Сальвадор в умовах переходу від диктатури до демократії (70–90-ті роки XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сальвадор в умовах переходу від диктатури до демократії (70-90-ті роки XX століття)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальнiсть теми дослiдження обумовлена декiлькома аспектами: по-перше, посиленням тенденцій до демократизації політичних систем у багатьох країнах світу, до числа яких входить Україна. Унікальний і часом драматичний досвід Сальвадору на шляху до демократії - держави, яка пройшла через військово-авторитарний режим, військовий переворот та тривалий збройний конфлікт, яка зазнала державного тероризму, репресій та розчарування реформистськими та радикальними проектами суспільної перебудови відбиває як загальні риси світового досвіду економічної та політичної модернізації, так і специфічні риси, своєрідність політичних процесів у малій і залежній країні, що знаходиться у сфері впливу великих капіталіcтичних держав.

По-друге, актуальність теми обумовлюється її недостатнім вивченням у вітчизняній латиноамериканістиці в хронологічних межах дослідження перш за все з погляду комплексного підходу до вивчення історії політичного розвитку країни та необхідніcтю подати об'єктивний аналіз внутрішньо-політичних обставин Сальвадору в останню чверть ХХ століття з урахуванням нових підходів, відмінних від тих, які панували раніш.

По-третє, у зв'зку з конфліктними процесами в пострадянському просторі особливий інтерес становить аналіз ескалації сальвадорського конфлікту та шляхів його врегулювання, що дозволяє використати сальвадорський досвід для уникнення аналогічних проблем в політичному житті України. А визначення характеру руху до демократії і перешкод до її консолідації важливі з погляду розв'язання задач укріплення демократичних інститутів в Україні та інших країнах СНД. Інакше кажучи, визначення механізмів взаємодії держави й суспільства в умовах «нової демократiї» виявляються актуальними не тiльки в науковому, але й у практичному планi.

По-четверте, проблеми урегулювання внутрішньодержавного конфлiкту, створення механiзмiв мирних угод, роззброєння збройних угрупувань та iх залучення до полiтичного життя не менш актуальнi для країн СНД, якi зiткнулися з реалiями збройних сутичок, партизанських вiйн i мiжнародного тероризму, що дозволяє видiлити «зони ризику» перехiдних суспiльств i виробити формулу запобiгання небажаним полiтичним ексцесам, якi небезпечнi дестабiлiзацiєю суспільства.

По-п'яте, сальвадорський конфлiкт був пов'язаний з вузловими проблемами центральноамериканської кризи i тому досвiд Сальвадору на шляху переходу до демократичної держави в аналогiї з iншими країнами Центральної Америки також є актуальним для України. Драматичний досвід, який був накопичений Сальвадором у перехідний період, може бути корисним у виробленні найбільш ефективних методів розв'язання міждержавних конфліктів, а також моделі «цивілізованого співіснування» в межах співробітництва.

Предметом дослiдження є аналiз полiтичних подiй у Сальвадорi в останню чверть ХХ столiття, що має важливе значення в межах вивчення полiтичної iсторiї країн Центральної Америки й дозволяє оцiнити «якiсть» режиму, що змiнив диктатуру, визначити можливостi подальшого розвитку демократiї, спiввiднести полiтичнi явища у Сальвадорi з iншими країнами Центральної Америки, Схiдної Європи та СНД, якi також переживають перехiдний перiод.

Об'єктом дослiдження обрано полiтику вiйськових i цивiльних урядiв, дiяльнiсть полiтичних партiй i збройної опозицiї, розумiння й оцiнка ними проблем суспільного розвитку в дослiджуваний перiод. Комплексне вивчення особливостей історії розвитку Сальвадору розширює тематику дослiджень, присвячених проблемам поставторитаризму, i в цiлому доповнює роботи з такої тематики, дозволяє дослiдити полiтичнi явища в Сальвадорi в контекстi розвитку країн «третього свiту».

Хронологiчнi межi дослiдження охоплюють перiод 70-90-х рокiв ХХ столiття, тобто вiд початку кризи полiтичної системи, через збройний конфлiкт 80-х рокiв, до виходу з кризи в 90-тi роки. Акцентуючи в дослiдженнi полiтичної iсторiї країни на таких хронологiчних межах, автор керується тим, що в цi роки вiдбувається якiсна змiна державної структури суспiльства, установлення iдеологiчних орiєнтирiв та еволюцiя полiтичних партiй, якi визначають сучасну полiтику Сальвадору, а також приймається Конституцiя, в якiй закладено основнi засади демократiї.

