Аграрна політика українських національних урядів (1917–1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрна політика українських національних урядів (1917-1921 рр.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

загальна Характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Переломні епохи в історії людства притягують особливу увагу дослідників. До таких періодів, безперечно, належать революційні події в Україні першої чверті XX ст. Активна і нерідко суперечлива участь народних мас у національно-демократичній революції 1917-1921 рр. Обумовила її переважно селянський характер. Всі нові уряди, які виникали на терені українських губерній колишньої Російської імперії, стикалися з аграрним питанням і змушені були шукати шляхів його вирішення.

У центрі уваги передової суспільної думки аграрне питання в Російській імперії перебувало з середини XIX ст. Певними віхами на шляху його вирішення були селянська 1861 р. та столипінська 1906-1911 рр. реформи. Пошуки шляхів аграрного розвитку активізувалися після лютневої революції 1917 р. Свої програми та концепції пропонували різні політичні сили, державні та громадські діячі. Розробка і проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для урядів Української Народної Республіки доби Центральної Ради та Директорії й Української Держави, склавши основний зміст їх аграрної політики. Підхід національних урядів до земельної справи визначав не лише долю селянства, а й взагалі шляхи української революції.

Підкреслимо, що аграрна політика розглядається нами як невід'ємна частина внутрішньої політики держави. Її основними напрямками виступають проведення земельної реформи та врегулювання поточних сільськогосподарських справ: поліпшення землеустрою, підвищення агротехнічного рівня обробку землі, забезпечення сільськогосподарським реманентом, що відігравало визначальну роль у житті селянства. Вирішення проблем сільськогосподарської галузі еволюційними засобами за умов воєнного часу обумовило відповідне спрямування державної діяльності: з'ясування принципових завдань в аграрній галузі, розробку шляхів їх реалізації та створення відповідної адміністративної мережі. Дискусії на урядовому рівні, відображаючи бачення аграрної політики з точки зору держави, інтересів певних класів та соціальних груп, не завжди охоплювали складність реальної ситуації. Втілення державної політики на місцях набирало форм, які здебільше не відповідали планам урядів.

Виходячи із наведених міркувань, актуальність дисертаційного дослідження визначається:

по-перше, необхідністю подальшого вивчення в сучасному контексті на підставі використання нового історіографічного та джерельного матеріалу маловідомих аспектів історії української революції; по-друге, науковою зацікавленістю в глибокому комплексному аналізі розробки українськими урядами шляхів розв'язання земельного питання як спроби пошуку в екстремальних умовах варіантів задоволення селянських інтересів; по-третє, науковою цінністю теми стосунків держави і селянства в період української революції; по-четверте, необхідністю переосмислення досвіду минулого в зв'язку з сучасними проблемами, адже наприкінці XX ст. Українська держава знову повертається до проблеми приватної власності на землю, експерименти із якою проводили українські уряди в роки революції; по-п'яте, відсутністю в сучасній вітчизняній історіографії спеціальних робіт з аграрної політики українських національних урядів, для яких би ця тема стала об'єктом дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами полягає в тому, що дисертація виконана в межах держбюджетних тем кафедри історії України Дніпропетровського держуніверситету №105-95 «Історико-культурний розвиток Наддніпрянщини XVII-XX ст.» та №05-81-98 «Українське суспільство XVII-XX ст. у контексті трансформації національної самосвідомості».

Мета і основні завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки. Мета дисертаційної роботи полягає у з'ясуванні змісту й напрямків розробки та впровадження національними урядами аграрної політики на різних етапах творення української державності, її еволюції в залежності від впливу інтересів різних політичних сил та соціальних верств.

Досягнення мети роботи передбачає вирішення таких науково-дослідницьких завдань:

- вивчити стан земельних відносин в українському селі напередодні лютневої революції 1917 р., з'ясувати його вплив на загострення соціально-економічних протиріч під час української революції та висвітлити підходи до способів вирішення аграрного питання українських політичних партій;

- простежити еволюцію аграрної політики на прикладі діяльності урядів Української Народної Республіки доби Центральної Ради та Директорії і Української Держави;

- визначити напрямки та сутність земельних заходів, їх юридичне та економічне обґрунтування, дослідити процес створення інституту державних органів в справі розробки та втілення аграрної реформи;

- з'ясувати реакцію державних установ та суспільних верств, зацікавлених у вирішенні українськими урядами земельного питання, в першу чергу, ставлення селян;

- висвітлити вплив екстремальних обставин воєнного часу на розробку аграрної політики;

- узагальнити досвід аграрних перетворень, проаналізувати як позитивні, так і негативні його результати.

