Проблеми українського шкільництва у жіночому русі Галичини (80-ті роки ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.)

Передумови та етапи розвитку українського жіночого руху в Галичині досліджуваного періоду. Внесок жіночих товариств й окремих діячів жіночого руху Галичини у розбудову українського шкільництва краю. Шляхи використання надбань освітньої діяльності.

Рубрика История и исторические личности
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 22.10.2013
Размер файла 43,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми українського шкільництва у жіночому русі Галичини (80-ті роки ХІХ - 30-ті роки ХХ ст.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Докорінні зміни у різних сферах життя в Україні на сучасному етапі актуалізують проблеми, пов'язані з розширенням ролі та участі жінок у розбудові громадянського суспільства. Утвердження основ гендерної рівноваги, гендерної демократії як концептуальної лінії розвитку людства у ХХІ столітті знаходить своє відображення у законодавчо-правових актах і документах новітньої доби Української держави, творенні громадських і державних структур.

Україна 1991 року ратифікувала Конвенцію ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», визнала такі міжнародні документи, як Конвенції про політичні права жінок, охорону материнства, боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, їхні положення відображено в Консти-туції України, Законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жі-нок і чоловіків», які засвідчують про зобов'язання держави щодо поліп-шення соціально-правого статусу жінок, забезпечення їхньої рівності у здобутті освіти, створенні умов для професійної реалізації тощо.

Процеси українського державотворення кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст. стали підґрунтям для відродження громадського жіночого руху, його інституалізації. Засновані перші жіночі організації демократичного спрямування, зокрема, «Союз українок» (1991), «Українська християнська партія жінок» (1991), «Жіноча громада» (1992), «Всеукраїнське жіноче товариство ім. О. Теліги» (1993), зайняли активну національно-культурну позицію, спрямували зусилля українського жіноцтва на утвердження ідеалів та духовної культури українського народу, дали могутній імпульс для подальшого розгортання жіночих ініціатив. Сьогодні в Україні налічується понад 700 жіночих організацій місцевого, регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівня, діяльність яких характеризується значною плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різноманітністю намірів і завдань. Це дає змогу зробити висновок, що українське жіноцтво є активним суб'єктом побудови громадянського суспільства; його самоорганізація у формі новітнього жіночого руху є важливим чинником утвердження нового змісту соціальної ролі жінки, сприяє розв'язанню низки актуальних національно-суспільних завдань.

Водночас аналіз порушеної проблеми засвідчує, що з-поміж напрямів діяльності сучасного організованого жіночого руху ще недостатньо розглянуто питання вдосконалення національної системи освіти, навчання та виховання учнівської молоді. Спираючись на цінний історико-педагогічний досвід діяльності українського жіноцтва в означеній царині Галичини в австро-угорський і польський періоди, нам видається за доцільне його вивчення та узагальнення з метою творчого використання для потреб сьогодення.

Організований жіночий рух у Галичині наприкінці ХІХ - у 20?30-х роках ХХ ст. позитивно впливав на розв'язання завдань соціо-культурного та освітнього життя західноукраїнського регіону, спричинився до виникнення різних типів навчальних і виховних закладів, сприяв становленню інституцій суспільної опіки, розвитку меценатства в освіті тощо. Він стимулював передові педагогічні ідеї, творчі пошуки. Гуманістичною спрямованістю, демократизмом, орієнтацією на утвердження ідей української національної школи вирізняється педагогічна діяльність галицьких учителів-жінок О. Бачинської, М. Бі-лецької, І. Блажкевич, Є. Бохенської, І. Витковицької, О. Дучимінської, С. Кабаровської, Уляни Кравченко, М. Кузьмів, К. Малицької, І. Петрів, Марійки Підгірянки, С. Пашкевич, К. Попович, О. Степанів, О. Су-ховерської та ін. Розробка теоретичних засад організації української школи, їхнє втілення в навчально-виховну діяльність закладів освіти стали предметом уваги численних організаційних структур українського жіноцтва - товариств, гуртків, клубів, читалень тощо.

Закономірно, що в полі зору науковців перебувають різні аспекти діяльності жіночих організацій, визначних представниць українського жіноцтва Галичини: становлення та розгортання жіночого руху, його місце в суспільно-політичних процесах краю досліджуваної доби (М. Богачевська-Хомяк, П. Дутчак, М. Дядюк, О. Маланчук-Рибак, В. Передирій, Б. Савчука, Л. Смоляр та ін.); літературно-публіцистична, культурно-просвітницька діяльність галицьких жіночих діячок (П. Арсенич, П. Баб'як, М. Бармак, Н. Гулей, Р. Горак, В. Качкан, Н. Кирста, К. Кріль, Г. Огриза, М. Якубовська та ін.).

У контексті вивчення історико-педагогічного процесу в Галичині означеного періоду до окремих напрямків освітньо-педагогічної складової жіночого руху зверталися Г. Білавич, Р. Волянюк, О. Джус, Т. Завгородня, І. Курляк, І. Мищишин, М. Пантюк, Н. Сабат, М. Стельмахович, Б. Сту-парик, Є. Сявавко, М. Чепіль та ін. Значний інтерес у розрізі досліджуваної проблеми становлять науково-педагогічні праці З. На-гачевської, а також дисертаційне дослідження І. Стражнікової, присвячене вивченню персоналії прогресивного галицького педагога і культурного-освітнього діяча Іванни Петрів.