Мета дослiдження полягає в тому, щоб розкрити особливостi й окреслити основнi напрямки полiтичної iсторiї Сальвадору в 70-90-тi роки ХХ столiття, зосереджуючись на внутрiшнiх факторах, якi визначають напрямки розвитку держави в умовах перехiдного перiоду вiд диктатури до демократiї. Вiдповiдно до цього автор ставить такi завдання в дисертацiйнiй роботi:

1) дати оцінку політичного розвитку Сальвадору в 70-ті роки відповідно з новими підходами в історичних дослідженнях;

2) виділити провідні причини кризи військово-авторитарного режиму, основні вузли суперечностей влади й опозиції;

3) визначити динаміку внутрішньополітичного конфлікту у 80-ті роки та ступінь впливу опозиції на формування політичного курсу керівництва країни;

4) простежити діяльність громадянських урядів крізь призму реформ та визначити їх значення в перехідний період;

5) охарактеризувати процес мирного врегулювання конфлікту у контексті з внутрішньополітичною проблематикою;

6) виявити основнi тенденцiї полiтичного розвитку, проблеми й труднощi полiтичної модернiзацiї в 90-тi роки;

7) оцiнити перспективи полiтичної стабiлiзацiї, становлення структур громадянського суспiльства в постконфліктний перiод.

Наукова новизна дисертацiї. Наукова новизна теми дисертацiї здебiльшого обумовлюється тим, що у вiтчизнянiй лiтературi до цього часу немає комплексного дослiдження полiтичної iсторiї Сальвадору останньої чвертi ХХ столiття. Ця дисертацiя є першою спробою осмислити цю складну й багатогранну тему та на основi вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, широкого кола докуметальних джерел провести комплексне дослідження особливостей політичного розвитку Сальвадору в 70-90-ті роки. Крiм того, у процесi роботи автор залучає новий матерiал, унiкальнi документи, якi ще не використовувалися в науковому обiгу.

У дисертацiї дослiджено цiлий комплекс найгострiших проблем, з якими зiткнувся Сальвадор - модернiзацiя державних структур, створення й змiцнення iнститутiв демократiї, загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, появи рецидивiв тероризму тощо - інтерес до дослідження яких помітно зменшився з урегулюванням конфлікту, відповідно проблеми подальшої еволюції країни залишилися недослідженими.

У дисертацiї по-новому ставляться питання розвитку внутрішньополітичного конфлікту. Визначення основних складових кризи авторитарного режиму (кризи легітимності, управління, поява збройної опозиції ті її боротьба за владу) дали можливість нового трактування характеру й динаміки політичного конфлікту, що дозволило автору простежити причини входу та виходу з конфлікту.

Практичне значення дисертацiї. Практичне значення дисертацiї пояснюється величезною увагою свiтової спiльностi, прикутої до Центральної Америки протягом бiльше, нiж десятилiття, i полягає в тому, що проведений аналiз провiдних аспектiв внутрiшньодержавного конфлiкту в Сальвадорi дозволяє виявити не тiльки характер i структуру цього конфлiкту, але й спрогнозувати варiанти його розвитку, а також розробити модель регiонального розв'язання конфлiктiв. Матерiали й висновки дисертацiї можна застосовувати в навчальному процесi вищих навчальних закладiв у викладаннi новiтньої iсторiї Латинської Америки, Сальвадору, а також пiд час пiдготовки спецкурсiв з полiтичної iсторiї країн Центральної Америки i в якостi iсторiографiчного джерела.

Апробацiя результатiв дисертацiї. Основнi положення й висновки дисертацiї викладенi в доповiдях на вузiвських наукових конференцiях професорсько-викладацького складу Донецького державного унiверситету, обговорювались на засiданнях кафедри нової та новiтньої icторiї Донецького державного унiверситету, викладенi в статтях.

Структура i змiст дисертацiї

Дисертацiя складається зi вступу, чотирьох роздiлiв (одинадцяти пiдроздiлiв), висновкiв, списку використаних джерел і літератури (243 назви).

У вступi обумовлюється актуальнiсть дослiдження, подаються її хронологiчнi межi, визначаються предмет, мета, завдання дисертацiї, її наукова новизна й практичне значення.

Перший роздiл «Iсторiографiя, джерельна база й методологiя дослiдження» мiстить iсторiографiю питання, яке розглядається за проблемно-хронологiчним принципом, характеристику джерел i методологiчну основу дослiдження.

Сальвадорська тематика в дослiджуваний перiод недостатньо розроблена у вiтчизнянiй i зарубiжнiй латиноамериканiстицi в комплексному пiдходi до вивчення полiтичної iсторiї окремих країн Центральної Америки, що позначається на станi iсторiографiї дослiдження. У бiльшостi публiкацiй увага авторiв сфокусована на окремих аспектах цiєї проблеми. Увагу авторiв, таких як Т.Є. Ворожейкiної, В.М. Гришина, М.С. Леонова, О.В. Баришева, у цi роки привертали проблеми утворення й дiяльностi революцiйних огранiзацiй i масових рухiв, теми революцiї й контрреволюцiї. Революцiйна тематика стала основою колективних монографiй радянських латиноамериканiстiв.

