Радянський режим у західних областях України (1944–1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Радянський режим у західних областях України (1944-1953 рр.)

Леськів Мар'яна Миронівна

Львів - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Кондратюк Костянтин Костянтинович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник Патер Іван Григорович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, завідувач відділу новітньої історії

кандидат історичних наук, доцент Футала Василь Петрович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії України

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор О.М. Сухий

Анотація

Леськів М.М. Радянський режим у західних областях України (1944-1953 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2008.

У дисертації досліджено радянський режим у західних областях України (1944-1953 рр.), зокрема відтворення політичної, економічної та соціальної структури, що складали основу суспільного ладу в тодішньому СРСР. Процес, який стисло можна визначити терміном “радянізація” охопив усі сфери життя західноукраїнського суспільства. Встановлено однопартійну політичну систему радянського зразка із монополією комуністичної партії на державну владу. Відбувся форсований перехід до державної директивної економіки, основу якого складала ліквідація приватної та встановлення державної власності на засоби виробництва. На селі здійснено насильницьку колективізацію. Тотальний контроль поширювався також на усі прояви духовного життя, що супроводжувався його жорсткою ідеологізацією. Проведено ліквідацію Української греко-католицької церкви, яка відстоювала ідеї національної державності. Відображено національно-визвольний рух і опір місцевого населення політиці режиму.

Ключові слова: радянський режим, західні області України, радянізація, колективізація, ідеологізація, національно-визвольний рух, репресії.

Аннотация

Леськив М.М. Советский режим в западных областях Украины (1944-1953 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2008.

В диссертации исследуется советский режим в западных областях Украины (1944-1953 гг.), в частности политической, экономической и социальной структуры, которые образовали основу общественного строя в СССР. Процесс “советизации”, охватывал все сферы жизни западноукраинского общества. В послевоенные годы утверждается однопартийная политическая система советского образца с монополией коммунистической партии на государственную власть, специфической иерархией партийно-советских властных структур и террористическими функциями органов государственной безопасности.

Быстрыми темпами создавались местные партийные органы. К 1 января 1946 г. В западных областях Украины на постоянную работу было направлено свыше 25 тыс. членов партии. Количество партработников увеличивалось благодаря коммунистам, демобилизированным из армии, и новому приему в партию. Свыше 53 % коммунистов западных областей Украины были русскими, а 30 % - представителями других народов СССР. Несмотря на то, что общее число членов партии в западных областях возросло, они составляли небольшую часть населения. В сельской местности коммунистов было немного. Несмотря на то, что партия монополизировала политическую власть, она не дала глубоких корней среди западноукраинского населения. Партийные органы с недоверием относились к местным жителям, которые, в свою очередь, не спешили вступать в партию.

Партийные работники, которые направлялись в западный регион Украины, далеко не всегда были подготовлены к работе, ориентированы на использование жестких методов управления.

Партийные структуры в западных областях Украины, как и в других регионах СССР, возлагали на себя не только партийные, но и государственные функции. В их компетенции было урегулирование деятельности всех институтов власти. Обкомы, месткомы, райкомы партии стали политцентрами, где сосредотачивалась основная сила власти. Их власть над обществом основывалась на системе подотчетных парторганизаций промышленных предприятий.

Происходит форсированный переход к государственной собственности на средства производства. В экономике преобразования происходили главным образом в области собственности: она должна была стать государственной, подчиненной полному контролю партийно-государственных органов. Советский режим, производя структурные преобразования промышленности, вместе с тем начал ее запоздалую модернизацию. Ликвидация собственного производителя разрушила привычную инфраструктуру, привела к потребительскому голоду на рынке, вследствие чего снизился жизненный уровень населения.

Самым сложным заданием для власти стала перестройка преобладающего аграрного сектора края. В первые послевоенные годы власть была заинтересована в повышении производительности сельских хозяйств. Насильственную коллективизацию властные структуры начали летом 1947 г. Так же, как в восточной Украине, начали борьбу с “куркулями”. У всех зажиточных крестьян, даже середняков, отказывающихся вступать в колхоз, изымали землю, скот, инвентарь. Западноукраинские крестьяне упорно сопротивлялись коллективизации. При создании колхозов представители власти применяли угрозы, шантаж, провокации.

В результате экономического переустройства деревни появился новый тип сельського работника - колхозник.

Тотальный контроль государства распространился на все проявления духовной жизни, что сопровождалось его жесткой идеологизацией. Ликвидирована Украинская греко-католическая церковь, которая отстаивала идею национальной государственности.

Становлению сталинского тоталитарного режима активно противодействовали Украинская Повстанческая Армия и подполье ОУН. Государственные структуры прибегали к репрессивным акциям, в которых постраждали сотни тысяч людей. Самоуправство и жестокость органов НКВД, партийных и советских сотрудников вызывали недовольствие местного населения, которое своими действиями протестовало против новой власти.

Ключевые слова: советский режим, западные области Украины, советизация, коллективизация, идеологизация, национально - освободительное движение, репрессии.

Annotation

Leskiv M.M. The soviet regime in the western regions of Ukraine (1944-1953). - Manuscript.

Thesis for the Scholarly Degree of Candidate of History in Speciality 07.00.01. - History of Ukraine.- Lviv Ivan Franko National University. - Lviv, 2008.

The thesis higllights the Soviet regime in the western regions of Ukraine (1944-1953 )and particularly the restoring of political, economic and social structures that were the foundations of the current USSR public order.

The process which briefly can be defined by the term “sovietization” touched all the spheres of life of the west - ukrainian society.