Однак досі відсутнє цілісне науково завершене дослідження внеску жінок Галичини у розвиток українського шкільництва кінця ХІХ-першої третини ХХ ст.

Актуальність проблеми та її недостатнє вивчення в історико-педагогічному вимірі зумовили вибір теми дисертаційного дослідження «Проблеми українського шкільництва у жіночому русі Галичини (80-ті роки ХІХ - 30-ті роки ХХ ст.)».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка при розробці тем «Дослідження історії школи, освіти, виховання і педагогічної думки в Україні» (наказ ректора №Н-492 від 20.08.1999 р.) та «Філософсько-методологічні, організаційно-методичні та історико-педагогічні аспекти підготовки педагогічних кадрів в умовах класичного університету в Україні та за кордоном» (номер державної реєстрації 0103U005953). Тему дисертаційної роботи затверджено на засіданні Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол №11/05 від 27.05.1998 р.) і погоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №6 від 14.10.1998 р.).

Мета дослідження: обґрунтувати значущість доробку про-гресивного українського жіноцтва Галичини для розвитку національного шкільництва краю 80-х років ХІХ - 30-х років ХХ ст. з метою виявлення можливостей його творчого використання в сучасних умовах.

Завдання дослідження:

- з'ясувати передумови та охарактеризувати основні етапи розвитку українського жіночого руху в Галичині досліджуваного періоду;

- довести зумовленість освітньо-педагогічної складової жіночого руху в контексті розвитку українського національного шкільництва Галичини;

- обґрунтувати практичний внесок жіночих товариств й окремих діячів жіночого руху Галичини у розбудову українського шкільництва краю;

- виокремити проблеми навчання і виховання дітей та молоді, що актуалізувалися в жіночому русі означеної доби;

- окреслити шляхи використання надбань освітньої діяльності галицького жіноцтва в умовах сьогодення.

Об'єкт дослідження - український жіночий рух Галичини кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Предмет дослідження - діяльність українського жіноцтва Галичини досліджуваного періоду в царині українського шкільництва.

Методологічною основою дослідження є загальні положення теорії наукового пізнання; теорії діалектичної взаємодії особистості з суспільством; положення про діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ і подій та необхідність їх висвітлення в конкретно-історичній обстановці; концептуальні положення про місце і роль досвіду минулого в розвитку сучасної теорії та практики; принципи історизму, системності, науковості, зв'язку теорії з практикою, соціальної зумовленості, культуровідповідності, єдності національного і загально-людського; концептуальні положення Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та нормативних документів, пов'язаних із проблемами гендеру в сучасній Україні.

У процесі роботи над темою дисертації застосовано такі методи дослідження: історичний (аналіз передумов розвитку й етапів становлення жіночого руху в краї); конкретно-пошуковий (теоретичний аналіз, синтез, систематизація матеріалів та архівних документів); теоретичного узагальнення й порівняння опрацьованих матеріалів для формулювання висновків і визначення можливостей використання прогресивних надбань жіноцтва Галичини в теорії та практиці навчання й виховання дітей і молоді.

Джерельною базою дослідження є документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (фонд №4465 - Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб); Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА) у Львові (фонд №178 - Крайова шкільна рада, фонд №179 - Кураторія Львівського шкільного округу, фонд №206 - Рідна школа (Українське Педагогічне Товариство), фонд №319 - Центральне українське товариство «Союз Українок», м. Львів; Державного архіву Львівської області (ДАЛО) - (фонд №1 - Львовское воеводское управление. Общественно-политичес-кий отдел. Подотдел по делам товариществ), відділів україніки, рідкісної книги та рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Сте-фаника НАН України (фонд №48 - архів Заклинських, фонд №161 - архів Н. Кобринської, фонд №175 - архів Марійки Підгірянки, фонд №243 - архів І. Блажкевич, фонд №254 - архів О. Дучимінської); матеріали Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, наукових бібліотек Львівського і Прикарпатського національних університетів.

