Військово-політична діяльність П. Сагайдачного та Б. Хмельницького: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Військово-політична діяльність П. Сагайдачного та Б. Хмельницького: порівняльний аналіз

Переяслав-Хмельницький - 2008

Загальна характеристика роботи

сагайдачний хмельницький козацький звільнення

Актуальність теми. Складовою традицій кожного цивілізованого народу є історична пам'ять про його минуле. Особливого значення така закономірність має для сучасної України, в умовах переоцінки української історії. Українська історична наука відкриває суспільству все нові знання про минуле українського народу. В пам'яті народу чи не найвагоміше місце займає козаччина. Саме з українським козацтвом пов'язана героїчна боротьба українського народу за свою свободу та самостійну державність. Козацтво і сьогодні надихає українські патріотичні сили зміцнювати нашу державу.

Вже чимало зроблено у висвітленні українського козацтва вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим дослідження діяльності видатних представників козацтва XVII ст., їх роль у вирішенні тогочасних військових та політичних завдань ще не є достатніми. Між тим військово-політичні чинники були одними із найголовніших у визначенні долі української державності. У вітчизняній історіографії встановлено, що в українській історії видатну роль відіграли гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. Саме за безпосередньою участю гетьманів формувалося козацьке військо, розгорталася національно-визвольна боротьба українського народу за визволення від польської шляхти. Кожний із гетьманів зробив суттєвий внесок у вирішення назрілих завдань. Тому важливо з'ясувати військово-політичні погляди цих непересічних діячів, порівняти їх спрямованість та висвітлити внесок кожного із них в розвиток козацтва.

Виходячи з актуальності теми та стану її наукової розробки, здобувач ставить перед собою наукове завдання, яке полягає у виявленні та вивченні архівних та опублікованих документів, науково-дослідної літератури, наявних історичних джерел і на їх основі відтворення військово-політичного розвитку українського козацтва та його визначних особистостей - П. Конашевича-Сагайдачного і Б. Хмельницького в першій половині та середині XVII століття.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної роботи, яку розробляє кафедра історії України Черкаського державного технологічного університету «Історія української державності» (номер державної реєстрації 0103U0003693).

Метою дисертаційного дослідження є проведення науково-порівняльного аналізу військово-політичної діяльності гетьмана П. Сагайдачного та гетьмана Б. Хмельницького в контексті створення та розвитку українського козацького війська в умовах захисту українських земель та їх звільнення від чужоземного панування. Виходячи з поставленої мети, визначено такі основні завдання:

- встановити науковий рівень вивченості теми та проаналізувати джерельну базу дослідження;

- висвітлити соціально-економічне становище козацтва в першій половині XVII століття;

- розкрити роль гетьмана Петра Сагайдачного в створенні та вдосконаленні козацького війська;

- висвітлити розвиток гетьманом Б. Хмельницьким військово-політичних поглядів в ході Визвольної війни;

- встановити погляди гетьманів на шляхи забезпечення вольностей та прав козацтва в умовах панування польської шляхти;

- порівняти військово-політичну діяльність гетьманів П. Сагайдачного і Б. Хмельницького щодо вирішення державного статусу українських земель.

Об`єкт дослідження: Українське козацтво та діяльність гетьмана Петра Сагайдачного і гетьмана Богдана Хмельницького.

Предмет дослідження: військово-політичні погляди П. Сагайдачного і Б. Хмельницького, роль гетьманів у становленні та розвитку козацького війська в умовах захисту українських земель від чужоземних поневолювачів.

Хронологічні межі охоплюють першу половину та середину XVII століття.

Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувалися принципи історизму та об'єктивності. Вони дозволили висвітлити предмет дослідження з урахуванням конкретних тогочасних умов. Особливо широко використовувався історико-порівняльний метод, який дав можливість порівняти військові та політичні погляди гетьманів П. Сагайдачного і Б. Хмельницького, та прослідкувати їх реалізацію в суспільному житті.

Наукова новизна одержаних результатів:

- вперше в історіографії здійснено історико-порівняльний аналіз військово-політичних поглядів гетьманів українського козацтва - Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького;

- на підставі розширення й уточнення даних першоджерел отримало подальший розвиток вивчення та висвітлення ролі гетьманів у становленні та використанні українського козацького війська в означений період;

- проведено порівняння поглядів гетьманів з військовими концепціями тогочасних іноземних держав;

- дістали подальше розкриття погляди гетьманів на досягнення прав і вольностей козацтва в умовах польського панування;

- уточнено погляди гетьманів на шляхи досягнення незалежного державного статусу українських земель.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть використовуватися при написанні узагальнюючих праць з історії козацтва, історії українського війська, при читанні нормативних і спеціальних курсів з історії України, загальної історії цивілізації в Європі.

