Участь інтелігенції у реалізації українського національного проекту в 50-70-х рр. ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

УДК 94 (477) „1850/1870”

Участь інтелігенції у реалізації українського національного проекту в 50 -70-х рр. ХІХ ст.

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Попова Наталія Олександрівна

Черкаси 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться „17”січня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий „ 15 ”грудня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.

АНОТАЦІЯ

Попова Н.О. Участь інтелігенції у реалізації українського національного проекту в 50 - 70-х рр. ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2006.

У дисертації вперше комплексно досліджено участь інтелігенції у реалізації українського національного проекту в 50 - 70-х рр. ХІХ ст. Розкрито головні завдання, цілі та методи націотворчої діяльності інтелігенції. Зокрема, простежено погляди українофілів на федералізм та самостійність як кінцеву мету реалізації українського національного проекту.

Досліджено основні теоретичні аспекти формування національної самосвідомості української спільноти. Висвітлено участь інтелігенції у формуванні національної мови, релігії, культу народного героя, історії та міфології як основних компонентів національної ідентичності.

Доведено, що культурницька діяльність української інтелігенції в третій чверті ХІХ ст. мала політичну спрямованість

Ключові слова: інтелігенція, національний проект, національна ідентичність, націотворення, федералізм, державна самостійність.

АННОТАЦИЯ

Попова Н.А. Участие интеллигенции в реализации украинского национального проекта в 50 - 70 гг. ХІХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черкасский национальный университет имени Богдана Хмельницького. - Черкассы, 2006.

В диссертации впервые комплексно исследовано участие интеллигенции в реализации украинского национального проекта в 50 - 70 гг. ХІХ в. Раскрыты основные задачи, цели и методы национально созидающей деятельности интеллигенции. Кроме того, исследованы взгляды украинофилов на федерализм и независимость как конечную цель реализации украинского национального проекта. Доказывается что особенное место в этом контексте занимала идея создания славянского союза на конфедеративной основе, который предвидел самостоятельность и равноправие для всех его членов. Такой союз, по мнению надднипрянской интеллгенции, был бы лучшей формой государственного строя для славянских народов при дальнейшем создании ими отдельных независимых государств.

Описаны также основные теоретические аспекты формирования национального самосознания украинского общества. Рассмотрено участие интеллигенции в формировании национального языка, религии, культа народного героя, истории и мифологии как основных компонентов национальной идентичности.

Утверждается, что интеллигенция в процессе реализации украинского национального проекта обосновала необходимость обьеденения украинского народа и украинских етнических земель. Через культурнические и организационные связи украинцев Востока и Запада происходило формирование понятия одного большого украинского народа, одной культуры, единственого исторического кореня и Родины. У структурах сознания происходило упрочение идеи целостности украинской жизни, ее самодостаточности, независимости от русского и польского культурного пространства.

Исходя с социально-политических условий того времени, когда открытая политическая деятельность украинской интеллигенции была невозможной, она выбрала культурнический путь действий, который был как единственно возможным так и необходимым для поднятия уровня национальной идентичности украинского народа.

Доказано, что культурническая деятельность украинской интеллигенции третьей чверти ХІХ в. имела политическую направленность, потому что доказывание интеллигенцией независимости и самобытности украинского народа, который имеет собственную територию, язык, историю, ставило под сомнение идентификационную основу, на которой держалась существующая власть, ее символы и ценности, какие она использовала для создания имперского национального проекта.

Ключевые слова: интеллигенция, национальный проект, национальная идентичность, нациообразование, федерализм, государственная самостоятельность.

ANNOTATION

Popova N.O. Intelligentsia's participation in the realization of the Ukrainian national project in 50 -70 of 19th century. - Manuscript.

Thesis submitted for a Candidate of Sciences Degree in speciality 07.00.01 - history of Ukraine. - Cherkasy B. Khmel'nyts'kyi National University. - Cherkasy, 2006.

The theses provides a complex analysis of intelligentsia's participation in the realization of the Ukrainian national project in 50 -70 of 19th century. Major tasks, goals and methods of works are revealed. The research also examines the views of the ukrainofils on federalism and independence as a final goal of Ukrainian national project. It discovers the tendencies to unification of the Naddnipryanschina intelligentsia which were realized through cultural and organizational ties of the people of Western and Eastern Ukraine. The theses investigate the general theoretical aspects of national self-consciousness formation of Ukrainian community. It considers the participation of the intelligentsia in formation of national language, religion, national hero cult, history and mythology as the basic components of the national identity. The intelligentsia is claimed to choose the only cultural way of action possible and necessary for raising the level of Ukrainian national identity in the socio-political environment of that time when the public political activity of Ukrainian intelligentsia wasn't possible.

The culture-oriented activity of Ukrainian intelligentsia of the third quarter of XIX century is proved to have a political orientation. The intelligentsia's substantiation of the singleness and originality of Ukrainian people, who have their own territory, language, history, prejudiced the identity basis of the existing imperial power, its symbols and values used for making imperial national project.

Key words: intelligentsia's, national project, national identity, nation building, federalism, independence.

національний інтелігенція український

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку української державності активізував вивчення проблем, пов'язаних із осмисленням історичного досвіду минулого. Особливого значення в цьому контексті набуває потреба докладного і всебічного вивчення значення і місця інтелігенції в історії України.

