Переселенські національні меншини на українських землях у складі Російської імперії в XVIII — на початку XX ст. (історико-правове дослідження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Університет внутрішніх справ

УДК: 340.0(09)(477)

Переселенські національні меншини на українських землях у складі Російської імперії в XVIII -- на початку XX ст. (історико-правове дослідження)

12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Пєтков Сергій Валерійович

Харків 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України (м. Харків).

Захист відбудеться “22” травня 1999 року о 10 - 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 в Університеті внутрішніх справ за адресою: 310080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Університету внутрішніх справ за адресою: 310080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “21” квітня 1999 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

імперія населення військовий

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В українській державі гарантується і послідовно реалізується політика спрямована на задоволення етнічних потреб всіх національностей України. У Конституції України, прийнятій від імені Українського народу -- громадян України всіх національностей, закріплені права національних меншин України 1). За Законом України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року до них належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Вивчення питань, пов'язаних із становленням правового регулювання процесу формування багатонаціонального складу населення України у ХVІІІ -- на початку XX ст., і зокрема, стосовно переселенських національних меншин (представники різних національних груп, що опинилися через різні причини за межами своєї етнічної території), є актуальним з наукової, практичної та політичної сторін.

До теперішнього часу питання розглянуті у дослідженні в науковій літературі залишались не вивченими, в першу чергу у зв'язку з недостатнім залученням джерельної бази та існуючими ідеологічними стереотипами.

З практичної точки зору питання пов'язані з правовим статусом переселенських національних меншин є актуальними для визначення курсу та формування стратегії розбудови багатонаціональної Української держави, що проходить нині. Ефективного результату у цьому можна досягти сформувавши в першу чергу певну законодавчу базу щодо національних меншин.

Сучасна етнонаціональна політика держави потребує критичного осмислення накопиченого історичного досвіду, аби новітні політичні рішення спирались на науково обґрунтований аналіз уроків минулого.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996-2000 рр.”, загальноінститутської “Програми наукових досліджень Запорізького юридичного інституту МВС України” від 28 січня 1997 р.

Мета дослідження полягає у висвітленні еволюції нормативно-правової бази стосовно переселенців на українських землях у складі Російської імперії у XVІІІ -- на початку XX ст. та її значення для процесу розвитку соціально-правового поля щодо переселенських національних меншин.

Відповідно до цього в дисертації зосереджено увагу на виконанні таких дослідницьких завдань:

- визначити фактори впливу на процес формування багатонаціонального складу населення України протягом XVІІІ -- початку XX ст.;

- проаналізувати правові засади політики уряду Російської імперії у XVІІІ -- на початку XІX ст. стосовно іноземних військових переселенців;

- дослідити процес формування нормативно-правової бази стосовно колоністів у XVІІІ -- на початку XІX ст.;

- виявити роль систематизації законодавства стосовно переселенських національних меншин для соціально-економічного благоустрою краю;

- проаналізувати зміни у правовій політиці уряду Російської імперії до представників різних національностей України у другій половині XІX -- на початку XX ст.;

- виділити основні закономірності еволюції державної політики щодо правового статусу різних національностей в Україні та можливості використання за сучасних умов накопиченого досвіду.

Об'єктом дослідження є законодавчі акти та інші правові документи які впливали на процес формування багатонаціонального складу України. Як предмет дослідження визначені теоретичні і правові основи еволюції державної політики російської адміністрації щодо правового статусу представників переселенських національних меншин на українських землях у складі Російської імперії у різних її проявах: формуванні нормативно-правової бази, утворенні державних установ і органів та складанню соціально-економічних зв'язків між представниками різних національностей.

Хронологічні рамки дослідження -- XVІІІ -- початок XX ст. окреслені з метою відображення процесу формування нормативно-правових актів щодо переселенських національних меншин у Російській імперії: військових переселенців та іноземних колоністів. Для висвітлення повної картини творення багатонаціонального складу на українських землях у першому розділі роботи висвітлені етносоціальні процеси, які відбувались на українських землях до XVІІІ ст.

Стан наукової розробки проблеми. Першими дослідниками, які вивчали історію появи, адміністративний устрій колоній в Україні, а також законодавчу базу Російської імперії стосовно іноземних переселенців, стали А.О. Скальковский, А.І. Защук, О.М. Клаус, В.М. Ястребов та ін. Вони проаналізували окремі питання правового статусу переселенців. Цікаві дані про правову базу формування багатонаціонального складу населення Північного Причорномор'я дають роботи М.С. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, Д.І. Дорошенка, І.П. Крип'якевича, А. Тройницького, Д.І. Багалія, Г.І. Писаржевського, М.Г. Попруженка та інших. Проте варто відзначити той факт, що в роботах XІX -- початку XX ст. значно перебільшена роль царського уряду в справі заселення Південної України та розвитку законодавчої політики щодо представників різних національностей України. Замовчувалось, що опікунство здійснювалося за рахунок ентузіазму окремих діячів, в той час як російський уряд, прикриваючись гуманними лозунгами, реалізовував головну одну мету - розширення територіальних володінь Російської імперії з включенням до її складу території Причорноморських земель, Криму, Кавказу і Балкан з їх високим економічним потенціалом.