Особистий внесок здобувача. Наведені в дисертації наукові результати та висновки отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідалися та обговорювалися на наукових конференціях і семінарах: Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Історія і сучасність: погляд крізь віки» (Донецьк, 2007); ІІІ Гуржіївських читаннях (Черкаси, 2007); Других Сарбеївських читаннях (Київ, 2008); Четвертій Міжнародній науково-практичній конференції «Наукові дослідження: теорія та експеримент» (Полтава, 2008).

Публікації. Основний матеріал дисертації опубліковано у 8 наукових працях, серед яких 6 статей у фахових виданнях, визначених ВАК України, 2 - у збірниках матеріалів наукових конференцій та семінарів. Усі публікації одноосібні.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Зміст дисертації викладено на 195 сторінках. Обсяг основного тексту - 176 сторінок, список використаних джерел налічує 257 найменувань.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, його методологію, окреслено хронологічні межі, сформульована наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, рівень апробації та структура дисертації.

У першому розділі «Стан наукової розробки теми, джерельна база та методи дослідження» проведено аналіз історіографії, встановлено стан наукової розробки теми, проаналізовано використані опубліковані джерела та архівні матеріали, означені методи дослідження. З'ясовано, що в істориків здавна існує інтерес до процесу формування та діяльності козацтва, ролі його видатних представників. Наукове вивчення козацтва бере початок з 20-х років XIX ст. і пов'язане з працею «История Малой России» Д.М. Бантиш-Каменського. Автор, як справедливо відмітив відомий історик М.П. Василенко, зібрав відомі на той час факти про ратні подвиги козацького війська гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, але критично не проаналізував їх. До того ж козацьке військо ще не розглядалося ним як зорганізована структура з притаманним йому мистецтвом ведення власного бою.

Більш реалістично історію козацтва висвітлив М.І. Костомаров. Він, зокрема, описав, як представники Речі Посполитої організовували козаків для виконання прикордонної служби та на боротьбу проти турецько-татарської агресії. Важлива інформація про українських козаків міститься в працях П.О. Куліша, на сторінках яких запорожці постають «справжніми лицарями», захисниками України від ворожих нападів. Значний внесок у вивчення історії українського козацтва зробили В.Б. Антонович, М.С. Грушевський і А.О. Скальковський. Багато їхніх праць і на сьогодні залишаються найбільш ґрунтовними і фактологічно наповненими про походження козацтва, формування запорозького війська та його бойове минуле. М.С. Грушевський, зокрема, оцінював П. Сагайдачного як дуже розважливого, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу народній справі і зробив з козацького війська опору українського національного життя. Вчений також високо оцінював державотворчу діяльність Б. Хмельницького, відмічаючи, що вчинки гетьмана в значній мірі визначалися обставинами, які виникали в ході національно-визвольної війни.

Значний фактичний матеріал з минулого січовиків представлений у працях Д.І. Яворницького «Дніпрові пороги», «Історія запорозьких козаків», «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Введення ним у науковий обіг великого масиву архівних документів створило сприятливі умови для подальших студіювань тематики. Однак, військово-політичну діяльність П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького автор не намагався співставити, а подав їх у описовій формі.

Студіювання історії українського козацтва продовжувалося і в радянський період. Виділяються для того часу ґрунтовні за залученням джерельного матеріалу та достовірністю фактажу праці К.Г. Гуслистого і В.О. Голобуцького. Зокрема, останній в книзі «Запорожское казачество» розглянув організацію, побут і воєнну справу низовиків, охарактеризував специфіку їх боротьби з турецькими і татарськими загарбниками в першій половині XVII ст., виділив роль П. Сагайдачного в організації козацького війська.

На радянський час припадають і останні два десятиліття наукової діяльності І.П. Крип`якевича. Його численні праці присвячені саме українському козацькому війську: виникненню, еволюції та бойовому мистецтву. В контексті нашої теми значення має його монографія «Богдан Хмельницький», опублікована вперше в 1964 р. із значними цензурними купюрами.

Аспектів військово-політичної діяльності українських гетьманів П. Сагайдачного і Б. Хмельницького торкнулися у наукових пошуках Ф.П. Шевченко, який звернув увагу на поетапний процес формування козацької верстви, та довів, наскільки важливим у діяльності гетьмана Б. Хмельницького було сприйняття ним традицій історичного минулого, та О.М. Апанович, яка розкрила процес становлення збройних сил Запорозької Січі протягом майже трьох століть. В 60-х - початку 70-х рр. стали появлятися в «Українському історичному журналі» статті, які хоч і мали вузько тематичну спрямованість, спробували вирішити проблеми з історії козацтва, як то: час і місце виникнення Запорозької Січі, роль П. Сагайдачного і Б. Хмельницького у створенні козацького війська, характер військового спорядження, особливості героїчної боротьби козацтва з татаро-турецькими загарбниками тощо.