Найбільш повно роль інтелігенції виявилася в процесі модерного націотворення в ХІХ ст., оскільки вона, усвідомивши себе провідною силою суспільства, створювала й пропагувала національно-політичні ідеї та залучала до їхньої реалізації інші верстви суспільства. Саме інтелігенція в усіх країнах світу, а особливо в Центрально-Східноєвропейському регіоні, спираючись на такі етнічні чинники, як мова, література, етно-культурна традиція, відтворена у фольклорі та в історії, створювала впродовж усього ХІХ ст. концепцію існування націй і народів.

Українське модерне націотворення безпосередньо залежало від діяльності інтелігенції, яка, використовуючи націотворчий досвід своїх європейських колег, сформувала власну концепцію української нації. Особливе місце в цьому контексті відведено поколінню третьої чверті ХІХ ст., яке за умови асиміляції економічної й політичної еліти українського суспільства вимушене було перебрати на себе її функції і стати єдиною силою, яка не тільки створювала модель української нації, але й втілювати її в життя.

Актуальність дослідження підтверджується і тим, що сформовані протягом окресленого періоду громадсько-політичні погляди інтелігенції, зокрема вироблені нею методи і форми національно-визвольної боротьби, стали підґрунтям для реалізації державно-політичної ідеї на початку ХХ ст., яка є безпосередньою попередницею сучасності. Адекватне відтворення громадсько-політичних поглядів тогочасних інтелектуалів може слугувати орієнтиром у процесі формування сучасної національної свідомості.

Важливість дослідження українського націотворення третьої чверті ХІХ ст. полягає в його тісному зв'язку із націотворенням поляків, росіян, білорусів, литовців та інших європейських народів. Крім того, такий підхід дозволяє простежити особливості націотворчих процесів у всьому Центрально-Східноєвропейському регіоні.

Розгляд теми передбачає студіювання низки фундаментальних проблем загальнотеоретичного характеру, як-от: визначення місця й значення мовного, історичного, міфологічного, релігійного та ін. культурних чинників у формуванні національної свідомості; взаємозалежність стану та розвитку інфраструктури національного руху (системи масової освіти, формування мережі засобів масової інформації та комунікації тощо) та рівня національного самоусвідомлення української спільноти.

Аналіз окресленої проблематики дозволяє розглянути в історичній проекції деякі важливі аспекти вкрай суперечливих подій української дійсності третьої чверті ХІХ ст. Здійснити це неможливо без визначення особливостей етнонаціонального розвитку українців та рівня їхньої національної ідентичності. З'ясування становища національно свідомої інтелігенції в українському суспільстві дає підстави говорити про те, наскільки вона була спроможною створити та реалізувати український національний проект.

Термін „національний проект” є робочою дефініцією, що відображає погляди інтелігенції стосовно ідеального майбутнього української нації, яке передбачало соборність української спільноти та створення української самостійної держави.

Отже, дослідження ідейного спектра інтелектуальної думки третьої чверті ХІХ ст., зокрема поглядів інтелігенції щодо реалізації українського національного проекту, сприятиме глибокому осмисленню модернізації української спільноти, особливостей її самоорганізації, осягненню складних процесів самоідентифікації українців, специфіки світовідчуття інтелектуальних верств, пріоритетів їхнього світогляду, системи цінностей та сутності їхніх національно-політичних інтересів. Таким чином, обрана нами для дослідження тема має наукове та суспільно-політичне значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Питання історії Середнього Подніпров'я в контексті історії України”. Тема роботи органічно пов'язана з проблематикою Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796).

Об'єктом дослідження є націотворча діяльність інтелігенції у процесі формування та реалізації українського національного проекту в 50-70-х рр. ХІХ ст.

Предметом дослідження обрано середовище інтелігенції, у якому продукувалися ідеї, що сукупно визначали перспективи національного розвитку української спільноти. Спектр пошуку спрямовано на вивчення історії ідей, рівнів масової самосвідомості, тобто того, що кваліфікується як інтелектуальна історія. Із метою ґрунтовного аналізу передбачено дослідження не лише теоретичного спадку української інтелігенції, а і її діяльності в суспільно-політичній та культурній сферах, що мали важливий вплив на формування національної свідомості українців.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 50 - 70-х рр. ХІХ ст. Вибір нижньої межі (1857 р.) зумовлений зняттям адміністративних обмежень щодо учасників Кирило-Мефодіївського товариства та поверненням із заслання Т. Шевченка, діяльність якого суттєво впливала на тогочасне українське націотворення. Верхня межа (1876 р.) пояснюється підписанням Емського указу та подальшим посиленням заборонної, репресивної політики російського уряду щодо будь-якої, навіть культурницької діяльності української інтелігенції. Унікальність цього періоду полягає в тому, що в ньому представлені водночас усі три фази розвитку українського національного руху: академічна, культурницька, політична (періодизація М. Гроха). У цьому хронологічному відрізкові український національний рух набуває політичного спрямування, водночас реалізуючись в академічній та культурній сферах.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються тієї частини України, що входила до складу Російської імперії: Волинська, Київська, Подільська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії. Такий підхід пояснюється тією обставиною, що процес націотворення на інших українських землях (особливо в Галичині) мав свою специфіку, а отже потребує окремої уваги дослідників.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі виявленого комплексу джерел, здобутків історіографії дослідити реальну участь інтелігенції в українському націотворенні третьої чверті ХІХ ст. Пріоритетним у роботі є з'ясування умов, у яких доводилося діяти українській інтелігенції, вивчення їхнього впливу на визначення основних напрямів її діяльності у творенні та реалізації українського національного проекту. Дослідження цих положень має науковий сенс як у контексті загального процесу формування модерної української нації, так і в аспекті розвитку етнонаціональних спільнот Центрально-Східноєвропейського регіону в цілому.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

