Перший розділ дисертації «Стан наукової розробки та джерельної бази проблеми» присвячено розкриттю рівня історіографічного опрацювання теми, окресленню її джерельної бази.

Дослідження окремих аспектів проблеми розпочалось у другій половині ХІХ ст. Серед праць дореволюційних істориків варто відзначити роботу В. Дінзе. У своєму дослідженні автор визначає територіальну специфіку опозиційного руху в середній школі, порівнюючи його зі студентськими виступами. Доволі тенденційною є праця історика А. А. Ісаєва, який пов'язує появу руху в середній школі лише з лінощами учнів.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. дослідники в своїх роботах аналізували стан справ у галузі середньої освіти, ставлячи питання про необхідність реформування середньої освіти. Їх вирішенню присвячені дослідження М.П. Дружиніна та І. Алешинцева.

У 20-30-х роках ХХ ст. в історіографії досліджуваної теми оформився офіційний напрямок, який відповідав завданням становлення авторитарного режиму в країні. Пробільшовицький характер мала робота Б.В. Тітлінова, який наводить факти опозиційної діяльності учнів Катеринослава. Подібними за спрямуванням були й роботи О.В. Прибилєва та І. Кулешова. Загалом у цей час домінуючою в історіографії стала теза про те, що учнівський опозиційний рух своїм існуванням засвідчив реакційність політики царського уряду, зокрема й у сфері середньої освіти.

Значний доробок в опрацювання проблеми було внесено радянськими істориками в повоєнні часи. Фундаментальним дослідженням історії революційного руху в середній школі відзначається праця радянського історика П.С. Ткаченка. Багато вчених, що займались дослідженням історії суспільно-політичних рухів цього періоду, фрагментарно висвітлювали й деякі аспекти учнівського опозиційного руху. Так, П.С. Сохань у своїй доповіді на Міжнародному з'їзді славістів (1978 р.) наводив факти опозиційних виступів вихованців Одеської семінарії, що були вихідцями з Балкан. Автор пов'язує підтримку українським населенням визвольних прагнень південних слов'ян з особливостями суспільно-політичного руху в Україні, зокрема й на Півдні. Особливості розвитку суспільно-політичного руху в Україні розглянуто в роботі А. К. Волощенко.

Аналізуючи пропаганду народницьких ідей, дослідник та учасник революційного руху С.І. Міцкевич акцентує увагу на значній кількості революційних народницьких гуртків в учительських семінаріях 70-х ? початку 80-х років ХІХ ст. Торкаються питань опозиційного руху молоді й праці В.С. Дмитриченка та Ф.Г. Паначіна. Дослідники подають важливі статистичні дані про участь учнівської молоді у визвольному русі.

Питання формування вірнопідданської позиції учнів фрагментарно розглянуто в роботі Є. Ф. Грекулова. Автор наголошує на особливій ролі православної віри у вихованні вірнопідданих учнів.

В 40-80-ті роки ХХ ст. значна увага дослідників була зосереджена на проблемах історії середньої освіти другої половини ХІХ ст., зокрема політиці царського уряду в цій сфері. До таких праць належать розвідки М. О. Константинова, Ш.І. Ганєліна, В.З. Смірнова та ін. Автори роблять висновки про реакційність діяльності уряду у сфері середньої освіти у 80-90-х роках ХІХ ст.

Таким чином, за радянських часів дослідженню учнівського руху було приділено значну увагу. Переважаючою у висвітленні суспільно-політичної позиції учнівської молоді стала тематика опозиційного руху учнівства, що мало показати значні вади царської середньої освіти. Водночас досягнення в опрацюванні питання опозиційного руху учнівської молоді містили й нові характеристики та узагальнення. Наявність у радянській історичній науці марксистської догматики призводила до ігнорування питання вірнопідданства серед учнівства.

З відновленням української держави розпочався третій етап у дослідженні обраної нами теми. Усю літературу цього періоду можна поділити на три групи. До першої відносяться праці, що безпосередньо висвітлюють суспільно-політичну позицію учнівської молоді. До них відноситься праці В.Й. Борисенка та Г.А. Непорожньої, Л.М. Філоретової, Н.О. Гончарової. Події другої половини ХІХ ст. у цих працях не були об'єктом дослідження, а отже, висвітлені побіжно.