З середини 80-х років XX ст. у вітчизняній історіографії почали з`являтися значною мірою новаторські студії з історії козаччини. Серед авторів, у першу чергу, виділяються праці В.А. Смолія, В.О. Щербака, Ю.А. Мицика, П.М. Саса, В.С. Степанкова, Я. Дзири та деяких інших, які за нових суспільно-політичних умов стали переглядати радянські стереотипи та «канони» про минуле «лицарського стану», про місце П. Сагайдачного та Б. Хмельницького у створені козацького війська, та його боротьбі проти поневолювачів українських земель.

Суттєвими стали напрацювання І.К. Свєшнікова, який на основі археологічних знахідок проаналізував арсенал ручної вогнепальної і холодної зброї та спорядження української армії першої половини XVII ст. Значним доробком в означеній тематиці стала «Історія Українського війська», що побачила світ репринтним виданням у Львові (1992 р.).

Козацька тематика і нині залишається актуальною і разом з тим ще не вичерпаною. Про це свідчить велика кількість ґрунтовних праць, написаних наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., які ознаменувалися злетом відродження національної свідомості та української історичної думки. В контексті нашої теми привертає увагу праця В.А. Смолія та В.С. Степанкова «Українська національна революція ХVІІ ст. (1648-1676 рр.)», дослідження В.І. Сергійчука «Українське козацьке військо у другій половині XVI - середині XVII ст.», І.С. Стороженка «Воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII ст.», А.Л. Сокульського «Раннє козацтво і Хортицька Січ», О.І. Гуржія і В.В. Корнієнка «Воєнне мистецтво Петра Сагайдачного». Вчені встановили та описали організацію козацького війська, його озброєння та оснащення. Історики оцінюють П. Конашевича-Сагайдачного як найвизначнішого гетьмана до Б. Хмельницького. Безпосередньо над вивченням життя та діяльності П. Конашевича-Сагайдачного плідно працює П.М. Сас. Ним зроблено чимало ґрунтовних уточнень щодо політичних заходів українського гетьмана, детально описано його молоді роки, ранні зв'язки з запорожцями тощо.

Проблематика козацтва знайшла відображення й в російській історіографії. Вона позначена напрацюваннями істориків С. Соловйова, А. Пузирєвського, Д. Масловського, А. Строкова, Є. Разіна та ін. Однак, більшість з них розглянули українське козацьке військо лише побіжно, в межах загальної історії Росії і, як правило, починали висвітлення з доби Визвольної війни середини XVII ст. А тому побудова Війська Запорозького в їх працях показана тільки контурно й фрагментарно. Сучасна російська історіографія з тематики дослідження представлена в студіях Г. Саніна, Б. Флорі, Т. Яковлєвої, Л. Заборовського. Вчені зосередили увагу на політичних аспектах української історії XVІІ ст. і головним чином розглядають боротьбу козацтва проти татар, турок та поляків у контексті російської дипломатії і зовнішньої політики Росії.

Окремий напрямок з означеної тематики становить польська історіографія. Першими історичними творами, у яких висвітлювалися події в Україні першої половини ХVІІ ст., слід вважати хроніки Й.Бєльського та Р. Гейденштейна. До питань, пов`язаних з історією українського козацтва, зверталися у своїх працях і польські історики кінця XIX - початку XX ст. О. Яблоновський та Ф. Равіта-Гавронський. Вони певною мірою відобразили шляхетсько-козацькі взаємини і показали непослідовність політики польського уряду стосовно запорожців. Студії польського вченого К. Гурського безпосередньо присвячені еволюції військової справи Речі Посполитої.

Військово-політична історія України XVII ст. знайшла відображення і в сучасній польській історіографії. Зокрема, у дослідженнях Я.Віммера, В.Сєрчика, Л.Підгородецького та Г. Самсоновича йдеться про характер козацьких рухів того періоду, дана оцінка діям запорожців. Серед здобутків сучасних польських істориків виділяються наукові доробки В. Маєвського та Л. Бжози. З їхніх праць можна почерпнути інформацію про бойові дії українського козацтва, причини його поразок і перемог. Роботи З. Вуйціка більш об`єктивно висвітлюють роль козацького війська (порівняно з попередніми дослідженнями) у визволені українських земель від польсько-шляхетського панування.

