Італійська еміграція в Україні: джерела та шляхи формування, міжнародні зв’язки

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАІНИ

ІНСТИТУТ УКРАІНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІІ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ІТАЛІЙСЬКА ЕМІГРАЦІЯ В УКРАЇНІ: ДЖЕРЕЛА ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ, МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ

Спеціальність: Всесвітня історія

Бацак Костянтин Юрійович

Київ, 1999 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Розбудова зовнішньої політики сучасної України на принципах рівноправності та партнерства з іншими державами передбачає врахування і використання історичного досвіду її взаємин із зарубіжжям, основою яких було і залишається багатогранне спілкування в різних галузях суспільного буття. Вивчення історії міжнародних відносин України становить науковий та практичний інтерес з огляду на її поступову інтеграцію в систему європейського економічного, політичного та культурного співробітництва.

У цьому зв'язку актуальність дослідження діяльності італійців в Україні кінця XVIII - першої третини XIX ст., зумовлюється необхідністю відтворення історичного тла та з'ясування тенденцій українсько-італійських взаємин. У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд історії італійської еміграції має розкрити її місце і роль в економіці та культурі, урбанізаційних процесах України.

Предметом та об'єктом дослідження в дисертації є італійська еміграція (як сукупність італійців-емігрантів, що проживали в Україні), а також міграційні рухи на Апеннінському півострові та українських землях, які призвели до її формування.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 80-х років XVIII ст. до кінця першої третини XIX ст. - початковий етап діяльності італійської меншини України, коли почалося формування перших італійських громад.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження органічно пов'язане з науково-дослідною тематикою відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України «Українсько-європейські історико-культурні взаємовпливи (кін. XVIII - ХІХ ст.)», що виконується протягом 1997-1999 рр.

Враховуючи відсутність узагальнюючих праць з досліджуваної проблеми, визначено мету дисертаційної праці - комплексно висвітлити формування та діяльність італійської еміграції на початку 80-х років XVIII - в першій третині XIX ст.

Головна увага приділена вирішенню таких завдань:

- схарактеризувати попередні періоди італійської присутності на українських теренах;

- дослідити економічні й політичні передумови формування еміграційних процесів у італійських державах та імміграційного руху з Апеннін на українські землі;

- виявити напрямки імміграції з Апеннін, визначити шляхи формування італійських громад в Україні та професійний склад італійців-іммігрантів;

- висвітлити участь італійської еміграції в економічному житті України, міжнародних торговельних зв'язках українських портів;

- розкрити місце італійців у європеїзації міст та культурно-мистецьких процесів в Україні.

Методологічною основою дисертації є принципи історичного пізнання - об'єктивність та історизм. Основні методи дослідження - проблемно-хронологічний, порівняльний, аналітичний та статистичний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на основі широкого кола залучених до наукового обігу нових архівних та опублікованих джерел уперше здійснено комплексне дослідження італійської еміграції в її зв'язку з економічними, громадсько-політичними та культурними процесами, що відбувалися на українських землях та в країнах Західної Європи.

Практичне значення роботи передбачає, що її фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки можуть бути використані при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), підручників, узагальнюючих наукових робіт, вузівських та шкільних навчальних програм. Вони також можуть прислужитися фахівцям, які працюють над дослідженням проблем історії етнічних меншин в Україні, вивченням питань економічного та громадсько-культурного співробітництва України із західноєвропейськими державами. Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації доповідались на чотирьох наукових конференціях:

- міжнародній науковій конференції, присвяченій 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з'їзду «Регіональне і загальне в історії» (Дніпропетровськ, 1995);

- українсько-словацькій науково-практичній конференції «Україна і слов'янський світ» (Ужгород, 1996);

- міжнародній науково-практичній конференції «Проблемы греческой культуры» (Севастополь, 1997);

- міжнародній науково-практичній конференції «Україна, українці, українознавство XIX століття» (Київ, 1997).

Дисертація обговорювалась на засіданні відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України. Основний зміст дисертації викладений у семи публікаціях: трьох статтях у наукових збірниках та журналі, в тезах виступів на двох наукових конференціях та в двох проблемних рецензіях.

Структура дисертації зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження і складається зі вступу (містить історіографію та огляд джерел), трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації 217 сторінок, у тому числі список використаних джерел та літератури (317 позицій, 23 с.), діаграма (1 с.) та графік (1 с.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається предмет дослідження, хронологічні межі дисертації, мета й завдання, з'ясовується наукова новизна, практичне значення, характер апробації роботи, подається джерельна база та історіографія проблеми. Джерельну основу дослідження становлять архівні та опубліковані документи й матеріали, а також тогочасна періодика.

Головну частину джерельної бази дисертації становлять архівні документи. Найчисленнішими серед них є звіти митниць Російської імперії про приїзд і повернення на батьківщину італійців, паспорти і білети, що видавалися їм на право тимчасового проживання в українських губерніях (із зазначенням віку, професії, мети приїзду та строків перебування). Найбільше таких документів зосереджено у:

- фф. 442, 533, 1342 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві;

- ф. 1 Державного архіву Київської області;

- фф. 1, 2 Державного архіву Одеської області. Документи стосовно фахової діяльності вихідців з Апеннін у містах та селах України відклалися у справах фонду 2 Державного архіву Київської області;

- фф. 4, 17 та 59 Державного архіву Одеської області. Раніше не опубліковані статистичні дані про національний склад населення Одеси у 1834 р., були виявлені у справах особистого фонду професора Новоросійського університету М. Мурзакевича (Державний архів Одеської області, ф. 148).

