Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД НАРОДНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1648-1654 рр.

1. Антикріпосницький і національно-визвольний характер народної війни.

2. Суспільний лад України у період народно-визвольної війни.

3. Державний устрій України періоду народно-визвольної війни.

4. Характеристика права України періоду народно-визвольної війни.

5. Входження України до складу Росії та його політико-правові наслідки.

1. Антикріпосницький і національно-визвольний характер народної війни

З початку народно-визвольної війни проти Речі Посполитої навесні 1648 р. розпочався період відродження Української держави. Передували воєнним подіям 1648-1654 рр. виступи окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Першими піднялись козаки-“виписчики”, яких у 1591-1593 рр. очолив К.Косинський, а у 1594-1596 рр. - С.Наливайко. Найвизначнішим було селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. під проводом Я.Острянина (Остряниці), яке було жорстоко придушене, а багато його учасників страчені, та прийнято “Ординацію війська Запорізького реєстрового” 1638 р., за якою козацький реєстр було скорочено до 6 тис.чол., ліквідовано виборність гетьмана і вищої старшини, які надалі мали призначатись, і старшинами було призначено польських шляхтичів, діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалась польськими комісарами.

Тож напередодні війни загострились соціально-економічні, політичні і національно-релігійні суперечності. Війна українського народу за рушійними силами і суттю була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю - національно-визвольною. Повстання у Середньому Подніпров`ї розпочалось під час збирання феодальних повинностей у населення, реєстрове козацтво підтримало повстанців і, невдоволене порядками, введеними у Запорізькій Січі “Ординацією війська Запорізького реєстрового”, та домагаючись відновлення усіх своїх прав і вольностей, перейшло на бік керівника визвольного руху Зіновія-Богдана Хмельницького*, вихідця із сім`ї українського православного дрібного шляхтича, високоосвіченого та обдарованого полководницькими і дипломатичними здібностями. Невдовзі повстання охопило всю Україну - Лівобережжя, Подніпров`я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки землевласників незалежно від їх національної приналежності і вірування, виганяли місцеву владу, знищуючи притому документи, які засвідчували кріпосницький стан чи економічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе козаками і відмовлялись виконувати феодальні повинності. Селянство стало великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.

Особливо антифеодальний характер війни проявився після укладення Зборівського договору 1649 р., який передбачав утворення у межах Речі Посполитої автономної території з Київського, Брацлавського (Полтавщина, частина Поділля і Волинь) і Чернігівського воєводств; ця територія перебувала під владою козацького гетьмана, мала власне військо, урядові повноваження на ній надавались лише православним шляхтичам, на ній не могло розміщуватись коронне військо та проживати жиди і єзуїти, а Київський митрополит отримував місце у польському Сенаті, а також проголошувалась загальна амністія і спеціальна амністія для шляхтичів-учасників козацького повстання. Поза тим, за договором над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гніту - чисельність козацького реєстру обмежувалась до 40 тис.чол. (та фактично їх було у кілька раз більше) і воно мало проживати лише на території 3 воєводств, а селяни, які не потрапили до козацького реєстру, знову переходили у підданство до своїх власників, яким мусіли відбувати панщину; вигнана з українських земель королівська адміністрація поверталась на колишні місця і польським панам передавались їхні маєтки в Україні. Тому повстанці покидали військо,

полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали полки, очолені вихідцями із селянства, які не підписались під договором. Селяни Подніпров`я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали, і Б.Хмельницькому загрожувала “Чорна Рада” за укладення Зборівського договору, тож він був змушений наказати старшинській адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру; і лише небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана до терпимості до селянських виступів.

Попри селянство, у визвольній війні брали участь козацтво, міське населення і козацька старшина, щоправда, переслідуючи різну мету, - селянство намагалось послабити або й скасувати феодально-кріпосницький гніт, рядове козацтво і міська біднота виступали проти посилення соціально-економічного гніту та загрози їх закабалення і закріпачення, українські шляхтичі і православне духовенство, які приєднались до повстанців, домагались відновлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв, козацька старшина намагалась використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встановлення власного повного економічно-політичного панування над підлеглими. Тож у ході війни траплялись соціальні конфлікти, які іноді переростали у збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації та вимушених поступок польській короні Б.Хмельницького. Одне із найзначніших заворушень відбулось у лютому 1650 р. на Запоріжжі - повстанці навіть обрали нового гетьмана України Худолія, та цей виступ невдовзі було придушено, а Худолія страчено.