Поверховий (занадто констатуючий) підхід простежується в англомовній літературі стосовно означених аспектів. Такі автори, як Л. Гордон, М.Чіровський, К. Маннінг і деякі інші звернули увагу лише на важливу роль, яку відіграло козацтво у війнах України, Росії, Польщі тощо.

Таким чином, аналіз праць з теми, що вивчається, дає підстави стверджувати, що військово-політична діяльність П. Сагайдачного та Б. Хмельницького в контексті розвитку українського козацького війська в умовах захисту українських земель від чужоземного впливу та панування, ще недостатньо висвітлена в історіографії. Відсутні наукові праці, в яких було б проведено порівняльний аналіз поглядів та діяльності цих видатних гетьманів.

Джерельну базу дослідження складають рукописні та опубліковані історичні джерела. За значенням їх можна розділити в такий спосіб: законодавчі акти центральних установ, жалувані грамоти, універсали, козацькі реєстри, документація судочинства, матеріали комісій і керівних органів влади, статистичні звіти, приватне листування, літописи та мемуари.

Серед опублікованих джерел використано: «Акты Московского государства». - СПб., 1890. - Т. 1.; 1894. - Т. 2.; «Акты, относящиеся к истории Западной России». В 5 т. - СПб., 1853. - Т. 5.; «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической Комиссией». В 15 т. - СПб., 1861. - Т. 3.; 1863. - Т. 4.; 1875. - Т. 8.; 1878. - Т. 10.; «Архив Юго-Западной России». В 35 т. - К., 1861. - Т. 1. - Ч. 2.; 1863. - Т. 1. - Ч. 3.; 1867. - Т. 1. - Ч. 4.; 1890. - Т. 2. - Ч. 7.; 1914. - Т. 4. - Ч. 3.; «Історія України в документах і матеріалах». - К., 1941. - Т. 3.; «Реестр всего Войска Запорожского после Зборовского договора». - М., 1875.; Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1898. - Т. 4; 1901. - Т. 5; 1908. - Т. 8. Слід також виділити комплекс матеріалів, колекцію топографічних карт та епістолярну спадщину Д. Яворницького, які зберігаються у відділі рукописів Дніпропетровського історичного музею.

Значну базу використаних неопублікованих джерел становить розпорядча документація органів державної влади України, Речі Посполитої та Росії. Вони зберігаються, в основному, в архівосховищах і рукописних відділах бібліотек України, Польщі та Росії. В Україні найбільша колекція їх знаходиться у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника: фонди №4 (Баворських), 5 (Оссолінських), 61 (Кордуби), 103 (Санічів), 141 (Чоловських). Значно менше їх - в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в Києві (фонд І. Збірка О. Лазаревського, №4109; 4128; 6012; фонд ІІ. Історичні матеріали, №1431-1550; 21449-21479; фонд VIII, №205/26) та в архіві Інституту історії України НАН України в Києві: Оп.3, стр. 7-11, 17-20, 30-36, 53-56.

Певна частина джерел зберігається в архівосховищах Польщі (а також у формі копій, фотокопій і мікрофільмів знаходиться у Центральному державному історичному архіві України (Київ); фонди №1230, КМФ 15 та ін.).

Серед мемуарної та історичної літератури, залученої у роботі, окреме місце посідають українські козацькі літописи (Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко, Львівський літопис); узагальнюючі твори (Ф. Софонович) та праці («История Русов или Малой России»), записки іноземців (Е. Лясота, В.-Д. Асколі, П. Шевальє, Г.-Л. Боплан, А. Радзивіл та ін.), польські хроніки (Я. Рудавський та ін.), татарський літопис Х.-М. Сеная з Криму, епістолярна спадщина С. Кушевича - «Листи із Львова», а також тогочасні поетичні твори, які мають інформацію з тематики дисертації (народні думи та пісні, поема татарського поета XVII ст. Джана Мухамеда) тощо.

Поєднання архівних матеріалів з опублікованими документами, науковими працями та публікаціями в пресі суттєво розширило фактологічну базу дисертації, дозволило з'ясувати військово-політичну діяльність П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, провести порівняння виходячи із предмету дослідження.

