії України, яка, як вважали бундівські лідери, не повинна виходити за межі "загальноросійського демократичного фронту”, а її остаточне розв'язання залишалося за Тимчасовим урядом. Представники цієї партії засудили спробу обговорення на засіданні Національного конгресу в квітні 19І7 р. питання про суверенні Українські Установчі збори як перший крок до автономії, у червні цього року негативно зустріли І Універсал Центральної Ради, який начебто спрямовував український рух на шлях відриву від революційної демократії 1917 год на Киевщине. Хроника событий. - К., 1928. - С. 120. .

Дальшого розвитку взаємини Бунду з Центральною Радою, яку він вважав послідовним представником інтересів українського загалу, набули після прийняття ІІ Універсалу, коли бундівці увійшли до її складу. Тим самим, як вважали вони, було започатковано будівництво національно-культурної автономії, основою якої для єврейського населення мала стати община. Бунд вітав створення Генерального Секретаріату, вважаючи, що цим було закладено підвалини автономії України, рекомендував своїм організаціям йти "цим шляхом спільно з усією українською і неукраїнською демократією”. РЦЗВДНІ, ф. 271, оп. 2, спр. 31, арк. 174. .

У серпні 1917 р. Бунд був солідарним з Центральною Радою у негативній оцінці "Тимчасової Інструкції для Секретаріату Тимчасового уряду на Україні”. Але у жовтні цього року бундівці виступили проти наміру Центральної Ради скликати Українські Установчі збори, вважаючи, що така установа як один з атрибутів суверенітету держави безпосередньо загрожує єдності дій в російській революції. На їх думку, "єдиною волею, перед якою вони схиляються, мають бути Всеросійські Установчі збори, можливість розриву з якими є антиреволюційною точкою зору” 1917 год на Киевщине. - С. 283. .

У перші дні після жовтневого збройного повстання в Петрограді бундівці різко засудили цей акт.26 жовтня 1917 р. на засіданні Київської міської думи їх представник заявив, що "авантюра, яка розігрується більшовиками, ставить під загрозу скликання Установчих зборів і відкриває клапан анархії і погромним виступам, і за таких умов, навіть якби більшовики перемогли, то вони недовго залишилися б при владі. Більше ми не можемо підтримувати ні Тимчасовий уряд, ні виступ більшовиків, які на сьогодні можуть довести країну до анархії” Киевлянин. - 1917. - 27 октября. . Єдиною гарантією успіху дальших демократичних перетворень, запорукою реалізації бундівських програмних настанов могла стати тверда державна влада. Спроможною вирішити таке завдання, за думкою Бунду, була тільки Центральна Рада.

Узагальнені в розділі матеріали дозволили автору дійти висновку про те, що протягом лютого - жовтня 1917 р. бундівські колективи в Україні за короткий час відновили свою організаційну структуру, збільшили чисельність партійних осередків. Виходячи із своєї оцінки післялютневого розвитку країни, вони зайняли конструктивну позицію щодо державотворчої діяльності Центральної Ради, наголошуючи на безумовному забезпеченні прав місцевого самоврядування національним меншинам. Після жовтневих подій в Петрограді Бунд рішуче виступив проти більшовиків, однозначно підтримав владу українських демократів.

У шостому розділі "Діяльність Бунду в Україні після Жовтневого збройного повстання в Петрограді (листопад 1917 - жовтень 1918 рр.) ” розглядаються основні напрямки діяльності бундівських організацій в зазначений період, що став певним зламом у їх ідейно-теоретичних поглядах на розвиток Української революції та визначенні свого місця в цьому процесі.

Переважну увагу зосереджено на з'ясуванні взаємин Бунду з Центральною Радою, її Генеральним Секретаріатом, висвітлюються намагання бундівських колективів працювати спільно з українською демократією. Принциповою бундівці вважали тезу ІІІ універсалу про те, що проголошена Українська Народна Республіка не "віддаляється від Росії" і допомагає їй стати федерацією рівних і вільних народів, що гарантувало обіцяну персонально-національну автономію. На своєму УІІІ з'їзді (грудень 1917 р.) Бунд зобов'язав місцеві партійні колективи "надавати Ц.Р. саму енергійну підтримку в її боротьбі за забезпечення основ демократичної автономії проти нападу з боку Ради Народних Комісарів” Новая жизнь. - 1917. - 7 декабря. . Як і інші єврейські політичні сили, Бунд вітав закон про персонально-національну автономію, що ухвалила Центральна Рада в січні 1918 р.