Важливе методологiчне значення у вивченнi обраної теми мають колективнi монографiї за редакцiєю О.Ф. Шульговського, якi мiстять аналiз сальвадорської полiтичної системи, рiзнi концепцiї полiтичного розвитку 70-х-початку 80-х рокiв, а також роботи Г.I. Мирського й О.Ф. Шульговського, присвячених дослiдженню полiтичної ролi армiї, проблем сальвадорського мiлiтаризму та вiйськового авторитаризму.

У планi партiйно-полiтичної проблематики важливими є статтi О.К. Стеценка та Є.Г. Лапшева, якi розглядають iдеологiю й полiтику провiдних полiтичних партiй країни в умовах збройного конфлiкту й поставторитарної трансформацiї, знаходячись поза тематики дослiдникiв, пов'язаної з дiяльнiстю революцiйних органiзацiй i лiвих партiй.

Мiжнароднi аспекти центральноамериканської кризи висвiтленi в роботах В.П. Сударева, М.Л. Каминiна, М.О. Оборотової, Б.Ф. Мартинова, в яких головна прогалина в аналiзi зовнiшньополiтичних аспектiв полягала в тому, що проблема врегулювання була вiдiрвана вiд характеристики внутрiшньополiтичної проблематики. Новий пiдхiд вiдокремлює колективну монографiю росiйських латиноамериканистiв, в якiй аналiз полiтичних процесiв подається в контекстi глобальних тенденцiй свiтового розвитку з урахуванням внутрiшнiх конфлiктодiючих факторiв.

Спробою комплексного дослiдження проблем розвитку країн Центральної Америки перiоду 70-х-початку 80-х рокiв стала колективна монографiя вiтчизняних латиноамериканiстiв, де визначено основнi риси й закономiрностi суспiльного розвитку, виявлено специфiку розвитку країни, подано оцiнку перспектив революціоного руху. Також багатоаспектною є робота О.I. Строганова, в якiй автор комплексно проаналiзував перiод полiтичної модернiзацiї Сальвадору пiсля врегулювання конфлiкту.

Аналiзу проблем нацiонального примирення й поставторитарнiй трансформацiї присвячено працi М.Л. Чумакової, в яких представлено варiант розблокування конфлiкту в контекстi з миротворчими зусиллями сторiн, якi беруть безпосередню участь у конфлiктi, магiстральнi напрями сучасного розвитку країни, що допомогло визначити специфiку перехiдного перiоду й подальший хiд демократичного розвитку Сальвадору.

Чiльне мiсце cеред великого масиву робiт зарубiжних авторiв посiдає колективний збiрник американських вчених, в в якому порушено широке коло питань сальвадорської полiтичної icторiї. Автори приходять до висновку про циклiчнiсть центральноамериканської iсторiї, про «залежну демократiю» в Сальвадорi, i намагаються робити прогнози стосовно шляхiв роз'язання конфлiкту й подальшої долi демократiї.

Великий iнтерес являють собою роботи Р. Боннера й Дж. Данкерлея, в яких подано аналiз полiтики США в Сальвадорi, розкрито особливостi полiтичного розвитку країни 70-х рокiв, представлено характеристику сальвадорського режиму.

Важливе мiсце посiдають роботи латиноамериканських вчених Е. Торреса-Рiваса, I. Ельякурiа, Р. Менхiвара, що дослiджують теми кризи влади, сальвадорського авторитаризму, державного насильства. Великий акцент автори ставлять на проблемах соцiальної нерiвностi, залежної економiки, вiдсутностi демократiї i одностайно погоджуються з думкою, що насильство вiйни не спричинить вирiшення конфлiкту, а Р. Менхiвар пропонує сценарiй полiтичного врегулювання конфлiкту.

Надзвичайно корисними в дослiдженнi питань шляхiв революцiйного руху в Сальвадорi виявились результати спостережень учених Т. Монтгомерi, Дж. Норта, А. Андiно, Д. Мiс, Р. Шмiдта, в основi яких лежить питання розгляду дiяльностi та вiдносин лiвих партiй i повстанських органiзацiй. Автори висловлюють симпатiї лiвим i, якщо Дж. Норт спробував зробити прогноз полiтичного розвитку країни в разi приходу до влади революцiйного уряду, не заперечуючи других варiантiв розвитку подiй, то iншi поставили на перемогу революцiї, знiмаючи питання дослiдження мирного врегулювання збройного конфлiкту на користь демократiї.