Як джерела використано матеріли таких тогочасних періодичних видань: «Діло» (1890-1939), «Жінка» (1935-1939), «Жіноча доля» (1925-1939), «Життя і знання» (1927-1939), «Літературно-науковий вісник» (1898-1939), «Наша доля» (1893, 1895-1896), «Наша мета» (1919-1922), «Нова хата» (1925-1939), «Рідна школа» (1927-1939), «Руслан» (1896-1914), «Світ дитини» (1919-1939), «Учительське слово» (1912-1939), «Учитель» (1890-1925), «Шлях виховання і навчання» (1927-1939) та ін.). А також праці сучасних дослідників українського жіночого руху та його освітнього потенціалу, збірники науково-педагогічних праць, довідково-бібліографічну літературу, матеріали міжнародних та всеукраїнських конференції з жіночої тематики тощо.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1884-1939 роки. Нижня межа дослідження пов'язана зі створенням першого в Галичині українського громадського жіночого товариства «Общество руських женщин». Верхня межа дослідження збігається з припиненням діяльності жіночих організацій краю, зумовленим його входженням до складу УРСР.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що в ньому вперше здійснено комплексний аналіз внеску провідних жіночих організацій і визначних представників українського жіночого руху Галичини у розвиток національного шкільництва краю та вирішення його проблем; доповнено і поглиблено відомості про педагогічну діяльність жінок-педагогів краю досліджуваного періоду; подальшого розвитку набули положення та висновки щодо їх внеску у розробку мети, завдань і змісту навчально-виховної діяльності; введено до наукового обігу маловідомі архівні документи (ЦДІА у Львові, фонд 206, оп. 1, спр. 60, 1399, 1427, 1481, 1482, 2722, 2724; ДАЛО, фонд 1, оп. 54, спр. 507, 3037).

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження використані під час читання лекцій та проведення семінарських занять у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (довідка №406 від 7 квітня 2006 р.), Прикарпатському національному університеті імені В. Стефаника (довідка №01-08-278 від 17 квітня 2006 р.), Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова (довідка №04-10/1158 від 11 червня 2006 р.). Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть бути введені до змісту лекційних курсів «Історія педагогіки», «Педагогіка», «Гендерні студії»; спецкурсів із проблем розвитку українського шкільництва; використані під час укладання навчальних програм із дисциплін педагогічного циклу; при написанні підручників, навчальних посібників для вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, а також бути корисними студентам, магістрам і аспірантам у процесі виконання ними дипломних, магістерських і дисертаційних робіт з історико-педагогічної проблематики.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується використанням широкої джерельної бази, застосуванням комплексу взаємозумовлених методів, адекватних об'єкту, предмету, меті й завданням дослідження, впровадженням результатів дослідження у практику роботи вищих навчальних закладів України.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом їх оприлюднення на міжнародній «Освіта як фактор забезпечення стабільності сучасного суспільства» (Тернопіль, 2004); всеукраїнських «Український жіночий рух: здобутки і проблеми» (Дрогобич, 2001), «Софія Русова - визначна українська громадська діячка і педагог» (Івано-Франківськ, 2001), «Розвиток змісту освіти як історико-педагогічна проблема» (Чернівці, 2003), «Валеологічна освіта в навчальних закладах України: стан, напрямки і перспективи розвитку» (Кіровоград, 2003) науково-практичних конференціях; засіданнях наукового семінару кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 1999-2001), звітних наукових конференціях кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (Дрогобич, 2001-2006).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дослідження відображено у дев'яти публікаціях, з них п'ять опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (372 найменувань, з них 56 архівних), 7 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 235 сторінок, з них 164 - основний текст.

Основний зміст дисертації

жіночий шкільництво освітній

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт, предмет, методи; охарактеризовано джерельну базу; обґрунтовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - «Громадський жіночий рух у Галичині як суспільно-культурне явище» - узагальнено стан висвітлення досліджуваної проблеми в історико-педагогічній літературі; на підставі вивчення соціально-правового і культурно-освітнього становища жіноцтва Галичини 80-х років ХІХ - 30-х років ХХ ст. визначено головні передумови виникнення та становлення організованого жіночого руху, проаналізовано діяльність жіночих об'єднань на різних етапах його розвитку.

Узагальнення і систематизація наукового доробку з проблеми дослідження дало змогу виокремити головні етапи історіографії означеного питання: перший (довоєнний) - 1884-1914 роки, другий (міжвоєнний) - 1919-1939 роки, третій (радянський) - 1944-1991 роки, четвертий (сучасний) - з 1991 року після проголошення незалежності України до цього часу.

Виявили, що для першого етапу характерні публікації історичного, художньо-публіцистичного, етнографічного змісту, присвячені питанням ролі та місця жінки в родинному та громадському, передусім культурно-освітньому, житті (О. Боровиковський, М. Ганкевич, М. Грушевський, І. Франко та ін.), а також аналітичні праці організаторів і активних діячів жіночого руху (Н. Кобринська, М. Колцуняк, К. Малицька та ін.), у яких робилися перші спроби узагальнити досвід роботи жіноцтва, висвітлити різні форми просвітницької діяльності.

Другий етап розвитку історіографії проблеми вирізняється аналітичними статтями І. Блажкевич, О. Кисілевської, З. Мірної, М. Руд-ницької, С. Русової, які публікувалися в часописах «Жінка», «Жіноча воля», «Жіноча доля», «Наша мета» або були видані окремими працями. У них простежується намагання синтезувати власний національний досвід і здобутки міжнародного фемінізму з метою вироблення стратегії подальшого поступу українського жіночого руху.