До другої групи можна віднести дослідження, що, висвітлюючи різні аспекти суспільно-політичного життя України другої половини ХІХ ст., фрагментарно подають відомості й про учнівський рух. Так, загальну характеристику суспільно-політичного руху в 60-х роках ХІХ ст., у тому числі й опозиційного руху учнівської молоді, подано в роботі Л. Г. Іванової та Р.П. Іванченко. Досить цінними при дослідженні теми є праці А.М. Катренка та С.І. Світленка. Вивчаючи суспільно-політичний рух в Україні, науковці подають відомості про участь у ньому й учнівської молоді, зокрема й Півдня України. Справедливо відзначено нестійкі політичні переконання значної частини учнівської молоді, яка брала участь у пропагуванні ідей «Народної волі».

Один з розділів свого дисертаційного дослідження О. І. Бабіна присвятила питанню молодіжного руху. Однак у своїй роботі дослідниця зупиняється переважно на подіях лише кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Вагомим доповненням до історіографії теми дисертації є відповідні сюжети про українське національне відродження Півдня України у другій половині ХІХ ст., що містяться в дослідженнях О. Олійниківа, О.В. Болдирєва, А.М. Катренка. Загальнопізнавальне значення має дослідження Я.Й. Грицака, у якому подано концепцію формування модерної української нації у ХІХ_ХХ ст. Автор привертає увагу до того, що 80-ті роки ХІХ ст. на східноукраїнських землях, у тому числі й на Півдні України, були «мертвими роками» українського національного відродження. Важливою для нашого дисертаційного дослідження є характеристика особливостей суспільно-політичного життя українців у складі Російської імперії, якій присвячені роботи Н. А. Шип та Н. О. Щербак.

З використанням методів психології українськими істориками В.В. Калініченко та Г.П. Шабельником розпочато роботу над характеристикою витоків світогляду та політичної свідомості революційних народників в Україні 70-х років ХІХ ст.

Деякі дослідники у своїх працях фрагментарно висвітлювали вірнопідданську позицію учнівської молоді. Так, наприклад, вплив навчальної літератури з історії на формування суспільно-політичних поглядів учнівської молоді показано в роботі О.Б. Вовк.

До третьої групи наукових розвідок належать праці, присвячені питанням середньої освіти в Україні другої половини ХІХ ст. Різні аспекти з історії середніх навчальних закладів України, зокрема й Півдня, розкрито в дисертаційних дослідженнях українських вчених. У цих працях досліджені сюжети вірнопідданської проблематики навчально-виховного процесу: написання учнями патріотичних творів, відвідини шкільним керівництвом окремих прогімназій, гімназій тощо.

Посилення уваги громадськості в незалежній Україні до середньої елітарної, передусім гімназійної, освіти призвело до актуалізації досліджень з історії окремих гімназій другої половини ХІХ ст., у тому числі й на Півдні України. Так, у 1997 р. вийшла друком збірка матеріалів кіровоградських дослідників, присвячена історії Єлисаветградської чоловічої гімназії.

Вирішення поставлених у дисертації завдань вимагало відповідної джерельної бази. Ураховуючи багатоплановість джерел дослідження, їх було поділено на декілька груп.

Першу групу джерел становлять архівні документи. Головним джерелом дослідження суспільно-політичної діяльності учнівської молоді Півдня України стали документальні матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК України). Серед них найбільшу наукову вагу для дисертаційного дослідження мають документи фондів: Канцелярія Миколаївського воєнного губернатора (ф. 356); Жандармське управління м. Одеси (ф. 385); Прокурор Одеської судової палати (ф. 419); Подільське губернське жандармське управління (ф. 301); Канцелярія київського, подільського та волинського генерал-губернатора (ф. 442); Управління попечителя Київського учбового округу (ф. 707); Чернігівське губернське жандармське управління (ф. 1439).

Значна частина архівних матеріалів з досліджуваної проблеми міститься в фондах державних архівів Кіровоградської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської областей.

Автор використав документи фондів: Єлисаветградська чоловіча класична гімназія (ф. 59), Єлисаветградське земське реальне училище (ф. 60) Державного архіву Кіровоградської області (ДАКірО); Миколаївська 2-а громадська жіноча гімназія (ф. 121), Новобузька учительська семінарія (ф. 137), Канцелярія Миколаївського воєнного губернатора (ф. 230), Миколаївська міська поліція (ф. 231) Державного архіву Миколаївської області (ДАМО); Канцелярія катеринославського губернатора (ф. 11) Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО); Херсонська учительська семінарія (ф. 192) Державного архіву Херсонської області (ДАХО). У процесі роботи над темою дисертації опрацьовано і введено до наукового обігу документи 5 архівів, 15 фондів, 58 справ.