Певний внесок у розроблення тематики, присвяченої проблемам єдностi лiвих сил, зробили публiкацiї професiйних революцiонерiв В. Монтеса, Ш. Хандаля, Х. Вiльялобоса, Х. Баррiоса, що мiстять багатий матерiал для вивчення стратегiї й тактики революцiйної лiвої.

Таким чином, говорячи про основнi iсторiографiчнi аспекти проблеми, фрагментарно висвiтлених у роботах рiзних авторiв, можна констатувати той факт, що поза увагою наших попередникiв залишились велика кiлькiсть питань з проблем внутрiшньополiтичного розвитку Сальвадору, в першу чергу позицiй i поглядiв полiтичних партiй на перспективи суспiльного розвитку країни. Практично не розробленнi питання, зв'язаннi з рiшенням проблем постконфлiктного розвитку iсторiї держави. I найголовнiшою прогалиною є вiдсутнiсть комплексної узагальнюючої працi з полiтичної iсторiї Cальвадору за останню чверть ХХ столiття. У дисертацiї надано можливiсть глибокого висвiтлення основних питань полiтичного розвитку Сальвадору в перiод новiтньої iсторiї.

Джерельну базу становить рiзноплановий комплекс джерел, який забезпечує дисертацiї вiрогiднicть iсторичного дослiдження.

До першої групи джерел належать державні документи. З цiєї групи джерел заслуговують на увагу Конституцiї країни 1962 та 1983 рокiв, вiдповiдно до яких визначаються органiзацiя державного механiзму, правова основа влади. Джерела цiєї групи є фактологiчною основою для аналiзу полiтики держави та особливостей її внутрiшньої стратегiї.

Другу групу джерел складають документи, якi cтосуються мiжнародних органiзацiй та коалiцiй, ООН та iнших держав, i дозволяють з'ясувати ставлення свiтової спiльностi до сальвадорського конфлiкту. Рiзноманiтнi варіанти мирних угод, документи зустрiчей на вищому рiвнi, мiжрегiональних конференцiй дозволяють простежити становлення концепцiї розв'язання конфлiкту, норми та принципи миротворчої дiяльностi. В цьому планi інтерес викликає Франко-мексиканська декларацiя, в основi якої лежить принцип визнання збройної опозицiї ФНВФМ як рiвноправної полiтичної сили країни з боку великих капiталiстичних держав, що стало поштовхом до легiтимацiї ФНВФМ усерединi країни й фактом визнання його на мiжнародній арені.

Не менш важливе значення заслуговує варiант Акта миру, в якому були закладенi принципи миру в Сальвадорi й поставлена точка вiдрахування розвитку громадянських вiдносин. Проблема збереження полiтичних прав людини знаходиться пiд пильною увагою з боку мiжнародної органiзацiї - Органiзацiї об'єднаних нацiй (ООН), й прийнятi нею резолюцiї у вiдношеннi Сальвадору, якi вiдзначили багато порушень прав людини, допомогають пролити свiт на внутрiшню природу конфлiкта, зрозумiти накал соцiально-полiтичних внутрiшних протирiч.

До третьої групи джерел належать програмнi документи та заяви полiтичних партiй i повстанських органiзацiй, якi вiдбивають рiзноманiтнiсть iдейно-полiтичних течiй i мiстять вiдомостi про оцiнки еволюцiї поглядiв керiвництва партiй, стратегiї й тактики повстанських органiзацiй, особливостей виборчих кампанiй. Знайомство з документами полiтичних партiй, органiзацiї «молодих офiцерiв» дозволяє зрозумiти їх структуру й состав, основнi функцiї i полiтичнi завдання, мiсце i роль в полiтичному життi країни.

Надто широко представленi документи лiвих сил Сальвадору - Комунiстичної партiї та революцiйних органiзацiй (ФНВФМ й РДФ). Це матерiали VII з'їзду КПС, звернення, манiфести та пропозицiї органiзацiй, газети «Венсеремос», якi видавалися пiдпiльно. Порiвняльний аналiз документiв дозволяють виявити загальнi та вiдмiннi положення в полiтичних установках цих органiзацiй, зрозумiти характер їх взаємовiдносин, простежити еволюцiю поглядiв керiвництва лiвих сил на рiзних етапах громадянської вiйни.