Об'єктом досліджень виступає внутрішня політика українських національних урядів 1917-1921 рр. щодо селянства, політика в галузі аграрних відносин, її зародження, спрямованість та еволюція.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності урядів, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом української революції 1917-1921 рр. Розробка урядових планів в земельній справі розпочалася в 1917 р. Центральною Радою. Верхня межа дослідження, яку згідно з сучасною історіографічною традицією, слід було б визначити моментом підписання 18 березня 1921 р. Ризької угоди, нами поширюється до кінця 1921 р. Саме в еміграції уряд УНР, оцінивши попередній досвід розробки аграрної політики та плануючи його реалізувати (під впливом повстанського селянського руху в Україні), зайнявся вдосконаленням своєї земельної програми.

Територіальні межі дослідження зумовлені проблемно-хронологічним характером роботи. Стосовно 1917-поч. 1919 рр. вони обгрунтовуються матеріалами Наддніпрянської України - 9 тогочасних українських губерній. Подальше існування республіканських урядів Директорії стосується перебування їх на обмеженій території України (червень - листопад 1919 р., травень - червень 1920 р.) та в еміграції.

Джерельна база досліджень. Користуючись типолого-видовою класифікацією, запропонованою у наукових працях І.Д. Ковальченка, М.П. Ковальського, Л.М. Пушкарьова, С.О. Шмідта та ін., джерела з даної теми можна розбити за формальними ознаками на опубліковані та неопубліковані.

За принципом походження і цільового призначення опубліковані джерела розподіляються на такі групи: 1) законодавчі акти вищих органів влади: документи програмного характеру (універсали та декларації Центральної Ради, грамоти гетьмана П. Скоропадського); земельні закони та директивна документація земельних міністерств¹; 2) тематичні збірки документів і матеріалів²; 3) партійні матеріали - програми, статути, рішення з'їздів та конференцій з аграрного питання³; 4) економіко-статистичні матеріали⁴ з інформацією про загальний стан сільськогосподарських губерній напередодні і частково в період революції та громадянської війни; 5) періодична преса як суспільно-політичного характеру, так і фахова (загалом авторкою залучено близько 30 найменувань тогочасних періодичних видань різних політичних напрямків); 6) наративні джерела - спомини та щоденники провідних діячів республіканського⁵ та державницького⁶ напрямків і місцевих селянських ватажків⁷.

Неопубліковані джерела репрезентовані комплексом документів українських національних урядів 1917-1921 рр., переважна частина яких зберігається в центральних вітчизняних архівосховищах. Зокрема, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ) зосереджуються документи вищих органів влади: Центральної Ради та Генерального секретаріату (Ф. 1115 і 1063), Ради міністрів Української Держави (Ф. 1064), канцелярії Директорії (Ф. 1429). Характер цих документів, а саме: протоколи і матеріали засідань вищих органів влади, документи розпорядчого характеру, поточне відомче листування, - дозволяє з'ясувати основні напрямки урядової земельної політики.

Матеріали, що стосуються безпосередньо планів аграрних реформ і їх реалізації, зберігаються у фондах відповідних земельних міністерств, зокрема, у фонді міністерства земельних справ УНР доби Центральної Ради (Ф. 1060), Української Держави (Ф. 1061) та Директорії УНР (Ф. 1062). Це - земельні законопроекти і закони, матеріали діяльності урядових земельних комісій та нарад, статистичні матеріали щодо штатів та місцевих земельних органів, повідомлення з місць. Важливе значення для характеристики суперечностей тогочасних суспільних поглядів мають записки провідних урядовців стосовно різних аграрних програм. З'ясувати позицію лідерів української революції щодо вирішення земельного питання дають змогу також матеріали особистих фондів - В. Винниченка, С. Петлюри, І. Мазепи, Б. Мартоса, та Д. Дорошенка.

