Політика української центральної ради щодо національних меншин (березень 1917 – квітень 1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

УДК: 94 (477) «19»: 343

Політика української центральної ради щодо національних меншин (березень 1917 - квітень 1918 рр.)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Макаренко Тамара Петрівна

Луганськ 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Бердянського державного педагогічного університету Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться «5» грудня 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корп. 8, ауд. 309.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а)

Автореферат розісланий «4» листопада 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої ради І.В. Довжук

АНОТАЦІЇ

Макаренко Т.П. Політика Української Центральної Ради щодо національних меншин (березень 1917 - квітень 1918 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Бердянський державний педагогічний університет, Бердянськ, 2008.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню політики Української Центральної щодо національних меншин.

На широкій джерельній базі висвітлено процес формування політики щодо національних меншин, з'ясовано низку соціально-економічних та громадсько-політичних чинників, які мали вплив на формування національної політики.

Особлива увага приділяється аналізу національних вимог українських, польських, єврейських, загальноросійських політичних партій та впливу цих вимог на формування ідейно-теоретичних засад політики щодо національних меншин, висвітленню особливостей здійснення політики залежно від зміни історичних подій.

З'ясовується комплекс проблем, пов'язаних з пропорційним представництвом національних меншин у Центральній Раді та уряді. Розкривається роль Секретарства з міжнаціональних справ в організації органів самоврядування національних меншин, простежується процес їх формування й схарактеризовується нормативно-правова база, аналізуються особливості діяльності цих органів.

У дисертації зазначається, що врахування етнічного фактору, інтересів національних меншин було важливою складовою політики Центральної Ради впродовж усього часу розгортання Української революції.

Ключові слова: Українська Центральна Рада, Генеральний Секретаріат, Національний конгрес, національні меншини, національна політика, національні вимоги, права національних меншин, пропорційне представництво, національно-персональна автономія.

Макаренко Т.П. Политика Украинской Центральной Рады относительно национальных меньшинств (март 1917 - апрель 1918 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Бердянский государственный педагогический университет, Бердянск, 2008.

Диссертация посвящена комплексному исследованию политики Украинской Центральной Рады относительно национальных меньшинств. На широкой источниковой базе освещается процесс формирования политики относительно национальных меньшинств, определяется ряд социально-экономических и общественно-политических факторов, которые повлияли на национальную политику. Особенное внимание уделяется анализу национальных требований украинских, польских, еврейских, общероссийских политических партий и влияние этих требований на формирование идейно-теоретических принципов политики, особенностям проведения политики в зависимости от изменения исторических событий.

Выяснено, что с началом Украинской революции политике относительно национальных меньшинств придавалось первоочередное значение. Основными национальными требованиями были признание равенства всех наций и народностей, гарантия их прав, пропорциональное представительство национальных меньшинств в Центральной Раде и органах исполнительной власти, свободное развитие культурной жизни, национально-персональная автономия.

В диссертации подчеркивается, что этнический фактор как в идеологии, так и в практической деятельности украинских политических партий занимал важное место. Участие как украинцев, так и представителей других национальностей в создании государства было четко прописано в программах партий, которые боролись за автономию Украины.

Обеспечение прав национальных меньшинств украинскими «самостийниками» согласовывалось с отношением этнических меньшинств к делу Украинской революции.

На протяжении весны 1917 г. состоялись съезды политических партий национальных меньшинств, на которых вырабатывались их программы и определялась тактика в украинском движении. Несмотря на то, что лидеры этих партий уделяли внимание национальному вопросу, они в большинстве отстаивали собственные национальные интересы и их требования сводились к культурно-национальной автономии.

Доказано, что по мере развития Украинской революции шел процесс структуризации национальной политики: Центральная Рада приняла решение о пополнении своего состава представителями национальных меньшинств, определила пропорцию (30% от состава Центральной Рады) представительства. В результате три самые многочисленные национальные группы населения - русские, евреи и поляки - получили 22,5% мест из 30%.

Представители национальных меньшинств вошли в состав и исполнительного органа власти - Генерального Секретариата. В его структуре функционировало Секретарство по междунациональным делам. Главной задачей деятельности Секретарства являлась охрана неукраинского населения от юридических и фактических ограничений в политической и общественной жизни, усовершенствование деятельности существующих национальных структур, создание и поддержка новых институций, защита национальных интересов за пределами Украины.

Кроме того, в структуре Секретарства действовали секретарства по делам русским, еврейским, польским. В диссертации раскрыта роль Секретарства по международным делам в организации органов самоуправления национальных меньшинств, прослеживается процесс их формирования, характеризуется нормативно-правовая база, анализируются особенности деятельности этих органов.

Отмечено, что на протяжении своей деятельности Центральная Рада приняла ряд нормативно-правовых документов, в которых закреплены права национальных меньшинств, среди них - закон о национально-персональной автономии. Этим законом предусматривалось предоставление национально-персональной автономии российской, еврейской и польской меньшинствам, определялась система органов, с помощью которых национальные меньшинства могли самостоятельно организовывать свою жизнь, - Национальные союзы.

Действие закона распространялось и на другие этнические меньшинства - белорусов, молдаван, немцев, татар, болгар, но при определенных условиях.