Серед інших видів джерел, які дозволяють, зокрема, простежити процес розбудови італійських громад та їх участь у становленні торговельно-економічного співробітництва між українськими та італійськими портами, важливу групу складають опубліковані документи консульств італійських держав в Одесі, зокрема неаполітанського та тосканського.

До окремої групи джерел слід віднести записки сучасників - італійців, які мешкали в українських містах або відвідували їх під час подорожей південними околицями Російської імперії. Цінну інформацію про розбудову Одеси, розвиток її міжнародної торгівлі та зміцнення економічних взаємин з італійськими державами містить книга «Відомості про Одесу», опублікована у Флоренції 1817 р. анонімним італійцем-негоціантом. Факти з історії Одеси, статистику населення міста ( у тому числі й іноземців) зібрано в «Нарисі про місто Одесу», написаному 1834 р., неаполітанським віце-консулом в Одесі Де Рібасом на замовлення свого королівського двору. Велику кількість матеріалів з питань торгівлі чорноморсько-азовських портів з італійськими державами подано у «Подорожніх нотатках» вченого, інженера та дипломата Луїджі Серрісторі.

Важливим джерелом для написання дисертації стали щорічні статистичні збірники «Государственная внешняя торговля в разных ее видах». Вони містять цифрові дані про торгове мореплавство в чорноморсько-азовських портах, обсяги торгівлі Російської імперії з італійськими державами, найменування основних товарів експорту-імпорту. В них також публікувалися списки купців, які здійснювали міжнародну торгівлю в південних портах.

Багатий та різноплановий матеріал про участь італійців у громадському та культурно-мистецькому житті українського Півдня та міжнародних зв'язках цього регіону зосереджений у публікаціях газети «Одесский вестник», яка видавалася з 1827 р.

У вітчизняній та зарубіжній історіографії відсутні узагальнюючі праці з комплексу питань формування та діяльності італійської еміграції на українських теренах, становлення якої припадає на 80-ті роки XVIII - першу третину XIX ст.

Проте це не означає, що дослідники взагалі обминали цю проблему. Ще у першій половині XIX ст., почали з'являтися розвідки, автори яких ставили завданням висвітлення історії колонізації Причорномор'я і в зв'язку з цим розглядали окремі сюжети про італійських поселенців. Вони порушувалися насамперед у працях А. Скальковського, присвячених господарському освоєнню та економічному розвитку Новоросії в останні десятиліття XVIII ст.

Автор виділив окремі соціальні групи італійців-емігрантів, вказав на причини їх появи на українському Півдні та, не вдаючись до належного аналізу, відзначив заходи російського уряду щодо поселення колоністів з Апеннінського півострова.

На початку 1900-х років з'являються перші дослідження, де головним об'єктом вивчення стає італійська колонізація на півдні України наприкінці XVIII ст. Йдеться про працю Г.Писаревського «Вызов колонистов из Южной Европы и бунт корсиканцев», опубліковану в «Русском вестнике», яка пізніше увійшла окремим розділом до його монографії «Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в.».

Використовуючи відомості з ділових паперів Г.О. Потьомкіна, Г. Писаревський розглянув деякі передумови масової еміграції італійців на український Південь, вперше навів орієнтовну статистику переселенців, розкрив прорахунки імперських властей, які спричинилися до ліквідації італійських аграрних колоній. Разом з тим, автор поверхово поставився до визначення їхнього соціального складу: усі переселенці були віднесені ним до стану міського пролетаріату на тій підставі, що на час переїзду в Україну вони були безробітними. Подібна точка зору на це питання поділялася на початку XX ст., й іншими російськими дослідниками.

Радянські історики звернулися до проблем історії італійської еміграції, зокрема, питань колонізації вихідцями з Апеннін південної України, наприкінці 50-х років. О. Дружиніною в роботі «Северное Причерноморье в 1775-1800 гг.» був запропонований дещо новий погляд на цю проблему. Доповнивши дослідження Г. Писаревського виявленими в архівах статистичними даними, вона вперше висловила припущення, що більшість італійців-переселенців за фаховою спеціалізацією тяжіла до міст, чим пояснювався їхній масовий відтік з визначених урядом поселень у новозасновані українські порти. Окрім італійців-учасників організованого переселення 1782-1784 рр., О. Дружиніна виявила іншу окрему групу поселенців-вихідців з Апеннін - землевласників. У 60-80-х роках XX ст., ряд аспектів діяльності італійців-іммігрантів в Україні знайшов відбиток у монографіях, присвячених дипломатичним та економічним взаєминам, зовнішній торгівлі чорноморських та азовських портів, розвитку музичної культури Одеси. Помітне місце серед публікацій розглядуваного періоду посідає монографія В. Шишмарьова, присвячена висвітленню історії романських поселень у чорноморсько-азовському регіоні. Дослідник систематизував опублікований матеріал, головним чином, про італійців Одеси та Криму, звернув увагу на необхідність всебічного вивчення ролі італійців у культурному освоєнні регіону.