Реконструювати ставлення до впровадження аграрної політики на місцях дозволяють фонд Катеринославського губернського старости (за1918 р.) (Ф. 4541), фонди-колекції ЦДАВОВУ (Ф. 3158, 4465), в яких зберігаються рукописи неопублікованих праць М. Андрусяка «Історіографія державних змагань у 1917-1921 рр.» Та М. Сціборського «Аграрна політика України». Фонди 317 і 419 Центрального державного історичного архіву м. Києва характеризують внутрішню ситуацію в селах Київщини та Поділля за доби Української Держави. Реакцію селянства на урядові програми земельних перетворень простежено також на матеріалах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (Ф. 5, 17, 57) та Державного архіву Дніпропетровської області (Ф. 540, 561, 630, 831).

Документи українських національних урядів в земельній справі є важливим джерелом з історії аграрного питання періоду 1917-1921 рр. Їх вірогідність підтверджена взаємною перевіркою, співставленням з іншими видами джерел. Такий підхід дозволяє належним чином розкрити поставлені в дисертації завдання і всебічно висвітлити тему дослідження.

Наукова новизна теми й особистий внесок здобувача полягають у тому, що авторка з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження діяльності українських національних урядів 1917-1921 рр. у справі розв'язання аграрного питання. Використання комплексного підходу до оцінки внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливали на хід розробки та впровадження земельної реформи дозволило простежити еволюцію аграрної політики УНР доби Центральної Ради та Директорії і Української Держави. При цьому визначено особливості їхніх аграрних програм, виділено основні етапи розробки урядової політики, з'ясовано роль і місце аграрних комісій Української Держави в розробці земельної реформи та уточнено періодизацію їх діяльності. В суспільно-політичному та економічному контексті авторкою проаналізовано зміст та особливості низки законів і законопроектів, окреслено коло державних структур, які займалися розробкою земельних програм, відтворено механізм реалізації основних концепцій аграрних реформ, виокремлено роль і місце в розв'язанні земельної справи політичних партій та громадських організацій, встановлено взаємовпливи між українськими та російськими аграрними програмами різних політичних сил, з'ясовано орієнтири селянства в земельній справі, визначено перспективні напрямки досліджень аграрної історії доби 1917-1921 рр.

Теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що:

- вперше відтворено цілісну картину вирішення аграрного питання національними урядами 1917-1921 рр., визначено його зміст та напрямки діяльності державних структур стосовно розробки та реалізації основних концепцій аграрних реформ;

- фактичний матеріал дисертаційної роботи, основні положення, узагальнюючі висновки й рекомендації можуть бути використані при дослідженні проблем аграрної та політичної історії Наддніпрянської України ХХ ст. (внутрішньої та економічної політики, суспільно-політичних, соціальних і національних рухів). Результати дисертації можуть залучатися при написанні навчальних посібників та довідкових видань з історії України, в навчальній (розробці і читанні лекцій з вітчизняної історії) та краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були апробовані у доповідях та повідомленнях: на міжрегіональній науково-практичній конференції «Україна і Росія: досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва» (Дніпропетровськ, 1995); II науковому симпозіумі з аграрних проблем (Черкаси, 1997); Всеукраїнський науковій конференції «80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне» (Сімферополь, 1997); II міжнародній науковій конференції «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 р.» (Київ-Чернігів, 1998); III наукових читаннях з аграрної історії України та Росії, присвячених пам'яті професора Д.П. Пойди (Дніпропетровськ, 1998); підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу Дніпропетровського держуніверситету, в публікаціях.

Робота обговорювалась на засіданні кафедри історії України Дніпропетровського державного університету і дістала позитивну оцінку.

Структура роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. В її основу покладено хронологічно-проблемний принцип. Дисертація складається із вступу, 5-ти розділів, висновків, переліку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації складає 160 с. машинописного тексту, список джерел і літератури - 25 с. (нараховує 286 найменувань).

Основний зміст дисертації

земельний революція аграрний

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження та її актуальність, показується її зв'язок з науковими програмами Дніпропетровського держуніверситету, визначаються мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, характеризується джерельна база, розкривається наукова новизна та практичне значення розробки проблеми, ступінь апробації результатів дисертації, вказуються авторські публікації.

