Українські політичні середовища Галичини у ставленні до Польщі (1925- 1932рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК - 9 (477. 8) «1925-1932»

УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ СЕРЕДОВИЩА ГАЛИЧИНИ У СТАВЛЕННІ ДО ПОЛЬЩІ (1925 - 1932 рр.)

07. 00. 01 - Історія України

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Львів - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського державного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор КОНДРАТЮК Костянтин Костянтинович, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського державного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор СЛИВКА Юрій Юрійович, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, м. Львів

Кандидат історичних наук, доцент ЗАЙЦЕВ Олександр Юрійович, доцент кафедри історії України Українського державного лісотехнічного університету.

Захист відбудеться 12 жовтня 1999 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 35. 051. 12 у Львівському державному університеті імені Івана Франка (м. Львів, 290602, вул. Університетська, 1).

Актуальність теми. Інтегрування України в Європу та загальноєвропейські структури є неможливе без означення взаємовідносин із Польщею, чия історична доля переплетена з життям українського народу в минулому. У наш час актуальним є об'єктивне вивчення усього комплексу українсько-польських стосунків в історичному аспекті, що допоможе врахувати попередній досвід стосунків між нашими народами, необхідний для прогнозування майбутніх взаємовідносин між двома державами. У цьому контексті окремого всебічного дослідження вимагає проблема ставлення до Польщі та польської влади українських політичних середовищ, які виникали у 20-х - 30-х роках ХХ ст. на тих українських землях, що входили до складу Польщі, і які значно впливали на політичне життя загалом. В українській історичній науці є чимало досліджень, присвячених діяльності та формуванню різних політичних партій та громадських об'єднань, які діяли на теренах польської держави, однак проблема ставлення їх до Польщі як фактор, що визначав їхню стратегію і тактику, а також впливав на широкий український загал, не була предметом окремого вивчення. З огляду на це, є наукова необхідність, спираючись на фактологічний матеріал, історичні документи, позбувшись ідеологічних стереотипів та нашарувань комуністичної догматики, що були характерні для радянської історіографії, проаналізувати динаміку ставлення українських політичних утворень до Польщі, до діяльності польських чинників, до політики польської держави щодо українського населення. У роботі застосовано системний підхід, який передбачає висвітлення проблеми ставлення до Польщі різних за політичним спрямуванням та орієнтацією українських течій, що значно підсилює актуальність теми.

Предметом наукового дослідження є: 1) ставлення українських політичних середовищ до самого факту окупації Польщею українських земель; 2) політична оцінка діяльності польської влади щодо українського громадянства та виявлення різними за політичною орієнтацією партіями і організаціями спільних тенденцій у формуванні позицій щодо Польщі; 3) відношення українських політичних середовищ до Польщі як фактор впливу на свідомість українського загалу; 4) розвиток ставлення українських політичних формувань до Польщі як чинник активних політичних акцій; 5) перенесення відносин українських політичних організацій та польської влади на міжпартійні та міжнаціональні зв'язки. Всестороннє висвітлення проблеми ставлення українських політичних середовищ до Польщі у 1925-1932 роках є неможливим без дослідження причинно-наслідкових зв'язків у польсько-українських стосунках даного періоду, а також факторів, які визначали ставлення тієї чи іншої політичної сили до Польщі.

Предметом дослідження є також і методи та засоби політичної боротьби, за допомогою яких українські партії виражали своє ставлення до Польщі: віча, демонстрації, мітинги, різного типу протести, міжнародні звернення, пропагандивні заклики, пресові публікації, програмні документи, збройна боротьба та інше.

Об'єктом наукового дослідження є усі тогочасні українські партії, які формували ставлення західноукраїнського громадянства до польської держави.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є: створення наукової концепції відношення українських політичних середовищ до Польщі, яке виражало політичну поведінку українців у 20-х - 30-х роках ХХ століття; означення ставлення до Польщі як наукової категорії, що лежить в основі мотивації політичної діяльності. При написанні дисертації ставилось завдання: 1) зібрати та систематизувати фактичний матеріал, подати повну та цілісну картину ставлення українських політичних середовищ до польської влади і її політики, до польської держави загалом; 2) спираючись на історичні факти, розкрити мотивацію стратегії і тактики різних партій щодо польської держави і її політичних чинників; 3) з'ясувати, як позначалася полярність «українські політичні середовища - польська влада» на суспільстві загалом і на українському громадянстві зокрема; 4) виявити політичні і соціальні причини ворожості чи співпраці українських партій та організацій і польської влади; 5) показати відмінності та спільні ознаки у ставленні до Польщі партій, які ставили перед собою різну політичну мету; 6) обгрунтувати причини політичних акцій, спрямованих проти польської держави чи на користь співпраці з нею.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації зроблено спробу проаналізувати ставлення різних політичних середовищ до окупаційної держави і її органів влади як один із визначальних чинників у мотивації політичної поведінки цих середовищ. У роботі показано, що відношення до Польщі є невід'ємним складником політичних доктрин різних за своєю суттю партій, розмежовано ставлення до Польщі як чинника політичної діяльності і ставлення до Польщі як політичного прикриття. Наукова новизна дослідження полягає і у намаганнях показати взаємозв'язок у відносинах українських політичних середовищ і польської влади, що дає можливість простежити взаємозалежність між цими двома політичними реаліями, які існували та функціонували в одній історичній площині, що виявлялося у взаємостимулюванні протистояння на різних рівнях - від психології - до зовнішньої політики.