В ході січневих подій 1918 р. у Києві, коли там точилася запекла боротьба між військами Центральної Ради і озброєними загонами, керованими більшовиками, а до міста підступали радянські частини, бундівські організації підтримували дії Центральної Ради, вважаючи, що її поразка, як зазначалося у відозві керівництва партії до єврейського населення, буде "смертельним ударом для революції, смертю Українських Установчих зборів, початком страшної анархії, в якій піде на дно все, що створено революцією” Цит. за: Рафес М. Два года революции на Украине (Эволюция и раскол "Бунда”). - М., 1920. - С. 78. . Разом з тим бундівці виступали категорично проти проголошення в той час незалежності України, вважаючи, що слабка у воєнному, економічному відношенні, та ще й розірвавши зв'язки з Росією, УНР неминуче потрапить в залежність від Німеччини і Австрії і загине як самостійна держава. З огляду на це, представники Бунду проголосували проти ухвали IV Універсалу, висловилися проти мирного договору з країнами Четверного союзу.

Ситуація, що склалася після окупації України німецькими і австрійськими військами, привела Бунд до перегляду свого ставлення до Центральної Ради. Бундівське керівництво вважало, що її компроміс з окупаційним режимом вів до втрати довіри мас до української демократії. В резолюції "Політичне становище в Україні і завдання соціал-демократії”, яку було ухвалено на конференції бундівських організацій (березень - квітень 1918 р.) зазначалося, що подальше існування Центральної Ради "зміцнює у розумі народних мас ідею сурогатів замість істинно народного представництва через установи, побудовані на загальному виборчому праві" і долю державної влади повинні вирішувати Українські Установчі збори, скликання яких має стати першорядним завданням РЦЗВДНІ, ф. 271, оп. 2, спр. 32, арк. 695, 696, 697. .

Гетьманський переворот П. Скоропадського викликав однозначну негативну оцінку з боку Бунду, який кваліфікував його як контрреволюційний. Бундівці активно виступали проти розгону Центральної Ради, ліквідації УНР, скасування закону про персонально-національну автономію, звинувачували нову адміністрацію у розв'язанні терору проти населення.

Бурхливий перебіг подій в Україні, зміни державних інституцій, неоднозначність діяльності українських партій, певне розчарування мас в них, присутність іноземних військ сприяли зростанню радикальних настроїв у суспільстві і відповідно тяжінню певних політичних сил до більшовизму. В розділі розглядається еволюція поглядів Бунду на взаємини з ленінцями, на оцінку перспектив співробітництва з ними і ставлення до радянської влади. Якщо одразу після жовтневих подій Південний обласний комітет Бунду націлював місцеві організації на відмежування від більшовицької диктатури, вважав, що виконавча влада має об'єднувати представників усіх соціалістичних партій "від н. с. до більшовиків без всякої коаліції з к. д. і великою буржуазією” Там само, ф. 445, оп. 1, спр. 36, арк. 87. , то в подальшому політичний курс бундівців зазнавав суттєвих змін. У документах їх конференції (березень - квітень 1918 р.) вже не містилися звинувачення більшовиків в авантюризмі і вимоги про створення "однорідного соціалістичного уряду”, залишалося відкритим питання про визнання влади Рад.

Аналіз документів та архівних джерел свідчить про те, що з літа 1918 р. в бундівських організаціях України виникають перші ліві групи, які висловлювалися за перегляд ставлення до більшовиків та співпраці з радянською владою. Це позначилося на характері рішень двох нарад представників Бунду у вересні та жовтні 1918 р. На їх засіданнях вже висловлювалася ідея необхідності угоди з ленінцями, але, виявляючи обережність, було вирішено не приймати конкретних "рішень з політичних питань до нових обговорень їх в організаціях” Рафес М. Накануне падения гетьманщины. Из пережитого 1918 года. - К., 1918. - С. 24. .

Таким чином, бундівські організації країни після жовтневих подій підтримали Центральну Раду, дотримуючись своєї принципової позиції з питань державотворення, відстоюючи ідею персонально-національної автономії. Конструктивність їх дій полягала, в першу чергу, в сприянні утвердженню молодої української демократії, збереженню завоювань революції. Вони засудили гетьманський режим, який, на їх думку, захищав інтереси поміщиків і капіталістів. Розвиток подій, зростання невдоволення мас своїм соціально-економічним становищем сприяли перегляду ставлення Бунду до радянської влади та більшовизму.

Сьомий розділ "Початок перегляду бундівцями України своєї політичної платформи (листопад 1918 - березень 1919 рр.) ” містить аналіз чинників, що викликали корінні зрушення в політичному курсі Бунду в напрямку визнання комуністичної ідеології, висвітлення конкретних практичних дій по організаційному оформленню цього процесу, що набув свого завершення з утворенням лівого Бунду.