У радянський період з'являються роботи загального характеру, в яких вивчаються окремі аспекти даної проблеми. Вагомий внесок у вивчення населення Південної України зробили академіки М.С. Державін та С.Б. Бернштейн, які виявили та використовували у своїх працях законодавчі матеріали. У виданих в цей період роботах М.В. Павлюка, С.Я. Борового, О.Д. Бачинського, В.М. Кабузана, О.І. Дружиніной, І.І. Мещерюка приділяється увага військово-політичному та економічному розвитку Південної України середини XVІІІ-XІX століття, досліджуються такі юридичні документи, як угоди між Російською і Турецькою імперіями, імператорські укази, закони, маніфести тощо. В них є цікаві свідчення про історію появи, а також господарство і побут колоністів, вивчаються зв'язки між різними етносами. Дослідники С.І. Сидельников, В.І. Наулко, М.П. Цапенко, І.Ф. Євсєєв, Д.А. Косєв, Ф.Л. Гольдин, О.А. Ровняков та інші проводять ряд порівняльних описів народів України, які виразно ілюструють правові стосунки між представниками різних етносів і владою в досліджуваний період. Роботи радянського періоду мають істотні недоліки у зв'язку з тим, що окремі питання були закритими для дослідження. В той же час дослідження містили важливі факти, сприяли подальшому вивченню проблеми.

В цілому в працях вітчизняних та закордонних вчених проблема правового статусу і державної політики стосовно переселенських національних меншин на українських землях у другій половині XVІІІ -- на початку XX ст. не знайшла повного відображення і тому неможливо знайти єдиної концепції щодо формування багатонаціонального складу населення України. В дослідженнях подаються ключові факти і окремі дані, які не створюють єдину взаємозв'язану систему, що призводить до численних помилок у розумінні історичної ролі заселення різними народами території нашої держави.

На сучасному етапі можна констатувати зростання інтересу наукових кіл до проблеми правового статусу різних національностей в Україні. На науково-практичних конференціях, у фахових виданнях та в періодичній пресі оприлюднюються доробки фахівців правознавців та істориків. Особливе значення для розробки концепції державної політики стосовно національних меншин мають дослідження вітчизняних вчених А.П. Булана, В.Д. Гончаренка, В.Б. Євтуха, Л.О. Зайцева, А.П. Зайця, В.А. Івановського, Н.І. Карпачової, В.В. Копєйчикова, І.Ф. Кураса, С.Л. Лисенкова, О.М. Мироненка, В.І. Наулка, В.О. Нікитюка, О.І. Осауленка, В.Ф. Панібудьласки, Т.І. Пилипенка, П.М. Рабіновича, Ю.І. Римаренка, О.Ф. Скакун, О.В. Скрипнюка, М.М. Страхова, С.М. Тимченка, Ф.Г. Турченка, В.А. Чеховича. Праці цих вчених становлять теоретичну основу дослідження.

Джерельну базу дослідження склали матеріали ряду центральних і місцевих архівів, в тому числі Центрального архіву Міністерства Оборони Російської Федерації, Центрального державного історичного архіву України, Центрального державного архіву Криму, Державних архівів Херсонської, Одеської і Запорізької областей.

Значну групу використаних джерел складають опубліковані збірники документів, що видавались у XІX-XX ст., в тому числі “Полное собранние законов Российской империи с 1649 года”, “Свод законов 1857 года”, де містяться укази російського уряду про права та пільги переселенців, “Устав о колониях иноземцев в империи” та інші.

До групи використаних статистичних джерел належать “Сборник статистических данных по Таврической губернии”, “Результаты подворной переписи Елисаветградского уезда 1883-1885 годов”, “Статистическое описание Бессарабии” та інші, які істотно збагатили роботу статистичними даними.

Важливими джерелами є наукові узагальнення А.І. Защука, А.О. Скальковського, А. Каппена та інших авторів, які були сучасниками досліджуваних подій та безпосередньо брали участь у підготовці статистичних узагальнень для уряду.

