Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ШИЛОВА АЛЛА ВАСИЛІВНА

РОЛЬ СВІТОВОГО СПІВТОВАРИСТВА В УРЕГУЛЮВАННІ

ЮГОСЛАВСЬКОЇ КРИЗИ ТА УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

(90-ті роки ХХ ст.)

07.00.02- Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ-1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, старший науковий співробітник

ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович,

завідувач відділу всесвітньої історії та міжнародних

відносин Інституту історії України НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий співробітник

МАЙБОРОДА Олександр Микитович,

завідувач відділу етнополітології Інституту політологічних

та етнонаціональних досліджень НАН України

кандидат історичних наук, доцент

КАМЕНЕЦЬКИЙ Максим Станіславович,

доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої

політики Інституту міжнародних відносин при Київському

університеті ім. Т. Г. Шевченка

Провідна установа - Інститут світової економіки та міжнародних

відносин НАН України, відділ європейських

та американських досліджень (м. Київ)

Захист відбудеться “ 24 ” листопада 1998 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 50.17.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 252001, м. Київ-1, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України.

Автореферат розісланий “ 24 " жовтня 1998 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради д.і.н. ШИП Н. А.

Балкани традиційно були й залишаються місцем зіткнення інтересів як країн цього регіону та його безпосереднього оточення, так і великих держав. Балканські кризи неодноразово ставали початком європейських і світових криз, а перекроювання державних кордонів на Балканах призводило до появи нових держав або, навпаки, їх зникнення чи зведення до рівня неісторичних, докорінно змінюючи існуюче геополітичне становище.

Події останніх років у югославській федерації, а саме її криза, розпад, подальша війна між колишніми республіками, стали випробуванням не лише для нового посткомуністичного порядку, що тільки почав встановлюватись, але й для основних міжнародних організацій і структур, таких як ООН, ЄС, ОБСЄ, НАТО, деяких інших. Переконавшись у неможливості збереження СФРЮ, міжнародне співтовариство було змушене визнати утворені на її теренах незалежні держави і вдатися до застосування сили для досягнення миру в регіоні. Враховуючи, що процес утворення нових держав на Балканах ще не закінчився, а становлення й зміцнення України як самостійної європейської держави певною мірою залежить від подій, що тут відбуваються, дослідження з обраної теми може прислужитися сучасній українській зовнішній політиці та дипломатії.

Актуальність аналізу ролі світового співтовариства в урегулюванні югославської кризи та участі в цьому процесі України обумовлюється, по-перше, потребою всебічного висвітлення витоків, причин і самого процесу загострення югославської кризи - найбільшої аномалії в Європі після “холодної війни”; по-друге - необхідністю дослідження еволюції позиції світового співтовариства у зв'язку з цією кризою, повного й об'єктивного висвітлення його ролі в її розв'язанні та з'ясування участі в цьому України, яка має на Балканах власні політичні й економічні інтереси; по-третє - необхідністю вироблення механізмів запобігання таких криз в інших потенційних гарячих точках на Балканах і в країнах Східної Європи; по-четверте - значенням проблеми національних меншин, яка, в разі невирішення, може затримати європейську інтеграцію країн Центральної та Східної Європи; по-п'яте - доведенням того, що проблема національних меншин - це не тільки внутрішня справа держави, оскільки вона пов'язана з загальною безпекою.

Ці та деякі інші проблеми заслуговують спеціального історичного дослідження, тим більше, що існуюча історіографія окремих аспектів обраної теми потребує наукового переосмислення, поглиблення й доповнення заради очищення історії від політизації, ідеологізації та інших перекручень, а також переоцінки подій, фактів з врахуванням їх наслідків, які можна об'єктивно оцінити лише через певний проміжок часу.

Предметом дослідження є внутрішні та зовнішні чинники формування й еволюції політики світового співтовариства щодо кризи в СФРЮ, утворення на її теренах нових держав, засоби врегулювання цієї кризи світовим співтовариством, характер, особливості становлення і розвитку відносин молодої Української держави з утвореними внаслідок розпаду Югославії самостійними країнами на тлі міжнародного становища 90-х років.

Хронологічні межі тексту дисертації охоплюють 90-ті роки ХХ сторіччя, тобто період напередодні розпаду Югославії та безпосередньо її розпаду, утворення нових незалежних держав і поступового встановлення миру на Балканах після підписання Дейтонських угод. Разом з тим у дисертації розглядаються події більш широкого хронологічного періоду, наслідки яких позначилися на загостренні кризи в СФРЮ.

Мета дослідження: комплексно дослідити роль світового співтовариства, ООН як його головного представника, інших регіональних міжнародних організацій у врегулюванні югославської кризи, обгрунтувати вирішальне значення їх зусиль у досягненні миру на Балканах, і водночас визначити місце і роль у цьому процесі України.

Відповідно до мети дисертаційного дослідження здобувач визначив такі дослідницькі завдання:

- розкрити історичні передумови розпаду СФРЮ і системний характер кризи югославського суспільства;

- дослідити еволюцію позиції світового співтовариства у зв'язку з загостренням югославської кризи;

- проаналізувати плани мирного врегулювання, які пропонувалися Заходом під егідою ООН і ЄС, зокрема - Дейтонські угоди;

- висвітлити участь України в миротворчій діяльності ООН, ОБСЄ, підтримку нею посередницьких зусиль членів Контактної групи в урегулюванні югославської кризи;

- простежити за становленням і розвитком відносин України з країнами колишньої Югославії, як фактором зміцнення стабільності на Балканах;

- розширити фактографічну і джерельну базу дослідження всіх стадій кризи в СФРЮ, процесу її врегулювання, а також сучасних зв'язків України з новоутвореними державами на Балканах і запропонувати нові підходи до подальшого концептуального дослідження ситуації, яка склалася в цьому регіоні.

Методологічну основу дисертації становлять принципи історизму, об'єктивності і науковості. Для комплексного розгляду досліджуваної проблеми застосовуються загальнонаукові (типологія, класифікація), міждисциплінарні (структурно-системний підхід) та власне історичні (проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, ретроспективний) методи дослідження. Важливим є постулат про взаємозв'язаність процесів розвитку кожної окремої нації і світового співтовариства, залежність загального миру від стабільності в окремих державах і регіонах.