Поза тим, у ході війни соціальні верстви об`єднались проти єдиного ворога - іноземних поневолювачів - з метою створити власну православну національну державу, і визвольний рух переріс у загальнонародний, у якому брали участь представники 23 народностей, проживаючих в Україні, і навіть антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого рушіння проти України. Селяни становили не лише основу військової сили, а й були єдиними годувальниками українського суспільства у роки війни. На українських міщан покладалось матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно обгрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу проти католицької Польщі. Запорізьке і реєстрове козацтво та українська шляхта були ядром і передовою бойовою частиною українського війська. Запорізька Січ упродовж війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, водночас залишаючись передовою заставою у боротьбі із ворожими зазіханнями кримських феодалів. У 1652 р. внаслідок воєнних дій Січ було перенесено на зручніше місце, де вона проіснувала до 1709 р. як Чортомлицька Січ.

2. Суспільний лад України у період народно-визвольної війни

національний визвольний народний україна

У ході війни відбулись значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соцільних груп. На звільненій території було ліквідовано магнатське землеволодіння - землі польських магнатів і шляхти переходили до загальновійськової власності, передавались козацькій старшині на умовах служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за надані повстанцям послуги. Деяку частину земель захопили селяни, користуючись звичаєм займанщини. Тож фактично було ліквідовано феодально-кріпосницький гніт, але збереглось “ісстаринне” землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Верхівка козацької старшини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніх соціальних порядків - гетьман і уряд видавали нормативні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою “ведлуг звичаю давнього”, притому гетьманська влада вимагала від підвладних “звичного послушенства”.

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалась внаслідок гетьманських пожалувань “у вічність” за службу, а також “за послуги”. “Ісстаринні” землі і передані “у вічність” перебували у повній власності - ними можна було розпоряджатись на власний розсуд: продавати, міняти, віддавати у заклад тощо. Поза тим, поширилось умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти - загальновійськові землі передавались старшинам “на ранг” на умовах служби. Власники цих земельних наділів намагались зберегти їх для своїх спадкоємців, перетворивши рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель визначався гетьманськими універсалами спершу “до ласки військової”, потім - доки “військо побажає залишити”, а наприкінці війни - “на утримання власного господарства за вислугу”, притому вказувалось, що землі передаються у “спокійне”, “повне”, “безушкодне” володіння, при якому володілець міг цю землю “у будь-який дохід перетворити”.

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах надавало їй вище над іншими станами становище. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вона закріпила за собою низку прав і привілеїв - звільнялась від податкового тягару, від “мостового” - грошових зборів на утримання доріг, не залучалась до “стації” на утримання війська, не вносила податків на будинковолодіння, користувалась пільгами при укладенні орендних договорів на промисли тощо.

За соціально-економічним і правовим становищем наближеною до козацької старшини була українська шляхта. Правове становище шляхтичів визначалось попередніми правами та актами гетьманської влади, які відновлювали, зміцнювали і розширювали їхні права і привілеї. Шляхта зберігала попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. Від підвладного населення шляхта вимагала виконання попередніх повинностей.

У ході війни було повністю відновлено права православної церкви - гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства, яке перебувало на рівному становищі з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатись великим землевласником, зокрема домоглась повернення їй усіх землеволодінь, раніше захоплених польською шляхтою і католицькою церквою; виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також здійснювала вотчинний суд над людьми, проживаючими на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і не обкладалось податком, а селяни церковних земель несли йому “звичне послушенство” - за давніми правилами і звичаями, і їм заборонялось переходити у козаки. За майновим і соціальним становищем духовенство було неоднорідне - верхівку становили митрополит, єпископи, ігумени монастирів, а до низового духовенства належали сільські священики і ченці, які часто внаслідок залежності від вищого духовенства переходили у козацтво.