Четверта група джерел мiстить мемуари полiтичних дiячiв, учасникiв повстанського руху, ветеранiв армiї, до оцiнок яких автор ставиться обережно через те, що вони належать до рiзних соцiальних верств i полiтичних партiй, i вiдповiдно до їхнiх полiтико-iдеологiчних настанов часто мають протилежнi погляди та iдеї, часом неадекватнi дiйсностi. Серед цiєї групи джерел слід видiлити спогади полковника сальвадорської армiї Кастро Морана, увага якого зосереджена на внутрiшнiх проблемах армiї, зокрема формуванню збройної стратегiї й тактики як необхiдних умов виходу з кризи, характеристики з точки зору сальвадорського генералiтету полштичної концепцiї органiзацiї «молодих офiцерiв».

П'яту групу джерел становлять перiодичнi cуспiльно-полiтичнi видання Сальвадору, центральноамериканських держав, а також вiтчизняна перiодика, в яких мiстяться публiкацiї державних заяв, декларацiї полiтичних партiй i суспiльних органiзацiй. Особливу цiннicть являють документальнi додатки до журналiв Estudios centroamericanos (орган католицького Унiверситету Сан-Сальвадору) i тематичнi видання Центральноамериканського iнституту полiтичних дослiджень (INCEP) у Гватемалi, що включають численнi добiрки документiв з ключевих проблем суспiльно-полiтичного розвитку країни.

Методологiчну основу дисертацiї становить система наукових принципiв i методiв пiзнання, якi грунтуються на дiалектицi, досягненнях вiтчизняної та зарубiжної iсторичної науки й спрямованi на об'єктивне, всебiчне висвiтлення подiй, фактiв на основi проблемно-хронологiчного пiдходу. У роботi використовується формацiйний пiдход до аналiзу суспiльно-полiтичних явищ. Робота грунтується на принципах iсторизму й об'єктивностi, комплексного й системного пiдходу до обраної теми.

У роздiлi II «Боротьба основних полiтичних сил з питань соцiально-полiтичного розвитку Сальвадора в 70-тi роки» подано характеристику полiтичної системи країни в перiод авторитаризму, прокоментовано соцiальну базу опозицiї iснуючому режиму, показано зростання демократичного руху, окреслено ознаки поглиблення полiтичної кризи 1979 року i проаналiзовано подiї вiйськового перевороту, що став початком падiння диктатури й переходом до цивiльної форми правлiння.

Визначальною рисою полiтичного розвитку Сальвадору в 70-тi роки було панування авторитарного вiйськового режиму з домiнуючою роллю армiї, превалююче становище якої було офiцiйно закрiплене в Конституцiї 1962 року i полiтико-правових доктринах держави. Наслiдком такого виняткового становища вiйськових, як гаранта стабiльностi й порядку, виявилось встановлення контролю армiї над державою. Полiтичну пiдтримку її панування забезпечувала права Партiя нацiонального примирення (ПНП), а союз з аграрною олiгархiєю утворював економiчну основу влади вiйськових.

Легальнi канали для вияву iнтересiв iнших соцiальних верств населення (студентiв, робiтникiв, сiльськогосподарського пролетарiату) було закрито. В країнi, були вiдсутнi громадянськi свободи, порушувалися конституцiйнi норми, результати виборiв фальсифiкувалися, що забеспечувало прихiд до влади чергових ставленникiв вiйськового режиму. Полiтична система, яка не забезпечувала каналiв взаємодiї влади й суспiльства та не допускала участi громадян у полiтичному процесi, стала гальмом суспiльного розвитку та генератором внутрiшнього конфлiкту.

Одним iз чинників політичної мобілізації мас стали лiвi органiзацiї, якi, зневiрившись у легальних засобах висловлення протесту, прийшли до необхiдностi створення вiйськово-полiтичних органiзацiй i виявилися противагою репресивнiй машинi диктатури.

Збройна опозицiя у виглядi вiйськово-полiтичних органiзацiй, незважаючи на iдеологiчнi протирiччя, розбiжностi в тактичних i органiзацiйних методах боротьби, була єдиною в оцiнках глибини кризи i визначення спiльностi виявлення завдань (повалення iснуючого режиму та прихiд до влади революцiйно-демократичних урядiв, упровадження радикальних суспiльних перетворень). Проте, змагання революцiйних органiзацiй за лiдерство, наголошення на мiлiтаристських методах боротьби з диктаторським режимом i прихiльнiсть до революцiйної теорiї насильства та, як результат цього, терористичнi форми дiй, якi здебiльшого мали розбiжностi з їхнiми програмними настановами, стали перешкодою для об'єднання лiвих сил у 70-тi роки.