Важливою передумовою посилення комуністичної ідеології в бундівському середовищі став успіх революції в Німеччині, яку ідеологи Бунду розглядали як соціалістичну, що, на їх погляд, продемонструвала дієвість багатьох складових революції в Росії. З огляду на це, перспективи утвердження нового ладу в Україні здавалися їм реальним завданням сьогодення. "Під враженням революції в Німеччині, яка відбулася в листопаді 1918 р., - згадував М. Рафес, - Бунд в 24 години перебудувався в новий бойовий порядок, викликаний потребами соціалістичної революції” Рафес М. Два года революции в Украине. (Эволюция и раскол "Бунда”). - М., 1920. - С. 3. .

До перегляду Бундом своєї політичної платформи спонукала й непослідовна діяльність Директорії, яка не змогла задовольнити "соціальні і національні інтереси трудящих класів Української Народної Республіки” Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 41, оп. 1, спр. 15, арк. 2. . Новій владі не вдалося забезпечити реалізацію обіцяної своєї програми соціально-економічних перетворень, налагодити нормальні контакти з Росією, зупинити хвилю кривавих погромів, що викликали паніку серед єврейського населення. Тому вже в січні 1919 р. бундівські лідери характеризували Директорію як таку, що не виправдала сподівань робітничих і селянських мас ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 16, арк. 16. .

Крім того, поглиблення громадянської війни змушувало керівництво бундівських організацій в Україні дійти висновку, що за таких умов "партія вже не може залишатися нейтральною у боротьбі політичних сил" і, беручи до уваги "соціалістичний характер революції в її всесвітньому значенні”, потрібно "йти з тими масами, які борються за радянську організацію влади” Рафес М. Два года революции в Украине. (Эволюция и раскол "Бунда”). - М., 1920. - С. 141. . Лідери Бунду констатували, що "авторитет і моральна підтримка Комуністичної партії були величезними. Бажання бути з комуністами зростало з кожним днем”. До більшовицьких комітетів надходило багато заяв як від окремих осіб, так і колективів про перехід на комуністичну платформу ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 23, арк. 50-52. .

Посилення радикальних елементів у бундівських лавах привело до розколу в Тимчасовому бюро Головного Українського комітету Бунду. В лютому 1919 р. більшість його членів заявила про розрив з платформою соціал-демократії, яка "скомпрометувала себе в процесі війни, російської і німецької революцій, за ширмою якої приховуються ворожі соціалістичній революції елементи і яка не може бути базою для згуртування пролетаріату” Вперед. - 1919. - 14 февраля. . У циркулярному листі Тимчасового бюро повідомлялося, що 25 лютого 1919 р. планується проведення конференції бундівських колективів в Україні з метою створення єдиної єврейської комуністичної організації Борьба. - 1919. - 22 февраля. .

Проте, еволюція поглядів бундівців носила суперечливий характер, оскільки вони не бажали різко розмежовуватися з колишніми однодумцями. Наполегливо поширювалася думка про необхідність залишити для нової організації назву "Бунд”, висловлювалися сумніви щодо доцільності існування єврейських секцій при комітетах КП (б) У тощо. Водночас бундівці виступали проти диктатури більшовиків над Радами, Рад над робітниками, вважаючи, що такий диктат не сприяє посиленню авторитету нової влади серед народних мас.

У розділі з'ясовується значення Всеукраїнської бундівської наради, що відбулася 28 лютого 1919 р. Всупереч соціал-демократичної меншості було прийнято ухвалу про негайне утворення лівого Бунду, а його Тимчасовому Українському комітетові доручалося не пізніше 15 травня 1919 р. скликати конференцію однодумців і вступити в переговори з керівництвом КП (б) У про об'єднання з нею. Учасники наради надіслали телеграму до Москви на адресу Установчого Конгресу ІІІ Інтернаціоналу з повідомленням про створення єврейської комуністичної організації в Україні.

В дисертації розглядаються процеси, що відбувалися в лавах майбутніх союзників лівих бундівців - об'єднаних єврейських соціалістів. Їх ІІІ Всеукраїнська конференція (березень 1919 р.) дійшла висновку, що "точка зору диктатури пролетаріату у формі радянської влади" стала домінуючою в місцевих організаціях і прийняла постанову про утворення "Об'єднаної Комуністичної робітничої партії”, виявляючи тим самим готовність до контактів з подібними угрупуваннями в єврейському середовищі Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 1738, оп. 1, спр. 41, арк. 91. .