До залежного населення належали селянство, міська і козацька біднота. Кріпосне селянство, яке стало головною рушійною силою війни, внаслідок якої було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння, фактично було визнане вільним - отримало, як і селяни, проживаючі на землях української шляхти і духовенства, право вільного переходу у козацтво (крім монастирських селян). Залежні від українських феодалів селяни залучались до панщини 1-2 дні на тиждень; якщо її розмір не визначався гетьманським універсалом, феодали встановлювали його самостійно. Поза тим, селяни виконували основну повинність у вигляді стації - грошових і натуральних платежів на утримання війська, у т.ч. обов`язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії і її охорони, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо. Селяни також сплачували щорічний “подимний податок”, розмір якого залежав від наявності будинку, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювались повинності у вигляді плати “мостового” - грошей на утримання доріг, “покотельщизни” - мита за виготовлення винних виробів, “пчолиного” - грошей на утримання вуликів та ін. За правовим статусом селянство поділялось на 2 категорії: 1. селяни, які проживали на землях української шляхти і церкви, що продовжували залишатись феодально залежними; 2. селяни, які проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литовської шляхти, за якими визнавалось право вільного переходу.

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем було неоднорідне - його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу - ремісники, дрібні торговці і декласовані елементи, тобто міська біднота. Серед міщан вирізнялись представники міського управління - війти, бурмістри, радники і лавники, які за становищем прирівнювались до козацької старшини і шляхти. У містах проживало також населення, яке займалось сільським господарством і дрібною торгівлею, а також дрібні орендарі міських земель, ті, хто займались ремеслом, та ін. Усі міщани визнавались вільними - мали право переходу у козацтво, право займатись ремеслами, промислами і торгівлею. На міщанство поширювалась уся система повинностей - сплачувало подимний податок, мостові гроші, ярмаркові збори, забезпечувало військові постої, за свій рахунок утримувало міську адміністрацію і забузпечувало охорону міста.

Чільне місце в українському суспільстві посідало козацтво, головним обов`язком якого була військова служба. Воно поділялось на старшину і рядових; усе козацтво визнавалось вільним - могло безперешкодно переходити в інший стан, змінювати місце проживання, користуватись землею, звільнялось від загальних податків і повинностей, мало особливе право - участі у виборах козацької старшини, а також привілеї, зокрема право захисту у своїх судах - курінних, сотенних, полкових чи Генеральному суді. Найпривілейованішими з-поміж козацтва були реєстрові козаки, за якими визнавалось право власності на землю.

У цілому Б.Хмельницькому вдалось налагодити політику соціального компромісу - він визнавав соціально-економічні вимоги селян та водночас захищав інтереси козацької старшини і шляхти.

3. Державний устрій України періоду народно-визвольної війни

Відроджена Українська держава визріла у надрах Запорізької Січі, що проводила самостійну політику, налагоджуючи зв`язки з різними державами. З перших днів війни фактична влада перейшла до Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і розпочав організацію держави; уся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запорізької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система - усі податки і данини, що раніше надходили і належали польській владі, переходили до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був складений реєстр війська.

У ході війни передусім була ліквідована польська адміністрація в Україні, що викликало необхідність негайного створення власної національної державності, організаторами якої стали козацька старшина і українська шляхта. Вже у травні 1648 р. у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі, а на початку лютого 1649 р. на переговорах у Переяславі Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну Українську державу, сформулювавши програмні заяви.

