Польська підпільна держава (1939-1945 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Поліщук Павло Ярославович

УДК 94(438) 1939 - 1945

«ПОЛЬСЬКА ПІДПІЛЬНА ДЕРЖАВА» (1939 - 1945 рр.)

07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов'ян Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор ЯРОВИЙ Валерій Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії слов'ян.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор КУЧЕР Володимир Іванович, науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України; кандидат історичних наук, доцент ПАТРИЛЯК Іван Казимирович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри новітньої історії України.

Захист відбудеться „8” вересня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 1 серпня 2008 року.

польська підпільна держава

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена об'єктом, предметом, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури, додатків. Повний обсяг дисертації становить 231 сторінку, з них основного тексту - 202 сторінки, список використаних джерел та літератури містить 414 найменувань. У кінці дисертації подано 3 додатки.

Вступ. Актуальність дослідження. Друга світова війна - одна з ключових подій в історії людства. Тому з моменту її закінчення і до наших днів не згасає увага дослідників як до самої війни, так і до фактів, що тісно з нею пов'язані. У численних історичних студіях цього періоду порушувалися аспекти міжнародних стосунків, окупаційного режиму в різних країнах та рухів опору, економічної історії тощо. Та домінуючою, звичайно ж, була воєнна проблематика. Це природно з огляду на те, що йдеться про найбільшу у світовій історії війну. Однак через переважання воєнних тем залишилися недостатньо вивченими цивільні аспекти періоду Другої світової війни.

«Польська підпільна держава» (далі також - ППД) ще на етапі формування поширювала свою діяльність на землі, які були у складі Польщі до 1939 р., зокрема й на сучасні західноукраїнські землі. На цих теренах спочатку діяв Делегат уряду на східні землі, а потім було утворено систему окружних та повітових делегатур. Внаслідок цього неминучими були контакти ППД з українським населенням та громадськими, військовими й політичними організаціями, які його представляли. Відтак, дослідження допоможе висвітлити ряд актуальних проблем в історії польсько-українських стосунків, розглянути в іншому ракурсі проблеми взаємин двох народів на сучасних західноукраїнських землях.

Польща однією з перших держав визнала незалежність України. На сьогодні стосунки польського та українського народів розвиваються й переходять в якісно нову фазу. 2004 р. був роком Польщі в Україні, 2005 р. - роком України в Польщі, що сприяє поглибленню культурних, економічних та наукових стосунків. Наукові дослідження історії Польщі сприяють налагодженню співпраці між нашими народами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках державної бюджетної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Історія української державності нової та новітньої доби» (державний реєстраційний номер 06БФ046-01).

Об'єктом дослідження є «Польська підпільна держава» як сукупність державних інституцій цивільного підпілля на теренах окупованої Польщі в 1939 - 1945 рр.

Предмет дисертації - система цивільних органів управління ППД, особливості їхнього виникнення, розвитку та діяльності в різні періоди Другої світової війни та на різних теренах окупованої Польщі.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період з вересня 1939 р. до червня 1945 р. Нижня хронологічна межа зумовлена окупацією Польщі нацистською Німеччиною та початком формування руху опору. Верхня межа визначається остаточною ліквідацією осередків та організаційних структур ППД.

Метою дослідження є комплексне, хронологічне розкриття специфічного явища в історії Польщі - «Польської підпільної держави».

Для досягнення поставленої мети належить вирішити такі дослідницькі завдання:

проаналізувати стан наукового вивчення проблеми та дослідити джерельну базу дисертації;

визначити особливості виникнення системи органів цивільного управління в польському підпіллі;

розкрити процес формування ППД на різних теренах окупованої Польщі;

показати організаційну структуру ППД на різних етапах її розвитку;

охарактеризувати відносини органів управління ППД з військовим підпіллям та політичними силами всередині країни;

розглянути основні напрями діяльності департаментів Делегатури Уряду;

висвітлити діяльність окружних та повітових делегатур на західноукраїнських землях;

встановити місце українського питання у діяльності ППД.

Методологічною основою дисертаційної роботи є принципи історизму, системності, об'єктивності. Використано і загальнонаукові методи дослідження (індукції, дедукції, системно-структурний, евристики), і спеціально-історичні (проблемно-хронологічний, ретроспективний, історико-порівняльний, історико-типологічний). Загальнонаукові методи допомогли подати складну та багатогранну «Польську підпільну державу» як цілісне явище. Шляхом застосування проблемно-хронологічного методу було сформовано внутрішню структуру дисертації. Ретроспективний метод дав змогу визначити коло питань, які слід розглянути у дисертаційній праці. Історико-порівняльним методом визначено особливості польського цивільного підпілля в системі рухів опору країн окупованої Європи.

Наукова новизна дисертації полягає у проведенні всебічного та комплексного аналізу феномену «Польської підпільної держави», який здійснено вперше в історіографії. Точно відтворено структуру цивільного підпілля в хронологічному розрізі. Вперше досліджено діяльність осередків ППД на сучасних західноукраїнських і західнобілоруських землях та проаналізовано їхню політику щодо національних меншин загалом і українського населення зокрема. Розроблено принципи формування місцевих органів цивільного управління. Поглиблено знання про діяльність департаментів ППД в гуманітарній, економічній та правовій галузях. До наукового обігу введено нові документи, які дали змогу заповнити прогалини в історії польського руху опору періоду Другої світової війни та сформувати комплексну картину явища ППД.