Право на культурное развитие, получение образования на родном языке, формирование широкого самоуправления национальных громад закрепили законы УНР о гражданстве, о еврейской учительской семинарии, Временных Учредительных собраниях российской, еврейской и польской национальностей. Кроме того, Центральная Рада поддерживала законопроекты, которые принимались на уровне национальных министерств, например, Положение об еврейском Национальном союзе.

В соответствии с Конституцией УНР, принятой 29 апреля 1918 г., национальным меньшинствам гарантировалось право объединения в Национальные союзы для отстаивания своих культурных прав.

В диссертации подчеркивается, что национальный фактор играл важную роль в Украинской революции и действовал в совокупности с экономическими и социально-политическими факторами.

Ключевые слова: Украинская Центральная Рада, Генеральный Секретариат, Национальный конгресс, национальные меньшинства, национальная политика, национальные требования, права национальных меньшинств, пропорциональное представительство, национально-персональная автономия.

Makarenko T.P. Ukrainian Central Rada Policy on National Minorities (March 1917 - Apryl 1918). - Manuscript.

The thesis for a candidate's degree in speciality 07.00.01. - History of Ukraine. -Berdyansk State Pedagogical University, Berdyansk, 2008.

This thesis upon the complex research of Ukrainian Central Rada policy on national minorities. Having studied a wide range of sources a number of factors that had an influence on national policy formation have been determined. Special attention has been paid to analyzing of national requirements of political parties -Ukrainian, Polish, Jewish, and to influence of these requirements on forming of ideology and theoretic policy principles on national minorities; the policy peculiarities in accordance with the changes of historic events.

The complex of problems which are connected with proportional representation of national minorities in Central Rada and government has been determined. The role of Secretary in International Affairs in organization of the organs of the national minorities' selfgoverning has been determined, the process of their forming has been described and the normative-legal base has been characterized; the peculiarities of these body's activity have been analyzed.

The thesis says that taking into account of ethnic factor, national minorities' interests was the important part of Central Rada policy during Ukrainian revolution.

Key words: Ukrainian Central Rada, General Secretary, National Congress, national minorities, national policy, national demands, the right of national minorities, propotional representation, minorities personal autonomy.

центральний рада політичний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Доба Центральної Ради посідає особливе місце в новітній історії України. Українська держава, утворена в результаті піднесення національно-визвольного руху, започаткувала процес державотворення, одним із суттєвих аспектів якого стали міжнаціональні відносини, створення умов для розвитку та взаємодії національних культур. Сама ж необхідність урахування етнонаціональних чинників у діяльності Центральної Ради, як і обґрунтування пріоритетів національної політики, обумовлювалася поліетнічним складом населення України, поєднанням національного фактора із соціальним та сутністю національно-демократичної революції, її визвольного спрямування.

Потенційні можливості української демократії певною мірою знайшли своє втілення в політичній практиці Української Центральної Ради, яка із самого початку становлення виступила як захисник права українського народу бути господарем на своїй землі, не обмежуючи при цьому права і свободи інших народів. Водночас вона заявила про свою рішучу підтримку демократичних рухів інших національностей, їх прагнення до визволення й культурного відродження, сприяла процесу створення національних установ і організацій, надавала їм фінансову підтримку.

Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні умови, керівникам Центральної Ради вдалося сформувати основні напрямки етнополітики, які були закріплені в законодавчих документах. Це, передусім, - відродження духовного життя національних меншин на принципах національно-культурної автономії, захист їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; розбудова широкої мережі органів самоврядування неукраїнського населення; утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, взаємної довіри.

У той же час національні вимоги Центральної Ради залишалися стабільними протягом усієї діяльності. Особливого значення надавалося створенню центральних органів влади в особі секретарств з російських, єврейських і польських справ і місцевих - Національних союзів, адже через них йшов процес реалізації політики щодо етнічних меншин. Закріпивши законодавчо систему самоврядування недержавних націй, Українська Центральна Рада зробила внесок у світову практику стосовно вирішення національного питання.

Досвід формування взаємовідносин з національними меншинами не втратив своєї актуальності й у наш час, відіграючи велике значення у визначенні змісту етнополітики України, формуванні характеру взаємостосунків народів, які проживають на її території.

Посилений інтерес до цієї теми спричинив велику кількість наукових публікацій, що стосуються різних аспектів Української революції, насамперед, національно-визвольного та соціального рухів. При цьому досить помітно відчувається брак узагальненого дослідження, у якому систематизувалася б національна політика, і передусім - політика щодо національних меншин.

При тому, що Центральній Раді в політиці щодо національних меншин не завжди вдавалося досягти кінцевої мети, досвід, накопичений нею в цьому напрямі свідчить, що розбудова незалежної держави багато в чому залежить від участі всіх народів, які проживають на її теренах. Автор вважає за необхідне звернутися до вивчення змісту політики Центральної Ради щодо національних меншин, його залежності від розвитку національно-визвольних змагань, проаналізувати досвід її діяльності в цій сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у межах комплексної програми «Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки», що розробляється кафедрами історії України і всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за участю кафедри історії України Бердянського державного педагогічного університету (державний реєстраційний номер 0106U000296).

Об'єкт дослідження - Українська Центральна Рада, і її діяльність у сфері національного питання в Україні в 1917-1918 рр.

Предмет дослідження - сутність політики Центральної Ради щодо національних меншин, її теоретичні засади, стратегія і тактика її здійснення.

Мета дисертаційної роботи - аналіз і узагальнення політики Української Центральної Ради щодо національних меншин та особливості її здійснення.