Перший розділ - «Історіографія, методологія і методика дослідження» - присвячено розгляду відповідних аспектів дисертаційної роботи.

Першу групу історичної літератури складають праці діаспорних дослідників, які в залежності від політичних переконань їх авторів поділено на два напрямки: прихильників республіканського (Української Народної Республіки) та державницького (Української Держави П. Скоропадського) таборів.

Основу історіографічної традиції республіканського напрямку заклали праці В. Винниченка, П. Христюка та М. Шаповала⁸. Серед наукових розвідок цього напрямку особливе місце посідають праці І. Витановича та К. Кононенка⁹.

В першій роботі висвітлюється суспільно-політична ситуація навколо земельної реформи, а в другій досліджуються соціально-економічні витоки української національної ідеї.

Державницький напрямок зарубіжних досліджень представлений пряцями Д. Дорошенка та П.Мірчука¹⁰. Їх позитивною рисою є досить грунтований аналіз аграрних програм консервативних політичних сил.

Звісно, відсутність доступу до архівних джерел знижує наукову цінність діаспорних робіт, так як їх спільною рисою є концентрація уваги на аналізі опублікованих актів земельного законодавства. Поза межами дослідження залишався сам процес його розробки та впровадження і реакція верств.

Другу групу літератури складають праці радянських та сучасних вітчизняних істориків. За підходами до оцінки подій та досліджуваної тематики умовно виділимо п'ять етапів у вивчені теми.

Особливе значення для постановки в історичній науці аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні мала епоха 1920-х років. Об'єктом вивчення для тогочасної науки, хоча й з точки зору більшовицької ідеології, стало широке коло питань політичної¹¹ та соціально-економічної історії української революції¹². Найбільшу наукову цінність зберігають праці В. Качинського економіко-статистичного характеру та з історії аграрної політики Української Держави¹³, яка оцінювалася ним негативно.

На другому етапі (середина 30-х - середина 50-х рр.) дослідження аграрної політики нерадянських режимів періоду революції в Україні практично припинилися. Переважаючими напрямками в історичній науці стали революційний рух українського селянства та боротьба більшовиків за селянські маси.

Основні наробки історичної науки середини 50-х - середини 80-х рр. стосуються в основному історії аграрної політики Радянської влади в Україні. В цей час було закладено теоретичну і методологічну бази дослідження соціально-економічних відносин в українському селі.

Початок перебудови в СРСР заклав передумови переходу до четвертого історіографічного періоду (середина 80-х - 1991 р.). Першою спробою відмовитися від старих ідеологічних догм при вивчені аграрних проблем української революції і громадянської війни стала монографія І.В. Хміля.

Значні зрушення у підходах до висвітлення української революції 1917-1921 рр. і її аграрної історії відбулися після проголошення незалежності України в 1991 р. П'ятий етап розвитку вже власне української історіографії характеризується появою загальних праць з історії України, в яких зроблено спробу вивчення деяких аспектів аграрної політики національних урядів. Безпосередньо теми цієї дисертаційної роботи стосуються останні роботи вітчизняних істориків. З нових позицій висвітлює становище у сільському господарстві України на рубежі XIX та XX ст. С.В. Сусоров¹⁹. У контексті історії селянської кооперації розглядається аграрна політика українських урядів у монографії В.І. Марочка. Основні віхи земельної політики Директорії в 1919 р. знайшли відображення в статті В.С. Лозового²¹ - автор грунтовно характеризує суть концепції соціалізації землі. Доповнює здобутки національної історіографії низка праць російських та західних дослідників, які стосуються аналізу концепцій аграрного розвитку Російської імперії першої чверті ХХ ст.

У останні роки з досліджуваної проблематики були підготовлені дисертаційні праці В.І. Борисова, О.В. Воронянського, С.Е. Мякоти, Ф.М. Проданюка та І.В. Шпекторенка, в яких відображені певні аспекти аграрної політики.

Таким чином, аналіз стану наукової розробки проблеми дозволяє зазначити, що у сучасній історичній літературі побічне висвітлення отримала законодавча діяльність українських урядів у галузі аграрних відносин. Ціла низка сюжетів стосовно поетапної розробки та впровадження різних концепцій земельної реформи, з'ясування ставлення до них широких верств селянства потребують поглибленого вивчення. Це зумовлює необхідність створення узагальнюючого дослідження з аграрної політики національних урядів, повного і об'єктивного висвітлення всіх аспектів вирішення аграрного питання в період революції 1917-1921 рр.