Документальна база досліджуваної проблеми значно розширилась завдяки використанню збірників документів, які стосуються діяльності М.І. Кутузова, П.І. Багратіона, документів з історії Молдови та інших.

Крім архівних, статистичних, мемуарних даних для написання дисертації були використані матеріали, отримані під час польових соціологічних досліджень в селах компактного проживання переселенських національних меншин Кіровоградської, Запорізької, Миколаївської, Одеської, областей та Криму у 1990-1995 роках. Спогади старожилів, краєзнавців, членів культурно-просвітницьких товариств греків, болгар, євреїв Запоріжжя, а також інші матеріали значно розширили спектр джерел, збагатили працю фактичним матеріалом.

Методологія і методи дослідження. В узагальненні, вивченні й аналізі матеріалів дослідження, науковому обґрунтуванні теоретичних положень і висновків, розробці практичних пропозицій та рекомендацій автор керувався діалектичним методом наукового пізнання, спираючись на основні засади теорії про державу і право, соціологічні та статистичні підходи до досліджуваної проблематики. Як базові використовувались порівняльно-правова, історико-аналітична, системна, конкретно-соціологічна та формально-логічна наукові методики. На основі методологічних та методичних основ проводились підбір, систематизація отриманого матеріалу. Положення дисертаційного дослідження ґрунтуються на аналізі діючого в різні періоди законодавства, дослідженні архівних матеріалів, вивченні праць вітчизняних та зарубіжних авторів, а також на отриманих під час опитування населення районів компактного проживання переселенських національних меншин матеріалах.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на базі визначених теоретичних засад вперше проводиться комплексне дослідження проблеми юридичного впливу державної політики на формування багатонаціонального складу України визначеного історичного періоду.

На основі аналізу масиву неопублікованих матеріалів правового характеру, значна частина з яких включена до наукового обігу вперше, розглядається політична, правова і соціально-економічна сторони процесу, робиться головний акцент на тому, що на територію України протягом XVІІІ-XІX ст. переселялись не окремі групи людей, а великі організовані сільські громади росіян, молдаван, німців, болгар та представників інших етносів, метою яких була можливість вільної праці на землях Причорномор'я, що спустіли після переселення звідти татар та ліквідації Запорозької Січі. Статус переселенців був законодавчо визначеним у ряді юридичних актів російського уряду.

У дослідженні, на прикладі розвитку державної політики уряду стосовно переселенських національних меншин, здійснено спробу розробки наукової концепції формування в Україні багатонаціонального за своєю структурою суспільства протягом більш ніж двохстолітнього періоду.

Розкрито закономірності і особливості формування основних національних спільнот, вивчається роль і значення російсько-турецьких воєн XVІІІ-XІX ст. у процесі освоєння Північного Причорномор'я.

Важливим є комплексний підхід до досліджуваної проблеми, який проявляється у розгляді матеріалу правового, історичного і соціально-економічного характеру в сукупності, та дослідженні взаємозв'язку правових аспектів з іншими чинниками процесу формування багатонаціонального складу України.

Практичне значення дисертаційної роботи обумовлюється можливістю використання її результатів та матеріалів:

а) у науково-дослідній сфері -- при розробці загальнотеоретичних проблем, пов'язаних з визначенням правового статусу представників різних національностей, що мешкають в Україні;

б) у правотворчій діяльності -- при внесенні змін та доповнень до існуючого законодавства та розробці Державної програми стосовно національних меншин та корінних народів України, ініційованої Президентом України Л.Д. Кучмою;

в) в навчальному процесі -- при викладанні загальних та спеціальних курсів конституційного права, історії держави і права України, основ етнодержавознавства у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Ряд аспектів досліджуваної проблеми апробовані у наукових публікаціях автора в наукових та науково-популярних збірниках; в місцевих і всеукраїнських періодичних виданнях; у виступах на міжнародній науково-практичній конференції “Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні” (Одеса, 1996), міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам'яті проф. Федорова К.Г. (Запоріжжя, 1996), науково-практичному семінарі “Права людини і формування правової держави в Україні” (Харків, 1998).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковано в 1 монографії, 5 статтях та 2 тезах доповідей конференцій, з них 4 без співавторів, 4 статті у провідних фахових наукових виданнях.

Особистий внесок автора полягає у розробці проблеми еволюції правової бази стосовно переселенських національних меншин на українських землях у складі Російської імперії у XVІІІ -- на початку XX ст.