На тлi поглиблення соцiально-полiтичної кризи роль реформаторiв iснуючої полiтичної системи взяла на себе найбiльш полiтизована група населення - молодi офiцери. Внаслiдок вiйськового перевороту 1979 року вперше в країнi впродовж багатьох десятилiть до влади прийшла вiйськово-цивiльна хунта, що зробила першi несмiливi кроки на шляху лiбералiзацiї полiтичного життя, i створила можливiсть модернiзацiї держави та суспiльства. Однак, нерiшучicть її членiв i непослiдовнicть їхнiх дiй призвели до втрати пiдтримки легальної опозицiї, швидкого об'єднання правих вiйськових, якi поновили свою реакцiйну дiяльнicть. Втiм, було вiдкрито шлях до реформування архаїчних державних структур, створено передумови реорганiзацiї iнституцiйної системи.

У роздiлi III «Особливостi цивiльного правлiння в Сальвадорi (80-тi роки)» аналiзується процес перегрупування сил у правлячому блоцi, окреслено етапи консолiдацiї збройної опозицiї, подається аналiз форм та методiв боротьби лiвих сил з правлячим режимом, охарактеризовано полiтику першого цивiльного уряду, який дiяв у воєнних умовах, вiдображено динамiку виборчих кампанiй як доказ просування країни до демократiї, а також розвиток мирних переговорiв як свiдчення початку врегулювання сальвадорського конфлiкту.

Аналiз полiтичних обставин у 80-тi роки говорить про iстотнi змiни, що вiдбулися в системi правлiння. Хунта стала тiєю переходною структурою, яка забезпечила поетапнiсть переходу вiд вiйськово-цивiльного до цивiльного правлiння в особi Наполеона Дуарте та партiї християнських демократiв. Конституцiя, прийнята 1983 року, легiтимно пiдтвердила встановлену форму правлiння, а принципи на норми, закрiпленi в статтях основного закону, вiдкривали шлях для просування країни до демократизацiї. Динамiка виборчих кампанiй, незважаючи на поглиблення збройного конфлiкту, стала чинником легiтимiзацiї уряду й ще одним свiдченням просування країни шляхом демократичних реформ.

Проте «трiумф демократiї», а саме так розцiнював Вашингтон перехiд до цивiльного правлiння, не призвiв до розв'язання державного конфлiкту. Були створенi передумови для консолiдацiї «збройної опозицiї, яка пропонувала альтернативний варiант виходу з кризи шляхом встановлення революцiйно-демократичної форми правлiння. За створенням Фронта нацiонального визволення iменi Фарабундо Мартi (ФНОФМ), як вiйськового ядра революцiйних сил, та Революцiйно-демократичного фронту (РДФ), як широкого антиiмперiалiстичного союзу, завершився унiтарний процес об'єднання лiвих сил.

Подальша боротьба лiвих сил з правлячим режимом набула характеру збройного протистояння й переросла в тривалу громаднську вiйну. Зростання кiлькостi повстанцiв, популярнiсть iдеї революцiї, розширення районiв, якi не пiдкорилися законному урядовi, визнання на мiжнародному рiвнi свiдчили про глибокий розкол суспiльства. В умовах боротьби за владу спроби мирних iнiцiатив взаємовиключались, що викликало новий оберт насилля, мiцнiше затягувався вузол протирiч.

З умови мiлiтаризацiї країни, спроби держави посилити контроль над економiкою шляхом проведення структурних реформ в економiчнiй i соцiальнiй сферах життя суспiльства не зняли гостроти проблем i стали доказом неспроможностi першого цивiльного уряду вивести країну з тривалої кризи. Зрив плану президента «Шлях до миру 1985-1989 рр.», ставка на вiйськову силу, небажання йти на полiтичнi компромicи як з боку уряду, так i з боку ФНВФМ не привели, та й не могли привести, країну до очiкуваного миру, що спричинило змiнив розташуваннi полiтичних сил у перiод проведення парламентських i президентських виборiв.

Динамiка виборчих кампанiй дозволила видiлити значнi змiни в полiтичному життi країни. По-перше, пiдсумки правлiння Дуарте й розпад ХДП призвели до її поразки на парламентських виборах 1988 року та стали причиною провiщення трiумфу третьої сили в країнi в образi партiї АРЕНА. Обережна полiтична тактика партiї, широка соцiальна пропаганда, перегляд iдеологiчних i полiтичних програмних положень, запропонований АРЕНА неоконсервативний варiант виходу країни з тривалої кризи - сприяли зростанню популярностi партiї i зумовили перемогу її кандидата на президентських виборах 1989 року. По-друге, розпад ФНВФМ-РДФ i подальша легалiзацiя РДФ свiдчили про кризу концепцiї революцiйної вiйни, про поступове визнання неефективностi збройних методiв боротьби за владу, про змiни у свiдомостi лiвих сил на користь перспектив законної участi повстанцiв у полiтицi держави й можливостi цивiлiзованими методами вести боротьбу за владу й утвердження своїх принципiв.