Розкривається дискусійна та малодосліджена сторінка в історії Польщі періоду Другої світової війни, чим робиться істотний внесок у розвиток вітчизняних полоністичних студій.

Практичне значення. У роботі розкривається важлива й у той же час маловідома сторінка історії Польщі. Результати дослідження можуть бути використані українськими делегаціями при налагодженні міжнародних наукових та культурних контактів, оскільки досягнення консенсусу в питаннях спільної історії завжди сприяє цьому процесу. Фактичний матеріал та висновки дисертації можуть бути корисними при написанні монографій та підручників як із всесвітньої, так і з вітчизняної історії. На підставі результатів дослідження можуть бути розроблені спецкурси з історії рухів опору доби Другої світової війни.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії слов'ян Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження апробовано у формі доповідей на наукових конференціях різного рангу, а саме: на Міжнародній науковій конференції «Західний регіон України у Другій світовій війні 1939 - 1945 рр.» (Луцьк, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем у країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989 - 1991 рр.» (Ужгород, 2006), IV Варшавській східноєвропейській конференції (Варшава, 2007), Третій Всеукраїнській науковій конференції молодих вчених, аспірантів, здобувачів, магістрантів «Історія очима молодих дослідників» (Рівне, 2007), Шостій міжнародній науково-практичній конференції молодих учених «Шевченківська весна» (Київ, 2008).

Найважливіші положення та фактичний матеріал дисертації знайшли відображення у чотирьох статтях у фахових наукових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі «Джерельна база та історіографія дослідження» розглянуто стан наукового осмислення теми та охарактеризовано джерельну базу дисертації.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми» присвячено огляду найважливіших наукових напрацювань, пов'язаних із порушеною у дисертації проблематикою. Проаналізовані дослідження належать до вітчизняної, радянської, польської історіографій та до історіографій інших країн.

Радянська історіографія історії Польщі періоду Другої світової війни багата на фактичний матеріал. Але, на жаль, підхід до висвітлення розглянутої у дисертації проблематики не позбавлений вливу пануючої ідеології. Значну кількість тем в історіографії оминали, а явище «Польської підпільної держави» не знаходило відображення в історичних дослідженнях радянських істориків. Так, В. Клоков у своїй монографії висвітлює діяльність польського руху опору, а саме його комуністично налаштованої частини, а про «Польську підпільну державу» не згадує взагалі.

Роль селянського руху у Польщі періоду Другої світової війни досліджено у праці А. Носкової, в якій розглянуто також й стан економіки Польщі періоду окупації. Польський рух опору лівополітичної спрямованості аналізувала І. Юр'єва.

У сучасній українській історіографії було започатковано вивчення багатьох маловідомих аспектів польської історії періоду Другої світової війни. З середини 90-х років ХХ століття проходять спільні наукові конференції українських та польських істориків. Саме за підсумками цих дискусій почали видавати щорічні збірники «Україна - Польща: важкі питання», в яких друкувались виступи Л. Зашкільняка, В. Сергійчука, І. Ільюшина, Р. Давидюк та інших. Багаторічну працю науковців було підсумовано у збірнику праць «Україна - Польща: важка відповідь».

Складні питання польсько-українських відносин періоду Другої світової війни охарактеризовано у працях І. Ільюшина, в яких досліджено діяльність на західноукраїнських землях Союзу Збройної Боротьби (далі також ЗВЗ), Армії Крайової (далі також АК) у протистоянні з силами ОУН та УПА, також порушено проблему конфлікту між польським та українським населенням Волині. У одній із своїх праць дослідник виходить за межі вивчення суто військового підпілля й торкається певних аспектів цивільного підпілля - Волинської окружної Делегатури Уряду.

У дотичних до теми дисертації дослідженнях українських істориків розкрито передусім діяльність ОУН та УПА. Особливості діяльності цих організацій представлено у монографії В. Кучера. Військовий напрям у діяльності ОУН висвітлено у монографіях І. Патриляка. Професор Л. Зашкільняк у статті «Українське питання в політиці польського уряду та підпілля в 1939 - 1945 роках» проаналізував політику еміграційного уряду та польського підпілля щодо українців.

Порушену в дисертації проблематику розглядають в українських підручниках для вищих навчальних закладів. Діяльність «підпільної держави» в окупованій Польщі опрацьовує В. Яровий, «підпільну державу» згадує у своїй роботі «Історія Польщі» Л. Зашкільняк.

Проте неохідно визнати, що в українській історіографії фактично не сформовано цілісного уявлення про існування та діяльність «Польської підпільної держави».

У зарубіжній історіографії окресленої проблеми домінують праці польських науковців. Здебільшого йдеться про польські видання або опубліковані в інших країнах Європи та Північної Америки студії польських еміграційних вчених. Одним із перших досліджень діяльності ППД є робота колишнього емісара еміграційного уряду Я. Карського, яка є розповіддю про підпілля як таємну державну організацію. Проте автор не дає визначення поняття, не описує структуру й не виділяє загальної концепції ППД.

Згодом вийшла друком праця командувача Армії Крайової Т. Бор-Коморовського, який одним з перших пропонує визначати конспірацію як ППД, до складу якої входили політична та військова організації.