Автор вводить у науковий обіг архівні матеріали, які ще не були предметом наукового аналізу.

Хронологічні рамки дослідження зумовлені еволюцією політичних середовищ, яка визначалася політичною ситуацією, що склалась на західноукраїнських землях в 20-х - 30-х рр. ХХ ст. в період їх перебування у складі ІІ Речі Посполитої. Нижня межа дослідження означена 1925 роком, що став переломним у формуванні ідеологій українських партій та організацій. У 1925 році було створено найвпливовішу українську партію тих часів - Українське національно-демократичне об'єднання, політична програма якого впливала не тільки на стратегію і тактику інших партій, але і на свідомість усього галицького громадянства. У цьому ж році Дмитро Донцов розпочав ширше розгортати свою публіцистичну діяльність, що стало важливим етапом у розвитку революційного націоналізму і націоналістичних організацій. У 1925 році колишні соціал-демократи на чолі з Чарнецьким створили комітет для підготовки створення Української соціалістичної партії, який пізніше стали називати соціал-демократичною групою “Вперед”, на основі якої було в наступному році створено Українську соціал-демократичну партію. 1925-1926 роки були переломними для комуністичних організацій в тому плані, що після 1925 року західноукраїнські комуністи почали працювати в правовому полі Речі Посполитої, заснувавши Сель-Роб.

Верхня межа дослідження - 1932 рік - була вибрана у зв'язку із радикальною зміною ставлення УНДО до Польщі, що виявилося на IV Народному з'їзді, головним питанням обговорення на якому було: перехід об'єднання на автономістичні позиції. Ця подія спричинила конфліктність у стосунках українських політичних партій та організацій, що певним чином вплинуло на громадськість і започаткувало процес переходу до “нормалізації” у відносинах із польською державою.

Територіальні рамки дослідження. Територіальні рамки дисертаційного дослідження окреслені межами тих українських земель, які після українсько-польської війни опинилися під владою ІІ Речі Посполитої, це Галичина і Західна Волинь, оскільки саме на цій території українці змогли найширше розбудувати партійне життя, а ставлення до Польщі було одним із головних факторів цієї розбудови. При цьому основний акцент зроблено на діяльності українських партій та організацій саме в Галичині, оскільки якраз ця частина України, перебуваючи разом із польськими землями у складі одної держави - Австро-Угорської імперії, має значно довший період співжиття з поляками у порівнянні з Західною Волинню.

Практичне значення дисертації. Результати дисертаційного дослідження знайдуть своє практичне застосування у викладанні курсу новітньої історії України на історичному та інших факультетах у вищих навчальних закладах України; вони можуть бути включені у навчальні кафедральні програми з метою поглиблення вивчення окремих тем. Проблема, поставлена в названій роботі, може стати основою відповідного спецкурсу. Визначальні положення і висновки, зроблені у дисертації, могли б бути використані для подальшого вивчення даної проблематики і для розробки нових концепцій дослідження історії міжнаціональних стосунків на Західній Україні в 20-х - 30-х роках ХХ століття, а також - для нових концепцій побудови українсько-польських взаємовідносин на сучасному етапі.

Методологічна основа дисертації. Методологічну основу даного дисертаційного дослідження складають принципи історизму, об'єктивності, системності, які дають можливість побудувати цілісну наукову концепцію, що відображає увесь спектр українських політичних середовищ та проблему їх ставлення до Польщі, до діяльності польських державних чинників, до польських громадсько-політичних організацій. У роботі застосовано порівняльний метод, який допомагає ототожнювати і диференціювати стратегічні лінії і політичні тактики різних політичних структур.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені на трьох наукових конференціях викладачів і аспірантів історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка, на науковій конференції Наукового товариства імені Тараса Шевченка, на міжнародній конференції, присвяченій історії Львова, яка відбулася у Львівському державному університеті імені Івана Франка в 1998 році, у шістьох наукових статтях і в книжці «УНДО, ОУН: ставлення до Польщі».