Отже, період з листопада 1918 по березень 1919 рр. був надзвичайно важливим в житті Бунду в Україні. Революція в Німеччині, а також нестабільність суспільно-політичного становища в українських землях стали поштовхом до поступового перегляду його політичної орієнтації. Відмовившись від соціал-демократичних поглядів, він сприйняв більшовицьку платформу, переконавшись у нездатності Директорії здійснити радикальні соціально-економічні зміни в Україні, визнав радянську владу. Безпосереднім результатом цього складного і суперечливого процесу стало проголошення лівого Бунду.

У восьмому розділі "Утворення Комфарбанду та його злиття з КП (б) У (березень - грудень 1919 р.) ” досліджується процес утворення бундівських колективів, що стали на комуністичну платформу, з'ясовується ставлення більшовиків до наміру лівого Бунду злитися з ними, розглядаються принципові основи їх організаційного об'єднання.

Переважна більшість бундівських колективів в Україні позитивно зустріла звістку про створення лівого Бунду. В травні 1919 р. його осередки працювали у 19 населених пунктах республіки. Розробляючи організаційні підвалини перебування у складі КП (б) У, їх керівництво вважало доцільним формування єврейських комуністичних секцій при місцевих більшовицьких комітетах. Разом з тим, наголошувалося на необхідності розробки "особливого Статуту для всього Комуністичного Бунду, який має вступити в КП (б) У як об'єднана масова єврейська робітнича організація” ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 90, арк. 20 зворот. .

Всеукраїнська конференція лівого Бунду (травень 1919 р.) проголосила утворення Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні (Комфарбанду), до якого увійшли також колишні об'єднані єврейські соціалісти. В документах конференції було підтверджено намір вступити до складу КП (б) У як єдине ціле з тим, щоб забезпечити "виключне обслуговування єврейських робітників з точки зору агітації і пропаганди” РЦЗВДНІ, ф. 445, оп. 1, спр. 14, арк. 213. . Крім того, передбачалося, що Комфарбанд матиме власні керівні органи, проводитиме з'їзди і конференції, випускатиме свою періодичну літературу.

Частина бундівців, що не визнали комуністичну платформу, продовжували підтримувати дії Директорії. Про це свідчить, зокрема, їх заява на зустрічі з С. Петлюрою (липень 1919 р.) про те, що "Бунд залишається на позиції, яка відома ще з Трудового конгресу” і має намір співробітничати з демократичними інституціями, які "в змозі утворити і утворять вільну і самостійну Українську республіку” Євреї та Українська республіка. Єврейська делегація у Головного отамана 17 липня 1919 року в Кам'янці на Поділлі. - Видання преси та інформації. - Кам'янець на Поділлі, 1919. - С. 6-7. .

У розділі висвітлюється процес формування ставлення більшовиків до об'єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин. ІІІ з'їзд КП (б) У в резолюції "Про ставлення до дрібнобуржуазних партій” висловився за можливість узгоджених дій з лівим Бундом. Але, враховуючи, що його "соціальну базу становила маса міського ремісництва, яка повільно зживала вплив дрібнобуржуазної ідеології”, було визнано "невигідними будь-які кроки щодо організаційного зближення і об'єднання з цією організацією”. "Тільки послідовна, до кінця витримана тактика з нашого боку, - зазначалося в документі, - сприятиме прискоренню процесу подолання дрібнобуржуазних пересудів масою ремісництва та його політичними виразниками” Комуністична партія Українв в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і Пленумів ЦК. - К., 1971. - Т. 1. - 1918-1941. - С. 44. .

Особливу напруженість у переговорах між представниками Комфарбанду і КП (б) У про об'єднання вніс лист ЦК КП (б) У від 5 червня 1919 р., за яким комфарбандівцям пропонувалося вступати в партію в індивідуальному порядку. Більшовиками не бралися до уваги підтвердження про твердий намір пов'язати свою подальшу долю з КП (б) У, зроблені нарадою Комфарбанду в липні 1919 р. Тільки втручання Центрального бюро єврейських комуністичних секцій при ЦК РКП (б), конкретні інструкції і роз'яснення ЦК РКП (б)"про допущення існування єврейських комуністичних секцій при територіальних організаціях” ЦДАГО України, ф. 41, оп. 1, спр. 31, арк. 71. примусили остаточно розв'язати цю проблему.