Besides, the thesis analyses the establishment of the one-party political system of the Soviet Regime and high speed transition to the state directives of economy. The basis of such transition caused the liguidation of private property and formation of the state ownership of the means of production.

The forcible collectivization occured in the villages.

General control spread to the whole manifestations of the spiritual life that was accompanied with the cruel ideology. The Byzantine - rite Catholic Church of Ukraine that uphed the idea of national statehood was destroyed. The national liberation movement and the opposition of the local population to the existing policy regime were illustrated.

Key words: soviet regime, western regions, sovietization, collectivization, idelogy, national - liberty movement, repression.

1. Загальна характеристика роботи

радянізація режим репресія

Актуальність теми дослідження. Тема дисертаційного дослідження “Радянський режим у західних областях України (1944-1953 рр.)” є актуальною з різних точок зору. Необхідність глибокого вивчення даної проблеми диктується тим, що протягом десятиліть радянської влади в наукових дослідженнях тенденційно висвітлювалися події та явища, які відбувалися в західному регіоні України. У публікаціях спостерігався відхід від наукових принципів, перекручення або замовчування багатьох фактів. Автори оминали проблему насильницького характеру поновлення радянського режиму в західноукраїнських землях, протидію місцевого населення, однобоко висвітлювали діяльність ОУН і УПА. Тому особливо актуальною є потреба глибокого переосмислення історії поновлення і функціонування радянського режиму в західних областях України в повоєнні роки на основі нових фактів і документів.

У сучасний період означена проблематика становить предмет зацікавленості представників різних суспільних наук: істориків, правознавців, політологів. Між тим, значна частина питань, пов'язаних із поновленням і функціонуванням радянського режиму в західноукраїнських землях у 1944-1953 рр., ще залишається малодослідженою. Особливої уваги потребує аналіз політичних і правових аспектів даної проблеми, оскільки оцінка їх практично відсутня.

Актуальність даного дослідження значним чином також зумовлюється тим впливом, який мають наслідки подій 1944-1953 рр. на сучасний процес державного будівництва в Україні. Здійснене у повоєнний час об'єднання українських земель, включаючи Закарпаття, встановлення кордонів, геополітично підготувало незалежність України, вирішально заваживши на шансах нинішнього державотворення. Важливим є і той факт, що незважаючи на протидію влади, посилились взаємовпливи східних і західних українців. Драматичний досвід зіткнення з сталінським тоталітарним режимом не в останню чергу зумовив ту авангардну роль, яку відіграли західні області у боротьбі за проголошення незалежності сучасної України та відмову від радянської державно-правової спадщини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з науково-дослідною програмою кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка “Західноукраїнські землі у ХІХ-ХХ ст.: політичний і соціально-економічний аспекти”.

Мета і завдання дослідження. Використавши публікації документів і неопубліковані джерела, наукову літературу, періодику, авторка поставила своєю метою об'єктивно дослідити процеси, пов'язані із поновленням радянського режиму в західних областях України в 1944-1953 рр.

Досягнення поставленої мети передбачало дослідити:

процес поновлення і функціонування радянської політичної системи в західних областях України;

роль кадрової політики в процесі радянізації регіону;

соціально-економічні наслідки процесу радянізації регіону в 1944- 1953 рр.;

основні тенденції в розвитку освіти, науки і культури, сутність їх уніфікації;

масштаби і спрямованість репресій проти місцевого населення;

характер та особливості функціонування режиму в західних областях України.

Об'єктом дослідження є процес поновлення радянського режиму в західних областях України в 1944-1953 рр.

Предметом дослідження є форсована інтеграція західних областей України в радянську політичну та соціально-економічну систему, що супроводжувалася придушенням національно-визвольного руху, масовими репресіями проти місцевого населення.

Хронологічно робота охоплює період від часу відновлення радянської влади в західних областях України в ході звільнення від німецької окупації в 1944 р. до кінця 1953 р., коли в СРСР почалася “десталінізація”.

Територіальні межі дослідження включають у тогочасних адміністративних кордонах утворені 1940 р. Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську, Тернопільську, Чернівецьку та Закарпатську (1945 р.) області УРСР.

Методологічну основу дисертації визначають принципи історизму і об'єктивності, що базуються на пріоритеті документованих фактів, на відмові від політичної заангажованості.

При роботі над дисертацією використовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні методи дослідження: узагальнення і систематизації однотипних фактів, порівняльного аналізу, проблемно-хронологічний та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що, на основі введення у науковий обіг значної кількості невідомих архівних матеріалів, нової інтерпретації як уже відомих, так і нововиявлених фактів, комплексно досліджено процес поновлення радянського режиму в західних областях України в 1944-1953 рр. При цьому розкрито зміст та методи реалізації радянської кадрової політики в регіоні, встановлено недемократичний характер методів здійснення державної влади. Доведено, що режим, який функціонував в західноукраїнських землях у 1944-1953 рр. мав тоталітарний характер. З'ясовано соціально-економічні та культурні наслідки процесу радянізації регіону. Встановлено, що форсоване інтегрування західних областей України у тоталітарну систему супроводжувалося репресіями, порушеннями законів і прав людини.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і висновки дослідження можуть бути використані: для підготовки підручників і посібників з новітньої історії України; у навчальному процесі вузів для розробки загальних і спеціальних курсів, при проведенні семінарських занять, написання курсових і дипломних робіт. Зібраний фактологічний матеріал, науково-теоретичні узагальнення можуть бути використані для подальшого поглибленого аналізу окресленої теми та суміжної проблематики.