З початку формування національної держави ознаками прояву державної влади в Україні були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи; населення вільної України визнавало нову владу. При формуванні української державності за умов бойових дій використовувався досвід військово-адміністративної влади у формі військової полково-сотенної організації визволеної території України, створений у Запорізькій Січі, що зумовлювалось потребою в екстремальних умовах максимально об`єднати і мобілізувати на боротьбу усі сили народу. Саме ця організація стала не лише загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні, їй не підпорядковувалась лише церква, а Запорізька Січ зберігала здавна встановлену форму правління. Створення Української національної держави вперше отримало правове оформлення і закріплення у Зборівському, а потім Білоцерківському договорах, укладених Б.Хмельницьким з Річчю Посполитої, за якими Україна визнавалась її автономною частиною. Щоправда, Білоцерківський договір 1651 р., який підтверджував права православної віри і знову проголошував амністію усім учасникам повстання, поза тим ще більш погіршував Зборівські умови - кількість реєстрових козаків скорочувалась до 20 тис.чол., козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство, а Брацлавське і Чернігівське повертались під королівську адміністрацію, та гетьман повинен був розірвати союз із татарами і взагалі не мати закордонних зносин. Ці обмеження викликали обурення українського люду, який наполегливо виступив за продовження визвольної війни до повної перемоги, тож Україна фактично розірвала цей договір (який, попри те, не був затверджений польським Сеймом внаслідок накладення вето одним литовським шляхтичем) і продовжила боротьбу до здобуття повної незалежності від Польщі, чому посприяла блискавична перемога під Батогом на Поділлі у червні 1652 р.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалась з 3 урядів: генерального, полкових і сотенних, які військово поділялись на курені, в які входило по 20-30 козаків. Формально вищим органом влади вважалась Військова або Генеральна, або Чорна Рада, яка не була постійно діючим органом і скликалась для розв`язання найважливіших справ, ведення війни, обрання Генерального уряду; поступово її замінила старшинська рада, в яку входили здебільшого генеральні старшини і полковники. Реально вища влада належала Генеральному уряду, повноваження якого поширювались на усю територію вільної України; до нього входили гетьман, що очолював уряд, і його найближчі помічники, які утворювали Раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був главою України, її правителем, мав титул “ясновельможний”. Він обирався Військовою Радою за участю представників від усього народу та наділявся широкими державновладними повноваженнями у політичній, військовій, фінансовій і судовій сфері, видавав загальнообов`язкові для усіх нормативні акти - універсали (з лат. universalis - загальний), скликав Ради військової і генеральної старшини, виступав вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем, а також роздавав землі, збирав податки; жалування він не отримував, а мав дохід з маєтків. Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спершу його у січні 1648 р. було обрано гетьманом Війська Запорізького - головнокомандувачем повсталих запорізьких і реєстрових козаків. Після перемоги Запорізького війська під Корсунем у 1649 р. звідти втекли обоє коронних гетьманів, і українське військо вмовило Б.Хмельницького прийняти владу над усією визволеною Україною, і він отримав клейноди коронних гетьманів-втікачів - їхні булави і бунчуки і оголосив себе главою звільненої України. Його як главу України визнавав і польський король - 19 лютого 1649 р. на Раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Хмельницькому разом з привілеєм на вольності гетьманську булаву і бунчук, червону хоругву з білим лебедем та коштовні подарунки, надійшли подарунки і від московського царя та привітальне послання від керівника англійської революції Олівера Кромвеля.

Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які, як і в Запорізькій Січі, очолювали окремі галузі управління - генеральні обозний, осавул і хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил і їх матеріальне забезпечення, притому генеральний обозний, який завідував усією артилерією (військовою, городовою, кріпосною) і обозами, вважався першою посадовою особою після гетьмана. Між іншими генеральними старшинами обов`язки розподілялись, як і в Запорізькій Січі, - генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади і військових з`єднань та виконував окремі доручення гетьмана; генеральний писар керував зовнішніми відносинами і очолював генеральну канцелярію; генеральний суддя (спершу 1, а згодом 2 - по черзі) очолював вищий судовий орган - Генеральний суд - апеляційну інстанцію для полкових і сотенних судів; генеральний підскарбій відав справами казни - завідував генеральною скарбницею і скарбовою канцелярією; генеральний гарматний отаман був начальником усіх пушкарів. Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим і судовим органом Української держави.

На місцях управляли полкові і сотенні уряди. До полкового уряду входили полковник, який обирався усім полком і відав усіма полковими справами - військовими, земськими, судовими і внутрішніми, та полкова рада, яка обирала полкову і сотенну старшину; полкова рада спершу мала значні владні повноваження - могла припиняти сваволю полковника і навіть усувати його; до полкової старшини належали полкові обозний, суддя, писар, хорунжий, осавул, канцелярист. До сотенного уряду входили сотник, що завідував усіма справами сотні, і його помічники. У великих привілейованих містах управління здійснювали магістрати, у малих привілейованих містах - отамани разом з виборними представниками від міського населення, у звичайних містах - виборні городові (міські старшини), у селах - сільські отамани.