Структура дисертації. В основу побудови дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку літератури та джерел. Дисертація займає 199 сторінок, з них 21 сторінка - список літератури і джерел (с. 179-199), у якому - 350 найменувань.

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено її територіальні та хронологічні рамки, наукову новизну, визначено предмет наукового дослідження, сформульовано мету й завдання роботи.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база проблеми» показано, що проблема ставлення українських політичних середовищ 20-х -30-х років ХХ ст. до Польщі не була предметом окремого наукового дослідження, хоча жоден з істориків-дослідників міжвоєнного періоду історії України не міг оминути даної теми як невід'ємного складника політичного розвитку Галичини і Західної Волині.

Наукові і публіцистичні праці дослідників 20-х - 30-х років дають можливість зрозуміти політичні події через погляди заангажованих, або незаангажованих в цих процесах сучасників. Це стосується книг С. Томашівського, О. Назарука, В. Кушніра, М. Лозинського, С. Бандери, І. Камінського.

Окрему групу видань складають роботи радянської історіографії історії Західної України 20-х - 30-х років ХХ ст. Незважаючи на ідеологічний тиск на дослідників і тенденційні підходи до написання праць, радянська історіографія висвітлювала проблеми польсько-українських стосунків 20-х - 30-х років ХХ століття досить повно. Багато історичних фактів подавалося при дослідженні історії комуністичних організацій: Комуністичної партії Західної України і Українського селянсько-робітничого об'єднання. У дослідженнях радянських авторів повоєнного періоду і періоду застою можна зауважити менше ідеологічних нашарувань і посилення наукових критеріїв у характеристиці тих чи інших фактів. У цьому контексті слід назвати збірник матеріалів про діяльність КПЗУ і Сель-Робу під назвою “КПЗУ - організатор революційної боротьби” і книгу М. Панчука “Боротьба КПЗУ за організаційне зміцнення партійних лав і посилення впливу на маси”.

Що стосується загальноісторичних праць, то монографія С. Макарчука “Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма”, містить багатий фактологічний матеріал як про польсько-українські стосунки міжвоєнного періоду, так і про діяльність КПЗУ та її ставлення до проблем, пов'язаних із вирішенням національного питання на західноукраїнських землях. Аналіз політики польської влади в Галичині і на Західній Волині поданий в праці Ю. Сливки “Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії”. Книги, написані і опубліковані в період перебудови в Радянському Союзі, різняться від попередніх праць тим, що тут не тільки значно менше ідеологічних нашарувань, а і тим, що в них дуже часто спростовуються твердження попередніх видань. Це стосується монографій Ю. Сливки “Сторінки історії КПЗУ” і М. Панчука “Білі плями” героїчного літопису. Із історії Комуністичної партії Західної України”.

Протягом останнього десятиліття політичне життя Галичини і Західної Волині в 20-х - 30-х роках ХХ століття було переосмислене як в історичному, так і в політологічному та соціологічному планах, виникли нові концепції, відкинуто ідеологічні стереотипи радянської епохи. Дослідник І. Соляр зупинився на історії діяльності та ідеології УНДО в контексті його стосунків з іншими українськими партіями та з польською владою і з польськими політичними чинниками. Історія та проблеми ідеологічного розвитку Української соціал-демократичної партії досліджені І. Райківським. Стосунки українських націоналістичних організацій і польської влади та польських політичних партій розглядаються у роботі О. Багана.

У статті В. Макарчука і С. Макарчука “Доба суспільно-політичних полярностей і напруги” автори відійшли від традиційного описання фактів і заглибилися у вивчення взаємин польської влади з окремими представниками українських політичних середовищ. Це стосується і роботи М. Швагуляка “Пацифікація”, де автор описує не тільки події у Галичині і на Західній Волині під час “пацифікації”, але і внутрішні та зовнішні причини українсько-польської конфронтації, а також її вплив на західноукраїнське політичне життя.

Суттєво доповнює проблему наукова публікація Я. Дашкевича “Шляхи подолання упереджень. (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) ”. Автор висвітлює причини і наслідки українсько-польського протистояння в контексті історичного розвитку.

Оригінальні думки стосовно польсько-українських відносин міжвоєнного періоду подані в узагальнюючих працях українських авторів. У цих роботах багато уваги приділено стосункам українських політичних партій і польської влади.

