Сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: соціально-психологічні та етнокультурні характеристики

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94-058.237(477)“18/19”:395.3

Сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: соціально-психологічні та етнокультурні характеристики

Спеціальність 09.00.12 - українознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Шамара Сергій Олександрович

Київ 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “14” квітня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “10” березня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Казакевич Г.М.

АНОТАЦІЯ

Шамара С.О. Сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: соціально-психологічні та етнокультурні характеристики - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство (історичні науки). - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

Дисертація присвячена соціально-психологічному та етнокультурному аналізу життя та діяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України у період від реформ 1860-1870-х рр. до розпаду Російської імперії у 1917 р. Спираючись на наявну історичну літературу, залучення широкого кола опублікованих джерел й матеріалів архівного збереження, використання теоретико-методологічних розробок українських і закордонних учених, надаються кількісні й якісні характеристики сільської інтелігенції в межах українських губерній Російської імперії.

У роботі з'ясовуються політичні, економічні, етнічні й соціокультурні чинники формування сільської інтелігенції як соціальної верстви в умовах трансформації традиційного суспільства у модерне.

Аналізується вплив на соціальну психологію різних груп сільської інтелігенції Наддніпрянської України таких чинників, як освіта, соціальне й етнічне походження, чисельність і соціальна репрезентативність, соціально-професійний статус, матеріальне, правове та суспільне становище. Відповідно до цього характеризуються основні напрями діяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Робиться висновок, що найбільший вплив на формування соціальної психології верстви справили її соціальна стратифікація, диференційована етнічна самосвідомість та соціально-професійне становище. Окрім того, стосунки з іншими соціальними групами, верствами та станами викликали у сільської інтелігенції усвідомлену потребу боротьби за національне та соціальне визволення.

Ключові слова: сільська інтелігенція, соціальна психологія, етнокультурна психологія (етнопсихологія), освіченість, інтелігентність, професійні обов'язки, суспільне становище, національна свідомість.

сільський інтелігенція наддніпрянський

Шамара С.А. Сельская интеллигенция Надднепрянской Украины второй половины ХІХ - начала ХХ ст.: социально-психологические и этнокультурные характеристики - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 09.00.12 - украиноведение (исторические науки). - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

Диссертация посвящена социально-психологическому и этнокультурному анализу жизнедеятельности сельской интеллигенции Надднепрянской Украины за период от реформ 1860-1870-х гг. и до распада Российской империи в 1917 г. Основываясь на анализе исторической литературы, изучении широкого круга опубликованных источников и материалов архивного сбережения, использовании теоретико-методологических разработок украинских и зарубежных ученых, в ней подаются количественные и качественные характеристики сельской интеллигенции в рамках девяти губерний Надднепрянской Украины. В частности делается акцент на социальных условиях формирования мировоззрения этого слоя, на его поведении и роли в общественных процессах изучаемого периода.

В работе выясняются политические, экономические, этнические и социокультурные предпосылки формирования сельской интеллигенции как социального слоя периода трансформации традиционного общества в модерное.

Анализируется влияние на социальную психологию разных групп сельской интеллигенции Надднепрянской Украины таких факторов, как образование, социальное и этническое происхождение, численность и социальная репрезентативность, социально-профессиональный статус, материальное, правовое и общественное положение. Соответственно подаются характеристики основных направлений деятельности сельской интеллигенции Надднепрянской Украины второй половины ХІХ - начала ХХ ст.

Делается вывод, что самое большое влияние на формирование социальной психологии этого слоя имели его социальная стратификация, дифференцируемое этническое самосознание и социально-профессиональное положение, а также аналогичные характеристики других социальных групп, слоев, станов Надднепрянщины, в результате отношений с которыми в психологии сельской интеллигенции появилась осознанная потребность борьбы за национальное и социальное освобождение.

Ключевые слова: сельская интеллигенция, социальная психология, этнокультурная психология (этнопсихология), образованность, интеллигентность, профессиональные обязанности, общественное положение, национальное сознание.

SUMMARY

Shamara S.O. Rural intelligentsia in Naddnipryanska Ukraine of the second half of the XIX - early XX century: socio-psychological and ethno-cultural characteristics. - Manuscript.

The thesis for a candidate degree by speciality 09.00.12. - Ukrainian study (historical sciences). - Kyiv National University of Taras Shevchenko. - K., 2008.

The dissertation focuses on the socio-psychological and ethno-cultural analysis of life and work of the rural intelligentsia in Naddnipryanska Ukraine dating from the period of reforms introduced in 1860 s - 1870 s up to the breakup of the Russian Empire in 1917. The paper provides the qualitative and quantitative characteristics of the rural intelligentsia inhabiting nine provinces (guberniy) of the Russian Empire. The conclusions are drawn on the basis of the existing historical literature, addition of a wide range of published sources and archive materials and application of the theoretical and methodological study conducted by Ukrainian and foreign scholars.

The dissertation investigates political, economic, ethnic and socio-cultural aspects of formation of the rural intelligentsia as a social stratum under conditions of transformation of the traditional society into the modern one.

The paper explores the way such factors as education, social and ethnic origin, population and social representativeness, socio-professional status, financial position, legal and social status influenced social psychology of different groups of the rural intelligentsia in Naddnipryanska Ukraine. In accordance with this the main trends of work of the rural intelligentsia in Naddnipryanska Ukraine of the second half of the XIX - early XX century are characterized.

It's concluded that the greatest influence on the formation of social psychology of the stratum was exerted by its social stratification, differential ethnic self-consciousness and socio-professional status. Resulting from relationships with different social groups, strata and positions, the deliberate need for fighting for the national and social liberation emerged in the consciousness of the rural intelligentsia.