Діяльність італійців в Україні як самостійна наукова проблема вперше в історіографії була порушена і висвітлюється в працях М. Варварцева.

В його монографії «Украина в российско-итальянских общественных и культурных связях» розглядається ряд важливих аспектів суспільно-політичної діяльності італійців в Україні, їхня участь у російсько-українсько-італійських культурних контактах у першій половині XIX ст.

Дослідженню італійської присутності в культурному просторі України минулого століття присвячена інша праця М. Варварцева - «Італійці в Україні», де у формі історично-біографічного дослідження з'ясовується внесок італійських митців, освітян та науковців, у тому числі емігрантів, в інтелектуальну скарбницю України.

Поставлена в дисертації проблема привертала до себе певну увагу зарубіжної історіографії, передусім італійської, яка розглядає формування та діяльність італійської еміграції в Україні в контексті історичних процесів, що відбувалися в державах Апеннінського півострова. Перші публікації на цю тему з'явилися на початку XX ст.

Так, 1906 р., в Римі вийшла стаття викладача Новоросійського університету П. Сперандео, де подано огляд діяльності італійської громади Одеси від часу заснування міста. Автор відзначив її причетність до створення культурно-мистецького середовища міста, появи та функціонування італійських консульств, італійського благодійного товариства. Переважна частина наведеного тут фактичного матеріалу повторювала існуючі російські публікації.

Проте найбільше уваги в зарубіжній історіографії відведено питанням італійської колонізації українського Півдня. Висновки, зроблені О. Дружиніною стосовно тяжіння італійців-колоністів, залежно від фахової спеціалізації, до міст, підтвердив італійський дослідник Дж. Леві. Опублікувавши перелік емігрантів однієї з партій, що відбули протягом 1782-1783 рр., з Ліворно до Херсона, він показав, що всі переселенці були кваліфікованими працівниками, а відсоток землеробів серед них був мізерним. На основі документальних свідчень автор підтвердив факт повного ігнорування російським урядом потреб італійських колоністів після завершення їхнього розселення.

Питання італійської колонізації, а саме еміграції італійців-колоністів з Тоскани до Херсона, знайшли розвиток у праці Ч. Чіамо «Росія і Тоскана в другій половині XVII-XVIII ст. Сторінки історії торгівлі та мореплавства».

До окремих тем, пов'язаних з початковим етапом діяльності італійської еміграції в Україні, звертаються і зарубіжні дослідники. Так, у розвідках «Декабристський рух і брати Поджіо», «Італо-російські взаємини, друга половина XVII ст. - 1825 р.» Ф. Вентурі та «Студіях італо-російських зв'язків (з неопублікованими «Подорожніми нотатками» Луїджі Серрісторі)» Р. Різаліті особлива увага приділяється громадсько-політичним і культурним аспектам діяльності італійців в Україні.

Часом ці питання порушуються також у зв'язку з вивченням присутності іноземців у самій Італії, що засвідчує робота П. Каццоли «Російські мандрівники в Генуї і на Рів'єрі», де розглядається фаховий та кількісний склад однієї з найстаріших італійських громад українського Півдня - одеської.

У низці зарубіжних публікацій підтримується тенденція використовувати українські сюжети при розгляді історії економічних зв'язків італійських держав з Російською імперією. В цьому зв'язку на увагу заслуговують праці Р. Різаліті. Так, окремі розділи його монографії «Проблеми італо-російських відносин у радянській історіографії» присвячені висвітленню торговельних зв'язків між портами Російської імперії (у тому числі чорноморськими) та італійськими (Ліворно й Неаполем).

Багатий фактичний та статистичний матеріал щодо чорноморської торгівлі італійських держав проаналізований також у розвідках «Росія і Тоскана в період Рісорджіменто» Р. Різаліті, «Російська пшениця й порт Ліворно» та «Одеса: історія, 1794-1914 рр.» П. Хьорліхі. Незмінною складовою частиною цих праць є матеріали про участь італійських емігрантів у розвитку чорноморсько-середземноморської хлібної торгівлі.

Таким чином, у вітчизняній і зарубіжній історіографії створені підвалини для комплексного дослідження важливого етапу в історії італійської еміграції - її передумов, шляхів формування й інтеграції в економічне, культурне і громадське життя України кінця XVIII - початку XX ст., ролі у налагодженні тісних економічних зв'язків чорноморсько-середземноморського регіону.

Розділ 1 «Історичні традиції, причини та характер італійської еміграції в Україну у 80-х роках XVIII - на поч. 30-х років XIX ст.» складається з трьох підрозділів. У першому - «Італійці на теренах України (I ст. до н. е. - 70-ті роки XVIII ст.)» - досліджено традиції італійської присутності в Україні та італо-українських зв'язків.