В Англії видруковані політичні спогади діячів ППД З. Заремби та С. Корбонського, у яких польське підпілля подається як таємна політична організація. Таке бачення є спробою охопити проблематику всіх підпільних інституцій як державних органів, що діяли в умовах війни.

У польській історіографії проблеми виникнення, існування та діяльності ППД необхідно виділити такі періоди: 1) від закінчення Другої світової війни до початку 80-х років ХХ століття; 2) 80-ті роки ХХ століття; 3) після 1989 р.

У польській історіографії до кінця 70-х рр. ХХ століття термін «підпільна держава» у якості означення конспіративної діяльності не вживали. Представлено передусім міжнародно-правовий аспект польської історії під час окупації. Для характеристики конспіративного життя використовували такі категорії: «воююча Польща», «підпільна Польща», або «рух опору». Дослідник Ф. Ришка у своїй монографії взагалі заперечує існування ППД.

Інший представник історіографії соціалістичної Польщі - В. Собочінський - аналізує специфіку польського руху опор. Автор пропонує розглядати ППД у якісно іншому форматі: на його думку, ППД є категорією не правовою, а політичною, яка вживається у літературі про устрій польських земель під час Другої світової війни й означає осередки керівництва організованого руху опору, що були водночас зародками майбутнього апарату державної адміністрації.

На початку 80-х рр. ХХ ст. збільшується кількість досліджень, пов'язаних з ППД. Так, Я. Щепаньський та Т. Стшембош інтерпретували «підпільну державність», виділяючи її політичну, державно-адміністративну та суспільно-громадянську складові.

З кінця 80-х рр. ХХ ст. поняття «Польська підпільна держава» більше не відкидалося і набуло поширення в історичній науці. У 1986 р. професор Е. Дурачинський, який раніше оперував термінами «еміграційний уряд» та «лондонський уряд», вперше подав своє трактування «Польської підпільної держави». Згодом використання поняття «еміграційний уряд» критикували Г. Горський та Л. Гондек.

Один з провідних сучасних дослідників історії Польщі періоду Другої світової війни С. Сальмонович виокремив основні ознаки ППД та представив періодизацію її історії.

У працях таких польських вчених, як Е. Хулл та В. Собочінський, проводяться паралелі між ППД періоду Другої світової війни та так званою «таємною державою» періоду повстання 1863 - 1864 рр.

«Зовнішній» та «внутрішній» фактори в історії ППД виокремлює З. Стипулковський, визначаючи два політичні осередки польського суспільства: польський уряд в Лондоні і керівництво ППД в країні.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» подано характеристику джерельного підґрунтя роботи. Вона базується на документах Архіву Актів Нових (Варшава, Польща), відділу рукописів Бібліотеки Варшавського університету та Бібліотеки національного закладу ім. Оссолінських (Вроцлав, Польща). У цих архівних установах містяться ще неопубліковані матеріали з історії ППД. Наявність такої значної кількості документів зумовлена тим, що діяльність ППД знаходила відображення у діловодстві багатьох її центральних та місцевих органів.

Використані у роботі архівні матеріали можна класифікувати за типами на нормативно-правові акти, урядову кореспонденцію, звіти про діяльність, фінансові документи. Опрацьовані в комплексі, ці документи дають змогу сформувати об'єктивну картину організації та діяльності структур ППД.

Значна частина архівних матеріалів за визначеною темою дисертаційного дослідження знаходиться в Архіві Актів Нових. Тут зосереджені такі фонди: Делегатури Уряду (202), Ради Єдності Національної (199), Армії Крайової (203). Документи з цих фондів розкривають і стосунки адміністрації ППД з еміграційним урядом Польщі у Лондоні, і внутрішньоорганізаційні проблеми, висвітлюють різні сфери діяльності, а також дають виразне уявлення про регіональну специфіку функціонування державних інституцій в умовах нацистської окупації. Діяльність місцевих осередків ППД представлено у справах з документами окружних та повітових делегатур.

Багато цінних документів міститься у фондах кабінету рукописів Бібліотеки Варшавського університету, серед яких - звіти, рапорти з сучасних західноукраїнських, західнобілоруських та литовських теренів, плани та інструкції щодо українського питання, матеріали про підпільну науку та навчання, підпільна преса.

Важилвим джерелом у ракурсі окресленої проблеми є документи, що зберігаються в Бібліотеці національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

У дисертації було використано також опубліковані реєстри документів та матеріалів, зокрема шеститомне видання «Армія Крайова в документах». У цьому ґрунтовному виданні висвітлено не тільки діяльність підрозділів Армії Крайової, але й подано чимало важливих документів, що стосуються цивільного підпілля, а також міжнародних відносин польського еміграційного уряду, особливостей політичної ситуації періоду війни тощо. Публікація зібрань документів з Інституту польського та Музею ім. генерала Сікорського в Лондоні вміщує кореспонденцію між еміграційним урядом та підпіллям окупованої Польщі. Значний інтерес становлять й опубліковані документи НКВС з російських архівів.

У другому розділі «Становлення «Польської підпільної держави» (1939 -1941 рр.)» досліджено етап становлення інституцій польського підпілля, що хронологічно накладається на перший етап Другої світової війни.

