Ліквідація більшовиками есерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні (кінець 1919-1924 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 94(477) “1919/1924”

Ліквідація більшовиками есерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні (кінець 1919 - 1924 рр.)

07.00.01. - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Познанська Катерина Володимирівна

Дніпропетровськ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпродзержинського державного технічного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “19” березня 2008 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.14. у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050‚ м. Дніпропетровськ‚ вул. Казакова‚ 8.

Автореферат розісланий “14” лютого 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради‚ кандидат історичних наук‚ доцент І.О. Кривий

Анотації

Познанська К.В. Ліквідація більшовиками есерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2008.

Дисертація є комплексним дослідженням процесу ліквідації загальноросійських соціалістичних партій есерів та меншовиків в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. На основі широкої джерельної бази і досягнень сучасної вітчизняної та світової історичної науки встановлені причини і особливості застосування більшовицькими силовими органами радянської влади репресивних акцій щодо організацій есерів та меншовиків в Україні.

Докладно розглянута опозиційна політична діяльність організацій есерів і меншовиків в зазначені роки, а також обставини переходу цих партій до підпільної діяльності в Україні.

Досліджені заходи більшовиків щодо примусової ліквідації есерів та меншовиків в Україні за рахунок комбінування агітаційно-пропагандистських - дискредитаційних та репресивних методів карними органами радянської влади - НК - ДПУ. Всебічно розкрита, так звана “самоліквідаційна” кампанія, та “самоліквідаційні” з'їзди колишніх рядових есерів і меншовиків, які фактично були підготовлені більшовиками і використані для остаточного знищення ПСР у 1923 р. та РСДРП у 1924 р. як партій.

Ключові слова: загальноросійські партії, есери, меншовики, більшовики, опозиція, ліквідація, дискредитація, репресії.

Аннотация

Познанская Е.В. Ликвидация большевиками эсеровской и меньшевистской партийно-политической оппозиции в Украине в конце 1919 - 1924 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2008.

Диссертация является комплексным исследованием процесса ликвидации общероссийских социалистических партий эсеров и меньшевиков в Украине в конце 1919 - 1924 гг. На основе широкой источниковой базы и достижений современной отечественной и мировой исторической науки установлены причины и особенности применения большевистскими силовыми органами советской власти репрессивных акций относительно организаций эсеров и меньшевиков в Украине.

Подробно рассмотренна оппозиционная политическая деятельность организаций эсеров и меньшевиков в указанные годы, а также обстоятельства перехода этих партий к подпольной деятельности в Украине. В часности выяснено, что РКП(б), КП(б)У, были организованы и проведены широкие политические агитационно-пропагандистские кампании для дискредитации опозиционных социалистических партий. Но главным средством борьбы большевистской власти с меньшевиками и эсерами были массовые регулярные политические репрессии, и, прежде всего аресты, которые осуществлялись на протяжении 1920 - 1924 гг. с нарастающей интенсивностью .

В работе обозначено, что одним из основных средств борьбы большевиков против эсеров и меньшевиков в 1921 - 1922 гг., было осуществление идейно-политической, моральной дискредитации этих партий. Это отразилось в проведении групповых судебных процессов над членами меньшевистской и эсеровской партий. В марте 1920 г. большевики провели громкий судебный процесс над киевскими меньшевиками, а летом 1922 г. еще более громкий публичный суд над лидерами правых эсеров. Хотя эти процессы значительно подорвали авторитет ПСР и РСДРП в масах, организации и одной, и второй партий продолжали действовать в Украине и старались даже оказывать посильное сопротивление большевистским преследованиям.

Поэтому для окончательной ликвидации своих политических конкурентов большевики применили метод так называемых “самоликвидационных кампаний”. “Саморозпуск” ПСР при содействии большевистских органов осуществился на съезде рядовых бывших эсеров в марте 1923 г. в Москве. В феврале 1924 г. в Харькове Всеукраинский съезд бывших меньшевиков, “самораспустил” РСДРП. На протяжении всей кампании “самоликвидации” партий все советские газеты печатали письма - покаяния эсеров и меньшевиков о выходе из своей партии и просьбами принять их в ряды коммунистов. Против несогласных с "самоликвидацией" своих партий правых эсеров и меньшевиков органы ДПУ продолжали репрессии.

В дисертации указано, что особая роль в ликвидации меньшевистской и эсеровской партийно-политической оппозиции принадлежала карательным органам советской большевистской власти. Это прежде всего ВУНК-ДПУ, которые пристально следили и контролировали действия всех "антисоветских" партий. При этом широко использовалась помощь информационного аппарата так называемых "сексотов", а также частей особого назначения. Воплощая тактику Политбюро ЦК РКП(б), органы ДПУ создавали определенные условия, при которых внутри организаций меньшевиков и эсеров возникали левые и правые уклоны, при этом левые поддерживались и привлекались в ряды коммунистов, а правые беспощадно уничтожались.

Главный вывод работы заключается в том, что основной и решающей причиной “организационного распада” российских социалистических партий меньшевиков и эсеров было не их “идейное банкротство”, а принудительная ликвидация с помощью комплекса репрессивных мер большевистских властей. Все это является ярким доказательством того, что любое общественно-политическое движение, сколь широкой социальной поддержкой оно бы ни пользовалось, может пасть под градом репрессий тоталитарного режима.

Ключевые слова: общероссийские партии, эсеры, меньшевики, большевики, оппозиция, ликвидация, дискредитация, репрессии.

Summary

Poznans'ka K.V. Liquidation by Bolsheviks of social-revolutionaries and social-democrats party-political opposition in Ukraine in the end of 1919-1924. - Manuscript.

The dissertation is presented for a scientific degree of the candidate of historical sciences in the specialty 07.00.01 - history of Ukraine. Dnipropetrovs'k National University. - Dnipropetrovs'k, 2008.

The dissertation is a complex research of liquidation's process of the all-Russian socialist parties of social-revolutionaries and social-democrats in Ukraine in the end of 1919 - 1924. On the basis of wide source study base, and achievements of the modern Ukrainian and world historical science the reasons and features of application by Bolsheviks Soviet authority and repressive power bodies actions in relation to the organizations of social-revolutionaries and social-democrats in Ukraine are established.