Україна як історичний регіон постійно перебувала в зоні інтересів апеннінських держав, вихідці з яких здавна оселялися в Північному Причорномор'ї та Криму (римські легіонери у I ст. до н. е. - III ст. н. е., генуезці та венеціанці в XIII-XV ст.), Києві, Львові, Ніжині та інших українських середньовічних містах. Італійці, більшість з яких була зайнята в комерційній сфері, сприяли включенню України до системи міжнародної торгівлі, активному обміну в галузі культури.

Постійні контакти України з державами Апеннін не припинялися в новий час: Венеція в пошуках союзника в боротьбі з Оттоманською Портою звертається за допомогою до гетьмана Б. Хмельницького (місія Віміни 1650 р.), у XVIII ст., італійці-торговці різноманітним крамом беруть участь в українських ярмарках, купці-вихідці з Апеннін торгують на Січі незадовго до її зруйнування.

У підрозділі 1.2 «Соціально-економічні та громадсько-культурні передумови еміграції» розглянуті внутрішні чинники, що склалися в італійських державах у досліджуваний період і сприяли формуванню еміграційних потоків з Апеннін.

Зазначається, що відтік населення з італійських держав був викликаний глибокими та тривалими кризовими явищами, які охопили різні сфери суспільного життя. Державно-політична роздробленість, французьке та австрійське панування, викликана постійними війнами політична нестабільність сприяли загостренню ситуації на Апеннінах. Результатом цього стала поява таємних революційних (карбонарських) організацій, які у 1820-1821 р., очолили повстанський рух у Неаполітанському королівстві та П'ємонті, спрямований проти іноземного панування. Політична та ідеологічна реакція, репресії проти членів карбонарських організацій в Італії змусили багатьох представників нової буржуазії, військовиків та національної інтелігенції емігрувати за кордон.

Криза в галузі італійської економіки визначалася, з одного боку, формуванням у ряді найбільш розвинених італійських держав нових форм господарювання, перш за все, на селі, що було пов'язане зі зростанням товарності в аграрному секторі економіки. Нові прогресивні способи організації виробництва витісняли з села зайву робочу силу. В економічно відсталих районах Апеннін аграрна криза була викликана слабкою конкурентною здатністю феодального господарства, яке швидко занепадало в умовах складання капіталістичного ринку.

Частина селян-бідняків, які не втратили професійних навичок, у пошуках роботи вирушала за кордон - до Франції, Швейцарії та Німеччини, інші стікалися до портових міст, таких, як Генуя, Ліворно, Анкона тощо в прагненні шукати долі в далеких землях. Крайня бідність та голод як головні причини еміграції зазначалися в повідомленнях російських дипломатів з Ліворно імператорському двору.

В 1808 р., в Генуї з населенням понад 188 тис. чол. бідняки (10412 чол.) та жебраки (2923 чол.) становили 7% усіх мешканців міста. За несприятливих умов, коли зростали ціни на продукти харчування - узимку або в не урожайні роки - частина бідняків нерідко наймалася матросами на торгові судна, що відправлялися до інших країн.

Потенційними емігрантами були також ремісники, які втратили роботу внаслідок зруйнування системи цехів. Криза безробіття охопила навіть ті галузі італійської промисловості, де розвивалося мануфактурне виробництво: шовкову та вовняну.

Важкі умови склалися також у галузі морської торгівлі. В особливо складному становищі опинилися Генуя, Венеція та Трієст у період наполеонівського панування. «Континентальна блокада» згубно позначилася на обсягах товарообігу цих портів. Занепад торгівлі або її слабка динаміка в деяких колишніх розвинутих портових центрах Апеннін викликали масовий виїзд за кордон моряків та негоціантів, які раніше мали там постійний заробіток.

Кінець XVIII ст., характеризувався новими тенденціями в галузі італійської культури та мистецтва. У цей час набирав популярності італійський музичний театр, який став провідником демократичних ідей у мистецтві, особливо після утвердження на його сцені жанру опери-буффа. Переповненість театральних колективів та високі вимоги до фахової майстерності викликали конкуренцію при влаштуванні на роботу, сприяли формуванню труп, які відправлялися за кордон. Із самостійними програмами подорожували європейськими містами й окремі музиканти. Вони, разом з гастролюючи театральними колективами своїх співвітчизників, утворювали так звану тимчасову еміграцію.

У підрозділі 1.3 «Італійська імміграція в контексті історичних, етнополітичних та господарсько-колонізаційних процесів на українських землях» розглядаються передумови, що склалися в Україні і сприяли спрямуванню до неї емігрантів з Апеннін, а також діяльність російського уряду в справі колонізації італійцями південноукраїнських земель.

Політика уніфікації внутрідержавного управління, здійснювана імператрицею Катериною ІІ в останніх десятиліттях XVIII ст., мала одним із своїх напрямків поширення прав та привілеїв російського дворянства на аристократичні кола українського суспільства. Розбудовуючи маєтки та міські резиденції, організуючі кріпосні театри, хорові капели, оркестри, школи поміщики запрошували фахівців із Західної Європи, серед яких помітне місце належало італійцям.

Нові фактори, що сприяли залученню вихідців з Європи до господарської діяльності, склалися на півдні України наприкінці XVIII - на початку XIX ст.