У дисертації використано наукові та публіцистичні видання, опубліковані представниками української діаспори, серед яких праці учасників політичних подій 20-х - 30-х років. Даної проблеми торкаються і такі відомі дослідники історії українських націоналістичних організацій, як Зиновій Книш і Петро Мірчук, а також П. Мудрий, який подає інформацію про позиції католицьких партій 20-х - 30-х років стосовно відносин з польською державою, та М. Сосновський, який висвітлює проблему впливу вчення Дмитра Донцова на ставлення політичних чинників до Польщі.

Дана тема була досліджувана і польськими істориками: А. Щесняком, В. Шотою, В. Батовським та А. Гарліцьким. У своїх роботах А. Хойновський і Т. Пйотркевіч, Р. Тожецький приділили основну увагу вивченню ідеологічних аспектів конфронтації та спроб порозуміння у польсько-українських стосунках. Вагомі дослідження таких проблем були зроблені після початку політичної відлиги у польській державі, коли історики одержали можливість відступити від ідеологічних догм, прийнятих комуністичним режимом, і працювати, керуючись лише принципами науковості та історизму.

Таким чином, огляд літератури засвідчує, що комплексне дослідження даної теми відсутнє.

Джерела до даної теми умовно поділяються на чотири групи. Першою групою джерел є нормативні документи політичних партій та організацій; серед яких - рішення партійних конференцій, засідань центральних комітетів; резолюції та виступи на партійних з'їздах, мітингах; виступи послів до сейму; міжнародні апеляції; звернення до населення, заклики, опубліковані у збірнику «Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті» та у тогочасній періодиці.

Другою групою джерел є діловодчі документи українських та польських партій та організацій, юридичних та фізичних осіб, влади. Вони разом із нормативними документами були опрацьовані автором у Центральному державному історичному архіві України у Львові (фонди № 205 - “Прокуратура апеляційного суду у Львові”; № 309 - “Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів”; № 344 - “Українське національно-демократичне об'єднання”; № 351 - “Центральний комітет Українського Селянсько-робітничого об'єднання “Сель-Роб”, м. Львів”; № 358 - “Шептицький Андрей-Олександр (1865-1944), митрополит греко-католицької церкви, граф”; № 392 - “Українська парламентська репрезентація” та інші), Державному архіві Львівської області (фонди № 1 - “Львівське воєводське управління”; № 11 - “Львівський окружний суд”; № 108 - “Львівське повітове управління державної поліції”; № 110 - “Львівське міське староство”; № 139 - “Прокурор окружного суду”; № 243 - “Львівське міське управління державної поліції” та інші), Центральному державному архіві громадських організацій України в Києві (фонд № 6 - “Комуністична партія Західної України”), Архіву актів нових у Варшаві (фонди Президії Ради Міністрів та Міністерства внутрішніх справ).

Третьою групою джерел є матеріали міжвоєнної преси, зокрема таких газет і журналів: “Вперед”, “Голосъ народа”, “Громадський голос”, “Діло”, “Земля і воля”, “Мета”, «Наша правда», “Наша праця”, “Наша земля”, “Нова зоря”, “Новий час”, “Професійний вісник”, “Рада”, “Розбудова нації”, “Русский голосъ”, “Свобода”, “Сель-Роб”, “Dziennik Ludowy”, “Dziennik Lwowski”, “Lwowski Kurjer Poranny”, “Wiek Nowy” і інших.

Четвертою групою джерел є мемуари учасників політичних процесів міжвоєнного періоду, серед яких - спогади Ю. Артюшенка, О. Бойдуника, С. Ленкавського, О. Навроцького. Ф. Штика, Р. Дмовського.

У другому розділі - «Український революційний націоналізм і польська влада» - розглянуто еволюцію ставлення націоналістичних організацій до Польщі від часу створення Української військової організації до 1932 року. Протягом 1921-1923 років УВО сформулювала своє ставлення до Польщі, вважаючи її ворожою українській нації державою і проголосила свою безкомпромісність у боротьбі проти неї. УВО не визнала рішення Ради Амбасадорів та інших міжнародних угод, що закріплювали Галичину та Західну Волинь за Польщею. У 1926 році вийшла в світ книга Дмитра Донцова «Націоналізм», яка суттєво вплинула на розвиток ідеології націоналістичних організацій. Висловлюючи своє ставлення до перевороту Юзефа Пілсудського, лідери УВО заявляли, що діяльність Пілсудського є небезпечнішою для українців, ніж політика попередніх урядів, тому що, на думку УВО, прихильники санації завуальовують свої істинні плани щодо вирішення українського питання.

