Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ ІСТОРИКІВ РОСІЇ

Спеціальність: Всесвітня історія

Баженова Ганна Юріївна

Київ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Обсяг основного змісту дисертації становить 199 с. Список використаних джерел та літератури налічує 485 найменувань (51 с.). У кінці дисертації подано 8 додатків.

Вступ. Актуальність дослідження. Важливим етапом у формуванні єдиного європейського інтелектуального простору стала друга половина ХІХ - початок ХХ ст.

Інтеграційні процеси, які охопили майже всі галузі знань, не оминули й історичної науки. Вони сприяли створенню спільного науково-дослідницького поля, в системі якого працювали і вчені Російської імперії. Оскільки на той час більша частина українських земель входила до складу Росії, особливу увагу в межах розгляду окресленої теми приділено інтернаціональним зв'язкам Харківського, Київського та Новоросійського університетів. Дослідження характеру цих відносин має не лише суто теоретичне, але й практичне значення, адже саме тоді було закладено основи сучасної класичної університетської освіти. Водночас вітчизняна наукова еліта спромоглася помітно інтенсифікувати контакти з іноземними колегами.

Характерно, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., інтернаціональна кооперація стала і джерелом поповнення можливостей російської науки, і своєрідним показником її життєздатності та міжнародного авторитету. Саме тому винятковий інтерес становлять питання закордонного впливу на розбудову системи історичної освіти в дореволюційній Росії та еволюції відносин вітчизняних істориків із зарубіжними колегами. Дослідження цих проблем має вагоме значення не лише для всебічної оцінки шляхів, якими історична думка Росії рухалася до європейського гуманітарного поля, але і для відтворення динаміки інтеграційних процесів у західній науці означеного періоду. Окрім цього, осмислення історичного досвіду міжнародного спілкування сприятиме глибшому розумінню тих процесів, які відбуваються в українській історичній науці на сучасному етапі. Таким чином, вивчення напрямів наукової співпраці російських та закордонних істориків у запропонованих хронологічних межах є актуальною проблемою, важливість якої було відзначено в історіографії порівняно нещодавно.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах науково-дослідної теми «Історія української державності нової та новітньої доби» (державний реєстраційний номер 06БФ046-01), яка включена до тематичного плану історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є міжнародні наукові зв'язки істориків Росії, формування міжнародної кооперації у сфері історичної науки та освіти.

Предмет дослідження становлять напрями, форми та механізми міжнародної співпраці російських істориків з зарубіжними вченими у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Хронологічні межі дослідження визначаються 1855-1917 рр. Нижня хронологічна межа обумовлена часом приходу до влади в Російській імперії Олександра ІІ. Початок його правління характеризувався значною лібералізацією громадсько-політичного життя в країні та розробкою й проведенням низки реформ, зокрема у вищій школі та науці. Такі перетворення започаткували якісно новий етап і у взаємозв'язках між російськими та європейськими істориками. Зауважимо, що це, загалом, співвідносилося з процесами, які відбувалися в західній історичній науці означеного періоду. Серед них провідну роль відігравала прискорена інституціоналізація історичної науки як фахової дисципліни, яка, в свою чергу, потребувала термінової зміни засобів міжнаціональної наукової комунікації. Такі прагнення стали основою для формування єдиного європейського інтелектуального простору. Важливим кроком на цьому шляху був перехід кооперації істориків з переважно внутрішньодержавного на загальноєвропейський рівень, в результаті чого почали проводитися спеціалізовані міжнародні конгреси та було засновано перші міжнародні організації. Визначення верхньої хронологічної межі є доволі умовним, оскільки вже початок Першої світової війни спричинив різке згортання інтернаціональної співпраці вчених. Втім, активні контакти між російськими та іноземними науковцями тимчасово припинилися тільки з 1917 р., внаслідок революційних перетворень у країні.

Метою дослідження є розкриття системи міжнародних зв'язків та форм співпраці істориків Росії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., визначення інтенсивності та ефективності цих відносин.

Для реалізації цієї мети поставлено такі завдання:

- визначити рівень і специфіку вивчення теми в історіографії, проаналізувати джерельну базу проблеми;

- порівняти процеси інституціоналізації історичної науки і професіоналізації історичних досліджень у країнах Західної Європи та в Російській імперії;

- дослідити зміни у фаховій підготовці майбутніх викладачів російської вищої школи, зокрема істориків, та визначити їхнє місце у реформуванні системи навчання на історико-філологічних факультетах університетів Росії у другій половині ХІХ ст.;

- встановити значення закордонних наукових відряджень у налагодженні міжнародних контактів між представниками «історичного цеху» та розширенні наукової проблематики їхніх досліджень;

- розглянути організаційну та наукову роботу Міжнародних конгресів антропології та доісторичної археології, орієнталістів, американістів, класичної археології, історичних наук;

- визначити місце Міжнародної асоціації академій у налагодженні багатосторонньої наукової співпраці Академій наук різних країн світу та дослідити характер участі в цій організації російських учених;

- з'ясувати характер участі в означених міжнародних форумах російських делегатів та на основі аналізу їхніх доповідей порівняти рівень розвитку проблематики російської історичної науки з відповідним рівнем європейської.

Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, який допоміг дослідити міжнародні зв'язки істориків Росії у відповідному історико-культурному контексті. Реалізація цього принципу стала можливою завдяки використанню загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення, системного підходу і спеціальних історичних методів:

1) проблемно-хронологічного, який дав змогу розглянути окремі виділені нами аспекти міжнародної наукової співпраці російських істориків у певні відрізки часу;

2) ідеографічного, який використовувався для описання індивідуальних особливостей одиничних історичних фактів і подій (зокрема, численних міжнародних форумів істориків);

3) історично-порівняльного, за допомогою якого було виявлено спільні та відмінні риси у становленні університетської історичної освіти в Росії та в країнах Західної Європи;

4) статистичного аналізу, який допоміг, з одного боку, показати кількісні зміни, що відбулися внаслідок реформування історичної освіти в університетах Російської імперії, а з іншого - простежити динаміку інтенсифікації зв'язків російських істориків із закордонними колегами у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Наукову новизну дисертації визначають мета, предмет і завдання дослідження. Вперше комплексно розглянуто основні передумови та процес становлення історичної науки як фахової академічної дисципліни в країнах Західної Європи та в Російській імперії. З'ясовано вплив освітніх реформ у Росії на комплектування доцентами і професорами кафедр історико-філологічних факультетів університетів та на якість історичної освіти в цілому. Дисертантом визначено основні форми інтернаціональної співпраці російських істориків. Роботу побудовано на значному масиві джерельних матеріалів, до наукового обігу запроваджено нові документи з вітчизняних і зарубіжних архівів. У дисертації досліджено проблеми, які раніше лише побіжно розглядалися вітчизняною історіографією: участь російських учених у Міжнародних конгресах антропології та доісторичної археології, класичної археології, орієнталістів, американістів, істориків та в роботі Міжнародної асоціації академій. Окрім того, вперше за допомогою виявлених архівних та друкованих матеріалів відновлено хронологію проведення та секційний поділ означених наукових засідань.

Практичне значення дисертації визначається її новизною та висновками, які сприяють повнішому висвітленню процесу входження російської історичної науки та освіти до європейського науково-освітнього поля у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Матеріали дослідження можуть використовуватися для підготовки підручників і посібників з історії Росії, України, міжнародної науково-педагогічної співпраці, науки, історичної науки та освіти, при розробці відповідних навчальних курсів на історичних та інших гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів. Практичне значення виділеної проблеми особливо зростає у зв'язку з прискореною інтеграцію наукових установ та освітніх закладів сучасної України до світового науково-освітнього простору, внаслідок приєднання країни 19 травня 2005 р., до Болонського процесу, а також завдяки постійному розширенню форм міжнародної співпраці українських істориків, їхньої участі в інтернаціональних форумах, організаціях, спільних проектах тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в одинадцяти наукових публікаціях автора та оприлюднене на восьми міжнародних наукових конференціях: «Шевченківська весна» (Київ, 2007, 2008), «Каразінські читання» (Харків, 2007, 2008), «Знаки питання в історії України: регіональний вимір української історії» (Ніжин, 2007), «Актуальні проблеми історії стародавнього світу» (Київ, 2007), «ХІ Сходознавчі читання А. Кримського» (Київ, 2007), «День науки історичного факультету» (Київ, 2008) у формі наукових доповідей. Ключові проблеми дисертації також було представлено в доповідях на засіданнях кафедри історії Росії і щорічних наукових конференціях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі «Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження» міститься історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» було проаналізовано стан розробки теми в дослідженнях дореволюційних, радянських, сучасних українських, російських та зарубіжних авторів. Встановлено, що ще наприкінці 1850-х рр., під час підготовки нового університетського Статуту розпочалося вивчення окремих аспектів обраної проблематики. Серед них, зокрема, питання масштабності використання іноземного досвіду в процесі розбудови російської університетської моделі. Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст., з'явилася низка праць, в яких уперше розглядалися шляхи розвитку систем університетів у країнах Західної Європи та в Росії й було поставлено питання про залежність автономії цих навчальних закладів від історичних особливостей розвитку тієї чи іншої держави. Паралельно вивчалася історія окремих вищих шкіл. Особлива увага в цих монографіях зверталася на практику направлення за кордон «професорських стипендіатів» та викладачів і виховання наукової зміни при самих російських університетах.

Перша світова війна, революція, громадянська війна докорінно змінили ситуацію в країні. Відбулося різке обмеження зв'язків із закордонням. Це спричинило згортання контактів науковців, які не емігрували з Росії, з європейськими колегами та ускладнило доступ до іноземних джерел і літератури. Характерним для цього періоду було зосередження уваги вчених на визначенні ролі університетів у революційному русі, в той час як проблеми організації навчального процесу та шляхів підготовки спеціалістів залишалися на периферії досліджень. Незважаючи на це, з'явилися окремі ґрунтовні праці, присвячені розвитку російської історичної думки у дореволюційну добу. Особливо цінними є ті, що дають змогу окреслити дослідницьке поле спеціалістів з загальної історії, оскільки саме завдяки розробці окремих аспектів всесвітньої історії російська наука здобула загальноєвропейське визнання. У цьому контексті виділяються роботи В. Бутенка, В. Бартольда, В. Бузескула та ін. Загалом можна констатувати, що лише з кінця 1950-х рр., простежується зростання інтересу науковців до комплексного вивчення історії університетської освіти в дореволюційній Росії. Особливої уваги заслуговують монографії К. Галкіна, Є. Соболевої, А. Іванова, у яких розкривається порядок підготовки кадрів для російської вищої школи. Втім, вчені переважно висвітлювали організаційний бік справи і не аналізували результатів функціонування цієї системи, зокрема такої її важливої складової як закордонні стажування.