З метою вирішення поставлених у дослідженні завдань нами було використано такі загальнонаукові методи пізнання, як: аналіз, узагальнення, що знайшло своє відображення під час з'ясування сутності аграрного питання та визначення основних напрямків аграрної політики, її характерних рис. Серед власне історичних методів чільне місце посідає історико-генетичний метод, застосований при вивчені передумов, становлення та подальшої еволюції аграрної політики Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Саме цей метод дає можливість простежити процес розробки як партійних, так і урядових програм, з'ясувати їх особливості та встановити взаємозв'язки між ними. Використання історико-хронологічного методу (його проблемно-хронологічного різновиду) дозволяє виокремити в темі дослідження певні проблеми, визначити внутрішню періодизацію окремих етапів. Вивчення різних концепцій аграрних реформ зумовлює необхідність застосування історико-порівняльного методу, що відтворює синхронність і асинхронність динамічних фаз реформ. Історико-типологічний метод, який використано в процесі детального розгляду основних концепцій аграрних реформ дає можливість вперше в історіографії розробити типологію аграрних перетворень у період національно-демократичних революцій, з'ясувати сутність та особливості окремих типів реформ.

Дисертаційна робота базується на концепції української революції, викладеної в працях В.Ф. Верстюка, С.В. Кульчицького та В.Ф. Солдатенка, згідно з якою розкривається аграрна політика урядів Української Народної Республіки доби Центральної Ради та Директорії і Української Держави. Власна програма аграрних перетворень була розроблена і українськими радянськими урядами, проте її зміст в своїй основі визначався програмними положеннями загальноросійської більшовицької партії і через це у роботі не розглядається.

У другому розділі - «Соціально економічні витоки аграрного питання і постановка його в програмах українських політичних партій доби революції 1917-1921 рр.» - аналізується стан земельних відносин в українському селі напередодні 1917 рр. та пошуки політичними партіями шляхів розв'язання аграрного питання.

Найбільш гостра проблема земельних відносин пореформенної доби полягала у малоземеллі переважної більшості селянських господарств. Уряд Російської імперії селянською 1861 р. та столипінською 1906-1911 рр. реформами надавав можливість українським селянам пом'якшити певною мірою земельні протиріччя (зокрема, придбати землю та закріпити її в особисту приватну власність), не усуваючи їх зовсім. Кризові явища в сільськогосподарській галузі сконцентрували увагу селянських мас та політичних партій, які таким чином боролися за свій електорат, на аграрному питанні.

На загальному тлі малоземелля та незадовільного землеустрою привабливим об'єктом розподілу виявилося поміщицьке землеволодіння. За критерієм ставлення до приватної власності і, зокрема, великого землеволодіння позиції українських політичних партій доцільно розподілити на два напрямки: прихильників примусового відчуження (національно-демократичні та більшовицька партії), прибічників консервативних реформ.

Найбільш радикальною була висунута Українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР) концепція соціалізації (зрівняльного і безкоштовного наділення землею безземельного та малоземельного селянства). Проте механізм реалізації їх аграрної програми залишився невизначеним, переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП) націоналізації землі. Найбільш консервативних позицій дотримувалася Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), аграрна програма якої чітко визначилася у травні 1918 р. після встановлення гетьманської влади (примусове відчуження за певний викуп надлишкових земель з метою передачі їх малоземельним верствам селянства, скасування приватної власності відкладалося на майбутнє). Альтернативний шлях розв'язання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. Проте з часом КП(б) У відступила від визнаної раніше концепції соціалізації землі, еволюціонувавши до запровадження пріоритетності громадського обробітку землі.

Позиція українських консервативних політичних сил втілилася в програмах Української демократично-хліборобської партії та українського осередку конституційних демократів. Підготовлена ними концепція носила досить грунтовний (в економічному плані) та компромісний (в суспільно-політичному) характер: захист дрібної приватної власності, обмеження землекористування і викуп державою протягом певного часу понадлишкових приватновласницьких володінь.