Меті підпорядковані наступні дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми;

- розглянути національні вимоги й визначити відповідні пріоритети в програмах політичних партій, що мали представництво в Центральній Раді;

- схарактеризувати ідейно-теоретичні засади політики Центральної Ради щодо національних меншин;

- висвітлити діяльність центральних та місцевих органів Центральної Ради по здійсненню національної політики;

- дослідити особливості здійснення політики Центральної Ради щодо національних меншин на різних етапах її діяльності.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період березня 1917 - квітня 1918 рр. Нижня межа обумовлюється створенням Центральної Ради як координуючого центру, появою Першої відозви Центральної Ради від 9 березня 1917 р. з національними вимогами. Верхня межа - квітень 1918 р. - зумовлена поразкою Центральної Ради у створенні незалежної Української держави та припиненням її діяльності.

Територіальні межі охоплюють українські землі, на які в досліджуваний період поширювалася влада Української Центральної Ради.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертація є спеціальним дослідженням, яке присвячене комплексному вивченню політики Української Центральної Ради щодо національних меншин. До наукового обігу введено широкий комплекс неопублікованих джерел. Вона визначається такими результатами дослідження:

Вивчено процес формування політики Центральної Ради щодо національних меншин.

З'ясовано вплив соціально-економічного та громадсько-політичного розвитку українських земель на визначення основних напрямків політики.

Проаналізовано національні вимоги політичних партій - українських, загальноросійських, польських, єврейських тощо.

Визначено, яким чином ці вимоги впливали на формування ідейно-теоретичних засад політики щодо національних меншин.

Досліджено комплекс проблем, пов'язаних з пропорційним представництвом національних меншин у Центральній Раді.

Висвітлено перебіг впровадження в життя положень національної політики Української Центральної Ради, доведено, що національні вимоги протягом існування УНР залишалися сталими.

Простежено процес створення органів самоврядування національних меншин, зокрема, Національних союзів та Єврейської Громадської Ради, охарактеризована нормативно-правова база їх формування, реконструйовано мережу органів самоврядування, визначено основні тенденції їх розвитку.

Практичне значення одержаних результатів. Головні положення дисертаційного дослідження, фактичний матеріал можуть бути використані при написанні праць з історії України, при розробці спецкурсів з історії національних меншин, проблем державотворення, при розробці шкільних підручників та підручників для ВНЗ.

Апробація результатів дослідження здійснена на Всеукраїнській науковій конференції «Культурологічні та ентосоціальні процеси на півдні України XVІІІ -ХХ ст.» (Бердянськ, травень-червень 2000 р.); Міжнародній науковій конференції «Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення» (Бердянськ, травень 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми вивчення історії ХІХ-ХХ ст.» (Бердянськ, вересень 2002 р.); І Міжнародній науково-практичній конференції «Науковий потенціал світу - 2004» (Дніпропетровськ, листопад 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Державотворчі процеси і соціально-економічні моделі розвитку України на сучасному етапі» (Бердянськ, травень-червень 2007р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Північне Приазов'я в філософсько-історичному та філологічному вимірі» (Бердянськ, травень 2008 р.).

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедр історії України Бердянського державного педагогічного університету та Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення в 9 статтях у збірниках наукових праць, з яких п'ять опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (290 позицій), 15 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 225 сторінок (184 сторінки - основний текст).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність; показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження; хронологічні рамки та територіальні межі; вказано наукову новизну, практичне значення роботи, апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Історіографія, джерела та основи методології дослідження» здійснено історіографічний аналіз літератури з теми дисертації, огляд та систематизацію використаних джерел, визначені методологічні засади дослідження.

Історіографічний доробок за досліджуваною проблематикою можна умовно поділити на три групи: 1) праці діаспорних авторів, серед яких були й безпосередні учасники революційних подій; 2) дослідження українських радянських істориків (20-80-і рр. ХХ ст.); 3) доробок сучасної вітчизняної історичної науки. У свою чергу, діаспорну історіографію доречно ділити на два періоди: міжвоєнний (20-30-ті рр. ХХ ст.) та повоєнний (починаючи із середини 40-х рр. ХХ ст.).

Спроби науково-політично осмислити події Української революції в цілому й історії національної політики Центральної Ради зокрема було здійснено безпосередніми учасниками подій: М. Грушевським, В. Винниченком, С. Гольдельманом, П. Христюком, М. Шаповалом, Д. Дорошенком та іншими.

Серед їхніх робіт найбільш важливими в контексті цього дослідження є праці М.Грушевського, у яких учений і політик обґрунтовує та обстоює рівноправність усіх націй і народностей України, їх представництво в органах влади й установах, загальне, рівне при таємному голосуванні виборче право, розвиток національної мови, культури, фінансову підтримку організацій національних меншин.

Д. Дорошенко в дослідженні «Історія України. 1917-1920 рр.» аналізує роль національних меншин у формуванні Центральної Ради і діяльність УНР щодо розробки етнополітики, підкреслює прогресивне значення закону про національно-персональну автономію.

Власну концепцію Української революції виклав М.Шаповал, підкреслюючи, що українці на 1917 рік були неповноцінною нацією, представленою в основному трудовими верствами населення. Урахування поданого за М.Шаповалом співвідношення соціального й національного аспектів в оцінці стану українського суспільства мало велике значення. Саме з цього виходили лідери українства, обґрунтовуючи стратегічну мету руху.