Окремий блок становлять розвідки, присвячені проведенню на початку ХХ ст., перших Міжнародних конгресів істориків. Характерно, що радянські автори лише побіжно розглядали дореволюційні форуми. Тільки А. Слонімський докладно проаналізував організацію роботи цих конгресів, наголошуючи на участі в них російських делегатів. Значно менше уваги приділялося історії організації спеціалізованих інтернаціональних з'їздів та участі в них російських представників. Чи не єдиною працею з цієї проблематики став бібліографічний покажчик «Международные конгрессы востоковедов». В радянські роки з'явилася також низка досліджень з історії зв'язків Петербурзької Академії наук із закордонними науковими осередками, серед них і про діяльність Міжнародної асоціації академій. Розробляти означену тему почали з 1960-х рр. - В. Верещетін та Є. Лебедкіна. Проте автори майже не вивчали етапу становлення двосторонніх і багатосторонніх наукових контактів між академіями Європи. Вони вважали, що діяльність означеної асоціації була тільки зародковим періодом у становленні Міжнародної дослідницької ради.

З початку 1990-х рр., науковці звернулися до раніше не висвітлених аспектів інтернаціональної співпраці вищих шкіл та академій, зокрема до визначення місця класичного німецького університету в розбудові російської освітньої системи. Активно почали вивчати й дореволюційну історичну освіту. Так, В. та І. Чеснокови розглянули політику уряду щодо історичної науки та освіти протягом ХІХ ст., та проблему підготовки професійних кадрів цієї галузі. Втім, ці автори не звернули уваги на взаємозв'язок між зростанням кількості закордонних відряджень та значним розширенням сфери досліджень російських істориків. Певні аспекти виділеної нами теми відображено в працях, присвячених викладанню окремих дисциплін на історико-філологічних факультетах університетів та діяльності видатних професорів-істориків. Іншу групу робіт представлено низкою сюжетних історіографічних монографій, у яких аналізуються напрями розвитку дореволюційної історичної думки. Дослідники аргументовано доводять, що напрацювання провідних російських учених другої половини ХІХ - початку ХХ ст. відповідали тогочасному рівню європейської науки, а в окремих галузях відігравали провідну роль.

Самостійний блок становлять праці, які допомагають визначити основні форми міжнародної кооперації російських істориків. Так, Г. Любіна розглянула наукову співпрацю Росії та Франції у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Важливо, що дослідниця наводить класифікацію форм інтернаціонального наукового «спілкування, взаємовпливу та пізнання». Однак сучасні автори звертаються переважно до вивчення окремих аспектів взаємозв'язків російських та іноземних істориків, зокрема до досвіду організації міжнародних з'їздів. У цьому контексті виділимо дисертацію Н. Зонової, об'єктом дослідження якої стали саме перші Міжнародні конгреси істориків та участь у них росіян. Певною мірою автору вдалося розв'язати поставлену перед собою мету, хоча вузька джерельна та історіографічна база не дали змоги всебічно висвітлити заявлену тему.

Проголошення 1991 р., незалежності України та перехід до розбудови власної державності потребували вироблення якісно нової моделі взаємовідносин з науковими та освітніми установами зарубіжних країн. Це спонукало вітчизняних учених переосмислити досвід попередніх поколінь. Українська історіографія виділеної нами проблеми представлена роботами як з історії університетської освіти, так і з історії міжнародних зв'язків викладачів трьох українських університетів: Харківського, Св. Володимира та Новоросійського. Особливе місце в розробці цієї теми займають праці С. Стельмаха, оскільки автор першим звернувся до розгляду інтеграційних процесів, які інтенсивно проходили в європейській історичній науці на зламі ХІХ-ХХ ст.

Значним здобутком стала також поява фундаментальної монографії С. Посохова з історії університетів Російської імперії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Її автор на основі опрацювання широкого комплексу літератури зміг визначити характерні відмінності між дореволюційним, радянським та сучасним етапами дослідження заявленої проблеми. В світлі сьогодення у вітчизняній науці зростає інтерес до вивчення історичного досвіду міжнародної наукової співпраці.

Для всебічної розкриття теми дисертації було проаналізовано і здобутки сучасної зарубіжної історіографії, представленої монографіями М. Баумгартен, М. Шаленберга та інших провідних фахівців з історії університетів. Серед цих робіт привертає увагу ґрунтовна збірка статей «Гумбольдт інтернаціональний. Експорт німецької університетської моделі в ХІХ та ХХ століттях». Цінними для нас були також праці мексиканських, німецьких і французьких авторів з історії спеціалізованих інтернаціональних наукових з'їздів. Особливо глибоко закордонними дослідниками вивчено діяльність Міжнародних конгресів істориків. У цьому контексті виділяються фундаментальні монографії К. Ердмана, які допомагають окреслити загальне тло для з'ясування характеру участі російських учених у цих форумах.

В цілому історіографічний аналіз свідчить про те, що не всі аспекти обраної для дисертації теми однаково глибоко висвітлено в працях науковців. Причиною цього є складність проблеми, що полягає в розпорошеності джерельної бази та мовному бар'єрі при її опрацюванні. Водночас доробок попередників створює міцне підґрунтя для подальших досліджень, а разом з тим вказує на недостатньо вивчені питання. Насамперед, це взаємозв'язок між ліберальними реформами у сфері вищої освіти та науки в Російській імперії 1860-х рр., і розширенням професійного поля істориків та проблематики їхніх праць. Досі не розглянутою в українській та російській історіографії є організаційна й наукова робота Міжнародних конгресів антропології та доісторичної археології, класичної археології, орієнталістів, американістів, засідань Міжнародної асоціації академій та не з'ясовано характеру участі в них учених з Росії. Підсумовуючи, відзначимо, що, незважаючи на наявність великої кількості праць, на сьогодні немає жодного комплексного дослідження напрямів, форм та механізмів міжнародної співпраці російських істориків у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Це й обумовило вибір об'єкта та предмета нашої дисертації, визначило її структуру.