Третій етап багатий на дослідження проблем жіночого руху представниками української діаспори - М. Богачевська-Хомяк, І. Бодна-рук, Л. Бурачинська, О. Залізняк, О. Кисілевська, І. Книш, Х. Навроцька, І. Пеленська, Л. Храплива-Щур та ін. У творчому доробку закордонних українців чільне місце посідає аналіз громадської і просвітницької діяльності представниць жіночого руху (Н. Кобринської, Уляни Кравченко, К. Малицької, Марійки Підгірянки), а також досліджується розбудова жіночих організаційних структур.

До останнього, сучасного, періоду належать фундаментальні історичні дослідження розвитку жіночого руху на західноукраїнських землях (О. Маланчук-Рибак, П. Дутчак, М. Дядюк, Б. Савчук, Л. Смоляр) та праці, в яких проаналізовано громадську, просвітницьку, педагогічну та літературну діяльність окремих представниць жіночого руху (П. Арсенич, М. Бармак, Н. Гулей, В. Качкан, Н. Кирста, Г. Огриза, З. Нагачевська, І. Стражнікова, В. Хома, М. Якубовська та ін.).

На підставі аналізу праць одного з провідних українських правників досліджуваного періоду С. Дністрянського та визначного громадсько-політичного діяча краю К. Левицького, у яких розкрито зміст цивільного законодавства Австрійської монархії (1811 і 1867), етнологічних досліджень щодо норм українського звичаєвого права, інших джерел у розділі обґрунтовано соціально-правове становище жінки, яке характеризувалося дискримінацією громадянських прав, зокрема політичних і виборчих, низьким культурно-освітнім рівнем, економічною неспроможністю, залежним становищем у родинно-сімейних стосунках.

Виявлено, що власне правова дискримінація жіноцтва, обмеженість у здобутті освіти, відсутність законодавства про охорону материнства й дитинства, недосконалість системи суспільного виховання, максимальне усунення від публічного, громадського життя і були підґрунтям для зародження українського жіночого руху в краї.

У розділі простежено вплив на ідейне та організаційне становлення жіночого руху в Галичині Івана Франка, який не тільки ініціював і спрямовував жіночий поступ, а й розробляв концептуальні засади жіночого руху, стояв біля витоків його формування. Не без його зусиль 1884 року у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) постало перше українське світське жіноче товариство «Общество руських женщин» (згодом «Товариство українських жінок»), головна мета якого полягала в поширенні освіти між «руським» жіноцтвом, піднесенні свідомості жінок-українок. Безпосереднім організатором і першим головою товариства була галицька письменниця Наталя Кобринська. З метою реалізації програмних завдань товариства її зусиллями побачили світ перші українські жіночі літературно-публіцистичні видання - альманах «Перший вінок» (спільно з Оленою Пчілкою, 1887) і три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля» (1893, 1895-1896).

Проведений аналіз організаційної діяльності українського жіноцтва, узагальнення та систематизація його здобутків дали змогу здійснити умовну періодизацію розвитку жіночого руху. Згідно з хронологічними межами дослідження ми виділили і проаналізовали три періоди: перший - з 1884 по 1914 рр., другий - з 1914 по 1921 рр., третій - з 1921 по 1939 рр.

У кожному з цих періодів велика увага приділялася питанням зміцнення організаційних і концептуальних засад жіночого руху. Якщо на початку досліджуваного періоду в Галичині діяли дві українські жіночі організації, до яких належали понад 100 жінок, то наприкінці 30-х років ХХ ст. лише один «Союз українок» об'єднував більше, ніж 50 тисяч осіб.

Результати дослідження засвідчують, що характерною особливістю розвитку жіночого руху в період 1884-1914 рр. стало зосередження організаційної і культурно-освітньої праці жінок-українок головно у великих містах краю, де діяли жіночі товариства: «Клуб русинок» (1893) і «Кружок українських дівчат» (1901) у Львові, «Жіночий кружок» (1893) у Коломиї, «Жіноче товариство» (1894) в Городенці, «Жіноча читальня» (1901) в Долині та ін. Це впливало на пробудження національної свідомості та політичної активності неширокого кола жінок-інтелегенток.

У роки Першої світової війни та в добу національно-визвольних змагань українського народу жіноцтво краю зосереджувалося здебільшого на доброчинній діяльності. Показовою в цей період є участь жінок у національно-патріотичних, зокрема військових, організаціях (наприклад, чота із 33 жінок на чолі з О. Степанів у складі військового об'єднання Українських Січових Стрільців).

Відновлення планової, конструктивної праці жіночих організацій припадає на період 1921-1939 років. Підвищення освітнього рівня своїх членів, національне освідомлення жінки-українки, актуалізація проблем рідномовного початкового й середнього шкільництва та дошкільних інституцій, просвіта жінок-селянок були провідними напрямами діяльності тогочасних жіночих товариств краю, наймасовішим серед яких став заснований 1917 року «Союз українок».

У розділі детально розглянуто регіональні особливості організаційного становлення та діяльності жіноцтва Дрогобиччини, об'єднаного в 1916 р. у «Жіночу громаду». Вона не була такою плідною, як праця жіноцтва Львова чи Станіславова, проте, маючи на меті освідомити національно українську жінку, спрямувати її на виховання своїх дітей ідейними повновартісними членами української нації, їхня праця заслуговує на увагу сучасників, оскільки є складовою загальних національно-культурних змагань першої третини ХХ ст., які становлять підґрунтя для відродження і розвитку ідей українського жіночого руху ХХІ ст., практики реформування сучасної громадської виховно-освітньої діяльності загалом.