За умови патової cитуацiї на фронтах, продовження вiйни було безглуздим. Вагомий мiжнародний чинник, який указував на необхiднiсть полiтичного врегулювання, а також змiни в масовiй свiдомостi, що перейшли в антивоєннi виступи, створили умови для початку мирних переговорiв. I незважаючи на труднощi й перешкоди в переговорному процесi, хiд i результати дiалогу свiдчили про рух у пошуку досягнення миру.

У роздiлi IV «Модернiзацiя полiтичної системи Сальвадору в 90-тi роки» висвiтлено хiд i результати мирних переговорiв, вiдзначено проблеми й вiдображено труднощi полiтичної модернiзацiї на шляху розбудови правової держави й громадянського суспiльства.

На початку 90-х рокiв було вiдкрито шлях для завершення процесу мирного врегулювання сальвадорського конфлiкту. Це стало можливим завдяки активним зусиллям миротворницької мiсiї свiтової cпiльностi, накопиченню психологiчної втоми населення вiд вiйни, змiнам пiдходiв ФНВФМ i сальвадорського уряду до питань миру. У сiчнi 1992 року мирнi угоди було доведено до успiшного завершення, що створило сприятливi умови для проведення обраного АРЕНА неолiберального курсу розвитку країни.

Проте, наслiдки розв'язання ключових проблем часто супроводжувались хвилями насильства й тероризму, соцiальної напруженостi в суспiльствi, що пiдвищувало вразливiсть уряду аренiстiв i впливало на популярнiсть партiї в країнi. Однак, успiшна зовнiшня полiтика, здобуття президентом Кристiанi лаврiв миротворця зберегли лiдерськi позицiї партiї i стали вiзитною карткою успiшного кiнця президентьских виборiв 1994 року для кандидата вiд партiї - Кальдерона Соля, який продовжив лiнiю спадковостi урядового курсу аренiстiв.

Суттєво змiнилася полiтична надбудова країни - вiдбулася легалiзацiя ФНВФМ i перетворення його на полiтичну партiю, позначивши перехiд лiвої опозицiї до полiтичної боротьби на законодавчiй основi. Вiдмовившись вiд iдеологiчних орiєнтирiв i переоцiнивши деякi свої програмнi положення, партiя не змiнила свого полiтичного курсу - завоювання влади й розбудови соцiалiзму. Соцiально-полiтична напруженiсть дозволила лiвiй опозицiї представити альтернативу неолiберальному курсу уряду й отримати потужну пiдтримку виборцiв запропонованої ними моделi розвитку на парламентських виборах 1997 року, що дає прекрасний шанс на перемогу на президентських виборах 1999 року.

Намiчене в 90-тi роки зрушення в суспiльних настроях на користь нацiонального консенсусу створило тенденцiї для встановлення громадянських вiдносин i розвитку iнститутiв громадянського суспiльства, у процесi створення яких взяли участь рiзнi структури полiтичної системиурядовi й неурядовi органiзацiї, полiтичнi партiї й суспiльнi рухи, армiя та церква - що об'єктивно розширює полiтичну участь громадян на шляху поглиблення демократизацiї. Набираюча силу «низова демократiя» являє собою один з виявiв нової форми участi мас у прийняттi суспiльно-полiтичних рiшень, реально наближаючись до народовладдя, а це говорить на користь поступового змiцнення демократiї в країнi.

У висновках дисертацiї пiдведено пiдсумки дослiдження, сформульовано основнi результати, вiдзначено практичнi рекомендацiї. Дослiдження полiтичної icторiї Сальвадору дозволяє видiлити головнi напрямки та етапи полiтичної еволюцiї країни за останню чверть ХХ столiтття. По-перше, полiтична система сальвадорського суспiльства 70-х рокiв, в основi якої стояв вiйськово-авторитарний режим, забезпечувала жорстку авторитарну стабiлiзацiю та полiтико-соцiальний контроль держави над суспiльством. Державна консервативна полiтика, що не допускала участi громадян у полiтичному життi країни, призвела до вiдриву влади вiд суспільства та викликала зростання ліворадикальної збройної опозиції, сплеск внутрішнього конфлікту. Спроба демократично налаштованої частини військових реформувати існуючу полiтичну систему наприкiнцi 70-х років, з одного боку, вiдкрила можливiсть до поетапного переходу країни вiд військового правління до цивiльного, з другого боку, спричинила прискорення полiтичних процесів, в основi яких лежала боротьба мiж консервативними, реформістськими та революцiйними силами, що набула характеру збройного протистояння та переросла в громадянську вiйну.