Key words: rural intelligentsia, social psychology, ethno-cultural psychology (ethno-psychology), erudition, intelligence, professional duties, social status, national consciousness.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (які містять дев'ять підрозділів), висновків (разом 204 сторінки), списку використаних джерел та літератури (441 позиція, 44 сторінки) і 5 додатків (на 35 сторінках).

Актуальність теми. Розвиток суспільної свідомості різних соціальних верств постійно привертає увагу науковців. Справедливим у такому разі є звернення до внутрішніх мотивацій, цінностей, поведінки окремих соціальних груп, які функціонують на рівні спільнот. Однією з таких спільнот, психологія якої залишається малодослідженою, є сільська інтелігенція. Тривалий час увага вчених була зосереджена на елітній частині інтелігенції, яка проводила свою діяльність у містах, - і це відсувало на другий план інтелігенцію аграрної частини України. Досвід життя та діяльності цієї соціальної верстви у попередні періоди є корисним для сьогодення хоча б тому, що багато в чому він обумовлювався тими ж проблемами, які стоять перед сучасним українським селом і державою. Як слушно підкреслює Ю. Присяжнюк, у нас і досі зберігається недооцінка освіченості, притаманна селянству ХІХ ст., а це призводить до того, що освіченість і надалі посідає місце своєрідного додатку до політичної кар'єри та матеріального забезпечення. Як наслідок - в Україні фактично відсутні перманентна освіта, самоосвіта, принципи профорієнтації, етос інтелігентності, повага до інтелектуальної власності тощо. У зв'язку з цим основним завданням науковців є дослідження насамперед якісних характеристик цієї верстви, і зокрема - її соціальної психології на різних етапах історичного розвитку.

20 грудня 2000 р. Указом Президента України були затверджені “Основні засади розвитку соціальної сфери села”. Відповідно до них пріоритети реформ в українській державі найближчого 10-ліття було спрямовано на поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення. Не можна не погодитися з декларованими у цьому нормативно-правовому документі положеннями: сьогодні українське село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й залишається носієм і продовжувачем самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. Нагальною потребою визнається запровадження нових форм підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців, створення належної матеріально-технічної бази для навчальних закладів, які готують інтелігентні кадри для села. І серед основних завдань стратегії розвитку соціальної сфери села президентським указом наголошено: “докорінно поліпшити матеріальне становище та підвищити престиж сільської інтелігенції”.

Отже, тема, що пропонується до розгляду, є актуальною для сучасного українознавства. Її актуальність обумовлена чотирма площинами суспільного буття: соціокультурною (соціально-психологічною), економічною, політико-ідеологічною та національно-державною. Відповідно й результати дослідження проблеми мають важливе суспільне значення для кожного з цих аспектів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького та темою Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького “Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об'єктом дослідження є сільська інтелігенція Наддніпрянської України у процесі свого становлення.

Предметом дослідження є соціально-психологічні та етнокультурні характеристики цієї верстви у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Мета дослідження - спираючись на історичну літературу, методологічні засади і джерельну базу, з'ясувати соціально-психологічні та етнокультурні риси й ознаки сільської інтелігенції Наддніпрянщини у зазначений період.

Відповідно до поставленої мети передбачається вирішення таких основних завдань:

з'ясувати стан наукової розробки теми та повноту забезпечення її джерельної бази;

визначити політичні та економічні обставини, етнічні й соціокультурні особливості формування сільської інтелігенції у зазначений період;

подати соціально-психологічну та етнопсихологічну характеристику сільської інтелігенції Наддніпрянської України в цілому;

з'ясувати психологічні та етнокультурні особливості життя та діяльності управлінської сільської інтелігенції;

охарактеризувати соціально-психологічний та етнокультурний портрет сільського духовенства;

проаналізувати соціальну психологію й етнокультурну ідентичність гуманітарної сільської інтелігенції.

узагальнити досвід життєдіяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. та визначити її здатність сприйняття суспільних трансформацій у переддень революції 1917-1921 рр.

Хронологічні рамки дослідження визначаються наступним чином: нижня межа - періодом підготовки і проведення реформ 1860-1870-х рр. (від поразки Російської імперії у Кримській війні), верхня - 1917 р. (розпад Російської імперії). Водночас специфіка обраної теми спонукає давати етносоціокультурний аналіз життєдіяльності сільської інтелігенції у попередній і наступний після зазначених вище часові періоди, чим і зумовлені окремі сюжети дослідження, які виходять за вказані хронологічні рамки.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію дев'яти українських губерній у складі Російської імперії (Київської, Волинської, Подільської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської), окреслених й артикульованих на той час під загальною назвою Наддніпрянської України.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним соціально-психологічним українознавчим дослідженням сільської інтелігенції. На основі широкого кола історичної літератури та джерел вивчено особливості формування цієї соціальної верстви у політико-ідеологічній, соціокультурній, генераційній, гендерній та інших площинах. Поглиблено знання про окремі аспекти життя та діяльності наддніпрянської сільської інтелігенції, зокрема, щодо її соціально-професійного статусу, соціального та матеріального становища, етнічної структури тощо. Вперше проведені підрахунки чисельності сільської інтелігенції (з урахуванням сільського духовенства), як загальні, так і в межах окремих груп. Поява нових політико-ідеологічних (і зокрема національних) цінностей у свідомості інтелігенції наддніпрянських сіл аргументується загальними соціокультурними трансформаційними процесами традиційно-модерного періоду. Сформульовано гіпотезу, що значна частина сільської інтелігенції Наддніпрянської України стала достатньо вагомою соціальною базою українського національного руху, який ідеологічно оновлювався і демографічно зростав упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Показано локальні відмінності у психології наддніпрянської сільської інтелігенції різних регіонів. Результати роботи доповнюють знання із багатьох інших наукових проблем тогочасного українського села, пов'язаних з його соціокультурним, економічним та етнополітичним розвитком.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, основні положення і висновки можуть бути використані при написанні курсів з українознавства, історії України, культурології, соціальної психології, під час проведення навчальних і науково-практичних заходів різного рівня, для дослідницької роботи в інших наукових напрямах. Вони також стануть у нагоді при формуванні державної соціальної політики щодо сучасної сільської інтелігенції України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення проведеного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, семінарах Секції проблем соціальної активності сільського населення при Науковому товаристві істориків-аграрників. Результати дослідження пройшли апробацію на таких наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель - 2006” (Харків, 2006 р.); ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006 р.); Четвертій Міжнародній конференції “Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії” (Київ, 2006 р.); ІІ Міжнародній науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ - ХХІ ст.” (Вінниця, 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель - 2007” (Харків, 2007 р.); П'ятій Міжнародній науковій конференції “Православ'я - наука - суспільство: питання взаємодії” (Київ; Czкstochowa, 2007 р.); VІ Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2006 р.); ХVІ-ХVІІІ наукових сесіях Осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2005-07 рр.); ІV Богданівських читаннях (Черкаси, 2006 р.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Джерелознавчі, історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження” аналізуються історіографія та джерела роботи, обумовлюється її методологія та термінологія.