Отже, жіноцтво Галичини кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. пройшло ідейний і практичний вишкіл у численних організаціях, серед завдань яких важливе місце посідали питання освіти і виховання, розвитку національної школи і дошкільних установ, підготовка кадрів для культурно-освітньої праці.

У другому розділі - «Практичний внесок галицького жіноцтва в розвиток українського шкільництва Галичини» - в контексті аналізу становища української школи в Галичині досліджуваного періоду і виокремлення існуючих освітньо-шкільних проблем з'ясовано зумовленість освітньо-педагогічної складової жіночого руху, розкрито зміст, методи, форми практичної діяльності українського жіноцтва у царині національного шкільництва.

На підставі аналізу освітнього законодавства (державного шкільного закону про від 14 травня 1869 р.; крайових законів про мови викладання у Галичині від 22 червня 1867 р.; про умови заснування і утримання публічних (народних) шкіл та обов'язкового відвідування їх дітьми від 6 до 12 років від 2 травня 1873 р.; про організацію навчання у виділових (неповних середніх) школах від 2 лютого 1885 р.; про двотиповість шкіл від 1895 р.; «мовний» закон від 31 липня 1924 р.; про устрій шкільництва в Польщі від 11 березня 1932 р.), офіційних статистичних документів з'ясовано, що досліджуваний період характеризувався дискримінацією українського державного шкільництва, відсутністю уваги та підтримки офіційною владою належної загальної та фахової жіночої освіти.

Як засвідчують дані дослідження, відсутність необхідної кількості навчальних закладів з рідною мовою навчання та небажання батьків навчати дітей у чужій школі призвело до збільшення кількості неграмотних. Із загальної кількості дітей шкільного віку (1204826, із них 593145 дівчат), для прикладу, у 1909/10 н. р. не відвідували школу понад 220 тис. осіб. Особливо важкі умови для розвитку української школи в Галичині склалися в міжвоєнний період, позначений узаконеною польським урядом політикою боротьби з українством в цілому. Зокрема, у 1920/21 н. р. в краї було 650000 українських дітей початкового шкільного віку (від 7 до 12 років). Із них лише 130000 навчалися в рідномовних школах, 170000 відвідували польські школи, а 350000 не навчалися взагалі.

До кінця ХІХ ст. в Галичині не існувало жодної державної виділової, середньої та професійної української дівочої школи. Створені на теренах Галичини державні учительські жіночі семінарії (Краків, Львів, Перемишль) були польськими або двомовними (утраквістичними). Низьким залишався соціально-професійний статус жінки-учительки. Домінувала тенденція до концентрації учительок на нижчих шаблях службової ієрархії учительства; саме у східній (українській) частині Галичини була зосереджена найбільша кількість учителів жіночої статі без належної кваліфікації (у 1901-1902 рр. цей показник відносно загальної кількості вчителів без кваліфікації становив 71%).

Зростання негативних тенденцій у ділянці навчання і виховання молоді, відвертий наступ на національну освіту зумовили активну протидію з боку громадськості Галичини, зокрема Українського педагогічного товариства «Рідна школа», яке виступило головним ідеологом масштабної акції щодо створення системи українського приватного шкільництва, зокрема жіночого, і залучило до участі в його розбудові прогресивну частину українського жіноцтва.

У розділі розкрито внесок провідників жіночого руху й окремих жіночих товариств в організацію та налагодження роботи короткотермінових загальноосвітніх і фахових курсів, у створення та забезпечення діяльності виділової дівочої школи імені Т. Шевченка у Львові («Клуб русинок»; О. Барвінська, М. Білецька, К. Малицька; 1898 р.); Руського інституту для дівчат у Перемишлі (з 1903 р. - ліцей, з 1917 р. - гуманітарна гімназія, відтак - класична гімназія; М. Бордун, М. Примівна та ін.); народної («Жіноча громада», 1910) та фахово-доповняючої (С. Олеськів-Федорчак та ін., 1924/25 н.р.) жіночих шкіл імені Б. Грінченка у Львові та ін. Незважаючи на труднощі в організації українського шкільництва, слабкість матеріальної та навчально-методичної бази, вже на початку ХХ ст. у Галичині було відкрито українські приватні заклади початкової та середньої освіти для дівчат, які впродовж наступних років підготували нове покоління свідомих, відданих національній ідеї молодих людей.

Аналіз навчально-виховного процесу в жіночих школах різних типів, дає підстави стверджувати, що він ґрунтувався на українознавчих засадах. Застосовуючи у педагогічній практиці різноманітний арсенал навчально-виховних засобів (рідне слово, український фольклор і художню літературу, традиції та звичаї народу), жінки-вчителі сприяли розвитку інтелектуальних, фізичних і духовних здібностей дітей і молоді, утверджували у своїх вихованок прагнення до волі, рівності в правах і обов'язках, самостійності у розв'язанні соціальних, політичних, культурних проблем свого часу.