? з'ясувати стан наукового вивчення теми, рівень і повноту забезпечення джерельної бази;

? дослідити обставини національного самовизначення інтелігенції Наддніпрянської України;

? виявити головні завдання, цілі та методи діяльності інтелігенції в процесі реалізації українського національного проекту;

? простежити погляди українофілів на федералізм та самостійність як варіанти кінцевої мети реалізації українського національного проекту;

? проаналізувати соборницькі прагнення наддніпрянської інтелігенції в контексті процесу націотворення;

? з'ясувати участь інтелігенції у формуванні національної парадигми щодо мови, історії, міфології як основних компонентів національної ідентичності;

? окреслити особливості формування українською інтелігенцією культу Т. Шевченка та його впливу на підвищення рівня національного самоусвідомлення українського народу.

Наукову новизну й теоретичне значення дисертації визначають такі фактори:

* уперше на дисертаційному рівні комплексно досліджено участь інтелігенції в реалізації українського національного проекту в 50 - 70-х рр. ХІХ ст.;

* на підставі відомих та уведених до наукового обігу нових документів і матеріалів суттєво доповнено знання про українське націотворення третьої чверті ХІХ ст.;

* окреслено самостійницький та федеративний напрями реалізації українського національного проекту;

.* з'ясовано участь інтелігенції у формуванні національної парадигми щодо мови, історії, міфології як основних компонентів національної ідентичності;

* сформульовано наукову гіпотезу про те, що діяльність інтелігенції в процесі реалізації українського національного проекту в 50 - 70-х рр. ХІХ ст. мала політичну спрямованість

Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бут використані в лекційних курсах з історії України, історії української культури, етнодержавознавства. Концептуальні положення дисертації слугуватимуть ґрунтом для подальших наукових студій з історії українського націотворення, української інтелігенції, національно-політичної думки, українсько-російських та українсько-польських культурно-політичних зв'язків.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорено на засіданні кафедри історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Загальну концепцію дослідження відображено в доповідях і повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції „Тарас Шевченко у контексті національної та світової культури” (Кам'янець-Подільський, 2004), на Міжнародній науковій конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, 2005), на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Православ'я ? наука ? суспільство: проблеми взаємодії” (Черкаси, 2004), на П'ятому Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії (Черкаси, 2004), на ХІV сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Черкаси, 2004), на Всеукраїнській науковій конференції „Українська історична біографістика: забуте і невідоме” (Тернопіль, 2005).Всеукраїнській науковій конференції”Соборна Україна: історична ретроспектива” (Черкаси, 2006).

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано 9 наукових статей, 4 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4,5 друкованих аркушів.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями і проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, що містять 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 215 с., список використаних джерел та літератури нараховує 454 найменування (40 с.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовану актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію, структуру роботи.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на: 1) дорадянську (70-ті рр. ХІХ ст. - початок. ХХ ст.); 2) радянську (20 - початок 90- х рр. ХХ ст.); 3). сучасну (початок 90-х рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.); 4) українську діаспорну та зарубіжну історіографію.

Дорадянська історіографія представлена роботами І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Кістяківського, Д. Донцова, М. Міхновського, В. Старосольського, Т. Зінківського, Л. Цегельського та інших. У працях цих авторів міститься аналіз діяльності українських національних діячів та характеристика їхніх поглядів щодо реалізації українського національного проекту. Найбільше зацікавлення викликають праці М. Грушевського, у яких подано періодизацію українського національного руху XIX ст. та його найсуттєвіші ознаки. Вчений також приділив значну увагу діяльності М. Драгоманова, відзначивши демократичний конституціоналізм та федералізм як сутнісні риси драгоманівського політичного світогляду.

У радянському періоді розвитку вітчизняної історичної науки умовно можна виділити такі етапи: 1) 20-ті роки; 2) 30-ті ? перша половина 50-х років; 3) середина 50-х - початок 60-х років; 4) друга половина 60 - х ? початок 80 -х років; 5) середина 1980-х - початок 90-х рр.

Наукова література цього періоду суттєво відрізняється від дореволюційних робіт з означеної проблеми як методологічними підходами, так і принципами періодизації, структурою.

У 20-х рр. XX ст. дослідження історії українського національного руху 1850 - 1870- х рр. значно активізувалися. Цьому сприяло національно-культурне відродження, поштовх якому дала Українська національна революція та політика „коренізації”. Слід відзначити, що державно-партійні органи заохочували науковців до дослідження означеної теми, оскільки їм імпонувала антисамодержавна діяльність української інтелігенції. У цей період такі вчені, як В. Міяковський , Г. Ющенко, С. Буда та ін. приділяли значну увагу ролі громад в українському національному русі.

У 1930-х - на початку 1950-х рр. радянська історична наука зазнає докорінних змін, характер і умови праці дослідників над означеною проблематикою змінюються: історики змушені працювати в межах марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації. що призвело до започаткування догматичних підходів у вивчені суспільно-політичної історії, України. Радянська історіографія поділила українську інтелектуальну спадщину на дві частини: творчість „революціонерів-демократів” і творчість представників „буржуазного націоналізму”.

