Франція між двома світовими війнами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ціною важких втрат Франція вийшла з першої світової війни серед держав-переможниць, її північні райони, що слугували театром воєнних дій, були розорені і зруйновані. За роки війни Франція втратила 1,8 млн. чол. вбитими і 750 тис. пораненими. Промисловість, транспорт, фінанси, сільське господарство були підірвані.

За Версальським договором, підписаному Німеччиною 28 червня 1919 р., Франції були повернуті Ельзас і Лотарингія, лівий берег Рейну і 30-кілометрова смуга на правому березі Рейну, яка підлягала демілітаризації. Франція на 13 років вступала у володіння вугільними копальнями Саару. Франція одержала частину німецьких колоній в Африці - Того і Камерун, а пізніше, по Севрському договорі, укладеному з Туреччиною в серпні 1920 р., мандат на Сирію і Ліван.

Економічні, військові та інші постанови Версальського договору і його договорів, що доповнили, з колишніми союзниками Німеччини - Австрією. Угорщиною, Болгарією і Туреччиною сприяли перетворенню Франції в найсильнішу державу Європи. Вона мала найчисельнішу і добре озброєну континентальну армію. На сході Європи утворилася лінія держав (Польща, Чехословаччина, Румунія, Югославія), уряди яких зв'язаний себе союзницькими відносинами із Францією не тільки з метою протидії можливої німецької агресії, але й для протидії можливого просування більшовизму на схід.

Разом з тим, повернення французам Ельзасу і Лотарінгії зміцнило індустріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 великих металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Все це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, в тому числі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й надалі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50 відсотків населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

З листопада 1917 р. по січень 1920 р. при владі перебував уряд Ж.Клемансо. Франція брала активну участь у боротьбі проти більшовицької Росії. У листопаді 1918р. французький військовий флот у складі 70 кораблів прибув у Чорне море. Стотисячна французька армія висадилася у Севастополі й Одесі і розпочала бойові дії на Півдні України. Французькі війська діяли й на Далекому Сході. Представники Клемансо були при російських білогвардійських арміях Колчака і Денікіна.

На Паризькій мирній конференції (1919р.) французькі дипломати домагалися встановлення гегемонії Франції в Європі.

У внутрішньому житті Франції відбувалося перегрупування основних політичних партій. До «Національного блоку» увійшла партія національно-республіканської дії, що спиралася на підтримку фінансово-промислової групи Шнейдер-Крезо та нафтових компаній. Керівництво партії відстоювало інтереси великих монополістичних об'єднань. Республікансько-демократична партія, очолювана Р. Пуанкаре, представляла інтереси великої і середньої буржуазії. Партія роялістів, що також увійшла до блоку, виступала від імені дворянства та вищих військових чиновників. Вона не відмовлялася від ідеї відновлення монархічної влади в державі.

На виборах у листопаді 1919р. до палати депутатів, а в січні 1920р. до сенату «національний блок» здобув перемогу. В січні 1920р. закінчилися повноваження президента Пуанкаре. Передвиборна боротьба між Клемансо і Мільєраном завершилася перемогою останнього у вересні 1920 р.

Економічна криза 1921 р. серйозно погіршила становище Франції. Промислове виробництво скоротилося до 34% від рівня довоєнного року. Населення висловлювало невдоволення політикою уряду Бріана. Серед депутатів французького парламенту його політика в репараційному питанні й згода на скликання Генуезької конференції також не знаходили підтримки, що зумовило відставку Бріана. З січня 1922р. до липня 1924р. при владі перебував уряд Пуанкаре.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськими устремліннями. У 1920--1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір. Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та СІЛА. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німецьких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Франція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Внаслідок такого розвитку подій погіршилося економічне становище Франції, її фінансова система була дестабілізована, а ціна франка впала до однієї чверті його попередньої вартості. Окремі верстви населення і частина французької армії висловлювали своє невдоволення політикою уряду Пуанкаре.

Широкого розмаху у Франції, як і в інших європейських країнах, набув страйковий рух. У 1919 р. у ньому взяло участь понад 1 млн. чол. Французькі робітники вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, визнання прав профспілок. Висувалися вимоги націоналізації промисловості, банків, залізниць тощо. Урядові кола задовольнили ряд вимог робітників: підвищили заробітну плату, розширили права профспілок, у квітні 1919р. прийняли закон про 8-годинний робочий день.