У підрозділі 2.1. «Передумови утворення цивільного підпілля» з'ясовано обставини перших років війни, у яких виникала організована мережа підпільних осередків. Поразка та капітуляція у вересневій кампанії 1939 р. стала для польського населення шоком і зумовила втрату авторитету державної влади у суспільстві. Проте вже у перші місяці окупації почали зароджуватися структури організованого підпілля. Цей рух очолили прем'єр В. Сікорський та генерал М. Карашевіч-Токаржевський, члени еміграційного уряду К. Соснковський, О. Ладось, М. Сейда та ін. «Польська підпільна держава» повинна була стати монолітною структурою, що організовує боротьбу всього суспільства у двох секторах - військовому та цивільному. Специфікою польської ситуації було те, що паралельно із вертикаллю цивільної влади М. Карашевіч-Токаржевський утворив незалежну від неї систему військової адміністрації (Служба перемоги Польщі, Союз Збройної Боротьби та Армія Крайова). Система ППД виявилася неповною, оскільки внаслідок домінуючого впливу військових керівників цивільний сектор був певною мірою занедбаний. Злагоджена система державних інституцій почала формуватися тільки у другій половині 1940-го року.

У підрозділі 2.2. «Тимчасовий Делегат уряду (червень - грудень 1940 р.)» йдеться про організаційну діяльність Яна Скоробогатого-Якубовського, а також про налагодження порозуміння та співпраці між різними підпільними організаціями. Активізація діяльності цивільного сектора організованого підпілля пов'язана із призначенням Тимчасового Делегата уряду на територію всієї окупованої Польщі, посаду якого обійняв досвідчений військовий, полковник Я. Скоробагати-Якубовський, котрий у травні 1940 року переїхав із Франції до Польщі для виконання своєї місії. Одним із основних завдань Тимчасового Делегата уряду була координація діяльності провідних політичних сил для утворення єдиної системи державних органів. Це завдання взяло на себе Бюро координації, яке підпорядковувалося Тимчасовому Делегату уряду. У вересні 1940 року було підготовлено проект утворення конспіративної адміністрації, в якому передбачалося організувати такі департаменти: внутрішніх справ, правосуддя, праці, охорони здоров'я, фінансів, промисловості, ремесел та торгівлі, науки та освіти, сільського господарства та продовольства, транспорту та телекомунікації. Як свідчать звіти та інші документи, загалом робота Я. Скоробагатого-Якубовського на посаді Делегата уряду була досить успішною, йому вдавалося вирішувати суперечності між різними організаціями й консолідувати польське підпілля. Після того, як 14 грудня 1940 року він передав функції Тимчасового Делегата уряду Ц. Ратайському, поглибився поділ польського підпілля, котре не могло функціонувати як монолітна структура через внутрішньопартійну неузгодженість.

У підрозділі 2.3. «Структура підпільної влади» докладно розглянуто характер діяльності органів «Польської підпільної держави» на різних теренах довоєнної Польщі.

ППД створювали на окупованій території з огляду на її поділ у 1939 р.: західні терени, включені до ІІІ Рейху (1), Генеральне Губернаторство (2), Східні землі, котрі у 1939 - 1941 рр. належали Радянському Союзові (3). На кожній з цих територій були специфічні умови, зв'язок між ними був ускладеним і часто неможливим. Тому на першому етапі Другої світової війни інституції «Польської підпільної держави» зароджувалися та незалежно діяли у трьох основних осередках, центрами яких були Варшава, Познань та Львів. З огляду на факт їхньої автономної роботи доцільно розглядати ці структури окремо, як це зроблено у дисертаційній роботі.

Найбільш успішною була діяльність польських органів влади на території Генерального Губернаторства, що виявилося у розбудові осередків та сфер впливу. Причини цього - в географічному та політичному становищі цих земель, котрі за часів ІІ Речі Посполитої були основою державницьких процесів, мали відповідні ресурси та кадри, а також спиралися на сильні патріотичні настрої місцевого населення.

Крім того, робота підпільників на території, що була анексована Німеччиною, була нейтралізована гестапо та іншими спецслужбами, а на східних землях вона ускладнювалася через міжнаціональні конфлікти та слабкий вплив польських організацій на місцях. Утім існували проблеми всередині підпільних структур. І у Генеральному Губернаторстві, й на інших територіях у колах підпілля не вистачало чіткої, злагодженої системи співдії різних органів, тривалий час залишалася неврегульованою справа стосунків цивільної та військової крайової влади, про що довідуємося із кореспонденції та звітів місцевих органів влади із центральним апаратом - Делегатурою Уряду, яка діяла у Варшаві.

У третьому розділі «Інституції підпільної влади: від розбудови до занепаду» подано характеристику структури польського підпілля, що була представлена в центральних, галузевих та місцевих органах влади.

У підрозділі 3.1. «Система центральних органів» розкрито адміністративну систему ППД на вищому щаблі. Представницьким органом ППД був Політичний Комітет Порозуміння (ППК), який у березні 1943 р. був перейменований на Крайову Репрезентацію Політичну (КРП), а в грудні того ж року реформований у Раду Єдності Національної (РЄН), котра призначалася Делегатом уряду. Ця організація була чимось на зразок малого парламенту конспіративної Польщі. Представницькі органи ППД не можна вважати законодавчими в прямому значенні, оскільки їхня компетенція та діяльність здійснювалися, в основному, у формі консультацій та подання висновків урядові, що діяв у Лондоні. Формування єдиної централізованої мережі ППД пов'язане з діяльністю Ц. Ратайського та Я. Пікалкевича на посаді Делегата уряду та припадає на період 1941-1943 рр. Єдину адміністрацію складали центральні інституції, які називалися департаментами, а також локальні органи влади, очолювані окружними Делегатами уряду. Окружні делегатури виконували функції довоєнної загальної адміністрації.