С. Гольдельман у праці «Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.)» розкриває процес боротьби за єврейську національну автономію, становлення та функціонування органів автономії, зокрема діяльність секретарства з єврейських справ.

Загалом, у працях безпосередніх учасників революційних подій вміщено матеріали, які допомагають усебічно розглянути процес формування національної політики та одночасно з'ясувати, наскільки міжпартійна боротьба впливала на напрями цієї політики. Разом з тим, звертається увага на труднощі, що виникли перед Центральною Радою у вирішенні національного питання, насамперед негативний вплив русифікаторської політики царизму й деформована соціальна структура українського суспільства напередодні революції.

У повоєнний період у зарубіжній науці з'являються праці В. Вериги, Р. Млиновецького, П. Мірчука, М. Стахіва, Т. Гунчака, І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного. Ці історики створили своєрідну концепцію революційних подій в Україні, в основу якої покладене трактування Української революції як виключно національної, що переслідувала головну мету - відродження самостійної української держави. Разом з тим, названі дослідники критикують діяльність Центральної Ради, зокрема, за недостатнє врахування етнічного фактора.

Загальним недоліком праць діаспорних авторів повоєнного періоду є обмеженість їхньої джерельної бази, що зумовлено недоступністю радянських архівів. До того ж, у цих дослідженнях діяльність Центральної Ради щодо національних меншин не була предметом безпосереднього аналізу, а розглядалась лише побіжно, у загальному контексті історії Української революції, розвитку національно-визвольного руху.

Окрему групу становлять наукові дослідження радянських авторів. У часи домінування комуністичної ідеології радянські історики, за рідкісним винятком (і то лише у 20-ті роки), були одностайні в підходах до загальної схеми процесів, що розвивалися на теренах колишньої Російської імперії, у тому числі й України в 1917-1921 рр. Про Українську революцію в історіографії навіть не згадувалося. Практично не досліджувались проблеми діяльності українських політичних партій, зокрема самостійників. Натомість ішлося про боротьбу трудящих, очолюваних більшовиками, проти української буржуазної та дрібнобуржуазної націоналістичної контрреволюції. Винятком є присвячені історії революційних подій доробки М.Скрипника, який на перше місце поставив національне, а не соціальне питання, вважаючи, що боротьба в Україні з початку революції отримала національне забарвлення і національний рух охопив широкі верстви населення. М.Яворський у своїй праці «Історія України: в стислому нарисі» виступав проти абсолютизації класового підходу до процесу революції та багато уваги приділяв національному рухові.

Натомість для більшості досліджень цієї групи характерні такі недоліки, як вузькість джерельної бази, схематичність викладу матеріалу, часті повтори основних положень і висновків.

Певним винятком є монографія І.Кураса, який простежив історичні витоки УПСР, УСДРП, УПСС, УРСФ, тобто українських партій, які мали представництво в Центральній Раді, схарактеризував їхні програми, розкрив суперечливість їх стосунків із більшовиками та дисертаційна робота Ю.Терещенка «Политическая борьба на выборах в городские думы Украины в 1917 г.». Ввівши до наукового обігу нові документи, автор проаналізував передвиборну тактику різних партій, у тому числі партій національних меншин, та реальну розстановку політичних сил весною-літом 1917 р..

Але зважаючи на особливості розвитку історичної науки в тоталітарній системі, у цілому радянські дослідження не відображали реальної історичної картини, були максимально політизовані.

Активізація дослідження історії Української революції наприкінці 1980-х - у 1990-х рр. пов'язана з так званими «перебудовчими процесами» і отриманням Україною незалежності. Розбудова самостійної України вимагала об'єктивного узагальнення історичного досвіду державотворення.

Серед центральних представницьких та виконавчих органів влади історики найширше висвітлювали процеси формування та діяльності Української Центральної Ради. Ролі та значенню в Українській революції цієї національної інституції присвячені узагальнюючі праці В. Верстюка, О. Галенка, О. Копиленка О. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка, Д. Яневського та інших. Проте оцінка цього періоду в історії на сьогодні залишається неоднозначною.

В. Солдатенко у своєму дослідженні «Українська революція. Історичний нарис» зробив висновок, що українське суспільство історично складалося як полінаціональне. На думку дослідника, майже 30% неукраїнців серед населення - це той чинник, який Центральна Рада не враховувати не могла. Натомість О. Копиленко у своєму доробку дає негативну оцінку національної політики Центральної Ради, зокрема, вважає недостатньо демократичним закон про національно-персональну автономію.

Проте, за незначним винятком, сучасні автори здебільшого висвітлюють та аналізують діяльність Української Центральної Ради в цілому, відсуваючи на задній план її політику щодо національних меншин.

Окремі аспекти національної політики Центральної Ради висвітлюються у статтях О. Гомотюка, Т. Горбань, О. Засенко, Н. Здорикової, В. Палієнко, В. Трощинського.

Авторами досліджуються етапи реалізації прав національних меншин у конституційному та інституційному аспектах, обґрунтовується досвід Центральної ради у забезпеченні прав неукраїнського населення. Значну увагу дослідники приділяють проблемі участі представників національних меншин у центральних органах влади та органах місцевого самоврядування.

У працях В. Гвоздика, В. Гусєва, М. Дєдкова, О. Калакури, Г. Кривоший, В. Куртяка, В. Лозинської О. Наймана, О. Старуха, розкриваються деякі аспекти діяльності єврейської та польської меншин та ставлення їх до діяльності Центральної Ради .