До другої групи джерел належать опубліковані законодавчі акти, статути, постанови уряду, положення, циркуляри, інструкції, правила тощо. Саме ці документи дають можливість проаналізувати урядову політику в галузі середньої освіти.

Більшість з цих нормативних актів уміщено в збірниках документів як загальних, так і спеціальних, для різних типів середніх навчальних закладів.

Статути та Положення доповнювались різноманітними документами Міністерства Народної Освіти, що деталізували правові положення в різних сферах шкільного життя. Так, важливим джерелом для вивчення правових норм, що регулювали повсякденне життя учнівства, є «Правила для учнів гімназій та прогімназій відомства Міністерства Народної Освіти» від 1874 р. Водночас правові норми згаданих вище «Правил для учнів гімназій та прогімназій Міністерства Народної Освіти» слід розглядати в контексті з «Правилами про покарання», прийнятими в 1874 р. Останні визначали заходи з покарання учнів середніх навчальних закладів у випадку недотримання вимог, що висувались шкільним керівництвом до своїх вихованців.

Основні аспекти поглядів найвищих урядовців на розвиток системи середньої освіти другої половини ХІХ ст. містять й інші документи міністерств та відомств. Так, контроль за учнівством було формалізовано у вигляді циркулярів «Про заходи з дотримання порядку та дисципліни в навчальних закладах», «Про посилення нагляду за учнями поза стінами навчального закладу», «Про заборону учням брати участь у будь-яких ушануваннях, що носять публічний характер», «Підтвердження заборони гурткових внесків та пожертвувань серед учнів» тощо. Крім того, ця нормативно-правова база доповнювалась циркулярами попечителя Одеського учбового округу, власними статутами та правилами середніх навчальних закладів.

Третю групу джерел становлять друковані звіти загальнодержавних і губернських освітніх установ, а також окремих навчальних закладів.

Наступною групою джерел є навчальні матеріали, що використовувались у середній школі протягом другої половини ХІХ ст. Аналіз змісту цих джерел дозволяє простежити не лише навчальні, але й виховні функції навчальної книги в Російській імперії, зокрема з формування вірнопідданської позиції.

Різноманітні повідомлення джерельного характеру про суспільно-політичну діяльність учнівської молоді та історію окремих середніх навчальних закладів зосереджено в місцевій періодичній пресі: «Одесская газета», «Новороссийский телеграф», «Екатеринославские губернские ведомости» тощо.

Джерельну базу дослідження становлять також мемуарні твори (спогади). Так, важливими є спогади колишніх учнів навчальних закладів Півдня України Н. І. Ширмана, істориків В. Б. Антоновича та Є. В. Тарле, активних учасників опозиційного учнівського руху та згодом дорослих революціонерів Г.Ф. Борзякова та Н.Л. Геккера та племінниці українського політичного і державного діяча В. К. Винниченка Л. Винниченко про юні роки свого дядька. Цей вид джерел дає змогу побачити особисте ставлення учня до певних подій, розкриває нез'ясовані поліцією сторінки опозиційного життя учнівства.

Отже, дослідниками була проведена значна робота з вивчення суспільно-політичних рухів учнівства. Разом з тим, як опозиційна, так і вірнопідданська суспільно-політична позиція учнівської молоді Півдня України другої половини ХІХ ст. не стали предметом спеціального історичного дослідження. Одночасно є достатня джерельна база для проведення комплексного дослідження суспільно-політичної позиції учнівської молоді Півдня України другої половини ХІХ ст.

У другому розділі «Мережа середніх навчальних закладів та правове становище учнівства Півдня України у другій половині ХІХ ст.» розкрито становлення мережі навчальних закладів середньої освіти на Півдні України та охарактеризовано правове становище учнівської молоді.