Апробація результатів дисертації була здійснена на п'ятьох наукових заходах - трьох щорічних наукових конференціях викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (2003, 2004, 2005 рр.), міжнародній науковій конференції “1939 рік в історичній долі України і українців” (Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001 р.), краєзнавчій науковій конференції “Історичні пам'ятки Галичини” (Львів, 2006 р.). Основні результати дослідження відображені в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях.

В основу структури дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Вона складається зі вступу, п'яти розділів (поділених на вісім підрозділів), висновків та списку використаних джерел та літератури (581 найменування). Обсяг дисертації, без списку використаних джерел та літератури, становить 161 стор.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, вказано хронологічні межі, методологічні принципи, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” зазначено, що проблеми, пов'язані із поновленням і функціонуванням радянського режиму в західних областях України в 1944-1953 рр. знайшли певне відображення в історичній літературі. Наукові праці з досліджуваної теми можна поділити на три групи: апологетичну радянську, критичну пострадянську і зарубіжну історіографію. До першої належать праці науковців радянського періоду, до другої - вітчизняні публікації років існування незалежної української держави, до третьої - розвідки західних дослідників та вчених української діаспори.

Окремі сюжети поновлення радянської політичної системи на західноукраїнських землях у повоєнний період знайшли висвітлення в узагальнюючих працях з історії Української РСР, історії Компартії України, історії комсомолу, профспілок та інших виданнях. Усім їм притаманна неминуча для епохи, коли вони були написані, апологетика радянської політичної системи та методів її впровадження у 1944-1953 рр. в західноукраїнських землях.

Змінам у соціально-економічній сфері, зокрема в промисловості у післявоєнні роки присвячені праці М. Арсентьєва, І. Богодиста, Д. Низового. Активно займався вивченням даного питання львівський дослідник Г. Ковальчак, який однак, як і інші, акцентував увагу лише на успіхах та досягненнях в промисловому виробництві.

У центрі уваги радянських істориків перебувала тема колективізації західноукраїнського села, яка проводилася у 1947-1950 рр. Першим взявся за її опрацювання М. Івасюта, згодом продовжили вивчати В. Масловський, Й. Черниш та інші. Тенденційно і вибірково підібраним фактологічним матеріалом автори намагалися довести, що колективізацію підтримувала більшість селянства, а спротив її проведенню чинили “куркулі”, і що перехід до колективного господарювання призвів до заможного життя колгоспників.

Побіжне і фрагментарне висвітлення в радянській історичній літературі знайшли окремі сюжети кадрової політики, яка проводилася у повоєнні роки в західних областях України. Однак процеси суспільно-політичного переустрою, формування та діяльності владних структур розглянуто в них тенденційно, відповідно до тогочасних постулатів.

Чимало публікацій було присвячено перетворенням у сфері освіти та культури. Незважаючи на ідеологічні штампи деякі з них відзначалися ґрунтовною джерельною базою і не втратили свого наукового значення досі. Серед таких слід відзначити колективну монографію “Торжество історичної справедливості”, праці І. Кошарного, Ф. Стеблія та інші.

Загалом радянські історики змушені були підтасовувати факти, фальсифікувати події, формуючи демократичний фасад тоталітарної системи. Висвітлюючи зміни в західноукраїнському суспільстві, почасти позитивні в промисловості, соціальній сфері та освіті, вони всіляко замовчували негативні аспекти, зокрема масові арешти і депортації, вирішення кадрової проблеми шляхом надіслання із східних областей України надійних працівників - функціонерів, а з Росії - співробітників НКВС, тотальної уніфікації за радянськими зразками усіх сфер політичного і культурного життя.

З початку 90-х років ХХ ст. українська історіографія вступила в період оновлення концептуальних засад. Почалася розробка багатьох наукових проблем, донедавна цілком “закритих” для дослідників. Серед перших публікацій, в яких робилися спроби переосмислення повоєнної історії України, слід назвати праці “Маршрутами історії” (Київ, 1990), “Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди” (Київ, 1990), “Сторінки історії України ХХ століття” (Київ, 1992).

Ряд важливих сюжетів політичної історії України повоєнних років висвітлено у дослідженнях В. Барана, Ю. Шаповала, Б. Яроша, І. Патера. Потрібно згадати й узагальнюючі праці з історії України, у яких висвітлюються ключові етапи радянської тоталітарної системи.

Чільне місце у працях сучасних вітчизняних істориків посідають питання національно-визвольного руху, боротьби проти встановлення сталінського тоталітарного режиму в західному регіоні України, методів його утвердження. Так, у працях П. Когута, О. Лернатовича, М. Сеньківа, присвячених колективізації західноукраїнських областей автори намагаються простежити взаємозв'язок між соціально-економічною політикою влади щодо селянства і національно-визвольною боротьбою, визначальним суб'єктом якої воно виступало.

У монографіях А. Кентія і А. Русначенка на основі маловідомих архівних документів висвітлюється бойова діяльність УПА в повоєнний час.

За останні роки з'явилася низка публікацій присвячених репресіям радянських репресивно-каральних структур проти населення західних областей України. Механізм функціонування каральної системи в Україні в повоєнні роки досліджували І. Білас та І. Винниченко, а специфіку проявів радянських репресій у різних аспектах життя місцевого населення Я. Дашкевич, С. Макарчук, Ю. Киричук, Т. Марусик.