В.Куртяк у монографії «Етнічний фактор у діяльності політичних партій в Україні 1917-1921 рр.» започаткував вивчення проблеми взаємозв'язку між такими категоріями, як етнічна ментальність, розбудова національної держави та соціальне позиціонування в ній національних меншин; а також дослідив вплив етнічного фактора на становлення багатопартійної системи, наголошуючи, що більшість партій мали наднаціональну ідеологію та неукраїнське керівництво, що створювало певні труднощі при проведенні національної політики.

О. Старух проаналізував стратегію й тактику польської верхівки щодо визначення політичного статусу України в добу Центральної Ради. У своїй розвідці «Польські політичні партії і організації та самовизначення України за доби Центральної Ради» автор доходить висновку, що з принципових питань, які стосувалися інтересів поляків, польські політичні лідери досить часто ставали в опозицію до рішень Малої Ради.

Г.Кривоший у своїй розвідці «Національні меншини й Українська революція» характеризує ставлення національних меншин до основних питань Української революції на різних її етапах, наголошуючи, що цей процес був складним і суперечливим. Певну роль, на думку авторки, у цьому відіграла незбалансована соціальна політика Центральної Ради, її однобока орієнтація на соціалістичні елементи національних меншин.

Окрему підгрупу сучасних праць, які так чи інакше порушують питання політики Центральної Ради щодо національних меншин, становлять дисертаційні дослідження. Серед них, зокрема, праці В. Архипова, Т. Бевз, П. Біляна, О. Бистрицької, О. Бобини, В. Богуславської, О. Висоцького, Т. Геращенко, М. Кармазіної, Г. Кривоший, Л. Корогод, О. Кухарчука, Г. Луцишин, О. Любовець, В. Матвієнко, О. Тимошенко, Н. Чоботок.

Можна констатувати, що останнім часом українським учені суттєво поглибили дослідження національної політики Центральної Ради. У сучасній вітчизняній історіографії посилюються тенденції переходу від збору та констатації фактів, якими захоплювалися українські дослідники діаспори та науковці в перше десятиліття незалежності України, до їх переоцінки та більш глибокого аналізу. Разом з тим, до сьогодні в історіографії відсутнє комплексне дослідження політики Центральної Ради щодо національних меншин; недостатньо досліджені окремі складові цієї політики, діяльність національних міністерств; дещо однобічною є оцінка ставлення національних меншин до Центральної Ради. Та найменш відстеженим є процес створення органів самоврядування національних меншин, який був закономірним результатом національної політики Центральної Ради.

Джерельну базу дослідження складають неопубліковані та опубліковані джерела.

Виявлені писемні джерела з історії національної політики Центральної Ради за видовим принципом можна поділити на документальні (законодавчі, програмні, актові, справочинні, періодичні видання) та наративні.

Серед архівних матеріалів значний відсоток становлять документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та державного управління («Українська Центральна Рада» (Ф.1115), «Генеральне Секретарство УЦР. 1917-1918 рр.» (Ф.1063), «Рада Міністрів Української держави» (Ф.1064), «Генеральне секретарство міжнародних справ. 1917-1918.» (Ф.2592), «Генеральне секретарство з єврейських справ УНР. 1917-1918» (Ф.1748), «Міністерство по єврейським справам» (Ф.1854) та ін.).

Документи про програмові вимоги та діяльність загальноросійських і єврейських партій періоду Української революції відклалися у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України («Харківський губернський і міський комітети партії Народної свободи» (Ф.268), «Єврейські політичні партії та організації» (Ф.41), «Документи періоду підготовки і проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни в Україні» (Ф.57).

Різних аспектів дисертаційного дослідження стосуються документи, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві. Зокрема, фонд 317 («Прокурор Київської судової палати») містить матеріали про єврейські погроми у вересні 1917-квітні 1918 рр. у Києві та губернії і реакцію на них Центральної Ради. Документи фонду 419 («Прокурор Одеської судової палати») свідчать про єврейські погроми в Бессарабській губернії. Фонд 274 («Київське Міське жандармське управління») зберігає документи про діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії - програму, статут, резолюції, що були прийняті на ІІ з'їзді партії в 1905 р.

Інформацію про регіональну діяльність Центральної Ради містить, зокрема, комплекс документів Державного архіву Запорізької області («Олександрівська міська управа» (Ф.2030). Крім того, у дослідженні використані документи Державного архіву Чернігівської області (Ф.229, Ф.813), Державного архіву Харківської області (Ф.Р-1630), Державного архіву Житомирської області (Ф.Р-2275, Ф.Р-2399), Державного архіву міста Севастополя (Ф.Н-13, Ф.Н-18).

У фондах Центрального державного кінофотоархіву України імені Г.С.Пшеничного виявлений ряд кінофотодокументів, які стосуються проблематики дослідження.

Серед опублікованих документів важливе місце посідають матеріали збірок «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» і «Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р.)» . У них, крім законодавчих, подані актові та справочинні джерела, зокрема, протоколи засідань і сесій Української Центральної Ради й Малої Ради, а також протоколи Генерального Секретаріату. Опубліковано постанови, меморандуми, законопроекти, декларації, звернення та інші документи, у яких закріплюються національні вимоги Центральної Ради.