У названому розділі досліджено також ставлення до Польщі інших українських націоналістичних організацій, які 28 січня 1928 року на І-му Конгресі українських націоналістів разом із УВО об'єдналися в Організацію українських націоналістів. Першою вагомою акцією ОУН була друга саботажна кампанія, проведена влітку 1930 року, яка разом із «пацифікацією» стала кульмінацією українсько-польської конфронтації. Результатом цих подій було те, що стосунки ОУН і українських партій дещо погіршилися внаслідок того, що легальні партії під впливом тиску з польського боку відмежувалися від дій ОУН.

У діяльності ОУН початок 30-х років був відгомоном «пацифікації»: націоналісти намагалися використати дії польської влади для компроментації польської держави, водночас організовуючи боротьбу проти ініціаторів і виконавців «пацифікації», а також проти подальших спроб націонал-демократів налагодити діалог із польською стороною, що було ще одним наслідком «пацифікації».

Характер ставлення націоналістів до Польщі був зумовлений такими чинниками: 1) повоєнною міжнародною ситуацією, яка призвела до того, що західноукраїнські землі потрапили під владу Польщі; 2) політикою польської влади, що була спрямована на асиміляцію і повну інкорпорацію західноукраїнських земель в польську дуржаву; 3) розвитком теорії націоналізму, в процесі якого сформувалася ідеологія УВО-ОУН; 4) діяльністю інших українських партій; 5) думкою громадськості, яка не тільки впливала на діяльність різних організацій, але і вимагала її корекції.

У третьому розділі - «Українські католицькі організації і їх ставлення до Польщі» - показано специфіку стосунків українських консерваторів та польської влади, яка полягає у тому, що ставлення українських католицьких партій до Польщі різнилося від ставлення інших політичних середовищ тим, що католицькі партії у своїй діяльності переслідували іншу мету: поширення християнської етики і моралі на всі сфери громадського і політичного життя Західної України, пропаганда католицизму і сприяння його поширенню. Велике місце в ідеології католицьких партій займали консервативні ідеї, особливо ті, які були виражені в працях В. Липинського. Така специфіка не давала їм можливості вести жорстку політичну боротьбу, що впливало і на ставлення до Польщі.

4 серпня 1925 року було створено Українську християнську організацію, лідери якої декларували її аполітичність і лояльність до польської держави. Незважаючи на такі заяви, політика польської влади і польських чинників неодноразово викликала критику з боку УХО, що створювало протиріччя в діяльності організації. У жовтні 1930 року частина діячів УХО на чолі з С. Томашівським і О. Назаруком створили Українську католицьку народну партію, яка проголосила автономію Західної України у складі Речі Посполитої однією із цілей своєї діяльності, водночас висловлюючи протест проти «пацифікації». Основною причиною непорозумінь у стосунках польської держави з націоналістичними меншинами УКНП вважала централізм Речі Посполитої. Великий вплив на ставлення УКНП до Польщі мав єпископ Станіславський Хомишин, який закликав припинити будь-які виступи проти держави.

15 березня 1931 року було опубліковано послання митрополита Андрея Шептицького, у якому він закликав до створення ще одної католицької партії - Українського католицького союзу, яка повинна була легальними методами відстоювати розбудову українського громадсько-політичного, культурного та економічного життя. Лідери УКС (В. Дашкевич, В. Кузьмович та ін.) неодноразово заявляли, що українці не можуть відмовитися від боротьби за самостійність, але вони повинні утримуватися від надмірної ворожості до Польщі.

Спільною рисою УХО, УКНП, УНО, УКС була їхня лояльність щодо Польщі, продиктована християнською етикою, інтересами католицизму. Це спричинило відчуження, перш за все УХО і УКНП від решти українських партій, що сприяло тому, що УКС, створений у момент загострення конфліктності в українсько-польських стосунках, утримувався від заяв про визнання легітимності анексії Польщею Західної України.

У четвертому розділі - «Відносини з польською державою у політичній стратегії і тактиці москвофільських організацій» - акцентовано на тому, що москвофільські організації ніколи не вважали себе українським політичним середовищем, а їхня ідеологія була антагоністичною до ідеології українських чинників, їхню діяльність визначали зовсім інші фактори, ніж функціонування решти українських партій, відмінною була і їхня політична мета.