За минулі роки чимало спроб осмислення радянської дійсності зробили зарубіжні вчені. У ході досліджень сформувався синтетичний напрям, що об'єднав зусилля не тільки істориків, але й філософів і політологів. Вони створили ряд концепцій, серед яких чільне місце зайняла теорія тоталітаризму, сформована К. Фрідріхом і З. Бжезинським. У подальшому зарубіжні науковці (А. Авторханов, М. Восленський, Л. Шапіро, М. Джилас і Р. Арон) провели порівняльний аналіз різних форм тоталітаризму, виокремили і з'ясували сутнісні ознаки притаманні сталінському його варіанту.

Серед праць вчених діаспори виділяються монографії Л. Винара про українську промисловість повоєнного періоду, І. Майстренка про функціонування партійних структур в УРСР, Б. Боцюрківа про Греко-католицьку церкву та інші.

Праці західних вчених, як правило відзначаються глибоким аналітизмом і скрупульозним вивченням опублікованих джерел. Однак вони позбавлені архівних матеріалів, що до певної міри звужує їх пізнавальний потенціал.

Наведений огляд свідчить, що у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників проаналізовано окремі питання, що стосуються даного періоду і зроблено спробу дати загальну характеристику тогочасних подій. Але з огляду видно, що в сучасній історіографії ще не має наукової праці, присвяченої комплексній розробці проблеми поновлення і функціонування радянського режиму в західних областях України в 1944-1953 рр. і написаної на основі різнопланових документальних джерел.

Джерельна база дисертації. До неї, по-перше, увійшли опубліковані за радянських часів збірники документів, які містять переважно тенденційно підібрані відомості, що вимагали критичного ставлення. Більш інформативними, хоча також не цілком об'єктивними, є статистичні збірники. У дисертації використано нові збірники документів, опубліковані останніми роками, зокрема “Депортації. Західні землі України кінця 30-х початку 50-х років: Документи, матеріали, спогади: В 3-х томах” (Львів, 1996), “Культурне життя в Україні. Західні землі” (Київ-Львів, 1995, 1996), “Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади” (Львів, 1993, 1997), “Національні відносини в Україні у ХХ столітті: Збірник документів і матеріалів” (Київ, 1994), “Десять буремних літ. Західноукраїнські землі в 1944-1953 рр.” (Київ, 1998).

Важливу частину джерельної бази дисертації склали архівні документи. Великий їх масив, що проливає світло на процес поновлення і функціонування радянського режиму в західних областях України в повоєнний час знайдено у Центральному державному архіві громадських об'єднань України. У справах фонду 1 (Центральний комітет Компартії України) міститься об'ємна інформація щодо політичного, соціально-економічного та культурного переустрою краю за радянським взірцем. Важливі документи використано з Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (фонди Міністерства освіти та культури, статистичного управління та ін.). Матеріали республіканських архівів доповнюють опрацьовані документи обласних державних архівів західних областей України. У них зберігаються постанови, звіти, доповідні записки, листи партійних та радянських органів.

Образ суспільно-політичної атмосфери в західному регіоні України у повоєнні роки доповнюють спогади очевидців та учасників національно-визвольного руху. Фактологічний матеріал для вивчення обраної проблематики містять тогочасні періодичні видання, передусім республіканські та обласні газети. Поміж рядків офіційних повідомлень приховувалися справжні наміри радянського керівництва щодо ліквідації українського визвольного руху, насильницькій колективізації села, одержавлення промисловості, русифікації освіти та культури. Наявні джерельні матеріали доповнюють одне одного та дозволяють з науковою неупередженістю підійти до аналізу теми дисертації.

У другому розділі “Поновлення радянської політичної системи на західноукраїнських землях” аналізується перевлаштування суспільно-політичного життя у регіоні за радянським зразком. Розглядаються суттєві характеристики радянського суспільного ладу. Вони найбільш сконцентровано проявилися у політичній організації суспільства, що являла собою різновидність тоталітарного режиму. Саме політичну систему радянського взірця вдалося поновити в західних областях України у перші повоєнні роки. Форсованими темпами відбувалося формування, насамперед, місцевих партійних органів. Уже в кінці 1945 р. було відновлено всю їх довоєнну мережу: 7 обкомів, 18 міськкомів, 7 міських та 26 сільських райкомів КП(б)У, які приступили до створення низових парторганізацій. До 1 січня 1946 р. в західні області України на постійну роботу було направлено понад 25 тис. членів партії. Кількість партійців зростала також завдяки комуністам демобілізованих з армії й новому прийому в партію. У 1946 р. в регіоні діяли 2086 парторганізацій, які об'єднували майже 29 тис. комуністів. Характерно, що більше 53% комуністів західних областей України були росіянами та ще 30% представниками інших народів СРСР. У 1953 р. уже було 8 тис. парторганізацій і до них входило понад 85 тис. осіб. Хоча загальна цифра членів партії в західних областях зросла, вони становили крихітну частину кількості всього населення. На селі комуністів було вкрай небагато. Отже, хоча партія й монополізувала політичну владу вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського населення. Партійні органи з недовірою ставилися до місцевих жителів, а останні не поспішали вступати а партію.

Партійні працівники, які направлялися в західний регіон України далеко не завжди виявлялися підготовленими до роботи, були орієнтовані на використання жорстких, аж до репресій, командно-адміністративних методів управління. Освітній і професійний рівень цих кадрів був дуже низький. У 1951 р. з-поміж 1771 номенклатурного працівника Львівського обкому КП(б)У закінчену вищу освіту мали тільки 18%. У той же час не здобули навіть середньої освіти 30% партпрацівників. Втім, такі керівники уміли добре виконувати вказівки “згори”, але не мали широти кругозору, неспроможні були самостійно мислити. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззастережно підкорятися партійній дисципліні. Тому, саме на них опирався режим у реалізації своїх планів щодо форсованого перетворення західних областей України в інтегральну частину СРСР.

