Українсько-польські відносини в Східній Галичині в контексті національної політики Другої Речі Посполитої (1918–1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-польські відносини в Східній Галичині в контексті національної політики Другої Речі Посполитої (1918-1923 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Утворення та становлення суверенної демократичної України, визнання і підтримка її світовим співтовариством актуалізують дослідження національно-політичних процесів історичного минулого нашого народу, вивчення міжетнічних відносин, зумовлених характером етносоціальної еволюції та особливостями її політичного прояву. Складні процеси виникнення нових держав і пов'язана з цим розстановка політичних сил у центрі Європи, поява в ній українського фактора вимагають глибокого аналізу проблем міжнаціональних та міжетнічних стосунків у минулому, зокрема в період творення Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

У цьому контексті для Східної і Центральної Європи важливе значення мали і мають польсько-українські взаємини. Проблема цих відносин упродовж як української, так і польської історії завжди була важливою, але особливої актуальності вона набула у ХХ ст. Незважаючи на суспільно-політичне й економічне співробітництво обох народів, їх взаємозбагачення, поляки і українці все ж не змогли побудувати свої стосунки так, щоб уникнути конфронтації та її катастрофічних наслідків. Польсько-українське протистояння, як вважав І. Лисяк-Рудницький, було справді головною причиною втрати національної самостійності Україною і Польщею як у ХVІІ, так і в ХХ ст^.

Створення незалежної України, налагодження її нових політичних, економічних та культурних взаємин з Польською Республікою диктують необхідність дослідження національно-політичних процесів міжвоєнного періоду, що вирішально впливали на характер політичного життя Західної України і Польщі й стосунки між двома народами.

З огляду на це, важливим завданням історичної науки є дослідження процесу державотворення у Східній Галичині, політико-правових, національно-культурних засад, що сприяли формуванню національних інтересів українців як джерела державотворення; проаналізувати передумови перебігу та наслідки українсько-польської війни 1918-1919 рр., дипломатичної боротьби навколо питання державної приналежності Східної Галичини обумовлених політичними традиціями польського і українського визвольних рухів ХІХ - початку ХХ ст., й зовнішніми, міжнародними чинниками.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1918-1923 рр., тобто період боротьби за Українську державу в Східній Галичині та загострення українсько-польського протистояння, зумовленого посиленням українського політичного руху та ігноруванням поляками національно-державних устремлінь українців. У зазначений період східні кордони новоствореної Другої Речіпосполитої ще не були чітко визначені й інкорпорування нею у 1918-1919 рр. Східної Галичини з міжнародного правового погляду мало окупаційний характер. Це значною мірою визначало особливості українського визвольного руху та польсько-українських стосунків. Після рішення послів держав Антанти в Парижі (вночі з 14 на 15 березня 1923 р), згідно з якими Східна Галичина стала складовою частиною Польщі, розпочинається новий етап в історії українського національно-визвольного руху. Він розгортався в умовах двоїстої політики Польщі щодо українців. Правлячі кола Польської держави, з одного боку, вимушені були рахуватись з міжнародними зобов'язаннями щодо забезпечення прав національних меншин, а з іншого боку, як центральна, так і місцева влада, з перших днів окупації Східної Галичини розгорнули шалений наступ на українство. У всіх сферах суспільно-політичного життя українці, як і інші національні меншини Польщі, піддавалися дискримінації, зазнавали жорсткого асиміляційного тиску.

Мета дослідження. Підсумувавши здобутки науковців, які певним чином торкалися даного питання, й залучивши нові архівні документи, автор дисертаційного дослідження робить спробу всебічно проаналізувати польсько-українські стосунки 1918-1923 рр., вивчити політичну ситуацію на теренах Східної Галичини, з'ясувати причини протистояння між двома народами, проаналізувати спроби до діалогу та обгрунтувати причини їх невдач.

Для реалізації мети необхідно було з'ясувати такі завдання:

дослідити історичні передумови, генезу міжнаціональних стосунків у Галичині та вплив на них зовнішньо- й внутрішньополітичних факторів;

вивчити політику урядових структур, польських політичних партій та угруповань щодо українського питання, проаналізувати її зміст, характер, особливості та напрями;

дослідити структуру українського національно-політичного руху, його програми з національного питання та ставлення до Польської держави;

проаналізувати міжнародні правові акти, за якими Польща зобов'язана була гарантувати права національних меншин країни на їх вільний національно-культурний розвиток та політико-правові засади, політику Другої Речі Посполитої щодо українців Східної Галичини;

визначити місце і реальну роль кожної політичної сили у польсько-українських взаєминах;

розкрити вплив Української греко-католицької церкви на взаємини між польським та українським народами;

вивчити комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів, що впливали на міжнаціональні стосунки в регіоні;

проаналізувати вплив ухвали Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Другої Речіпосполитої на політичну ситуацію в Східній Галичині та польсько-українські стосунки в нових політичних умовах.

Методологічною основою дисертаційного дослідження слугували фундаментальні теоретичні положення про загальнодемократичні принципи суспільно-політичного розвитку суспільства, сучасного філософського розуміння державної влади та державного управління, неупереджена інтерпретація соціально-економічних процесів, концепцій національного відродження. Вивчаючи суспільно-політичні процеси, події і факти, дисертант дотримувався конкретно-історичного підходу та принципів плюралізму і об'єктивності.