Україна мала власне постійне реєстрове військо, чисельність якого змінювалась - за Зборівським договором 1649 р. встановлювався реєстр козаків у 40 тис., за Білоцерківським 1651 р. - у 20 тис., а загалом у роки війни армія сягала 300 тис.чол., причому у січні 1648 р. Б.Хмельницький перемістився у Січ із загоном у 300 чол., розпочав воєнні дії у квітні 1648 р. з військом у 5 тис. чол., а під Жванцем у 1653 р. стояло вже 350-тисячне військо. Улітку 1648 р. Хмельницький прийняв “Статут про устрій Війська Запорізького”, що закріплював організацію і встановлював сувору дисципліну (так, за непослух гетьману шанованого полковника Максима Кривоноса прикували до гармати) війська.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під влади Польщі, кордон з якою передбачалось прокласти по Віслі. Наприкінці війни територія Української держави охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя і значну частину степу на півдні; вона сягала на заході до р.Случ, на сході - до російського кордону, на півночі - до басейну р.Прип`ять, на півдні - до степової смуги; площа України, яку Хмельницький називав по-давньому - Руська земля чи Русь, становила близько 200 тис. км2. Звільнені території колишніх польських воєводств поділялись на полки і сотні; полковий поділ виник у 20-ті рр. 17 ст. як територія дислокації козацького реєстрового полку, населення якої було зобов`язане утримувати цей полк за власний кошт; та з літа 1648 р.полки і сотні вже вважались територіальними одиницями і охоплювали не лише козаків, а й усе проживаюче на них населення, на яке поширювалась влада полкових і сотенних урядів. За Зборівським договором звільнена територія Наддніпрянської України охоплювала 3 воєводства: Київське, Брацлавське і Чернігівське, які поділялись на 16 полків (на Правобережжі - Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (пізніше - Вінницький) і Київський, на Лівобережжі - Переяславський, Кропив`янський, Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський і Чернігівський) і 272 сотні, а у 1650 р. було вже 20 полків (додатково на Правобережжі - Подільський (Могилевський), Корсунський і Паволоцький, а на Лівобережжі замість Кропив`янського - Стародубський і Гадяцький), у яких проживало 1,4-1,6 млн.населення. Запорізька Січ становила окрему адміністративно-територіальну одиницю. Така полково-сотенна ознака державності була властива лише Україні і проіснувала до ліквідації залишків української державності у 1783 р.

Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова система; податки у військову скарбницю сплачувало усе населення, крім реєстрових козаків; встановлювались також податки на чужоземні товари. В Україні створювалась власна грошова система - у листопаді 1649 р. за розпорядженням Б.Хмельницького була здійснена спроба карбування монети, на одному боці якої був меч, а на другому - ім`я “Богдан”.

На час народно-визвольної війни в Україні існувало кілька концепцій національно-державного устрою. Козацтво, що було провідним у війні, обрало концепцію “козацького панства”, козацької держави, яка грунтувалась на ідеях козацької соборності. До втілення цієї концепції у життя вагомо спричинився гетьман реєстровців П.Сагайдачний, якому за участь козаків у поході Польщі проти Росії у 1618 р. король Владислав пожалував титул гетьмана України і зробив його управителем Київського воєводства. За Сагайдачного Річ Посполита уперше уклала з козацтвом як державним суб`єктом договори: у 1617 р. - Вільшанський, у 1619 р. - Ростовицький. У 1622 р. Сагайдачний вимагав у польського уряду офіційного підтвердження влади козацьких гетьманів в Україні і скасування усіх дискримінаційних розпоряджень щодо козацтва, та Польща не дотримала обіцянок. У 1625 р. вже по смерті Сагайдачного козаки вдруге звернулись до Польщі з вимогами звільнити Київське воєводство від постою жовнірів і скасувати Брестську унію.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями давньої українсько-руської державності. Особливості української державності виявились, зокрема, у виборності органів публічної влади і їх фактичній підзвітності виборцям та значній ролі колегіальних органів (рад різних рівнів), що дозволяє стверджувати, що в українській державності було закладено основи республіканської форми правління; про що свідчить й те, що Б.Хмельницький публічно засуджував монархічні інститути, попри те, претендуючи на сильну владу з метою протистояти політичним супротивникам в Україні і за її межами. Тож Українська держава у період народно-визвольної війни мала форму аристократичного республіканського правління, так як реальна влада зосереджувалась у козацької старшини і шляхти. Сучасники війни називали існуючу в Україні політичну організацію Українською козацькою державою, а власне, Військом Запорізьким або Хмельниччиною, а більшість вчених - Гетьманщиною, і навіть польський король Ян-Казимир офіційно визнав, що в Україні існує єдина влада гетьмана, який діє як правитель, глава держави, разом з військом Запорізьким.