В 1923 році було прийнято програму Рускої народної організації, у якій проголошено, що РНО виступає за приєднання західноукраїнських земель до Росії, чим організація виступила проти анексії Західної України Польщею. РНО поставила українські і польські політичні чинники в один табір - як ворожі інтересам “руского” народу. Відсутність антидержавних гасел і критики польської держави привернули увагу влади, яка очікувала лояльності від москвофілів. Слабкість і застарілість політичної концепції не дозволили РНО виступити проти польської політики, і ця ж концепція утримувала організацію від відвертого співробітництва з владою. Водночас РНО неодноразово зверталася до неї з проханням сприяти діяльності москвофільських чинників. Однак польські політики розчарувалися у доцільності протегування москвофільських чинників на противагу українським. ІІІ з'їзд РНО, який відбувся у 1927 році, задекларував перехід РНО на автономістичні позиції і визнання анексії, при цьому не відмовившись від боротьби за об'єднання з Росією. Такі протиріччя у політиці організації спричинили її розкол, результатом якого було виникнення двох нових партій, Галицької рускої народної організації та Рускаої аграрної партії. В 1928 році ГРНО була перейменована на Руску селянську організацію, яка проголосила про свою лояльність до польської держави, запропонувавши угоду, згідно з якою у відповідь на визнання анексії польська влада повинна була надати РСО можливість ширше розгорнути свою діяльність.

У розділі п'ятому - “Проблема ставлення до Польщі в політиці Українського національно-демократичного об'єднання” - висвітлено причини створення УНДО і її місце у політичному спектрі Західної України у 20-х - 30-х роках ХХ століття. Рішення Ради Амбасадорів, “зміна віх”, внутрішньополітичні проблеми в польській державі призвели до того, що дотеперішні програми і тактика українських політичних партій стали неактуальними. Це породило суперечності як між партіями, так і всередині самих середовищ. Українська народна трудова партія, спадкоємиця Української національно-демократичної., не була винятком. Автор доводить, що саме ставлення до Польщі стало об'єднавчим фактором для політиків, які входили в різні групи УНТП, а також в УВО при створенні Українського національно-демократичного об'єднання. Тогочасне ставлення УНДО до Польщі базувалося на тому, що об'єднання відмовилося визнавати легітимність анексії західноукраїнських земель Польщею і проголосило кінцевою метою своєї діяльності створення незалежної української держави. При цьому в середовищі націонал-демократів існувала група прихильників (на чолі з В. Бачинським) визнання приналежності Західної України до Польщі і проголошення курсу так званої “реальної політики”, тобто боротьби за автономію Галичини і Західної Волині в складі ІІ Речі Посполитої. Що стосується позиції націонал-демократів стосовно перевороту, організованого Юзефом Пілсудським в травні 1926 року, то вона доводить, що УНДО покладало надії на певні зміни у ставленні польської влади до українців, зважаючи на попередні заяви прихильників санації. Сам же переворот як спосіб приходу до влади, був охарактеризований однозначно негативно, після чого націонал-демократи відмовились від будь-яких сподівань на поліпшення українсько-польських стосунків, що було виражене ними під час передвиборчої кампанії 1928 р. Вплив “пацифікації” на ставлення УНДО до Польщі полягав у тому, що об'єднання стало шукати виходу із конфліктної ситуації, яка склалася у стосунках українців і поляків, за допомогою спроб налагодження діалогу із польською стороною, водночас продовжуючи виступи проти антиукраїнських дій польської влади, розгорнувши у Лізі Націй кампанію викриття порушень прав людини в Польщі.

Ставлення УНДО до Польщі було спричинене такими факторами як: окупація Польщею західноукраїнських земель і несприйняття українським населенням польської влади, політика польської держави, яка викликала негативні оцінки з боку націонал-демократів і спричиняла еволюційність стосунків націонал-демократів і польської влади.