У другому розділі «Українське козацтво в першій половині XVII ст.» розглядаються умови існування козацтва, висвітлюється процес формування козацького війська, його структуризація та озброєння, аналізується військово-політична концепція та діяльність П. Сагайдачного. Розділ містить два підрозділи. У першому з них «Соціально-політичні умови розвитку козацтва в першій половині XVII ст.» характеризується становище корінного населення України, доводиться, що польська шляхта посилювала тиск у всіх сферах соціально-економічного життя, що проявилося в покріпаченні селянства; використанні природних багатств і родючих земель України як сировинного придатку для шляхетської Польщі; запровадженні законів Речі Посполитої, що підпорядковували поспільство польським магнатам; полонізації духовного життя православних; позбавлення представників місцевого населення доступу до державних установ. Спираючись на католицизм, польські магнати посилювали національно-релігійне гноблення українського населення. Насильницьке насадження католицизму для польської шляхти було засобом та інструментом зміцнення власного панування. Соціально-економічне становище населення усугублялося через постійні набіги кримчан та турків на українські землі. В цих умовах формується козацьке військо, яке виступає активною силою в боротьбі з загарбниками.

Вже до середини 20-х років XVII ст. українське козацьке військо досягло відносно високого рівня розвитку. Воно стало одним з найбільш боєздатних у Європі, що засвідчили його перемоги на полях битв проти татар і турків. Важливою умовою досягнень у цій царині стала професійна основа, що почала формуватися ще наприкінці XVI ст., але особливо яскравого вираження набула за гетьманування Петра Сагайдачного. З'явившись в останні роки XVI ст. на Січі, П. Конашевич-Сагайдачний зайнявся формуванням козацького війська. Тут же він набув військового досвіду, сформувався як полководець. У 1616 р. його обрали гетьманом Запорозької Січі. За безпосередньою участю гетьмана була створена і успішно функціонувала дисциплінована, добре підготовлена армія. Аналіз спеціальних студій про бойові дії, які відбувалися в той час, дозволив виявити чинники, завдячуючи яким Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах і походах. П. Сагайдачний спрямував енергію козацтва на боротьбу з Туреччиною та Кримським ханством. Разом з тим гетьман реально уявляв, що виступити проти польського панування, як засвідчили попередні козацько-селянські повстання, наявних сил ще не вистачало. Саме тому він не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для проведення своєї політики. П. Сагайдачний підтримував ідеї і погляди козацтва і вимагав від польського уряду узаконити в Україні православну церковну ієрархію, створити єдиний суд для розгляду позовів шляхти і козаків, дозволити козакам брати участь у виборах нового короля, законодавчо оформити права і вольності, що «належать людям лицарським».

Зовнішні взаємовідносини Запорозької Січі з багатьма країнами позитивно позначилися на бойових якостях козацького війська та підвищували його здатність протистояти зовнішньому супротивнику.

П. Сагайдачний сприяв поширенню суспільно-політичних структур Запорозької Січі на інші райони українських земель. В документах містяться згадки про те, що в містах і селах України «мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя» (1609 р.), що вони створюють у Речі Посполитій іншу республіку (1616 р.).

В другому підрозділі «Військово-політична роль гетьмана Петра Сагайдачного у вдосконаленні козацького війська» йдеться про діяльність гетьмана в забезпеченні боєздатності війська, про його участь в захисті українських земель від поневолювачів. За досить короткий термін гетьману вдалося перетворити підпорядковані йому загони на чітко організоване та дисципліноване, як на той час, військо. Він значною мірою «очистив» козацькі лави від анархічних і кримінальних елементів, залучив до війська людей «осілих», пов'язаних із землею та хліборобством. Завдяки П. Сагайдачному «козаччина» поступово почала долучатися до прагнень жителів України, перейматися ідеєю політичної самоорганізації, захисту православної віри. За часів П. Сагайдачного Військо Запорозьке за всіма ознаками стало національним, що сприяло підвищенню його боєздатності. Організаторські здібності гетьмана проявилися як суб'єктивний фактор, який безпосередньо вплинув на розвиток козацького воєнного мистецтва, його стратегію і тактику.

Запорукою блискучих перемог очолюваної гетьманом козацької армії стало вміле поєднання традиційних народних способів збройної боротьби з досягненнями тогочасної західноєвропейської воєнної науки та мистецтва. Непересічний талант П. Сагайдачного полягає в тому, що зовнішні запозичення з військової справи він уміло узгоджував і поєднував з національними традиціями, місцевими умовами і можливостями, сприяв їх подальшому вдосконаленню. Маневрову стратегію дій на основні комунікації ворога з метою його виснаження гетьман поєднав з давніми способами ведення збройної боротьби. Вона стала складовою частиною його концепції швидкого та несподіваного маневру. Застосування нової лінійної тактики призвело до створення тришеренгового строю мушкетерів і гармонійного його поєднання з возовим прикриттям. На відміну від західноєвропейських армій, які вели бій переважно шляхом вогневого змагання на відстані, П. Сагайдачний не став переоцінювати рушничний вогонь і зробив його, головним чином, лише засобом підготовки удару холодною зброєю. Саме в цьому і полягала сутність козацьких способів ведення війни та бою й те принципово нове, що було привнесено П. Сагайдачним у стратегію і тактику свого часу.