Партійні структури в західних областях України, як і в інших регіонах СРСР, брали на себе не лише партійні, але й державні функції. До їхньої компетенції належало регулювання діяльності абсолютно всіх інституцій. Саме обкоми, міськкоми й райкоми партії стали політичними центрами, в яких зосереджувалися основні важелі влади. Їх влада над суспільством базувалася на мережі підзвітних парторганізацій промислових підприємств і установ та номенклатурі - посадовцях, призначення і звільнення яких становило компетенцію партійних органів.

Складовими частинами радянської політичної системи були громадські організації - комсомол, профспілки та ін. Комуністична спілка молоді розглядалася як резерв партії. Саме тому залученню юнаків і дівчат до комсомолу надавалася велика увага з боку керівних партійних і комсомольських структур. Кількість комсомольців зростала внаслідок повернення юнаків демобілізованих з армії, скерування в регіон на роботу випускників вузів і технікумів, а також прийому місцевої молоді, у переважній більшості школярів і студентів. За статзвітами у 1946 р. в комсомольських організаціях восьми західних областей України було понад 88 тис. членів ЛКСМУ, з них на селі 29 тис. Серед робітничої молоді комсомольці складали 16%, серед сільської - всього 2%.

За радянським взірцем у повоєнні роки в західному регіоні України створювалися профспілки - обласні галузеві комітети, первинні профорганізації. У 1947 р. кількість членів профспілок сягнула майже 400 тис., що становило 72% загальної кількості тут робітників і службовців. За статутом профспілки повинні були захищати інтереси своїх членів. Фактично ж вони повністю підпорядковувалися партійним органам. Перед керівниками підприємств і установ виступали в ролі підлеглих, за якими не було законодавчо закріплено жодних реальних важелів тиску на працедавців.

У перші повоєнні роки місцеві органи державної влади в особі виконавчих комітетів Рад депутатів трудящих за відсутності більшості депутатського корпусу, недовіри до місцевого населення не обиралися, а призначалися вищестоячими партійними та радянськими органами. У західних областях України вибори до Верховної Ради СРСР відбулися у 1946 р., а до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад - 1947 р. Для забезпечення необхідних результатів влада розгорнула масштабну пропагандистську кампанію, не зупиняючись перед залякуванням громадян, фальсифікацією результатів безальтернативних виборів.

Для радянської політичної системи типовим було переплетення партійних і державних структур, що свідчило про подвійну структуру влади та існування симбіозу партії - держави. В західних областях України така практика проявилася в тому, що до складу усіх обласних, міських та районних виконкомів Рад входили секретарі відповідних партійних комітетів і навпаки. У складі виконкомів Рад були створені відділи: місцевої промисловості, комунального господарства, торгівлі, фінансів, освіти, охорони здоров'я, культури та ін. Для роботи в управлінських структурах потрібна була велика кількість лояльних режиму кадрів. Проблему вирішували двома шляхами: на всі більш-менш відповідальні посади призначалися уповноважені зі східних областей УРСР та інших республік СРСР. Місцеві уродженці займали посади завідуючих сільськими клубами та бібліотеками, а також посади голів та секретарів сільрад. Однак коло повноважень останніх було настільки обмежене, що лише номінально їх можна вважати представниками органів державної влади. З метою залучення населення на бік радянської влади окремі керівні посади надавали місцевим активістам. У разі цього до уваги бралося пролетарське або бідняцько-селянське походження, участь у революційному русі. У 1949 р. в апаратах райвиконкомів Тернопільської області, наприклад, керівні посади займали 258 осіб, з них лише 40 - місцевих. Серед керівників промисловості, транспорту і зв'язку західних областей України місцеві кадри становили лише 9%, серед керівників земельних і заготівельних органів - 9,6%. Така ж картина була в сфері торгівлі, побутового обслуговування, в закладах освіти, культури, охорони здоров'я.

Поповнення радянського апарату відбувалося здебільшого без врахування попереднього досвіду, освітнього рівня, моральних якостей, що спричиняло значну плинність кадрів. На керівних посадах нерідко перебували люди, які за анкетними даними вважалися українцями, але не знали рідної мови, зневажали рідну культуру, що вкрай болісно сприймала національна свідома місцева інтелігенція.

У третьому розділі “Впровадження радянської соціально-економічної системи” розкрито характер та особливості політики уніфікації соціальної структури населення і перетворень в економічній сфері. Протягом відносно короткого повоєнного періоду докорінним чином було змінено соціальну структуру населення в напрямі утвердження радянської соціально-класової моделі суспільства, що виражалася формулою “2+1” (два основних класи - робітники і колгоспники та неосновний - інтелігенція). В економіці перетворення відбувалися головним чином у сфері власності: вона мала стати державною, підпорядкованою цілковитому контролю партійно-державних органів. Радянський режим, проводячи структурну перебудову промисловості, разом з тим розпочав запізнілу модернізацію промисловості регіону. Новозбудовані заводи і фабрики в ході індустріалізації включалися у загальносоюзний комплекс і тисячами виробничих і технологічних процесів прив'язувалися до імперської економіки. Значні капіталовкладення дозволили створити нові галузі промисловості, сформувати місцеві робітничі колективи. Залучення через систему державних трудових резервів сільської молоді, яка здобувала найпростішу виробничу кваліфікацію та відтік частини працездатного населення з села стали основними джерелами зростання робітництва регіону. У той же час багато місцевих мешканців скеровувалися на роботу в інші регіони СРСР. Насадження радянських методів управління викликало появу таких негативних явищ в економіці як марнотратство і приписки, низька ефективність виробництва і якості продукції. Ліквідація приватного виробника зруйнувала традиційну інфраструктуру, спричинила споживчий голод на ринку і вела до зниження життєвого рівня населення.