Непопулярною у Франції була участь інтервенціоністських військ у Росії. Уряд Франції змушений був відкликати свої військові сили і відмовитися від відкритого втручання у громадянську війну в Росії.

Найбільшими виступами робітництва стали страйки залізничників у лютому і травні 1920 р., коли майже на всіх залізницях зупинилися поїзди. Залізничники вимагали гарантій 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної ждати.

У 1920 р. кількість членів Загальної конфедерації праці, однієї із найвпливовіших профспілок, зросла до 2,4 млн. чол. Восени 1921 р. у Франції відбувся 3-місячний загальний страйк текстильників, яким керував єдиний страйковий комітет. Текстильники отримали підтримку з боку селянства, власників дрібних підприємств, частини армії. Однак страйк закінчився невдало. У Загальній конференції праці стався розкол, що дестабілізувало робітничий рух. У 1922 р. окремі профспілкові організації, виключені з рядів ЗКП, утворили Унітарну загальну конференцію праці, яка перебувала під значним впливом комуністів і невдовзі приєдналася до Профінтерну.

Активну участь у страйках брали члени Соціалістичної партії Франції, окремі діячі якої виступали за приєднання до III Інтернаціоналу. Відомий партійний діяч Л.Блюм категорично виступив проти приєднання соціалістів до комуністичного руху. Ж.Лонге, П.Фор і деякі соціалісти, що пішли за III Інтернаціоналом і стояли на промосковських позиціях, утворили ЗО грудня 1920 р. Французьку комуністичну партію. Цьому сприяла поїздка директора газети «Юманіте» М.Кашена до Москви. Прорадянську позицію підтримував французький письменник, керівник групи «Кларте» А.Барбюс, котрий пізніше писав панегірики на честь Сталіна.

У роки часткової стабілізації економіки (1924--1930 рр.) у Франції значного розвитку досягла металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна, та хімічна галузі промисловості. Виплавка сталі у 1928 р. збільшилась вдвічі порівняно з 1913р. Індекс промислового виробництва у 1930р. зріс до 140 пунктів порівняно з 1913р. Натомість легка промисловість (текстильна, паперова, шкіряна та ін.) переживала занепад. Залишалося складним фінансове становище, а сільське господарство так і не подолало кризового стану. Інтенсифікація праці й посилення експлуатації колоній були головними чинниками поліпшення економічного становища країни. Внаслідок часткового економічного піднесення відбулася стабілізація франка. Водночас посилився процес концентрації і централізації виробництва та капіталу, зріс обсяг його експорту. Франція надала кредити Польщі, Італії, Чехо-Словаччині, Німеччині та Бельгії. Збільшився золотий запас країни. З 38млрд. у 1928р. він досяг 41,6млрд. франків у 1929 р. Разом з тим наприкінці 20-х років виникли тривожні симптоми нової економічної кризи.

У політичному житті післявоєнної Франції відбувалися серйозні зміни. Оскільки «Національний блок» скомпрометував себе в очах виборців провалом «рурської авантюри», радикал-соціалісти у 1923 р. покинули його і разом з соціалістами і партією республіканців-соціалістів створили новий «лівий блок».

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За «лівий блок» проголосувало майже 3,5 млн. виборців і його представники отримали 272 мандати, за «Національний блок» -- 3,8 млн., що забезпечило йому 274 мандати. Комуністи зібрали 900 тис. голосів, отримавши 26 мандатів.

У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки правління «лівого блоку» була проведена часткова амністія політичних в'язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавче обмежувалася нічна праця жінок та дітей, жінки одержали право брати участь у виборах муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію з боку частини членів сенату. У квітні 1925р., коли сенат провалив фінансовий проект Ерріо, він подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція втратила частину репарацій. Впродовж 1925 р. уряд Ерріо евакуював французькі війська із Руру. Перед американськими монополіями відкривалися можливості створювати свої підприємства на французькій території. Загострення протиріч із СІЛА та Англією призвело до того, що у 1924р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд. франків, що значно погіршило фінансовий стан країни. Фінансова криза призвела до падіння уряду «лівого блоку».

В липні 1926 р. було сформовано уряд «національної єдності» на чолі з Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. і керувався у своїй політиці інструкціями комітету фінансових експертів та Французького банку. В березні 1927р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та мілітаризацію країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відмічалося у 1930--1936 рр. У цей період обсяг промислової продукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935р. понад 130 ткацьких фабрик закрилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Все це позначилося на матеріальному становищі населення. Безробіття охопило до 1,5 млн. чол.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боротьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін.