Основним методом дослідження був структурно-системний (міждисциплінарний) аналіз, що дало змогу вивчати тему крізь призму багатьох наук - історії України та Польщі, всесвітньої історії, історії дипломатії та міжнародних відносин, політології та соціології, націології та культурології, етнології та етнодержавознавства, правознавства тощо. Автор використовував також методи порівняльного аналізу, узагальнення і синтезу однотипних фактів.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у комплексному дослідженні важливої наукової проблеми - польсько-українських стосунків періоду боротьби за українську державність на теренах Східної Галичини у 1918-1923 рр. Дисертант вперше у вітчизняній та зарубіжній історіографії виокремив її з низки традиційних для історичної науки тем у самостійну і застосував для її вивчення нові концептуальні підходи. Під час дослідження у науковий обіг було введено значний масив неопублікованих матеріалів, передусім архівних, мало або зовсім не використовуваних раніше, що дало можливість автору дисертації по-новому осмислити ті етнополітичні процеси на західноукраїнських землях, які до цього або не вивчалися зовсім, або ж досліджувались фрагментарно і часто тенденційно.

На основі об'єктивного аналізу документальних джерел дисертант по-новому висвітлив питання взаємин між польським та українським народами в Галичині, що від початку формування українського політичного руху і розвитку польського характеризувалися взаємною недовірою та нерозумінням.

Дисертант стверджує, що виникнення новітнього українського національно-політичного руху в Галичині, оформлення партійно-політичної системи й утвердження в політичному житті ідеї побудови соборної Української держави збалансувало розстановку політичних сил у регіоні.

Виходячи з аналізу джерел, дисертант доводить, що впродовж короткого проміжку часу в Галичині утворилося чимало політичних і культурно-просвітницьких організацій. У межах Наукового товариства ім. Т. Шевченка розвивалася національна наука та література, на розвиток яких великий вплив мали І. Франко, М. Павлик, М. Грушевський, греко-католицька церква та митрополит А. Шептицький. Все це привело до того, що зубожіла селянська маса поступово перетворювалася на національно-свідомий народ. Український політичний провід вбачав головне завдання в консолідації політичних сил для боротьби за національні, соціальні та політичні права свого народу, за утворення національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини, а з її розпадом - самостійної держави.

У дисертації аналізується політика польського політичного проводу, що розглядав Галичину як невід'ємну складову частину майбутньої Польської держави; його ставлення до українського національного руху, який польські шовіністи розглядали як австрійську інтригу, знаряддя віденского уряду проти польських незалежницьких домагань. Саме тому польсько-українські протиріччя перебували в центрі політичних відносин у регіоні.

Внесок дисертанта у розвиток історичної науки полягає в тому, що він суттєво поглибив наявні у науковій літературі оцінки концепцій головних польських політичних угруповань стосовно українського питання. У дисертації всебічно проаналізовано інкорпораційну програму ендеції, федералістські плани пілсудчиків, автономічні проекти галицьких соціалістів щодо Східної Галичини. Залучення нового фактичного матеріалу дало можливість автору простежити формування правоцентристського, ліводемократичного і ліворадикального таборів в українському національно-визвольному русі, проаналізувати їх концепції вирішення національного питання в Галичині та ставлення до національної політики Польщі.

Дисертант увів до наукового обігу значне коло нових джерел, пов'язаних з українсько-польською війною, яка була неминучим наслідком в умовах відвертої шовіністичної політики поляків щодо України та розвитку національно-державницьких устремлінь в українському середовищі. На основі переосмислення результатів попередніх досліджень та аналізу геополітичної ситуації, що склалася у повоєнній Європі, автор по-новому підійшов до політичних оцінок воєнних дій, діяльності воєнно-дипломатичних місій у Галичині, з'ясування причин та наслідків війни.

Дисертанту належить пріоритет в українській історіографії у дослідженні зовнішньополітичної діяльності польського уряду щодо Східної Галичини, у вивченні розстановки політичних сил та належної оцінки гри західноєвропейських держав довкола східногалицького питання на Паризькій мирній конференції. Особистим внеском дисертанта є також дослідження на основі оригінальних першоджерел діяльності польської дипломатії, варшавських урядовців та послів сейму, пов'язаної з автономічними проектами Східної Галичини, обговорення і прийняття яких зумовлювалося міжнародними обставинами. До аналізу було залучено також нові документи з вивчення проблеми взаємин між урядами УНР та ЗУНР, договору Пілсудський-Петлюра.

Наукова новизна дисертації полягає й у глибокому аналізі соціально-економічного становища українського населення Східної Галичини; політики урядових кабінетів щодо українців; заходів польської влади, спрямованих на інтеграцію краю до складу Польської держави; основних положень закону про самоврядування від 26 вересня 1922 р.; розстановки політичних сил у зв'язку з сеймовими виборами 1922 р.

Дисертант всебічно охарактеризував політичне життя на західноукраїнських землях початку 20-х років, розкрив ставлення українців до польської адміністрації та до всеукраїнської проблеми.

Новизною дисертаційної роботи є також аналіз західноукраїнської партійно-політичної системи, вивчення розстановки політичних сил у Східній Галичині. Автор досліджує концепції національно-державницького та ліворадикального таборів, які сповідували різні ідейно-політичні платформи, їх тактику і стратегію щодо Другої Речіпосполитої та розгортання національно-визвольної боротьби, зокрема після 14 березня 1923 р. Нові неопубліковані джерела дають змогу по-новому інтепретувати проблеми Української греко-католицької церкви та її роль в українсько-польських стосунках. Значну увагу приділено дослідженню державотворчої діяльності митрополита А. Шептицького і його впливу на взаємини між двома народами.

У роботі досліджено низку маловідомих донедавна конкретних питань, пов'язаних з ухвалою Ради послів держав Антанти, які спричинили докорінні зміни в політичній ситуації Східної Галичини. Серед них - підготовка і прийняття згаданої ухвали, національна політика польського уряду в умовах, коли східногалицька проблема стала внутріпольською; український суспільно-політичний рух періоду, що характеризувався, з одного боку, кризою в партіях, а з іншого - перегрупованням ідейно-політичних сил в державницькому таборі та пошуком ними нових орієнтирів і концепцій розвитку.