Структура дисертації обумовлена завданнями та внутрішньою логікою досліджуваної проблеми. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури і джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації складає 157 сторінок. Список використаної літератури і джерел 259 одиниць, обсяг додатків 26 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обрунтовано актуальність теми, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, розглянуто стан наукової розробки проблеми, визначені мета та завдання, об'єкт і предмет наукового дослідження, показано його методологічну й теоретичну основу, розкриті новизна і практичне значення, а також проведено аналіз використаної емпіричної бази: літератури, архівних та інших матеріалів, подано інформацію про апробацію і публікацію результатів дослідження.

У першому розділі ”Етносоціальні засади та особливості формування багатонаціонального складу населення на південноукраїнських землях до XVІІІ ст.” розглянуті питання пов'язані з процесом формування багатонаціонального складу населення України, перші спроби державно-правового регулювання етносоціальних процесів, проаналізовані правові основи переселення на українські землі прадставників різних національностей.

Стосовно переселенців в подальшому головним чином буде використовуватись термін “іммігрант”. Іммігрант [від лат. іmmіgrans (іmmіgrantіs) -- той, що вселяється] -- іноземець, який оселився в якійсь країні на постійне проживання. Імміграція розглядається нами як в'їзд до чужої країни на постійне або досить тривале проживання певної конкретної особи з метою її влаштування, працевлаштування, “втечі” від дискримінації переслідувань, тощо. Щоб стати громадянином країни, в яку вона прибула, ця особа має забезпечити собі натуралізацію, тобто прийняти підданство тієї держави у якій вона має бажання залишитись на проживання.

Процес формування багатонаціонального складу населення на території сучасної України розпочався ще в середині І тисячоліття до нашої ери. Між давнім населенням існували тісні етнічні і політичні зв'язки. Саме це населення стало основою для етнодержавних процесів які відбувались у наступних століттях.

Масові міграційні процеси, коріння яких іде ще до часів “Великого переселення народів” продовжувались і в кінці І -- на початку ІІ тисячоліть. Вони мали глибокий зв'язок з формуванням державності у східних слов'ян - появою і розвитком Київської Русі. Київська держава мала міцні політичні та економічні зв'язки з сусідніми народами. Вони знайшли своє відображення у нормативно-правових джерелах тих часів, наприклад у договорах великих київських князів із візантійськими імператорами. В договори, окрім іншого, були включені статті які стосувались прав купців та представників обох сторін що укладали договори, а також статті щодо видачі втікачів.

Перші спроби правового регулювання етносоціальних процесів на українських землях з боку держави відносяться до XVІІ ст. коли законодавчо закріплюються значні привілеї ремісничо-купецьких громад греків і болгар Києва, Ніжина, Новгород-Сіверська і Путивля. Запорозька Січ у різні періоди свого існування підтримувала тісні військово-політичні та торгово-економічні зв'язки зі своїми сусідами. В XVІ-XVІІ ст. на запорозькі землі втікають учасники визвольного руху балканських народів, які поновлюють лави Низового Товариства. Запорожці являли собою суспільство створене з дорослих вихідців зі всіх кінців України, Польщі, Молдавії і Туреччини, пов'язаних союзом військового братерства і поваги до своєї старшини і суспільства.

Отже, з найдавніших часів на території Півдня України поруч з українцями мешкали представники інших національностей. Деякі з них з давніх-давен були сусідами українців, наприклад, такі кочові народи як угорці, половці, ногайці, татари, а також народи Кримського півострова: таври, кримчаки, караїми, і представники слов'янських народів: росіяни, білоруси, поляки, болгари, а також представники тих народів, які переселялись на споконвічні етнічні українські землі: євреї, цигани, грузини, вірмени та інші.

Другий розділ “Правові основи політики Російської імперії у XVІІІ -- на початку XІX ст. стосовно військових переселенців” присвячено аналізу правових передумов переселень і заснування військових округів у Південній Україні, визначенню впливу російсько-турецьких воєн другої половини XVІІІ ст. на зміни в законодавчій політиці стосовно військових переселенців.

У XVІІІ -- на початку XІX ст. на українських землях виникло ряд військових поселень іммігрантів з країн які зазнали нищівної турецької агресії і в яких на довгий час припинились державотворчі процеси. Статус військового переселенця отримували іноземці, які оселялись у південних регіонах Російської імперії за умови несення військової служби, вони входили до селянського стану, але мали деякі пільги. Такими діями уряд Російської імперії вирішував важливе стратегічне завдання: створення міцних укріплених районів, які могли захистити імперію від несподіваних нападів і стати надійним плацдармом, а при необхідності тилом, для подальшого просування на південь. Іншим завданням, що стояло перед російським урядом у нових політичних умовах, було заселення багатих, родючих земель Півдня з метою створення не лише потужного військового, сильного економічного плацдарму для подальшого просування на південь. З цією метою у Південній Україні створювались військові округи Новосербія, Слов'яносербія, Бузьке козацьке військо та інші. Землі округів заселялись військовими переселенцями, головним чином болгарськими і молдавськими іммігрантами.