18 серпня 1919 р. на засіданні Оргбюро ЦК КП (б) У було прийнято постанову "Про злиття Комфарбанду з КПУ”, яка передбачала розпуск Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні як самостійної політичної організації. При ЦК та губкомах більшовицької партії утворювались єврейські комуністичні секції, куди входили колишні комфарбандівці. Керівництво їх діяльністю здійснювало Головне бюро при ЦК П (б) У, завдання якого полягало у посиленні "впливу комуністичних ідей і Комуністичної партії серед єврейських робітників та бідного населення, що повинно привести єврейські маси до творчої соціалістичної роботи” Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 338, арк. 16. .

Конкретна реалізація цього рішення здійснювалася під час наступу денікінських військ та їх перебування на території України. За умов фізичного терору, якого зазнавало єврейське населення, колишні комфарбандівці, що залишилися в Україні разом з комуністами, брали активну участь у підпільній роботі. Вони випускали нелегальні газети, розповсюджували листівки серед місцевих жителів, направляли, як і представники інших єврейських політичних партій, молодь до лав Червоної Армії.

Таким чином, протягом березня - грудня 1919 р. набув свого завершення процес об'єднання лівих бундівських організацій з КП (б) У, перехідною формою якого став Комфарбанд. Посилення тяжіння різних українських політичних партій до об'єднання з більшовиками, небажання останніх, а часом і неготовність до такого співробітництва з колишніми опонентами зумовили неоднозначне ставлення ЦК КП (б) У до такого процесу, негативні рецидиви якого дали про себе знати в подальших взаєминах місцевих партійних комітетів з єврейськими комуністичними секціями.

Дев'ятий розділ "Перші кроки діяльності єврейських комуністичних секцій при комітетах КП (б) У (грудень 1919 - грудень 1920 рр.) ” присвячено узагальненню форм і методів роботи цих осередків по залученню єврейських трудящих до вирішення завдань соціалістичних перетворень, розгляду їх організаційних взаємин з ЦК КП (б) У і місцевими більшовицькими комітетами, з'ясуванню причин і суті суперечностей між ними в здійсненні партійного курсу.

Перспективи діяльності єврейських секцій були визначені вже на початку грудня 1919 р. у спільному меморандумі Центрального бюро при ЦК РКП (б) і Головбюро євсекцій при ЦК КП (б) У "Про завдання і постановку єврейської партійної роботи”, в якому наголошувалося на залученні єврейського населення до праці по відродженню народного господарства республіки, проведенні програми політичних та культурно-виховних заходів в єврейському середовищі. Тим самим створювалася база для налагодження роботи євсекцій у цьому напрямку спільно з партійними комітетами.

Однак, реалізація виробленого курсу на початку 1920 р. зустрілася з певними труднощами в зв'язку з різним підходом до цього ЦК КП (б) У і партійних комітетив, з одного боку, і єврейських комуністичних секцій, з другого. Перші, виходячи з необхідності інтернаціональної єдності трудящих у будівництві нового суспільства, намагалися здійснювати керівництво всіма сферами суспільно-політичного життя, не приділяючи належної уваги особливостям становища і запитів національних меншин. Другі ж, перебільшуючи значення їх специфіки, претендували на виключне розуміння і представництво інтересів свого народу. Так, на харківській нараді представників єврейських комуністичних секцій (березень 1920 р.) підкреслювалося, що саме вони мають стати "апаратом широкої роботи, який проводить від імені своєї партії агітацію і пропаганду серед широких єврейських робітничих мас і розвиває комуністичну свідомість членів партії” Известия Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. - 1920. - 24 апреля. .

Протягом тривалого часу ЦК КП (б) У не спромігся виробити конкретну точку зору з організаційних відносин з єврейськими комуністичними секціями. В "Інструкції для єврейських секцій”, схваленої ним (березень 1920 р.), їх утворення практично ставилося в залежність від розсуду партійних комітетів. Логічним завершенням такого підходу до діяльності національних секцій в цілому стала постанова ЦК КП (б) У від 15 квітня 1920 р., яка передбачала їх розпуск і заміну відповідними відділами агітації та пропаганди при губкомах партії. Особливі претензії висловлювалися до євсекцій, які начебто відірвалися від загальнопартійного життя і намагалися діяти самостійно.

Починаючи з червня 1920 р. розгорнули роботу єввідділ при ЦК КП (б) У та його підрозділи на місцях. Незважаючи на труднощі, їм вдавалося налагоджувати культурно-просвітницьку діяльність серед єврейських мас, однією з ефективних форм якої стали робітничі клуби, організацію допомоги постраждалим від погромів, боротьбу з емігрантськими настроями серед єврейського населення республіки. Разом з тим, не була реалізована їх ідея про створення Народного Комісаріату у справах національностей у складі Раднаркому України, безрезультатно завершилися спроби проводити безпартійні робітничі конференції тощо.