Новизна дослідження відбита в сукупності наукових положень, які виносяться на захист:

2. Постійно діючим фактором польсько-українських відносин виступала і та обставина, що польська еліта краю, а з відновленням Другої Речіпосполитої і її державні структури, ігноруючи об'єктивні факти реальної етнодемографічної ситуації, заперечували українськість Східної Галичини. Шляхом відвертої та прихованої фальсифікації результатів етнографічних досліджень і офіційних переписів населення вони намагались переконати галицьку й світову громадськість у польській більшості населення краю, а отже, у праві поляків на східногалицькі землі. Аргументом на користь «історичного права» поляків на ці землі шовіністичні польські сили та їх політичні інституції розглядали і входження Галичини до складу Польщі в період до її першого поділу 1772 р.

3. Постійно діючим фактором зовнішньополітичного, міжнародного характеру, що позначився на українсько-польських стосунках у Східній Галичині, була позиція третіх сил, тобто тих держав, які мали свої інтереси в цьому регіоні.

4. Спадщина польсько-українських антагонізмів визначила зміст і форму відносин між обома народами у період історичного вибору, зумовленого Першою світовою війною та революційними потрясіннями, початок яким поклало падіння царизму в Росії. Цей історичний виклик поляки і українці прийняли у схожих, проте достатньо різних умовах. Схожість виявлялась у бездержавності обох народів, територіально вони виявились розчленованими у складі Росії та Австро-Угорщини. Однак бачення соціально-політичного ідеалу Галичини у польського й українського суспільств було діаметрально протилежним.

5. Безпосереднім виявом цих впливів стало утворення в досліджуваний період на українській етнічній території Східної Галичини Західноукраїнської Народної Республіки. Проголошення ЗУНР було сприйняте поляками як сигнал до збройного виступу. Українсько-польська війна, що розпочалася 1 листопада, закінчилася 17 липня 1919 р. окупацією польськими військами всієї території Західноукраїнської Народної Республіки.

6. Падіння ЗУНР було зумовлено значною перевагою Польщі в економічних, матеріально-технічних і людських ресурсах, високим морально-політичним станом її війська, який попри відчутні поразки в окремих операціях підтримувався скоординованими пропагандистськими та, головне, організаційно-управлінськими акціями на урядовому, армійському і суспільно-громадському рівнях; послідовною підтримкою територіальних домагань Польщі країнами Антанти та США; відсутністю політичної волі провідників ЗУНР і УНР до об'єднання матеріальних і військових ресурсів у боротьбі за соборність і незалежність України.

7. Зазначені причини зумовили не лише падіння ЗУНР, а й подальшу долю західноукраїнських земель. Найвища Рада 25 червня 1919 р. ухвалила «тимчасово» віддати Східну Галичину під польське управління за умови надання їй автономії, форму і зміст якої визначить спеціальний договір між Польщею і країнами Антанти, а також плебісцит, час проведення якого відкладався на майбутнє. Подальші події остаточно переконали держав-учасниць мирної конференції у розв'язанні східногалицького питання на користь Польщі; 14 березня 1923 р. Рада Амбасадорів надала Польщі юридичні права на володіння Східною Галичиною. Так східногалицьке питання з міжнародного перетворилося у внутрішньопольське.

8. Як у період збройного протистояння, так і в роки роботи Паризької мирної конференції, зміни внутрішньополітичної ситуації та міжнародного становища Другої Речіпосполитої у підходах до цієї проблеми на чільне місце висувались елементи різних концепцій, запропонованих польською політичною думкою ще задовго до здобуття державної незалежності. Основними з них були: інкорпораційна, сформована лідерами Національно-демократичної партії (ендецією), перейменованої у перші роки незалежності в Народно-національний союз, та федералістська, вироблена Ю.Пілсудським і його оточенням у Польській партії соціалістичній. Обидві ці концепції базувалися на польськості Східної Галичини, обгрунтовували претензії Другої Речіпосполитої на ці західноукраїнські землі, розрізняючись між собою лише засобами досягнення мети.

9. Після закінчення українсько-польської війни українське політичне життя краю характеризується чи не найбільшою за все міжвоєнне двадцятиріччя консолідацією, заснованою на прагненні українців відродити державність, перешкодити встановленню польської влади.

10. Польська окупація західноукраїнських земель та розвиток подій у Європі створили нові умови розвитку українського національно-визвольного руху. Перед ним постало завдання - виробити і запропонувати суспільству шляхи подальшої боротьби, які відкривали б нові можливості реалізації прагнень українців до національного визволення та відновлення своєї державності. Пошук таких перспектив призвів до того, що в українському національно-визвольному русі з початком 20-х років визначились центристський, правоцентристський, соціал-демократичний та ліворадикальний напрями;

11. Зазнала змін позиція в національно-визвольному русі Української греко-католицької церкви. Під впливом внутрішньопольських та європейських обставин вищі ієрархи УГКЦ надавали перевагу потребі співробітництва з польською владою, однак значна частина духовенства та віруючих продовжувала дотримуватись антипольських позицій.

Практичне значення дослідження насамперед полягає в тому, що воно дає можливість заповнити прогалину в історії українсько-польських стосунків міжвоєнного періоду. Фактичний матеріал, теоретичні висновки та узагальнення дисертації можуть бути використані як у комплексній підсумковій праці з даної теми, так і в загальних курсах, спецкурсах з історії суспільно-політичних рухів в Україні.