Searched measures of Bolsheviks, in occasion of forced liquidation of social-revolutionaries and social-democrats in Ukraine due to the combination of agitation - propagandist, discredit and repressive methods of vindicate bodies of Soviet authority-NC. It is widely searched, so-called "self-liquidating" campaign, and "self-liquidating" congresses of former private soldiers social-revolutionaries and social-democrats which in fact have been prepared by Bolsheviks and were used for the final destruction of PSR in 1923 and RSDRP in 1924 as parties in Ukraine.

Keywords: the all-Russian parties, social-revolutionaries, social-democrats, Bolsheviks, opposion, liquidation, discredit, repression.

більшовик меньшовик есерівський

1. Загальна характеристика роботи.

Актуальність теми. Важливою ознакою демократичного суспільства, яке існує сьогодні в Україні, є багатопартійність. Нині тут діють понад сто різних політичних партій. Значна частина їх бере свої витоки від тих політичних партій, які існували на початку ХХ ст.

Відомо, що в першій чверті ХХ ст. в Україні діяли близько 30 різних політичних партій. Крізь призму формування сучасної політичної системи України надзвичайно актуальним є звернення до досвіду перших десятиліть ХХ ст., коли в Україні‚ як і сьогодні‚ існувала багатопартійна система. Тут діяли‚ як суто національні українські політичні партії - УСДРП‚ УПСР‚ УПСФ та інші‚ так і загальноросійські партії кадетів, есерів, меншовиків, більшовиків.

Під впливом Української революції 1917 - 1920 рр. політичні партії розколювалися на праві та ліві течії і групи. Праві українські соціалісти, які були відверто антирадянські, вже у 1920 р., після закінчення громадянської війни‚ змушені були емігрувати до Західної Європи. Ліві, які підтримували радянську владу, створювали самостійні політичні партії‚ які невдовзі трансформувалися в національно-комуністичні партії - УКП (боротьбистів)‚ УКП (укапістів)‚ а також УПЛСР (борбистів) та Комфарбанд і на початку 1920 р., за винятком малочисельної на той час УКП (укапістів)‚ були поглинені КП(б)У. Відтоді в Україні діяли тільки організації загальноросійських соціалістичних партій меншовиків та есерів. Ці партії були досить чисельними і популярними серед значної частини робітничих та селянських мас, очолювали багато місцевих Рад в Україні‚ майже всі профспілки трудящих. Більш того, треба зазначити, що в роки громадянської війни, особливо в добу Гетьманату П. Скоропадського, а потім денікінщини, в Україну, ховаючись від більшовицьких політичних репресій, яких вже з жовтня 1917 р. зазнавали соціалісти в Росії, переїхало багато визначних лідерів правих есерів та меншовиків. Організації цих партій в Україні в 1919 - 1921 рр. стали фактично головним форпостом соціалістичної партійно-політичної опозиції радянській владі та правлячій партії більшовиків. Але, незабаром, всього майже за два-три роки, вони були повністю ліквідовані більшовиками. У зв'язку з цим постає дуже гостре і актуальне історичне питання - як сталося, що ці партії дуже швидко і назавжди зникли з політичного життя в Україні в 1923 - 1924 рр.?

Радянська історіографія пояснювала зникнення організацій загальноросійських меншовиків та есерів з політичної арени в Україні “політичним банкрутством” та “крахом”‚ внаслідок так званої “дрібнобуржуазної природи” цих партій, а також їхньої “антирадянської, контрреволюційної” діяльності. Сучасні українські історики‚ навпаки‚ доводять, що більшовики примусово, штучно, за рахунок перш за все політичних репресій‚ ліквідували організації загальноросійських меншовиків та есерів в Україні. Такі діаметрально різні точки зору, а також те, що ліквідація загальноросійських партій меншовиків та есерів в Україні й ліквідаційні методи‚ які застосовували проти них більшовики‚ поки що майже зовсім не вивчалися комплексно, обумовлюють звернення до досить актуального і принципового питання про історію ліквідації більшовиками есерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами та планами. Дисертація виконана в межах науково-дослідницької роботи кафедри історії України Дніпродзержинського державного технічного університету за темою “Політичні партії України наприкінці XIX ст. - першій чверті XX ст.”. Номер державної реєстрації 0100U005202.

Об'єктом дослідження є загальноросійські партії РСДРП (меншовиків) і ПСР (есерів) в Україні в умовах формування однопартійної більшовицької системи влади.

Предметом дослідження є історія примусової ліквідації більшовиками організацій політичних партій меншовиків та есерів в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. та методи її здійснення.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кінця 1919 р. по 1924 р. включно. Нижня хронологічна межа - кінець 1919 - початок 1920 рр. - спирається на етап остаточного встановлення радянської влади в Україні і початок масових політичних репресій проти меншовиків і есерів. Верхня межа - 1923 - 1924 рр. - спирається на етап, коли внаслідок безупинних політичних репресій більшовики остаточно ліквідували організації ПСР (есерів) та РСДРП (меншовиків) в Україні.

Просторові межі роботи обмежуються територією радянської України в кордонах 1920 - 1924 рр.

Мету дисертаційного дослідження визначили наукова актуальність і необхідність виявити як об'єктивні так і суб'єктивні причини‚ а також методи ліквідації більшовиками організацій меншовиків та есерів в Україні, розкрити хід процесу ліквідації опозиційних партій меншовиків і есерів.