Наукова новизна дисертації визначається насамперед постановкою і науковим розв'язанням досліджуваної теми з залученням нетрадиційних концептуальних підходів. Здобувач уперше у вітчизняній і зарубіжній історіографії на основі грунтовного вивчення і критичного аналізу наукової літератури та використання широкого масиву оригінальних матеріалів і джерел, у тому числі архівних і виданих у західних країнах і в Югославії, здійснив спробу узагальнюючого системного дослідження історичних коренів, сучасних соціально-економічних, політичних причин розпаду югославської держави, суперечливої ролі світового співтовариства в досягненні миру на Балканах і зусиль України в зв'язку з цим. Зокрема, в роботі здійснено ретельний аналіз становлення й розвитку відносин України з країнами колишньої СФРЮ як важливого фактора зміцнення стабільності та безпеки в цьому регіоні, що досі залишається практично не дослідженим.

Крім того, дисертантом введено у науковий обіг велику кількість нових джерел, дана нова інтерпретація в плані обраної теми та визначених завдань дослідження багатьом відомим фактам і подіям.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що:

- матеріали дослідження можуть бути використані в вузах гуманітарного профілю

при вивченні відповідних тем, написанні підручників з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, розробці спецкурсів і проведенні спецсемінарів з історії Югославії та міжнародних відносин, зокрема - у поглибленні взаєморозуміння та добросусідських відносин між українським народом і народами колишньої Югославії;

- запропоновані рекомендації й висновки могли б стати корисними для налагодження більш ефективного, інтенсивного співробітництва України з новоутвореними країнами на Балканах;

- результати дослідження можуть бути враховані фахівцями Міністерства закордонних справ України та інших політичних установ при розробці й перспективному плануванні пріоритетних завдань реалізації південно-східноєвропейського напряму зовнішньої політики України.

Зв'язок з науковими програмами полягає в тому, що дослідження

обраної проблеми передбачено планами наукової роботи Інституту історії України НАН України, а саме розробкою відділом всесвітньої історії та міжнародних відносин комплексної теми “Україна і Європа: історичні традиції взаємин та проблеми співробітництва на сучасному етапі”.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України, а також обговорено на засіданні кафедри міжнародних відносин Київського інституту “Слов'янський університет”. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в наукових публікаціях автора, доповідях на міжнародній конференції “Європа між трансформацією та інтеграцією” (м. Варшава, 24-30 вересня 1997), міжнародному науково-практичному семінарі “Врегулювання криз по закінченню “холодної війни” на прикладі колишньої Югославії” (м. Київ, 12-13 грудня 1997), круглому столі “Балкани: історія та сучасні проблеми” (м. Київ, 17 жовтня 1998).

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, два з яких поділено на параграфи, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг рукопису - 194 сторінки. Список використаних джерел і літератури складається з 258 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано важливість і актуальність проблеми, визначено мету і конкретні завдання дослідження, його хронологічні межі, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну та практичне значення наукової розробки даної теми, подано інформацію про її апробацію.

У першому розділі “Джерельна та історіографічна база дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки означеної теми.

Зокрема, вивчено й використано документи поточних архівів Посольства Союзної Республіки Югославії в Україні, Міністерства закордонних справ Республіки Сербська Країна, Міністерства закордонних справ України, міжнародного відділу виконавчого апарату Федерації профспілок України.

Враховуючи, що на нинішньому етапі дослідження специфіка теми не дає можливості широко використати архівні матеріали, особливе значення для розв'язання визначених у дисертації завдань мали матеріали поточних архівів Управління Європи та Америки, Управління міжнародних організацій Міністерства закордонних справ України. Завдяки цим матеріалам вдалося більш повно з'ясувати роль світового співтовариства в процесі врегулювання югославської кризи, простежити за формуванням позиції незалежної України щодо подій на Балканах, участю української держави в стабілізації ситуації в цьому регіоні, встановленням і розвитком її двосторонніх зв'язків з утвореними на теренах югославської федерації самостійними державами.

Важливі фактичні дані з досліджуваної теми було почерпнуто з збірників “Югославия в огне: документы, факты, комментарии (1990-1992)”, “Югославский кризис и Россия: документы, факты, комментарии (1990-1993)” Югославский кризис и Россия: документы, факты, комментарии (1990-1993).- Москва, 1993.. Цінність обох збірників у тому, що в них подаються як опубліковані офіційні документи - резолюції та декларації міжнародних організацій, конституції новоутворених країн, заяви урядів, так і рукописи, надані Міністерством інформації Сербії і Союзним секретаріатом з іноземних справ. Чимало цінного фактичного матеріалу для висвітлення розвитку югославської кризи міститься в публікації “Незакінчений мир. Доповідь міжнародної комісії на Балканах”. Unfinished peace. Report of the international commission on the Balkans. - Berlin, 1996.