У шостому розділі - “Українські соціалістичні середовища: оцінка політики польської держави у програмних документах і політичній тактиці”- простежено особливості українського соціалізму, які полягають у тому, що він увібрав у себе і національну ідею, що, звичайно, виражалося у його ставленні до Польщі. 1 квітня 1923 року відбувся перший повоєнний з'їзд Української радикальної партії, який висловився проти анексії Галичини і Західної Волині Польщею і заявив, що, залишаючись соціалістичною партією, УРП виступила за створення української незалежної держави. У 1925 році радикали розпочали процес створення Української соціалістично-радикальної партії. 14 лютого 1926 року на своєму черговому з'їзді Українська радикальна партія об'єдналася з Українською партією соціалістів-революціонерів Волині, заснувавши УСРП. В опублікованій у 1927 році програмі УСРП було поміщено заклик до боротьби проти польської держави, яка вважалася боротьбою за національну і соціальну свободу. Соціалісти-радикали у своїй програмі висловили думку про те, що не тільки польська влада, але і всі польські партії і всі верстви польського суспільства є вороже налаштовані до українців. Що стосується ставлення УСРП до перевороту Юзефа Пілсудського, то соціалісти-радикали вважали, що переворот принесе українцям ще більші утиски, оскільки, незважаючи на заяви окремих політиків - прихильників санації, про толерування національних меншин, вони, на думку УСРП, нічим не відрізняються від попередньої влади. Прикладом того, що негативне ставлення до Польщі, спричинене політикою польської влади, часом виступало фактором об'єднання українських організацій, є спільний комунікат, прийнятий УСРП, УНДО і УСДП в часі “пацифікації“, а також їхній спільний передвиборчий блок на виборах 1930 року. Ставлення УСРП до Польщі протягом 1925-1932 років зазнало дуже мало змін, що забезпечило соціалістам-радикалам незмінну кількість прихильників і свідчило про ідеологічну стійкість та однорідність партії. Далі йдеться про історію виникнення та ідеологічний розвиток Української соціал-демократичної партії, про заборону УСДП у 1924 році через її зв'язки із комуністичною партією. У 1925 році частина соціал-демократів на чолі з Чарнецьким створила комітет для заснування Української соціалістичної партії. Група виступила за створення незалежної української соціалістичної держави, закликала українських робітників до боротьби проти польської влади. 8-9 грудня 1928 року на основі групи “Вперед” було створено Українську соціал-демократичну партію на чолі з Левом Ганкевичем. На виборах 1928 року соціал-демократи відмовилися блокуватися з польськими соціалістами, вважаючи, що вони є противниками українських національних інтересів, при цьому декларуючи, що УСДП підтримає їх у боротьбі проти тогочасного уряду. Така суперечність виявляла ідеологічну несформованість партії у ставленні до Польщі. Результатом “пацифікації” було те, що УСДП, усвідомивши свою слабкість, почала шукати союзників серед польських соціалістів, формуючи своє ставлення до Польщі скоріше з класових, ніж з національних інтересів.

У сьомому розділі - «Українські комуністичні та радянофільські середовища і Польща» розглядається еволюція ставлення КПСГ-КПЗУ до Польщі, починаючи від заснування партії. Ця проблема вперше постала перед галицькими комуністами в грудні 1920 року, коли представники Центральних комітетів КПСГ і Комуністичної робітничої партії Польщі домовилися про об'єднання обох організацій. КПСГ виступала за приєднання Західної України до радянської України, у той час як КПП обстоювала єдину соціалістичну Польщу. КПСГ, а пізніше КПЗУ відмовилася перейти на позиції автономізму, як того вимагала КПП, що, в свою чергу, була контрольована російськими комуністами. Останні примусили КПЗУ припинити свої антипольські виступи і проголосити лозунг про об'єднання усіх робітників і селян у боротьбі проти тогочасного польського уряду. Переворот 13 травня 1926 року був названий комуністами фашистським, а Пілсудський - диктатором. Невдовзі після перевороту ЦК КПЗУ заявив, що українським робітникам і селянам слід чекати посилення утисків з боку уряду. Однак будь-які спроби КПЗУ реально оцінити тогочасне політичне становище і, виходячи з цього, будувати свою політичну тактику і стратегію, спричинювали конфлікт із зверхниками, що призвело до розколу партії на КПЗУ-більшість, яка тепер трактувалася як агентура польського уряду і була виключена з партії в 1928 році, і КПЗУ-меншість. Після цих подій політика КПЗУ звелася до декларативних заяв про союз польської і української буржуазії у боротьбі проти Радянського Союзу та до створення штучних фронтів. У 1930 році комуністи висловилися за підтримку страйкуючих селян, але потім відмежувалися від них, зважаючи на участь ОУН у кампанії, що, звичайно, не відповідало ідейним постулатам партії.

В 1931 році КПЗУ висунула абстрактне гасло - про боротьбу за національне самовизначення аж до відокремлення, яке було узгоджене як з КПП, так із КП (б) У. Проте, незважаючи на це, західноукраїнські комуністи були піддані репресіям.

Комуністична партія Західної України формувала свою ідеологію під впливом, а в багатьох випадках під тиском Комуністичного Інтернаціоналу, комуністичної партії більшовиків України, які були контрольовані російськими комуністами. Діяльність на території, вказаній у назві КПЗУ, вимагала оцінки політики польської держави з точки зору національних інтересів. До цього підштовхувала не тільки думка громадськості, але і політика польської влади. Це призводило до того, що ставлення західноукраїнських комуністів до польської влади було суперечливим.