Завдання, які були поставлені для досягнення зазначеної мети такі:

- проаналізувати стан історіографічної розробки проблеми з метою визначення завдань щодо подальшого дослідження;

- визначити теоретико-методологічні принципи і методи дослідження проблеми та використати їх в процесі вивчення і узагальнення конкретного матеріалу;

- охарактеризувати стан меншовицьких та есерівських організацій в Україні наприкінці 1919 - на початку 1920 р.;

- встановити причини, які призвели до розгортання більшовиками широкомасштабної кампанії проти есерівської опозиції у 1921 - 1922 рр.;

деталізувати завершення політичного та організаційного розгрому партії есерів в Україні у 1922 - 1923 рр.;

висвітлити початок систематичних репресій більшовиків проти меншовиків 1920 - 1922 рр. в Україні;

охарактеризувати заходи, до яких вдавалися більшовики в процесі остаточного примусового усунення та ліквідації партії меншовиків з політичної арени України у 1923 - 1924 рр.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації вперше в українській історіографії‚ на основі маловідомих архівних даних‚ ґрунтовного аналізу періодичної преси цього періоду та досягнень сучасної вітчизняної та світової історичної науки зроблено спробу комплексно дослідити історію ліквідації більшовиками політичних партій меншовиків та есерів наприкінці 1919 - початку 1924 рр. в Україні. Зокрема‚

- введено до наукового обігу маловідомі документи більшовицьких органів влади щодо ліквідації організацій російських меншовиків та есерів‚ партійні документи меншовицької та есерівської партійно-політичної опозиції;

- з'ясовано‚ що події Української національно-демократичної революції 1917 - 1920 рр. затримали ліквідаційні заходи більшовиків проти організації опозиційних загальноросійських соціалістичних партій есерів та меншовиків до встановлення радянської влади в Україні;

- досліджено, що співробітництво правих есерів та меншовиків з денікінською владою у 1919 р. в Україні більшовики використали як головний привід для посилення ліквідаційних дій проти цих партій;

- встановлено‚ що особливості роботи осередків досліджуваних партій в Україні були визначені боротьбою есерів та меншовиків за представництво в органах місцевої влади та профспілках в умовах напівлегальності в період 1920 - 1922 рр.;

- висвітлені репресивні заходи радянської влади‚ які займали головне місце в арсеналі боротьби РКП(б)-КП(б)У з опозиційними партіями меншовиків і есерів та спирались на можливості спецслужб, інших правоохоронних органів, судову систему‚ тощо;

- вперше більш детально розкриті причини, хід та наслідки одного з основних методів ідейно-організаційної боротьби більшовиків з партіями соціалістичної опозиції - публічних судових процесів у справі меншовиків в березні 1920 р. в Києві, а також московського процесу над лідерами есерівської партії в червні - серпні 1922 р.;

- на основі джерел доведено‚ що так звана “самоліквідаційна кампанія”, а також ліквідаційні з'їзди колишніх есерів і меншовиків‚ які офіційно ліквідували партію есерів у березні 1923 р. та партію меншовиків у лютому 1924 р., були ретельно підготовленими заходами більшовиків щодо остаточної ліквідації загальноросійських соціалістичних партій меншовиків та есерів в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати дисертації можуть бути використані для поглибленого вивчення цієї та суміжної проблематики, а також при підготовці спеціальних та узагальнюючих праць з історії України та політологічних досліджень української суспільно-політичної думки новітнього часу.

Особистий внесок здобувача полягає у здійсненні комплексного дослідження історії ліквідації більшовиками організацій есерів та меншовиків в Україні на початку 20-х рр. ХХ століття. На основі аналізу архівних та опублікованих джерел дисертанткою зроблена спроба дослідити заходи більшовиків‚ щодо остаточної примусової ліквідації есерів та меншовиків в Україні за рахунок використання репресивних методів карними органами радянської влади - НК - ДПУ.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Дніпродзержинського державного технічного університету. Загальна концепція дослідження і його основні аспекти знайшли відображення в доповідях та повідомленнях на наукових конференціях‚ зокрема: VІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта '2004” (м. Дніпропетровськ)‚ Міжнародній науково-практичній конференції “Традиції та інновації викладання гуманітарних дисциплін у вищій школі” (м. Дніпропетровськ‚ НГУ‚ 2004 р.)‚ І Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал світу '2004” (м. Дніпропетровськ)‚ Міжрегіональній науковій конференції “Демократична революція 1905 - 1907 рр. в Україні: Актуальні проблеми вивчення” (м. Дніпропетровськ‚ ДНУ‚ 2005 р.)‚ ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Слов'яни: історія, мова, культура” (Дніпродзержинськ‚ ДДТУ‚ 2006 р.)‚ ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні наукові дослідження - '2006” (Дніпропетровськ)‚ Перших регіональних читаннях‚ присвячених 100-річчю від дня народження Л. І. Брежнєва. (Дніпродзержинськ‚ ДДТУ‚ 2006 р.)‚ ІІ Міждержавній науково-методичній конференції “Східні слов'яни: Історія‚ культура‚ переклад” (Дніпродзержинськ‚ ДДТУ‚ 2007р.)

Публікації. Здобуті автором наукові результати викладені у 16 публікаціях загальним обсягом 4 ум. друк. арк., серед яких, 3 статті у фахових виданнях, 4 статті у збірниках наукових праць, тези дев'яти виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації обумовлена її метою та дослідницькими завданнями. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг становить 214 сторінок‚ зокрема 183 сторінки основного тексту та 31 сторінка бібліографії.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовані вибір теми дисертації‚ її актуальність‚ теоретичне і практичне значення у світлі сучасної історичної науки‚ визначені об'єкт і предмет‚ мета‚ завдання і методи дослідження‚ хронологічні та просторові межі‚ показаний зв'язок з науковими програмами. Розкрито наукову новизну та практичну значимість роботи‚ охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ дисертації “Стан наукової розробки, джерельна база та методологія дослідження” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Історіографія та джерельна база дослідження” подано аналіз наявної літератури та джерел за темою дисертації. На історіографії цього питання позначилися різні ідеологічні та суспільно-політичні погляди, системи влади в УРСР та в сучасній Україні. Історіографію проблеми ліквідації більшовиками есерівської та меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. можна умовно поділити на чотири основні періоди.

Перший період історіографії проблеми, що досліджується, тривав з 1920 р. до початку 30-х рр. ХХ століття. В його межах виокремлюються два напрями: перший представлений лідерами українського національно-визвольного руху. Це роботи М. Грушевського‚ В.Винниченка‚ П. Христюка‚ Д. Дорошенка, твори яких надали інформацію стосовно позицій загальноросійських партій есерів та меншовиків в подіях української національно-демократичної революції.