Досліджуючи еволюцію позиції світового співтовариства щодо югославської кризи та його зусилля, спрямовані на досягнення миру на Балканах, участь України в цьому процесі, автор спирався на резолюції Ради Безпеки ООН The United Nation and situation in the former Yugoslavia. - New York, 1994., офіційні документи, що містять “Відомості Верховної Ради України” Постанова Верховної Ради України. Про збільшення чисельності батальйону Збройних сил України в миротворчих силах ООН на території колишньої Югославії та надіслання групи військових спостерігачів // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 49; Постанова Верховної Ради України. Про основні напрями зовнішньої політики України // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 37., “Вестник Министерства иностранных дел СССР, Совместное заявление СССР, США , ЕС ( Гаага, 18 октября 1991 года) // Вестник Министерства иностранных дел СССР. - М., 1991. - № 21 (103); Советско-американское заявление по Югославии (30 июля 1991 года) // Вестник Министерства иностранных дел СССР. - М., 1991. - № 16/18(98/100). “Вестник международной информации - Компас” Документы. Доклад ООН о ходе урегулирования боснийского кризиса // Компас. - 1993. - № 144; Документы. Доклад ООН о планах раздела Боснии и Герцеговины // Компас. - 1994. - № 18; Документы по урегулированию в Боснии, парафированные на переговорах в Дейтоне // Компас. - 1995. - № 81., журнал “Політика і час”, засновником якого є Міністерство закордонних справ України Заява Міністерства закордонних справ України з приводу часткового припинення санкцій проти Союзної Республіки Югославія // Політика і час.-1994.- №11., сербський журнал “Review of International Affairs”Declaration on Yugoslavia. 26 March 1991 // Rev. of Inter. Affairs. - Belgrade, 1991. - № 995/997; Declaration on the occasion of the ceremonial opening of the conference in Yugoslavia. 7 September 1991 // Rev. of Inter. Affairs. - Belgrade, 1991. - № 995/997. , а також двотомне видання “Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів (1991-1995 рр.)” Україна на міжнародній арені: Збірник документів і матеріалів (1991-1995рр.). У 2-х кн. - К.,1998.. Зокрема, в останньому вміщено основоположні акти у сфері зовнішньої політики України, документи з актуальних міжнародних проблем, матеріали про договірно-правові відносини України з утвореними на теренах СФРЮ новими незалежними країнами, офіційні повідомлення про зустрічі, контакти на вищому рівні посадових осіб України і зазначених держав.

У дисертаційному дослідженні широко використано численні матеріали українських, російських, англійських, американських, сербських і хорватських періодичних видань, всього понад 50 журналів і газет, які органічно доповнили офіційні документальні матеріали і тим самим дали можливість включити нові факти в історичний контекст.

Різноманітна за походженням, формою та змістом джерельна база повинна була сприяти аргументованому вирішенню поставлених завдань.

Що стосується стану наукової розробки проблеми, то її окремі аспекти в певній мірі висвітлюються у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, які з метою їх наукової оцінки можна умовно поділити на кілька груп.

Першу групу складають праці узагальнюючого характеру радянських і югославських науковців, перш за все Бейліса О.С., Войновича Д., Джурича М. М., Достян І.С., Живковича С., Карасєва В.Г., Лещиловської І.І., Мінєєва Л.Д., Нарочницької Л.І., Нікітіна С.А., Пісарєва Ю.О., Хітрової Н.І., Чуркіної І.В., Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974). -Львів, 1975; Войнович Д. История сербского народа. - Одесса, 1903; Джурич М.М. Образование многонационального государства Югославии: 1918-1921 гг. - М., 1970; Достян И.С. Русская общественная мысль и балканские народы: от Радищева до декабристов. - М., 1980; Живковиh С. Кратак преглед историjе народа Juгославиjе. - Београд, 1955; Карасев В.Г. Исторические связи народов Советского Союза и Югославии. - М., 1956; Лещиловская И.И. Иллиризм: К истории хорватского национального Возрождения. - М., 1968; Минеев П.Д. СФРЮ: итоги и перспективы развития. - М., 1975; Нарочницкая Л.И. Россия и национально-освободительное движение на Балканах, 1875-1878 гг. - М., 1979; Никитин С.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-70 гг. ХIX в. - М., 1970; Писарев Ю.А. Образование Югославского государства: Первая мировая война. Освободительная борьба Югославянских народов Австро-Венгрии. Крушение монархии Габсбургов. - М., 1975; Хитрова Н. И. Черногория в национально-освободительном движении на Балканах и русско-черногорские отношения в 50-70-х годах XIX века. - М., 1979; Чуркина И.В. Славянское национально-освободительное движение в XIX в. и Россия. -М., 1978. які стали значним внеском у наукове осмислення історії Югославії. Хоча і написано ці праці дещо з упереджених позицій, проте їх значний фактичний матеріал в міру необхідності (звичайно, під критичним кутом зору) було використано при написанні дисертації.

На особливу увагу заслуговують колективні праці, написані в різні часи і з різних позицій, серед яких можна назвати такі, як “История Югославии”, “Историjа народа juгославиjе”, “Історія південних і західних слов'ян”, “Історія західних та південних слов'ян ХХ століття”, дослідження колективу відділу нової історії слов'янських і балканських народів Інституту слов'янознавства та балканістики Російської Академії Наук, означене авторами (Вяземська Є.К., Достян І.С., Карасьов А.В., Косик В.І., Фрейдзон І.В., Чуркіна І.В., Шемякін А.Л.) нарисом історії національних ідеологій югослов'янських народів кінця XYIII - початку ХХ століть, а також “История стран Центральной и Юго-Восточной Европы ХХ века”, які вигідно відрізняються широкою джерельною базою, що в цілому відтворює реальний перебіг подій. История Югославии: в 2т. - М., 1963; Историjа народа juгославиjе. - Београд, 1960; Історія південних і західних слов'ян.- К., 1987; Історія західних та південних слов'ян ХХ століття / Пугач Є. П., Страшнюк С. Ю., Пустоловський Р. М. - Харків, 1998; На путях к Югославии: за и против. Очерки истории национальных идеологий югославянских народов. Конец XYIII - начало XX века. - М., 1997; История стран Центральной и Юго-Восточной Европы ХХ века / Под ред. А. В. Фадеева. - М., 1997.