У підрозділі 3.2. «Галузеві органи влади» проаналізовано функції та особливості діяльності кожного з департаментів. Департаменти було створено в основних сферах діяльності підпільної влади. У статуті Делегатури Уряду було запроектовано 14, а діяло 12 департаментів: внутрішніх справ, фінансів, освіти і культури, сільського господарства, промисловості та торгівлі, праці та соціальної допомоги, комунікації, пошти та телеграфів, ліквідації наслідків війни, відбудови та громадських робіт, преси та інформації. Більшість департаментів дублювали колишні міністерства Речі Посполитої, і лише три з них були організовані спеціально з огляду на умови війни та окупації. Департаменти виконували свої завдання з неоднаковою ефективністю: якщо в культурно-освітніх програмах та інформаційному секторі робота була досить успішною, то в економічних питаннях вона блокувалася окупаційною владою. Тому у роботі виділено активні, що провадили широку діяльність та мали значний вплив на поточний стан справ і розвиток подій у дорученій їм галузі (Департамент праці та соціальної допомоги, Департамент освіти та культури або Департамент внутрішніх справ), а також пасивні, котрі обмежувались до формального впливу на ситуацію, готуючи звіти, експертні оцінки, розробляючи окремі плани тощо (департаменти сільського господарства, промисловості та торгівлі, конумікації).

Система інституцій «Польської підпільної держави» почала розвиватися восени 1939 р., але рис держави набула у 1941 р. Протягом 1941-1942 рр. було організовано центральні адміністративні органи, які підлягали Делегатові уряду, апогей розвитку яких припадає на 1943 - 1944 рр. Упродовж усього періоду окупації система цивільних органів діяла незалежно від військових структур (ЗВЗ - АК), що призвело до створення двох векторів у внутрішньополітичному житті Польщі й негативно відбилося на функціонуванні державних інституцій. Військова адміністрація намагалася підпорядкувати цивільну, а цивільна - встановити безпосередній контроль над збройними силами опору.

Не менш важливою була розбудова мережі місцевих органів підпільної влади, що представлено у підрозділі 3.3. «Місцеві осередки». Територію окупованої Польщі її цивільне підпілля поділило на 15 округів, яким для конспірації було дано спеціальні назви: Акваріум - округ Варшава, Бобри - Полісся, Течія - Сілезія тощо. За територіальну основу діяльності тимчасової урядової адміністрації правили воєводства (згідно з адмінподілом довоєнної Речі Посполитої), що називалися округами, а також повіти та гміни. Формування теренової підпільної влади відбувалося на основі таких критеріїв та принципів:

а) з відновленням держави після окупації й опануванням ситуацією прогнозувалося повернення до адміністративного поділу ІІ Речі Посполитої;

б) під час окупації та у перехідний період для полегшення управління визнавався поділ, упроваджений окупантом, а відхилення від цього принципу допускалися, якщо були продиктовані практичною необхідністю;

в) для території, яка прогнозувалася до включення у польську повоєнну державу, територіальний та адміністративний поділи мали бути встановлені окремо.

Основу місцевої ієрархії складали окружні, повітові та міські делегатури. Організаційну структуру повітової Делегатури Уряду представляли сім основних відділів: 1) безпеки (з адміністративно-правовим), 2) самоврядування, 3) сільського господарства та провізії, 4) санітарний, 5) військовий, 6) технічний, 7) суспільного опору. У роботі описано компетенції кожного з відділів, схеми координації роботи, а також з'ясовано територіальну специфіку цих локальних структур.

У четвертому розділі «Основні напрями діяльності органів «Польської підпільної держави» (1940 - 1945 рр.)» висвітлено характер діяльності підпільних структур влади в окремих галузях.

За умов окупації найгостріше виявилися суспільні потреби в гуманітарній сфері, а їх задоволення забезпечило успіх відповідних програм ППД. У підрозділі 4.1. «Гуманітарна сфера» розглянуто діяльність ППД з таких основних напрямів: засоби масової інформації та пропаганда, освіта, наука, культура, соціальна опіка, охорона праці, допомога єврейському населенню. Відзначено конкретні досягнення у цій сфері, як-от: поширення патріотичної преси, робота підпільних освітніх закладів різного рівня (від початкових шкіл до університетів), діяльність театрів, бібліотек, творчих спілок тощо. Окремо розкрито протидію геноциду єврейського населення.

У гуманітарній сфері простежувалася значна ефективність роботи органів польської підпільної влади, які спиралися у своїй діяльності на активність населення, а також успішно використовували традиції місцевого самоврядування. Особливих успіхів було досягнуто в розвитку освіти. На початку війни німецьке командування не перешкоджало й навіть сприяло відновленню шкіл (переважно початкової та професійної освіти), зате пізніше вдалося до заборон та репресій організаторів підпільного шкільництва. У цих умовах підпільна робота вимагала жертовності, патріотизму та громадянської мужності, і ці риси продемонструвало чимало діячів «Польської підпільної держави».