Другим був напрям‚ розроблений та сформований радянськими істориками, публіцистами та партійними діячами, роботи яких виконували конкретну агітаційно-пропагандистську функцію засуджуючи “соціал-зрадницьку” та “контрреволюційну” діяльність партій меншовиків та есерів. Це роботи І. Вардіна, А. Луначарського‚ Ю. Стєклова, М. Покровського та інших. Ще більше агітаційно-пропагандистської літератури в якій таврувалася “антинародна”, “антирадянська” діяльність меншовиків та есерів, виходило друком в Україні, завдяки особливій значущості діяльності цих опозиційних партій в цьому регіоні. Авторами її були С. Диманштейн, Д. Ерде, М. Попов, С. Черномирдик та інші.

Особлива увага радянських істориків та публіцистів цього часу приділялася засобам ідейної дискредитації так званих “дрібнобуржуазних партій”, зокрема публічним судовим процесам. Відлунням публічного судового процесу над київськими меншовиками в 1920 р. стала книга “Партия меньшевиков и деникинщина. Процесс киевских меньшевиков. 21 - 23 марта 1920 г.”.

А. Малицький в книзі “ЧК и ДПУ” показав роль та значення НК в боротьбі проти есерів та меншовиків.

Ці роботи формували упередженість думок та поглядів народних мас до, так званих “дрібнобуржуазних” партій. У той же час в них був встановлений ряд постулатів, що на довгі роки визначив рамки, у яких тільки й могла розвиватися вітчизняна історіографія.

Починаючи з 1924 р. розгорнулася тотальна “ленінізація” історичної науки. Ленінські оцінки історичних фактів‚ явищ і процесів в цей час стали методологічною директивою для “працівників ідеологічного фронту”. Використання ленінських цитат заміняло аналіз фактів, вони перетворювалися у вищий критерій істини, ставали “вироком історії”. Ленінські оцінки були догматизовані, закріплені, увічнені, оголошені глибоко науковими.

Узагальнюючи‚ можна стверджувати‚ що характерною ознакою цього періоду є наявність однобічного підходу до есерівської та меншовицької партій, як до завідомо контрреволюційних, що випливало з абсолютизації класового підходу. Головною доктриною цього періоду була теза про історичну закономірність поразки всіх так званих “небільшовицьких”, дрібнобуржуазних партій.

Другий період радянської історіографії тривав з початку 1930-х до середини 1950-х рр. Вивчення історії політичних партій, крім партії більшовиків, фактично було штучно, на довгі десятиріччя, припинено. Історики мали керуватися тільки офіційно встановленою у підручнику “История ВКП(б). Краткий курс” схемою історичного процесу. Це видання на довгі роки стало свого роду Євангелієм для абсолютної більшості радянських істориків.

В третьому періоді історіографії, що тривав з середини 50-х - до кінця 80-х рр. ХХ століття можна виділити два етапи: 1) у 1950-х - 60-х рр. після двадцятирічної перерви, вивчення історії загальноросійських політичних партій есерів та меншовиків радянськими істориками було поновлене. Під впливом “хрущовської відлиги” підвищився інтерес суспільства до минулого, відновились дослідження з питань історії “небільшовицьких” політичних партій. 2) Наприкінці 1960-х - у 80-ті рр. історія становлення та діяльності так званих “дрібнобуржуазних” політичних партій набула певного розвитку. З'явилися спеціальні дослідження діяльності меншовиків та есерів в Росії. Одним з центральних дискусійних питань радянської історіографії стало питання про час встановлення однопартійної системи в СРСР та причини “зникнення з політичної арени країни дрібнобуржуазних партій” меншовиків та есерів.

Цьому були присвячені роботи

К. Гусєва, М. Рубана‚ Л. Спіріна, В. Коміна, П. Подболотова‚ А. Малашко.

Серед українських істориків протягом 1970 - 80-х рр. проблема “краху та банкрутства” небільшовицьких політичних партій була чи не найголовнішою. Вагомим внеском у вивченні цієї проблеми стали роботи провідного тоді українського дослідника І. Кураса.

Єдиними роботами, де висвітлювалась діяльність меншовиків і есерів в Україні у період Жовтневої революції 1917 р. були тоді книги Р. Вєтрова.

В 1984 р. вийшла колективна монографія “Непролетарские партии России: Урок истории”, в якій вперше на багатому фактологічному матеріалі докладно було показано історію становлення‚ діяльність та банкрутство всіх так званих “непролетарських партій” Росії і, частково, в Україні.

Тоді ж у 80-х рр. побачили світ колективні монографії, в яких‚ мабуть вперше‚ зображувалася історія не тільки боротьби партії більшовиків з “дрібнобуржуазними” політичними партіями‚ але й співробітництво з ними.

Отже, в 1960 - 1980-х рр. майже всі радянські дослідники так званих “непролетарських” партій Росії‚ зображували перемогу партії більшовиків над своїми політичними суперниками‚ як цілком “закономірну і неминучу”, а самі ці партії розглядалися ними як “дрібнобуржуазні, контрреволюційні, антинародні”. Тому доктринованою тезою було положення про “крах” та “банкрутство” меншовиків і есерів.

Разом з тим, слід підкреслити, що в 50 - 80-х рр. окремо від радянських істориків‚ дослідження історії політичних подій початку ХХ століття проводили закордонні дослідники. Загальноросійські емігрантські кола в США та Західній Європі, повертаючись до політичної історії Росії після 1917 р., намагалися подати якомога повнішу історію меншовицької партії, з'ясувати причини її поразки та перемоги більшовицької диктатури в країні Рад.

Певне значення для нашого дослідження має робота голландського дослідника Марка Янсена “Суд без суда. 1922 год. Показательный процесс социалистов-революционеров”.

Велику увагу причинам поразки есерівської та меншовицької партії приділяє В. Бровкін, автор найбільш докладної роботи про загальноросійські політичні партії в 1918 - 1922 рр.

Одночасно як радянські, так і закордонні історики заклали початок докладного вивчення історії “непролетарських партій” в радянській Україні, яка була розкрита ще зовсім недостатньо. Вони дали поштовх для вивчення цієї проблеми сучасним історикам. Особливо відзначимо‚ що головним аргументом західних істориків був той‚ що вони висували тезу про примусову ліквідацію меншовиків та есерів радянською владою.