У середині 50-х - на поч. 60 - х років XX ст. дослідження ролі інтелігенції в українському національному русі 1850 - 1870-х рр. відновилося, але тогочасні політичні обставини все ж не давали можливості ученим адекватно оцінити її діяльність. Розвідки в основному присвячувалися найрепрезентатнішим діячам українського національного руху: В. Антоновичу, М. Драгоманову, С. Подолинському та ін.

У 1960 та першій половині 1980-х рр. було опубліковано ряд праць присвячених українському національному руху. У монографіях В. Лукеренко, Р. Іванової, М. Рудька, А. Волощенко, Г. Казьмирчука та інших розглядалася націотворча діяльність інтелігенції в рамках пануючих тоді ідеологічних доктрин, висвітлювалася роль М. Драгоманова в громадському і просвітницькому русі.

У середині 1980-х. рр. у Радянському Союзі починаються політичні зміни, відомі як процеси перебудови. Загострення міжнаціональних відносин, кризові явища у радянському квазіфедералізмі спонукають дослідників звертатися до сюжетів, пов'язаних із „національним питанням” у рамках Російської та Австро-Угорської імперій. Відроджується вивчення змісту та еволюції національної та політичної думки. При цьому трактування націоналістських прагнень української інтелігенції не виходило за межі „українського буржуазного націоналізму”. Його ідеологічні засади характеризували такі радянські історики, як Ю. Римаренко, О. Поліщук. Хоч викладений у їхніх працях матеріал безпосередньо не стосується нашого дослідження, лише побіжно розглядає деякі його аспекти.

Якісно новий етап у вивчені порушеної нами проблематики розпочався із проголошенням незалежності України. 1990-ті рр. характеризуються позитивними змінами у розвитку української історіографії означеної теми. Зокрема, відбувається розширенням тематичного спектру дослідження. Вітчизняні історики звертаються до вивчення окремих персоналій цього періоду. Суттєво розширюється джерельна база дослідження, з багатьох архівних матеріалів було знято гриф секретності. У цей час до означеної проблеми зверталися Н. Шип, Г. Касьянов, А. Катренко. С. Світленко, Н. Побірченко, Л. Іванова та Р. Іванченко, М. Палієнко, О. Реєнт, В. Мойсієнко та ін.

Важливий внесок у дослідження українського націотворчого процесу та участі в ньому української інтелігенції зробили зарубіжні вчені українського походження.

Серед українських зарубіжних студій, присвячених дослідженню процесу формування української нації, важливе місце належить науковим розвідкам І. Лисяка-Рудницького, Г. Грабовича, О. Пріцака та Дж. Решетара. Методологічну цінність становлять студії Р. Шпорлюка.

Цікаві дослідницькі інтерпретації конкретного українського матеріалу щодо взаємовпливів історичної науки та творення модерної нації пропонуються у наукових студіях Дж.-П. Хімки, А. Марковича, Ф. Сисина [102], О. Мотиля та ін. Хоча праці означених авторів присвячені дослідженням націотворення на західноукраїнських землях, вони містять важливі відомості і про національний рух на Наддніпрянщині.

Нові концептуально-методологічні підходи запропоновано у статтях західноєвропейських вчених А. Каппелера , Йоханеса Ремі .

Своєрідним вкладом в історіографію проблеми були публікації центрально-східноєвропейських дослідників, зокрема російських та польських науковців і публіцистів.

У працях російських науковців містяться оцінки окремих діячів українського національно руху та їхніх поглядів на питання української державності. Ці оцінки не завжди були об'єктивними, що пояснюється позицією несприйняття націотворчої діяльності української інтелігенції. Так, негативно оцінювали український національний рух А. Стороженко, С. Щеголев, М. Ульянов.

Разом із тим серед російських науковців були й ті, які з розумінням ставилися до українського націотворення. У їхніх роботах вміщено позитивні характеристики українського національного руху та його діячів. Зокрема, слід виділити праці М. Гредескула , Ф. Корша та інших.

Серед сучасних досліджень слід відзначити працю О. Міллера „Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.)”. ЇЇ автор уникнув упередженого ставлення до об'єкта своїх досліджень.

Політична кон'юнктура певною мірою позначилася і на польській історіографії. Однак варто виділити праці Л. Василевського, Б. Ганцажа, С. Козакта ін., які містять адекватні оцінки українського національного руху.

Отже, попри наявність наукових студій, присвячених висвітленню ідейно-теоретичних надбань тогочасної української інтелігенції, ряд аспектів теми потребує деталізації та глибшого обґрунтування. Так, на часі аналіз поглядів інтелігенції щодо змісту процесу українського націотворення та окреслення основних шляхів його реалізації. Історичному переосмисленню підлягає й питання про участь інтелігенції в процесі формування української національної ідентичності та визначення механізмів її впливу на набуття українською спільнотою уявлень нової якості про себе.

Таким чином, аналіз історіографічної спадщини проблеми дозволяє твердити, що участь інтелігенції у процесі реалізації українського національного проекту в третій чверті ХІХ ст. достатнього висвітлення в історичній літературі не знайшла, чим і зумовлений вибір цієї теми для дослідження.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база” проаналізовано джерельну базу дослідження, що представлена в основному писемними матеріалами які традиційно класифікують на неопубліковані (архівні) та опубліковані. Під час наукового дослідження заявленої теми автором опрацьовано документальні джерела, що зберігаються в архівосховищах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі ЦДІАУК), Центрального державного архіву України в м. Львові (далі ЦДІАУЛ), Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі (далі РДІА), Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі ІРНБУВ), Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України: Відділі Рукописів (далі - ЛНБ НАН України: ВР), Державному архіві Одеської області (далі - ДАОО), Державному архіві Миколаївської області (далі ДАМО), Державному архіві Черкаської області (далі - ДАЧО).