Таким чином, постановка аграрного питання в програмах українських національно-демократичних та більшовицької партій зумовлювалася більше суспільно-політичними чинниками, поміркованість в галузі соціальних стосунків та економічні міркування були характерні для партій консервативного табору. Неспівпадання цих аспектів зумовило розробку відповідно двох концепцій аграрних реформ.

Третій розділ - «Розробка і впровадження концепції земельної реформи українськими урядами доби Центральної Ради» - присвячений характеристиці теоретичної частини аграрної політики урядів Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Аналіз аграрного питання у розділі ведеться у двох аспектах: суспільно-політичному та економічному.

Основні принципи земельної реформи в Україні сформувалися на селянських з'їздах навесні 1917 р. і остаточно визначилися І Всеукраїнським селянським з'їздом. В урядовій політиці вони знайшли відображення в «Декларації Генерального Секретаріату» від 27 червня 1917 р., згідно з якою для підготовки українським урядом земельної реформи створювалося Генеральне секретарство земельних справ. Проте досить тривалий час основні теоретичні і практичні заходи в аграрній галузі проводилися лише Тимчасовим урядом. Політика спрямування земельної реформи в еволюційне русло (заборона самовільних захоплень землі, передача її в оренду) досягла протилежного - зростання восени 1917 р. селянських заворушень. Це змусило український уряд узяти керівництво земельною реформою в свої руки.

При висвітленні діяльності державних земельних органів (місцевих - з липня, а керівних - з жовтня - листопада 1917 р.) провідне місце відводиться процесу розробки земельного закону, який пройшов декілька етапів. Ухвалений ІХ сесією Ради 18 січня 1918 р. закон декларував скасування приватної власності на всі землі, передаючи їх у зрівняльний і безкоштовний розподіл земельними комітетами серед трудового населення. Впровадження земельного закону Центральна Рада почала здійснювати після більшовицького відступу у березні 1918 р. Виявлені нами документи свідчать, що остаточно концепцію земельної реформи уряд В. Голубовича, більшість в якому становили українські соціалісти-революціонери, так і не розробив: земельний закон носив лише тимчасовий характер, до того ж він не регламентував економічний механізм реалізації реформи.

Село навесні 1918 р. жило своїм життям, займаючись стихійними зрівняльними переділами і поступово замикаючись в рамках натурального господарства. Проти такої державної політики виступили заможні і, частково, середні верстви селянства, очолювані консервативними партіями. На ґрунті неприйняття політики соціалізації розколовся і національно-демократичний табір. Таким чином, як в політичному, так і в соціально-економічному аспектах бажаних наслідків аграрна політика Центральної Ради не досягла.

У розділі робиться висновок, що розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.

Четвертий розділ - «Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних перетворень» - присвячено аналізу розробки основних заходів аграрної політики гетьманського режиму, а також з'ясуванню ставлення до неї селянства.

Спрямованість земельної політики уряду П. Скоропадського визначалася перш за все прорахунками аграрної програми Центральної Ради. Основними принципами гетьманської реформи уряд проголосив примусове державне втручання в хід реформи та забезпечення доступними засобами земельних потреб безземельного і малоземельного селянства. До розробки земельної реформи в інтересах селянства, хоча й поміркованого характеру, український уряд неодноразово спонукали представники німецько-австрійського командування.

Розробка основних заходів аграрної політики Української Держави пройшла два етапи. Основним змістом першого (травень - липень 1918 р.) стало вирішення найбільш гострих проблем земельних відносин. Так, першочерговим завданням Ради міністрів були перегляд наказу фельдмаршала фон Ейхгорна про примусові посіви та підготовка земельного закону, що регламентував порядок набування землі. Останній земельний акт, затверджений гетьманом 14 червня 1918 р., надав селянам можливість купувати земельні ділянки не вище 25-ти десятинної норми. З метою реалізації цього закону уряд Української Держави розробив систему заходів: дозволив затвердження земельних угод, реорганізував місцеву земельну адміністрацію, зайнявся питанням довгострокової оренди. Забезпечення землею покладалося на Державний земельний банк з його спеціальною системою кредитування. Проте, землевласники не підтримали урядові заходи, а несприйняття основними масами земельної політики обумовило розгортання селянського повстанського руху влітку 1918 р.