Четвертий сучасний період розпочався на межі кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ століття. Розпад СРСР і створення незалежної України зумовили можливість об'єктивного висвітлення істориками останнього періоду існування соціалістичних загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні в 20-ті рр. ХХ століття. Тільки тепер, вперше в історичній науці дослідники серед яких С. Кульчицький, В. Солдатенко, В. Гусєв, О. Любовець та інші почали вивчати саме проблему “ліквідації багатопартійності” в Україні.

Загальну картину ліквідації в Україні опозиційних партій взагалі та соціал-демократів меншовиків зокрема, подає одеський історик О. Бриндак. Автор навів нові дані, котрі стосуються діяльності карних сил більшовицької влади проти політичних опонентів, але тільки на Півдні України.

Істотним внеском в історіографію дослідження ліквідації російських партій меншовиків та есерів в Україні стали праці київських вчених С.Кокіна та О.Мовчан, які безпосередньо стосуються питання зникнення правих есерів та меншовиків з політичної арени України на початку 1920 р.

Надзвичайно змістовною є колективна монографія “Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ - ХХ ст.: Історичні нариси” під редакцією академіка В. Смолія. Глави монографії, присвячені винищенню більшовиками конкурентних партій в Україні у 1920 - 1924 рр. написані дніпропетровським дослідником В. Ченцовим.

Особливо слід виокремити роботи В. Ченцова, що висвітлюють політичні репресії радянської влади проти партійно-політичної опозиції в Україні в 20-ті рр.

У третьому томі багатотомної (6 т.) праці “Політична історія України ХХ ст.” за редакцією академіка І. Кураса‚ з нових‚ сучасних позицій дається зважена‚ правдива оцінка історії ліквідації більшовиками опозиційних політичних партій і створення однопартійної тоталітарної системи влади в Україні, але історія ліквідації організацій російських партій есерів та меншовиків в Україні висвітлена недостатньо.

Монографія Р. Вєтрова та С. Донченко висвітлює історію політичних партій України від їх виникнення і до ліквідації багатопартійності та створення однопартійної системи в СРСР.

Треба також визначити нову роботу Р. Вєтрова, де перш за все, розглядається проблема історії ліквідації більшовиками українських національно-комуністичних‚ прокомуністичних партій в Україні в 1920 - 1925 рр. Слід зазначити‚ що хоча історії ліквідації організацій загальноросійських меншовиків та есерів в Україні дослідник приділив певну увагу‚ ця проблема вимагає ще більш всебічнішого і ґрунтовнішого вивчення.

Поряд із солідними за обсягом та узагальнюючими за змістом працями, останніми роками вийшли цікаві статті, в яких автори В. Ченцов, І. Єлінов‚ В. Іваненко, А. Голуб, на підставі місцевих архівів, висвітлили історію ліквідації більшовиками опозиційних партій на Катеринославщині.

В історіографії проблеми слід виокремити літературу, присвячену роботі каральних органів радянської влади, які “були основним знаряддям ліквідаційної кампанії”. Певне значення має робота Л. Маймескулова, А. Рогожина, В. Сташиса. Принципово новими для української історіографії стали публікації Ю. Шаповала, В. Пристайка, В. Золотарьова.

Останнім часом були захищені кандидатські дисертації, присвячені проблематиці російських революційно-демократичних партій в період української революції 1917 - 1920 рр. , а також діяльності перш за все українських національно-комуністичних партій. Окремі розділи цих змістовних дисертаційних робіт присвячені діяльності опозиційних більшовикам меншовиків та есерів в Україні в 1920 - 1925 рр.

Вперше докладну історіографію проблеми ліквідації багатопартійності в Україні подала у своїй кандидатській дисертації С. Зборець.

Отже‚ новий етап сучасної української історіографії‚ що стосується проблеми ліквідації багатопартійності в Україні в 20-ті рр. ХХ ст. взагалі, та знищення політичних партій меншовиків та есерів безпосередньо, відзначається зміною наукових пріоритетів. Разом з тим‚ треба сказати‚ що якщо в Україні ця проблема майже зовсім не вивчена‚ то в Росії‚ навпаки‚ зроблена велика справа з її дослідження. На зламі ХХ - ХХІ століть з'явилися роботи, автори яких виходять із того, що прямим наслідком узурпації більшовиками влади в жовтні 1917 р. стало встановлення їхньої політичної монополії, причому головною причиною зникнення “небільшовистського соціалізму” в Росії‚ як зазначається‚ була підступна політика влади, “постійні переслідування” соціалістів, використання в боротьбі з ними “терористичних методів”.

Джерельна база дисертації достатньо широка і різноманітна. Вона складається з комплексу архівних та опублікованих матеріалів. До наукового обігу були введені 14 архівних справ, що зберігаються в Російському державному архіві соціально-політичної історії м. Москви (РГАСПИ), а також 49 архівних справ Національного архівного фонду України, які сконцентровані в центральних та обласних архівних установах - Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України м. Київ (ЦДАВОУ), Центральному державному архіві громадських об'єднань України м. Київ (ЦДАГОУ), Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО)‚ Державному архіві Харківської області (ДАХО)‚ Державному архіві Одеської області (ДАОО).

З опублікованих джерел у дисертації широко використані збірники документів і матеріалів вищих органів влади, а також тих документів‚ що розкривають діяльність каральних органів радянської влади у боротьбі проти опозиційних меншовицької та есерівської політичних партій; збірники друкованих документів російських партій есерів та меншовиків включають в себе програми партій‚ протоколи, резолюції, постанови, звіти з'їздів, конференцій.

Значна кількість важливих подробиць була почерпнута з численних періодичних видань, насамперед з партійних друкованих органів більшовиків - газет “Більшовик”, “Коммунист”, “Пролетарий”, “Звезда”, “Правда” і “Вісті”, періодичних видань меншовиків: “Всегда вперед!”‚ “Начало”‚ “Наш голос”‚ “Социалистический вестник. Орган заграничной делегации РСДРП”‚ “Социал-демократ. Орган Бюро ЦК РСДРП” та періодичних видань есерів: “Южный рабочий”‚ “Народное дело”‚ “Народовластие”‚ “Воля народа”.