Важливим напрямом практичної діяльності жінок, об'єднаних у громадські товариства, стала в досліджуваний період опікунчо-виховна праця. Жіночі ініціативи були спрямовані на надання різного плану допомоги соціально-незахищеним категоріям дітей шляхом відкриття та ведення бурс, сирітських захистів, вакаційних осель, дешевих кухонь.

Зроблено висновок, що зусиллями організованого жіночого руху в досліджуваний період був зроблений помітний внесок у вирішення актуальних проблем організації рідношкільної справи у Галичині.

У третьому розділі - «Актуальні питання виховання й навчання дітей і молоді в українському жіночому русі Галичини кінця ХІХ ст. - 1939 р.» - на підставі аналізу документів і матеріалів діяльності жіночих товариств, праць організаторів і активних діячок жіночого руху краю висвітлюються їхні погляди на роль сім'ї та дошкільних установ у підготовці дитини до школи, значення рідномовного навчання, фізичного та морального виховання дітей і молоді; почасти розкрито головні орієнтири у сфері розвитку українського шкільництва відроджених і новостворених жіночих організацій незалежної Української держави.

У розділі зазначається, що проблема виховання дітей у сім'ї та родині була однією з найактуальніших у педагогічній думці Галичини кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. і зумовлювалася масовою безграмотністю дорослого населення краю та низьким рівнем педагогізації батьків. Усвідомлюючи її важливість, чільні представниці прогресивного жіноцтва (О. Дучимінська, В. Жуковецька В., О. Кисілевська, Марійка Підгірянка та ін.) розробили низку методичних рекомендацій, інструктивних матеріалів батькам щодо виховання дітей у сім'ї, які вміщувалися в часописах «Жіноча доля», «Жіночий голос», «Рідна школа» та ін.

Організатори жіночого руху приділяли велику увагу справі суспільного дошкільного виховання, яку розглядали жіночу акцію. Українські приватні дошкільні інституції (постійно діючі захоронки, літні сезонні дитячі садки, півоселі) жінки-педагоги вважали центрами релігійно-національного виховання наймолодшого українського покоління, формування патріотичного духу, джерелом знань про рідну землю, її героїчну минувшину. Виважений національно-державницький підхід тогочасних представників жіночого руху до питання суспільного виховання дітей дошкільного віку залишається актуальним і в умовах сьогодення.

Як засвідчили результати дослідження, головними засобами забезпечення національного характеру виховного процесу в різних типах дошкільних інституцій були рідна мова, народні пісні, ігри, забави, український фольклор. Для Галичини з її етнорегіональними відмінностями жінки-педагоги (М. Козловська, Н. Литвиненко, Н Пендюк та ін.) рекомендували враховувати у вихованні географічні особливості, мовні діалекти та говірки, обрядову та ритуальну специфіку і символіку, що знаходило відображення у планах роботи вихователів, змістовому наповненні занять, методах і формах виховної діяльності.

Засадничими ідеями творчої спадщини визначних діячок жіночого руху досліджуваного періоду І. Блажкевич («Як ми повинні виховувати свої діти», 1932 р., «Поможіть рідношкільній дітворі», 1933 р.), О. Дучимінської («Про виховання», 1930 р.), О. Кисілевської («Виховання нації», 1935 р., «Науки дітям!», 1931 р., «Рідна мова», 1933 р.), Уляни Кравченко («Перший рік практики. Шкільний рік 1881/2»,), К. Малицької («Кілька заміток про науку української мови в дівочих школах виділових», 1912 р., «За рідне слово - рідну школу», 1921 р.) та інших є наукове обґрунтування потреби навчання дітей материнською мовою та дидактично-виховне наповнення змісту цього процесу. Аналіз статей, заміток на педагогічну тематику, публіцистичних і художніх творів представниць жіночого руху підтверджує, що серед мовних проблем, порушених ними, найголовнішими були пошанування і захист прав рідної мови, удосконалення методики її навчання дітей різного віку.

У цьому контексті акцентується увага на внеску жіноцтва у розробку навчальних програм, посібників і підручників для вивчення української мови. Вважаючи навчальну книгу важливим засобом формування повноцінної молодої людини, жінки-педагоги обстоювали такі дидактичні вимоги до підручникотворення, як врахування вікових та психологічних особливостей розвитку дітей, доступність, логічність та системність викладу навчального матеріалу, українознавчий підхід до формування їх змістової частини. З огляду на це, наприклад, «Українська читанка», укладена галицьким педагогом і громадською діячкою Марією Кузьмів, ґрунтувалася на місцевому матеріалі та містила великий заряд любові до свого народу, його вірувань і традицій, до матері і дитини. Вміщені тут біографічні дані та твори двох велетнів духу, які представляли різні частини України - Івана Франка та Тараса Шевченка, символізували ідею соборності Української держави.