Період другої половини ХІХ ст. в історії середньої освіти регіону позначився істотними зрушеннями. Пожвавлення економічного життя регіону, збільшення населення в містах Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній викликали необхідність відкриття нових навчальних закладів, які діяли у складі відкритого в 1832 р. Одеського учбового округу. Відбувається швидке зростання кількості середніх навчальних закладів. За динамікою заснування деяких типів цих навчальних закладів Південь України посідав одне з перших місць в імперії. Заклади середньої освіти регіону надавали класичну, реальну, військову, духовну та іншу спеціальну освіту. Значно сприяла у відкритті середніх навчальних закладів громадськість, зокрема земства. Наприкінці ХІХ ст. кожне губернське місто Півдня України мало не менше одного приватного середнього навчального закладу. Швидкими темпами збільшувалася кількість й міністерських чоловічих та особливо жіночих гімназій, реальних училищ. Відбувалося це завдяки пильній увазі до регіону імперської влади, підкріпленій приватною та громадською ініціативою. Особливо бурхливий розвиток переживала Одеса, яка стала центром імпортно-експортних операцій регіону, що невдовзі позитивно позначилось і в освітній галузі. Так, кількість середніх навчальних закладів, відкритих у цьому місті, була найбільшою серед решти губернських міст Півдня України.

Правове становище учнівства другої половини ХІХ ст. регулювалося владними структурами, які перетворювали державні погляди на освіту в практичні повсякденні вимоги. Для другої половини 60-х років характерні реформаційні процеси в галузі освіти, а від початку 70-х років відбувається жорстка регламентація різних сфер шкільного та позашкільного життя. Така закономірність була характерною й для учнівства Півдня України. Відмінності були несуттєвими й стосувалися виключно місцевих особливостей у застосуванні загальнодержавних правових норм, що пов'язувалось, передусім, з особою попечителя Одеського учбового округу та директорів навчальних закладів.

Правові регулятори учнівського повсякденного життя підтримували сувору систему нагляду за моральним вихованням молоді, яка, особливо з початку 70-х років, фактично забороняла участь учнівства в суспільно-політичному житті країни та регламентувала майже кожен крок учня в школі й поза нею. Водночас, за умови виконання всіх правил поведінки учня вона передбачала систему заохочень. Так, у Правилах 1874 р. для учнів гімназій і прогімназій Міністерства Народної Освіти, а згодом і реальних училищ, існувало положення про «чергових», яке мало чітку вірнопідданську спрямованість. Такий підхід до виховного процесу визначався доцільністю розгляду середньої школи як інструменту для формування вірнопідданого громадянина й придушення опозиційних настроїв суспільства.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. в регіоні було сформовано розгалужену мережу різнопланової середньої освіти як загальноосвітньої, так і спеціальної. Правові положення, що регулювали життя учнівства Півдня України, спрямовувались на формування вірнопідданської позиції. Їх дотримання позбавляло молоду людину права на вільний духовний розвиток й унеможливлювало самостійний вибір участі в суспільно-політичному житті країни. Незадоволення учнівства таким становищем зумовлювало потенційність становлення опозиційної суспільно-політичної позиції учня.

У третьому розділі «Опозиційний рух учнівської молоді другої половини ХІХ ст.» досліджується опозиційний рух учнів середніх навчальних закладів Півдня України.

У 1860-1870-х роках опозиційний рух учнівства розвивався як організаційно, так і кількісно. Головною формою його прояву стало існування учнівських гуртків «самоосвіти». У першій половині 1870-х років вони існували серед учнівської молоді Одеси, Бердянська та деяких інших міст Півдня України. З політичним оформленням партії «Земля і воля» активізується її вплив на учнівський контингент середніх шкіл. Народницький характер мали гуртки, що утворилися в 1876-1877 рр. в Херсонській учительській семінарії, Байрамській учительській семінарії. Самоосвітня робота гуртків поступово почала набирати опозиційного характеру, який інколи межував з революційним.

У чоловічій та жіночій гімназіях м. Бердянська в 1878-1879 рр. діяло кілька самоосвітніх гуртків, груп і підгруп, де читалися різні книги, готувалися реферати, кипіли дискусії на гострі теми.

Опозиційними настроями була захоплена частина вихованців й реальних училищ. Матеріали народницької та народовольської пропаганди поширювали учні Херсонського реального училища М. Ляпідус, В. Греч, А. Клейф, Одеського реального училища В. Андреєв, Миколаївського реального училища Л. Френкель тощо, робилися спроби подати народникам матеріальну допомогу. Проте, такі прагнення тільки зрідка переростали у народницькі погляди.