У підрозділі 1.1“Аналіз джерельної бази” розрізняються два види джерел: неопубліковані й опубліковані. Матеріали архівного збереження репрезентують неопублікований вид джерел. Опубліковані джерела розподілено на декілька типів: 1) друковані документи (законодавчі, статистичні, звітні, інструкційні та інші матеріали; 2) мемуари, 3) щоденники; 4) публіцистичні видання; 5) твори красного письменства (художня література).

Архівні джерела у роботі репрезентують різноманітні матеріали зі справ 30 фондів 7 державних архівів України. В цілому із Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, державних архівів Харківської, Вінницької, Херсонської, Черкаської областей було залучено жандармські документи про перевірку інтелігенції на політичну благонадійність, про діяльність селянської “Спілки”, повідомлення поліції про характер утворення професійних товариств, листування посадовців щодо різних аспектів життя сільської інтелігенції, колекція довідників із фондів жандармських, охоронних і інших репресивних органів, скарги на сільське духовенство та адміністрацію, судові тяжби, огляди парафіяльних училищ, протоколи засідань учительських спілок, інформацію про земельне розмежування, особисті справи агрономів, укази духовної консисторії й рапорти священиків, списки вихованців парафіяльних шкіл і шкіл грамоти, листування єпархіальних училищних рад, мемуари окремих діячів тощо.

Серед друкованих джерел центральне місце посідають 9 томів Першого всеросійського перепису населення 1897 р. відповідно до дев'яти наддніпрянських губерній. У цих книгах зафіксовані надзвичайно цінні дані про розподіл сільської інтелігенції територіально, за статтю, віком, національністю тощо. Інші матеріали для соціально-психологічного дослідження мають допоміжне значення. Такими є регламентуючі законоположення, різноманітна звітність про оклади вчителів, священиків, лікарів, кількість шкіл і учнів у них, інструкції щодо діяльності окремих груп інтелігенції або інституцій, які стежили за нею тощо. Окремо виділяються спогади та щоденники сучасників епохи, що досліджується (Н. Григоріїва, О. Лотоцького, І. Фещенка-Чопівського, Є. Чикаленка та ін.). Публіцистичні джерела істотно доповнюють офіційні дані. У роботі використано різноманітні пресові повідомлення з газет і журналів, зокрема, таких як “Основа”, “Черниговский листок”, “Киевская Старина”, “Громадська Думка”, “Рада”, “Русское богатство”, “Рідний Край”, “Село”, “Украинская жизнь” та ін., окремі розлогі публікації Б. Грінченка, Л. Українки, С. Васильченка, Х. Алчевської.

У цілому джерельна база дослідження є достатньо репрезентативною, дозволяє скласти ґрунтовне уявлення про предмет дослідження і методи його аналізу. Більшу вагу мають опубліковані матеріали, адже в них простежуються достатньо виразні характеристики тих чи інших аспектів життєдіяльності сільської інтелігенції періоду, що досліджується. Менше це стосується архівних джерел, серед яких лише після копіткої і систематичної роботи можна виявити інформацію соціально-психологічного змісту.

У підрозділі 1.2 “Історіографія проблеми” історичну літературу, в якій розглядалися соціально-психологічні та етнокультурні характеристики сільської інтелігенції Наддніпрянської України пореформеного періоду, поділено на чотири історіографічні періоди: 1) 1870-1910-ті рр.; 2) 1920-ті рр.; 3) 1930-1980-ті рр.; 4) 1990-ті рр. - початок ХХІ ст.

Серед літератури першого історіографічного періоду виділено роботи російських й українських авторів, присвячені характеристиці деяких груп сільської інтелігенції. Зокрема, життя та діяльність сільського духовенства розглядається у працях М. Реутського, О. Воронова, Ф. Благовідова, С. Бондаря та ін. У цей час помітною є дослідницька увага до релігійних дисидентів. Виділяються також праці авторів, присвячених народній освіті в різних регіонах Наддніпрянщини. На основі офіційного законодавства і статистичних даних усі вони подавали переважно описовий матеріал.