У розділі аналізується навчальна програма з української мови, розроблена К. Малицькою (1922 р.). На підставі її вивчення стверджуємо, що мету навчання цього предмету автор вбачала у граматичному опануванні мови, вільному усному висловлюванні та письмовому викладі думок, розумінні літературної мови прозових і поетичних творів визначних українських письменників, пробудженні бажання до самостійного читання як чинника, здатного активно впливати на серце і розум учня, формуванні в дітей почуття поваги і любові до рідного слова. Значне місце у програмі відведено творчим завданням - написанню учнями казок, інсценізації літературних творів або уривків із них, виконанню письмових вправ, спрямованих на розвиток кмітливості та самостійності думки.

Проблеми методики навчання рідної мови в народній школі та в дошкільних закладах міжвоєнного періоду знайшли відображення і в інших працях галицьких жінок-педагогів, зокрема М. Козловської («Метода занять у дитячих садках», 1940 р.), І. Петрів («Час підготовчої праці в першій клясі», 1934 р., «Навчання граматики в 2-ій клясі», 1935 р., «Навчання правопису в 3-ій клясі народної школи», 1935 р.) тощо.

Однією з провідних ідей українського жіночого руху Галичини кінця ХІХ ? першої третини ХХ ст. і важливим напрямом практичної педагогічної діяльності жіночих організацій краю було фізичне й духовне загартування дітей і молоді як складова загального гармонійного виховання. Головними його напрямами стали популяризація гігієнічних знань серед широких верств населення; піднесення почуття відповідальності жінки-матері за власне здоров'я та здоров'я своєї сім'ї; пропаганда здорового способу життя; розвиток мережі дитячих оздоровчих позашкільних інституцій (вакаційних осель та півосель).

Матеріали дослідження підтверджують, що вищезазначена діяльність розгорталася в контексті завдань національного культурно-освітнього відродження, які вирішувала українська громадськість Галичини досліджуваного періоду. Підтвердженням цього є документи і матеріали Українського жіночого конгресу 1934 р. у Станіславові, в резолюціях якого знайшли відображення актуальні питання українського шкільництва, дошкільного виховання, фізичного і морального загартування дітей і молоді.

Аналіз та узагальнення проблем, дотичних до теми наукової роботи, уможливив низку загальних висновків.

1. Виникнення і розвиток українського жіночого руху в краї зумовлені економічними, політичними та соціокультурними потребами галицького суспільства загалом і жіноцтва зокрема. Серед головних чинників зародження жіночого руху слід виокремити такі: зростаючі вимоги до рівня грамотності й освіти жінки і неможливість їх задоволення, зважаючи на дискримінаційну освітню політику держав, у складі яких перебувала Галичина наприкінці ХІХ- у перші чотири десятиліття ХХ ст.; низький правовий статус жіноцтва, що відображався на його становищі в сім'ї та в суспільстві і позбавляв жінку права належним чином впливати на виховання своїх дітей; матеріальна неспроможність, зумовлена обмеженим доступом жінок до здобуття фаху та професійної діяльності.

У розвитку українського жіночого руху Галичини досліджуваного періоду простежуються такі взаємопов'язані етапи:

- 1884-1914 рр. - доба організаційного становлення, формування підґрунтя для практичної участі жінок у розвитку національного шкільництва, вирішення проблем рідномовної освіти в краї;

- 1914-1921 рр. - період гуманітарної громадсько-опікунчої роботи, спрямованої на підтримку жертв Першої світової війни, а також утвердження національно-культурної функції українського жіноцтва, що відобразилося в його безпосередній участі у військових діях і національно-визвольному русі доби ЗУНР і перших років антипольського повоєнного протистояння;

- 1921-1939 рр. - час активного утвердження і превалювання національно-виховних орієнтирів у діяльності галицького українського жіноцтва.

2. Передумовами розгортання активної діяльності жіночих товариств, визначних діячок жіночого руху в ділянці українського шкільництва були:

- незадовільна організація шкільного навчання українських дівчат у межах Австро-Угорської імперії, недостатня кількість народних шкіл, зокрема виділових дівочих;

- нижчий, порівняно з чоловічими, рівень навчально-виховного процесу в діючих державних жіночих початкових школах і їхня переважно антинародна спрямованість;

- офіційне обмеження середньої та вищої освіти жінки;

- відсутність українських закладів для фахової освіти жіночої молоді;

- антиукраїнський характер дошкільної та позашкільної освіти в краї.

3. Вищезазначене виявилося підґрунтям для формування головних напрямів педагогічної діяльності жінок-українок, яка стосувалася передусім їхньої участі у розвитку мережі українських приватних жіночих початкових шкіл, позашкільних і дошкільних виховних інституцій.

Серед найважливіших ініціатив і результатів організаційної діяльності українського жіноцтва розглядаємо заснування й функціонування виділової дівочої школи імені Т. Шевченка (1898-1939), початкової та фахово-доповняючої шкіл імені Б. Грінченка (1910-1939; 1922-1939) у Львові; бурс-інтернатів для дівчат-школярок у Львові, Станіславові, Тернополі; сиротинців (Стрий, Дрогобич), вакаційних осель, дитячих дошкільних закладів приватного характеру в містах і селах краю.