Найскладнішим завданням для влади стала перебудова домінуючого аграрного сектору краю. У перші повоєнні роки вона була зацікавлена передусім у підвищенні продуктивності селянських господарств, продукція яких запівдарма вилучалася через систему обов'язкових поставок. Суцільну колективізацію владні структури розпочали влітку 1947 р. Як свого часу в східній Україні, почали “переборювати опір куркульства”. Усіх заможних селян, навіть середняків, які відмовлялися вступати до колгоспу, обкладали високими податками, що часто перевищували доходи господарства. У 1947 р. у Рівненській області не змогли сплатити податків 596 господарств, у Тернопільській - 450, Станіславській - 137. Відтак їхні господарства безпідставно визнали куркульськими, відібрали землю, худобу, реманент. Все майно передали колгоспам, а сім'ї висилали в Сибір, до Казахстану. Західноукраїнське селянство чинило впертий спротив колективізації. Він проявлявся у найрізноманітніших формах: від непокори, саботажу, до участі в збройних формуваннях УПА. При створенні колгоспів представники влади вдавалися до примусу, погроз, залякування, шантажу, провокацій, вивезення на спецпоселення. У 1949 р. із Львівської області було виселено у віддалені райони СРСР 924 селянських сімей, із Станіславської - 610, Закарпатської - більше 1000. Ціною величезних зусиль і численних жертв тоталітарний режим нав'язав західноукраїнському селянству радянську модель колективного господарювання. У результаті економічного переустрою села виник новий тип сільського працівника - колгоспник. За тоталітарного режиму він опинився в умовах трудової та соціально-економічної незахищеності.

У четвертому розділі “Духовна сфера під тоталітарним тиском” проаналізовано агітаційно-пропагандистську діяльність партійно-державних структур, спрямовану на насадження серед місцевого населення догматів комуністичної ідеології. Цій меті слугували газети і радіо, клуби, бібліотеки та музеї, політгуртки, фабрично-заводські лекторії тощо. Партійні пропагандисти використовували найрізноманітніші засоби ідеологічного впливу на людей: перекручену інформацію і тенденційне висвітлення фактів, замовчування, напівправду і просто брехню. Сувора цензура всіх повідомлень радіо, преси, публікацій сприяла інформаційній ізоляції від зовнішнього світу. Всі видавництва були переведені на обслуговування потреб органів влади.

Незважаючи на досить складну соціально-економічну ситуацію, влада виділяла значні кошти на освіту та культуру. Власне освіта стала тією сферою життя, перетворення в якій принесло чимало політичних дивідендів радянській владі. Було оперативно відновлено роботу шкіл, зросла їх кількість. Однак населення зіткнулося із низкою негативних явищ, які підривали авторитет режиму. Чільним інструментом асиміляційної політики влади в західноукраїнському регіоні стало зростаюче використання російської мови в навчальному процесі. В 1952-1953 навч. р. у західних областях уже працювало 150 російськомовних шкіл. Об'єктом жорстко детермінованого ідеологічними постулатами та практичними потребами режиму стала вища школа. Під гаслами боротьби з “українськими буржуазними націоналістами” чимало викладачів було звільнено з роботи, заарештовано та депортовано. Домінуюче становище у вищих навчальних закладах займала російська мова. У 1949 р. тільки 21% викладачів львівських вузів були місцевими мешканцями. Серед 8 тис. студентів вузів Львова у 1946 р. українці становили лише 55%, росіяни - понад 28%, євреї - 5%.

Ідеологічний тиск та організаційний контроль були головними складовими у ставленні влади до діячів культури. Інструментом русифікаторської політики стало обмеження доступу чи навіть знищення високопрофесійних творів, у яких майстерно передано національний колорит краю. Їхнє місце займали здебільшого естетично маловартісні, просякнуті класовим антагонізмом та звеличенням російського народу зразки радянської культури. Намагання обмежити духовне життя лише орієнтацією на ідеологію марксизму-ленінізму, збіднювало культурні процеси і душило творчу думку митців, а для багатьох з них закривало дорогу до творчості. Одноманітність обмежувала культуру, стримувала її розвиток. У 1946 р. режим домігся “возз'єднання” Української греко-католицької церкви з Руською православною. У 1949 р. під заборону потрапили греко-католики Закарпаття. Владні структури посилили атеїстичний тиск над дорослим населенням, яке залишалося глибоко віруючим. Усе це викликало у суспільстві напруженість і невдоволеність. Загалом уніфікація освіти, науки і культури в західних областях України в 1944-1953 рр. відзначалася крайньою заідеологізованістю.