Решту робіт 1870-1910-х рр. об'єднано в одну групу, в якій дослідники зосереджувалися на різних аспектах життєдіяльності фактично всіх груп сільської інтелігенції Наддніпрянської України. На цьому фоні простежується низка робіт, в яких даються визначення інтелігенції. Характерною відмінністю тогочасних російських авторів від українських було те, що перші намагалися проігнорувати національне питання і його зв'язок з інтелігенцією або ж подати його у негативному сенсі, тоді як другі прагнули з'ясувати соціальні причини слабкості українського національного руху й у цьому контексті досліджували діяльність всієї інтелігенції України.

У 1920-х рр. стає помітною тенденція до поглиблення українознавчих досліджень окремих соціальних спільнот. Унаслідок процесу становлення української науки пожвавився інтерес насамперед до національної історії. Однак умови більшовицького режиму наклали свій відбиток на дослідження учених. Відтак, у їхніх роботах поєдналися молода “традиція” національного історіописання з різноманітними інтерпретаціями історичного матеріалу з погляду марксистсько-ленінської методології. І все ж роботи українознавців 1920-х рр. є достатньо об'єктивними і дають немало корисних відомостей про соціальну та етнокультурну психологію інтелігенції наддніпрянського села. Серед них відомі праці С. Єфремова, М. Слабченка, Ф. Савченка та ін.

У 1930-1980-х рр. з'явилася декілька робіт, в яких дослідники порушили питання соціальної психології “мас”, що відповідно відбилося й на формуванні інтересу до сільської інтелігенції. З іншого боку, в умовах тоталітарного режиму 1930-х рр. цілком серйозно йшлося про зникнення такого “прошарку” як інтелігенція, оскільки її “революційний рух”, за словами Є. Ярославського, ніколи “не спирався на організацію класу”. У зв'язку з цим фактично до початку 1960-х рр. у радянському суспільствознавстві не було серйозних досліджень інтелігенції. У 1960-80-х рр. ідеологи КПРС, а за ними і російські та українські вчені, нарешті визнали, що інтелігенція займає специфічне місце у структурі суспільства. Радянськими вченими зроблено здебільшого фактографічний внесок у розробку питань соціальних характеристик сільської інтелігенції. Серед праць, які стосувалися її життя та діяльності, варто назвати роботи А. Бондаревського, М. Заволоки, В. Лєйкіной-Свірской, А. Волощенка, В. Борисенка, Н. Шип та ін..

Перші помітні спроби адаптувати в рамках історичної науки СРСР теорію та методи соціальної психології були зроблені на початку 1960-х рр. відомим російським ученим Ароном Гуревичем. Історик не приховував своєї симпатії до методології французьких учених зі школи “Анналів” (Л. Февра, М. Блока, П. Альфандері та ін.). Як і Люсьєн Февр, він уважав, що матеріальне й суспільне середовище насамперед повинні пояснювати духовну конституцію і психічний склад людини минулого, а шляхи до пізнання психології окремо людини і колективів, так само, як і французький історик, бачив у залученні матеріалів і методів інших наук, таких як психологія, етнографія, антропологія, лінгвістика, літературознавство, фольклористика, історія мистецтв, географія.

Величезний спектр досліджень окремих аспектів життя та діяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України пореформеного періоду пропонує сучасна українська історіографія (1990-ті рр. - початок ХХІ ст.). Серед великого розмаїття історичної літератури особливо важливими для нашої теми є дослідження О. Боряк, А. Ващенка, Я. Грицака, Г. Касьянова, В. Калініченка, Г. Шабельника, М. Кучеренка. Вагомий історіографічний внесок зробили також сучасні українознавці Т. Бевз, О. Гомотюк, М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський, Я. Калакура, П. Кононенко, Т. Малєєва, Л. Токар, В. Шевченко. Особливо цінними для українознавчого дослідження є залучення методологічного доробку цих учених.

Важливі теоретико-методологічні зауваги містяться у роботах сучасних українських, російських та білоруських дослідників, які вивчають історичний процес крізь антропологічну парадигму. Серед них варто виділити праці В. Підгаєцького, О. Удода, Г. Касьянова, В. Масненка, Н. Яковенко, О. Реєнта, Ю. Присяжнюка, О. Коляструк, І. Колесник, О. Міллера, Т. Шаніна, В. Яновської. Спираючись на роботах цих дослідників, відкриваються нові історіософські горизонти дослідження соціально-психологічних явищ в українознавчому контексті.

Окремо варто виділити роботи 1920-1980-х рр., які були написані українськими дослідниками на еміграції. Це праці Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, Н. Григоріїва, Б. Кравченка. У праці останнього міститься чимало аргументованих етносоціокультурних характеристик сільської інтелігенції, які до сьогодні залишаються базовими для подальших досліджень.

Окремо необхідно назвати праці закордонних дослідників ХХ ст., які подекуди прямо, а подекуди опосередковано зачіпали проблему, що досліджується. Це насамперед роботи Г. Тарда, М. Вебера, Г. Кона, К. Юнга, Е. Еріксона, Е. Сміта, О. Мотиля. Дослідники достатньо ґрунтовно з'ясували особливості формування соціальної психології окремих національних спільнот, і фрагментарно - української. Окрім того, їхні роботи мають важливе методологічне значення для українознавчих досліджень. Те ж необхідно відзначити про наукові роботи австрійця А. Капеллера, француза Д. Бовуа, німця Р. Козеллека, американця Дж. Скотта, поляка Т. Епштейна та ін..