До другої групи слід віднести публікації, в яких розглядаються причини югославського конфлікту. Це, зокрема, праці Байта А., Банака І., Вуячича В., Заславського В., Малкольма Н., Матьовки М., Реліча Л., Сіміча П. Bajt A. Samoupravni oblik drustvene svoine. - Zagreb,1988; Банак И. Логика войны: причины и следствия распада Югославии // Кентавр. - 1992 . - № 9 - 10; Вуячич В., Заславский В. СССР и Югославия: причины распада // Этнтографическое обозрение. - 1993. - N 1; Malcolm N. Bosnia. A short History. - Macmillan,1994; Матьовка М. Внутрішньополітична нестабільність в СФРЮ (80-ті - 90-ті роки): причини, етапи і наслідки // Матеріали міжнародної наукової конференції “Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи (друга половина 80-х - перша половина 90-х років ХХ ст.)” - Ужгород, 1997; Матьовка М. Розпад СФРЮ: причини і наслідки // Доповіді та повідомлення наукової конференції “Дослідження історії соціально-економічного розвитку країн Центральної та Південно-Східної Європи: сучасний стан, проблеми, перспективи.” - Ужгород, 1998; Relic L. Kako savladati krizu? -Beograd,1987; Симич П. Гражданская война в Югославии. Причины и последствия // Международная жизнь. - 1993. - N 1. Історичні передумови розпаду Югославії в цілому правильно визначаються в публікаціях Брагіна Ю., Kрісто Д., Лещіловської І., Пащенка Є., Петковича Р.Брагин Ю. Распад Югославии. Предпосылки трагедии // Международная жизнь. - 1995. - N 4-5; Kristo J. Hrvatsko 20. Stoljece // Casopis za suvremenu povijest. -1996. - № 3; Лещиловская И.И. Исторические корни югославского конфликта // Вопросы истории. - 1994. - N 5; Пащенко Є. Міф слов'янської єдності // Політологія посткомунізму . - К., 1995; Петкович Р. Куда идет Югославия ? // Международная политика. - 1989. -№ 953. Важливими для висвітлення політичних, етнорелігійних аспектів югославського конфлікту, взаємовідносин національних та етнічних меншин на Балканах є статті сербського та болгарського авторів Ізаковича З. і Тодорова Н.Изакович З. Политические и этно-религиозные аспекты югославского конфликта // Социологические исследования. - 1996. - № 5; Тодоров Н. Балканский узел противоречий. История и современность // Новая и новейшая история. - 1993. - № 3. Окремо слід сказати про дослідження Каменецького М.,Каменецький М. Колишня Югославія - конфліктогений простір // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - К.,1997. в якому зроблено спробу осмислити поза контекстом етнополітичної історії югослов'ян комплекс причин, що визначив сюжети міжнаціонального збройного конфлікту на Балканах. Спробою відповісти на запитання, чи існували вже тоді, у 1918 році, коли було закладено підвалини югославської держави, причини сучасного конфлікту, чи, навпаки, те, що відбувається сьогодні, є породженням сепаратизму в Югославії, - стало дослідження Писарєва Ю. О. “Создание югославского государства в 1918 году: уроки истории”. Писарев Ю.А. Создание югославского государства в 1918 году: уроки истории // Новая и новейшая история. - 1992.- № 1. Аналіз югославського конфлікту на стику двох галузей соціологічного знання - конфліктології та соціології проведено Юрошевичем Д., Казаковим В. Юрошевич Д. Казаков В. Югославський конфлікт: зіткнення цивілізацій? // Політичні читання. - 1994. - № 4. Цікавим новаторським доробком є дисертаційна робота Юрошевича Д. “Кризис югославской государственности в конце ХХ века: конфликтологический анализ”. Юрошевич Д. Кризис югославской государственности в конце ХХ века: конфликтологический анализ: Автореф. дис. канд. социол. наук / НАН Украины, Институт социологии. - К., 1995. З'ясуванню основних етапів розвитку югославізму та причин його краху присвячена публікація Мовчана С. “Від югославізму до утворення суверенних національних держав: причини розпаду Югославії.” Мовчан С. Від югославізму до утворення національних держав: причини розпаду Югославії // Вісник Львівського університету. - Львів, 1996. - Вип. 31.

До третьої групи використаної дисертантом літератури відносяться праці, які заклали підвалини для комплексного об'єктивного, грунтовного дослідження ролі світового співтовариства в процесі врегулювання югославської кризи. Brankovic S. Serbia at war with itself. Political choice in Serbia 1990-1994. - Belgrade, 1995; Daniel Vernet et Jean-Marc Gonin Le Reve sacrifie Chronique des querres yougoslaves. - Odile Jacob, 1994; Marcovic B. The chronology of the yugoslav crisis. - Beograde, 1995; Яровий В. І. Новітня історія країн Східної Європи. 40-ві - 90-ті роки ХХ ст. - К., 1997.

Позиція деяких країн щодо югославської кризи на матеріалах відповідних зовнішньо-політичних відомств розглядається в публікаціях Самуйлова С.М., Живанова С., Кременюка В.А., Шмельова Б., Волкова В.К., Маначинського О.Я., Пронкіна Е.К., Рудякова П.М., Зарубінського О., Мазила І. Самуйлов С.М. США, НАТО, Россия и Боснийский кризис // США: экономика, политика, идеология. - 1995. - № 7; Живанов С. Россия и югославский кризис // Свободная мысль. - 1996. - № 2; Кременюк В.А. США-Россия: конфликт или сотрудничество в бывшей Югославии? // США: экономика, политика, идеология. - 1995. - № 11; Шмелев Б. Югославский кризис и Россия // Власть. - 1996. - № 12; Волков В.К. Трагедия Югославии // Новая и новейшая история. - 1994. - № 4-5; Маначинський О.Я., Пронкін Е.К., Рудяков П.М. Югославія: криза продовжується. - К., 1993; Зарубінський О., Мазило І. Штрихи до історії третьої Балканської війни (за сторінками книги Міши Гленни “Падіння Югославії”) // Матеріали міжнародної наукової конференції “Соціально-економічні та етнополітичні зміни в країнах Центральної і Південно-східної Європи (друга половина 80-х - перша половина 90-х років ХХ ст.)”.- Ужгород, 1997. Аргументовані висновки, зроблені цими авторами, відкрили нові можливості для висвітлення ролі як окремих країн, так і політичних блоків у розв'язанні кризової ситуації на Балканах. Деякі плани міжнародного співтовариства, спрямовані на досягнення миру на Балканах, розглядаються в дослідженнях Міленковича М., Стрбака C., Aciмовича Л., Станоєвича . Миленкович М. От Ливана до Боснии уже пережитое. - Белград, 1995; Strbac C. Yugoslav crisic and european security // International problems. - 1995. - №3 ; Acimovic L. European security policy and the Balkans // International problems. - 1995. - №3; Stanojevic Z. Jugoslovenska kriza i bezbednost Balkana // International problems.-1995-№3. Окремі аспекти Дейтонських угод з'ясовуються в працях Волобуєва П., Тягуненко Л., Мілованова В., Кулікової Н., Ботяновського А. Волобуев П. Тягуненко Л. Уроки дейтонских соглашений // Свободная мысль. - 1997. - № 2; Милованов В., Куликова Н. Дейтонское соглашение: достижения, просчеты, перспективы // Вестник научной информации. - 1997. - № 3; Ботяновский А. Боснийский узел // Международная жизнь. - 1996. - № 1. Геополітику югославського конфлікту з точки зору інтересів Росії, тенденційно викладено Дугіним О. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. - М., 1997.