Спираючись на козацьке військо, П. Сагайдачний намагався проводити самостійну політику. Він проігнорував заборону королівської влади козакам ходити проти турецьких фортець на Чорному морі. Всупереч політиці польського уряду гетьман вступив з 20-ти тисячним військом до Київського братства, що виступало на захист православної церкви і одночасно відігравало роль культурного центру України. П. Сагайдачний став опікуном цього братства, допомагав школі, яка згодом розвинулася у Києво-Могилянську академію. В своєму духовному заповіті гетьман передавав значну суму коштів Львівському та Київському братствам. У 1620 р. гетьман за підтримки козацтва та православних вірних за участю Єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку до цього було ліквідовано і замінено на уніатську.

У третьому розділі «Розвиток гетьманом Богданом Хмельницьким військово-політичних поглядів в ході Визвольної війни» розглядається українське козацьке військо за часів Б. Хмельницького, висвітлюється перебіг основних військових подій, характеризується військово-політична концепція Б. Хмельницького та порівнюється з військово-політичними поглядами П. Сагайдачного. Розділ містить два підрозділи. У першому «Військово-політичні плани гетьмана Б. Хмельницького по звільненню України від польського панування» зазначено, що на основі реєстрового і запорозького козацтва були сформовані збройні сили, які відіграли вирішальну роль у створені Козацької республіки. Відповідно до завдань Визвольної війни, українські збройні сили були сформовані за полково-сотенним територіальним поділом. Структура та комплектація війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика здійснювалися за традиціями Війська Запорозького, запровадженими П. Сагайдачним. Побудова збройних сил за територіальним принципом забезпечувала реалізацію основних стратегічних напрямів концепції виснажування (вимотування) ворога, масове залучення до боротьби проти ворога населення України, а також утримання війська за його кошти.

Особливістю Визвольної війни було те, що в її ході до зброї взялися всі верстви і стани українського народу.

В церковній політиці Б. Хмельницький намагався заручитися підтримкою духовенства, вимагаючи від Польщі зрівняння в правах православних та уніатів, повернення православній церкві маєтків. Роблячи ставку на православне духовенство, гетьман видавав універсали на збереження та розширення їх земельних володінь. Гетьман визнавав за селянами права на спадкове володіння землею і сільськогосподарськими угіддями, переходу до козацького стану, сприяв становленню козацької власності на землю, що відкривало шлях господарствам фермерського типу. На війну працювало все суспільство, а в бій йшли війська, що набагато перевищували чисельністю старовинні запорозькі і реєстрові військові з'єднання. В той же час проведений аналіз розвитку збройних сил України показав, що їх організація і забезпечення було проведене на високому професійному рівні. Українському керівництву в умовах затяжного військового конфлікту вдалося уникнути перенапруження матеріальних сил суспільства і цим забезпечити його подальший повноцінний розвиток.

Повстання під проводом Б. Хмельницького переросло у Визвольну війну всього українського народу, ознакою якої стало формування державних структур за полково-сотенним устроєм. За тих умов формувалася у козацькому середовищі й особисто у Б. Хмельницького військово-політична доктрина на мету війни проти Польщі. Оскільки полково-сотенний устрій дозволяв здійснити максимальну мобілізацію сил народу для свого визволення, то ці тенденції позначилися і на військово-політичній доктрині гетьмана. Це дає підстави стверджувати, що військово-політична доктрина Б. Хмельницького мала національно-визвольне спрямування.

В другому підрозділі «Перетворення Б. Хмельницьким козацького війська в опору українського національного визволення» зазначено, що головне завдання для війська Б. Хмельницький визначив - визволення від польської шляхти території Наддніпрянщини, Брацлавщини, Волині та Подолії. Спираючись на результати бойових дій, гетьман мав намір примусити уряд Речі Посполитої визнати входження Української козацької держави до Польського Королівства на федеративних (конфедеративних) засадах, як перший етап на шляху до незалежності Козацької республіки. Основною формою дій для української армії він обирав наступ, який за змістом повинен був реалізовуватися такими видами бойових дій, як глибокий рейд, зустрічний або наступальний бій (битва) за допомогою основного засобу - маневрування.