Документи і матеріали, що стосуються безпосередньо національної політики Центральної Ради, опубліковані в окремих тематичних збірниках.

Велику цінність для дослідження мають матеріали збірок програм політичних партій, які діяли в Україні в період революції.

Одним з найпоширеніших масових джерел з історії Української національно-демократичної революції є періодична преса. Особливу цінність мають видання Центральної Ради - «Нова Рада», «Вісті Головної комісії по справах до виборів до Установчих зборів», «Вісник Генерального Секретаріату УНР», «Вісті з Української Центральної Ради», а також газети провідних політичних партій України - «Боротьба» (орган Української партії соціалістів-революціонерів), «Робітнича газета» (орган Української соціал-демократичної партії), «Народна воля» (орган української партії федералістів), «Кієвлянин» (орган російських націоналістів).

Серед місцевої преси в дослідженні використані матеріали газет: «Киевская мысль», «Киевская земская газета», «Черниговская земская газета», «Волынь», «Вісник Волинського губерніального комісара Генерального Секретаріату УНР».

Загалом нами виявлено близько 130 статей та повідомлень, які безпосередньо стосувалися національних проблем. Найчастіше проблема національних меншин висвітлювалися на шпальтах газет «Нова Рада», «Народна воля», «Черниговская земская газета».

Важливе місце в джерельній базі посідає комплекс наративів: спогадів (мемуарів), щоденників. У цьому контексті надзвичайний інтерес викликають мемуари безпосередніх учасників подій доби національно-визвольних змагань, які були керівниками Центральної Ради, уряду та окремих міністерств. Щоденники В.Винниченка, Є.Чикаленка, В.Вернадського висвітлюють події визвольних змагань з точки зору лідерів політичних партій, свідчать про ставлення самих авторів до політики Центральної Ради .

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають принципи об'єктивності, історизму, багатофакторності.

Дослідження базується на використанні комплексу загальнонаукових (історичного і логічного, соціологічного), спеціально-історичних (історико-порівняльного, історико-генетичного, історико-системного, хронологічного, проблемно-хронологічного, синхронного) та спеціальних джерелознавчих методів, поєднання яких дало змогу реконструювати політику Центральної Ради щодо національних меншин, визначити її ідейно-теоретичні засади, особливості здійснення на різних етапах Української революції, позитивні та негативні результати здійснення цієї політики.

Таким чином, історіографічна література і джерельна база дослідження характеризується достатнім ступенем репрезентативності й дозволяє відтворити цілісну картину політики Центральної Ради щодо національних меншин.

У другому розділі «Національне питання в теорії і практичній діяльності політичних партій періоду Центральної Ради» аналізуються вимоги з національного питання політичних партій, що мали представництво в Центральній Раді, характеризується вплив партійних положень на формування та становлення національної політики.

Попри те, що члени Центральної Ради «кооптувалися» не лише політичними партіями, але й громадськими організаціями, обирались на представницьких і територіальних з'їздах, вирішальну роль у формуванні політики Ради відігравали саме українські політичні партії, що мали власні фракції, через які й проводили основні положення своїх партійних програм. Головну роль тут відігравали українські партії соціалістів-федералістів, есерів та соціал-демократів.

Доведено, що етнічний фактор як у ідеології, так і в практичній діяльності політичних партій автономістсько-федералістського напряму (Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української партії соціалістів-федералістів, Української трудової партії) посідав чільне місце. Участь як українства, так і національних меншин у державотворенні (а саме: пропорційне представництво меншин у парламенті України, право об'єднуватися в національно-культурні організації, збереження національної мови й культури) була чітко прописана у програмах зазначених партій.

Автором наголошується, що на відміну від партій автономістсько-федералістського напряму, партії самостійницького напряму (Українська народна партія, Українська партія самостійників-соціалістів, Українська демократично-хліборобська партія) основним чинником державного будівництва проголошували соборність та національність, а принципом верховенства етнонаціонального чинника визначався «Україна для українців». Між іншим, це гасло політичні опоненти самостійників сприймали як націонал-шовіністичне. Зовсім інакше розуміли «Україну для українців» самі самостійники, тобто в їхньому трактуванні це був заклик до національного протистояння, ворожнечі, але заради власного визволення. На думку лідерів самостійницького руху, протистояння в такий спосіб було неминучим, оскільки боротьба за власну незалежність завжди спрямована проти якоїсь держави і, відповідно, частково проти її народу.

Забезпечення ж прав національних меншин для українських самостійників узгоджувалося зі ставленням самих етнічних меншин до справи українського державотворення. Такий підхід до проблеми взаємних зобов'язань між українським рухом і неукраїнським населенням і відрізняв самостійників від інших партій.

Упродовж весни 1917 р. відбулися з'їзди політичних партій національних меншин з метою вироблення їхніх програм та визначення тактики в Українській революції.

Діяльність усіх загальноросійських партій в Україні була спрямована на збереження цілісності та неподільності Російської держави. Автор підкреслює, що незважаючи на розбіжності в розв'язанні українського питання, ці сили або відкидали і не визнали сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності, або ігнорували його, висуваючи пріоритетним класовий принцип поділу суспільства, а не національний.