Конкретні питання теми даного дослідження, а саме - розвиток демократичних процесів та міжетнічних відносин - обговорювалися вченими-балканістами, експертами та політичними діячами на міжнародній конференції в Белграді і знайшли відображення в опублікованому збірнику матеріалів, який теж став у пригоді в ході написання дисертаційного дослідження. Project on ethnic relations. - Belgrade,1995.

Остання група опрацьованої літератури охоплює наукові, науково-популярні й довідково-інформаційні праці, в яких переважно фрагментарно відображено участь України в урегулюванні югославської кризи та певною мірою досліджено становлення й розвиток відносин з країнами колишньої СФРЮ. Зокрема, публікації Собка В., Озадовського А. торкаються ролі України в процесі всеохоплюючого політичного врегулювання югославської кризи. Собко В. Сприяючи мирному врегулюванню // Політика і час. - 1996. - № 1; Озадовський А. Балканський вузол - вулкан світового значення // Політика і час. - 1994. - № 9. Економічні й політичні інтереси України в Балканському регіоні визначено в публікаціях Носока П., Шестакова С. Носок П. Перспективы сотрудничества Украины с государствами на Балканах // Ислам, Балкани и велике силе (XIV-XX век) - Београд: Историjски институт сану. - 1997; Шестаков С. Високе й пріоритетне завдання // Політика і час. - 1996. - № 5. Певний інтерес для дисертанта становило й вивчення монографій з історії українсько-югославських відносин, які сприяли усвідомленню того важливого факту, що сучасні зв'язки між Україною та країнами колишньої СФРЮ базуються на багатовікових етноісторичних, суспільно- політичних і культурних взаєминах. Даниленко В. М. Сотрудничество СФРЮ со странами - членами СЭВ. - К., 1987; Павлюченко О.В. Україна в російсько-югослов'янських суспільних зв'язках (друга половина XIX - початок ХХ ст.) - К., 1992; Колибанова К.В. Українсько-сербські культурні зв'язки ХVIII сторіччя. - К., 1993; Сохань П.С. Национально-освободительная борьба южнославянских народов в 70-х годах XIX века и общественность Украины. - К., 1978; Козлитин В. Д. Русская и украинская эмиграция в Югославии 1919 - 1945 гг. - Х., 1996; Заставний Ф. Д. Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів, 1991.

Цікавий фактичний матеріал міститься в двомовному виданні “Хорватія-Україна. Культурні зв'язки від Адріатики до Дніпра”. Хорватія - Україна. Культурні зв'язки від Адріатики до Дніпра. - К., 1997. Становлення відносин між Македонією та Україною на сучасному етапі висвітлено в публікації Стрельчук Н. Стрельчук Н. Македонія та процеси європейської інтеграції // Матеріали наукового симпозіуму “Європа: ідеї та процеси”. - Чернівці, 1998.

Втім чимала кількість публікацій носить тенденційний, досить поверховий характер і містить суперечливі положення та висновки, в яких ігнорується глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів. Це спонукало дисертанта до самостійного науково-теоретичного узагальнення сукупності відомих фактів і трактування історичних подій.

Отже, ґрунтовне вивчення й науковий аналіз радянської, вітчизняної та зарубіжної літератури з теми дисертації здійснено дисертантом задля того, щоб, віддавши належне своїм попередникам об'єктивною оцінкою їх наукового доробку, висловити при цьому свою власну позицію та запропонувати нові підходи до дослідження цілого ряду аспектів і проблем, пов'язаних із з'ясуванням ролі світового співтовариства та участі в цьому процесі України в рамках однієї комплексної теми.

У другому розділі “Історичні передумови розпаду Югославії” проаналізовано історичні корені югославського конфлікту. Досліджено складні процеси етнодиференціації серед югослов'ян (словенців, хорватів, сербів, македонців), становлення їх національної самосвідомості, роль конфесійного фактора у вищевказаних процесах, питання ісламізації слов'янського населення Балкан. Показано, що Югославія, заселена переважно слов'янами, була не тільки самостійним автохтонним явищем, а й особливим “європейсько-середземноморським світом”, який належав водночас до центральноєвропейського, дунайського, балканського і середземноморського регіонів. Південнослов'янські народи з раннього середньовіччя мешкали на стику трьох релігій та трьох цивілізацій, і це наклало свій особливий відбиток на їх світогляд, культуру, орієнтацію, побут, традиції, звички. Певну роль у відчуженні слов'янських народів відіграв, зокрема, релігійний поділ на південнослов'янські спільноти, що відбувся в середині ХІ століття, коли розійшлися історичні шляхи католицизму та православ'я. Починаючи з раннього середньовіччя, югослов'яни поступово втрачали свою державність. Після завоювання турками Балканського півострова хорвати стали південно-східним форпостом католицизму в Європі, серби ж склали південно-західний бастіон православного світу; мусульмани слов'янського походження опинилися на південно-західному кордоні сталого ісламського проникнення до Європи, Словенія потрапила під німецьку домінацію. Культурно-історичний розвиток югослов'ян забезпечувався їх належністю до християнської традиції грецького й римського обрядів. Відомі досягнення слов'ян-католиків - дубровницько-далматинський ренесанс, хорватське бароко - віддаляли їх від сербського й македонського середньовіччя. Тому югослов'яни з повним правом декларували себе як етнічно родинні, але історично різні народи. Просунення турецьких завойовників до Сараєва, де зіткнулися інтереси Османської та Австрійської імперій, призвело відповідно до ребантизації слов'ян. Ісламізовані серби і хорвати стали іменуватися “муслімани”. Так на базі слов'янського етносу сформувалася особлива мусульманська нація і, як наслідок, утворився югослов'янський католицько-православно-мусульманський трикутник.