Публікація матеріалів дисертації сприяє глибшому розумінню сучасних соціально-політичних тенденцій розвитку національних держав і міжнаціональних взаємин, подоланню незгод та антагонізмів, що виникають під час становлення національних держав у різних регіонах світу. Висновки дослідження можуть бути використані державними установами при визначенні концепцій і методів національної та міжнародної політики, налагодженні партнерських взаємовідносин з сусідніми державами.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри політології, соціальної політики та права Львівського філіалу Української академії державного управління при Президентові України, а також на засіданні відділів етнополітології і національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, апробована на наукових конференціях Академії. Дисертація знайшла схвальні оцінки в Інституті історії Польської Академії наук (Варшава) і в Українському Вільному університеті (Мюнхен).

Наукові проблеми, висунуті дисертантом на захист, підсумки досліджень обговорювалися на міжнародних і республіканських конференціях, семінарах, «круглих столах», зокрема на організованій Українським Вільним університетом та Львівським держуніверситетом ім.І. Франка з проблем розвитку української державності в європейському контексті (Львів, 1993); міжнародних наукових конференціях, організованих Інститутом українознавства НАН України та Прикарпатським університетом, присвячених 75-річчю та 80-річчю утворення ЗУНР (Івано-Франківськ, 1993; Львів, 1998); двосторонній українсько-польській конференції (Львів, 1994); міжнародній науковій краєзнавчій конференції (Хмельницьк, 1994); симпозіумах, організованих Львівським держуніверситетом ім.І. Франка та НТШ ім. Т. Шевченка з питань вивчення наукової спадщини М. Грушевського і його зв'язків із Західною Україною (Львів, 1995); Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень з проблем демократії і державності в Україні (Київ, 1997); Прикарпатським університетом з проблем польсько-українських стосунків (Івано-Франківськ, 1997) та ін.

Основні положення дисертації викладені у 42 публікаціях автора, серед яких - індивідуальні монографії, брошури, наукові статті. Ці наукові праці мають певний науковий резонанс і отримали схвальні рецензії фахівців, використовуються дослідниками в інших наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій - близько 40 друк. арк.

Структура дослідження. Висунуті завдання визначили структуру дисертаційної роботи. Вона побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота має загальний обсяг 435 сторінки, складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (392 стор.), списку використаних джерел та літератури (540 найменувань на 42 стор.).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено об'єкт і предмет, сформульована мета і завдання дисертаційного дослідження, його хронологічні рамки, викладається методологічна основа дослідження, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів та їх практична значущість.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» вивчається ступінь наукової розробки теми. Наголошено, що взаємовідносини між польським і українським народами стали однією з центральних проблем при вивченні історії суспільно-політичного руху в українській та польській історіографії ще наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. Окремі аспекти досліджуваної проблеми знайшли висвітлення в працях українських і польських політичних, громадських та культурних діячів, прихильників польсько-українського порозуміння. Серед них вирізняються праці О. Барвінського, Ю. Бачинського, В. Будзиновського, М. Ганкевича, М. Павлика, О. Терлецького, І. Франка, С. Гломбінського, І. Дашинського, Г.Діаманда, Ю. Добошинського, Ф. Конечного, В. Фельдмана та ін.

Важливе місце у вивченні польсько-українських стосунків досліджуваного періоду посідають праці, опубліковані в 20-30-х роках. Українські історики та політики, безпосередні учасники визвольних змагань С. Томашівський, М. Лозинський, І. Кедрин, К. Левицький, М. Стахів обгрунтовували необхідність розв'язання проблеми згідно з правом українського народу на самовизначення. В історико-мемуарних працях К. Левицького, М. Лозинського, Д. Паліїва, А. Чайківського, М. Омеляновича-Павленка, А. Крузеба (О. Думина), О. Кузьми, М. Заклинського, В. Кучабського, С. Шухевича та інших розкрито передумови і хід визвольного руху в Галичині, причини національно-визвольної революції, українсько-польської війни 1918-1919 рр., показано процес створення Західноукраїнської Народної Республіки і боротьбу за утвердження української державності, тобто подій, які визначали стан та перспективи польсько-українських стосунків. З огляду на концептуальність викладу історичного матеріалу, оригінальність висновків та узагальнень особливо вирізняються дослідження В. Кучабського і М. Лозинського.

Близькими до згаданих праць у висвітленні національно-політичного життя краю у 20-30-х роках та польсько-українських взаємин були праці В. Липинського, М. Чубатого, О. Назарука, Д. Донцова, М. Сціборського, К. Коберського, П. Феденка, І. Крип'якевича та ін.

У польській історіографії 20-30-х років українське питання розглядалося в літературі, присвяченій здебільшого українсько-польській війні та становленню східних кордонів Другої Речіпосполитої. Ці праці, авторами яких були переважно політичні діячі, можна розділити на дві групи. До першої належать видання, в яких заперечувалася здатність українців до творення власної держави і тим самим обгрунтовувалася закономірність ведення бойових дій на сході та прилучення українських земель до складу Польщі. Друга група представлена літературою, в якій висувалася ідея створення федерації з визволеними з-під російського панування державами. Однак у цих працях розглядалися національно-визвольні змагання галичан як замах на цілісність відновленої Речіпосполитої.

В міжвоєнний період у Польщі опубліковані праці, автори яких намагалися підійти до вивчення проблеми об'єктивно, по-науковому. Зародився проукраїнський напрям польської міжвоєнної публіцистики, який творили такі діячі, як Л. Васілевський, Ш. Ашкенази, Т. Голувко та ін. Великим ступенем об'єктивності і толерантності щодо українців вирізнялися публікації друкованих періодичних видань «Sprawy Narodowoњciowe» і «Biuletyn рolsko - ukrainski», проаналізовані роботи А. Пшибильського, В. Мрочковського, Т. Кучеби, С. Лося, П. Дунін-Борковського, М. Гандельсмана, К. Сроковського, Г. Юзефського, В. Славека та ін.