За умов німецько-фашистської окупації польська культура перебувала у небезпеці дискримінації та знищення пам'яток. Тому діяльність ППД в галузі культури була спрямована на порятунок культурних цінностей польського народу та передбачала широкий спектр заходів: консервувалися та переховувалися пам'ятки мистецтва, частину книг із закритих бібліотек було роздиспоновано у приватних помешканнях, а письменникам, ученим, митцям надавалася матеріальна допомога. В обставинах підпілля функціонували окремі культурні центри, наприклад, театри та бібліотеки. Загалом на території німецької окупації діяло 28 драматичних та поетичних театрів, 17 окремих театральних труп, 21 ляльковий театр, три акторські школи та чотири осередки драматичних курсів.

У підрозділі 4.2. «Економічна та правова галузі» проаналізовано роботу підпільної адміністрації в господарській сфері, у якій вона намагалася контролювати економічне життя країни, а наприкінці війни розробляла програми розвитку Польщі після звільнення. Невід'ємною рисою державотворчого процесу була й правова робота, творення системи правових актів. У дисертації оцінено конкретні правові документи польського цивільного підпілля, що регламентували різні аспекти життя громадян, упроваджували демократичні засади та права, протидіючи окупаційному режимові, як-от: декрети Департаменту правосуддя, норми, запроваджені Департаментом внутрішніх справ, інші декрети та розпорядження. В окремих актах представлено засади позбавлення польського громадянства, конфіскації майна, реституції тощо. Були встановлені також юридичні норми перехідного періоду: припинення бойових дій, ліквідації наслідків війни, повернення чи відшкодування власності, допомоги потерпілим. У роботі розглянуто кваліфікацію злочинів, роботу судів, а також систему покарань ППД.

У структурах «Польської підпільної держави» розроблявся «малий» та «великий» план повоєнної відбудови країни. «Великий» план передбачав відновлення втрачених комунікацій, розгортання масового будівництва, здійснення ряду державних інвестицій. Цей план мав на меті ґрунтовно перебудувати економічну та технічну структуру держави. «Мала» програма - план заходів на три повоєнні роки, за яким передбачалося усунення наслідків воєнних руйнацій, всенародне відновлення галузей водного та наземного транспорту тощо. Були підраховані господарські втрати, кількість жертв серед населення у різних містах та регіонах, а також подані суми необхідних інвестицій в окремі галузі народного господарства.

У підрозділі 4.3. «Українське питання» в політиці польського цивільного підпілля» на підставі архівних документів відтворено особливості дискусій щодо українського питання у структурах «Польської підпільної держави». У період Другої світової війни особливо гостро постали наслідки занедбання національно-етнічної проблематики в політиці міжвоєнної Польщі, що часто мотивувало криваві міжнаціональні конфлікти. Українська проблема була предметом суперечок серед провідних діячів ППД. Проте навіть під час Волинської трагедії її лідери не виключали можливості співпраці з українськими підпільними організаціями. На відміну від більш радикальної позиції польських військових керівників, представники цивільного підпілля демонстрували більшу гнучкість та толерантність, зокрема в ухвалах 1943 року (від 14.02, 15.04 , 15.10, 13.12 та ін.). Ці документи свідчать, що діячі «Польської підпільної держави» шукали порозуміння з українцями, апелюючи до їхніх впливових інституцій - греко-католицької церкви через її митрополита Андрея Шептицького та ОУН. Однак, українське питання розглядалося лідерами різних політичних сил досить неоднозначно. Якщо одні обстоювали потребу порозуміння з українським населенням та координацію дій задля спільної боротьби з окупантами, то інші, як-от представники Національної партії, наполягали на неможливості співпраці з українцями та нагнітали атмосферу взаємної ворожнечі.

У висновках сформульовано загальні результати дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист:

Проаналізовано стан наукового вивчення проблеми у радянській, українській та зарубіжній історіографії. Встановлено, що в сучасній історичній науці майже немає праць, у яких всебічно та повно розкрито виникнення та особливості розвитку ППД. Опрацьовано джерельну базу дисертації. Знайдено значну кількість джерел, що дало змогу зважено та об'єктивно оцінити функціонування структур ППД у період Другої світової війни. Джерельна база представлена архівними матеріалами та опублікованими документами.

Визначено особливості виникнення системи органів цивільного управління в польському підпіллі. Підпільна визвольна діяльність на польських теренах починається після капітуляції 1939 року. У польському русі опору виникають сотні громадських та політичних організацій. Але легітимний зв'язок з міжвоєнним польським урядом приписують лише одній організації - Союзу Перемоги Польщі, який згодом трансформується в Союз Збройної Боротьби. З цивільними підрозділами цих військових організацій пов'язують зародження польського цивільного підпілля. Проте незалежна від військового підпілля система інституцій цивільного підпілля починає формуватися завдяки діяльності Тимчасового Делегата уряду - Я. Скоробогати-Якубовського, який зумів налагодити співпрацю і з Союзом Збройної Боротьби, й з основними політичними партіями: Демократичною, Соціалістичною, Селянською, Національною. Діяльність на посаді Тимчасового Делегата уряду Я. Скоробогати-Якубовський завершив 14 грудня 1940 р. з передачею повноважень Делегата уряду на Генеральне Губернаторство Ц. Ратайському.