У розв'язанні нагальних потреб єврейських трудящих єввідділам доводилося вступати у протиборство з місцевими організаціями Єврейської Комуністичної партії (П. - Ц.), утвореної в серпні 1919 р. Між цими політичними суперниками точилася боротьба за лідерство у єврейському громадському житті. Вона набувала настільки наступального характеру з боку екапістів, що ЦК КП (б) У був змушений надіслати керівництву цієї партії ультимативного листа, в якому наголошувалося, що така діяльність є наклепом на КП (б) У, складовою частиною якої є їх опоненти ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 339, арк. 73. .

Відсутність чіткого визначення прав і обов'язків єввідділів, постійні конфлікти між партійними комітетами і ними з даних питань створювали кризову ситуацію в цих національних підрозділах. Аналіз архівних матеріалів свідчить, що ЦК КП (б) У мав достатню інформацію про стан справ у єввідділах і намагався вжити певних заходів. З часу виходу постанови від 15 квітня 1920 р. він тричі звертався з циркулярними листами до губкомів, в яких нагадував, що "заміна євсекцій відділами не повинна сприйматися як відмова або послаблення партійної роботи серед трудящих мас національних меншин, і євреїв зокрема”. Коммунист. - 1920. - 5 июня, 1 сентября. і попереджав про їх відповідальність за цей напрямок роботи серед національних меншин.

Але до позитивних зрушень у ставленні парткомів до єввідділів ці звернення не приводили. "Робота розвалилася, постійно не вистачає кадрів, у багатьох містах створилося таке становище, що немає майже жодного активного партійного працівника, і тільки прийняттям найактивніших заходів щодо направлення свіжих партійних сил можна буде зберегти роботу єввідділів” ЦЗВДНІ, ф. 445, оп. 1, спр. 72, арк. 34. , - підводив у грудні 1920 р. підсумки своєї роботи єввідділ ЦК КП (б) У. Песимістичною була оцінка його діяльності Центральним бюро євсекцій при ЦК РКП (б), яке дійшло висновку, що "секції живуть відокремлено від загального партійного апарату, особливо в Україні” Известия ЦК РКП (б). - 1920. - №28. - С. 20. .

Таким чином, перші кроки діяльності єврейських комуністичних секцій свідчили про їх готовність і здатність налагоджувати свою роботу на комуністичних засадах. Разом з тим, розбіжності з партійним керівництвом і місцевими комітетами з питань її розвитку в єврейському середовищі, відсутність чіткої організаційної структури, невирішеність проблем матеріального, фінансового та кадрового забезпечення не дозволяли євсекціям надати своїм діям конструктивного та послідовного спрямування.

У десятому розділі "Пошуки форм роботи єврейських комуністичних секцій та перспективи їх існування у складі КП (б) У (грудень 1920 - грудень 1921 рр.) ” розглядається процес їх організаційного зміцнення, використання старих та запровадження нових форм діяльності серед єврейських мас, аналізуються взаємини з місцевими партійними комітетами та з'ясовуються напрямки їх подальшої спільної роботи.

Наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. єврейські комуністичні секції переживали певні труднощі у своєму розвитку. Покращанню ситуації сприяли рішення Х з'їзду РКП (б), згідно яких у квітні 1921 р. у складі КП (б) У було відновлено національні секції. У положенні про них підкреслювалося, що вони створювалися "для ведення агітації і пропаганди серед робітників і трудящих національних меншин, для розробки і постановки перед партією і радянськими органами питань партійного і радянського будівництва в рамках партійних постанов, які випливають з побутових і культурних особливостей цих мас і для виконання спеціальних завдань партійних органів” РЦЗВДНІ, ф. 445, оп. 1, спр. 40, арк. 278. .

Незважаючи на в цілому скептичне, а часом й негативне ставлення з боку місцевих парткомів до єврейських комуністичних секцій у своєму складі, кількість останніх все ж таки зростала. Наприкінці 1921 р. при губернських та повітових комітетах КП (б) У працювало 50 євсекцій Известия ЦК КП (б) У. - 1921. - №9. - С. 7. . Керівні кадри для них готували районні єврейські партійні школи в Харкові та Кременчуці, однак вони не могли задовольнити потреби в необхідній кількості відповідальних працівників, проте ЦК КП (б) У не дозволив відкрити єврейське відділення на київських вищих політичних курсах, а також школу в Одесі. Через це у першій половині 1921 р. не було повністю укомплектовано кадрами Головбюро, не мали завідуючих його підрозділи в ряді міст України ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 776, арк. 351. .