Політику створення військових підрозділів з іноземних переселенців російський уряд продовжив у ХІХ ст. Під час військових дій головнокомандуючі Дунайською армією П.І. Багратіон, Н.М. Каменський, М.І. Кутузов, у наказах по армії вимагали найуважнішого ставлення до місцевого населення, надання йому всілякої допомоги. 10 червня 1811 року М.І. Кутузов видає “Ордер” про створення “Болгарського війська”. Його очолив генерал-майор І.Н. Інзов. Після закінчення війни майже всі болгарські добровольці зі своїми родинами осіли на території Бессарабії, яка за Бухарестським мирним договором відійшла до Російської імперії. Вони ввійшли до селянського стану, в подальшому, при наданні пільг “задунайським переселенцям”, колишні козаки Болгарського війська разом з іншими переселенцями отримали статус колоністів. Разом з болгарськими добровольцями у війнах брали участь волонтери серби, молдавани, представники інших переселенських національних меншин. Наслідком воєн стали -- важкий економічний стан, незначний приріст населення, низький рівень життя.

Важливу роль у визначенні статусу представників різних етнічних груп України у другій половині XVІІІ -- XІX ст. відігравали російсько-турецькі мирні договори, в яких обумовлювались умови переселень, правовий статус переселенців як підданих Російської імперії, а також ставлення уряду до населення підвладних територій, яке знаходилось під покровительством іншої держави, як наприклад, мусульман в Російській імперії і християн в Османській. У російсько-турецьких мирних договорах проводилась послідовна політика закріплення Росії у Причорномор'ї та збільшення її впливу на Балканах. Одним із засобів підвищення авторитету Російської імперії серед балканських народів було надання земель для заселення і великих пільг для бажаючих переселитися до Південної України.

Виділяється три групи факторів, які впливали на процес формування багатонаціонального складу населення України протягом другої половини XVІІІ -- початку XІX ст. По-перше, це зовнішні фактори, до яких належать політичні процеси, що відбувались у Європі та Малій Азії, найперше військові конфлікти між чотирма державами: Кримським ханством, Річчю Посполитою, Російською та Турецькою імперіями. Внаслідок воєн та мирних договорів між учасниками конфліктів, територія України, яка знаходилася в епіцентрі подій, була стратегічно важливим плацдармом для всіх сторін, що боролись за домінування у Європі, особливо на Чорноморському узбережжі. Друга група факторів -- внутрішні, які багато в чому випливають з попередньої групи, оскільки саме зовнішня політика уряду зумовлювала ставлення держави до своїх підданих і відповідно з їх правовим статусом на підкорених землях. Третя група факторів пов'язана з природньо-еволюційними процесами розвитку націй, торгово-економічними і міграційними процесами, взаємопроникненням і взаємозбагаченням культур. Своїми діями уряд Російської імперії створив правові основи для формування багатонаціонального складу населення Південної України.

У третьому розділі “Формування нормативно-правової бази стосовно іноземних колоністів у XVІІІ -- на початку XІX ст.” розглядається пільгова політика у ставленні до іноземних переселенців, хід та етапи переселень західноєвропейських колоністів на територію України та правові основи утворення колоній “задунайських переселенців” у Південній Україні.

Серед іммігрантів, які оселялись на українських землях, виділяється дві найбільш чисельні групи: по-перше, це переселенці з країн Балканського півострова, так звані “задунайські переселенці”, і по-друге -- переселенці з країн Західної Європи, так звані “іноземні колоністи”. Обидві групи однаково складались із закордонних переселенців, після переселення ставали підданими Російської імперії, однак мали ряд відмінностей у свому правовому статусі, як у порівнянні з місцевим населенням, так і між собою.

В основі колонізаційної політики російського уряду даного періоду можна простежити чітко сформовані інтереси щодо іммігрантів. Вони визначалися, в основному, необхідністю заселення нових земель; потребою створення на базі переселенців соціальної опори; бажанням закріпити свої позиції на міжнародній арені, особливо на Балканах. Ці завдання царського уряду вже з самого початку обумовили статус вихідців із-за Дунаю (іммігрантів, військових переселенців), як особливої категорії землеробського населення, громадян Російської імперії, підданих “імператорської величності”. Однак, їх соціально-правове становище було юридично зафіксоване лише у 1819 році. У вищих колах Російської держави протягом багатьох років обговорювалось питання про правовий статус переселенців, створення регіональної системи управління переселенцями і різноманітні плани їх влаштування.