Розкрито процес формування ППД на різних теренах окупованої Польщі. Відповідно до планів еміграційного уряду, цивільне підпілля в країні повинне було поділятися на три незалежні одне від одного частини. Внаслідок цього на першому етапі історії «Польської підпільної держави» виникають та діють такі делегатури: в Генеральному Губернаторстві з центром у Варшаві, на чолі з Ц. Ратайським; на землях, анексованих Німеччиною, з центром у Познані, на чолі з А. Бнінським; на землях, зайнятих СРСР, з центром у Львові, на чолі з В. Зихом.

Показано організаційну структуру ППД на різних етапах її розвитку. В основі «Польської підпільної держави» лежала складна система державних інституцій, яку можна класифікувати як за владною вертикаллю, так і за функціональними критеріями. Роль головного представницького органу відігравав Політичний Комітет Порозуміння, який згодом було перейменовано на Крайову Репрезентацію Політичну, а потім на Раду Національної Єдності, у якій були представлені провідні політичні сили. Центральне місце в ієрархії адміністративних органів посідало Бюро Делегата уряду, який після провалу спроби утворити три незалежні делегатури став вищою посадовою особою цивільного підпілля окупованої країни. З одного боку, Делегат призначався польським урядом на еміграції, звітував йому про свою діяльність, а з іншого, через труднощі зв'язку та особливості становища в окупованій країні, був наділений значною самостійністю. На загальнодержавному рівні виникає система галузевих органів управління - департаментів. Спільною рисою департаментів було те, що всі вони зазнавали впливу тих обставин, за яких їм доводилося діяти. Водночас кожен департамент реагував на ці обставини по-різному. Частина продовжувала діяльність і навіть розширила її порівняно з довоєнними масштабами (Департамент праці та суспільної опіки), інша частина була змушена значно обмежувати свою діяльність, а третя частина департаментів через неможливість повної реалізації своїх завдань під окупацією зосереджувалася на плануванні політики в довірених галузях у перехідний та повоєнний періоди.

Охарактеризовано відносини органів управління ППД з військовим підпіллям та політичними силами всередині країни. Делегат уряду до 1942 р. не міг налагодити співпрацю з найвпливовішою військовою підпільною організацією на теренах Польщі - Армією Крайовою. Часто виникала конфронтація між військовим та цивільним підпіллям. Провідні політичні сили - Польська партія соціалістична, Національна партія, Партія праці та Демократична партія - мали різну ідеологічну платформу, програму дій. Через неучасть цих партій в останніх міжвоєнних виборах неможливо було визначити ній реальний вплив у суспільстві, однак кожна з них претендувала на ключові посади в Делегатурі Уряду, що ускладнювало налагодження діалогу як всередині політичних сил, так і з органами управління ППД.

Розглянуто основні напрями діяльності департаментів Делегатури Уряду. Гуманітарна політика «Польської підпільної держави» загалом реалізовувалася через діяльність її органів у сфері засобів масової інформації та пропаганди, освіти, науки, культури, соціальної опіки, охорони праці, допомоги єврейському населенню. Гуманітарна сфера була одним з найбільших напрямів діяльності «Польської підпільної держави», що зумовлено потребами польського суспільства за умов війни та окупації. Крім того, окупанти не створювали значних перешкод для діяльності органів «Польської підпільної держави» в гуманітарній сфері, а інколи навіть сприяли такій діяльності, коли це відповідало їхнім стратегічним планам колонізації краю. Унаслідок цього досягнуто порівняно значних успіхів у підпільній початковій, середній та вищій освіті, проводилися наукові дослідження, соціальна опіка уможливлювала виживання найменш забезпечених груп населення, рятувалася багатовікова культурна спадщина польського народу від вивозу та знищення, громадську думку формувало підпільне радіо та сотні періодичних видань. Здійснення повноцінного управління економікою за умов окупації було неможливим. Однак, незважаючи на цей чинник, велася активна діяльність, спрямована на перспективу. Розроблявся план відбудови країни, визначалися засади господарювання та управління економікою. Під час війни з коштів, отриманих від еміграційного уряду, формувався бюджет та використовувався відповідно до основних завдань «Польської підпільної держави». У правовій галузі було розроблено та прийнято ряд нормативних актів, покликаних регулювати відносини у більшості галузей державного та суспільного життя. Частина цих норм регулювали відносини під час окупації, але більшість могли повною мірою реалізуватися тільки після звільнення країни. Розвивалося підпільне судочинство, яке базувалося на спеціально прийнятому матеріальному та процесуальному законах. Вироки підпільних судів виконувалися невдовзі після їхнього винесення. Велике значення для відновлення правосуддя після звільнення від окупації мав реєстр працівників суду, прокуратури та адвокатури.

Висвітлено діяльність окружних та повітових делегатур. На місцях було утворено 15 основних адміністративно-територіальних одиниць - округів, які поділялися на повіти. Під час визначення адміністративно-територіальних одиниць поділ, здійснений окупантом, якщо й не брався за основу, то принаймні відігравав значну роль. Таким чином було утворено 5 делегатур: в Генеральному Губернаторстві, на землях, анексованих Німеччиною, та на Східних теренах. З одного боку, така схема поділу певною мірою означала визнання окупації, окупантів та їхніх дій. А з іншого, такий поділ можна пояснити практичними намірами забезпечити більш ефективну діяльність та взаємодію місцевих адміністрацій ППД.