У практику організаційної роботи в цей час входило проведення зборів і конференцій єврейських комуністів, які періодично відбувалися в різних містах республіки. Євсекції при комітетах КП (б) У у відповідності з інструкцією ЦК РКП (б) про входження Бунду в партію, прийнятої після його ХІІІ Всеросійської Надзвичайної конференції (березень 1921 р.), брали участь в роботі центральної і місцевих комісій, роз'яснювали доцільність такого злиття з бундівцями, влаштовували найбільш активних з них на роботу. В Україні цей процес завершився наприкінці травня 1921 р. і переважну більшість членів Бунду було прийнято до лав РКП (б) Известия ЦК КП (б) У. - 1921. - №5. - С. 12-13. .

У розділі розглядаються основні, найбільш дієві форми виховної роботи євсекцій серед єврейських трудящих. Долаючи певний опір партійних комітетів, їм вдавалося розширювати мережу єврейських комуністичних та робітничих клубів, проводити безпартійні єврейські конференції тощо. Як і в попередній період, гостро стояло питання про еміграцію єврейського населення з України. ЦК КП (б) У врахував рекомендації Головбюро євсекцій щодо обмеження груп євреїв, яким дозволялося виїжджати за кордон РЦЗВДНІ, ф. 445, оп. 1, спр. 43, арк. 123. .

Окремим аспектом діяльності євсекцій в цей час була організація захисту євреїв від погромів. У червні 1921 р. Оргбюро ЦК КП (б) У прийняло рішення про ліквідацію загонів самооборони, створених не за класовою, а за національною ознакою Там само, спр. 40, арк. 277. . Тільки після того, як у багатьох населених пунктах не вдавалося запобігти кривавим розправам над євреями, у вересні 1921 р. було дозволено створювати національні загони в містечках Київської, Кременчуцької, Чернігівської губерній. В листопаді цього ж року за наполяганням Головбюро євсекцій ЦК КП (б) У підтвердив своє рішення про відновлення у ряді місцевостей таких формувань, але при умові залучення до їх складу виключно "пролетарського трудового елементу” Там само, спр. 72, арк. 29. .

Разом з тим, як вже зазначалося, характерною ознакою цього періоду діяльності єврейських комуністичних секцій було продовження їх непорозумінь з ЦК КП (б) У та місцевими комітетами з організаційних питань, особливо розпочата практика партійних чисток. Все це вело до зменшення активності євсекцій, звуження сфери їх роботи. До того ж ускладнювало ситуацію загострення відносин між секціоністами та екапістами. Такий стан справ зумовив висновок Центрального бюро євсекцій при ЦК РКП (б) про незадовільну роботу своїх підрозділів в України (листопад 1921 р.).

Подальшу долю національних, у тому числі єврейських, секцій у складі КП (б) У вирішила VI Всеукраїнська партійна конференція - (грудень 1921 р.). В її постанові "Про національні секції” висувалася вимога їх вивільнення від виконання функцій радянських органів, від організаційних партійних завдань і зосередження зусиль "виключно на пропагандистсько-партійній роботі в тісному зв'язку з іншими підрозділами парткомів”. Було поставлено питання про скорочення "часто-густо зайвих національних секцій, які не виправдали свого існування” Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і Пленумів ЦК.Т. 1.1918-1941. - К., 1976. - С. 169. . Євсекції продовжували свою роботу в усіх губернських містах, а також у ряді повітів республіки.

Таким чином, у 1921 р. Бунд припинив своє існування як самостійна політична партія в Україні. Єврейські комуністичні секції як спадкоємниці його кращих традицій продовжували свою роботу, намагаючись виконувати роль виразника інтересів єврейських трудящих. Разом з тим, труднощі і суперечності їх перебування у складі комітетів КП (б) У, що не набули свого розв'язання, породжували внутрішні непорозуміння і конфлікти, поглиблювали кризові явища в лавах євсекцій, ставали перешкодою на шляху їх активної діяльності.

У висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження. Підкреслюється, що вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу проаналізувати діяльність бундівських організацій з часу їх зародження в Україні до злиття з КП (б) У. Їх історія переконливо доводить, що в суспільно-політичному житті країни помітну роль відіграла партія, що виробила власну програму, користувалася неабияким впливом у значної частини єврейського населення, мала необхідну соціальну базу для поповнення своїх лав, розгалужену мережу місцевих організацій, структура яких дозволяла їм успішно працювати в складних умовах протиборства з самодержавним ладом.