Звільнення території України від польського панування вимагало значної військової сили, тому складовою військово-політичної доктрини Б. Хмельницького стала проблема пошуків союзників. Аналіз характеру всього комплексу завдань Визвольної війни свідчить, що, не сподіваючись відразу на допомогу держав-сусідів, окрім Криму, і розраховуючи головним чином на власні сили, гетьман розробив у межах військово-політичної доктрини концепцію виснажування (вимотування) ворога, яка стала провідним напрямом боротьби проти Речі Посполитої. Основними оперативно-стратегічними принципами цієї концепції він обирав маневрове блокування (напередодні та в ході битви) основних комунікацій на території ворога (переправ, шляхів сполучення, фортець) і залучення до боротьби проти нього широких мас населення.

Б. Хмельницький доклав дипломатичного хисту, створивши антипольську коаліцію держав, серед союзників особлива роль належала Кримському ханству. Визвольна війна показала військову могутність цього союзу, який міг би бути гарантом незалежності Кримської та Української держав. У Визвольній війні гетьман продовжував основні напрями стратегії й тактики козацько-селянських повстань і розвинув головні риси запорозького військового мистецтва, яке він засвоїв на Запорозькій Січі. Богдан Хмельницький поєднав це з досвідом західноєвропейського військового мистецтва, з яким він познайомився в період перебування у Франції, в бурхливі роки Тридцятилітньої війни.

Військо, яке очолював Б. Хмельницький у визвольній боротьбі українського народу в середині XVII ст., і військо, яке очолював П. Сагайдачний, багато в чому різнилися. Тактика запорожців помітно змінилася. Б. Хмельницький, використовуючи досвід П. Сагайдачного, зрозумів, що перемогу можна здобути лише активними діями. Тому Б. Хмельницький проводив рішучий наступ і концентрований удар. Він, як і П. Сагайдачний, відхилив пасивну західноєвропейську тактичну систему, що базувалася на оборонних та вогневих боях й водночас недооцінювала активні наступальні дії. Гетьман застосовував свою тактику, котра ґрунтувалася на якнайбільшій активності, раптових нападах і воєнних хитрощах, так званих «воєнних фортелях». Палкий поборник наступальної стратегії, він, як правило, «шукав» ворога й завдавав удару там, де вважав найбільш сприятливим для своїх підрозділів. Починаючи битву першим, гетьман завжди міцно тримав у руках ініціативу, нав'язував противникові власну волю, застосовуючи резерв для остаточного його розгрому.

Висновки

1. Встановлено, що історії виникнення та розвитку українського козацтва присвячено досить широкий пласт наукових праць. Однак військово-політична діяльність гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного і Б. Хмельницького потребує порівняльного аналізу з тим, щоб глибше з'ясувати їх роль і місце в українській історії. Родом із дрібної української шляхти П. Сагайдачний та виходець із заможного реєстрового козацтва Б. Хмельницький увійшли в історію як найвидатніші українські гетьмани ХVІІ ст.

2. Діяльність гетьманів мала вирішальний вплив на створення та розвиток українського козацького війська. Спільне в царині військової справи гетьманів в тому, що вони зробили з козацького війська опору в відстоюванні національних прагнень українського народу, захисті українських земель від поневолювачів, звільнення території України від чужоземного панування. Розкриття особливостей створення військ за часів П. Сагайдачного і Б. Хмельницького засвідчило, що їх комплектування, організацію, склад та систему управління необхідно віднести до важливих факторів, які зумовили боєздатність Війська Запорозького та сприяли захисту українських земель від поневолювачів. П. Сагайдачний вперше перетворив козацьке військо на регулярне з жорсткою дисципліною. Гетьман розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що стало значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Запроваджена ним система комплектування та організації війська, крім підвищення його ударної сили, вогневих і маневрових можливостей, була спрямована на створення гнучкої організаційної структури, яка б дозволяла у випадку значних втрат відновлюватися. Козацьке військо вже за часів П. Сагайдачного піднялося до рівня кращих європейських армій. Під його проводом запорозькі козаки здійснювали активну протидію туркам і татарам, захищали національний генофонд від знищення. Успішна боротьба козацького війська проти турків мала значення і в тому сенсі, що вона зупинила подальше просування Туреччини у європейські країни. Б. Хмельницький створив боєздатну й добре організовану національну армію. Військо Б. Хмельницького складалося здебільшого з козаків, селян і міщан, а ядром цього війська стали реєстрові козаки, залучені до війська в ході Визвольної війни. За ініціативи гетьмана у складі Війська Запорозького була сформована кіннота. Гетьман запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького» та перетворив його у вирішальну силу в боротьбі за звільнення території України від польського панування та створення самостійної держави.