Зазначено, що найбільш драматичним і суперечливим серед усіх південнослов'янських земель був історичний та етнокультурний розвиток Боснії, різні частини якої протягом сторіччя перебували під пануванням тієї або іншої цивілізації, але ніколи не належали повністю до жодної з них. У зв'язку з цим зроблено припущення, що, можливо, саме з цієї причини Боснія і Герцеговина до сьогоднішнього часу фактично не стала самостійною державою.

Проаналізовано ідеї слов'янської єдності, плани створення спільного державного утворення південнослов'янських народів, заснованого на визнанні єдності сербів, хорватів, словенців, і виявлено причини того, чому ці ідеї не змогли стати силою, яка б зупинила процес “автономізації” південного слов'янства.

У світлі цього доводиться, що Югославія була створена, а потім зміцнилася завдяки поступовому розмиванню спогадів про братовбивчі міжусобиці, визнанню народами, які населяли її, один одного, позбавленню націоналістичних домагань і придушенню шовінізму (с.46). Зазначається, що виникла спільність, яка складалася з націй і народностей з дуже різними історичними долями, могла привести до процвітання югославської держави. Однак югославська ідея через надмірний бюрократизм центральної влади поступово втратила свою притягальну силу. Тому в 80-ті роки система федеративного устрою, що склалася під впливом численних факторів, почала розпадатись. По-перше, зі смертю Й. Б. Тіто створений ним режим, залишившись без своєї головної опори й арбітра в постійних конфліктах між політичними верхами в республіках і краях, почав “пробуксовувати”. По-друге, внаслідок зіткнення між керівництвом і республіканськими організаціями перестав існувати Союз комуністів Югославії, що призвело до прискорення дезінтеграційних процесів у країні, поставило під загрозу цілісність югославської держави, стимулювало посилення націоналізму. По-третє, борг іноземним державам, для обслуговування якого доводилося виділяти понад 40 відсотків валютних надходжень, “галопуюча” інфляція, зростання безробіття призвели до різкого зниження життєвого рівня населення. По-четверте, Югославія почала серйозно відставати від розвитку подій у Східній Європі, внаслідок чого втратила в певній мірі значення “стратегічної буферної держави” між Сходом і Заходом (с. 46-50).

Підкреслюється, що не зважаючи на всі протиріччя, які існували між народами СФРЮ, головною причиною фіаско югославської держави став провал планів перетворення її в розвинуту європейську державу, що спонукало суб'єктів федерації до реалізації як нереалізованих намагань, так і потенціалу своїх націй у рамках національних держав. У цілому криза державності в Югославії довела, що до тих пір, доки нація не реалізує свого потенціалу в рамках національної держави, вона розглядатиме входження до складу багатонаціональної держави як насилля, тим більше у випадку її політичної та економічної дискримінації.

У третьому розділі “Югославська криза і роль світового співтовариства в її врегулюванні” досліджено позицію світового співтовариства щодо югославської кризи, яка піддала випробуванням усю систему міжнародних відносин, а також проаналізовано його мирні плани, дипломатичні зусилля та військові акції, спрямовані на стабілізацію ситуації на Балканах. У параграфі “Еволюція позиції світового співтовариства у зв'язку з загостренням югославської кризи” показано, що міжнародна співдружність намагалася вжити заходів з метою розв'язання кризової ситуації в Югославії задовго до її граничного загострення. Позиція країн світового співтовариства при цьому не залишалася незмінною. Її еволюція від намагань спрямувати колишні югославські республіки на створення конфедерації нового типу - вільної асоціації республік з правом кожної на самостійну участь у міжнародному житті - до визнання нових держав на теренах СФРЮ була цілком закономірною. Так, орієнтація ЄС на єдину Югославію при будь-якому варіанті її устрою за умови проведення демократичних реформ на західний кшталт логічно випливала із загальних процесів, що відбувалися на європейському континенті, зокрема - намагання членів ЄС перейти від економічної інтеграції до політичного зближення й об'єднання, підтверджених у відомих документах зустрічі в Маастрихті (с.64-85). Однак крах Радянського Союзу покінчив з табу на демонтаж федерацій як державних утворень і сприяв кінцевому визначенню спочатку ЄС, а потім США і ООН на користь визнання незалежності й державного суверенітету Хорватії і Словенії.

Проаналізовано використання Заходом так званої “дипломатії визнання”, відповідно до якої дипломатичне визнання може використовуватись як своєрідний інструмент урегулювання конфліктів, зокрема, звернено увагу на помилковість її застосування до Словенії і Хорватії, визнання яких не тільки не поклало край воєнним діям, а навпаки, призвело до їх загострення. Якою катастрофічною виявилася ця політика, стало зрозуміло в Боснії і Герцеговині, після визнання незалежності яких країнами міжнародної співдружності почалися відкриті збройні зіткнення між сербами, мусульманами й хорватами, що переросли в громадянську війну на території цієї республіки.

Разом з тим наведений у параграфі матеріал свідчить, що будь-які спроби звинуватити в граничному загостренні югославського конфлікту світове співтовариство, незважаючи на його неодноразові помилки, є безпідставними, хоч в кінцевому підсумку досягнення миру в колишній Югославії відбулося насильницьким шляхом при безпосередньому втручанні Північноатлантичного блоку.

У параграфі “Зусилля міжнародного співтовариства в досягненні миру на Балканах” детально проаналізовано всі плани мирного врегулювання, які пропонувалися Заходом під егідою ООН та ЄС. Якщо перші з них передбачали вирішення питання співіснування багатьох етнічних груп у межах єдиної держави і відвернення загрози кривавого конфлікту, то кожен наступний план все більше відходив від концепції співіснування етносів, а у випадку, зокрема, з Боснією і Герцеговиною, все менше залишав суверенітету їх міжнародно визнаним урядам (с.86). Підкреслено, що відхиливши План Керрінгтона, який передбачав перетворення Югославії у вільну асоціацію суверенних незалежних республік, де б були гарантовані права людини та національних меншин і була б неможливою одностороння зміна кордонів, Сербія позбавила народи Югославії останнього шансу на всебічне врегулювання югославської кризи тому, що відтоді міжнародне співтовариство відмовилося від цієї мети, визнавши новий статус-кво, який склався на території колишньої Югославії внаслідок її розпаду і проголошення незалежності Хорватією, Словенією, Боснією і Герцеговиною.