З матеріалів ЦДІАУК були залучені документи таких фондів: ф. 274 („Канцелярія Київського губернського жандармського управління”), ф.293 („Київський цензурний комітет МВС”), ф.442 („Канцелярія Київського, Подільського и Волинського Генерал-Губернатора”), ф.385 („Жандармське управління міста Одеси”), ф. 707 („Управління Київського учбового округу”), ф. 473 („Слідча комісія по політичним справам при Київському, Подільському і Волинському Генерал-Губернаторі”).У ЦДІАУЛ досліджувалися матеріали ф. 362 („Особистий фонд К. Студинського”), ф. 663 („Особистий фонд М. Павлика”).У РДІА. ф. 772 („Головне управління цензури МНП”), ф. 733 („Департамент народної освіти”), ф. 776 („Головне управління по справам друку”).У ІР НБУВ ф. ІІІ („Листування”). У ЛНБ НАН України: ВР. ф. 11 („Архів Барвінських”), ф. 36 („Архів Я. Головацького”), ф. 55 („Архів філії Інституту літератури імені Т. Шевченка у Львові”).

У регіональних архівах було опрацьовано такі матеріали: ДАМО. ф.230 („Управління по справам друку”), ф. 479 („Губернського жандармського управління”); ДАОО ф. 314 („Канцелярія Одеського поліцмейстера”); ДАЧО ф. 5799 („Симиренки (сімейний фонд)”), ф. Р. 5905 („Особистий фонд Б. О. Вакка”), ф. 661 („Звенигородський повітовий суд”).

Загалом автором було опрацьовано 21 фонд державних архівів України та Росії. Частина архівних документів за темою дослідження вводиться вперше.

У свою чергу архівні документи теж доцільно розмежувати на декілька груп.

Першу групу містять законодавчі документи ? іменні Височайші та Сенатські укази, Височайше затверджені положення Комітету міністрів, які складають порівняно невеликий комплекс документів. Проте ці джерела мають важливе значення, оскільки достовірно відображають характер та особливості внутрішньої політики російського уряду щодо українського національного руху. Без них важко з'ясувати перебіг формування і розвитку теоретичних засад українофілів. Водночас, слід звернути увагу й на тенденційність зазначених документів, у яких захисники російської монархії розглядали діяльність тогочасних інтелектуалів як злочинну. Важливе значення мають Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., які завдали відчутного удару по діяльності національно мислячої інтелігенції, спрямованої на формування національної ідентичності українського народу. За суворим дотриманням цих законів стежили Цензурні комітети. Так, у фондах Головного управління цензури ЦДІАУК (Ф.293), ДАМО (Ф.230), РДІА (Ф.772) містяться матеріали про заборону друкувати книги українською мовою та про посилення цензурного нагляду за періодичними виданнями.

До другої групи входить офіційна позасудова документація, що становить найбільш масову видову групу документальних джерел з історії українофільства. В архівах України та Росії збереглися різного характеру листи, які надходили із Міністерства внутрішніх справ, III відділу, Міністерства народної освіти, з інформацією про український національний рух. У ЦДІАУК у фондах канцелярії Київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф. 442) містяться доповідні записки, рапорти, листи, які надходили з різних регіонів України з інформацією про український національних рух та його діячів, та з наказами взяти її до відома або ж зібрати відповідні відомості з приводу порушеного питання. У фондах Київського губернського жандармського управління (ф. 274) та Жандармського управління міста Одеси (Ф.385) знаходяться документи, які стосуються діяльності як окремих діячів українського національного руху, зокрема О. Русова, М. Драгоманова, так і в цілому українських громад у Одесі та Києві. Про розповсюдження серед діячів одеської громади журналу „Громада”. У фондах Управління попечителя Київського навчального округу (ф. 707) ЦДІАУК, та у фонді Департаменту народної освіти (Ф.733.) РДІА містяться документи які інформують про культурно-освітню діяльність української інтелігенції та про їх вплив на свідомість українського народу.

Третю групу складають судово-слідчі матеріали, що представлені протоколами допитів і особистими письмовими свідченнями притягнутих до політичних дізнань діячів українського національного руху та близьких до них людей. У фондах Слідчої комісії з політичних справ при Київському, Подільському і Волинському Генерал-Губернаторстві ЦДІАУК (Ф. 473) та Канцелярії Одеського поліцмейстера Державного архіву Одеської області (Ф.314) містяться матеріали допитів діячів Київської та Одеської громад з метою з'ясування справжніх цілей їх діячів.

Опубліковані джерела ми поділяємо на дві групи.

Першу складають програмно-організаційні та публіцистичні документи, до яких належать програми легальних та нелегальних органів преси україноцентричного спрямування. Зокрема, таких, як „Основа”, „Громада”. До цієї групи також зараховуються заяви, записки, промови, частина з яких призначалася для друку в пресі. Тому вони після публікації набували характеру публічних виступів (публіцистичних статей) тощо. Так, для пізнання суспільно-політичних поглядів українофілів початку 1860-х рр. важливе значення має публіцистична стаття „Отзыв из Киева”, статті В. Антоновича „Что об этом думать?”, „Моя исповедь. Ответ пану Падалице” „Малорусская национальность рядом с польской”. А. Шиманова „Нам тяжелы противоречия, а еще больше может быть равнодушие к ним”.