Єврейські партії визнавали Центральну Раду вищим органом влади в Україні, виявляли бажання з нею співпрацювати, висувати своїх представників до її складу. Незважаючи на міжпартійні протиріччя, позиції цих партій щодо влади в Україні були майже тотожні. Отримання євреями України громадянських та національних прав обумовило відповідну соціальну стратифікацію єврейських партій, пристосовану до реалій України. Метою цієї системи була організація участі єврейського населення в розбудові країни та національного життя на засадах національно-персональної автономії.

Інтереси польської меншини обстоював Польський виконавчий комітет. Представники польської меншини досить часто були в опозиції при вирішенні принципових питань, які розглядались у Центральній Раді та Генеральному Секретаріаті. Так було при обговоренні організації польської армії, тимчасових правил допомоги виселенцям, земельного закону тощо. Однак сама участь представників польських організацій у діяльності Центральної Ради, інших органах, підтримка українського руху в головному державотворчому процесі відігравала позитивну роль.

Таким чином, українські політичні партії, що мали представництво в Центральній Раді до основних програмних вимог внесли положення про забезпечення прав етнічних меншин через національно-культурний розвиток та пропорційне представництво в органах влади. Вимога національно-персональної автономії була пріоритетною в програмних документах єврейських і польських партій.

У третьому розділі «Політика Центральної Ради щодо національних меншин в березні-липні 1917 р.» висвітлені етапи формування ідейно-теоретичних засад національної політики, закріплення національних вимог у резолюціях Українського конгресу, перші спроби реалізації політики щодо національних меншин.

Доведено, що Центральна Рада з початку заснування будувала свою діяльність на засадах рівності всіх національностей, що проживали на території України. Доля неукраїнського населення в державі стала принциповим питанням, і у своїй політиці Центральна Рада повинна була враховувати поліетнічний фактор тогочасної України. Складність національної структури відбилася на соціальному поділі населення: неукраїнський елемент концентрувався, головним чином, у містах, тоді як українці переважали в селах. Автором наголошується, що названі обставини ставили хід революції у значну залежність від ставлення до неї національних меншин.

Уже в березні 1917 р. перед лідерами українського національного руху постали проблеми принципового характеру, які потребували негайного вирішення, і серед них - порозуміння з представницькими організаціями національних меншин, що діяли в Україні, досягнення консенсусу з принципових питань між етнічними групами, які проживали на її території.

Стратегічні гасла політики щодо національних меншин прозвучали вже на першому кооперативному з'їзді 14-15 березня 1917 р. У резолюції першої української маніфестації в Києві, що відбулася 19 березня 1917 р., говорилося про потребу в широкій автономії українських земель з урахуванням прав національних меншин. Забезпечення прав неукраїнського населення знайшло своє відображення й у рішеннях Всеукраїнського віче. Отже, з боку політично активної частини українського суспільства було очевидним прагнення до налагодження стосунків з національними меншинами та порозуміння з українською демократією задля спільних дій у революції.

Автор підкреслює, що ключову роль у формуванні ідейно-теоретичних засад національної політики відіграв М.Грушевський, який вважав концептуальними напрямами такої політики надання національним меншинам пропорційного представництва в органах влади, можливості використання ними рідної мови, у тому числі у школах, вільного створення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету тощо.

Доведено, що, як показала подальша практика, толерантне ставлення до національних почуттів інших народів з боку керівництва Центральної Ради не було кон'юнктурним розрахунком на досягнення тимчасового успіху. Власне національне визволення, прагнення автономії українство пов'язувало з інтересами неукраїнської спільності. Тому з початком революційних перетворень представники національних меншин входили до державних, громадських структур, органів місцевого самоврядування.

Протягом березня-квітня 1917 р. Центральної Радою були вироблені ідейно-теоретичні засади національної політики. На початкових етапах революції не було можливості визначити ті політичні механізми, за допомогою яких вдалось би реалізувати плани забезпечення національної рівноправності в автономній Україні. Разом з тим, намітилися конкретні, першочергові заходи в політиці щодо національних меншин: застосування рідної мови у відносинах з центральною владою й органами самоврядування на тій території, де вони складають певний мінімум; забезпечення можливостей для навчання рідною мовою; створення відповідних культурних і релігійних товариств за фінансової підтримки держаних установ України.

Проблема національних меншин була однією з ключових, поставлених на розгляд Українського національного конгресу. Конгрес ухвалив резолюцію, яка стала програмною політичною вимогою українського національного руху: головним принципом української автономії є забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні.

Делегати конгресу дійшли висновку про необхідність організувати за ініціативою Української Центральної Ради Крайову Раду з представників національних та соціальних верств населення України. Крім того, конгрес доручив створити із представників Центральної Ради і національних меншин комітет для вироблення проекту автономного статуту України. Конгрес вивів Центральну Раду в політичні лідери України і вирішив низку практичних питань, серед яких - переобрання Центральної Ради. Висуваючи вимоги про національно-територіальну автономію України, федеративний устрій Росії, забезпечення прав національних меншин, конгрес став загалом закріпленням національних вимог усіх політичних партій і українського визвольного руху.

Кінець весни й перша половина літа 1917 р. були позначені в політичному житті України цілою низкою загальнонаціональних з'їздів, жоден з яких не обійшов проблеми ставлення до національних меншин. Автор підкреслює, що з розвитком Української революції загальноконцептуальні підходи до розв'язання проблеми меншин набували дедалі більшої завершеності, конкретизації, наповнювалися практичними заходами. Ті чи інші аспекти політики щодо неукраїнського населення були предметом постійних обговорень на засіданнях Центральної Ради, її Комітету (Малої Ради), а в подальшому й Генерального Секретаріату.