Зміст наступного етапу (серпень - грудень 1918 р.) аграрної політики Української Держави склала розробка основного земельного закону. Це завдання гетьман переклав на створювані одна за одною три аграрні комісії міністерства земельних справ (МЗС), уточнення періодизації та діяльність яких детально викладається в матеріалах розділу. Широке коло урядовців, науковців та представників політичних партій зайнялося вивченням земельних проблем. Наслідки їх співробітництва втілилися у двох земельних законопроектах. Полярні погляди учасників аграрних комісій на можливі шляхи земельної реформи обумовили відхилення вже досить грунтовного проекту комісії В.М. Леонтовича.

У цілому, уряд Української Держави грунтовно підійшов до розробки проблем земельної реформи, переносячи основний акцент на її економічний аспект: завдяки зверненню до надбань дореволюційного аграрного законодавства ця спроба вигідно відрізнялася від політики Центральної Ради. Проте ігнорування суспільно-політичної ситуації обумовило невдачу розроблених керівництвом Української Держави планів реформи сільськогосподарської галузі.

У п'ятому розділі - «Аграрна політика УНР періоду Директорії кінця 1918-1921 рр.: пошуки варіантів розв'язання земельного питання» - характеризується завершальний період аграрних експериментів українських національних урядів.

Розробка програми діяльності Директорії в сільськогосподарській галузі охоплює два етапи: перший - кінець 1918-1919 рр. - репрезентований втіленням традицій земельної політики Центральної Ради, а саме - вдосконаленням програми соціалізації, другий - 1920-1921 рр. - характеризується еволюцією поглядів основних діячів уряду в напрямку встановлення дрібної селянської власності на землю.

Основи аграрної політики Директорії УНР заклали земельний закон від 8 січня 1919 р. та закон «Про додаткове наділення землею козаків Української Народної Республіки» від 18 січня 1919 р. Згідно з ними земля безкоштовно переходила в розпорядження держави, переважна увага приділялася створенню дрібних селянських господарств (в межах від 5-6 до 15 десятин), претендували на земельний фонд УНР за рахунок додаткового наділення 1-2 десятинною ділянкою і військовослужбовці. Терміни та детальний механізм реалізації земельної реформи регламентувались низкою допоміжних актів законодавчого характеру, підготовлених у січні - березні 1919 р.

Недостатнє фінансове забезпечення потреб реформи, мобілізація до діючої армії службовців земельних управ обмежували практичні заходи на звільнених від більшовицьких військ територіях влітку 1919 р. до з'ясування земельного фонду та контингенту населення, яке претендувало на отримання земельного наділу. Загалом же компетенція земельного міністерства, яке перебувало в Кам'янці, розповсюджувалася на незначну територію. Селянство ухилялося від підтримки влади, яка виявилася неспроможною провести обіцяну реформу, що яскраво проявилося при зборі врожаю влітку 1919 р. Не сталося істотних зрушень у вирішенні принципових питань земельної реформи й восени 1919 р.

Навесні 1920 р. уряд УНР отримав можливість (у зв'язку з польсько-українським наступом) по-новому врегулювати проблеми земельної реформи. Пропагувалися такі форми, як продаж державних земель приватним особам. Процес розробки нового земельного закону тривав вже в еміграції, проте в 1920 р. так і не був завершений.

Підготовка аграрної реформи, спроможної конкурувати з більшовицькою, значно активізувалася після підписання Ризької угоди 1921 р. Наслідком теоретичних пошуків провідних діячів уряду УНР став висновок про спорідненість основних положень більшовицького і республіканського земельних законодавств. Засвідчивши необхідність зваженого ставлення до приватної власності на землю, а також включивши до своєї програми захист інтересів не лише незаможного, а й середнього селянства, так званого хліборобського населення, керівники республіканських сил таким чином визнали непридатність концепції соціалізації землі для практичного втілення.

Отже, протягом 1919-1921 рр. аграрна політика урядів Директорії УНР зазнала складної ідейної еволюції. Набутий досвід втілився у низці розроблених міністерством земельних справ законопроектів, причому основні пошуки стосувалися проблеми існування приватної власності на землю та введення плати за землекористування.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Постановка аграрного питання в роки революції і громадянської війни 1917-1921 рр. була обумовлена соціально-економічними чинниками, визначальне місце серед яких належало малоземеллю. Пошуки політичними партіями шляхів вирішення земельної справи спрямовувалося в основному на розробку планів наділення селянства землею.