У п'ятому розділі “Державний терор у західних областях України” висвітлюються методи придушення українського національно-визвольного руху, форми розправи з учасниками визвольних змагань. Політична ситуація, з якою радянський режим з перших днів свого повернення зіткнувся в західних землях України, помітно відрізнялися від того, як вона висвітлювалася в більшовицьких засобах масової інформації. У них націоналістичний рух характеризувався як рух одиниць, купки політичних діячів, що зв'язані з німецькими окупантами і не користуються підтримкою основної маси населення. Однак насправді все виглядало зовсім інакше. ОУН і УПА мали в західних областях України досить широку і масову підтримку з боку місцевого населення. З наступом Червоної армії на західні землі України УПА закликала до “повного визволення українського народу з-під московсько-більшовицького та німецького гніту”. Свою мету вона вбачала в “побудові Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів”. На початку 1944р. в УПА вже були добре вишколені та озброєні загони, які могли виконувати важливі бойові завдання.

У середовищі УПА, яка перетворилася у всеукраїнську надпартійну збройну силу, визріла ідея об'єднання всіх політичних формувань, незалежно від ідеологічної та світоглядної орієнтації у представницький орган керівництва визвольною боротьбою українського народу. Надзвичайно велику роль у цьому процесі відіграв видатний воєноначальник і передбачливий політик, командуючий УПА Роман Шухевич.

Загострення напруження у світі, початок “холодної війни” з одного боку, й утвердження всевладдя органів держбезпеки у регіоні - з другого, дали підстави сталінській тоталітарній машині розгорнути свої титанічні можливості на повну потужність. Органи держбезпеки та внутрішніх справ діяли як завойовники, грубо нехтуючи будь-якими нормами законності. Своїм завданням вони вважали не тільки знешкодження збройного опору ОУН і УПА, а й залякування населення. І це робилося методами грубого тиску: оголошення сіл “бандерівськими”, фальсифікаціями карних справ, прилюдним демонструванням убитих повстанців, спаленням та вирубуванням лісових масивів тощо.

Арештовані учасники повстанського руху підлягали смертній карі або тюремному ув'язненню від 15 до 20 років . Захоплених в полон допитували за допомогою тортур. Використовувався весь багатющий досвід “таємної війни”, навіть створення псевдобандерівських загонів та боївок для полегшення розкриття справжніх повстанських схованок. Для здійснення заходів щодо блокування та замирення “бунтівних районів” широко використовувалися війська Прикарпатського округу, що розміщувалися широким архіпелагом гарнізонів.

Після загибелі Романа Шухевича рух опору пішов на спад, але повністю не припинився. З свого боку каральні радянські структури й надалі проводили “чекістсько-військові операції” з метою пошуку і знищення збройних підрозділів УПА. Якщо “об'єкт операції ” був відомий - застосовувся метод оточення, якщо ні - метод пошуку в блокованому чи неблокованому районі.

Тоталітарному режимові довелося майже десять років боротися проти ОУН і УПА. Закінчення Другої світової війни і початок холодного протистояння сприяли зміцненню міжнародних позицій СРСР. Розрахунки керівників ОУН і УПА на допомогу західних держав не справдилися. УПА залишилася самотньою у конфлікті з тоталітарним режимом. Як засіб боротьби проти українського незалежницького руху тоталітарний режим широко застосовував масові депортації сімей і родин учасників підпілля у північні і східні регіони СРСР.

За офіційними радянськими даними, протягом 1944-1952 рр. у західних областях України репресіям було піддано до 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., вбито більш як 150 тис., вислано за межі УРСР без права повернення понад 203 тис.

У повоєнний період сталінський тоталітарний режим приніс на західноукраїнські землі терор, особливість якого полягала в тому, що він планувався і спрямовувався на державному рівні. Насадження і підтримання страху було органічною складовою радянської тоталітарної системи.

Результати проведеного дослідження узагальнені у висновках:

Процес поновлення радянського режиму в західних землях України розпочався вже в 1944р., у ході зайняття регіону Червоною армією. Слідом за військами прибували сформовані ЦК КП(б)У групи партійних, радянських, комсомольських працівників, які зайнялися створенням відповідних структур. Політичними центрами, які зосередили у своїх руках усі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії - обкоми, міськкоми і райкоми КП(б)У. Громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол тощо були насправді філіями партійно-державних органів, їх своєрідною прибудовою. Усі важливі посади у структурах влади займали працівники, скеровані з всесоюзних та республіканських органів. Партійна влада не довіряла місцевим спеціалістам. Відмінність радянської тоталітарної системи від інших подібних режимів полягала у домінуванні партійного елементу. Партійний апарат у кінцевому рахунку визначав і контролював все життя суспільства. Тоталітарний сталінський режим був поновлений у західних областях України у період його найбільшого розквіту в СРСР.

Місцеві Ради депутатів трудящих, які теоретично вважалися органами власне державної влади, таких функцій були позбавлені. В системі державних органів виконавчі структури домінували над представницькими, штатний апарат - над депутатським корпусом, а названа система в цілому повністю підпорядковувалася “керівним вказівкам партії”. В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип “демократії”, коли вибори депутатів були безальтернативними, радянські органи цілковито залежали від партійних комітетів, народні обранці одностайно схвалювали рішення, підготовлені апаратом.