Економічна криза дестабілізувала й верхівку влади. У 1931--1932рр. у Франції змінилося 7 кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність обмеження парламентської демократії та розширення повноважень президентської влади. Ідеї «уряду твердої руки» знайшли своє втілення у фашистському путчі 1934 р. 6 лютого понад 20 тис. фашистів із організацій «Бойових хрестів», «Королівських лицарів» та «Патріотичної молоді» рушили до Бурбонського палацу, щоб розігнати палату депутатів. Уряд Деладьє не зміг вжити рішучих заходів проти путчистів, тому в боротьбу з фашистами вступило понад 25 тис. паризьких робітників, завдавши їм рішучої поразки на центральних вулицях та передмістях Парижу. Внаслідок путчу влада перейшла до уряду «національної єдності» на чолі з Гастоном Думергом, який дотримувався профашистської орієнтації. Він спирався на промислові кола та радикалів і виступав за посилення влади президента за рахунок обмеження повноважень парламенту.

З приходом до влади в Німеччині фашистів посилилася небезпека для державної цілісності Франції. Об'єктивно перед нею поставало завдання пошуку союзників для протидії Німеччині. Міністр закордонних справ Франції Варту розпочав здійснення заходів для гарантування безпеки Франції. Але у 1934 р. він був убитий фашистами. Його наступник Лаваль у 1935 р. підписав договір із СРСР про взаємодопомогу.

На муніципальних виборах у травні і червні 1925 р. французькі ліві партії домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. чол.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні-травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн. голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про заключення колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників. Заходи, здійснені урядом для врегулювання цін на зерно, дали змогу селянам зібрати у 1936 р. вдвічі більший урожай, ніж у 1935 р. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. В міжнародних справах Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні 1937 р. він запропонував зробити «перепочинок» у здійсненні програми Народного фронту, а в червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1938 р. до влади знову прийшов Деладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Деладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З ініціативи Загальної конфедерації праці 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годин-ний страйк, в якому взяло участь 4 млн. чол. На страйк уряд відповів введеннями надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Основним завданням зовнішньої політики Франції у міжвоєнні роки була боротьба за гегемонію на європейському континенті та протистояння більшовизму. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Франція змушена була йти на поступки під тиском Англії й США. У відповідності з «планом Дауеса» та «планом Юнга» французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій? а 'їх розміри було зведено до мінімуму. Після Локарнської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська із Рурської області.

У роки стабілізації міністром закордонних справ Франції був Арістид Бріан. За 25 років своєї політичної кар'єри він одинадцять разів був главою уряду і 25 міністром. Його вважали неперевершеним майстром компромісу, маневрів, лавірування, примирення. Клемансо казав про Бріана, що його «з однаковим успіхом можна вкласти як у прямокутну, так і в круглу шухляду». Бріан проводив послідовну політику протистояння загрозі більшовизму і розповсюдження впливу НІ Інтернаціоналу, був прихильником роззброєння.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижу 20-х років вважалися Локарнські угоди 1925 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи в Парижі був підписаний міжнародний договір 1927р. про заборону війни, відомий під назвою «Пакт Бріана-Келлога». Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об'єднання «пан-Європа», яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша -- за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу. Так, Луї Варту, як реаліст і націоналіст, шукав шляхів до об'єднання антифашистських сил і збереження незалежності Франції. 8 його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехо-Словаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини. У жовтні 1934р. Варту був убитий фашистським агентом.

Лаваль, який змінив Варту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Спроби Франції зблизитися з Німеччиною і навіть домогтися для неї міжнародної позики в обмін на те, що Берлін відмовиться від політики перегляду статус-кво в Європі, не принесли успіху. Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Варту. Спроба створити антигітлерівський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, який мав секретну частину про поділ Східної Європи.

версальський договір президентський паризький

Список використаної літератури

1. Борисов Ю.В. Новейшая история Франции. - М. 1966.

2. Всемирная история. В 24 томах. Том 19. - 1997. - с. 34-47.

3. История Франции. В 3-х томах. Отв. ред. А. З. Манфред. Т. 3. М.: Наука, 1973.

4. Смирнов В.П. Новейшая история Франции. 1918-1975: Учебное пособие для студентов вузов. - М.: Высш. школа, 1979.

Размещено на Allbest.ru