На територію України, в основному до її південної частини, протягом XVІІІ -- XІX ст. переселялись не лише поодинокі, розрізнені групи біженців, а і, головним чином, великі сільські громади, які утворювали нові поселення. Правовий статус, права і пільги переселенських національних меншин визначалися цілою низкою цілим рядом юридичних актів російського уряду -- ордерів, указів, маніфестів та законів. Переселенці, прибуваючи до Південної України, приймали підданство Російської імперії. Протягом певного часу встановленого міжнародною угодою (мирні договори між Російською та Турецькою імперіями) іммігранти самостійно вибирали громадянство. Правове регулювання міграційних процесів у Північному Причорномор'ї з боку держави виражалося у створенні нормативно-правової бази для переселень іноземців, прийняття ними підданства Російської імперії та закріплення їх правового статусу; створення особливих адміністративних органів для організації переселень і “опіки” переселенців.

Отже за своїм правовим статусом колишні переселенці були підданими Російської імперії, які знаходились у селянському стані але мали окремі права і пільги притаманні лише їм.

У четвертому розділі ”Систематизація законодавства стосовно переселенських національних меншин у першій половині XІX ст.” досліджується вплив військових реформ першої половини XІX ст. на правовий статус переселенських національних меншин. Розкрито питання, пов'язані з участю представників переселенських національних меншин у російсько-турецьких війнах ХІХ ст. в контексті процесів, що проходили на Півдні України, проаналізоване законодавство Російської імперії щодо іноземних колоністів.

До них належали представники різних національностей: німці, болгари, греки, албанці і молдавани. Кожній групі іноземних колоністів права надавалися окремим законодавчим актом. Лише у 1842 році всі положення маніфестів та указів стосовно іноземних колоністів були систематизовані й сконцентровані в окремому документі “Статуті про колонії іноземців в імперії”, який пізніше ввійшов до Зводу законів 1857 року. Згодом до “Статуту про колонії іноземців в імперії” вносилися незначні зміни, як наприклад у 1861 році стосовно податків, але в цілому він зберігав свою чинність до 1871 року. Колоністи становили особливу, напівпривілейовану категорію сільського населення та за своїм становищем були наближені до державних селян, виділяючись лише деякими пільгами. Для них був спрощений виїзд за кордон. Колоністи мали право вільно переходити до інших станів, виходячи з колоністського або залишаючись в ньому. В останньому випадку вони повинні були сплачувати податки і відбувати повинності за обидва стани. В майновому відношенні значною пільгою був великий земельний наділ.

До 1871 року адміністративний устрій колоній було влаштовано на засадах, зазначених в “Статуті про колонії іноземців в імперії”. Загальне управління новими колоніями переселенців здійснював Опікунський Комітет іноземних поселенців Південного краю Росії, який знаходився в Одесі, а місцеве громадське врядування створювалося згідно зі звичаями переселенців. Адміністративна вертикаль управління мала такий вигляд: колонії об'єднувалися в округи, нагляд за діяльністю сільських та окружних приказів здійснював спеціальний чиновник -- доглядач колоній, який, обминаючи повітові та губернські установи, був підпорядкований безпосередньо Опікунському Комітету, а той, в свою чергу, міністерству державного майна. Опікунський Комітет здійснював загальне керівництво всіма сферами життя колоній Південного краю. Його функції полягали у прийнятті до стану колоністів, їх розселенні, нагляді за землями, охороні прав колоністів -- нагляді за виконанням обов'язків, поліцейськими і судовими управами в колоніях, адміністративного нагляду, піклування про добробут тощо. У 1864 році повноваження Опікунського комітету були дещо обмежені: з його відомства були вилучені судово-слідчі справи, а також питання, що підлягали веденню земств. Вони вирішувались за “Статутом карного судочинства” прийнятому в цьому році. Для нагляду за колоніями Комітет призначав доглядачів й визначав їхні повноваження.

Органом громадського самоврядування в кожній колонії був сільський мирський сход. Питання, які підлягали його вирішенню, були такими: сільські вибори, перевід колоністів в інші стани, порушення клопотань, розкладка податків та повинностей, виключення членів зі свого середовища, господарські питання. Сільський сход відігравав важливу роль у внутрішньому житті кожної колонії.

П'ятий розділ “Зміна правового статусу переселенців та зрівняння з підданими Російської імперії в другій половині XІX -- на початку XX ст.” присвячений вивченню кола проблем, пов'язаних зі становищем переселенців у складі південних поселян та державних селян, реформою іноземних колоністів 1871 року, впливом розвитку капіталістичних відносин на ліквідацію станових привілеїв та вирівнювання правового статусу переселенців в другій половині XІX ст., та національною політикою російського уряду щодо представників переселенських національних меншин в кінці XІX -- на початку XX ст.