Розкриваються основні причини провалу всіх подальших планів мирного врегулювання, які нерідко носили стосовно сербів дискримінаційний, а звідси - нереалістичний характер. Разом з тим зазначається, що навіть маючи недоліки, більшість із них могла б стати основою для мирного врегулювання. Однак усі вони були зірвані через екстремізм, який мав місце в діях як мусульманської, так і сербської сторони, що неодноразово призводило до порушення кожною з них взятих на себе зобов'язань і, відповідно, до посилення військового втручання в югославську кризу.

Показано неефективність застосування численних санкцій Радою Безпеки ООН та обмеженість використання військових можливостей НАТО за мандатом ООН. Підкреслено, що військовий силовий підхід до розв'язання цієї кризи, який пропагувався США та керівництвом НАТО, постійно блокувався ООН, Західною Європою.

Відзначено намагання Росії послабити міжнародну ізоляцію Югославії, не допустити тотальної конфронтації між країнами-учасницями боснійського врегулювання в дусі “холодної війни”, втручання сил Північноатлантичного альянсу в бойові дії на користь якоїсь однієї з сторін конфлікту.

У параграфі “Дейтонські угоди: досягнення і проблеми” детально розглядаються основні положення Дейтонських угод, прийняття яких стало кульмінацією тривалих і напружених зусиль багатьох міжнародних організацій та окремих країн у пошуках дипломатичного врегулювання балканської кризи. Позитивно оцінюючи в цілому Дейтонські угоди як нове слово в дипломатичній практиці сучасного однополярного світу, дисертант разом з тим показує, що Дейтонські угоди не належать до угод, заснованих на добровільному волевиявленні сторін, пошуку компромісу, консенсусу, а скоріше всього являють собою ультимативно продиктовані військові й цивільні умови миру, перш за все - Сербії, а також СР Югославії, Хорватії, Боснії і Герцеговини (с. 109).

Зазначається, що крім умиротворення в Боснії і Герцеговині, яка була залишена єдиною самостійною державою у складі двох суб'єктів - Мусульмансько-хорватської федерації та Республіки Сербської, ще однією метою Дейтонських угод було розширення позицій США й НАТО на Балканах, продиктоване логікою розширення самого НАТО (с.114).

Проаналізувавши хід виконання Дейтонських угод і відзначивши, що надання прав, передбачених ними, їх сторонам з самого початку було поставлено в залежність від поведінки цих сторін, дисертант звертає увагу на різний підхід до суб'єктів Республіки Боснії і Герцеговини, зокрема, на те, що в той час, як одному з суб'єктів - Мусульмансько-хорватській федерації, дозволено підтримувати федеративні відношення з Хорватією, другому - Республіці Сербській - не дозволяється мати аналогічні відносини з Сербією. Подібний підхід може призвести до провалу головної ідеї Дейтонських угод щодо збереження Республіки Боснії і Герцеговини як багатонаціональної держави, особливо коли взяти до уваги намагання окремих політичних сил придбати певні території Республіки Сербської в обмін на вільне її приєднання до Сербії (с. 110).

Автор зазначає, що реалізація Дейтонських угод також ускладнюється гострою взаємною неприязню між сербами, хорватами та мусульманами, небажанням біженців повертатися в місця їх колишнього проживання, мілітаризацією Мусульмансько-хорватської федерації, здійснюваною на випадок, якщо Дейтонські угоди не принесуть миру та стабільності, відсутністю прогресу в нормалізації відносин СР Югославії з міжнародними фінансовими інститутами, або існуванням так званої зовнішньої стіни санкцій (с. 112 - 113).

Саме через те, що процес мирного врегулювання в Боснії і Герцеговині не набрав зворотного характеру, і було прийнято рішення зберегти в республіці присутність багатонаціональних сил (с.115 - 117).

Проаналізувавши підсумкові міжнародні документи по Боснії і Герцеговині, зокрема положення, які стосуються розширення повноважень Верховного представника ООН у Боснії і Герцеговині, автор висловлює припущення, що над Боснією і Герцеговиною поступово встановлюється протекторат ООН, зміцнити який, однак, буде дуже важко, зважаючи на існуючі тут релігійні, етнічні та інші протиріччя (с. 118).

Врешті, дисертант доводить, що проблема остаточного врегулювання балканської кризи, яка стоїть перед світовим співтовариством, більш масштабна, ніж це вважається. Зокрема, в теоретичному аспекті мова йде про можливість у принципі довгострокового існування значних немусульманських і мусульманських спільнот у межах єдиної і переважно неісламської стосовно культури держави й громадянського суспільства в сучасних умовах. У практичному плані співтовариство має все зробити для того, щоб мусульмани, й надалі залишаючись мусульманами, були б одночасно лояльними громадянами переважно неісламської держави і суспільства (с. 118-119).

У четвертому розділі “Позиція України щодо подій на Балканах і розвиток її відносин з країнами регіону” проаналізовано роль і місце України в зусиллях світового співтовариства в урегулюванні югославської кризи.

У параграфі “Участь України в урегулюванні югославської кризи” показано, що Україна, переживаючи процес визнання й становлення і розуміючи, що курс на дезинтеграцію югославських республік збігся з курсом на розвал “імперського Радянського Союзу”, стояла осторонь подій у період кульмінації кризи в СФРЮ та на початку її розпаду (с.129). В подальшому, виступаючи за якнайшвидше врегулювання югославського конфлікту, Україна всіляко підтримувала миротворчу діяльність ООН, ОБСЄ, ЄС, посередницькі зусилля членів міжнародної Контактної групи (с. 130).