Приєднання південноукраїнських земель до Російської імперії внаслідок ліквідації Запорізької Січі (1775 р.), укладення Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних угод з Туреччиною викликало необхідність їхнього інтенсивного господарського освоєння. Через неможливість здійснення колонізації ново-приєднаних земель за рахунок місцевого небагато чисельного населення уряд продовжив дію (з деякими уточненнями) «Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення», який, зокрема, передбачав роздачу земельних наділів іноземцям, що прийняли російське підданство.

Водночас із сільськогосподарським освоєнням південноукраїнських теренів російський уряд передбачав створення умов для розвитку в північно-причорноморському регіоні міжнародної торгівлі (цьому в значній мірі сприяли окремі статті Кючук-Кайнарджійського мирного договору, російсько-турецького торгового договору 1783 р.). російський уряд, паралельно з розвитком середземноморсько-чорноморської торгівлі, ужив комплекс заходів, що сприяли інтенсивному зростанню старих та розбудові нових чорноморських портів. Пільги іноземцям, що оселялися в Херсоні, Феодосії та Севастополі, гарантувалися окремими імператорськими маніфестами: Катерини ІІ (1783 р.) та Павла І (1798 р.). У Феодосії та Євпаторії, а згодом і в Одесі з метою підтримки міжнародної торгівлі та судноплавства на 30-річний термін запроваджувалося порто-франко.

У підрозділі також досліджується хід колонізації земель Новоросії вихідцями з Апеннін. Їхнє поселення відбувалося на тих самих умовах, які були розроблені для всіх іммігрантів з Європи згідно з допрацьованим «Планом» 1764 р.

Проте, результати вжитих російським урядом заходів були загалом невдалими: з близько тисячі італійських іммігрантів, розміщених у землеробських колоніях поблизу Херсона протягом 1783-1784 рр., на кінець XVIII ст., не залишилося жодного. Такі наслідки пояснюються недбалістю імперських властей при організації переселення: серед майбутніх колоністів переважали італійці, чия професійна діяльність була пов'язана головним чином з міським господарством. Тому, опинившись на малоосвоєних землях, вони масово мігрували в чорноморські порти, де знаходили собі професійне застосування, або поверталися на батьківщину.

Розділ 2 «Інтеграція італійців у соціально-економічне та культурне життя України» складається з двох підрозділів та чотирьох підпунктів. У підрозділі 2.1 «Центри італійської імміграції, напрямки розселення та професійний склад вихідців з Апеннін» розглянуті питання формування груп іммігрантів у зв'язку з їхньою фаховою діяльністю та шляхами міграції на українські терени.

Через митниці на кордоні з Австрійською імперією (Радзивилівську, Гусятинську тощо) в Україну прибували головним чином італійці-мігранти. До цієї мобільної групи іммігрантів з Апеннін належали ремісники, дрібні торговці, мандрівні артисти, власники звіринців тощо, які переїжджали з міста до міста, пропонуючи свої послуги їх мешканцям. Суходолом приїздили також негоціанти, митці та музиканти для роботи у поміщицьких маєтках та для професійної діяльності у південноукраїнських портах, де на цей час почали складатися італійські громади.

Паралельно існував ще один шлях італійської імміграції - Середземним та Чорним морем до нових портових міст Північного Причорномор'я та Приазов'я. Ним широко користувалися представники морських професій. Вони входили до складу команд або були капітанами торгових кораблів, які прибували з портів Південної Європи. Генуезька газета «Corriere mercantile» 3 листопада 1829 р., писала: «Всі російські порти Чорного моря завдячують своїм процвітанням італійцям, оскільки з тисячі кораблів, які експортують їхню продукцію, близько восьмисот керовані капітанами-італійцями». Частина італійських моряків, які прибували до українських гаваней, залишалася після закінчення сезону навігації в місті на зимівлю. З настанням весни вони наймались на транспорти, які, навантажені зерном, відпливали до Неаполя, Генуї, Ліворно, Трієста та інших портів Західної Європи, або на каботажні судна, що обслуговували порти Криму, Маріуполя і Таганрога.

Окрім тих, хто постійно мігрував, в Україні перебували вихідці з апеннінських держав, які осіло проживали в губернських містах, повітових містечках або працювали в поміщицьких маєтках (утворювали групу "розсіяного проживання"). За фаховою спеціалізацією вони були пов'язані головним чином зі сферою мистецтва та освіти (були архітекторами, художниками, співаками, музикантами, педагогами), обслуговування (прислуга, управителі маєтностями). До цієї категорії входили також деякі ремісники та негоціанти, які у своїй переважній більшості оселялися у чорноморських портах.

Урядові пільги, гарантовані іноземцям-переселенцям, розвиток морської торгівлі сприяли формуванню італійських громад у Криму. До найстаріших з них належать феодосійська та керченська, які склалися протягом перших двох десятиліть XIX ст.

Основу феодосійської громади становили неаполітанці та генуезці, більшість з яких були негоціантами та моряками. Землевласники та представники ремісничих професій складали незначний відсоток італійського населення міста. Італійці-моряки, які займалися риболовлею, каботажним судноплавством, служили в порту лоцманами, оселялися переважно в Керчі.

Помітна роль належала італійцям у розбудові муніципального життя міст: багато з них брали активну участь у місцевих органах самоврядування, займалися будівництвом та культурно-освітньою діяльністю.