Україна визнавалась іноземними державами рівноправним суб`єктом міжнародних відносин, і підтримувала постійні дипломатичні відносини із сусідніми Валахією, Молдовою, Угорщиною, Трансільванією, Кримом, Туреччиною (за договором 1649 р. турецького султана з “Військом запорізьким і народом руським” Туреччина зобов`язувалась надавати Україні військову допомогу, а українським купцям право вільно плавати по Чорному морю і безмитно торгувати у турецьких володіннях, а Україна - забороняти запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію), а також Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

4. Характеристика права України періоду народно-визвольної війни

Джерела права. У роки народно-визвольної війни почала створюватись національна правова система. Зміни у суспільно-політичному житті і соціально-економічних умовах у період війни відобразились у джерелах і окремих галузях феодального права України. Зберігали чинність більшість попередніх джерел права, крім тих, які утверджували панування магнатів, польської шляхти і католицької церкви у Речі Посполитій, - “Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорізького” 1638 р., сеймові і королівські конституції тощо. Продовжував діяти Литовський Статут 1588 р., з якого було вилучено розділи і артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів; магістрати керувались також нормами магдебурзького права, зокрема “Порядком прав цивільних”, та іншими джерелами права. Без суттєвих змін залишились джерела церковного права.

Важливого значення набули правові звичаї, які регулювали порядок організації полково-сотенної системи, порядок організації і структуру козацького війська, у т.ч. порядок ведення бойових дій, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судову систему і судочинство, частину поземельних відносин, правове становище окремих станів і груп населення. Найпоширенішою в адміністративних і судових органах при розв`язанні конретних питань вважалась формула “за попередніми правами і звичаями”. Навіть вводилось поняття “козацьке право” як сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом - сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і у практиці судової діяльності військово-адміністративних органів.

Чільне місце серед джерел права посідали універсали - загальнообов`язкові письмові розпорядження адміністративно-політичного характеру, які видавались гетьманом, а іноді і полковниками. Гетьманські універсали були основним джерелом, яке затверджувало зміни у суспільному ладі і правовому становищі окремих станів, та єдиним джерелом, яке регулювало процес становлення окремих елементів Української державності. Універсали санкціонували і корегували звичаї, які визначали організацію і діяльність полково-сотенної системи управління; регулювали поземельні відносини, зокрема щодо розподілу землеволодінь і роздачі земель старшині у власність чи користування, про підтвердження права власності на маєтки, недоторканість майна феодалів і підвладність селян, встановлення повинностей і податків, а також видавались універсали з військових, адміністративних, зокрема про призначення на посади, питань та ін.

До джерел права належали і міжнародні угоди України, укладувані від імені гетьмана, які оформлювали і утверджували становище України як суб`єкта міжнародно-правових відносин та закріплювали процес розвитку і міжнародного визнання Української держави. До міжнародних актів належать і Березневі статті, які оформили входження України до складу Росії.

Цивільне право. Визнання попередніх прав передбачало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з`явились нові правові норми внаслідок виникнення нового виду умовних землеволодінь - рангових земель, що передавались козацькій старшині за несення певної служби. Гетьманські і полковницькі універсали визначили правовий статус цих земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським правом.

Значно розширилось правове регулювання зобов`язальних відносин, зокрема внаслідок ліквідації магнатського землеволодіння та передачі цих земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінились.

Кримінальне право. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади, польсько-литовського магнатсько-шляхетського порядку управління, католицької церкви; тому система і види злочинів та мета і види покарань були спрощені. Натомість, з`явились нові склади злочинів - зрада повсталому українському народові, відмова надати допомогу під час бою, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокора чи нанесення шкоди козацькій старшині і духовенству. В умовах війни міри покарання стали жорстокішими, дисципліна козаків підтримувалась суворими покараннями за її порушення. Усіх зрадників страчували, зокрема, було страчено Худолія - ватажка козаків, які у 1650 р. повстали проти Б.Хмельницького, а також старшин, які наприкінці 1651 - на початку 1652 рр. створили опозицію Хмельницькому. Суворо карались напади на старшинсько-шляхетські маєтки. Попри те, смертна кара часто замінювалась штрафами.

Судочинство. У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігався попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних і курінних судах здійснювався за нормами звичаєвого права. Як засіб досудового слідства зберігалось шлякування (гоніння слідом). Засідання були публічними. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю, крім вироків, винесених за злочини, вчинені за умов бойових дій.

5. Входження України до складу Росії та його політико-правові наслідки

Історичні передумови переходу України під протекторат Росії

Ще К.Косинський і С.Наливайко ставили питання про перехід у підданство до Росії. Втікачам з України від польської влади і польських феодалів було дозволено проживати у прикордонній смузі - Порубіжжі, де вони селились слободами (зокрема, після поразки повстання Я.Остряниці повстанці заснували кілька слобод) і де згодом виникла Слобідська Україна. Однак, офіційно уряд Росіїі не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов`язаний Поляновським мирним договором з Польщею 1634 р., та 1648 р. обрав позицію вичікувального нейтралітету, фактично відмовившись від допомоги Польщі у її боротьбі проти України.