Огляд дисертацій та авторефератів дисертацій на різні, дотичні з досліджуваною, теми засвідчує, що сучасні науковці мало уваги звертають на психологічні обумовленості поведінки різних соціальних спільнот. Відтак, спеціального дослідження, присвяченого етносоціокультурному аналізові інтелігенції наддніпрянського села пореформеного періоду, поки що не існує. Водночас наявна історична література дозволяє виявляти багато окремих деталей для характеристики верстви в цілому, а це дає підстави класифікувати історіографію проблеми як достатньо репрезентативну.

У підрозділі 1.3 “Теоретико-методологічні й термінологічні аспекти дослідження” окреслено принципи, підходи та методи загальнонаукової методології та конкретнонаукових методик українознавчого історичного дослідження. Із загальнонаукової методології використано принципи: об'єктивності, історизму й наукового плюралізму; підходи: системно-діяльнісний та структурно-функціональний; методи: аналітичний, синтетичний, статистичні (кількісного аналізу і контент-аналізу), порівняльний і критичний.

Продуктивне опрацювання проблеми стало можливим через застосування теорії і методології інших наук, напрацювань відомих методологічних напрямів у гуманітаристиці (соціальної психології, етнокультурної психології, школи “Анналів” та ін.). Окремо була з'ясована термінологія роботи. У ході аналізу історії понять (дискурсивних практик епохи) визначено, що сільська інтелігенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - це велика група інтелігентів, яка працювала і здебільшого жила в сільській місцевості. Вона відрізнялася від міської інтелігенції умовами формування, професійними функціями, суспільним становищем, матеріальним забезпеченням і, як наслідок, мала іншу соціальну психологію.

У другому розділі “Історичні умови й соціальні чинники формування сільської інтелігенції у пореформену добу” з'ясовано політичні, соціально-економічні, соціокультурні та етнічні особливості становлення нової соціальної групи.

У підрозділі 2.1 “Політичні та соціально-економічні обставини життєдіяльності” підкреслюється, що на формування інтелігенції вплинули насамперед особливості функціонування ієрархічно-станового суспільства в умовах політичної, економічної і науково-технічної модернізації, яка охопила на той час Захід і почала поширюватися на країни Центральної-Східної Європи. Період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. класифікується як перехідний -традиційно-модерний. У його межах простежуються як елементи патріархальної системи цінностей, так і вплив модерну на формування психології людини.

Робиться висновок, що сільську інтелігенцію Наддніпрянської України в період другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. поповнювали переважно люди, які закінчили міське училище, звичайну гімназію, духовну семінарію, і не змогли вступити до університетів з ряду обставин (урядові, бюрократичні перешкоди, студентські злидні тощо). З незадоволеними амбіціями, такі спеціалісти приходили (поверталися) на село. Багато було й таких, що, не отримавши будь-якої повної освіти, працювали в селах.

Сільська інтелігенція формувалася за рахунок декласованого дворянського елементу, духовенства, заможного селянства, міських прошарків. Ажіотаж навколо реформ породив громадську думку, згідно з якою вважалося почесним працювати на селі. Прописка в селі порівняно нової верстви детермінувала також цікавий взаємообумовлений соціокультурний процес - т.зв. “оселянювання” інтелігенції й початків “інтелектуалізації” (окультурення) селянства, хоча останнє явище, особливо з боку селянства, не відрізнялося високим рівнем усвідомлення.

Матеріали перепису 1897 р. дозволили визначити загальну чисельність й етнонаціональну структуру сільської інтелігенції Наддніпрянської України в період, що досліджується. У зазначений рік 83025 її представників становили лише 0,35 % від місцевої людності, 0,41 % від сільського населення, а серед усієї наддніпрянської інтелігенції посідала частку 50,28 %, тобто половину.

У підрозділі 2.2 “Соціокультурні особливості кристалізації верстви” підкреслюється основна особливість формування сільського інтелігента, яка полягала у тому, що у нього фактично не було своєї “спільноти” на селі. У контексті труднощів, яких завдавала сільській інтелігенції соціальна ізоляція, розглядається усвідомлена спрямованість цієї верстви на неформальні, напівофіційні організації (кооперативи, “Просвіти” тощо).

У підрозділі вивчається питання участі сільської інтелігенції у революційному русі, яке нерозривно пов'язане з проблемою її соціального оточення у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Останнє репрезентувалося переважно двома категоріями населення: дворянством (урядовцями й поміщиками) та українським селянством, яке становило абсолютну більшість. Відповідно оцінка суспільного статусу сільської інтелігенції найбільше залежала від стосунків із цими верствами.

Майже завжди рефлексії високопоставлених урядовців і великих землевласників про інтелігентних працівників села були упередженими: у кожному з них вони бачили “злостивих агітаторів”, які спеціально підштовхують селянство на шлях активної боротьби. При цьому зазначається, що стосунки сільської інтелігенції з лівобережними поміщиками мали більш приязний характер, ніж із правобережними.

Про наявність плідних соціальних контактів із селянством можна було говорити лише тим інтелігентам, які, справді, враховували його ставлення до різних громадських справ. Унаслідок загальної недовіри до всього того, що є маловідомим або малозрозумілим, селян дуже складно було переконувати у положеннях, які не відповідали їхньому світорозумінню і на підтвердження яких вони не володіли особистим досвідом або необхідними для цього уявленнями. На віру нічого не сприймалося, а уважне ставлення та відсутність нарікань ще не означали солідарності.

Унаслідок схвальних відгуків селянського середовища про інтелігенцію продовжувався притік самовідданих культурних працівників на село. Однак ця загальнокультурна позитивна тенденція у суспільно-політичній площині мала негативні для пореформеного села наслідки: більшість із цих працівників не мали ніякої політичної орієнтації і не були схильні до опозиційної діяльності. Як влучно охарактеризував їх сучасник революції 1905-1907 рр., були це люди скромні, далекі від героїзму і схильні керуватися у своїй діяльності обивательською мораллю “як би чого не вийшло”.