У дисертації піддано критичному аналізові праці радянських істориків, які тією чи іншою мірою торкалися досліджуваної нами проблеми; зазначено, що на радянську історіографію впливала не лише єдина можлива за тих умов марксистсько-ленінська методологія досліджень, а й радянська дійсність. Водночас дисертант не пременшує і багатьох слушних думок, висловлених радянськими авторами. У дисертації зокрема, акцентовано увагу на позитивних і негативних моментах досліджень І. Богодиста, М. Волянюка, Є. Галушки, П. Йови, О. Корженка, І. Коломійця, С. Макарчука, В. Маланчука, М. Панчука, Ю. Сливки, О. Цинка, В. Чугайова, А. Ярошенка.

Значна увага приділена й характеристиці досліджень з проблеми українсько-польських взаємин істориків української діаспори. Серед них виділимо дослідження Л.Біласа, Д. Герчанівського, Т. Гунчака, Д. Донцова, З. Книша, В. Кубійовича, О. Мельниковича, П.Мірчука, О. Навроцького, І. Нагаєвського, Я. Пеленського, Н. Полонської-Василенко, С.Ріпецького, М. Стахіва, І. Хоми, С. Шелухіна та ін.

Дев'яності роки розглядаються дисертантом як новий період у розвитку історіографії проблеми. Підтвердженням цього є проаналізовані праці В. Голубка, Я. Грицака, Б. Гудя, Я. Дашкевича, В.Євтуха, Б. Захарчука, М. Кугутяка, С. Кульчицького, І. Кураса. М. Литвина, С. Макарчука, К. Науменка, В. Паславського, О. Павлюка, В. Сергійчука, Г. Цвенгроша, Ю. Шаповала, М. Швагуляка та інших, у яких дослідники по-новому підійшли до вивчення національно-визвольного руху в Західній Україні, об'єктивно оцінили ставлення польських урядовців та різних політичних сил до українського питання.

Різноманітні аспекти українсько-польських взаємин на широкому історичному тлі досліджувалися польськими істориками після 1945 р. Нами проаналізовані праці Р. Вапінського, М. Вжозека, А. Гарліцького, А. Деруги, Т. Домбковського, П. Журавського-Граєвського, А.Зємби, М. Клімецького, М. Козловського, К. Красовського, Є. Коко, Ю. Кукулки, Ю. Куманецького, Ю. Левандовського, Г. Лукомського, Л. Мрочки, М. Мруза, Ч. Партача, А. Партики, М.Пієли, Б. Поляка, М. Папєжинської-Турек, Я. Радзєйовського, Ш. Рудницького, Р. Тожецького, та ін., у яких лише дотично розглядаються окремі складові досліджуваної проблеми.

Аналіз ступеня наукової розробки теми підвів дисертанта до висновку, що попри існування досить значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження теми, стан її наукового осмислення не є достатнім. Аналітичний огляд літератури підтверджує, що досліджень, в яких би комплексно вивчались польсько-українські взаємини періоду визвольних змагань 1918-1923 рр., політика польських політичних угруповань щодо українського питання, діяльність українських політичних партій та їх взаємовідносини з Польською державою, досі ще немає. Цю проблему намагається розв'язати дисертант.

Значна частина розділу присвячена дослідженню джерельної бази. Дисертант виявив і ввів до наукового обігу нові архівні документи, зокрема матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО) та Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО) у Києві, Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ), архіву нових актів (ААN) та Центрального військового архіву (CAW) у Варшаві, Державного архіву Баварії (Мюнхен), державних архівів Львівської та Івано-Франківської областей.

До наукового обігу залучено нові документи державних структур Західноукраїнської Народної Республіки: ухвали, розпорядження, циркуляри, ноти Президента, її офіційних делегацій до дипломатичних представництв країн-учасниць мирних конференцій у Парижі, Ризі, Спа, до Ліги Націй тощо. Цінним джерелом для вивчення теми стали резолюції з'їздів та конференцій політичних партій і організацій, на яких розглядалися питання національної політики цих партій, їх ставлення до польської адміністрації.

У дисертації використані неопубліковані протоколи засідань Державного секретаріату ЗУНР, виступи та листування його діячів.

Особливе значення для дослідження проблеми польсько-українських взаємин мають документи ААN у Варшаві: протоколи засідань Ради Міністрів, політичного комітету Ради Міністрів, офіційні урядові документи, матеріали фондів МЗС Польщі, зокрема Східного відділу, польських дипломатичних представництв у інших країнах, матеріали польських політичних формувань і громадських організацій. Для ілюстрації національної політики Польщі послужили матеріали фонду міністерств внутрішніх справ та віросповідань.

Суттєвим доповненням до архівних джерел стали збірники опублікованих документів і матеріалів з історії української суспільно-політичної думки, видані в Україні та за кордоном, зокрема багатотомні видання документів Паризької мирної конференції.

Для написання праці широко використана періодична преса. Автор опрацював українські, польські та радянські періодичні видання. Аналіз періодики дав можливість глибше простежити тогочасне суспільно-політичне життя Східної Галичині.

Важливим джерелом для дослідження проблеми стали мемуари відомих українських і польських політичних діячів.

З великого переліку джерел особливо цінними є статистичні збірники, зокрема ті, в яких містяться дані щодо переписів населення 1921 і 1931 рр.

Отже, у даному розділі з'ясовано стан наукової розробки теми, охарактеризовано ступінь і якість її документального забезпечення.

У другому розділі «Польсько-українські стосунки другої половини XIX-початку XX століття» досліджуються питання становлення і розвиток міжетнічних та етнополітичних взаємин між двома народами в умовах українського та польського національного відродження.