Поновлення у повоєнні роки радянського режиму призвело до кардинальних змін в економіці й соціальній сфері. Органи влади в особі партійних комітетів та виконкомів Рад здійснили цілий ряд заходів щодо швидкого включення їх до складу єдиного господарського союзного комплексу. Головними були одержавлення промислових підприємств, інших господарських структур. У ході індустріалізації західних областей України з'явилися нові галузі промисловості. Чималі радянські капіталовкладення сприяли збільшенню обсягів виробництва, зростанню лав місцевого робітництва. Одночасно розпорядником і фактичним господарем економіки стали центральні адміністративні структури у формі міністерств, главків, трестів. Тим самим контроль за розвитком промисловості, транспорту і зв'язку, а також соціальної сфери західних областей перейшов до партійно-господарських структур. Впровадження радянських методів управління і господарювання, особливо позаекономічних методів, привело до масових дописок при виконанні доведених планів, марнотратства, штурмівщини. Низьку ефективність виробництва адміністрація і профспілки намагалися компенсувати різного роду трудовими починами, соціалістичним змаганням. Переважаючий розвиток важкої індустрії, постійне вливання у цю галузь величезних капіталовкладень вело до скорочення виробів народного споживання, спричинило дефіцит на ринку і знижувало життєвий рівень населення.

Поновлені державні структури влади активно займалися перебудовою західноукраїнського села. У перші повоєнні роки в західному регіоні ще існували одноосібні селянські господарства. У 1947 р. режим розпочав насильницьку колективізацію. Причому, головним стимулом колективізації були не якісь реальні переваги колгоспів, а нав'язлива пропаганда, що супроводжувалася адміністративним примусом і репресіями. Всупереч волі селян радянська влада за допомогою карально-репресивних органів на початку 50-х років утвердила антинародний колгоспний лад, що спричинив деградацію сільськогосподарського виробництва, знищив одвічний селянський уклад, побут, традиції, культуру, християнську мораль. Колективні господарства, як форма організації виробництва за тодішніми взірцями, показали свою низьку ефективність. Однак, вони органічно вписувалися у тоталітарну систему, були дуже зручними для контролю з боку владних структур.

Наслідування радянських зразків чітко простежується також у галузі освіти, науки і культури. Важливе значення мало запровадження обов'язкової початкової освіти, а згодом семирічної освіти, відкриття середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Держава фінансувала наукові та культосвітні заклади. Але це супроводжувалося намаганням партійно-державних органів підпорядкувати духовну сферу своєму цілковитому контролю. Було проведено уніфікацію навчання в школах, технікумах і вузах на основі єдиних державних програм, підручників і посібників, просякнутих офіційною ідеологією. Суспільній свідомості інтенсивно нав'язувалися догми, що відповідали принципам тоталітарної держави з її нетерпимістю до плюралізму думок, християнської моралі. З Москви і Києва в регіон постійно направлялися групи пропагандистів, у містах і селах, на підприємствах та установах агітаційну роботу вели місцеві лектори і доповідачі. Марксистська ідеологія стала офіційною і насаджувалася всіма засобами. На це працювали преса, радіо, у великій кількості завозилася література. Однак, традиційні впливи і уподобання населення ще залишалися домінуючими. Намагання звести духовність під вплив однієї ідеології збіднювало культурні процеси і підпорядковувало їх тотальному контролю. Розпочався грубий атеїстичний тиск на населення, яке залишалося глибоко віруючим.

Однією з ланок тоталітарного політичного механізму були репресивно-каральні структури. Політика влади у різних сферах життя, насамперед насильницька колективізація села, ліквідація греко-католицької церкви, викликала спротив населення, який проявлявся у різних формах. Найбільш переконливим доказом несприйняття диктаторської влади значною частиною західноукраїнського суспільства була збройна боротьба Української повстанської армії. Підтримувана населенням УПА майже десять років протистояла могутній імперії того часу. Лише завдяки великій перевазі у військовій силі та посилення масових репресій режимові вдалося зламати протидію оунівського збройного підпілля. Терор у західних областях України планувався і організовувався на державному рівні. Партійні органи були причетні до формування планів збройної боротьби проти загонів УПА і підпільної мережі ОУН. Конкретні ж військові операції, зокрема використання внутрішніх військ НКВС Українського округу, військ МДБ того самого округу, або Сил внутрішньої охорони МВС УРСР, акції контррозвідувальних органів і міліції, все це планувалося у військових штабах, а також керівниками НКДБ-МДБ. Однак, партійне керівництво брало участь у визначенні стратегічних напрямків цієї роботи. Форсоване інтегрування регіону до системи “казарменого соціалізму”, що панував у СРСР супроводжувалося масовими репресіями, розстрілами, паленням сіл, порушенням законів і прав людини. Як метод політичного переслідування широко використовувалися депортації - виселення без правових на це підстав. Такі дії режиму скеровувалися на усунення поза рамки суспільного життя тих соціальних груп населення, які не вписувалися в радянську політичну і соціально-економічну систему, або боролися проти її впровадження.

Основні публікації

1. Кондратюк К.К. Формування репресивного апарату тоталітарного режиму в західних областях України (1944-1953) / К.К. Кондратюк, М.М. Леськів // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка: зб. наук. праць. - Львів, ЛНУ імені Івана Франка, 2005. - Вип. 7. - С. 339-346.

2. Леськів М. Державний терор у західних областях України в повоєнний час (1944-1953) / Мар'яна Леськів // Мандрівець. - № 3 (травень-червень). - 2006. - С. 19-24.

3. Леськів М. Культурно-освітні аспекти “радянізації” західних областей України в повоєнні роки / Мар'яна Леськів // Вісник Львівської комерційної академії. Серія: гуманітарні науки. - Львів: Видавництво Львівської комерційної академії, 2007. - Вип. 6. - С. 37-42.

4. Леськів М. Соціально-економічні аспекти “радянізації” західних областей України в повоєнні роки / Мар'яна Леськів // Наукові записки. Історичні науки. - Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2007. - Вип. 7.- С. 311-318.

Размещено на Allbest.ru