У дисертації використані опубліковані джерела наративного характеру - мемуари учасників українського та загальноросійського революційних рухів: М. Грушевського‚ В. Винниченка, П. Христюка‚ меншовиків Б. Ніколаєвського, С. Воліна, Г. Аронсона‚ П. Гарві‚ Б. Двінова та інших.

Аналіз джерельної бази цього дисертаційного дослідження свідчить про її достатність і достовірність, що дозволяє докладно, з позицій сучасної наукової методології висвітлити процес ліквідації загальноросійських соціалістичних партій есерів і меншовиків в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр.

Другий підрозділ: “Теоретико-методологічні засади дослідження” визначає підходи, методи та принципи наукового дослідження даної теми. Дисертаційна робота виконана на методологічних засадах‚ пов'язаних із загальновизнаними принципами об'єктивності і історизму‚ базується на основі комплексного‚ системного та регіонального підходів. У дисертації використані історичні методи: проблемно-хронологічний‚ історико-порівняльний‚ історико-генетичний‚ синхронний‚ діахронний‚ ретроспективний. Застосовані також системно-структурний та статистичний загальнонаукові методи пізнання.

Другий розділ - “Становище есерівських та меншовицьких організацій в Україні наприкінці 1919 - початку 1920 рр.” налічує два підрозділи. В першому з них - “Стан організацій загальноросійських есерів наприкінці Громадянської війни в Україні” визначено‚ що 1919 - 1920 рр. стали справжнім випробуванням для організацій загальноросійських есерів в Україні. В цю добу глибока криза, яка поглиблювалася на ґрунті ставлення есерів до окупаційної влади А. Денікіна охопила всі організації загальноросійських есерів в тому числі і організації Києва‚ Харкова‚ Катеринослава‚ Одеси‚ Прилук‚ Кременчука‚ Полтави та інших міст. Криза фактично завершилася розколом на правих - що активно проводили співробітництво з денікінцями і заявляли про демократизацію білої влади шляхом її “обволікання”; центристів‚ що підтримували рішення Всеукраїнського комітету есерів про негативне ставлення до білої влади, але залишалися на позиціях “третьої сили” ЦК ПСР; лівих “народовців”, що фактично відійшли від ПСР і підтримували Червону армію більшовиків у боротьбі з білою контрреволюцією.

Розшарування значно ослабило організації загальноросійських есерів‚ але вони продовжували свою діяльність. Есери готували ґрунт для загального народного бунту у боротьбі за Установчі збори.

Із встановленням на початку 1920 р. радянської влади в Україні, більшовики долучили до ідейно-агітаційних методів боротьби з опозицією, політичні методи боротьби і взяли курс на знищення організацій партії есерів “як посібників контрреволюції”. Праві есери припустилися непоправної помилки - співробітництво з денікінцями стало одним з головних звинувачень їх більшовиками в зраді революції та пролетаріату на весь час ліквідаційної кампанії проти есерівської партії. Широко висвітлений в пресі більшовицькими агітаторами для розвинення суспільної думки про есерів, як “антантівських шпигунів” та “найнебезпечніших контрреволюціонерів”, цей факт забезпечив правлячим силовим органам так званий, “справедливий” характер дій, тобто, використання репресій, щодо остаточної ліквідації партії есерів.

У другому підрозділі - “Внутріпартійне становище меншовиків наприкінці 1919 - 1920 рр.” аналізується становище загальноросійських соціал-демократів в Україні в добу денікінщини до встановлення радянської влади в Україні. Наприкінці 1919 - 1920 рр. організації партії меншовиків в Україні були досить чисельними і користувалися популярністю у профспілках та на виробництвах Києва, Харкова‚ Катеринослава‚ Одеси, Полтави‚ Кременчука‚ та інших міст. Денікінщина стала випробуванням і для всіх меншовицьких організацій‚ значно посиливши ухили праворуч та ліворуч. В партії загальноросійських соціал-демократів меншовиків намітилися три основні течії. Перша - ліві меншовики, які значно переважали в Головному комітеті РСДРП України та в місцевих організаціях. Вони визнавали необхідність гуртування всіх соціалістичних сил для боротьби з денікінською реакцією і підтримували радянську владу як єдину, дійсно народну, форму влади. Разом з тим вони заявляли про необхідність суттєвої “демократизації” радянської влади, розширення ролі та значення інших соціалістичних партій - переважно меншовиків та есерів.

Друга - праві меншовики в Україні продовжували активно виступати проти влади більшовиків. Лідери правих вважали, що армія генерала А. Денікіна - це єдина серйозна антирадянська сила. Вони активно сприяли зміцненню влади нового режиму і, разом з тим, сподівалися своїми діями “демократизувати” владу денікінців.

Третя - центристи з кола меншовицької інтелігенції Одеси, Харкова, Катеринослава, Києва. Вони засуджували диктатуру А. Денікіна і основним своїм завданням вбачали підтримку і допомогу робітникам через незалежні від будь-якого уряду профспілки. Така їхня діяльність, з точки зору більшовиків, була контрреволюційною, тому що для вирішення нагальних потреб меншовики спілкувалися з денікінською владою і власниками підприємств, а не проводили страйки проти останніх, як це робили більшовики.

Із остаточним встановленням радянської влади (грудень 1919 - початок 1920 рр.) в Україні, більшовики пригадали меншовикам їхню легальну діяльність при денікінцях і використали цей факт з метою ідеологічної дискредитації РСДРП в Україні. Метод дискредитації більшовиками опозиційних партій у випадку з меншовиками в Україні набув форми публічних судових процесів. Судові процеси в березні 1920 р. проти членів РСДРП Києва та Юзівки були проведені за звинуваченнями в співробітництві з режимом А. Денікіна.

Окрім того в серпні 1920 р. містами України прокотилася хвиля арештів, в результаті чого Всеукраїнською НК були заарештовані сотні меншовиків.