Наприкінці 70-х років ХІХ ст. в гімназії м. Ананьєва діяв учнівський гурток, учасники якого, крім народницької, таємно вивчали й українську літературу. Подібний характер мала діяльність гуртка учнів Єлисаветградського земського реального училища в 1879-1880 рр., на який значний вплив мали місцеві громадівці О.І. Михалевич та І. К. Тобілевич.

Наприкінці 1883 р. під безпосереднім керівництвом діяча «Народної волі» В.І. Сухомлина сформувався «Центральний одеський учнівський народовольський гурток». Була створена «Програма гімназійної організації», яка визначала напрямки роботи гуртка, його мету. Одним з головних завдань програма ставила створення таємних гуртків у різних містах України. Гуртківці встановили контакти з опозиційно налаштованими вихованцями середніх навчальних закладів Одеси, Херсона, Миколаєва, Кишинева, Харкова, Ростова.

У квітні 1884 р. в Одесі відбувся з'їзд представників учнівських гуртків Півдня України. На ньому була схвалена програма одеського учнівського народовольського гуртка. Залишаючись на самоосвітніх позиціях, гуртківці різних міст отримували від «централістів» заборонену літературу, а деякі активно співробітничали з ними. Наприкінці 1884 р. через арешти «Центральний одеський учнівський народовольський гурток» припинив своє існування.

Крім одеського гуртка у 1880-х роках виникають організаційно потужні гуртки і в інших губернських містах Півдня України. У 1881 р. ініціаторами створення першого в Катеринославі народовольського гуртка стали місцеві учні.

У 1881-1883 рр. активно працював таємний гурток учнівської молоді в Єлисаветграді, який ставив за мету саморозвиток учнів, пропаганду революційних ідей, утворення інших гуртків. Керівники цього гуртка відмовилися від українофільської діяльності й стали на позиції «Народної волі». Щоправда, більшість його членів залишилася на самоосвітньому рівні.

Доволі чисельним став таємний гурток гімназистів Ананьєвської чоловічої гімназії Херсонської губернії, який у 1882-1884 рр. нараховував щонайменше 24 учасників. Гурток поділявся на кілька дрібних груп. Гуртківці мали власну бібліотеку із забороненої урядом літератури, збирали кошти на встановлення пам'ятників Т.Г. Шевченку та І.В. Омулевському (Федорову), читали народовольську літературу.

Як і попередній, гурток гімназистів Миколаївської гімназії, що діяв у 1882_1884 рр. мав переважно самоосвітній характер. З усіх членів гуртка гімназистів тільки його керівник Л. Кирилов сприймав народовольські ідеї, а решта займалась винятково самоосвітою. Схожою була діяльність таємного учнівського гуртка чоловічої гімназії у м. Бердянську 1886 р. та окремих гімназисток Єлисаветградської жіночої гімназії. Водночас, гурток гімназистів Одеської 3-ї гімназії (1884-1886 рр.) діяв на програмних засадах «Народної волі». Мав свою касу для придбання нелегальної літератури, вивчав її.

Новою формою опозиційного руху учнівської молоді 80-х років стало проведення вечорів для збору коштів на потреби революціонерів, зокрема у Катеринославі.

Не припинявся опозиційний рух учнівської молоді й у 1890-х роках. У роботі самоосвітніх гуртків цього періоду простежуються спроби боротьби проти свавілля шкільних чиновників, окремі українофільські тенденції (гурток гімназистів у Єлисаветграді), участь у створенні соціал-демократичних організацій (Миколаїв, Катеринослав). Більшість гуртків і груп контактувала з діячами революційного руху або користувалася нелегальною літературою, але не завжди поділяла їх радикально-анархічні ідеї, надаючи перевагу самоосвітній роботі.

Таким чином, у другій половині ХІХ ст. опозиційний рух учнівської молоді став складовою частиною суспільно-політичного життя України. Динаміка його розмаху на Півдні України свідчила про неспроможність урядовців адекватно реагувати на проблеми, що виникали в пореформеному суспільстві. Якщо у 70-х роках в регіоні діяло 10 учнівських гуртків, то у 1880-1890-х - вже 18. Народовольська течія в учнівському русі була найвпливовіша, але не наймасовіша. Переважаючою формою опозиційного руху стало залучення учнівства до «самоосвіти» та «саморозвитку», що створювало сприятливі умови для осмислення молоддю суспільно-політичних проблем. Особливість Півдня України як багатонаціонального регіону впливала на опозиційний рух молоді, додаючи до нього національні ознаки.