У підрозділі 1.2 «Аналіз джерел» охарактеризовано комплекс архівних та опублікованих матеріалів, що стали основою для вирішення завдань дисертації. До опублікованих джерел належать передусім документи офіційного походження, що дають змогу з'ясувати причини, які підштовхнули Міністерство народної освіти Російської імперії на початку 1860-х рр., вкотре звернутися до практики відряджання за кордон молодих науковців. Це, насамперед, університетські Статути 1835, 1863, 1884 рр., і нормативно-правові акти, що стосувалися вищої освіти та регламентували порядок зарубіжних відряджень. Важливу частину цих матеріалів становлять статистичні відомості, вміщені в оглядах діяльності Міністерства народної освіти, складених О. Головніним та І. Деляновим, і в щорічних звітах міністрів народної освіти. Цей джерельний блок розширюють звіти відряджених для навчання за кордон «професорських стипендіатів». Вони, зокрема, містять інформацію про перебіг навчального процесу в європейських університетах та особисті оцінки методики викладання зарубіжних учених. Окремий комплекс джерел становлять діловодні документи спеціалізованих міжнародних конгресів, які інформують про кількісний та національний склад делегатів з'їздів, їхній секційний поділ і тематичний спектр доповідей. Важливим доповненням до означеної групи матеріалів є численні огляди цих форумів, складені російськими та іноземними учасниками.

Основою для написання дисертації стали архівні документи, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга, Центральному історичному архіві м. Москви, Державному архіві м. Києва, Державному архіві столичного м. Варшави, Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Науково-дослідному відділі рукописів Російської державної бібліотеки та Санкт-Петербурзькій філії Архіву Російської Академії наук. У ході дослідження було опрацьовано фонди Управління Київського навчального округу, Канцелярії попечителя Московського навчального округу, Санкт-Петербурзького, Київського та Варшавського університетів. Особливий інтерес становили звіти історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира, витяги з протоколів його засідань, а також подання професорів, доцентів, ректорів і відповіді на них міністра народної освіти, які містять інформацію про закордонні відрядження професорсько-викладацької корпорації університету. На основі цих джерел було досліджено форми міжнародної співпраці російських істориків. Важливу групу джерел становлять матеріали, які розкривають історію створення та діяльності Міжнародної асоціації академій і характеру участі в ній Петербурзької Академії наук. Винятково цінними є документи, пов'язані з організацією п'ятого з'їзду асоціації 1913 р., в Санкт-Петербурзі.

Означений джерельний блок було доповнено матеріалами приватного походження. Особливе місце серед них займають спогади вихованців Університету Св. Володимира (В. Піскорського, Є. Тарле, А. Ясинського), Харківського (М. Костомарова, В. Пашкова, О. Потебні) та Московського (Ю. Готьє, В. Ключевського) університетів. Аналіз цих мемуарів допоміг скласти цілісне уявлення про зміни в навчальному процесі історико-філологічних факультетів у досліджуваний період. Окремо виділимо спогади М. Кареєва та М. Ковалевського, які містять додаткові дані про їхні зарубіжні відрядження. Епістолярний комплекс джерел представлено переважно листами з-за кордону стипендіатів Московського університету П. Виноградова, М. Кареєва, М. Кореліна, П. Ардашева та вихованця Харківського університету В. Бузескула до професора В. Гер'є.

Загалом, можемо констатувати наявність широкого й різноманітного за походженням, характером та змістом джерельного поля з обраної проблематики. І хоча не всі аспекти взаємовідносин російських істориків з закордонними колегами повно розкриті у наявних матеріалах, джерельна база є достатньо репрезентативною для здійснення комплексного дослідження міжнародних наукових зв'язків істориків Росії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

У другому розділі дисертації «Інтеграція російської історичної науки в європейський гуманітарний простір» ставиться за мету визначити причини, шляхи та наслідки інтенсифікації контактів російських істориків з зарубіжними.

У підрозділі 2.1 «Історична освіта та наука в Російській імперії і Західній Європі: компаративний аналіз» розглянуто та порівняно процес перетворення історії на фахову наукову дисципліну в західноєвропейських країнах та в Росії. З'ясовано, що ця трансформація була тісно пов'язана з формуванням національних університетських систем. Безпосереднім поштовхом до складання останніх стали історичні зміни кінця XVІІІ - початку ХІХ ст. У ході розбудови російської університетської моделі було використано організаційні принципи французьких та німецьких вищих шкіл. Це стосувалося і комплексу історико-філологічних предметів, які, відповідно до німецької практики, викладалися на словесному, а з 1835 р. - на першому відділенні філософського факультету. Суттєвим відходом від німецьких традицій, які на середину ХІХ ст., були панівними в Європі, стало заснування у 1850 р., окремих історико-філологічних факультетів. Характерно, що під час розбудови їхньої кафедральної структури і далі використовувалися зарубіжні зразки. Однак сама диференціація історичних дисциплін в університетах Російської імперії йшла недостатньо швидко порівняно з німецькими. Причинами цього були невелика кількість кафедр, а також повільне зростання чисельності викладачів університетів через брак налагодженої системи їхньої підготовки. Як результат, на середину ХІХ ст., до кола історичних предметів, що викладалися в цих навчальних закладах, входили історія Росії, всесвітня історія, античні старожитності, історія слов'янських народів та історія Церкви. Вкорінення західних викладацьких традицій уможливлювалося також завдяки безпосередній участі німецьких професорів у становленні російських науковців. Спочатку це відбувалося шляхом прямого запрошення іноземних учених до Росії, потім - навчання за кордоном майбутніх російських викладачів.