З поповненням складу представниками від національних меншин на п'ятих загальних зборах Центральної Ради в основному була досягнута домовленість між нею і неукраїнськими організаціями про спільну подальшу роботу.

До кінця липня 1917 р. було вирішене і питання кількісного представництва національних меншин. Вони отримали 202 повноважних мандати і 51 кандидатський.

Автором наголошується, що Центральна Рада в подальшій діяльності не обмежилася політичним представництвом національних меншин у своєму складі, а й вимагала, щоб їхні інтереси належно відстоювали в органах виконавчої влади. У структурі Генерального Секретаріату передбачалась діяльність окремого підрозділу - Секретарства з міжнаціональних справ, яке очолював О.Шульгін і трьох підсекретарств - з російських, єврейських та польських справ, керовані відповідно Д.Одинцем, М.Зільберфарбом, М.Міцкевичем. Керівники підсекретарств наділялись повноваженнями генеральних секретарів. Робота секретарства була спрямована на захист прав національних меншин, вдосконалення наявних та створення нових національних установ та інституцій.

Таким чином, у березні-липні 1917 р. керівниками Центральної Ради сформульовані ідейно-теоретичні засади політики щодо національних меншин, які знайшли закріплення в документах Українського національного конгресу. Протягом цього ж періоду були здійснені перші спроби реалізації основних положень національної політики: поповнення Центральної Ради представниками національних меншин, створення секретарств з російських, єврейських і польських справ, введення національних меншин до різних держаних і громадських структур.

У четвертому розділі «Діяльність центральних та місцевих органів Центральної Ради з впровадження національної політики в серпні 1917 - квітні 1918 рр.» досліджуються особливості політики щодо національних меншин в умовах розгортання державотворчих процесів в Україні.

Автор підкреслює, що в політиці щодо національних меншин Центральна Рада продовжувала свій попередній курс. ІІІ Універсалом забезпечувались демократичні права і свободи всього населення України; затверджувався принцип національно-персональної автономії за національними меншинами. Універсал підвищував статус віце-секретарів у справах національних меншин.

Логічним наслідком національної політики Центральної Ради стало прийняття Закону про єврейські громадські ради, Закону про національно-персональну автономію. Відповідно до закону право на національно-персональну автономію отримали російська, єврейська й польська меншини. Скористатися цим правом могли й інші національні меншини за спеціальною процедурою. Загалом, дані закони дали змогу національним меншинам активізувати роботу щодо створення органів самоврядування, таких, як Єврейська громадська рада та Національні союзи. Автором наголошується, що Національні союзи визнавалися державними органами УНР, тобто Українська Республіка офіційно визнала й закріпила право націй на самостійне самоврядування на державному рівні.

Доведено, що важливою складовою впровадження національної політики став процес реорганізації Секретарства міжнаціональних справ, що з грудня 1917 р. називалося Генеральним Секретарством міжнародних справ, компетенція якого значно розширилися.

Не сприйняття представниками національних меншин IV Універсалу, а відтак, незалежності України, означала розкол у Центральній Раді й негативно позначилася на міжнаціональних відносинах у державі.

Протягом короткого періоду незалежності Центральна Рада прийняла низку законів щодо національних меншин, серед яких закон про громадянство УНР, реєстрацію громадянства УНР, єврейську вчительську семінарію, створення Тимчасових Установчих зборів російської, польської та єврейської національностей.

Реорганізація Генерального Секретаріату в Раду Народних Міністрів передала міжнаціональні справи в компетенцію міністерства закордонних справ із правом самостійного функціонування міністерства великоруських, єврейських і польських справ.

Таким чином, в умовах розгортання державотворчих процесів Центральна Рада не тільки поставила на одне з перших місць вирішення національного питання в країні, але й законодавчо закріпила систему самоврядування недержавних націй.

У висновках наведені узагальнення щодо політики Української Центральної Ради стосовно національних меншин у березні 1917-квітні 1918 рр.

Обмеженість соціальної бази українського руху в містах, відносна нечисленність української інтелігенції ставили хід Української революції в значну залежність від ставлення до неї національних меншин - від того, чи підтримають вони прагнення українців до національного визволення, чи залишаться ворожими до них.

Відтак, із самого початку Української революції політиці щодо національних меншин в Україні надавалося велике значення. Насамперед, це проявилося в діяльності Центральної Ради, яка невідривно пов'язувала національне відродження українців із захистом прав меншин, що проживали на території України. Урахування їхніх інтересів, особливостей, характерних рис, реальна оцінка можливостей в їх задоволенні, послідовність у здійсненні намічених заходів - ці фактори визначили пріоритети політики щодо національних меншин. Основними національними вимогами визвольного руху стали визнання рівностей усіх націй і народностей, забезпечення їхніх прав, пропорційне представництво національних меншин у Центральній Раді та органах виконавчої влади, вільний розвиток культурного життя, національно-персональна автономія, фінансова підтримка національних організацій і установ.

Ідейно-теоретичні засади політики Центральної Ради щодо національних меншин були сформовані в березні-квітні 1917 р. Основна роль у формуванні теоретичних підвалин належить М.Грушевському, який зробив гасло національно-територіальної автономії стратегічною метою політики Центральної Ради, надав національному питанню важливе місце в концепції Української революції.