Другу групу складають наративні джерела, які відзначаються видовою розмаїтістю і представлені творчим науковим матеріалом, епістоляріями, мемуаристикою, щоденниками, тощо.

У цілому, зазначені у цьому підрозділі джерела дозволяють дослідити та проаналізувати націотворчу діяльність інтелігенції в третій чверті ХІХ ст. зокрема, сформулювати чіткі уявлення про створення нею основних положень національного проекту та з'ясувати напрям дій у процесі його реалізації. Таким чином, представлена джерельна база є достатньою для вирішення поставлених у цьому досліджені завдань.

У підрозділі 1.3 „Теоретико-Методологічні засади дослідження” визначено, що теоретико-методологічу основу дисертаційної роботи становить антропологічно орієнтована методологія, як провідна засада дослідження та дотримано ряд методологічних принципів: системності, об'єктивності та історизму; з метою вирішення поставлених у дисертації завдань, використовувалися як загальнонаукові методи дослідження (аксеологічний, синергетичний), так і спеціальні історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, синхронний).

У цьому підрозділі також містяться теоретичні обґрунтування терміну „національний проект”(визначення див. ст. 2 автореферату).

Оскільки пропоноване словосполучення тісно пов'язане з лексемою „націотворення”, вважаємо за потрібне дати роз'яснення щодо їх використання у запропонованому дослідженні.

Застосування терміну „націотворення” у порівняні з поширенішою у науковій літературі лексемою „національне відродження” вважаємо доцільнішим та адекватнішим до теми дослідницького пошуку. Оптимальною для вивчення процесу формування національної ідентичності вважаємо концепцію „уявленої спільноти” Б. Андерсона, тому є підстави стверджувати, що тогочасній національно мислячій інтелігенції довелося не стільки відроджувати націю, скільки заново конструювати її відповідно до модерних вимог. Про доцільність використання термінів „націотворення” та „національний проект” свідчить і наявність готових моделей та зразків націй уже на ранніх етапах розвитку європейських національних рухів у ХІХ ст.„Нація у такому випадку, - як стверджує Б. Андерсон, - була від початку усвідомленим проектом, а не поступово сформованою концепцією, як це було притаманно більш раннім хвилям націоналізму” .

Зауважимо, що, викладаючи свої національні прагнення, представники української інтелігенції третьої чверті ХІХ ст. послуговувалися терміном „національне відродження”, який, з огляду на тогочасні суспільно-політичні обставини, повинен був виконувати важливу ідеологічну функцію, а саме: засвідчувати континуїтет української нації. У такий спосіб тогочасна інтелігенція намагалася позбутися ярлика „неісторичної нації” й отримати такі ж права на формування власної нації та держави як і „старі”, „історичні” нації.

Використання терміна „національне відродження”, на нашу думку, є логічним у контексті дослідження феномена домодерних націй. Якщо ж мова йде про формування модерної нації, то більш коректним є застосування термінолексем „націотворення” та „національний проект”. Як стверджує Г. Касьянов, „націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів українського „національного відродження” як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді „уявлена спільнота”, цей проект були пов'язані в єдине ціле, узгоджені з „об'єктивними” соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями” .

Ключовим для нашого наукового пошуку є поняття інтелігенція, тому вважаємо за потрібне з'ясувати його трактування у дисертації. Термін „інтелігенція” поширився у 80-х роках ХІХ ст. До цього для його позначення вживалися словосполучення „нові люди”, „критично мислячі люди”. Головним критерієм для визначення інтелігенції в ті часи була не освіта і не професійна діяльність, а особливість світосприйняття. Його основою стало психологічне, моральне, іноді політичне відчуження особистості від авторитарної держави, відданість певним „прогресивним” ідеям і системам цінностей. Українську національно свідому інтелігенцію в тогочасному суспільстві називали „українофілами”. Основу українофільської ідеології становила ідея захисту національних прав українського народу, соціальних інтересів. Працею всього життя для таких людей була культурно-освітня діяльність, що спрямовувалася на піднесення національної свідомості народу, на вироблення певних ідеологічних норм та соціального імперативу, які мали слугувати дороговказами для народних мас у процесі розбудови української нації. Характеристика інтелігенції буде неповною, якщо не вказати на такі суто морально-етичні якості, як: культура думки й поведінки, висока людська мораль, жертовність, домінування інтересів народу над своїми власними.

Другий розділ „Погляди інтелігенції щодо сутності українського національного проекту” структурно поділяється на три взаємопов'язані підрозділи, що присвячені питанням державної самостійності, ідеї слов'янської федерації та соборницьким прагненням наддніпрянської інтелігенції.

У першому підрозділі „Державна самостійність як прихована мета українського національного проекту” стверджується, що ідея української самостійності, уперше висунута на політичному рівні кирило-мефодіївцями, знайшла своє подальше втілення в прагненнях наддніпрянської інтелігенції 1850 - 70-х рр., яка, узявшись за реалізацію власного національного проекту, усвідомлювала, що найкращим захистом української модерної нації буде власна держава. Репрезентантом ідеї української державності для тогочасної української інтелігенції став Т. Шевченко. Саме під „сепаратистським” кутом зору, за свідченням М. Драгоманова, тогочасні інтелектуали сприймали твори Кобзаря, виношуючи ідею створення козацької республіки з гетьманом на чолі.