Зміст підготовлених українськими національними урядами аграрних програм втілився у двох концепціях. Республіканські сили, зокрема, уряд УНР на чолі з В. Голубовичем, запропонували програму соціалізації землі - зрівняльного та безкоштовного її розподілу в користування незаможних селянських верств, вдосконалену в подальшому Директорією УНР. Консервативні національні сили Української Держави П. Скоропадського виробили помірковану аграрну реформу, спрямовану на створення за рахунок викуплених у великих землевласників земель трудового середнього землеволодіння. Питання власності на землю, яке лежало в основі всіх дискусій, пройшло шлях від повного скасування у 1917-1918 рр. Центральною Радою до визнання Директорією УНР у 1920-1921 рр.

Процес розробки аграрних реформ різними урядами розпочинався із заснування земельного міністерства та підпорядкованих йому урядових структур, які безпосередньо займалися відповідною підготовкою юридичних та економічних аспектів реформи та створенням мережі місцевої земельної адміністрації. Окремим інститутом аграрної політики стали урядові комісії, практика скликання яких набула особливого розвитку за часів Української Держави. Позитивною рисою їх діяльності було поєднання суспільно-політичних аспектів земельної реформи (з'ясування громадської думки) з економічними розрахунками провідних фахівців сільськогосподарської галузі.

На ґрунті земельної реформи перетнулися інтереси різних верств суспільства, адже в результаті її впровадження зачіпалися економічні інтереси значної частини населення. Неврахування їх обумовило наростання опозиційних настроїв в середовищі фінансових кіл, великих землевласників, викликало непорозуміння інтелігенції з селянами та поглибило розкол між різними його прошарками.

Аграрна політика українських урядів формувалася під впливом екстремальних чинників воєнного часу. Зокрема, присутність німецько-австрійських військ за доби Центральної Ради відігравала негативну роль, а за часів Української Держави - позитивно-спонукаючу. Проте вплив зовнішніх сил був непослідовним і спрямованим на задоволення прагматичних інтересів своїх держав.

Набутий українськими урядами 1917-1921 рр. теоретичний та практичний досвід підготовки земельної реформи засвідчив неможливість її здійснення еволюційними засобами під час революційних подій. Нерідко намагання селян пришвидшити законне отримання землі завершувалося її самочинним захопленням. Поряд з планами наділення широких верств селянства землею багатогранність аграрного питання вимагала розробки низки інших важливих для розвитку сільськогосподарської галузі заходів та певного часу для їх апробації.

Основні положення дисертації знайшли своє відображення у таких публікаціях

1. Ковальова Н.А. Політична боротьба навколо аграрного питання на Катеринославщині в 1917 р. // Історія та культура Подніпров'я: Збір. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1998. - С. 161-167. - 0,4 др. арк.

2. Ковальова Н.А. Розробка Директорією УНР планів земельної реформи (січень-березень 1919 р.) // Збірник наукових праць молодих вчених. - Історія. - Вип. 1. - Дніпропетровськ: Арт-Пресс, 1999. - С. 57-65. - 0,5 др. арк.

Ковальова Н.А. Українська Держава П. Скоропадського та селянство: протистояння на грунті аграрного питання // Бористен. - 1999. - №5. - С. 19-20. - 0,4 др. арк.

Ковальова Н.А. Аграрні комісії Української Держави: участь у розробці земельного питання (серпень-грудень 1918 р.) // Придніпровський науковий вісник. - 1998. - №106 (173). - 0,63 др арк.

Ковальова Н.А. Аграрна політика Директорії УНР 1920-21 рр.: пошуки варіантів розв'язання земельного питання // Питання аграрної історії України та Росії (ХVІІІ-ХХ ст.): Матеріали третіх наукових читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. - С. 155-159. - 0,3 др. арк.

Ковальова Н.А. Проблема земельної реформи в українській пресі (1917 - п. 1918 рр.) // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. - Доповіді і повідомлення на всеукраїнській науковій конференції 14-16 листопада 1997 р. - Сімферополь, 1997. - С. 62-63. - 0,2 др. арк.

Размещено на Allbest.ru