3. Виражаючи інтереси національно-патріотичних сил, гетьмани П. Сагайдачний та Б. Хмельницький активно виступали проти чужоземного панування на українських землях. Вони виражали властиві українському народу прагнення до політичної самостійності, але підходи для досягнення цієї мети різнилися. П. Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої. Намагаючись зміцнити становище українського козацтва, гетьман проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої. Гетьман Б. Хмельницький вперше в українській суспільно-політичній думці сформулював основні принципи національної державної ідеї. Ідею створення національної держави розвивав поступово: напередодні Визвольної війни домагався від Речі Посполитої, насамперед, збереження козацьких вольностей. В ході боротьби домагався, як і П. Сагайдачний, створення української автономії у складі Речі Посполитої. В лютому 1649 р. в ході поглиблення національно-визвольної революції Б. Хмельницький вперше обґрунтував право українців на створення української суверенної держави в межах усіх її етнографічних земель. За основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації влади Запорозької Січі.

4. Б. Хмельницький, в порівнянні з П. Сагайдачним більш активно і рішуче вимагав від Речі Посполитої відновлення та розширення прав і привілеїв козацтва. Однак П. Сагайдачний в більшій мірі відстоював права та інтереси реєстрового козацтва і виражав погляди козацької верхівки. Б. Хмельницький і його соратники, піднімаючи козаків на повстання, прагнули, насамперед, до збереження козацьких вольностей. Ще напередодні повстання Б. Хмельницький висунув до Польщі вимогу: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з України. Проте польська влада такі вимоги визнала не виконаними й образливими. Гетьман вимагав від польської влади суттєвого збільшення реєстру та підтвердження правового статусу козацтва; забезпечення економічних («майнових») прав козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини» та іншу власність; «право забезпечення вільного життя батьків і матерів та козацьких вдів». Категорична відмова польської влади, зокрема, сейму задовольнити вимоги козацтва, забезпечити їх вольності стала однією з причин початку Визвольної війни від польської шляхти.

5. Погляди та діяльність гетьманів зосереджувалися на активному та рішучому захисті православної віри. В умовах, коли польські магнати, спираючись на католицизм, посилювали національно-релігійне гноблення українського народу, П. Сагайдачний зумів навернути козаків до підтримки православної церкви. Союз козаків з православним духовенством був на користь національним інтересам і сприяв розвитку української культури. Разом з усім козацьким військом П. Сагайдачний вступив до Київського братства. Ця акція була виявом політичної ваги проти політики національно-релігійних утисків і підняла авторитет братства, оберігаючи його від репресій польської влади. За активною участю гетьмана Єрусалимський патріарх відродив в Україні православну церкву. Б. Хмельницький домагався забезпечення не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання. Він вимагав від Речі Посполитої зрівняння прав православних і католиків, скасування церковної унії та повернення Київській митрополії всіх храмів і маєтностей. Для гетьмана захист православної церкви був формою збереження національної самобутності українського народу. Наслідком Визвольної війни стала самостійність української православної церкви, за що боровся гетьман з перших днів повстання. Захист козацтвом православ'я став важливим фактором, який вплинув на те, що представники православного духовенства, особливо його низи, взяли безпосередню участь у подіях національно-визвольної революції.

6. П. Сагайдачний підтримував історичне явище «покозачення», відмову селян окремих районів України від феодальної повинності та іноземної підлеглості. Завдяки цьому розширювалася територія козацької України, оскільки покозачене населення запроваджувало козацькі порядки. Б. Хмельницький з одного боку закликав до «покозачення» селян, а з другого - видавав універсали про виконання «звиклого послушенства».

7. У зовнішній, зокрема, московській політиці українські гетьмани дотримувалися різних орієнтирів. Очолюючи реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського уряду, П. Сагайдачний був змушений відстоювати польські інтереси, брав участь у боротьбі за польський престол у Росії. Козацьке військо П. Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи під Хотином. Разом з тим, гетьман висловлював пропозицію російському уряду прийняти українських козаків на службу. Пропозиція, напевно, випливала із того, що польська влада скорочувала реєстр. П. Сагайдачний надіявся на використання «випищиків» православним московським государем. Б. Хмельницький, будуючи плани унезалежнення України, розраховував на допомогу Росії в боротьбі проти Польщі. Вже на початку Визвольної війни у гетьмана вперше визріла пропозиція використання московської військової допомоги у боротьбі з Річчю Посполитою. Проте Москва зайняла вичікувальну позицію і гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Ускладнення внутріполітичної ситуації, виникнення антиукраїнської опозиції сусідніх держав, змусили Козацьку Україну прийняти протекцію російського царя.

Размещено на Allbest.ru