У 20-х роках XIX ст., відбулося активне розселення італійців у Північному Приазов'ї, пов'язане головним чином зі входженням регіону до системи міжнародної торгівлі. У цей час ряд італійських купців заснували торгові представництва в Маріуполі, утворивши основу італійської громади міста.

У підрозділі 2.2 «Одеса - головний осередок італійської еміграції в Україні» розглядається формування та діяльність найбільшої італійської громади. Її поява та розвиток були безпосередньо пов'язані з функціонуванням порту та портових служб. Одні з перших поселенців Одеси - італійці-військовики на російській службі активно займалися торговельним промислом у перші роки після заснування Одеси. Державні пільги, спрямовані на розбудову міста та розширення комерційної діяльності одеського порту, сприяли залученню нових вихідців з Апеннін-негоціантів та моряків, які оселилися в місті й склали ядро місцевої італійської громади. Навколо них гуртувалися італійці інших професій, пов'язаних з обслуговуванням порту: робітники (вантажники, конопатники), ремісники, будівельники, співробітники товарних бірж, банків, торгових та страхових контор, юристи тощо. Динаміка швидкого зростання кількості італійців у складі населення Одеси визначалася переважно представниками названих професій. В перші роки XIX ст., вихідці з апеннінських держав становили ¹/₁₀ частину населення міста (800 осіб) при загальній кількості жителів 7-8 тис. чол.

В 1834 р., в Одесі та на її околицях нараховувалося 61899 чол., пропорційно зросла кількість іноземців, що проживали в місті, 5174 чол., серед них італійці складали більше чверті: 28% (або 1016 чол.). В 1837 р., в Одесі проживало вже 1600 вихідців з Апеннін.

У розглядуваний період італійці Одеси утворили етнічну громаду у формі земляцтва, що знаходило відбиток у різноманітних проявах національної солідарності та взаємної підтримки. Від самого початку вони прагнули до компактності етнічного проживання в місті. Члени італійської громади брали під свою опіку новоприбулих до Одеси співвітчизників. Найбільш поважні та заможні італійці-одесити в разі необхідності здійснювали протекцію та надавали майнові гарантії при успадкуванні або закладанні рухомого та нерухомого майна, зарахуванні до купецьких гільдій, у випадку тимчасового виїзду земляка з міста, свідчили на судових процесах, опікувалися майном негоціантів-банкрутів, позичали суми для приватного будівництва. За їхнім посередництвом відбувалися контакти з діловими, громадсько-політичними і культурними колами Італії.

Усталені зв'язки одеських італійців з батьківщиною та іншими європейськими державами сприяли поширенню в Одесі традицій європейського громадсько-політичного життя:

- в місті діяв своєрідний політичний клуб - так зване «італійське казино»;

- на початку 20-х років видавалася «Комерційна газета південного краю Росії» французькою та італійською мовами, яка публікувала самостійні статті на політичні теми.

Члени італійської громади брали активну участь у діяльності масонської ложі «Понт Евксінський» (існувала протягом 1817-1822 рр.), підтримували тісні зв'язки зі своїми земляками-членами феодосійської ложі Йордана (1812-1821 рр.).

У період політичних репресій в італійських державах до Одеси та інших українських портів приїздили емісари створеної 1833 р., республіканської організації «Молода Італія», які здійснювали пропагандистську роботу серед італійських моряків.

Значну роль у громадсько-культурному житті міста відігравала італійська інтелігенція: архітектори, співаки, музиканти, вчителі, художники, скульптори та лікарі. Майже незмінна діяльність італійців на посаді міських архітекторів (братів Фраполлі, Ф. Боффо, Д. Торрічеллі, Даллакви) визначила стильові та планові особливості архітектурних ансамблів старої Одеси, особливості планування забудови міста за зразками південно-європейської архітектури.

Культурним центром Одеси був італійський театр, діяльність якого перебувала в тісній взаємодії з мистецьким життям Італії. Це позначилося на формуванні його репертуару за рахунок кращих надбань тогочасного європейського оперного мистецтва. Питаннями ангажування в Італії співаків та музикантів для професійної діяльності на одеській сцені, як правило, займалися антрепренери-італійці, головним чином, заможні одеські негоціанти. Італійські купці нерідко здійснювали матеріальне забезпечення театру, доставляючи на своїх торгових кораблях необхідне театральне обладнання. В штаті театру постійно працювали члени італійської громади, які забезпечували повсякденну роботу трупи: перукарі, художники-декоратори, настроювачі музичних інструментів, наглядачі тощо.

Розділ 3 «Італійці у розвитку економічних зв'язків України із Західною Європою» складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1 «Шляхи становлення торгового співробітництва держав на Апеннінах з українським Півднем» досліджуються умови формування торговельно-економічних зв'язків українських та італійських портів.