У підрозділі 2.3 “Трансформація етнокультурної свідомості сільської інтелігенції” аналізуються умови етнокультурного життя та їхній вплив на етнонаціональну самоідентифікацію інтелігенції наддніпрянських сіл.

На матеріалах перепису 1897 р. з'ясовано, що від усієї сільської інтелігенції Наддніпрянщини українці становили 46,07 %, росіяни - 30,95 %, євреї - 13,69 %, поляки - 3,41 %, німці - 2,91 %, білоруси - 0,65 %, а решту - інші етнонаціональні спільноти (молдовани, татари, чехи, болгари, греки і т. ін.). Менше половини українців у структурі інтелігенції переважно українського за етнічними характеристиками села наводять на думку, що саме російська асиміляційна національна політика призвела до такої диспропорції.

У ході дослідження з'ясовано, що на середину ХІХ ст. більшість сільської інтелігенції Наддніпрянської України представляли люди з “малоросійською” етнокультурною ідентичністю. Жили і працювали вони в умовах сильних культурних впливів росіян, поляків і євреїв (перші переважали на Півдні і Слобожанщині, другі - на Правобережжі, треті були сусідами повсюдно).

Українська мова стала фактично консолідуючим аспектом у формуванні національної ідентичності українців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Великою мірою це стосувалося і націотворчих процесів у середовищі сільської інтелігенції. Ідеї національного руху вироблялися насамперед інтелектуалами міста. Сільська ж інтелігенція, за слушним спостереженням Б. Кравченка, подібно до інших націй Східної Європи, “непевна і спантеличена пристала до того руху лише тоді, коли він набув певного престижу”. Водночас справедливим є й інше його зауваження: майбутні активісти з інтелігенції формувалися в містах, але не з міських мешканців. У зв'язку з цим не можна погодитися з А. Каппелером, який, порівнюючи український національний рух на Галичині і Наддніпрянщині, вважає, що в першому випадку визначну роль відіграли священики, вчителі та артисти, а в другому була відсутня велика соціальна група, котра могла бути проміжною ланкою між невеликим прошарком міської інтелігенції та селянськими масами. Сільська інтелігенція, на думку Г. Касьянова, не відгороджувалася від процесів “національного відродження” й організації національно-визвольного руху. Інша річ, що її чисельна перевага над міською багато в чому обумовлювала і слабкість цього руху.

До розділу робиться висновок, що внаслідок етнокультурної трансформації до авангарду національного руху ввійшли саме “провінційні діячі”, які до цього змушені були приховувати своє етнічне коріння, культурну орієнтацію, національну свідомість, професійні й соціальні амбіції. Це досить наочно виявилось під час Української національно-демократичної революції 1917-1921рр.

У третьому розділі “Сільська інтелігенція Наддніпрянської України традиційно-модерного періоду у світлі соціально-психологічного аналізу й етнонаціонального дискурсу”, який складається з трьох підрозділів, предметно розглядаються соціально-психологічні характеристики трьох найбільш виразно окреслених груп тогочасної інтелігенції села. Окрему увагу приділено етнічній структурі, культурній орієнтації та національній ідентичності кожної з цих груп.

У підрозділі 3.1 “Управлінська інтелігенція села” вирахувано загальну чисельність управлінської сільської інтелігенції Наддніпрянської України на кінець ХІХ ст. (понад 19 тис. осіб). Функціонально всі представники сільської адміністрації, суду, поліції, громадської, станової служби і приватної юридичної діяльності мали різні права і обов'язки. Це великою мірою формувало їхнє бачення свого місця у суспільстві. З іншого боку, наслідки реформ внесли корективи: коли почала змінюватися система влади (уряду не вдалося втримати стару систему у стрункій ієрархії), - змушені були змінюватися і люди. На селі ці світоглядні трансформації відбувалися хоч і повільно, але з наростаючою очевидністю.

У цілому у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. управлінська сільська інтелігенція Наддніпрянської України (волосні старшини, судді і писарі, сільські старости і писарчуки, поліція, мирові посередники, земські діячі, агрономи, інженери, землеміри і т. ін. категорії службовців) мала такі соціально-психологічні характеристики: 1) вона посідала привілейований статус на рівні села і нерідко підкреслювала своє “панське становище”; 2) за соціальним походженням сільська адміністрація була у більшості випадків із селянства, мирові посередники - із заможних верств, а земці - із креативно мислячих елементів, яких було достатньо і серед селянства, і серед збіднілих землевласників; 3) професійні обов'язки кожної із груп управлінської сільської інтелігенції виконувалися її представниками з різним ступенем фаховості, відповідальності і сумлінності (незаперечною була схильність посадових осіб до хабарництва і зловживання своїм службовим становищем); 4) соціальні уявлення групи про себе були переважно некритичними; 5) стосунки з іншими верствами виробили у сільських управлінців низку стереотипів, серед яких контраверсійні вседозволеність і небезпека покарання, підступність і порядність, асиміляція і відчуження у суспільному середовищі; 6) соціально-професійний і суспільний статус управлінської інтелігенції на селі, який обумовлювався здебільшого причетністю до урядової або самоврядної влади, виявлявся відповідно у провладних (імперських, державно-консервативних) та опозиційних (ліберальних) настроях різних груп сільських службовців; 7) будучи переважно українцями за походженням, представники цієї групи розумових працівників намагалися приховати його, і лише поширення національного проекту на село призвело до того, що властиві їй етнічні чинники самоідентифікації трансформувалися у національну свідомість групи.