У другій половині XІX ст. істотно змінився статус військових переселенців -- уряд масово переводив їх з одного до іншого стану, на що вони неодноразово вказували у своїх листах-скаргах до глави держави. В 1857 році військові поселення були скасовано і з 1_го січня 1858 року переселенці стали “південними поселянами”. За своїм статусом вони прирівнювались до державних селян, наділялись податною землею за яку платили поземельний податок. Наділення землею проводилось не за кількістю членів сім'ї, а за наявними засобами для її обробітку.

14 липня 1866 року південні поселяни отримали статус поселян-власників. На волосних сходах посередники зачитали найвище затверджений 18_го січня 1866 року указ Державної Ради про передачу поселян у ведення загальних губернських і повітових, а також місцевих по селянських справах установ і пояснили, що їх надільні землі і угіддя залишаються в їхньому користуванні надалі без всякої зміни до остаточного поземельного влаштування. Вони зобов'язані були сплачувати всі колишні грошові збори і відбувати натуральні повинності. Волосні голови були перейменовані в старшин.

Реформа іноземних колоністів знаходилась у загальному руслі реформ 50-70 років XІX ст. Вона проводилась з метою поширення на колоністів дії Загального положення про селян 1861 року з деякими доповненнями, пов'язаними з особливостями їх побуту. Після розгляду нового закону в Державній Раді він 4 червня 1871 року був затверджений імператором у місті Емсі. Цей документ дістав назву “Правила про устрій поселян-власників (у минулому колоністів), поселених на казенних землях в губерніях С.-Петербурзькій, Новгородській, Самарській, Саратовській, Воронезькій, Полтавській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в області Бессарабській”.

За “Правилами” фактично був скасований стан іноземних колоністів, які тепер отримали назву поселян-власників і перейшли у підпорядкування загальним установам у селянських справах. Вони повинні були виконувати всі належні грошові і натуральні повинності, на них розповсюджувалась дія загальних законів, що були видані стосовно селян. З іншого боку, за поселянами-власниками тимчасово зберігалися деякі пільги. Так, до проведення майбутньої військової реформи за ними залишалося звільнення від рекрутського набору, а на 10 років -- від військово-постойної повинності. Крім того, впродовж 10 років за ними зберігалося право переходити в інші стани, залишатись у попередньому, а також можливість залишити російське підданство й виїхати за кордон без внесення в казну частини набутого ними капіталу. Однак ці тимчасові поступки лише підкреслювали безповоротність змін, що відбулися в житті колоністів.

Реформа 1871 року внесла зміни і в порядок оподаткування. Колоністи віднині мали сплачувати податки на загальних засадах. Разом з тим вони, як і всі селяни, повинні були сплачувати збір на утримання місцевих установ у селянських управах і додатково протягом деякого терміну продовжувати виплату спеціальних колоністських податків. Це означало, що деякий час колоністи мали платити податків більше, ніж інші селяни. Треба зважити ще й на той факт, що реформа 1871 року співпала із закінченням пільгового періоду для більшості населення колоній. Таке різке одночасне збільшення податків і повинностей виявилося досить чутливим для переселенців.

Внаслідок реформи 1871 року змінилась станова належність колоністів -- вони були зараховані до стану поселян-власників. Реформа призвела до скасування окремого управління колоністами. З закінченням терміну пільг на колоністів повністю стали розповсюджуватися законодавство і порядки, що існували в Російській імперії. Отже, в кінці XІX -- на початку XX ст. державна політика стосовно національностей України зазнає значних змін. Це було пов'язано з тим, що завдання економічного освоєння були виконані і на перший план були висунуті політичні і національні питання.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Проведене дослідження показує, що сучасний етнічний склад населення України -- є результатом тривалого історичного процесу. Важливу роль у його формуванні, особливо південного регіону, відіграла переселенська політика, яка здійснювалась протягом XVІІІ -- XІX ст.

До переселенських національних меншин належали групи підданих Російської імперії, які не були росіянами чи українцями за національністю, виявляли почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Правовий статус переселенських національних меншин у Російській імперії -- це сукупність прав та обов'язків певної спільності підданих (іммігрантів), які виникли з приводу реалізації відносин, пов'язаних з належністю до відповідної категорії населення (військових переселенців, колоністів), що мала ряд відмінностей від інших підданих. Метою встановлення названих прав та обов'язків в першу чергу була реалізація політичних завдань, які ставив перед собою уряд Російської імперії.