По-друге, перехід до цивiльного правлiння в умовах вiйни, яке значною мiрою визначалася iдейно-полiтичним протистоянням наддержав, ускладнював ров'язання проблем полiтичної модернiзацiї держави. Однак, поступовий розвиток законотворчої дiяльностi пiсля виходу з кризи та забезпечення полiтичної стабiльностi, оформлення структур громадянського суспiльства, поява каналiв легальної полiтичної участi народних мас, розвиток електоральних процесiв стали необхiдними умовами розвитку демократiї в країнi та сприяли повороту суспiльної свiдомостi на пошук досягнення миру. Вплив позитивних змiн у мiжнародних обставинах та розумiння безперспективностi силових пiдходiв у розв'язаннi суперечливих питань створили сприятливi передумови для початку мирних переговорiв.

По-третє, мирне врегулювання збройного конфлiкту прискорило процес полiтичної модернiзацiї країни, в основу якої покладено курс на змiцнення представницької полiтичної системи, нацiональне примирення, демократизацiю суспiльства та створення правової держави. Якiснi змiни в характерi полiтико-економiчної системи країни спричинили розширення областi конструктивної взаїмодiї рiзних соцiально-полiтичних сил країни в iнтересах миру й розвитку спiвробiтництва. Полiтична стабiльнiсть i розвиток демократичних процесiв будуть залежати багато в чому вiд здатностi правлячої партiї проводити полiтику вiдповiдно до iнтересiв бiльшостi населення, викорiнити насилля й соцiальну напруженiсть, створити умови для розбудови правової держави i встановити громадянськi вiдносини в суспiльствi. В iншому випадку, результати президентських виборiв 1999 року можуть виявитися на користь лiвих сил, а це здатно викликати небезпечнi соцiально-полiтичнi експерименти, припинення допомоги з боку великих капiталiстичних держав, якi виступають спонсорами демократичних проектiв, вiрогiднiстю нового циклу полiтичного конфлiкту.

Виходячи з досвiду полiтичного розвитку Сальвадору в перехiдний перiод можна видiлити ряд практичних рекомендацiй для сьогоднiшньої України. По-перше, це стосується механiзму розв'язання конфлiктiв i розвитку миротворництва i cвiдчить про те, що розв'язанням суперечливих питань повинен стати тривалий переговорний дiалог на користь досягнення компромiсу в iм'я миру i злагоди. По-друге, у вирiшеннi забезпечення полiтичної стабiльностi та подоланнi негативних тенденцiй у соцiально-економiчнiй областi, важливо враховувати стабiлiзуючий потнецiал iнтеграцiоних структур, збереження вже iснуючих економiчних зв'язкiв. А звiдси на правлячих колах лежить вiдповiдальнiсть у виборi вiйськових союзникiв, зовнiшнього курсу, соцiально-економiчної полiтики держави вiдровiдно до iнтересiв бiльшостi населення й нацiональної безпеки України. Вiд вiрного вибору багато в чому буде залежати перспектива розвитку вiдносин державної влади й суспiльства, просування соцiально-економiчних реформ, усталенiсть i процвiтання суспiльства.

Список публiкацiй автора

1. Електоральнi процеси в Сальвадорi за громадянської вiйни (до проблеми переходу вiд авторитаризму до демократiї) // Питання нової та новiтньої iсторiї-Київ: Національний унiверситет iм. Т. Шевченко, 1998.-С. 160-170 (0,6 др. арк.);

2. Сальвадорська армiя: проблеми, вплив на суспiльство i спiввiдношення з владними структурами країни (80-тi роки) // Збiрник наукових праць - Київ: Вiйськово-гуманiтарний iнститут, Вип.5. - 1998.-С. 33-45 (0,6 др. арк.)

3. До проблеми демократизацiї i демiлiтаризацiї у Сальвадорi на рубежi 80-90-х рокiв // Збiрник наукових праць - Київ: Вiйськово-гуманiтарний iнститут, 1998.-Вип.5.-С. 46-56 (0,5 др. арк.)

4. Сальвадор: политический кризис и переворот 1979 года // Вiсник ДонДУ Серiя «Б» гуманiтарнi науки №2. - Донецьк: ДонДУ, 1998.-С. 95-99 (0,5 др. арк.)

5. Партия власти АРЕНА и ее эволюция // Матерiали вузiвської наукової конференцiї професорсько-викладацького складу за пiдсумками науково-дослiдницької роботи: iсторичнi науки, полiтологiя - Донецьк, 1997.-С. 268-270 (0,3 др. арк.)

6. Опыт урегулирования сальвадорского конфликта (внешнеполитический аспект) - рукопись депонирована в ГНТБ Украины, №1866 - Ук 96 от 09.10.96.

Размещено на Allbest.ru