У підрозділі 3.2 “Сільське духовенство” розглянуті соціально-психологічні та етнокультурні характеристики сільського духовенства. Висловлено аргументи про доцільність віднесення духовної верстви до інтелігенції. Встановлено, що чисельність духовної сільської інтелігенції Наддніпрянської України на 1897 р. становила майже 30 тис. осіб (із них 23800 чоловіків і 6187 жінок-черниць). Основну масу сільського духовенства (91 %) становили служителі православ'я.

Аналіз системи підготовки кадрів православного духовенства дав підстави відзначити, що менш очевидна криза їхнього “перевиробництва” у першій половині ХІХ ст. з усією очевидністю постала у другій половині ХІХ ст. Традиційно багатодітні священики намагалися влаштувати своїх дітей на одну із церковних посад, а тому віддавали їх у духовні навчальні заклади, сподіваючись передати молодшому поколінню свою справу. У результаті на другу половину ХІХ ст. Синод змушений був констатувати надмірне зростання питомої ваги представників кліру в імперії і скоротити тисячі посад для них.

Огляд професійних та громадських обов'язків, якими було наділене сільське духовенство, дозволяє зробити висновок, що вони були достатньо різноманітними. Джерела дають підстави стверджувати, що на Київщині, Волині і Поділлі, у Полтавській, Чернігівській та інших губерніях священики жили не гірше від багатих поміщиків. Сучасники зазначали, що вони володіли сотнями десятин землі, роз'їжджали на фаетонах, мали велике господарство.

Суспільне становище сільського духовенства Наддніпрянщини у період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. обумовлювалося насамперед офіційною позицією уряду Російської імперії щодо православної церкви. Цю позицію можна охарактеризувати як лобістську з боку самодержця і Синоду.

У підрозділі зазначається, що на сільському духовенстві Наддніпрянської України особливо яскраво відбилася проблема взаємовпливу елементів традиції і модерну. Будучи переважно православним за віросповіданням і українським за етнонаціональними характеристиками, це духовенство довгий час страждало світоглядною роздвоєністю. Лише на початку ХХ ст. і лише частиною сільських священиків через кардинальне і достатньо складне духовне переродження вона була подолана.

У цілому відзначається достатньо хитке становище російського православ'я у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. на українських землях. Особливо помітно криза цієї офіційної конфесії простежувалася в ідеологічній площині. Як результат, не тільки місцева духовна інтелігенція (і насамперед сільська духовна інтелігенція) виробила сама або зазнала впливу інших релігійних поглядів, а навіть автохтонне селянство стало переходити в інші віросповідання (католицьке, протестантське тощо). Альтернативою цього процесу в колах національно свідомої інтелігенції стали проекти створення нативістської православної церкви, іншими словами, реформації православної церкви Російської імперії за національним принципом.

У підрозділі 3.3 “Гуманітарна сільська інтелігенція” крізь призму соціально-психологічної методології аналізуються специфіка життя й основні напрями діяльності зазначеної групи інтелігенції на Наддніпрянщині. Серед професій, які зосереджуються на людині, на її духовному і фізичному стані, у тогочасних наддніпрянських селах виділяються педагогічні, наукові (гуманітарні), мистецькі, літературні й медичні.

Загальна чисельність гуманітарної сільської інтелігенції Наддніпрянської України на 1897 р., становила 33678 осіб: із них 25141 чоловік і 8537 жінок. Гуманітарії - найдемократичніша за соціальним походженням група сільської інтелігенції. Здобувши педагогічну, вищу або середню медичну освіту, освоївши мистецьку професію, вихідці із селянства, збіднілого сільського духовенства, міських кіл намагалися реалізувати себе в новій спеціальності, в якій при першому ж спілкуванні без “людяного підходу” їхня діяльність була приречена на провал. Саме ця група сільської інтелігенції була найбільш освічена (точніше, перманентно прагнула бути освіченішою). Невідповідність теорії та практики виховання і навчання, державної ідеології та суспільних реалій, владних та соціальних стосунків, економічних та культурних процесів була для цієї верстви найбільш очевидною.

Професійне коло обов'язків (навчання, виховання, лікування, профілактика захворювань, позашкільна освіта, організація дозвілля тощо) і реалії життя формували у гуманітаріїв думку про необхідність радикальної перебудови суспільства. Традиційний спосіб господарювання, на їхній погляд, уже не задовольняв соціальні запити суспільства. Більшість гуманітарної сільської інтелігенції щиро вірила у прогрес, інтелект, можливість просвітити народ і т.п.

Проблеми матеріальної та правової незахищеності витиснули гуманітаріїв до маргінальної частини наддніпрянського суспільства. Верства з таким низьким рівнем забезпеченості не могла мати великих важелів впливу, хоча на рівні села і вважалася елітою.

Втручання бюрократичних елементів у діяльність педагогічної, медичної, творчої інтелігенції села, спроба втримати гуманітаріїв у рамках станово-ієрархічного суспільства наштовхувалися на опозиційні настрої. Напружені стосунки із системою, яку нерідко уособлювали адміністрація й духовенство, виробили у соціальній психології гуманітарної сільської інтелігенції, з одного боку, сублімовану нав'язливу необхідність позбутися цієї системи, а з другого, призводили до реальних конфліктів із владою і людьми, які її репрезентували.