У підрозділі 2.2 «Інституціоналізація історичної науки і зміни у фаховій підготовці істориків» розглянуто шляхи інституціоналізації історичної науки в Росії, досліджено зміни у фаховій підготовці викладачів-істориків та визначено місце цих перетворень у реформуванні навчального процесу на історико-філологічних факультетах університетів. У другій половині ХІХ ст., основними центрами виховання професійних істориків та розробки стандартів наукової роботи залишалися університети. Таке становище підтримувалося завдяки перебудові системи історичної освіти. Важливим етапом на цьому шляху стало створення кафедр церковної історії й теорії та історії мистецтв на додаток до кафедр загальної та російської історії (Статут 1863 р.). Збільшення кількості кафедр, у свою чергу, потребувало існування чіткого порядку підготовки науково-педагогічних кадрів. Спочатку єдиною школою виховання «професорських стипендіатів» фактично були закордонні (переважно німецькі) університети. Однак з кінця 1860-х рр., відрядження до західних наукових центрів надавалися тільки тим стипендіатам, яким для написання дисертації були потрібні зарубіжні архіви, бібліотеки та музейні колекції, тобто спеціалістам із загальної історії й теорії та історії мистецтв. Отже, підготовка національної науково-педагогічної зміни стала значною мірою покладатися на вітчизняні університети. Закордонне стажування було важливим елементом у реформуванні навчального процесу в університетах Росії, адже під час відряджень молоді дослідники мали можливість ознайомитися з методиками викладання предмета своєї спеціалізації в провідних вищих школах Європи. Важливо, що в майбутній викладацькій практиці вони намагалися синтезувати досягнення вітчизняної та західної педагогічної думки. Це, в свою чергу, сприяло виробленню самобутніх традицій російської університетської освіти. З другої половини ХІХ ст., на історично-філологічних факультетах утвердилися такі нові форми роботи зі студентами як семінарське заняття та спеціальний курс. Окрім цього, було значно розширено коло історичних предметів, що входили до навчальної програми. До нього увійшли грецькі та римські старожитності, історія слов'янських народів, Візантії, країн Сходу, етнографія, спеціальні історичні дисципліни, джерелознавство, історіографічні та методологічні курси. Їхнє впровадження позитивно позначилося на підвищенні рівня підготовки майбутніх професійних істориків.

У підрозділі 2.3 «Розширення “професійного поля” істориків та наукової проблематики досліджень» розглянуто зв'язок між реформами 1860-х рр., у вищій освіті Росії, розширенням «цеху» істориків та урізноманітненням сфери їхніх досліджень. Відкриття нових університетів (зокрема в Одесі), збільшення кількості кафедр та розвиток внутрішньо-дисциплінарної спеціалізації потребували значного зростання викладацького штату. На нашу думку, систему підготовки науково-педагогічних кадрів, що склалася в Росії, в цілому можна вважати ефективною. Це підтверджується статистичними даними про збільшення кількості дисертацій, захищених на історико-філологічних факультетах, що, в свою чергу, вплинуло на розширення викладацького штату означених факультетів та поступове скорочення на них відсотку вакантних кафедр. Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст., російські науковці досягли особливих успіхів у дослідженні історії зарубіжних країн, що стало можливим завдяки численним відрядженням стипендіатів, викладачів університетів та членів Академії наук до провідних наукових центрів світу. Наслідком була поява низки праць, присвячених соціально-економічній історії. Це, вочевидь, спричинили ліберальні реформи в самій Росії. Найвизначніших результатів учені досягли у вивченні нової історії західноєвропейських держав, історії Сходу, Візантії та слов'янських народів. У розробці деяких з цих питань російські науковці вийшли в авангард європейської історичної науки. Наприклад, ґрунтовне дослідження ними Великої французької революції та «старого порядку» дало підстави іноземним ученим говорити про появу особливої «російської школи» істориків французької революції, до якої, зокрема, належали професори Університету Св. Володимира І. Лучицький та П. Ардашев. Урізноманітненню тематики досліджень сприяло і заснування Академією наук Російського археологічного інституту в Константинополі та діяльність Вченого кореспондента Академії в Римі.

У третьому розділі дисертації «Форми міжнародної наукової співпраці істориків Росії» увага зосереджується переважно на виявленні основних напрямів міжнародної кооперації істориків.

У підрозділі 3.1 «Закордонні наукові відрядження російських істориків» вивчається місце зарубіжних поїздок у налагодженні співпраці між російськими та західними істориками. Подальша професіоналізація історичних досліджень в Росії у другій половині ХІХ ст., що стала можливою завдяки спрощеній процедурі виїзду за кордон, сприяла поглибленню кооперації з іноземними вченими та науковими установами. Для більшості дослідників перші особисті контакти з європейськими колегами зав'язувалися під час закордонного стажування як «професорських стипендіатів». У подальшому ці зв'язки поглиблювалися шляхом службових відряджень, які стали безпосередньою підставою для участі в міжнародному науковому діалозі. Кількість відряджених коливалася з року в рік, однак у цілому практика зарубіжних поїздок зберігалася, а їхня кількість зростала. Наприклад, якщо влітку 1878 р., за кордоном побувало 15 професорів, доцентів і медиків Університету Св. Володимира, то влітку 1900 р. - вже близько 40. Мета цих відряджень могла бути різною:

- робота в бібліотеках і архівах для завершення досліджень та вдосконалення лекційних курсів;

- видання перекладів власних праць;

- ознайомлення з системою університетського викладання історичних предметів та постановкою архівної справи, з політичним, суспільним та культурним життям тієї чи іншої європейської держави;

- читання лекцій у закордонних навчальних закладах;

- участі в національних та міжнародних спеціалізованих конгресах, у святкуванні ювілеїв корифеїв науки та зарубіжних наукових інституцій.

Часто в ході академічних відряджень учені спілкувалися з науковими колами російської політичної еміграції. Розширенню співпраці між університетами, науковими установами і товариствами країн світу сприяло обрання ними почесних членів, удостоєння ступеня почесного доктора та участь в інтернаціональному обміні науковою продукцією. Вочевидь, встановлені під час поїздок контакти не лише позитивно впливали на розвиток російської історичної науки та освіти, але й ознайомлювати світову вчену громадськість з досягненнями їхніх колег в Росії.

У підрозділі 3.2 «Участь представників Росії у спеціалізованих історичних форумах» розглянуто організаційну та наукову роботу Міжнародних конгресів антропології та доісторичної археології, орієнталістів, американістів, класичної археології та вивчено характер участі в них російських дослідників. Зазначається, що в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., тривав процес утвердження основ інтернаціональної співпраці істориків, який втілився в організації спеціалізованих засідань. Першим центром, навколо якого об'єднувалися європейські науковці, виступили Міжнародні з'їзди антропології та доісторичної археології (1865). Останні заклали базу для організаційного оформлення Міжнародних конгресів класичної археології (1905). Наступними осередками кооперації стали Міжнародні форуми орієнталістів (1873) та з'їзди американістів (1875). У досліджуваний період відбулося 14 Міжнародних конгресів антропології та доісторичної археології, 16 форумів орієнталістів, 19 з'їздів американістів і 3 конгреси класичної археології. Участь російських делегатів у роботі цих форумів стала своєрідним показником зростання авторитету національної науки. Так, вже ІІІ Міжнародний з'їзд орієнталістів й ХІ конгрес антропології та доісторичної археології було проведено, відповідно, у Санкт-Петербурзі та Москві. Шляхом участі в означених форумах російські дослідники не лише залучалися до інтернаціонального наукового діалогу, але й ставали його рівноправними партнерами. Особливо значною була кількість представників Росії на зібраннях орієнталістів та засіданнях з класичної археології, що засвідчило важливість цієї форми спілкування для істориків, філологів, археологів та етнографів. Наприклад, професор кафедри порівняльного мовознавства Університету Св. Володимира Ф. Кнауер був учасником восьми Міжнародних з'їздів орієнталістів.

Важлива роль у встановленні багатосторонньої наукової співпраці належала створеній у 1899 р. - Міжнародній асоціації академій, одним із співзасновників якої була Петербурзька Академія наук. Підраховано, що до складу асоціації на початок Першої світової війни увійшло 24 наукові інституції. За короткий період існування ця організація провела низку нарад, одна з яких відбулася в столиці Росії (1913). Слід зауважити, що російські дослідники, серед них і історики, брали активну участь у діяльності цієї спілки. Вони включилися в роботу зі збирання матеріалів для низки інтернаціональних видавничих проектів. Доводиться однак констатувати, що за браком часу Асоціація академій, зокрема її історико-філологічна секція, не встигла виконати всіх намічених завдань. Причина цього вбачається у масштабності запланованих проектів, реалізація яких обірвалася у зв'язку з початком війни.

У підрозділі 3.3 «Російські вчені на перших Міжнародних конгресах істориків» досліджено організаційну і наукову роботу Міжнародних з'їздів істориків (підготовчого - в Гаазі, І - в Парижі, ІІ - в Римі, ІІІ - в Берліні й IV - в Лондоні) та з'ясовано характер участі в них науковців з Російської імперії. Встановлено, що секційний поділ означених форумів зазнавав постійних змін. Втім, аналіз проблематики доповідей дав змогу виокремити ті тематичні блоки, які перебували в центрі досліджень європейських учених на початку ХХ ст. Серед них:

- історія Сходу;

- історія Греції та Риму;

- середньовічна та нова загальна історія;

- економічна, соціальна історія та історія права;

- історія Церкви та релігії; історія культури;

- допоміжні історичні дисципліни.

Свої виступи учасники засідань присвячували переважно історії тієї країни, де проходив з'їзд, і тим напрямам історичної науки, вивчення яких було пріоритетним у цій країні. Проте не на всіх конгресах достатня увага приділялася питанням методології історії, історії Церкви, релігії, допоміжним історичним дисциплінам. З'ясовано, що чисельність російської делегації на перших форумах істориків коливалася. На підготовчому з'їзді в Гаазі вона становила 3 учасники, в Парижі - 3, Римі - 11, Берліні - 46, Лондоні - 30. Починаючи з Римського конгресу, представництво Росії, до складу якого входили переважно спеціалісти з загальної історії, пропорційно займало друге-третє місце. Загалом російськими делегатами на засіданнях було прочитано 28 рефератів. Особливо діяльною була їхня участь у IV Міжнародному форумі істориків. Про це свідчить, зокрема, проведення в межах секції археології спеціальних засідань, присвячених доповідям виключно науковців з Росії. Зростання інтересу європейських істориків до досліджень російських колег спонукало їх ухвалити рішення провести черговий з'їзд 1918 р., у Санкт-Петербурзі. Можемо підсумувати, що на означених конгресах російська наука показала високий рівень свого розвитку, який відповідав світовому.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано загальні результати дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист:

- Аналіз проблеми міжнародних зв'язків російських істориків доводить, що чимало її аспектів висвітлено в межах дореволюційної, радянської, російської, вітчизняної та зарубіжної наукових історіографії. Утім, праці, яка б розкривала основні напрями інтернаціональної співпраці істориків Росії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., так і не було створено. Водночас джерельна база виділеної проблеми є достатньо широкою та репрезентативною. Комплексне використання збережених джерел дає можливість виконати окреслені нами дослідницькі завдання.

- В ході роботи виявлено, що інституціоналізація історичної науки та професіоналізація історичних досліджень у країнах Західної Європи та в Російській імперії мали низку спільних та відмінних ознак. Ці процеси були безпосередньо пов'язані з формуванням національних університетських моделей. Вирішальним етапом у становленні системи університетської історичної освіти в Росії стала друга половина ХІХ ст. Формування означеної системи було спричинене як зовнішніми (революційні події в Європі), так і внутрішніми (реформи Олександра ІІ) факторами. Першопричиною стала ліквідація філософських факультетів та створення на їхній базі окремих історико-філологічних. Саме такі перетворення, які символізували відхід від німецьких традицій розглядати історико-філологічну освіту як інтегральну частину філософської, стимулювали внутрішньо-дисциплінарну диференціацію історичних наук. Встановлено, що при розбудові структури історико-філологічних факультетів використовувалися німецькі зразки. Проте, на відміну від університетів Німеччини, де історія як окремий предмет викладалася на кафедрах стародавньої, середньовічної та нової історії, поділ здійснено як відмежування російської історії від загальної.

- Важливе місце у становленні історичної освіти та розвиткові історичної науки в Росії відіграла можливість користуватися здобутками західноєвропейських наукових шкіл. Це відбулося внаслідок широкого використання закордонних відряджень. Особлива роль таким поїздкам відводилася в ході підготовки майбутніх магістрів та докторів. З'ясовано, що саме протягом 1860 - початку 1880-х рр., в Росії остаточно склалася система підготовки науково-педагогічних кадрів. Вона спиралася на двоєдину основу: виховання викладачів велось як при російських, так і при європейських університетах. Вважаємо, що саме інтенсифікація контактів з іноземними науковцями стала вагомим фактором у реформуванні навчального процесу на історико-філологічних факультетах університетів імперії. Ці нововведення значно підвищили престиж історико-філологічної освіти, що позначилося на зростанні кількості студентів означених факультетів.

- У ході дослідження виявлено, що в 1860-х рр., процес інтеграції російської та західноєвропейської історичної науки набув системного характеру і вийшов за межі листування та спорадичних зарубіжних поїздок. Аналіз динаміки наукових відряджень професорсько-викладацького складу російських університетів за кордон у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., дав можливість зробити висновок, що особливої частоти вони набули з 1890-х рр. Спираючись на широку джерельну та історіографічну базу, можна констатувати, що найчастіше метою таких поїздок вказувалася: потреба завершення розпочатих досліджень і вдосконалення лекційних курсів, видання власних праць іноземною мовою, ознайомлення з системою університетського викладання історичних дисциплін в тій чи іншій європейській країні, участі в різних фахових конгресах, засіданнях міжнародних організацій, святкуванні ювілеїв видатних діячів науки, зарубіжних наукових установ тощо. Доведено, що саме завдяки масовому відрядженню стипендіатів та викладачів університетів до країн Європи та Сходу відбулося суттєве розширення поля історичних досліджень, насамперед у спеціалістів з всесвітньої історії. Особливістю праць цього періоду стало звернення до соціально-економічної історії. З'ясовано, що найбільш значущих результатів ученими було досягнуто у вивченні нової історії країн Західної Європи, якій раніше не приділяли належної уваги, а також історії Сходу, Візантії та слов'янських народів.

- Урізноманітнення контактів російських істориків з іноземними колегами відбувалося на фоні прискореної інтернаціоналізації самої європейської науки. Провідну роль у цьому процесі відіграла організація спеціалізованих з'їздів. Так, з 1860-1870-х рр., почали проводитися Міжнародні конгреси антропології та доісторичної археології, форуми орієнталістів та з'їзди американістів. На початку ХХ ст., відбулася інституціоналізація конгресів з класичної археології. Саме їм вдалося згуртувати представників європейської та американської історичної науки, а також учених країн Сходу. Це не лише відобразилось на локалізації засідань, але й стимулювало етнографічні, лінгвістичні та історичні дослідження відповідних регіонів. Широка джерельна база дала змогу зробити висновок, що досвід цих з'їздів було підсумовано на Міжнародних форумах істориків. Практична робота всіх зазначених конгресів будувалася з огляду на виконання двох основних завдань. Перше полягало в підсумуванні вивчення тієї чи іншої наукової галузі на певному часовому етапі та визначенні напрямів її подальшого розвитку. Друге вбачалося в сприянні особистому спілкуванню учасників засідань. В дисертації вдалося розглянути організацію перелічених з'їздів як єдиний процес і тим самим заперечити поширену в історіографії думку, що Міжнародні конгреси історичних наук стали першим осередком, навколо якого об'єдналися європейські історики.

- В роботі відзначено, що російські дослідники брали діяльну участь у більшості з вказаних форумів. Це засвідчило важливість означеної форми наукового спілкування для істориків (переважно спеціалістів з всесвітньої історії), філологів, археологів, антропологів та етнографів. Особливо численним був склад російських делегацій на Міжнародних з'їздах орієнталістів, засіданнях класичної археології та конгресах істориків. Більшість доповідей представники Росії присвячували тим питанням, які входили до сфери їхніх постійних наукових інтересів. Меншу частину становили реферати, спеціально підготовлені для засідань. Тематика цих повідомлень загалом не виходила за межі діяльності з'їздів, якщо не враховувати впливу на неї географічного фактору, тобто місця проведення зібрання. Значною мірою саме завдяки конгресам стрімко зростав інтернаціональний авторитет Російської імперії та її науки. Як результат, уже ІІІ Міжнародний форум орієнталістів і ХІ Міжнародний з'їзд антропології та доісторичної археології відбулися в Росії. Окрім цього, саме в Санкт-Петербурзі планувалося провести черговий V Міжнародний конгрес істориків.

- Важлива роль у налагодженні співпраці між Академіями наук країн світу належала Міжнародній асоціації академій. У її діяльності активну участь брали російські історики, які включилися в роботу зі збирання матеріалів для низки інтернаціональних видавничих проектів. І хоча доводиться констатувати, що функціонування Асоціації академій, зокрема її історико-філологічної секції, не принесло значних результатів, саме їй вдалося закласти основи співпраці вчених різних держав на ниві видання фундаментальних праць. А згодом - стати академічним стрижнем, який зміг об'єднати наукові сили країн Європи, Азії та Америки в межах новоствореної Міжнародної дослідницької ради.

Зроблені в дисертації висновки є актуальними, оскільки процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на такі важливі сфери життя українського суспільства як освіта і наука. Залучення досвіду дореволюційної Росії дає змогу виділити як негативні, так і позитивні аспекти інтеграції. історик університетський реформа

Перші полягають, насамперед, у небезпеці розчинитися в загальноєвропейському просторі та втратити свою індивідуальність. Втім, Російська імперія у розбудові національної університетської системи, зокрема історичної освіти, все-таки зуміла гармонійно поєднати найкращі здобутки у цій сфері інших західних країн із самобутньою вітчизняною духовністю, історією та культурними цінностями. Осмислення цього досвіду допоможе виробити правильну стратегію інтеграції вітчизняних учених до європейської фахової спільноти.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА

1. Баженова Г.П. М. Ардашев і міжнародна кооперація істориків наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. / Ганна Баженова // Часопис української історії / Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Кафедра української історії та етнополітики. - 2007. - Вип. 6. - С. 36-42.

2. Баженова Г.Ю. IV Міжнародний конгрес історичних наук 1913 р., та участь у ньому вітчизняних вчених / Ганна Юріївна Баженова // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України / Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2007. - №1 (38). - С. 154-160.

3. Баженова Г.Ю. Зміни у фаховій підготовці істориків у російських університетах 60-70-х рр. ХІХ ст. / Ганна Юріївна Баженова // Український історичний журнал / НАН України, Інститут історії України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса. - 2007. - №5. - С. 41-54.

4. Баженова Г.Ю. Міжнародні конгреси орієнталістів у контексті європейської інтеграції російської науки (остання чверть ХІХ - початок ХХ ст.) / Г.Ю. Баженова // Сходознавство / Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, Бібліотечка журналу «Східний світ». - 2007. - Вип. 37. - С. 22-32.

5. Баженова Г.Ю. Павло Ардашев як представник «російської школи» істориків нового часу Західної Європи / Г.Ю. Баженова // Література та культура Полісся / Ніжинський державний університет ім. М. Гоголя. - 2007. - Вип. 39: Історія та культура Полісся й України в сучасному науковому сприйнятті / відп. ред. і упорядник Г.В. Самойленко. - С. 141-148.

6. Баженова Г. ІІІ Міжнародний конгрес історичних наук 1908 року в Берліні очима його учасників / Г. Баженова // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія Історія / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. - 2007. - Вип. 89-90. - С. 4-6.

7. Баженова Г. Взаємозв'язки російських і європейських істориків на прикладі наукової біографії Павла Ардашева / Ганна Баженова // Шевченківська весна: матеріали міжнародної науково-практичної конференції молодих учених, присвяченої 90-річчю Української революції 1917-1920 рр. / Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Історичний факультет, Наукове товариство студентів і аспірантів. - 2007. - Вип. V. - Ч. 2: Історія / за заг. ред. В.Ф. Колесника. - С. 125-127.

8. Баженова Г. Роль міжнародних конгресів орієнталістів у дослідженні історії народів Сходу (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ганна Баженова // Каразінські читання (історичні науки): матеріали міжнародної наукової конференції 20 квітня 2007 р. / Міністерство освіти і науки України, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Історичний факультет, Студентське наукове товариство. - Харків, 2007. - С. 21-22.

9. Баженова Г.Ю. Участь російських істориків у міжнародних конгресах орієнталістів (1873-1912) / Г.Ю. Баженова // ХІ Сходознавчі читання А. Кримського: тези доповідей міжнародної наукової конференції, м. Київ 7-8 червня 2007 р. / НАН України. - К., 2007. - С. 15-17.

10. Баженова Г. Зміни у системі викладання історичних дисциплін в університетах Російської імперії другої половини ХІХ ст. / Ганна Баженова // Каразінські читання (історичні науки): матеріали міжнародної наукової конференції 25 квітня 2008 р. / Міністерство освіти і науки України, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Історичний факультет, Студентське наукове товариство. - Харків, 2008. - С. 30-32.

11. Баженова Г. Форми міжнародної співпраці істориків Росії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (на прикладі Університету Св. Володимира) / Ганна Баженова // Шевченківська весна. Історія: матеріали міжнародної науково-практичної конференції молодих учених / Наукове товариство студентів і аспірантів. - 2008. - Вип. VI / редкол.: В.Ф. Колесник (голова) (та ін.). - Ч. 1: Праці вчених. - С. 168-171.

Размещено на Allbest.ru