Однак після репресивних заходів російського уряду українська інтелігенція зрозуміла нереалістичність і неприйнятність прагнень, спрямованих на здобуття державної самостійності України в означений період, тому вона для них стала віддаленою перспективою, а перехідним етапом для її здобуття мала бути автономія у федеративній державі, обґрунтування якої зробив М. Драгоманов, і яка передбачала для України широкі політичні права, наближені до державної самостійності.

У підрозділі 2.2 „Ідея слов'янської федерації, як перехідний етап до державної самостійності” зазначено, що, починаючи з другої половини ХІХ ст., більшість слов'янських народів, які не мали або втратили свою державність і входили до складу багатонаціональних імперій, стали на шлях національно-визвольної боротьби. Однак такі важливі чинники, як тогочасна політична ситуація у Східній та Південній Європі і рівень розвитку національної свідомості слов'янських народів, унеможливлювали ведення самостійної політичної боротьби. Тому національно мисляча інтелігенція цих народів намагалася конструювати оптимальні проекти демократичних антиімперських слов'янських союзів і федерацій. Деякі прагнення й проекти слов'янських народів різко відрізнялися між собою, а в окремих випадках були цілком протилежними. Показовим у цьому плані є приклади російського й українського панславізмів. Проте наявність „спільних ворогів” та надії на незалежне майбутнє стали могутнім об'єднавчими факторам у процесі реалізації ідеї слов'янської федерації для українців, чехів, словаків та інших бездержавних слов'янських народів.

Для української інтелігенції третьої чверті ХІХ ст., як і для діячів Кирило-Мефодіївського товариства, ідея слов'янської федерації (конфедерації) була важливою складовою українського націотворчого процесу, оскільки, з огляду на неможливість існування України як незалежної держави, вона була найкращою перспективою для вільного розвитку української нації, а згодом і самостійної держави.

Саме культивування ідеї слов'янської федерації в середовищі української спільноти сприяло формуванню культурно-національної й політичної самоідентифікації українців як слов'янського народу, надавало необхідної ідеологічної та емоційної підтримки для національного руху та сприяло процесові адаптації до ідеї власної самостійності. Однак у кінці 1870-х рр. спостерігається відхід від ідеї слов'янської федерації, що зумовлюється „історичними претензіями” Росії та Польщі стосовно України, які унеможливлювали слов'янську солідарність і призвели до трансформації ідеї слов'янської федерації у Східноєвропейську.

У підрозділі 2.3 „Соборницькі прагнення наддніпрянської інтелігенції” доводиться, що наддніпрянська інтелігенція, спираючись на попередні досягнення суспільно-політичної думки, обґрунтувала необхідність єднання українського народу та українських етнічних земель. Для цього вона налагоджувала зв'язки з західноукраїнською інтелігенцією, що мали декілька складових: особисті зустрічі провідних діячів українського національного руху в Києві, Галичині і Буковині, їхня організаційна діяльність, листування, вироблення спільної літературної мови, видавництво часописів та літературних творів.

Третій розділ „Участь інтелігенції у процесі формування української національної ідентичності, як важливої складової українського національного проекту” структурно поділяється на чотири підрозділи, у яких досліджено процес формування української національної самосвідомості через мову, національну історію та міфологію, релігію, культ народного героя.

У підрозділі 3.1 „Мовне питання у процесі формування української національної ідентичності” стверджується, що оскільки мова вважалася однією з головних національних ознак, то першочерговим завданням української інтелігенції в процесі формування української нації було становлення української мови та літератури. Завдяки діяльності Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького та ін. було обґрунтовано історичну давність та самобутність української мови, створено перші варіанти українського літературного правопису.

Інтелігенція Наддніпрянської України доклала значних зусиль, щоб увести українську мову в усі сфери суспільного життя. Зокрема, велася робота з видавництва україномовних підручників, літературних творів, книг релігійного змісту та періодичних видань.

У цілому зусилля наддніпрянської інтелігенції зі становлення української літературної мови сприяли не тільки етнодиференціації українців від поляків та росіян, а були й потужним інтегруючим чинником внутрішнього життя української спільноти.

У підрозділі 3.2 „Національна історія і міфологія у становленні та розвитку національної самосвідомості” зазначається, що такі історики - професіонали як М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов та ін., опираючись на народницьку ідеологію створювали національну наукову історію, чільне місце в якій займало обґрунтування та доведення окремішності та самобутності українського народу. Оперуючи історичними фактами, історики стверджували, що українці, як поляки і росіяни, мають свою власну, окрему від інших народів історію із власними державно-політичними традиціями, що обґрунтовує їхнє право на самостійний розвиток.

Поряд із науковими історичними знаннями у національно-ідентифікаційному процесі використовувалися міфи про Київську Русь та козацькі часи, поширення яких сприяло етнодефиренціації української спільноти від поляків і росіян та пришвидшило процес її консолідації.

У підрозділі 3.3 „Становлення культу Т. Шевченка та його вплив на формування національної ідентичності” стверджується, що асиміляторська політика Російської імперії щодо українського народу спонукала наддніпрянську інтелігенцію створити культ народного героя - оборонителя, який би сприяв пришвидшенню процесу національного самоусвідомлення української спільноти. Такою культовою особою стає Т. Шевченко, який як сакральний символом українського народу справив значний вплив на формування національної ідентичності українців.

Зокрема, дослідивши основні механізми героїзації поета, що були відображені в надгробних промовах при перевезені його тіла та в спогадах сучасників про нього, ми можемо виділити основні аспекти формування національного самоусвідомлення української спільноти. Більшість промов було виголошено українською мовою і майже в кожній з них робився акцент на значенні Т. Шевченка для процесу розвитку української мови та літератури. Тому можна стверджувати, що відбувалося піднесення та популяризація української мови і літератури, які сприяли мовному самовизначенню українців.