У загальних підсумках до третього розділу робиться висновок, що внаслідок змін у діяльності сільської інтелігенції пореформеного періоду похитнулися всі “три стовпи” державної ідеології Російської імперії - самодержавство, православ'я і народність. Управлінська інтелігенція села (яка відповідала за першу ідеологічну складову), сільське духовенство (що відповідало другій) і гуманітарна інтелігенція (котра формувала образ “народності”), уже не були надійною підтримкою режиму. Зауважмо, що не всі ці ділянки імперської ідеології були підважені однаково: меншою мірою це спостерігалося серед управлінської сільської інтелігенції, більшою - у релігійній сфері села, а найбільше у питаннях формування “народності”, де малочисельна і несвідома попервах педагогічна, творча і медична сільська інтелігенція, переймаючи досвід у своїх міських колег, творила образ уже не імперського “єдиного народу”, а складала проект нової (як їм здавалося, “відродження старої”) нації. Проектів таких було декілька (український, польський, російський), але найвиразнішим й найбільш аргументованим видавався в аграрній, селянській Україні український національний проект, який, з усіма своїми позитивами і недоліками, у ХІХ ст. мав переважно академічний характер, а на початку ХХ ст. набув масової соціально-політичної підтримки.

У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, що виносяться на захист:

відзначено, що проблема соціальної психології сільської інтелігенції України не була предметом спеціальних історичних досліджень у галузі українознавства і належить до маловивчених й актуальних у сучасній науці;

визначено політичні та економічні обставини, етнічні й соціокультурні особливості формування сільської інтелігенції у зазначений період. Зокрема, з'ясовано, що світоглядно ця верства формувалася переважно в атмосфері загального економічного зубожіння, зростала в ситуації, коли традиційне суспільство потроху поступалося модерним впливам; що формування сільської інтелігенції відбувалося за рахунок інших верств станового суспільства. Стверджується, що інтелект і освіченість на початку другої половини ХІХ ст. уже були не менш цінними, ніж походження і матеріальна забезпеченість. Відтоді розумова праця стає не тільки витребуваною ринком, а й набуває високого престижу в суспільстві. Як наслідок, інтелектуали відчужувалися від станів. Але й станове суспільство більше не визнавало їх, і позначало “третім елементом” та “різночинцями”. Відбувалося поступове виокремлення інтелігенції (у тому числі сільської) як нової верстви;

на фоні доби подано загальну соціально-психологічну та етнопсихологічну характеристику сільської інтелігенції Наддніпрянської України, серед якої відзначено лабільність настроїв цієї верстви, неможливість визначити її “ментальність”. Стверджується, що на відміну від селянства, сільська інтелігенція більше піддавалася модернізації, хоча й не вела перед в економічних реформах, національних або революційних рухах. З'ясовано, що сільська інтелігенція не становила єдиної соціальної спільності. Найчастіше її представники не відчували корпоративної єдності й власне потреби у цьому. Це були окремі, розрізнені групи людей розумової праці, які діяли відповідно до свого соціально-професійного статусу. Для більшості тогочасних сільських інтелігентів іманентні суспільний конформізм і соціальна відчуженість. Лише найбільш активна частина сільської інтелігенції складалася з різнорідних соціальних елементів, між якими встановлювався доволі міцний зв'язок. Як засвідчує участь окремих інтелігентів села у суспільних справах (кооперативний, просвітницький, революційний рух), іноді вони становили цілком самодостатню спільність при всій різноманітності учасників. Про це промовисто свідчать факти з судових розправ над ними: по одній справі проходили студенти, волосні писарі, земські діловоди та інші категорії. Український національний рух став ще однією “сферою психології” сільської інтелігенції, всередині якої актуальною й надалі залишалася проблема “малоросійства”. Це не завадило багатьом діячам саме сільської інтелігенції стати на чолі українського національного руху. Так, до Центральної Ради та її представницьких органів входили вихідці із сімей сільських учителів (В. Бойко, Н. Григоріїв, М. Полоз), лікарів (І. Шраг), священиків (С. Єфремов, В. Королів, Ф. Крижанівський, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Чехівський та ін.);

окремо з'ясовано психологічні та етнокультурні особливості життя та діяльності управлінської сільської інтелігенції, зокрема, її привілейований статус на рівні села, невисокий рівень виконання професійних обов'язків, некритичність соціальних уявлень групи, складність стосунків з іншими верствами села, комплекси етнічної меншовартості тощо;

охарактеризовано соціально-психологічний та етнокультурний портрет сільського духовенства. Зокрема, наголошено на консервативності більшості представників цієї верстви, відчуженості від решти суспільства, залежності від російської синодальної православної церкви і релігійно-національної політики Російської імперії;

проаналізовано соціальну психологію й етнокультурну ідентичність гуманітарної сільської інтелігенції. Встановлено, що ця найдемократичніша за своїм складом соціальна група наддніпрянського села найбільше піддавалася модернізації, становила основну соціальну базу для розгортання національного руху на селі;

узагальнено досвід життєдіяльності сільської інтелігенції Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., і визначено її важливу і самодостатню роль у суспільних трансформаціях напередодні та під час революції 1917-1921 рр.

ПУБЛІКАЦІЇ, ЩО ВІДОБРАЖАЮТЬ ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Соціальні колізії сільського духовенства у власному середовищі, у стосунках із місцевою владою та українським традиційним суспільством (локальне дослідження) // Зб. наук. праць. Серія “Історія та географія” / Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2006. - Вип. 21-22. - С. 127-131.

2. Місце сільської інтелігенції в українському традиційному суспільстві другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. С.В. Кульчицького, А.Г. Морозова. - Черкаси, 2006. - Вип. 10. - С. 134-137.

3. Участь наддніпрянської сільської інтелігенції в українському національному русі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип. 11. Серія: Історія: Зб. наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2006. - С. 66-69.