Участь жінок-українок в утвердженні системи національного шкільництва краю є підтвердженням еволюційних процесів у жіночому русі, який пройшов шлях від окремих просвітницьких заходів серед своїх членів до активної систематичної педагогічно-просвітницької роботи в широких масах населення.

Велику увагу жінки-педагоги (М. Білецька, К. Малицька, С. Оле-ськів-Федорчак, О. Прокеш та ін.) приділяли утвердженню національного змісту навчально-виховного процесу в закладах освіти, що виявилося в розробці, вдосконаленні навчальних програм і планів, підготовці підручників, методичних посібників і рекомендацій для вчителів і учнів початкових шкіл, вихователів позашкільних і дошкільних закладів.

4. В українському жіночому русі Галичини досліджуваного періоду знайшли відображення актуальні освітньо-шкільні проблеми, що перебували в полі зору всієї галицької національно-свідомої громадськості. Літературно-педагогічний доробок діячів жіночого руху, документи і матеріали діяльності жіночих товариств переконують у тому, що увагу жінок привертали передусім питання сімейного виховання, створення належного морально-психологічного клімату в процесі підготовки дитини до школи, педагогізації батьків, піднесення ролі материнського впливу на формування особистості дитини, фізичного загартування молоді, гігієнічного виховання матері й дитини, пропаганди здорового способу життя; формування духовно-морального обличчя молодої людини на засадах релігійного світогляду, плекання загальнолюдських чеснот; рідномовного виховання й навчання дітей у дошкільних закладах і школах.

5. В умовах розбудови громадянського суспільства, реформування української системи освіти і виховання є актуальними такі напрями освітньо-виховної діяльності галицького українського жіноцтва досліджуваного періоду: громадські ініціативи щодо заснування та наповнення національним змістом навчально-виховного приватних закладів освіти; видання науково-методичної та просвітницької літератури для потреб національного виховання учнівської молоді; організація національно-патріотичного вишколу молоді (пропагування ідеї пластового руху, святкування Шевченківських роковин, Дня Матері та ін.), розробка програм оздоровлення та гігієнічного виховання матері й дитини і підготовки майбутніх матерів до догляду за дітьми; педагогізація батьків; здійснення опікунчо-виховної роботи серед дітей-сиріт тощо.

Виконанене дослідження не вичерпує всіх аспектів розглянутої проблеми. Подальшого вивчення потребує освітня діяльність жінок-українок у сфері позашкільної освіти, більш глибокий аналіз теоретичного доробку організаторів жіночого руху у сфері освіти жінки, навчання та виховання дітей і молоді, а також внеску у розвиток українського шкільництва окремих жінок-педагогів (К. Малицької, Марійки Підгірянки, Уляни Кравченко та ін.)

Основні положення дисертаційного дослідження викладено у таких публікаціях

1. Івах С. Педагогічні погляди і громадська діяльність Константини Малицької // Людинознавчі студії: Зб. наук. пр. ДДПУ. - Дрогобич: Вимір, 2001. - Вип. 3 - С. 236-246.

2. Івах С. Зародження й основні етапи розвитку жіночого руху в Галичині // Людинознавчі студії: Зб. наук. пр. ДДПУ. - Дрогобич: НВЦ «Каменяр», 2002. - Вип. 5. - С. 211-220.

3. Івах С. Софія Русова про роль жіноцтва у культурно-освітньому процесі України // Вісник Прикарпат. ун-ту. Педагогіка. - 2002. - Вип. 7. - С. 197-200.

4. Івах С. Проблема рідної мови у діяльності жінок Галичини міжвоєнного періоду // Наук. вісник Чернівец. ун-ту. Педагогіка та психологія. - 2003. - Вип. 176. - С. 44 -49.

5. Івах С. Громадсько-просвітницька діяльність Дрогобицького товариства «Жіноча громада» // Молодь і ринок. - 2006. - №4. - С. 84-86.

6. Івах С. Гуманізація навчально-виховного процесу у педагогічній спадщині Уляни Кравченко // Школа за мир, за взаєморозуміння і взаємо-розвиток: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. - Рівне: РЕГІ, 1996. - С. 65-66.

7. Івах С. Наталія Кобринська - «Апостолка і піонерка жіночого руху» // Український жіночий рух: здобутки і проблеми: Зб. наук. пр. за матеріалами першої Всеукр. наук.-практ. конф. 19-20 жовт. 2001 р. - Дрогобич: Коло, 2002. - С. 121-124.

8. Питання збереження і зміцнення здоров'я в громадсько-педагогічній думці Галичини 1920-х - 1930-х рр. // Валеологічна освіта в навчальних закладах України: стан, напрямки і перспективи розвитку: Зб. наук. пр. Кіровоград. держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка. - Кіровоград, 2003. - С. 178-183.

9. Івах С. Кооперативне виховання галицької молоді як першооснова економічних знань у сучасній школі // Матеріали міжн. наук.-теор. конф. «Освіта як фактор забезпечення стабільності сучасного суспільства» м. Тернопіль 26.03.2004 р. - Тернопіль, 2004. - С. 87-88.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.