Встановлено місце українського питання у діяльності ППД. Українське питання належало до дискусійних тем та розглядалося різними діячами і політичними силами «Польської підпільної держави» по-різному. У національній політиці підпільної Польщі чітко окреслилися два основних табори, один з яких виступав за порозуміння з українським населенням, вважав актуальним завданням координацію дій обох народів у протидії спільним ворогам, у іншому політичні сили дотримувалися переконання про неможливість будь-яких домовленостей з українцями. У боротьбі між цими двома таборами формувалася політика офіційних органів ППД та еміграційного уряду з українського питання. Зміст більшості декларацій, а також спроби переговорів з представниками українського населення свідчать про певну перевагу ідеї польсько-українського діалогу.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях автора:

1. Поліщук П. Система інституцій «Польської підпільної держави» // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: історія. - 2007. - № 18. - С. 180 - 188.

2. Поліщук П., Яровий В. Органи місцевого управління «Польської підпільної держави» за часів Другої світової війни // Науковий вісник дипломатичної академії України. - Київ, 2007. - Випуск 14. - С. 432 - 449.

3. Поліщук П., Яровий В. Проблема дефініції поняття «Польська підпільна держава» // Вісник Дніпропетровського університету. Науковий журнал. Серія: археологія та історія. - Дніпропетровськ, 2008. - № 1, Випуск 16. - С. 154 - 165.

4. Поліщук П. Передумови виникнення «Польської підпільної держави» // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки РДГУ. - Рівне, 2008. - № 13. - С. 278 - 283.

АНОТАЦІЯ

Поліщук П.Я. «Польська підпільна держава» (1939 - 1945 рр). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 - всесвітня історія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

У дисертації на підставі значної кількості архівних матеріалів та опублікованих документів досліджено процес формування та функціонування інституцій «Польської підпільної держави» в період Другої світової війни (1939 - 1945). Автор докладно аналізує становлення цивільного підпілля в перші роки війни, налагодження системи взаємодії організацій, вироблення злагодженої програми. З'ясовано принципи та проблеми розбудови інституцій підпільної влади протягом 1941-1943 років, коли вона стає насправді дієвою. Окремо проаналізовано функції «Польської підпільної держави», здійснювані її органами у гуманітарній, економічній, правовій та інших галузях. Висвітлено суперечності та погляди провідних діячів польського цивільного підпілля щодо українського питання.

Ключові слова: Друга світова війна, «Польська підпільна держава», Делегатура Уряду, департаменти, окружні та повітові делегатури, декрети і акти.

АННОТАЦИЯ

Полищук П.Я. «Польское подпольное государство» (1939 - 1945 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2008.

В диссертации на основании значительного количества архивных материалов, а также изданных документов исследуется процесс формирования и функционирования «Польского подпольного государства» в период Второй мировой войны (1939 - 1945). Автор впервые в украинской историографии рассматривает проблему замещения государственных функций польским подпольем, которое представляет органическую часть национального движения сопротивления.

В работе всесторонне анализируется становление гражданского подполья в первые годы войны, отлаживание системы взаимоотношений организаций, отработка единой программы действий. Особенностью польской ситуации является то, что гражданские органы подпольной власти существовали наряду с военизированными подразделениями. Таким образом, подпольное движение имело характер двувекторного развития.

Подробно исследованны принципы и противоречия строительства институций подпольной власти на протяжении 1941-1943 годов, когда она становится по-настоящему действенной. В это время представляется сформированной система центральной и локальной власти, рассмотренная в диссертации как многоуровневая структура: 1) центральных органов; 2) отраслевых органов и программ; 3) местных администраций, реализирующих политику Центра и координирующих свою работу по вертикальному принципу.

Отдельно анализируются функции «Польского подпольного государства», осуществляемые в гуманитарной, экономической, правовой и других отраслях. Рассматриваются взгляды ведущих деятелей польского гражданского подполья по отношению к украинскому населению, так как этот вопрос был одним из наиболее проблематических в их деятельности. Утверждается, что «Польское подпольное государство», осуществляя свои задачи в условиях немецко-фашистской окупации, не стало государством в полном значении этого слова, но все же сыграло очень важную роль в самоопределении польского общества и стало феноменальным явлением в истории Второй мировой войны.

Ключевые слова: Вторая мировая война, «Польское подпольное государство», Делегатура Правительства, департаменты, окружные и волостные делегатуры, декреты и акты.

SUMMARY

Polishchuk P.Y. «Polish Undergraund State» (1939-1945). - Manuscript.

Thesis for obtanding scientific degree of the candidate of historical sciences, specialization 07.00.02 - world history. - Kyjiv Naional Taras Shawchenko Uniwersity. - Kyjiv, 2008.

In thesis on the base of great amount of archive materials and published documents is researched process of appearance and action oh the institutions oh «Polish Underground State» during the period of the Secons World War (1939 - 1945). The auhor thoroughly analyzes appearance of civil underground in the first years of the war, setting up the system of cooperation of different organization, preparing coordinated program. Find out the princeples and problems of development of institutions of underground power during 1941-1943. Seperately functions of «Polish Underground State» humanitarian, econnoical, law and other fields is annalized. Also is shown contradictional minds of different representatives of polish underground movement about Ukrainian question.

Кey words: Second World War, «Polish Undergraund State», Representation of the government, department, local representation, decret.

Размещено на Allbest.ru