Третій розділ дисертації - “Посилення масових репресій з боку більшовиків проти РСДРП (м) та ПСР в Україні (1920 - 1922 рр.)” має два підрозділи. У першому - “Розгортання більшовиками широкомасштабної кампанії проти есерівської опозиції” аналізуються методи і заходи більшовиків щодо ліквідації есерів в Україні. Зазначено, що з 1921 р. більшовики починають активно витісняти есерів з політичного життя України, використовуючи прийом комбінування різних форм боротьби проти цієї опозиційної партії. Більшовики розуміли, що вплив есерівської партії на селян, які складали більшість населення в Україні, був ще достатньо великий. Тому РКП(б) і КП(б)У весною 1921 р. (після придушення Кронштадтського повстання) всі партійні сили зосередили на проведенні широких агітаційно-пропагандистських кампаній з метою остаточної компрометації есерів. Разом з тим більшовики розуміли необхідність гучного заходу, який би публічно зганьбив есерів. З цією метою наприкінці 1921 - початку 1922 рр. Політбюро ЦК РКП(б) підготувало судовий процес проти лідерів есерівської партії, який відбувся влітку 1922 р. Суд над есерами набув справді міжнародного розголосу. Окрім ідеологічно-пропагандистських заходів органи ДПУ посилили масові арешти есерів. Ще більш широкого розмаху набули заслання есерів у віддалені райони Сибіру та примусовий виїзд їхніх лідерів за кордон.

Перебуваючи під постійним невпинним наглядом НК партія есерів все ж таки проводила значну партійну роботу. В умовах нових утисків партії в 1921 - першій половині 1922 рр. організації російських есерів в Україні ефективно протистояли карним діям НК та залишалися популярними серед певної частини робітничих і селянських мас.

У другому підрозділі - “Початок систематичних репресій більшовиків проти організацій меншовиків” досліджені особливості боротьби більшовиків з осередками партії меншовиків в Україні в 1921 - першій половині1922 р. В цей період більшовики визнавали діяльність РСДРП меншовиків “шкідливою” і спрямували цілу низку комплексних заходів щодо їхнього усунення від політичної роботи і поступової ліквідації. Поєднання адміністративних заходів з антименшовицькою агітацією дозволили більшовикам розвинути упереджене ставлення суспільства щодо членів РСДРП. Облави ВУНК та арешти членів партійних комітетів значно скорочували чисельність місцевих організацій. Треба зазначити, що у 1921 р. основною формою боротьби з меншовиками більшовики вважали впровадження широкої мережі агентурно-інформаційного апарату так званих сексотів. Цими інформаторами для ВУНК були складені списки активних меншовиків на підприємствах‚ в установах і організаціях. За цими списками “за необхідності” проводилися масові арешти меншовиків.

В цих умовах партія меншовиків не припиняла політичної боротьби з більшовицьким режимом‚ але з жовтня 1922 р. змушена була перейти до глибокого підпілля. Цей захід, необхідний для збереження партії, відривав її від робітників та середніх верств міст і створював враження, що тепер меншовиків не стало.

Четвертий розділ дисертації - “Остаточна ліквідація організацій партій есерів та меншовиків в Україні (друга половина 1922 - 1924 рр.) складається з двох підрозділів. В першому “Завершення політичного та організаційного розгрому есерів в Україні” визначено‚ що 1923 р. став останнім роком діяльності для партії загальноросійських есерів в Україні. Судовий процес 1922 р. над лідерами правих есерів значно дискредитував ПСР. Наступним кроком більшовицької влади до повного знищення партії есерів стала кампанія з організації так званих “самоліквідаційних з'їздів” колишніми її членами - рядовими есерами.

Більшовики створили неможливі умови для політичного існування есерів. Згідно з даними ДПУ місцеві організації есерів Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава та інших міст, налічували по кілька десятків членів і через арешти постійно зменшувалися. Також під тиском репресій есери “добровільно” залишали лави своєї партії. Вихід есерів з партії наприкінці 1922 р. набув характеру руху‚ який активно спонукала більшовицька влада. Центральним епізодом самоліквідаційної кампанії стала конференція колишніх рядових есерів, проведена у Москві, у березні 1923 р. На конференції були присутні 50 делегатів‚ які за даними мандатної комісії, представляли 864 рядових есери. Ними ПСР була оголошена розпущеною. Конференція закликала всіх колишніх рядових есерів із робітників вступати до лав Комуністичної партії. В Катеринославі‚ Києві‚ Одесі незначні групи правих есерів намагалися продовжували діяти підпільно, але впродовж 1923 р. вони були ліквідовані ДПУ. Таким чином ПСР була знищена більшовицькою владою як опозиційна партія і в Україні.

У другому підрозділі - “Остаточне знищення меншовиків в Україні” розкриваються події‚ що сприяли остаточному знищенню меншовицьких осередків в Україні. Падіння авторитету РСДРП в умовах Непу призвело до звуження соціальної бази меншовицької партії. Потужний агітаційний захід, проведений меншовиками до свята 1 травня 1923 р. в Україні і в Росії, примусив більшовиків перейти від політики посилення репресій до нової політики - повного і остаточного знищення меншовиків‚ як партії, і в Україні. В квітні - травні 1923 р. велика каральна операція з ліквідації “контрреволюційних” партій охопила всю територію радянської України. Заарештованих меншовиків змушували до співробітництва з ДПУ, зречення своєї партії та публічного каяття.

Всередині значно зріділих організацій меншовиків у 1923 р. сформувалася ліва течія - меншовики, які почали відкрито і прилюдно виступати з заявами про остаточне припинення своєї політичної діяльності і ліквідацію‚ на основі так званого “саморозпуску” осередків своїх партійних організацій. Початок цього процесу був покладений меншовиками Катеринослава, організація яких була найавторитетніша не тільки в Україні, а й в Росії також. Під тиском ДПУ меншовики утворили Оргбюро колишніх меншовиків і заявили про свій розрив з меншовизмом. Це Оргбюро колишніх меншовиків підготувало підсумковий захід з “саморозпуску” партії.

Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків (1 - 3 лютого 1924 р., Харків) став заключним актом політичної драми по ліквідації більшовиками меншовицьких організацій в Україні. 45 делегатів представляли на з'їзді близько 700 колишніх меншовиків. З'їзд постановив “розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет меншовиків України”, та позбавити закордонну делегацію повноважень від українських організацій меншовиків. Колишнім членам РСДРП пропонувалося вступати до Компартії. Виконуючи рішення Всеукраїнського з'їзду колишніх меншовиків до середини 1924 р. припинили діяльність і остаточно самоліквідувались майже всі організації РСДРП в Україні. Праві угруповання меншовиків, які не визнали рішень з'їзду, були знешкоджені ДПУ.

У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.

Дисертація є першим, спеціальним і, водночас, комплексним дослідженням проблеми про ліквідацію більшовиками есерівської й меншовицької партійно-політичної опозиції в Україні наприкінці 1919 - 1924 рр. В роботі поставлені й розв'язані конкретні історичні задачі, а саме:

- проаналізована та систематизована існуюча наукова література з означеної дослідницької проблеми. З'ясовано, що в залежності від різних суспільно-політичних устроїв, історичних епох, ця проблема розглядалася в історіографії по різному. Так, в 1920 - 30-ті рр. існувала теза про “неминучу поразку” всіх так званих “небільшовицьких партій” в силу їхньої “дрібнобуржуазної природи та контрреволюційної діяльності”. З середини 50-х - до кінця 80-х рр. ХХ століття доктриною радянської історіографії стало положення про “крах” та “банкрутство” меншовиків і есерів. Головною тезою в сучасну історичну добу стало положення про те, що більшовики примусово, за рахунок, перш за все, репресій вищих органів влади ліквідували есерів та меншовиків;

- представлений в дисертації джерельний комплекс, що складається з архівних та опублікованих матеріалів, відзначається репрезентативністю та автентичністю. Сукупність джерел різного походження та характеру є достатньо представницькою і може бути документальною основою для досягнення мети цього дослідження та вирішення конкретних дослідницьких завдань;

- відзначено, що більшовики з перших місяців своєї діяльності при владі, за допомогою рішучих методів політичної боротьби, почали доводити, що іншим партіям, зокрема, загальноросійським есерам та меншовикам немає місця в радянській державі. Але ліквідацію есерівської і меншовицької партійно-політичної опозиції, як головного ворогу більшовицької влади у робітничому класі та селянському середовищі в Україні, більшовики розпочали тільки з встановленням радянської влади тут протягом 1919 - 1920 рр. Спочатку більшовики значно обмежили вплив меншовиків та есерів в робітничому і профспілковому середовищі і забезпечили “певні умови” для переходу одних‚ лівих есерів та меншовиків‚ до лав КП(б)У. Потім, у міру зміцнення режиму однопартійної диктатури, боротьба з соціалістичною опозицією почала усвідомлюватися панівною партією, як необхідність політичного знищення всіх меншовиків і есерів;

- встановлено, що есери і меншовики особливо дискредитували себе наприкінці громадянської війни в період денікінської окупації в Україні. Денікінська влада стала останнім випробуванням для цих партій, якого вони не витримали. Лави есерів та меншовиків розкололися на протилежні табори - лівих, що підтримували більшовиків у їхній боротьбі з білою реакцією та правих, які активно співробітничали з денікінцями. Останній факт послужив вагомим аргументом для більшовиків, що використали його підставою для осуду, боротьби та ліквідації меншовиків і есерів, як “посібників білої контрреволюції”;

- з'ясовано, що форми, методи та засоби знищення опозиції були різні. З 1921 р., використовуючи прийом комбінування різних форм тиску на опозиційні партії, за сприяння КП(б)У були проведені широкі агітаційно-пропагандистські кампанії. Але головним засобом боротьби більшовицької влади з меншовиками і есерами були масові регулярні політичні репресії, і, перш за все арешти, які здійснювалися кожного року впродовж 1921 - 1924 рр. Так, наприклад, навесні 1921 р. були заарештовані сотні есерів і більше тисячі меншовиків в Україні. Арештовані вміщувалися до концтаборів у віддалених районах Сибіру. Широкого розмаху набули заслання есерів і есдеків за кордон. Таким чином створювалися умови, неможливі для легальної діяльності опозиційних партій, тому з другої половини 1922 р. ПСР, а потім РСДРП переходять до підпільних дій в Україні;

- визначено, що одним з основних засобів боротьби більшовиків проти есерів та меншовиків у 1921 - 1922 рр., було здійснення ідейно-політичної, моральної дискредитації цих партій. Це відбилося в проведенні групових судових процесів над членами меншовицької і есерівської партій. Вже у березні 1920 р. більшовики провели гучний судовий процес над київськими меншовиками, а влітку 1922 р. ще більш голосний публічний суд, під який підпали лідери правих есерів. До процесу Агітпропвідділом Політбюро ЦК РКП(б) і місцевими губкомами КП(б)У були ретельно підготовлені й проведені петиційна кампанія з вимогами покарання есерів та народні мітинги осуду есерівської партії, що охопили всі робітничі колективи на підприємствах великих міст України. Хоча судові процеси значно підірвали авторитет ПСР та РСДРП, організації і однієї, і другої партій продовжували діяти в Україні і намагалися навіть чинити посильний опір більшовицьким цькуванням;

- висвітлені події, так званих “самоліквідаційних кампаній” до яких більшовики вдаються для остаточної ліквідації своїх політичних конкурентів. Перехід влади до таких небачених раніш методів‚ свідчив про те‚ що ні репресії‚ ні ідеологічна дискредитація в боротьбі проти есерівської і меншовицької опозиції не давали бажаного результату. “Саморозпуск” ПСР здійснився на з'їзді рядових колишніх есерів із робітників - березень 1923 р. у Москві. У лютому 1924 р. в Харкові Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків, “саморозпустив” РСДРП. Протягом всієї кампанії з “саморозпуску” партій всі радянські газети друкували листи-заяви-каяття есерів та меншовиків про вихід із своєї партії і проханням прийняти їх до лав комуністів. Тим часом органи ДПУ продовжували репресії проти тих правих есерів і меншовиків, які не погоджувалися із “самоліквідацією” своїх партій;