Автор вважає, що Бунд не слід розглядати як партію, що захищала вузьконаціональні інтереси євреїв на шкоду іншим народам багатонаціональної держави. У боротьбі з царизмом його представники виступали разом з трудящими різних національностей, використовуючи при цьому такі спільно апробовані ефективні засоби як страйки, мітинги, демонстрації, збройні виступи тощо. Вони підтримували гасла демократичної республіки, Установчих зборів, 8-годинного робочого дня, політичних та громадянських свобод. Однією з важливих серед них була вимога рівноправності євреїв з іншими народами країни.

Бунду довелося вести напружену боротьбу за лідерство серед трудящих мас з різними політичними угрупуваннями в єврейському середовищі. Не могло бути й мови про якісь поступки своїм ідеологічним суперникам у тлумаченні принципових положень, які стосувалися різних питань життя євреїв, насамперед про культурно-національну автономію та її практичне здійснення, про будівництво нового життя на історичній батьківщині, в Палестині або ж у місцях компактного проживання євреїв у різних країнах, зокрема в Росії.

Заслуговує на увагу ставлення Бунду до політики кожної влади в Україні, яка утверджувалася на її території після повалення царського самодержавства. Його лідери підтримували ту з них, яка мала чітку програму дій, задовольняла запити і потреби населення країни, користувалася авторитетом на міжнародній арені. Але вони виробили власну точку зору на перспективи політичного і соціально-економічного життя держави, активно відстоювали її в урядових колах, не намагалися пристосовувати свої погляди під позиції правлячих партій та угрупувань, навіть наражаючись на конфлікти та можливість остаточного розриву з ними.

Неодмінною умовою підтримки тих чи інших владних структур бундівці вважали наскільки реальною була їх програма забезпечення прав національних меншин, створення для їх реалізації органів місцевого самоврядування. Якщо держава з різних причин по-справжньому не здатна турбуватися про добробут всіх етнічних спільнот, створювати їм умови для прояву розумових і фізичних здібностей, змушує їх кидати рідні домівки, не дає належної відсічі приниженню національної гідності окремих громадян, наголошували їх лідери, вона багато втрачає на шляху до суспільного розвитку.

Повчальним є процес переосмислення Бундом в Україні своєї політичної орієнтації. Переконавшись, що здійснити вимоги персонально-національної автономії, в тому числі для єврейського населення, за умов влади Тимчасового уряду, Центральної Ради, Директорії, гетьманату неможливо, бундівське керівництво змушене було повернути в бік Радянської влади. Разом з тим, воно гостро критикувало її за недемократичність, диктаторство по відношенню до робітників і селян, переслідування політичних суперників тощо. При цьому йому доводилося вислуховувати звинувачення своїх ідейних суперників у забутті інтересів свого народу.

Послідовність та рішучість у досягненні поставленої мети чітко виявилася в діяльності Бунду під час входження більшості його організацій до складу Комфарбанду та переговорів його лідерів з представниками КП (б) У про об'єднання обох партій. Прийнявши таке рішення під тиском обставин, що склалися, враховуючи настрої партійних низів, вони довели справу до кінця, незважаючи на звинувачення у націоналістичних та сепаратистських настроях, нерозумінні запропонованих умов для існування в одній організації з більшовиками України.

Суперечливим було становище єврейських комуністичних секцій у складі комітетів КП (б) У. Підозри у сепаратизмі, намірах створити самостійну організаційну структуру, що культивувалися в місцевих партійних комітетах, відсутність необхідної кількості кадрів, матеріальні і фінансові труднощі не давали їм змоги по-справжньому розгорнути політико-виховну й культурно-масову роботу серед єврейського населення. В діяльності євсекцій давалося взнаки нечітке визначення їх прав і обов'язків, неодноразові зміни в статусі секцій, намагання братися за розв'язання усіх складних питань життя трудящих. При цьому доводилося витримувати гостру конкуренцію з іншими єврейськими політичними і громадськими організаціями, в тому числі, закордонними.

У висновках визначені проблеми, які, на думку автора, потребують грунтовної наукової розробки. Зокрема, звертається увага на доцільність висвітлення діяльності єврейських комуністичних секцій у 1922-1930 рр. Потребує вивчення подальша доля колишніх бундівців, яких переслідували як таких, що не зреклися свого минулого, яких за найменшою підозрою виключали з партії під час численних чисток. Малодослідженими залишаються ідейні погляди та практичні дії бундівців, що емігрували за кордон, зокрема до Польщі, напередодні і в період другої світової війни, у повоєнні роки.

Основний зміст дисертації викладений у публікаціях: