Міста Лівобережжя України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Зростання населення міст відбувалось як за рахунок природного (визначено піки народжуваності по губерніям, виявлено тенденцію до зменшення природного приросту населення міст, що є однією з ознак урбанізації), так і механічного приросту. Останній зазнавав істотних коливань за рахунок приходу/уходу не лише робітників, але і тих категорій населення, кого відносили до заможних класів; збільшення після 1905 р. можливостей для здобуття середньої та вищої освіти (особливо у Харкові); економічні та політичні чинники; міжміську міграцію.

Найбільшим містом регіону 1914 р. був Харків, де проживало 240 тис. осіб, 21% всього міського населення Лівобережжя, в той час як по імперії у великих містах - 34,5%, а у Європі в цілому - 16,5% населення. У трьох значних містах проживала пята частина городян регіону; в 11 середніх - четверта частина; малих (21 місто) - 26%, найменших (11 міст) - 7,5%.

У підрозділі 2.2. «Станова та професійна структура» відзначено, що за даними перепису 1897 р. населення міст складали представники таких станів: селяни - 45,9%, міщани - 42,5%, дворяни - 6,3%, купці - 1,7%, почесні громадяни - 1,2%, духовенство християнських конфесій - 1,1%, так звані «інші» (особи, що не належали до згаданих категорій) - 0,8%, громадяни інших держав - 0,4%. Губернські статистичні комітети виділяли в окрему категорію «військові стани» (віськовослужбовців, відставних та запасних солдатів і членів їх сімей) - близько 10% населення, а Чернігівській і Полтавський ще й українських козаків - 16% городян. Самодіяльне міське населення регіону становило 43,2%. Галузева структура зайнятості городян свідчить, що у промисловості, ремеслі, на будівництві, в якості прислуги та поденників, у торгівлі працювало понад 60% самодіяльного населення, що є досить високим показником.

За специфікою станової структури населення міста Лівобережжя України можна поділити на кілька груп: населені пункти із чітко вираженою перевагою міщан (понад 50% населення), яка зберігалась протягом 1897-1914 рр.; вираженим селянським ядром; із значними коливаннями кількості міщан і селян, що призвело до вирівнювання станової структури; значними коливаннями, але збереженням співвідношення на користь однієї станової групи.

Належність до певного стану міцно трималася у самосвідомості городян повітових і безповітових міст. Це має відношення як до представників так званих «вищих», так і «нижчих» станів, заможних і бідних прошарків населення. Приналежність до певного стану була складовою частиною ідентичності, надавала відчуття гордості городянам.

На початку ХХ ст. мешканець як великого, так і малого міста на Лівобережжі чітко відокремлював себе від жителів сільської місцевості. Недовірливе ставлення городян до селян спричинили заворушення 1905-1906 рр., коли різні політичні сили, підбурюючи селян на революційні виступи, до погромів, фактично провокували їхню антиміську спрямованість; сприйняття селян місцевою елітою у абстрактно-загальноросійській площині; відстороненість від села з боку робітників. Тож висновок Б. Миронова про перехід від стадії диференціації до стадії інтеграції міста і села в останні роки існування Російської імперії навряд чи можна поширити на Лівобережжя України.

У підрозділі 2.3. «Склад городян за статтю та віком» показано, що попри збереження співвідношення на рівні 51% чоловіків, 49% жінок, найсуттєвішою тенденцією 1897-1914 рр. стало поступове вирівнювання статевого балансу по містах різних типів; визначено масштаби та проаналізовано причини зростання частки чоловічого населення у периферійних містах (Полтавщини, Харківщини), жіночого - по губернських центрах.

Вікова структура населення міст кінця ХІХ - початку ХХ ст. визначалась домінуванням молодших вікових груп. Це пояснюється постійним припливом молоді на навчання, у пошуках роботи, меншою порівняно із сільською місцевістю дитячою смертністю, зростанням питомої ваги тих груп населення, що мешкають у містах разом із сімями. Дані про суттєві відмінності у віковій структурі населення, з одного боку, між губернськими і рештою міст, а з іншого - між містами і сільською місцевістю свідчать, що міське суспільство залишалось молодим суспільством із притаманними молоді проблемами, пориваннями та устремліннями до новітніх модерних цінностей. Таким чином, стає зрозуміло, зокрема, чому так гостро постала у ХХ ст. проблема виховання, становлення міської самосвідомості, розвитку освіти по містах.

У підрозділі 2.4. «Етнонаціональна та конфесійна диференціація» констатується, що по містах регіону в кінці ХІХ ст. українці становили 56,8% населення, росіяни - 24,4%, євреї - 16,3%. За національним складом населення міста регіону поділялись на дві великі групи: із чітко вираженим національним ядром (понад 50% становили представники одного етносу) та ті, по яких жоден етнос не мав суттєвої переваги. Частка українців, росіян, білорусів зменшилась на початку ХХ ст., а їх співвідношення залишилось незмінним. Натомість, зросла питома вага поляків, німців. Українці домінували у повітових та безповітових містах, єврейське населення у значній кількості було представлено на Чернігівщині, Полтавщині. Поляків, німців, татар більше приваблювали губернські центри.

На початку ХХ ст. серед мешканців міст проявляла себе національна ідентифікація. Причому чим вищим був освітній рівень, статки, соціальний статус, тим більшу вагу набувала національна складова. Останнє зовсім не означало переходу до стану міжнаціональної ворожнечі. Елементи традиційної свідомості (конфесійної) несли в собі не менше паростків конфліктності, ніж модерні явища. Тож не можна погодитись із тезою сучасного американського дослідника Г.Куромія про те, що «міжетнічне співіснування майже неминуче означає міжетнічні конфлікти». Зокрема це стосується українсько-єврейських взаємин по містах. Єврейські погроми кінця 1905 р. змушують вказувати на те, що вони викликані були цілою низкою причин. В кожному місті існували свої обставини, що призводили до цих ганебних явищ.

Абсолютна більшість населення міст регіону належала до православних - понад 81%. За конфесійною приналежністю найбільш однорідними були міста Харківської губернії. У переважній більшості міст городяни, що належали до різних національних та конфесійних груп проживали дисперсно. Але по деяких існували єврейські квартали (Глухів, Ніжин, Чернігів). За національно-конфесійною ознакою будувалися громадсько-політичні обєднання, різноманітні товариства тощо.

Аналіз ситуації по містах Лівобережжя свідчить, що не існувало чіткої завданості, однолінійної спрямованості до асиміляції українців. В Харкові початку ХХ ст., писав очевидець, «українці трохи обрусіли, а великороси обмалоросились», маючи на увазі не асиміляцію, змішування, а саме обмін рисами поведінки, характерів. Асиміляція українців не перетворилась на процес, а існувала як тенденція поруч і паралельно із тенденцією до національної консолідації. Цементуючими факторами, що стримували асиміляцію українців, були національні традиції; активізація громадського життя, намагання створити різноманітні національні обєднання; фактична присутність українців в усіх суспільних структурах (міських думах, управах, земствах, товариствах взаємного кредиту тощо); помітним було почуття місцевого територіального патріотизму. Рух до модерної ідентичності супроводжувався спробами частини міського населення Лівобережжя українського походженням закріпити за поняттям «малорос» новітній смисл та невідворотністю вибору між українською та російською ідентичностями.

У третьому розділі «Економічний потенціал» визначено напрямки розвитку промисловості, торгівлі, кредитно-банківської сфери життя міст.

У підрозділі 3.1. «Промисловість і ремесло» показано, що суттєві відмінності економічного розвитку міст початку ХХ ст. у порівнянні з останніми десятиліттями ХІХ ст. полягали у перенесенні акцентів на інтенсифікацію роботи всіх галузей, удосконалення існуючих структур. Головним здобутком початку ХХ ст. стало поступове усвідомлення елітою та більш широкими верствами міського населення необхідності індустріалізації як важливого елементу модернізації, поширення духа підприємництва, «комерціолізації» масової свідомості городян, зростання ролі субєктів підприємництва у прищепленні масам «індустріальної психології» (М.Ф. фон-Дітмар, П.І. Харитоненко, О.О. Іозефович, І.Х. Озеров).

На початку ХХ ст. на Лівобережжі було зосереджено близько 30% підприємств, 20% зайнятих та 16,3% продукції всіх міст девяти українських губерній. Частка продукції промисловості міст в загальній промисловості губерній становила на Полтавщині понад 70%, Харківщині близько 50%. Протягом перших чотирнадцяти років ХХ ст. вартість виробленої продукції по містах регіону зростала меншими темпами, ніж населення; вони відставали по темпах приросту промислової продукції від сільської місцевості.

Аналіз розвитку промисловості між 1900-1914 рр. дозволив визначити обсяги виробництва, кількість підприємств, робітників та їх частку в промисловому потенціалі українських губерній, подати порівняльну характеристику галузевої структури промисловості та ремесла Харкова, Сум, Полтави, Кременчука, поширення нових форм організації виробництва та акумуляції капіталів, темпів енергоозброєння, виділити чотири групи міст за обсягами виробництва промислової продукції, встановити обсяги виробництва по деяких містах (Купянськ, Лебедин), рівень урбанізованості продукції фабрик і заводів по губерніям і повітам, особливості виникнення нових підприємств по середніх та малих містах у 1910-1914 рр. (Лебедин, Словянськ), конкуренції між містами (Словянськ, Бахмут).

На прикладі міст Харківської губернії визначено масштаби поширення ремесла, вплив політичних та економічних чинників на коливання чисельності ремісників, еволюцію галузевої структури. Про розгортання модернізаційних процесів свідчили суттєве скорочення ремісників, зайнятих виготовленням одягу та взуття, збільшення фахівців продовольчої справи, будівельників, загальної кількості майстрів (категорії, яку найчастіше відносять до так званого середнього класу).

У підрозділі 3.2. «Стаціонарна торгівля» показано, що в даній сфері економічна роль міста відносно сільської периферії була потужнішою, ніж у царині промисловості, а зайняті в торгівлі і члени їх сімей становили найчисленнішу групу мешканців міст: від 14% на Харківщині до 19% на Полтавщині.

Визначено групи міст за оборотами торгівлі, насиченість торговими закладами міст регіону (у великих та значних вона становила близько 46 осіб на торгову точку, менших - близько 100, що переважало середньоімперські показники); проаналізовано особливості галузевої структури та локалізації закладів торгівлі по районах великих, середніх та малих міст. Порівняння міст із великими і значними торговими оборотами та оборотами промисловості свідчить про відсутність безпосереднього звязку між рівнем розвитку цих галузей економіки. Найважливішими змінами соціального характеру по великих та значних містах стали закріплення системи магазинної торгівлі, яка витісняла ярмарки, недільні базари; прихід у торгівлю нової генерації, яка орієнтувалась на новітні прийоми організації і методів ведення бізнесу; зростання загальної кількості мешканців, умови життя яких визначала саме торгівля; посилення міськими самоврядуваннями контролю за якістю товарів, тривалістю робочого дня; інтенсивна перебудова старих будівель та приміщень торгівельного призначення, зведення нових великих магазинів, оптових складів, сучасне оформлення вітрин; перетворення купців, прикажчиків на значну соціальну силу. Супутниками модернізації, торгівельної лихоманки, гонитви за прибутками, притаманними динамічному суспільству початку ХХ ст. стали негативні явища, зокрема морально-етичного характеру.

Розглянуто систему заходів міських дум щодо контролю за організацією та якістю торгівлі та їх ефективність, показано, що дискусії навколо питання регулювання тривалості робочого дня (згідно закону 15 листопада 1906 р.) перейшли у більш широку соціальну площину: чи здатне місто виконувати свою цивілізаторську місію стосовно мешканців, повною мірою задовольняти потреби оточуючого селянського світу. В ході дискусій у всіх задіяних сторін зявилось більш чітке уявлення про проблеми, потреби та інтереси опонентів, формувався цілісний погляд на місто як єдиний постійно зростаючий організм, який потребує гнучких рішень.

У підрозділі 3.3. «Залізничний транспорт і розвиток міст» наголошується, що існування великих відстаней між населеними пунктами (в середньому 55 км) робила транспортні проблеми одними з найактуальніших для регіону. На початок ХХ ст. 34 міста Лівобережжя, або 72% мали залізничне сполучення, в той час як на Правобережній Україні 47% міст, у Херсонській губернії - 28%, в цілому по імперії - 44%. Особливість розвитку залізничної мережі на Лівобережжі полягала в існуванні значної паралельної присутності держави та приватних підприємців на ринку перевезень; нерівномірному розподілі мережі по губерніях і в середині губерній; віддаленості деяких міст від магістральних колій.

Початок ХХ ст. був часом, коли відбувалось інтенсивне освоєння вже збудованих залізниць, пошук оптимальних напрямків перевезень, розкладу руху поїздів, як наслідок, інтенсивно зростав вантажообіг залізничних станцій по регіону. У підрозділі показано особливості боротьби міст між 1909-1914 рр. за покращення або отримання залізничного сполучення (Харків, Валки, Чернігів, Глухів, Березна, Словянськ), визначено роль субєктивних чинників в даному процесі, зокрема масової свідомості населення міст глибинки. Зроблено висновок, що можливості, які відкривав доступ до залізничних або водних транспортних артерій, не завжди використовувались ефективно.

Водночас боротьба за відкриття колій, вокзалів, що точилась між містами, породжуючи конкуренцію, привчала еліту шукати компромісів, обєднуватись на грунті вироблення економічно доцільних рішень в умовах уповільнення залізничного будівництва. Питання транспортного сполучення породжувало цілий пласт проблем соціального, економічного, культурного характера, до вирішення яких міста тільки-но наблизились напередодні Першої світової війни.

У підрозділі 3.4. «Установи кредиту: мережа, акумуляція коштів» визначено особливості розбудови системи кредитних установ по містах Лівобережжя, що полягала у посиленні економічної активності на даному напрямку саме громадськості міст. Створення міських банків, товариств взаємного кредиту засвідчили готовність жителів великих і малих населених пунктів до активної масової участі в економічному житті, що відповідає стандартам модерного суспільства. Діяльність міських банків, зокрема Харківського, Чернігівського надавала позитивний приклад акумуляції зусиль, підтримки населення міста та навколишніх повітів. Вони надихнули повітові центри рухатися в даному напрямку. На заваді стояли бідність міст, амбіції представників місцевої еліти, запекла боротьба за контроль над новими установами. Банківська мережа по містах регіону зросла в 1,6 рази (1910 р. існували банки або філіали у 62% міст), товариств взаємного кредиту - у 2,4 рази, позичково-ощадних кас - у 2,7 рази.

За кількістю членів товариства взаємного кредиту переважали будь-які інші місцеві інституції економічного, політичного або благодійного характеру, що свідчило: пріоритетними для мешканців міст були успішність на ниві підприємницької діяльності, економічного добробуту. По значних, середніх та малих містах вони були найбільш представницькими і потужними за сумою оборотів інституціями, обслуговували не лише городян, а й мешканців сільської місцевості. Новим явищем у даний період стало відкриття так званих «міських» відділень комерційних банків у Харкові на додаток до вже існуючих філіалів, розташованих в центрі міста. У підрозділі визначено етапи процесу розширення мережі міських громадських (купецьких) банків, доведено, що 1909-1914 рр. на Лівобережжі постало майже 40% таких установ регіону, в той час як по імперії - 18%. Заснування їх саме у повітових містах Чернігівщини та Полтавщини не можна не вважати одним з провісників суттєвого прогресу міського життя на периферії. Станом на кінець 1914 р. міські громадські банки існували в 37 містах регіону.

У четвертому розділі «Діяльність міських самоврядувань» проаналізовано соціальний склад міських голів, старост та гласних, політику міських дум і управ.

У підрозділі 4.1. «Соціально-політична характеристика міської еліти» на основі співставлення даних щодо 54 осіб, які обирались на посади міських голів і міських старост 43 міст Лівобережжя України та 1346 гласних 39 міст між 1906-1914 рр. встановлено, що 46% керівників міст були особи із майновим цензом не менше, ніж дві тисячі рублів, 35% гласних - понад 1,5 тис. руб. Голови дум відрізнялись від решти гласних більш високим рівнем освіти, зокрема середньої (особливо міста Чернігівщини і Полтавщини), у Харкові із вищою становили не менше 60%. Більше половини міських голів і старост працювали у міських самоврядуваннях понад пять років, четверта частина - понад 20. За становою приналежністю 43% міських керівників, належали до міських станів (купців, почесних громадян або міщан); 35% - до дворян; 7% - до селян. Частка осіб, які не зазначили станову приналежність, або вказали лише професію була однаковою (майже 13%) як серед керівників, так і гласних дум. Як бачимо, по містах Лівобережжя ступінь збереження станової свідомості серед міської еліти був доволі високим. У підрозділі визначено особливості станової структури голів самоврядувань та гласних, відмінності за виділеними критеріями між представниками еліти по містам різних категорій.

Політичні погляди міських голів, старост, гласних, згідно оцінок губернських чиновників, визначались як праві. В деяких містах керівники, гласні були позапартійними або політичні уподобання не визначені, окремі особи належали до октябристів. У більшості повітових міст була відсутня політична боротьба на виборах до міських самоврядувань, зберігалось традиційне протистояння партій міщан, купців і «інтелігентних класів». Це надає можливість припустити, що суспільство повітових і безповітових міст не дозріло до чіткої політичної диференціації. Поведінці еліти було притаманне не висловлювати свою думку стосовно політики уряду, намагання уникати конфліктів із можновладцями, явки на засідання дум як у великих, так і менших містах, що є однією з характерних рис традиційного суспільства.

У підрозділі 4.2. «Боротьба за виділення в окрему земську одиницю» визначено, що рух міського суспільства від традиційного до модерного стану суттєво стримували недосконале Міське положення 1892 р., збереження адміністративного контролю з боку МВС та губернаторів за діяльністю дум та управ, заборони повною мірою використовувати податки, що збираються з міського населення. Між 1905-1914 рр. політика уряду щодо міст пройшла від стадії внесення косметичних змін у Міське положення до збільшення фінансових повноважень самоврядувань у сфері оподаткування, заохочення витрат на освіту. Зроблені урядом напередодні Першої світової війни незначні поступки у сфері фінансів, першій досвід використання нових можливостей засвідчили, що міські управління були спроможні використати їх для покращення життя городян.

У підрозділі проаналізовано законодавчі акти, що регулювали взаємини між містами і державою, ухвалені в 1906-1913 рр., показано, як і чому влада чинила запеклий опір будь-яким спробам громадськості до координації своїх дій. Головним мотивом було не допустити створення прецеденту, за яким може постати щось більш широке: обєднана опозиція.

Позиція міст, мотиви та сутність виступів за виділення в окрему земську одиницю проаналізовані в контексті політичного протистояння навколо реформ П.А. Столипіна, зокрема місцевої. Визначено етапи боротьби: 1870-ті - перша половина 1890-х рр.; друга половина 1890-х рр. - 1908 р.; 1908-1914 рр. Станом на 1913 р., подали клопотання про виділення в самостійні земські одиниці 9 міст регіону (це становить 18% всіх міст імперії, що порушували їх перед владою) при тому, що міста Лівобережжя становили 5% міст імперії. Фактично очолило цей рух харківське самоврядування.

Головні аргументи, викладені у клопотаннях 1908-1914 рр., на Нарадах у справах місцевого господарства в Санкт-Петербурзі при обговоренні проекта міської реформи, у місцевій пресі стосувались невмотивованості зростання суми оподаткування міської нерухомості; не отримання від земств належної компенсації за витрати; існування неоднакового підходу до оцінки вартості майна при обчислюванні земських податків; тотожність функцій міських і земських самоврядувань щодо місцевого населення, а тому нелогічності обмежувати їх право на проведення власної політики. Підкреслюється особлива роль харківського міського голови О.К. Погорілка у захисті прав міст, який пропонував підійти до вирішення питання системно, враховуючи інтереси міст і земств, міст і держави, населення і платників податків, та намагався недопустити розєднання міст і земств, єдиних демократичних інституцій, що існували на місцевому рівні. Найвищою точкою у боротьбі за виділення в самостійну земську одиницю став Перший Всеросійський зїзд міст у Києві, на якому 25 міст Лівобережжя представляли 30 делегатів, складаючи найпотужніше регіональне представництво.

У підрозділі доводиться, що причини активності міст Лівобережжя щодо виділення у самостійні земські одиниці не повязані із намаганням відокремитися від села як української національної стихії. Використання представниками міст протиставлення «місто-село» слід розглядати як спрощену формулу протистояння верхівки міст і верхівки села, магнатів міст і магнатів села. Але не можна не відкидати того, що спрямована субєктивно проти поміщиків-дворян кампанія по виділенню в самостійні земські одиниці, обєктивно бумерангом вдарила по містах, закріпивши недовірливе ставлення до них селян регіону.

Історія діяльності міських дум Лівобережжя водночас висвітила неготовність міського суспільства висунути цілком розроблену і збалансовану програму реформ, консервативність населення. Міста краще розуміли, чого вони не бажають, але так і не встигли розробити пакет «позитивних» пропозицій, що влаштовував би не лише їхні інтереси, а був узгоджений із інтересами держави, земств.

У підрозділі 4.3. «Бюджетна політика» стверджується, що фінанси постійно перебували в полі зору міських самоврядувань. Більшість міст у даний період оприлюднювали кошториси, вважаючи їх головною ознакою прозорості своєї роботи.

Сукупний бюджет міст Лівобережжя зріс в 1904-1912 рр. в 2,28 рази, значно випередивши міста інших регіонів. Частка бюджетів міст Лівобережжя зросла на 4,1% серед всіх бюджетів міст української частини Російської імперії. Особливо інтенсивний приріст розпочався після 1910 р. і тривав до початку Першої світової війни. Найбільші прирости мав Харків, витрати якого між 1904-1914 рр. зросли в 3,4 рази; у 1904-1910 рр. більш динамічно зростали витрати міст Чернігівщини, протягом 1910-1914 рр. - Харківщини, Полтавщини.

У підрозділі проаналізовано структуру прибутків та видатків різних категорій міст. Структура прибутків в 1912 р. свідчить, що найважливішою статтєю наповнення міської каси Харкова були надходження від міських підприємств, інших - від міського нерухомого майна та оброчних статей. Третім вагомим джерелом надходжень були різноманітні податки (18,6%). За ними йшли міські запозичення (11,8%), надходження від держави (9,7%). Незначні суми міста отримували від земств (0,6% прибуткової частини бюджету). Зменшення частки податків, деяке зростання надходжень від казни у бюджетах міст було загальноімперською тенденцією. Податки відігравали найпомітнішу роль у бюджетах середніх міст (22% надходжень), в той час як по великих, малих і найменших 17-19%, значних 14%. У їх структурі оціночний збір з нерухомості переважав надходження від торгівлі та промислів. Міські банки давали понад 11% в бюджети середніх міст, малих - 4,3%, Харкова 3%, значних і найменших 2%.

Устремління міст до модернізації ключових сфер життя демонструвала структура видатків. Перше місце 1912 р. посіли сплати по боргах (понад 16%), що постали внаслідок активізації міських запозичень. Останні в 1,8 рази перевищували сукупний бюджет, а 36% отриманих коштів витрачалися на розвиток прибуткових підприємств, що обслуговують транспортні, санітарно-гігієнічні та інші потреби городян. Друге - витрати на утримання міських підприємств (близько 15%), третє - народну освіту (14%). Частка останніх зростала в міру зменшення розмірів міста, досягаючи по малих та найменших 21-23%. Гальмували розвиток витрат на потреби модернізації існування так званих обовязкових видатків: по великих і значних містах - на утримання армії, середніх, малих, найменших - на поліцію.

Звернення міст до кредитів є закономірністю розвитку модерної доби. Приклад Харкова, на який припадало понад 53% боргів міст регіону, свідчить, що існування розгорнутих відкритих планів вкладання коштів та виплат по запозиченнях на 50 років наочно демонструвало городянам доцільність і реальність вдаватися до позик.

У підрозділі 4.4. «Поліпшення благоустрою і транспортного обслуговування» зазначається, що на початку ХХ ст. міські думи приділяли найбільшу увагу заходам із водопостачання та видалення нечистот, розвиваючи мережу колодязів громадського користування, водогонів, які збудували, розширювали або переводили у комунальну власність, асенізаційні обози під контролем міста (облаштували 60% міст).

Порівняльна характеристика проектів, засобів реалізації, потужності водогонів у Чернігові, Сумах, Харкові, Ізюмі дозволила встановити обєктивні та субєктивні причини повільного розвитку їх мережі. Це стосується також каналізації (у Харкові), темпів робіт із брукування вулиць, впровадження трамваїв, конки (Харків) та нереалізованості відповідного проекту (Конотоп).

Між 1904-1910 рр. у 30 містах мало місце зростання кількості візників. Приріст візників значно випереджав приріст міського населення, що віддзеркалювало інтенсифікацію міського життя, зростання сплатоспроможності городян. Коливання кількості візників по повітових містах в зимку та влітку відображало характер життя населеного пункта, поведінку мешканців. Натомість, Харків демонстрував стабільний попит на транспортні послуги, що віддзеркалювало, перш за все, стабільність ділової активності в місті незалежно від пори року. Інтенсивний розвиток міських перевезень, зростання вантажопотоків примушував міські управи у передвоєнні роки розробити нові обовязкові постанови щодо візникарського промисла замість затверджених у 1890-х роках, такси на послуги, регулювати конкуренцію з боку тимчасових перевізників-селян із постійними мешканцями міст, що займались візникарством.

У підрозділі 4.5. «Формування урбаністичного обличчя» висвітлено питання щодо формування територій міст, зростання площі, взаємини із передмістями і особливості втрати останніми самостійного соціально-економічного значення та перетворення на «спальні райони» (Харків). Під житловими та діловими кварталами, вулицями, площами, тобто всім, що вкладалося в поняття заселена територія, 1910 р. перебувало понад 73% території міст Чернігівщини та Полтавщини, близько 60% - Харківщини. У кожній з губерній регіону були міста як із суцільною забудовою, так і такі, що мали великі обшири для подальшого розвитку.

Існування передмість (по деяких містах наприкінці ХІХ ст. нараховували десять і більше таких місцевостей: «пригородів», хуторів, слобід, сел, садиб, поселень при заводах, окремих будівель тощо) визначало зовнішній вигляд не менше половини міст Лівобережжя. На той час саме поняття вулиці, як елемента урбаністичного середовища, було відсутнє у багатьох містах. Значна частина вулиць та провулків у повітових та безповітових центрах не мали нумерації будинків, чітко визначеної назви, іноді нагадували стежки.

Модерні тенденції владно вимагали від міст розробки нових планів містобудування, розподілу на квартали, врегулювання та благоустрою існуючих вулиць, площ, скверів, набережних. На початку ХХ ст. у повітових та безповітових містах, на відміну від більшості губернських центрів, кількість вулиць зменшувалась, що відображало процес упорядкування населених пунктів, набуття ними урбаністичних ознак.

Зведення нових храмів та реконструкція існуючих розглядались як один з найважливіших елементів упорядкування території, творення архітектурних домінант окремого району. Прикрасили міста багато споруд громадського призначення: приміщення міських дум, міських та комерційних банків, гімназій, реальних та комерційних училищ, лікарень, благодійних установ, а у центральній частині Харкова - багатоповерхові, багатоквартирні "доходные дома" з центральним опаленням, водогоном, каналізацією, навіть ліфтами.

На рубежі ХІХ - ХХ ст. монументальні памятники, тісно повязані із архітектурним ансамблем, починають перетворюватись на важливий елемент міського середовища. Від знаку вшанування тієї чи іншої особи, події з боку місцевих мешканців або окремих станових груп, як, наприклад, памятник М.В.Гоголю в Ніжині (1881 р.), вони відтепер мають пропагувати певну ідею (єдність імперії або регіональної спільноти), фіксувати видатні культурні досягнення, «організовувати» міський простір. На початку ХХ ст. поруч і паралельно із святинєю - памяткою давнини - поставали твори мистецтва, створені руками сучасників для сучасників. Проаналізовано дискусії щодо естетичного вигляду, місцевого і так званого «загальноросійського» значення монументів в Сумах, Глухові, Харкові, Хоролі, які перетворились на один з елементів формування міської самосвідомості.

У пятому розділі «Повсякденне життя мешканців» досліджуються стан і динаміка життя городян, кількісні і якісні параметри, що характеризують побут різних категорій мешканців.

У підрозділі 5.1. «Зарплати, ціни, рівень життя» стверджується, що головні питання, якими переймались пересічні городяни стосувалися реалізації в повному обсязі переваг, які мало надавати урбаністичне середовище. Їх життя зосереджувалось навколо вирішення звичайних повсякденних проблем. Змін в цей період зазнали якісні характеристики повсякденних турбот, бажань, параметрів.

Збільшення кількості міського населення не було критичним, щоб загострити конкуренцію на ринках праці, споживчому, житла тощо. Оплата праці більшості категорій городян залишалась в цілому стабільною. Саме вищий рівень зарплат та доступність товарів масового споживання створювали уявлення про міста, як осередки комфорту, всіляких зручностей, доступності будь-яких товарів, розваг, інформації, новітніх стандартів проведення вільного часу. Воно міцно трималось у масовій свідомості тих часів. Аналіз заробітної плати найменш оплачуваних категорій зайнятих - служників («прислуги») та чорноробів (окремо чоловіків і жінок) надає уявлення про життя найнижчих верств населення міст між 1904-1910 рр., міста із високими та незначними приростами зарплати. Динаміка максимальної і мінімальної зарплати працівників свідчить, що заробітки абсолютної більшості городян: дрібних чиновників, службовців, поліцейських, прикажчиків, учителів міських шкіл, торговців на базарах, власників лавок, висококваліфікованих робітників перебували в діапазоні 25-50 рублів на місяць. Не спостерігається прямої залежності між розмірами міста і заробітною платою та цінами. Названі обставини пояснюють існування постійного міграційного руху між містами регіону із тяжінням віддтоку з півночі на південь.

Ціни на головні продукти харчування (житний хліб, мясо, цукор), аналіз причин їх зростання, рівня споживання міським населенням головних продуктів дозволяють констатувати, що останній був співставимим із споживанням у деяких країнах Європи в середині ХХ ст. Проте городяне, навіть забезпечені, мали підсобне господарство.

На початку ХХ ст. міста регіону інтенсивно забудовувались та перебудовувались. Визначено тенденції розвитку будівництва, співвідношення житлових споруд різних типів, населеність будинків, ціни на квартири у губернських, повітових та безповітових містах. Найсуттєвішою зміною соціального характеру стала поява у повсякденному споживанні мешканців міст вугілля: якщо 1904 р. лише у 23% населених пунктів регіону використовували його, то 1910 р. - вже у 68%. Визначено вплив цього фактору, а також тенденції розвитку способу освітлення помешкань (перехід від свічок до гасу і електрики).

У підрозділі 5.2. «Формування міської самосвідомості» визначено фактори, що прискорили цей процес, висвітлено перебіг ювілейних заходів по містах під час святкування 1000-ліття Чернігова, 100 років із дня народження М.В.Гоголя, 200-ліття Полтавської битви, 50-ліття скасування кріпацтва, 100-ліття Бородинської битви, 300-ліття перебування на престолі династії Романових, проаналізовано приховану у вітаннях, виступах, матеріалах преси, рішеннях дум відмінність поглядів не лише на історичну минувшину, але й сьогодення, приналежність регіону до України, Росії, Малоросії, Південної Росії тощо. Визначено, що головним ініціатором та організатором вшанування виступала громадськість.

Особливе значення для міст регіону мало святкування 100-ї річниці із дня народження Т.Г. Шевченка. У підрозділі проаналізовано причини та обставини того, чому саме факт заборони святкування Шевченківського ювілею по містах, призупинення ухвал міських дум щодо вшанування Т.Г. Шевченка та обговорення цього питання у Державній Думі отримав значний розголос, підкреслено, що міська громадськість почала ставитись до Т.Г. Шевченка як до явища місцевої рідної історії та літератури. Це відчуття було притаманне різним верствам міського суспільства, а дискусії щодо постаті Т.Г. Шевченка все більше орієнтувались не на село і селянина, а були розраховані на міського жителя, інтелігентного читача.

Проаналізовано клопотання міської громадськості та підготовлені на їх основі доповіді управ щодо відзначення ювілею Т.Г. Шевченка, характер обговорення питання по містах (Конотоп, Ромни, Чернігів, Харків), мотиви та обставини скасування урочистого святкування 100-ї річниці від дня народження Т. Шевченка. Святкування Шевченківських ювілеїв, рішення міських дум з цього приводу свідчили, що мобілізаційні здатності українського руху по містах Лівобережжя існували. Справа полягала в тому, як використати потяг городян до творення такої системи культурних координат, яка органічно поєднувала б загальноімперське із регіональним і національним.

У підрозділі 5.3. «Розширення комунікативного поля» зазначено, що до початку Першої російської революції преса існувала по 8 містах регіону (17%), де видавалися 15 газет та 47 журналів. Справжній газетно-журнальний «бум» припадає на 1905-1907 рр., коли виникли 50 газет та 29 журналів, зокрема ще у восьми повітових містах. Від 1909 р. до початку Першої світової війни по містах постали 89 періодичних видань, або 26% тих, що існували між 1901-1916 рр. Преса існувала у 38% міст. Найважливішими центрами місцевої періодики були Харків (187 видань) та Полтава (52 видання).

Із понад 340 російськомовних друкованих органів, що видавалися по містах Лівобережжя на початку ХХ ст., 32% були суспільно-політичні за характером. Серед них переважали газети. Обумовлено це швидкими змінами ритму, темпу міського життя, збільшенням читацької аудиторії. Внаслідок цього постали нові типи видань - вечірні газети, «газети-копійки», із суто міського життя. У підрозділі проаналізовано прийоми подання матеріалу, систему фінансування, зокрема звязок обсягів реклами на шпальтах газет із фінансовим потенціалом місцевих фірм, характер та структуру публіцистики із проблем міського життя, ставлення громадськості і влади до преси, вплив столиць на місцеву періодику, показано масштаби поширення інших груп видань (сільськогосподарського профілю, торгово-довідкового характеру, з проблем промисловості, техніки, економіки, медицини та ін).

Між 1906-1914 рр. свої власні газети стали домінувати в провінції. Із міст газета все частіше і у більшій кількості потрапляла на село. В губернських і повітових містах регіону виник особливий тип міського мешканця - редактор-видавець. Соціальний портрет харківян, що видавали друковані органи, свідчить: понад 70% становили ті, хто визначали свій соціальний статус не за становими, а професійними ознаками, або не визначали взагалі. Це свідчило про втрату ідентифікації, притаманної традиційному суспільству.

Враховуючи, що преса перебувала під жорстким контролем влади, а газети позиціонували себе як незалежні, сам факт появи і поширення нових видань у Харкові, Полтаві, Чернігові, виникнення преси по інших містах слід розглядати як елемент творення громадянського суспільства. Таким чином, зростання по містах регіону ваги місцевої преси було одним з найголовніших здобутків модернізації.

У підрозділі 5.4 «Нові стандарти проведення вільного часу» зазначається, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. театр посідав важливе місце визнаного вогнища культури, дарував глядачам відчуття співпричетності до високого мистецтва, був доступним для більшості городян. 1910 р. постійні театри існували у 11 містах регіону (23%), у 13 - тимчасові, переважно літні. Отже понад 50% міст не мали подібних закладів культури. Крім того по містах функціонували 34 клуби та 22 Народних будинки, обовязковим елементом яких була наявність театральної сцени. Протягом тривалого часу театр залишався єдиним способом втечі від буденності, самовираження молодої і дорослої людини, формування національної самосвідомості.

Однією з найяскравіших та найгучніших змін, що відбулись по містах на початку ХХ ст. став прихід кінематографа. Він швидко і упевнено змінював свідомість городян, розширював їх знання про світ та самих себе. Якщо між 1903-1910 рр. кіно у місті - другорядний вид розваг, не сумісний із культурним відпочинком городян, то у 1909-1913 рр. ситуація докорінно змінилась. Постали стаціонарні кінотеатри у спеціально збудованих приміщеннях, у будь-якому повітовому місті вже функціонували 1-2, губернському - 4-5 кінотеатри. У підрозділі проаналізовано специфіку мережі кінотеатрів у Харкові, особливості реклами, ставлення глядачів, обовязкові постанови міських дум з облаштування та утримання театрів-кінематографів.

Період між 1906-1914 рр. визначається тим, що ритм життя великого і малого міста залежав не лише від годин роботи торгових точок, базарів, фабрично-заводських підприємств, а і зміни програми у кінотеатрі. Обговорення останніх кінопремєр стало не менш важливим явищем культурного життя, як і театральних вистав, літературних новинок. Завдяки газеті і кіно вироблявся справжній модерний світогляд міського жителя.

У висновках дисертаційної роботи підведені підсумки та узагальнені результати дослідження. На рубежі ХІХ-ХХ ст. міста Лівобережжя України були складовою частиною кількох реальних політико-адміністративних та історико-географічних просторів. Їхній розвиток обумовлювався особливостями приналежності до держави - Російської імперії, регіонів - колишніх Гетьманщини та Слобожанщини, нарешті - України.

Матеріальні і духовні зміни по містах регіону, початок яким поклали реформи 1860-1870-х рр., не припинялись і відбувались паралельно. Особливість кінця ХІХ - початку ХХ ст., порівняно із другою половиною ХІХ ст., полягала в тому, що більшої ваги набули саме останні. Вони мали привести у відповідність із досягненнями періоду економічного, промислового піднесення 1890-х рр. субєктивну складову буття, витворити з нових мешканців міст справжніх городян - громадян міст.

Найважливішим зрушенням модерного характеру слід вважати поширення розуміння того, що міста даного регіону належать до простору, який не вписується ані в адміністративні кордони, ані у старі історичні виміри, відрізняється від імперського, російського і замалий для губернського, міського.

Кожна країна тогочасної Європи рухалась до модерного світу власним шляхом. Вважаємо, теж саме стосувалось і окремих регіонів. Попри зростання приросту населення між 1897-1914 рр. порівняно із попередніми майже 40 роками, між 1909-1914 рр. він уповільнився. Останнє було модерним явищем і надає підстави скоригувати поширене стереотипне уявлення, що ознака модернізації полягає у постійному прискоренні припливу населення до міст.

До модерних процесів на Лівобережжі слід віднести збільшення удвічі кількості та населення середніх і значних міст при збереженні позицій великих міст і зменшенні найменших. Особливістю доби стало збільшення руху населення між містами, зміни статевого балансу: після 1904 р. частка жінок у міському населенні зростала. Все це надало можливості започаткували перспективне планування розвитку комунального господарства. Показники майбутніх водогонів, каналізації, освітлення, транспорту, а отже і обсяги запозичень, межі рентабельності підприємств закладались згідно прогнозів темпів приросту міського населення. Модерні процеси меншою мірою торкнулись станової структури: зростала кількість і частка почесних громадян, осіб, що не належали до найпоширеніших в регіоні станових груп, зменшувалась частка дворян, купців, православного духовенства. На відміну від центрального регіону Росії, на Лівобережжі більшу мобільність проявляли міщани, ніж селяни. Зберігалось значення станових ознак, причому поява модерних національних ідентичностей накладалась на них і посилювала їх. Суттєвих змін не зазнали національна та конфесійна структура населення, що робило стабільним етноконфесійне ядро міст і відкривало можливості до консолідації міського суспільства. Між 1897-1914 рр. рівень урбанізації незначно зріс. Наприкінці ХІХ ст. Харківська губернія домінувала за цим показником.

Промисловий потенціал міст Лівобережжя (за часткою продукції) становив понад половину від загального по регіону. Співвідношення на користь сільської місцевості мало місце по більшості повітів як Чернігівщини, Полтавщини, так і Харківщини. Серед новітніх тенденцій стало зростання промисловості повітових міст. По деяких з них обороти промислової продукції стали співставимими із оборотами Харкова, що відкривало перед першими нові перспективи розвитку. Серед самодіяльного населення міст домінували зайняті в промисловості, ремеслі, торгівлі та фінансах, тобто ті категорії, що належать до суто міських верств.

У містах концентрувалась значна торгівля: близько 44% закладів та 74% оборотів. Проявом модернізації стало вироблення містами політики щодо розвитку залізничної мережі, а також кроки до розширення (у губернських центрах) або формування (у повітових) власної мережі кредитно-фінансових установ.

Темп приросту міських бюджетів був вищим порівняно із містами інших регіонів України, випереджав приріст населення і прискорився між 1910-1914 рр., а структура прибутків та витрат бюджетів змінювалась у бік зростання тих, що віддзеркалювали модернізаційні тенденції. В звязку з цим потребують уточнення поняття «фінансова криза», «фінансове банкрутство», що вживаються для характеристики стану міст в останній період існування Російської імперії. Як свідчить історія міст Лівобережжя, за фінансовою кризою стояла перш за все нестача вільних коштів для розвитку комунальних підприємств, тобто криза домодерних джерел поповнення бюджетів та фінансування міських потреб.

Характер та спрямованість розвитку міст безпосередньо залежали від готовності міської еліти: міських голів, гласних ініціювати та очолювати модернізаційні перетворення. За вартістю майна, а отже бізнесовою успішністю, освітою, досвідом управлінської роботи вони були спроможні вести міста до модерних зрушень. Стримуючу роль відігравали не лише загальна відсталість Російської імперії, консерватизм та неповороткість владних структур, але і традиціоналістські риси ментальності городян, особисті амбіції та міжгрупові конфлікти. Причому це стосувалось як мешканців малих, так і великих міст. Протистояння на політичних засадах не проявило себе повною мірою. Визнаними лідерами у своїх містах, регіоні в цілому виступали міські голови Харкова, Чернігова, Сум. Вони ініціювали прогресивні зміни та сміливо захищали реалістичність ухвалених програм у владних коридорах, під час роботи Першого Всеросійського зїзду представників міст з питань поліпшення міських фінансів, на сторінках періодичної преси.

Міста Лівобережжя опинились на чолі руху за виділення в окрему земську одиницю. Підготовлені в Харкові матеріали із обгрунтуванням необхідності виділення, темпів та форм реалізації озброїли муніципальних діячів не лише регіону, а й імперії в цілому.

Наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. міста регіону перебували в стані постійних змін. Успішність їх треба вимірювати ступенем просування від досягнутого у ХІХ ст. рівня, а не прийнятими у частині літератури критеріями співставлення із тогочасними європейськими зразками. Звісно, порівняно із провідними містами Європи, міста регіону значно програвали. Але обраний ними напрямок розвитку комунальної сфери, формування урбаністичного середовища свідчив, що вони діяли оптимально, зважаючи, по-перше, на реальні фінансові можливості, по-друге, на доступність технічних і технологічних засобів, наявність підготовлених інженерних кадрів для втілення проектів. По-третє, в цей час розгортались дискусії навколо пріоритетів: муніципалізації чи залучення приватої ініціативи (концесій). Без проходження стадії обговорення принципових питань, досягнення консенсусу всередині міської еліти, достатнього, щоб забезпечити реалізацію обраного варіанту дій, неможливо було розпочинати справу. Дискусії з цього приводу не можна трактувати як неповороткість, свідчення консерватизму, намагання затягувати зміни, адже в умовах ринкових відносин та відносної самостійності міських структур, вони були обовязковими. Можна сказати, що міська еліта регіону була налаштована будувати, а не гальмувати, тим більше ламати через коліно суспільство.

Тож заходи міст із поліпшення водопостачання, організації вивезення відходів, регулювання умов роботи транспорту, що виглядають незначними з точки зору людини початку ХХІ ст., були цілком адекватними в ті часи. Напередодні Першої світової війни міста регіону, особливо ті, що перетнули поріг у 20 тис. жителів, розпочали активно розбудовувати комунальне господарство. Причому вони обрали складний шлях: зосереджувати капіталовкладення не на вирішенні однієї справи, а на паралельній розбудові електричних станцій, водогонів (а у Харкові ще і каналізації), що давало змогу закласти фундамент подальших змін в інших областях.

Початок ХХ ст. - важливий, навіть визначальний період у формуванні самосвідомості городян Лівобережжя України. Особливість його полягала у співпадінні двох різноспрямованих процесів: зростаючого під впливом соціально-економічних і політичних зрушень роздрібнення, розпорошення міських жителів на групи за становою, майновою, національною, конфесійною, професійною, політичною ознаками, і руху до інтеграції у цілісне, перейняте спільними інтересами та цінностями міське суспільство. Релігійні забобони, культурна відсталість, що дістались містам у спадок від попередньої доби, створювали не менше умов для соціальної напруги, ніж прогрес капіталістичної промисловості, боротьба політичних партій тощо. Існування конфліктів, на наш погляд, було зумовлено саме поєднанням традиційних і модерних проявів в житті міст. Напередодні Першої світової війни для мешканця міст Лівобережжя більшу вагу набули соціально - економічні і культурні чинники. Політична складова життя відсувалась на другий план.

Вироблення суто міської урбаністичної свідомості відбувалось у ході ознайомлення з історичним минулим міст, святкувань різноманітних ювілеїв, серед яких виділялися урочистості з дня народження М.В. Гоголя, Т.Г. Шевченка, 200 років Полтавської битви, 300 років Дому Романових та ін. Важливого значення набуло належне архітектурне оформлення міського середовища, зокрема, встановлення памятників, бюстів, що мали не просто прикрашати вулиці і площі, а візуально закріплювати у свідомості мешканців певну систему цінностей. Коло осіб, що обиралося для вшанування, мало відчутну перевагу в бік діячів української культури, місцевих підприємців-меценатів. Це віддзеркалювало бажання міст стати центрами території, яка за складом населення, в історико-культурному смислі носила виразно український характер. Тому участь міст у вшануванні 100-ї річниці з дня народження Т.Г. Шевченка набула політичної і культурної ваги. В цей час у свідомості мешканців міст співіснували кілька «регіональних ідентичностей»: належність до імперії, губернії, історико-культурного регіону, України, Малоросії, Півдня Росії, власне свого міста. Хитку рівновагу в той чи інший бік могли порушити будь-які соціально-економічні, політичні або культурні зміни. Багато чого в даному плані залежало від вибору еліти. Найважливіше значення для формування суто урбаністичної модерної самосвідомості мало поширення на початку ХХ ст. міської преси. Газета стала невідємним атрибутом життя мешканця міста.

Городяни - представники як освічених, заможних верств, так і робітничого класу регіону, чітко відокремлювали себе від мешканців сільської місцевості, навіть протиставляли себе селянину і селянському світу. В цьому полягає один з парадоксів розвитку міст України, адже зростаюча вага українського фактора в регіоні не призводила автоматично до зближення городян із селянами, тобто більшістю українського населення. Вищий соціальний статус відштовхував мешканця міста від села, що обумовило трагічні колізії в період національно-демократичної революції.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях

Індивідуальні монографії:

1. Чорний Д.М. Харків початку ХХ століття: історія міста, долі людей. - Х.:Б.в., 1995. - 114 с.

2. Чорний Д.М. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2007. - 304 с.

3. Рец.: Силантьєв В.І. Чорний Д.М. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2007. - 304 с. // Сумська старовина. - 2007. - № XXІ-ХХІІ. - С.274-277.

Колективна монографія:

4. Історія міста Харкова ХХ століття / О.Н.Ярмиш, С.І.Посохов, А.І.Епштейн та ін. - Х.: Фоліо; Золоті сторінки, 2004. - 686 с. (У співавторстві, 30 авторів; Д.М.Чорному належить текст на с. 6-13, 19-32, 64-66, 85-86).

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

5. Чорний Д.М. Міське господарство Харкова початку ХХ ст.: питання про темпи розвитку // Вісник Харківського ун-ту. - №387. - Історія України. - Вип.1. - Х.: Основа,1996. - С.36-44.

6. Чорний Д.М. Українські міста початку ХХ ст. в історіографії 1960-1980-х років // Вісник Харківського ун-ту. - №401. - Історія України. - Вип.2. - Х.: Основа,1998. - С. 292-301.