Правовий статус переселенських національних меншин визначався сукупністю правових норм, які закріплювали положення національних меншин у правовій системі Російської імперії у XVІІІ -- на початку XX ст. регулювали їх відносини з урядом, державними органами та іншими групами населення.

У сучасному розумінні, особи які належали до переселенських національних меншин, мали деякі політичні, соціальні, економічні та культурні права та свободи. До обов'язків переселенських національних меншин можна віднести вимогу поважати російські закони, бути гарними господарями, виконувати свої економічні зобов'язання.

Отже, на основі результатів проведеного дослідження ми можемо констатувати, що:

1. Формування багатонаціонального складу населення на території сучасної України тісно пов'язане з першими спробами правового регулювання етносоціальних процесів на українських землях різними державними утвореннями.

2. Російсько-турецькі війни XVІІІ -- XІX ст. стали причиною переселень представників народів Балканського півострова і Подунав'я та заснування військових округів у Південній Україні, а підписані за їх результатами договори стали правовою основою цього процесу.

3. В Україну, в основному до її південної частини, переселялися не поодинокі, розрізнені групи біженців, а переважно великі сільські громади, які тут утворювали нові поселення. Правовий статус, права і пільги іммігрантів визначалися цілою низкою ордерів, указів, маніфестів та законів, які пройшли у своєму розвиткові декілька етапів, що в цілому співпадають з запропонованою структурою дисертації.

4. Пільгова політика у ставленні до іноземних переселенців визначалась політичними завданнями, які стояли перед урядом і сприяла зміцнення позицій Російської імперії у Північному Причорномор'ї.

5. Утворення колоній західноєвропейських колоністів і “задунайських переселенців” у Південній Україні сприяло швидкому економічному розвитку краю.

6. У першій половині XІX ст. була зроблена спроба систематизації законодавства стосовно переселенських національних меншин. Але їх правовий статус залишався неоднорідним до другої половини XІX ст., коли південні поселяни й іноземні колоністи зрівнялись з іншими підданими Російської імперії.

7. В кінці XІX -- на початку XX ст. щодо представників переселенських національних меншин російський уряд проводив політику спрямовану на зрівняння їх правового статусу з іншими підданими Російської імперії, що відображало загальні закономірності розвитку буржуазного права.

8. Протягом досліджуваного періоду представники різних переселенських національних меншин України знаходились у вертикальній площині, тобто не виділялися якісь істотні культурні чи економічні переваги однієї нації над іншими.

У період XVІІІ -- початку XX ст. царизм проводив гнучку послідовну політику спрямовану на використання і асиміляцію переселенських національних меншин. Для реалізації своїх завдань уряд створив широку багатопланову правову базу стосовно правового статусу переселенців, яка в цілому була спрямована на уніфікацію і нівелювання етнічних особливостей, хоча в ній допускались і індивідуальні підходи до вирішення тих чи інших питань які виникали у процесі стосунків між адміністрацією і переселенцями. Використання іммігрантів для розвитку економіки південних регіонів держави було частиною загальноімперської колонізаційної політики.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Петков С.В. Болгарская диаспора в Украине: правовое положение (XVІІ -- XІX вв.).-- Запорожье: Юридический ин_т МВД Украины, 1997.-- 66с.

2. Пєтков С.В. Правові фактори впливу на формування багатонаціонального складу населення України // Україна ХХ століття: історія та право.-- Запоріжжя: Юридичний ін_т МВС України, 1998.-- Вип.1.-- С.214-223.

3. Пєтков С.В. Законодавча політика російської адміністрації у заселенні Південної України // Вісник Запорізького юридичного інституту.-- 1998.-- №1.-- С.51-62.

4. Пєтков С.В. Пільгова політика уряду Російської імперії у ставленні до “задунайських переселенців” у контексті сучасної державної політики стосовно національних меншин України // Вісник Запорізького юридичного інституту.-- 1998.-- № 2.-- С.239-246.

5. Пєтков В.П., Пєтков С.В. Питання наукової розробки проблеми правового статусу національних меншин в Україні // Вісник Луганського ін_ту внутрішніх справ.-- 1998.-- №2.-- С.44-57.

6. Пєтков В.П., Пєтков С.В. Юридичні основи змін у правовому статусі представників переселенських національностей України в кінці XVІІІ -- першій половині XІX століть // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.-- 1998.-- №3.-- С.3-11.

7. Пєтков С.В. Національний склад Бугського козацького війська // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні”.-- Одеса, 1996.-- С.45-47.

8. Пєтков В.П., Пєтков С.В. Болгарське козацьке військо // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні”.-- Одеса, 1996

Размещено на Allbest.ru