У четвертому розділі «Формування та прояви вірнопідданської позиції учнівства» розглядаються основні заходи владних структур з формування вірнопідданських почуттів у середовищі учнівства та їх прояви.

Наростання опозиційних виступів учнівства, загострення суспільно-політичної ситуації в країні змушували владні структури приділяти більше уваги вихованню молодого покоління. Основні виховні постулати в середній школі визначалися в «Правилах про покарання» 1874 р.: виховання дітей в дусі «дійсного» патріотизму, цілковитої вірності царю, вітчизні, своєму народу, поваги до його минулого та зберігання «заповітів» історії. Однією з найпоширеніших форм виховної роботи в гімназіях стало вшанування знаменних і трагічних подій в житті монарха й усієї царської родини. Часто вони супроводжувалися відповідями з подяками від імені імператора та імператриці. Відзначення знаменних історичних дат, як правило, проводилося виразно, урочисто та яскраво, що мало сприяти найкращому запам'ятовуванню учнями подій, що відзначались. Серед засобів релігійного виховання використовувалися пропаганда винятковості православної віри, щоденні молитви зранку, ввечері, під час обіду і вечері, відвідування церкви, виконання гімну «Боже, царя храни».

На виховання вірнопідданських почуттів в учнівської молоді спрямовувався і зміст навчальної літератури з гуманітарних дисциплін (російська та всесвітня історія, Закон Божий, російська мова і словесність). Існувало багато навчальних планів і підручників, зміст яких узгоджувався з рекомендаціями Міністерства Народної Освіти і духовної цензури. Існували списки «забороненої літератури», які не допускали в школи твори демократичного й національного спрямування. Заборонялося україномовне пояснення вчителя незрозумілих для учнів російськомовних текстів. Незважаючи на неодноразові виступи прогресивних педагогів і земців, українська учнівська книга й мова залишалися недоступними для учнівської молоді, що становило серйозну перешкоду для розвитку навчального процесу й українськості на Півдні України.

Основним предметом гуманітарного циклу вважався «Закон Божий». Виховання релігійних почуттів, християнського світогляду учнів було головною умовою формування вірнопідданського світогляду учнів. Однак у середніх навчальних закладах Півдня України він, як і в інших регіонах, відігравав більше навчальну, ніж виховну роль.

На виховання вірнопідданських почуттів і російського патріотизму спрямовувалися підручники з історії, особливо Д. І. Іловайського, які характеризувалися монархічним і національно-патріотичним спрямуванням, поєднаним з пропагуванням православ'я. Автор відмовляв українському народу в праві на власну етнічність, мову, історію, зображував його як частку російського етносу, схвалював дії Б. Хмельницького з приєднання України до Московського царства. Для виховання вірнопідданських поглядів учнівства призначалися й підручники з всесвітньої історії П. Віноградова, О. Трачевського та інших авторів.

Виховання молоді на принципах вірнопідданства, патріотизму та релігійності давало свої практичні результати. Абсолютна більшість вихованців середніх навчальних закладів уникала опозиційної діяльності, старанно навчалася, перебувала під впливом учителів. Виражаючи своє вірнопідданство, частина учнів ставала інформаторами директорів навчальних закладів і повідомляла їх про «неблаговидні» поступки своїх товаришів і вчителів. В історії Одеської 2-ї гімназії була зафіксована участь її вихованців у Кримській війні 1853-1856 рр., яка подавалася як приклад для наслідування. Окремим з таких гімназистів по закінченню навчання робилися записи про здійснені подвиги й монаршу відзнаку. Вихованці середніх навчальних закладів робили пожертви на користь нижніх чинів російської армії, що також пропагувалося як важливе патріотичне дійство. Досить поширеними були дарування середніми школами монаршим особам різних виготовлених учнями речей, ініціювання відкриття стипендії імені імператора чи інших осіб з добровільних пожертвувань. Частина учнів пропагувала серед «штундистів» та інших розкольників православне вчення, його духовні цінності.

Отже, запропоноване в першій половині ХІХ ст. міністром народної освіти С. С. Уваровим виховання громадян імперії в дусі «православ'я, самодержавства і народності» активно втілювалося в шкільний процес Півдня України.

У висновках наведені основні результати дослідження.