На тлі геополітичних змін в Європі аналізується національний склад населення Східної Галичини. Його змішаність, відносно високий відсоток польського міського населення на етнічній українській території використовувались польськими політиками для доведення «історичних» прав поляків на Східну Галичину, що було однією з основних причин польсько-українського протиборства та непорозумінь.

Дисертант довів, що до загострення польсько-українських суперечностей спричинилася і національна політика австрійського уряду, який вважав всю Галичину частиною польської території і відповідно сприяв зміцненню польського впливу в краї, відкидаючи домагання українців зрівняти їх у правах із польським населенням. Водночас реформи «освіченого» абсолютизму створювали сприятливі умови для національно-культурного відродження українців та залучення їх до європейської політичної культури. Греко-католицька церква зрівнювалась у правах з римо-католицькою і поступово перетворювалась на духовний оплот українства.

Значну увагу дисертант приділив висвітленню ролі греко-католицького духовенства у національно-культурному відродженні в Галичині, що розпочалося в 30-х роках XIX ст. і в подальшому перетворилося на широкий етнокультурний національний рух галицьких українців. Важливу роль у цьому відіграло громадсько-культурне демократичне угруповання «Руська Трійця». Її діяльність започаткувала новий етап національно-культурного і політичного руху у Східній Галичині. Українсько-польські взаємини стали визначальними в політичному житті краю.

Переломним моментом у житті поляків і українців Галичини стала революція 1848 р. У розділі на значному фактичному матеріалі висвітлено перебіг подій у Львові та загалом у Галичині в період «весни народів»; доведено, що революція активізувала політичні вимоги українців і засвідчила їх нехтування поляками. Зусилля українських політиків наштовхувалися на впертий опір поляків та небажання офіційного Відня задовольняти законні вимоги українців.

У дисертації наголошено, що посилення польських впливів у Галичині, розчарування української еліти подвійною грою Відня спричинило появу москвофільського руху. Водночас показано його суть та еволюцію. Значна увага приділена розвитку та соціальній базі народовського руху, його ролі в національно-культурному відродженні Галичини. На його засадах створюється мережа політичних та освітніх установ, розвивається преса, збільшується українське представництво в Галицькому Крайовому сеймі та у Віденському парламенті. Неабияка роль в еволюції українського етнонаціонального руху та українсько-польських взаємин у Галичині належала М. Драгоманову і П. Кулішу. Однак пропозиції про порозуміння між двома народами не приносили очікуваних результатів. Свідченням національних та соціально-політичних суперечностей, що поглиблювалися, стала поява радикального напряму, який представляє створена у 1890 р. Русько-українська радикальна партія.

У розділі проаналізовано суть та наслідки політики «нової ери» 1890 р. в українсько-польських взаєминах, яка спричинила активізацію суспільно-політичного життя Галичини і викликала розмежуваня народовців з радикалами. Незважаючи на певне її несприйняття частиною українського політичного проводу, поштовхом створення нових українських інституцій, а також сприяв зміцненню українофільства та послабленню москвофільських впливів. Зокрема, у 1899 р. були створені Українська соціал-демократична і Українська національно-демократична партії. Сформувалася нова партійно-політична система, діяльність якої відповідала потребам народного руху за національні та політичні права українців. Основним гаслом політичних партій стала ідея політичної самостійності України.

В дослідженні показано розвиток польського політичного руху, який був значно сильнішим, ніж український. Проаналізовано діяльність польської партії землевласників - так званих подоляків та Національно-демократичної партії (ендеків). Польська опозиція фактично розгортала культурно-національну війну проти незалежницьких устремлінь українців. Особливе напруження у міжнаціональних стосунках на переломі XIX-XX ст. спричинила боротьба за український університет у Львові та українську гімназію у Станіславі, рух за реформу виборчої системи. Дисертант розглянув перебіг цих подій, відобразив суть міжнаціональних протистоянь у ході аграрних страйків 1902 р., проаналізував хід виборів до Державної ради у 1908 р., які викликали нову хвилю українсько-польських протистоянь. Згадані події засвідчили глибину протиріч у польсько-українських взаєминах, які потребували негайного розв'язання. З'явилася небезпека загального міжнаціонального конфлікту в краї.

Чільна увага приділенна в дисертації спробі «оздоровлення» польсько-українських стосунків новим намісником Галичини М. Бобжинським, якому, на жаль, не вдалося досягти сподіваної згоди. Лише у 1914 р. при сприянні митрополита А. Шептицького було досягнуто реальних поступок: схвалено, зокрема, виборчий закон і крайовий статут, що стало для українців значною перемогою. Усувалися перешкоди на шляху українського шкільництва, передбачалося відкриття у Львові українського університету. Ці здобутки українські політики розцінювали як певний етап на шляху досягнення політичної автономії Галичини та поділу її на дві частини за етнічною ознакою, що підривало монополію поляків на владу.

У розділі простежено розвиток українського національно-визвольного руху напередодні та в роки Першої світової війни, яка ще більше загострила конфронтацію між польською і українською суспільністю. Зазначено, що народи, які проживали на порівняно невеликій території, не знаходили компромісу. Причиною цього протистояння залишалась незмінність позицій польського політичного проводу, в планах якого не було місця українській державі в Галичині. Тому на початку світової війни як представництво українських партій і груп була створена Головна Українська Рада (ГУР), яка організувала легіон Українських Січових Стрільців (УСС).

Значну увагу дисертант приділив висвітленню діяльності ГУР та створеної на її основі Загальної Української Ради (ЗУР), які спрямовували послідовну боротьбу українців за свою державність. Надії на успіх у цій боротьбі вони пов'язували з вірнопідданством цісарю. Проте австрійська політика щодо українців не була такою щирою і визначалася непослідовністю та лавіруванням між українцями і поляками, що значно загострювало суперечності між обома народами.