Перші спроби налагодження торговельних контактів між державами Апеннін та українськими портами належали італійським негоціантам та морякам, які, не чекаючи офіційних заходів своїх урядів, активно взялися за цю нову й ризиковану справу. Стихійно, але зі стабільною тенденцією до зростання, розвивалося італійське торгове судноплавство, особливо після заснування Одеси, що стала центром міжнародної торгівлі. У 1809 р., лише в Одесі діяли 10 зовнішньоторгових купецьких контор, засновані італійцями-емігрантами, у 1818 р., в чорноморських портах їх було вже 14 (зростання відбулося за рахунок організованих італійцями торгових фірм у Маріуполі (2), Феодосії (1) та Миколаєві (1), у 1832 р. - 23 (в Одесі (14), Ізмаїлі (3), Маріуполі (3), Феодосії (2) та Керчі (1).

Невпинному зростанню кількості таких фірм у південноукраїнських портах певною мірою сприяла діяльність тих італійських негоціантів, які, зайнявшись торгівлею на Чорному морі, підтримували тісні економічні зв'язки з батьківщиною, закликали своїх співвітчизників до переселення в новозасновані порти та опанування нових галузей чорноморсько-середземноморської торгівлі. Як правило, італійці-купці, що осіли в чорноморських портах, з метою здійснення міжнародних товарних перевезень ставили на чолі власних кораблів шкіперів-співвітчизників, які, в свою чергу, формували екіпажі суден, надаючи перевагу матросам-італійцям. Моряків з Апеннін як найбільш надійних та обізнаних у своїй справі часто наймали також власники інших торгових фірм.

Збільшення серед населення південноукраїнських міст кількості вихідців з італійських держав спричинилося до заснування наприкінці XVIII - початку XIX ст., в деяких з них італійських консульств: неаполітанського, сардинського, корсиканського, республіки Рагуза, а згодом герцогства Тоскани. Окрім оформлення юридичних паперів (паспортів, документів про спадщину та власність) і піклування про своїх співгромадян, консули італійських держав займалися питаннями торгівлі та судноплавства. Їхня діяльність допомагала налагодженню сталих економічних відносин італійських держав з українським Півднем, які складалися в умовах російсько-французького та російсько-турецького протистояння, і, отже, постійної загрози товарообміну та торговому мореплавству. Серйозною перешкодою на шляху становлення торговельних зв'язків між італійськими та чорноморськими портами була проблема Проток, безпосередньо пов'язана з боротьбою Російської імперії та Оттоманської Порти за гегемонію на Чорному морі.

Уряди італійських держав, зацікавлені у хлібі та інших товарах з Південної України, вживали усіх можливих заходів для прискорення чорноморсько-середземноморського товарного обігу. Перші, не зовсім вдалі, спроби домовитися з Константинополем про вільний прохід торгових суден через Чорноморські протоки були здійснені неаполітанським урядом незабаром після укладення 1787 р., торгового договору з Російською імперією. Тосканський кабінет у пошуках можливостей схилити на свій бік турецьких можновладців і отримати дозвіл вільного проходу через Протоки удавався до підкупу. Деякі італійські негоціанти, що осіли в Північному Причорномор'ї, самостійно забезпечували сприятливі умови для слідування своїх комерційних вантажів через Чорноморські протоки, залучаючи родинні зв'язки.

У свою чергу, царська дипломатія, з огляду на недостатню кількість суден російського комерційного флоту, боролася за вільне торгове судноплавство у Чорному морі. Аккерманська конвенція 1826 р., та Адріанопольський мирний договір 1829 р., укладені між Російською та Оттоманською імперіями, сприяли лібералізації митних бар'єрів при проходженні італійських торгових кораблів через Босфор і Дарданелли, підвищенню активності з боку італійського купецтва в українських портах.

У підрозділі 3.2 «Купецькі фірми італійців-іммігрантів у міжнародній хлібній торгівлі українських портів» розглядаються умови нової економічної спеціалізації теренів Російської імперії, де Україні відводилася роль регіону з переважним розвитком зернового господарства. Товаризація аграрного виробництва вимагала пошуку постійних та відносно близьких ринків збуту, а відкриття нових чорноморських портів та можливості швидкого транспортування хліба через Протоки до країн Південної Європи відповідним чином спрямували сільськогосподарське виробництво у поміщицьких маєтках українських губерній. З іншого боку, невисокий рівень культури та значна собівартість зернових, істотна залежність врожаїв від природних та погодних факторів у країнах Середземномор'я, у тому числі й Італії, сприяли орієнтації їхньої економіки на привізну та дешеву сільськогосподарську сировину, експортером якої виступили нові українські гавані. Перше значне піднесення в галузі українсько-італійської хлібної торгівлі відбулося після Віденського конгресу, який проголосив початок вільної торгівлі в середземноморському басейні.

Активізація одеської хлібної торгівлі з Апеннінами спричинилася до пожвавлення торгового судноплавства: в період сприятливої навігації один лише порт у Ліворно щотижня приймав по 5-6 торгових суден з Одеси. Значна потреба італійських держав в українській пшениці задовольнялася через Трієст (забезпечував товарами країни північно-східної Італії) та, більш значною мірою, через Геную і Ліворно для збуту в Тоскані, Лігурії та П'ємонті. Окрім забезпечення хлібом внутрішніх областей Італії (головним чином північних регіонів), Генуя та Ліворно в першій третині XIX ст., здійснювали посередництво в хлібній торгівлі Великобританії і Франції з українськими портами.