У 1926 році комуністи визнали за необхідне влитися в правове поле ІІ Речі Посполитої, щоб ширше представити комуністичну ідеологію не тільки перед польськими політиками, але і перед західноукраїнською громадськістю. 10 жовтня 1926 року Українське соціалістичне об'єднання «Селянський союз» і Партія народної волі, що була під впливом москвофільської ідеології об'єдналися, створивши Українське селянсько-робітниче об'єднання (Сель-Роб). Посли Сель-Робу вступили до Українського парламентського клубу і виступали разом із іншими партіями у критиці польської політики, водночас ЦК Сель-Робу вів переговори з ППС про спільні виступи. Це викликало критику з боку лівих ортодоксів і розкол. Такі події призвели до того, що вже у передвиборчій кампанії 1928 року Сель-Роб висунув гасла, які визначалися не політичною ситуацією і не політикою польської влади, а лише інтересами комуністичних зверхників Сель-Робу. Сель-Роб більше звертав увагу на класові декларації, на критику українських партій, ніж на оцінку політичного становища на українських землях, відносячи як польську владу разом із польськими партіями, так і українські чинники до ворожого українським робітникам і селянам табору.

В розділі розкрито причини виникнення радянофільства в середовищі західноукраїнського громадянства і історію Української партії праці, як продовження Незалежної групи Української народної трудової партії. Ідеологія УПП, виражена у платформі, опублікованій в газеті «Рада» 22 травня 1927 року, являла собою синтез національно-демократичних ідей та радянофільства. УПП визнала, що єдина різниця між ідеологією УПП і УНДО полягає у тому, що УПП вбачає в Радянській Україні реально існуючу українську державу. Щодо ставлення до Польщі, то УПП заявляла, що вся польська нація є ворожою до українців. Метою своєї боротьби УПП вважала приєднання Західної України до Радянської, що відповідало меті КПЗУ. При цьому УПП відкидала соціалізм. Такі суперечності, а також занепад радянофільства сприяли популярності УПП. Ставлення до Польщі було єдиним фактором, за допомогою якого УПП змогла провести одного посла до сейму на виборах 1928 року. Після 1930 року УПП припинила свою діяльність.

У кінці дисертації зроблено висновки, у яких доведено, що ставлення українських політичних партій та організацій до Польщі формувалося під впливом таких суспільно-політичних та загальноісторичних факторів: 1) окупація польською державою Галичини і Західної Волині, закріплена повоєнними договорами, яка створила ідеологічну кризу в середовищі українських політиків і примусила політичні партії переорієнтовувати свої програми згідно з новими історичними реаліями, а також сприяла виникненню нових чинників, які виробляли свої ідейні принципи виключно під впливом внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації; 2) політика польської влади та польських державних чиновників стосовно українців спричинилась до того, що українські партії узалежнювали своє ставлення до Польщі від кожного окремого заходу її влади; це надавало цьому ставленню ситуативного і еволюційного характеру; 3) довоєнна політична спадщина українських партій, що виховала ціле покоління політиків, які звикли боротися за свої права, використовуючи легальні і демократичні методи і на основі цього будувати свої відносини з державою; 4) події Першої світової війни, проголошення незалежності України, які стимулювали виникнення нових тенденцій у взаємовідносинах між європейськими державами; навчили українських політиків відстоювати свої права силою зброї і сприяли виникненню в середовищі української політичної еліти ідеї про можливість відновлення української державності, що утримувало українські партії від співпраці з польськими чинниками чи польською владою і від визнання легітимності цієї влади. Це вносило елемент перманентності у ситуативність ставлення українських політиків до Польщі.

Українські політичні середовища у ставленні до Польщі мали декілька спільних рис: 1) негативна чи дружня налаштованість до польської влади була реакцією на її політику стосовно українців, що часом примушувало навіть лояльні до Польщі партії виступати з критикою її політики; 2) для українських партій ставлення до Польщі було тим фактором, який впливав на оцінку українським громадянством їх діяльності: за допомогою антипольських і антидержавних виступів вони намагалися піднести свій рейтинг; 3) ставлення до Польщі визначало рівень стосунків українських політичних партій та організацій з польською владою і польськими чинниками; 4) воно впливало на взаємовідносини між українськими партіями і організаціями; 5) вираження позиції стосовно польської держави і політики її влади на українських землях було обов'язковим компонентом ідеологічних концепцій та ідеологічного розвитку усіх, без винятку, політичних партій. Ставлення до Польщі було також засобом для проведення і корегування політики тієї чи іншої партії. Кожний із українських політичних чинників намагався використати його для досягнення певних цілей.

УНДО, ОУН: ставлення до Польщі. - Львів, 1998. - 80 с.