Значний вплив на польсько-українські взаємини, як обгрунтовує дисертант, мали події, пов'язані з революцією 1917 р. у Росії (проголошення УНР, підписання у Бресті 9 лютого 1918 р. договору між Австро-Угорщиною та УНР щодо Східної Галичини і Північної Буковини, визначення кордонів між Польщею та Україною). Коли з українського боку договір був сприйнятий з великим задоволенням, то реакція поляків була протилежною. Східна Галичина перетворилася в край, який у недалекому майбутньому став ареною, де конфронтація переросла у відкриті бойові дії.

У третьому розділі «Українська проблема у політиці Другої Речіпосполитої та польських політичних угруповань» увага зосереджена на дослідженні концепцій головних польських угруповань щодо українського питання, розгляді воєнного протиборства в період ЗУНР, аналізі політичної боротьби навколо східногалицької проблеми та її обговорення на Паризькій (1919 р.) і Ризькій (1921 р.) мирних конференціях. Висвітлюючи ці питання, дисертант аналізує також суспільно-політичну ситуацію у Східній Галичині.

У розділі наголошується, що для відродженої у 1918 р. Другої Речіпосполитої найголовнішою причиною її слабкості була національна структура суспільства, 30 відсотків якого становили національні меншини, найчисленнішою з яких була українська. У зв'язку з цим у дисертації розглядаються дві основні концепції розв'язання українського національного питання, які увиразнилися у польській політичній думці: інкорпораційна, сформована національно-демократичним табором (ендецією) і федералістська, вироблена і підтримувана Ю.Пілсудським та його оточенням. Обидві концепції обґрунтовували польські претензії на західноукраїнські землі і відрізнялися між собою лише засобами досягнення мети.

Події 1918-1921 рр., Ризький договір 1921 р. засвідчили фактичну перемогу програми ендеків, які ставили за мету побудувати державу лише для польської нації і боролися з усім, що суперечило їхнім планам. Тобто, ендеки домагалися повної полонізації української Східної Галичини. У дисертації досліджується зміна політичних поглядів пілсудчиків, а також концепція Т. Голувка про надання Східній Галичині автономії, проект М. Недзяловського щодо територіальної автономії краю; програма галицьких соціалістів А. Гаузнера та Г. Левенгерца про прилучення краю до складу Польщі як її органічної частини з одночасним обстоюванням тези щодо надання українському населенню культурно-національної автономії в межах Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств. Розглядаються також проекти програм Польської партії людової «П'яст», Польського стронніцтва «Визволєнє» тощо.

Дисертант розглядає воєнне протиборство поляків і українців у листопаді 1918 - червні 1919 рр., з'ясовує стан та чисельність українських і польських збройних сил у Львові напередодні 1 листопада 1919 р., висвітлює хід подій в ніч на 1 листопада та в наступні дні, які обумовили утворення Державного секретаріату і проголошення ЗУНР. Водночас докладно і арументовано проаналізовано прорахунки та помилки командування армії ЗУНР при обороні Львова та в ході воєнних дій на теренах Галичини і Лемківщини, заходи уряду, спрямовані на зміцнення обороноздатності республіки.

На числених фактах дисертант довів, що війна ще більше поглибила ненависть між поляками й українцями. Перемога поляків означала ліквідацію Української держави та всупереч волі місцевого населення прилучення української території до складу Другої Речіпосполитої.

Ухвалена Найвищою Радою постанова щодо Східної Галичини не розв'язувала питання про її остаточний політичний статус і не давала Польщі юридичного права володіти цим краєм. На основі широкого фактичного матеріалу автор дисертації довів, що восени 1919 р. політична ситуація навколо української проблеми складалася на користь Польщі. Поразка армії УНР у війні з Денікіним підштовхувала С. Петлюру до союзу з Ю.Пілсудським. Це призвело, зрештою, до договору УГА з Денікіним та остаточного розколу між галицькими і наддніпрянськими українцями. 2 грудня 1919 р. делегація наддніпрянських українців, очолювана міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким у Варшаві склала декларацію, в якій розглядала східногалицьке питання як внутрішньопольське та зрікалася своїх прав на Східну Галичину. Успіхи Добровольчої армії схилили держави Антанти до сприяння стабілізації Польської держави. 21 листопада Найвища Рада за пропозицією представників Франції ухвалила рішення про надання Польщі 25-річного тимчасового мандата на управління Східною Галичиною. Затверджено було також статут про автономію території на схід від Сяну. Лише через 25 років референдум мав вирішити долю цього краю. Однак ця ухвала не була втілена у життя. Вона спричинила негативну реакцію у Варшаві та хвилю ініційованих польською владою протестів у всій державі. Під впливом цього на англо-французьких переговорах було вирішено тимчасово скасувати дію статуту щодо Східної Галичини, насамперед про 25-річний мандат Польщі на управління цією територією. Такі рішення свідчили, як доводить дисертант, про перемогу польської дипломатії на Паризькій мирній конференції. Східногалицьке питання на Паризькій мирній конференції піднімалося залежно від того, наскільки цього вимагала міжнародна обстановка. Для великих держав воно мало другорядне значення. Польща зуміла домогтися прихильності Антанти і США, вдало жонглюючи антибільшовицькими гаслами. Однак проблема Східної Галичини залишалася нерозв'язаною, що і надалі було джерелом напруження та непевності.