Негативно впливали на динаміку українсько-італійської хлібної комерції внутрішні політичні негаразди Російської імперії. Так, у зв'язку з польським національним повстанням 1830-1831 рр., значно скоротився вивіз пшениці до південних портів, що негайно позначилося на чорноморській хлібній торгівлі. До італійських держав було відправлено 299963 чвертей пшениці, що склало 47% минулорічного експорту. Торговельні зв'язки 1831 р., ускладнювалися також через епідемію холери, яка охопила ряд українських губерній. У 1833 та 1834 рр., скорочення хлібних поставок в італійські держави було обумовлене повсюдним неврожаєм зернових у губерніях-основних виробниках товарного зерна. Разом з тим, за загальними обсягами хлібного експорту чорноморських портів 1827-1834 рр., вивіз пшениці до Італії становив 2591220 чвертей і поступався лише експорту в Туреччину.

Основний потік українсько-італійської торгівлі обслуговувався купецькими фірмами італійців-емігрантів. Найбільша кількість таких хліботоргових контор діяла в Одесі: до її порту доставлялося 60% усієї експортної пшениці (33% зерна реалізовувалося через азовські порти, 7% припадало на долю дунайських та кримських).

Протягом першої третини XIX ст., виникли та зміцніли нові купецькі хліботоргові контори, деякі з яких протягом наступних десятиліть підтримували торговельні зв'язки з італійськими портами. Поступово склалася верхівка італійського купецтва, яка спеціалізувалася майже виключно на хлібному експорті. Найбільші хліботорговці-італійці в роки сприятливої ринкової кон'юнктури отримували мільйонні річні прибутки від зовнішньої торгівлі пшеницею.

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дослідження зроблені наступні висновки:

1. Італійська еміграція 80-х років XVIII - першої третини XIX ст., формувалася на основі багатовікових традицій італійської присутності на теренах України, що значною мірою визначило локалізацію нових італійських поселень;

2. Формування еміграційних напрямків з Апеннін, зокрема, на українські землі зумовлювалося, з одного боку, економічними та суспільно-політичними чинниками, що складалися в апеннінських державах, а з іншого - колонізаційною та урбанізаторською політикою Російської імперії на її південних теренах, визначалося об'єктивною потребою в спеціалістах для розвитку різних галузей економіки та культури;

3. Існували два основні шляхи італійської імміграції в Україну: морський - через Босфор і Дарданелли, та теренами Австрійської імперії через західні митниці Російської держави;

4. Головним регіоном зосередження іммігрантів з Апеннін став Південь України, де в цей час інтенсивно розвивалася торгівля та мореплавство, що сприяло утворенню компактних італійських громад Одеси, Феодосії, Керчі;

5. Італійські громади українського Півдня стали сприятливим культурно-етнічним середовищем, у якому відбувалася початкова фахова адаптація більшості новоприбулих вихідців з Апеннін;

6. За активної участі італійців відбувалися процеси європеїзації культури та побуту в Україні, їх збагачення кращими надбаннями західноєвропейського мистецтва; історичний еміграція етнічний

7. Діяльність італійського емігрантського купецтва та моряків сприяла економічному розвитку українських портів, суттєвим чином впливала на розширення торгового співробітництва держав Західної Європи з чорноморсько-азовським регіоном;

8. Формування та діяльність італійської еміграції перебувало у тісному зв'язку з громадсько-політичним та культурним життям на Апеннінах.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Інтеграція італійців в економічне та культурне життя Південної України (80-ті роки XVIII - початок 30-х років XIX ст.) // Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1998. - С. 307-326.

2. La partecipazione degli italiani alla colonizzazione dell'Ucraina meridionale // Slavia (Roma). - 1998. - №2 (Aprile - Giugno). - P. 188-201.

3. Італійська громада Одеси у поширенні традицій європейської культури та освіти на півдні України у першій третині XIX ст. // Saeculum: історія, суспільні науки. Альманах. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1998.

4. Варварцев М.М. Італійці в Україні (XIX ст.). Біографічний словник діячів культури. - Київ: Інститут історії України НАНУ, 1994. - 196 с. // Український історичний журнал. - 1997. - №5. - С. 157-158. (Співавт. Шилова А.В.).

5. Mykola M. Varvartsev, Gli italiani in Ucraina (XIX sec.). Dizionario biografico degli uomini di cultura; Kiev, Accademia nazionale delle scienze d'Ucraina, Istituto per la storia d'Ucraina, 1994, pp.194 (in lingua ucraina).S.p. // Rassegna storica del Risorgimento. - 1998. - Aprile - Giugno. - P. 274-275.

6. Греки и итальянцы в экономической, общественной и культурной жизни Одессы (конец XVIII - первая треть XIX в.) // Проблемы греческой культуры. Материалы международной научно-практической конференции.- Симферополь: Крымский архив, 1996. - С. 114-116.

7. Італійці в освоєнні півдня України (кінець XVIII - початок XIX ст.) // Регіональне і загальне в історії. Тези міжнародної конференції, присвяченої 180-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з'їзду. - Дніпропетровськ: Пороги, 1995. - С. 264-265.

Размещено на Allbest.ru