Підкреслюється, що позиція України стосовно врегулювання югославської кризи грунтувалася на принципах поваги до суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів і державної незалежності всіх колишніх суб'єктів СФРЮ, невтручання у внутрішні справи новоутворених незалежних держав, дотримання прав усіх національних меншин та етнічних груп згідно з нормами міжнародного права, а також невизнання всіх територіальних надбань, отриманих силоміць.

Зазначається, що Україна з самого початку виступала за припинення бойових дій між усіма конфліктуючими сторонами в колишній Югославії, виведення всіх підрозділів Югославської Народної Армії та Хорватської Армії з Боснії і Герцеговини, їх розпуск і роззброєння, встановлення ефективного контролю за невикористанням важкої зброї, припинення практики примусового переселення та “етнічних чисток”, створення умов для безперервного надання гуманітарної допомоги (с.130). Україна стояла на тому, що використання сили не може автоматично призвести до поновлення миру в колишній Югославії.

Доводиться, що участь України у Лондонській, Паризькій, Боннській конференціях 1995 року засвідчила визнання світовим співтовариством конструктивних зусиль України, спрямованих на врегулювання югославського конфлікту, а також її поступове утвердження в ролі важливого чинника загальноєвропейського процесу безпеки. В світлі цього важливим внеском України в справу збереження миру, стабільності та безпеки країн регіону стала участь України в миротворчих операціях ООН у колишній Югославії.

На конкретних фактах показується, що Україна, вміло використовуючи свої специфічні можливості, чимало зробила для захисту прав людини, в тому числі етнічних українців на території колишньої СФРЮ.

У параграфі “Становлення й розвиток відносин з країнами колишньої СФРЮ як фактор зміцнення стабільності на Балканах” досліджуються економічні й політичні інтереси України в Балканському регіоні, пов'язані з необхідністю розвитку регіонального економічного співробітництва, підтримання дружніх і добросусідських відносин з народами республік колишньої Югославії і обумовлені географічною близькістю, тісними історичними зв'язками, спільністю культурних традицій, сталими торговельно-економічними відносинами. Підкреслюється, що приналежність до слов'янського світу, скріплена близькістю мов, культур, певною мірою спільністю історичної долі, а також православною релігією, яку сповідують у своїй більшості югослов'яни та українці, завжди істотно впливала на розвиток найрізноманітніших зв'язків між Україною та країнами колишньої Югославії (с. 147).

Проаналізовано процес становлення й розвитку відносин України з республіками колишньої СФРЮ як фактор зміцнення стабільності на Балканах. У світлі цього ретельно досліджено головні напрями двостороннього економічного співробітництва між Україною та новоутвореними державами, які потенційно залишаються одними з найбільш привабливих партнерів України в Європейському Середземномор'ї. Відзначено, зокрема, що одночасно з нарощуванням торговельних обмінів України з найбільшою з колишніх республік СФРЮ - Союзною Республікою Югославією доцільно переходити до розробки й реалізації тривалих і комплексних програм економічного співробітництва між окремими підприємствами і цілими галузями для того, щоб виходити на ринки третіх країн, більш швидко розвивати науково-технічні, культурні, туристські та інші контакти. Розглянуто питання участі українських господарчих суб'єктів у реалізації програм економічної реконструкції Боснії і Герцеговини. Потрапити на боснійський ринок ( а це стало головною проблемою для України) можливо лише за умов здійснення відповідних інвестувань у нього. В цій ситуації певним виходом стала участь української сторони у субпідряді, постачанні будівельних матеріалів, техніки, виконанні проектних робіт для західних фірм, що дало змогу Україні зберегти свою присутність у цьому регіоні, адже після мусульман, сербів і хорватів найбільшою національною групою в Боснії і Герцеговині є боснійські українці.

Підкреслюється також важливість для України підтримання й розвитку добросусідських відносин з етнічно та конфесійно близькими до неї народами новоутворених держав Балканського регіону для забезпечення прав етнічних українців, що мешкають там (с.173).

У висновках дисертації зроблено узагальнення з головних проблем дослідження (с.186-194). Зазначається, що:

- Югославія була не тільки самостійним автохтонним явищем, а й особливим “європейсько-середземноморським” світом, розвиток народів у рамках якого історично не завершився. Через цю історичну незавершеність, що позбавила їх можливості реалізувати свій потенціал, вони розглядали входження до багатонаціональної держави як насилля і продовжували прагнути до створення самостійних держав;

- Югославія розпалася не тому, що була штучно побудованою, або що у неї не було спільних політичних і економічних чинників, а тому, що югославську ідею було нав'язано зверху і реалізовано бюрократичним, а не демократичним шляхом;

- крах Радянського Союзу, який порушив табу на непорушність сформованих федерацій, сприяв кінцевому визнанню спершу ЄС, а потім США і ООН незалежності та державного суверенітету Хорватії і Словенії. Вирішуючи питання щодо визнання нових держав, міжнародне співтовариство змушене було погодитись на принесення в жертву “кодексу принципів” міжнародної поведінки - непорушності кордонів і незастосування сили;

- незважаючи на суперечливий характер намагань і неодноразові помилки міжнародного співтовариства, його роль у процесі розв'язання югославської кризи була вирішальною;

- югославська криза підтвердила престиж ООН і, по суті, її незамінність. Регіональні організації, такі, як ЄС, саме внаслідок їх близькості до місця конфлікту можуть виконувати лише обмежену роль у врегулюванні конфліктів, оскільки конфліктуючі сторони будуть вважати, що ними рухають політичні міркування;

- направлення для роз'єднання конфліктуючих сторін “блакитних касок” мало

позитивні наслідки, однак воно стало можливим внаслідок встановлення рівноваги між протилежними силами. Війна в Югославії підтвердила, що будь-яке підтримання миру неможливе, якщо не існує миру, який потрібно підтримувати, або в крайньому разі не досягнуто тривалого припинення вогню між ворогуючими сторонами;

- участь України в процесі розв'язання югославської кризи стала помітним

внеском у досягнення миру й безпеки в регіоні, однак подальше посилення її ролі на Балканах можливе лише за умов стабілізації та реструктуризації економіки України, інтеграції її в світову економіку;