У контексті боротьби поляків за Східну Галичину дисертант проаналізував стосунки Ю.Пілсудського з УНР. У планах головного командування Війська Польського, які виходили з доктрини країн Антанти і США, Україна повинна була стати бар'єром між Польщею і Росією. На досягнення цієї мети і спрямована була політична конвенція між урядами УНР та Польщі, підписана у Варшаві 21 квітня 1920 р. Автор показав умови договору, дав йому оцінку, охарактеризував реакцію на нього як з українського, так і з польського боку. У дисертації розглядаються також цілі та наслідки польсько-українського наступу проти радянських республік, успіхи якого виявилися тимчасовими. А конференція з урегулювання європейських економічних проблем у бельгійському місті Спа висвітлила різні підходи до польського питання і східногалицьких земель. На це насамперед вплинули, на думку дисертанта, англо-французькі суперечності щодо Росії: Франція не йшла на жодні стосунки з Москвою, а Англія підписала з Росією вигідний торговий договір. Тому Ллойд Джордж наполягав на перемир'ї поляків з більшовиками. Конференція у м. Спа зобов'язувала Польщу укласти перемир'я з Росією.

Радянсько-польські переговори розпочалися в Ризі 21 вересні 1920 року. У їх ході 12 жовтня було підписано прелімінарний мирний трактат, за яким Польща визнавала УСРР, а радянська сторона - польські східні кордони. Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р. між Польщею і радянськими республіками, Росією і Україною визнавав належність Східної Галичини до Другої Речіпосполитої. До Польщі відходили також Волинь, Полісся і Холмщина. Ризький мирний договір став першим правовим актом, який визнавав входження Східної Галичини до Польщі й засвідчив ще одну перемогу польської зовнішньої політики. Протести українців залишалися безрезультатними.

Чільне місце в дисертації займає аналіз суспільно-політичної ситуації в Галичині та з'ясування політико-правового статусу українського населення. Докладно висвітлено внутрішню політику Польщі, спрямовану на повну інтеграцію Східної Галичини у складі Другої Речіпосполитої. Заходи для цього розпочалися, вважає дисертант, уже влітку 1919 р., а на межі 1920-1921 рр. почалася ліквідація адміністрації, яка досі існувала в регіоні. Повномасштабні заходи стримувалися, оскільки ще остаточно не були вирішені міжнародно-правові норми державної належності цієї території.

Полонізації краю, доводить дисертант, сприяв ухвалений 10 липня 1919 р. закон «Основи земельної реформи», згідно з яким на сході країни повинні були створюватися господарства колоністів-осадників. У зв'язку із «земельним голодом» осадницькі господарства стали джерелом постійної напруженості та міжнаціонального протистояння в краї.

У контексті заходів, спрямованих на інтеграцію Східної Галичини в складі Польщі, було проведено 1921 р. перепис населення, який повинен був аргументувати правомірність прилучення нових територій до складу держави. Проти перепису, вбачаючи у ньому прагнення уряду сфальсифікувати етнонаціональну дійсність регіону, виступили емігрантський уряд ЗУНР та українські політичні партії. Їх підтримали селяни. Переписові був оголошений загальний бойкот.

Правові норми щодо українського населення Східної Галичини регламентувала Конституція 1921 року, яка передбачала певні свободи для національних меншин. Однак статті Конституції практично не впливали на реальність. У краї надалі панувала політика національної нетерпимості. Проводилися масові арешти серед усіх верств українського населення, обшуки та ревізії приватних помешкань, редакцій газет, приміщень українських суспільно-культурних товариств. Заборонявся випуск українських газет. Основною зброєю урядових кіл проти українського національного життя стала система освіти. Була здійснена повна полонізація Львівського університету, українці фактично позбавлялися можливості вчитися. На противагу цьому у Львові створювалася мережа нелегальної освіти, а в 1921 р. був створений таємний Український університет, який проіснував до 1925 р. Гостра політична проблема в галузі освіти, на думку дисертанта, стала також одним із джерел постійних польсько-українських конфліктів.

Антиукраїнським спрямуванням вирізнявся розроблений спеціальною комісією статут для Східної Галичини, ухвалений сеймом 26 березня 1922 р. під назвою «Закон про принципи загального воєводського самоуправління, зокрема Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств». Дисертант докладно проаналізував зміст цього закону і встановив, що закон набирав чинності з дня його проголошення. Однак, оскільки він не був конкретизований виконавчими інструкціями та постановами, то залишався на папері. Закон був прийнятий з тактичних міркувань і мав винятково пропагандистський характер. Цим кроком польська влада домагалася підтримки західних держав і остаточного визнання ними східних кордонів Польщі.

«Розв'язавши» у такий спосіб внутрішню східногалицьку проблему та розцінивши невизначеність західних держав у цьому питанні, польський уряд розпочав активну кампанію виборців до сейму та сенату. Для українського населення на виборах вводилися обмеження, чим польська влада мала намір забезпечити у новообраному сеймі достатню перевагу поляків над національними меншинами. У Галичині українські політичні партії оголосили бойкот виборам, який підтримали широкі верстви населення та Українська греко-католицька церква. Антивиборну кампанію розгорнула українська преса, проводилися масові мітинги, членами УВО здійснювалися диверсійні акції. Відповідні заходи вжив і польський уряд - було зміцнено поліцейський апарат, збільшувалася чисельність гарнізонів, відновлено діяльність надзвичайних судів. Перед світовою громадськістю було заявлено, що українці готують повстання, і нібито на противагу цьому проводилися масові арешти. Проте ці заходи уряду не призупинили бойкоту виборів з боку українського населення.

Дисертант зазначає, що після закінчення українсько-польської війни та встановлення польської адміністрації у Східній Галичині, українське політичне життя характеризується чи не найбільшою за все міжвоєнне двадцятиріччя консолідацією, засноване на прагненні українців зберегти свою державність. Масовий супротив східногалицького суспільства грунтувався на глибокому усвідомленні ним необхідності національної незалежності та подальшої боротьби за утворення суверенної держави.