Вживання політоніму „Україна” замість політоніму „Малоросія” спричинило до утвердження та поширення його в українському середовищі.

Використання національних ідентентів та ідентифікатів „Шевченко - батько, Україна - мати” та становлення культу могили як священного місця призвело до формування поняття „Батьківщина” серед українського народу та його ідентифікування себе із Україною як своєю Батьківщиною.

У підрозділі 3.4 „Роль релігії та церкви у національно - ідентифікаційному процесі” доводиться, що у процесі продукування та поширення національної ідентичності, як основи націотворення, інтелігенція звертала увагу на значення релігії, розуміючи її як визначальний чинник у світосприйнятті окремих індивідів і націй. Тому тема християнської релігії була полем постійних зацікавлень тогочасної інтелігенції, котра час від часу зверталася до неї в процесі українського націотворення в третій чверті ХІХ ст. Оскільки через дослідження історії релігії вона намагалася знайти позитивні спроби реконструкції національного буття з історичного матеріалу минулого України. Зокрема, у своїх творах вона не просто з'ясувувала що вона собою становить як конфесійне чи духовне явище, а насамперед намагалися висвітлити її консолідаційні функції. Українські інтелігенти також прагнули залучити до національного руху релігійних діячів, однак їхні зусилля в цьому напрямі були майже безрезультатними.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки та положення :

1. Аналіз стану наукового опрацювання обраної для дослідження теми, її джерельної бази засвідчив, що вона поки не стала предметом спеціального історичного дослідження, а опрацьовані документи та матеріали дозволяють вповні вирішити дослідницькі завдання, реалізувати поставлену мету.

2. Студіювання різноманітних джерел свідчить, що державницькі устремління тогочасної наддніпрянської інтелігенції базувалися на створені „вільної козацько-мужицької” держави в етнографічних кордонах українства або ж на досягненні тих автономних прав і особливого управління, що їх мала Україна в Російській державі за часів Гетьманщини. Однак, ці державницькі аспірації не були політично задекларованими, а навпаки мали латентний характер, що обумовлювалося рядом об'єктивних причин: репресивна політика російського уряду щодо націотворчої діяльності інтелігенції, відсутність у тогочасній Україні „громадянського суспільства”, яке здатне було б сприймати та реалізовувати державно-самостійницькі прагнення, вироблені інтелігенцією.

3. Національно мисляча інтелігенція, зрозумівши не реалістичність досягнення державної самостійності в означений період, взялася за культивування автономістсько-федеративної ідеї, яка мала слугувати перехідним етапом у процесі реалізації самостійницьких прагнень. Особливе місце в цьому контексті посідала ідея створення слов'янського союзу на конфедеративній основі, який передбачав самостійність та рівноправність для всіх його членів. Такий союз, на думку тогочасної наддніпрянської інтелігенції, був би найкращою формою державного устрою для слов'янських народів у подальшому створенні ними окремих незалежних держав.

4. Наддніпрянська інтелігенція у процесі реалізації українського національного проекту обґрунтувала необхідність єднання українського народу та українських етнічних земель. Вона вважала, що до єдиного духовного, культурного, наукового, а пізніше й політичного українського простору обов'язково мають бути залучені Наддніпрянщина, Галичина, Буковина та Закарпаття. Через культурні та організаційні зв'язки українців Сходу і Заходу відбувалося формування поняття єдиного великого українського народу, єдиної культури, спільного історичного кореня й Батьківщини. У структурах свідомості українців відбувалося закріплення ідеї цілісності українського життя, його самодостатності, окремішності від російського та польського культурного простору.

5. Виходячи з тогочасних суспільно-політичних умов, коли відкрита політична діяльність української інтелігенції була не можливою, вона обрала культурницький шлях дії, який був як єдино можливим, так і необхідним для підняття рівня національної ідентичності українського народу.

6. Культурницька діяльність наддніпрянської інтелігенції в третій чверті ХІХ ст. мала політичну спрямованість, оскільки доведення тогочасною інтелігенцією окремішності та самобутності українського народу, який має власну територію, мову, історію, ставило під сумнів ідентифікаційну основу, на якій трималася існуюча влада, її символи і цінності, які вона використовувала для створення імперського національного проекту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Попова Н. О. Проблеми стосовно залучення селянства до реалізації українського національного проекту: рецепція інтелігенції в третій чверті ХІХ ст. // Український селянин: Зб. наук. праць. ? Черкаси, 2004. ? Вип. 8. ? С. 101 - 104.

2. Попова Н. О. Українська інтелігенція третьої чверті ХІХ ст. про сутність та шляхи реалізації українського національного проекту // Вісник Черкаського національного університету. Серія: Історичні науки. ? Черкаси, 2005. ? Вип. 66. ? С. 63 - 66.

3. Попова Н. О. Ідея слов'янської федерації у контексті українського націотворення в третій чверті ХІХ ст. // Вісник Черкаського національного університету. Серія: Історичні науки. - Черкаси, 2005. ? Вип. 80. - С. 122 - 132.

4. Попова Н. О. Соціальний портрет української інтелігенції третьої чверті ХІХ ст. через призму біографічних досліджень (на прикладі життєвого шляху О. Русова) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2005. - Вип. 2. - С. 77 - 80.