Між Україною і Росією були налагоджені тісні торгівельні відносини - Україні було дозволено безмитно купувати у Росії хліб і сіль. Росія допомагала Україні зброєю і грішми та надалі надавала свої прикордонні землі вихідцям з України для поселення, а після укладення Білоцерківського договору російський кордон був відкритий для втікачів з України. З 1651 р. розпочався масовий перехід селян і козаків на Слобідську Україну, у 1652 р. туди переселився з-під Острога полковник І.Дзіковський разом з тисячою козаків із сім`ями, майном і худобою, і вони заснували селище Острогожськ. Царський уряд не забороняв донським козакам виступати у лавах українського козацтва, уперше загін донських козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям вже у березні 1648 р.

Упродовж 1648-1654 рр. Росія і Україна підтримували дипломатичні відносини - перше українське посольство на чолі з полковником С.Мужеловським відбуло до Москви у січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею, а в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г.Унковським і у ході переговорів у Чигирині 17-22 квітня 1649 р. встановило постійні дипломатичні відносини з Україною, які особливо активізувались з 1651 р. після розірвання Україною Білоцерківського договору з Польщею. Упродовж 1649-1654 рр. Б.Хмельницький надіслав до Москви 10 повноважних посольств, а Москва відправила в Україну 15 посольств і окремих посланців. Для остаточного вирішення питання про взаємовідносини Росії з Україною був скликаний у 1651 р. Земський Собор, який ухвалив впливати на Польщу лише дипломатичними методами, та патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Наприкінці 1653 р. Росія доволі зміцніла для вступу у війну з Польщею, тож Земський Собор прийняв 1 жовтня 1653 р. рішення про розірвання з нею мирного договору та про прийняття під свій протекторат України, для здійснення чого цар Олексій Михайлович відправив в Україну повноважне посольство з 43 чиновників на чолі з боярином В.Бутурліним для передачі царської грамоти про рішення Земського Собору.

Правове оформлення переходу України під протекторат Росії

8 січня 1654 р. у Переяславі зібралась Військова Рада, у якій брали участь також представники від міст України та усіх її соціальних верств. На ній було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилось перейти під протекторат Росії, щоправда, представників запорізьких козаків не було на Раді, та вони попередньо повідомили Б.Хмельницькому про свою згоду на російський протекторат. Рішення Земського Собору і відповідь на нього Переяславської Ради було усним договором Росії і України, який належало зміцнити церковною присягою, тож увечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б.Хмельницький і генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди - хоругву і булаву, а також подарунки; 9 січня присягнули полковники, а потім і решта українського суспільства; щоправда, далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу - відмовився присягати Київський митрополит (і заборонив усім громадянам давати присягу), кальницький полковник Іван Богун і полковник Іван Сірко та Уманський і Брацлавський полки. Характерно, що московські посли ухилились від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не личить присягати народові.

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, оскільки стосувався лише загальних положень входження України у підданство до Росії; тож, прагнучи домогтись від царя збереження їхніх прав і привілеїв та вольностей Української держави, а передусім реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, вони вимагали письмового договору і запропонували свої умови царю. Проект договору розроблявся довго і ретельно; він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувались на усному договорі з Росією і викладались у вигляді чолобитного прохання, детально перераховуючи усі права і вольності України, козацтва та інших суспільних верств., а також містили прохання про усебічну військову допомогу Україні; при виконанні цих умов Україна погоджувалась перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов`язувалась сплачувати данину. Цей чолобитний документ став проектом письмового договору з Росією, скріпленого підписом і печаткою Б.Хмельницького як “Статті Б.Хмельницького” (або “Просительні статті” чи “Прохальні пункти”, або Переяславський договір), що по суті передбачав своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією. 17 лютого 1654 р. повноважні посли України - генеральний суддя Самійло Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря - повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві, та він повернув його їм на доопрацювання. 21 березня царю було подано скорочений документ з 11 статей, цар і бояри розглянули його і супроводили кожну із статей своїм указом; і у такому вигляді як “Статті Б.Хмельницького” у редакції московського уряду, тобто козацька петиція із царськими резолюціями, документ став відомий як “Березневі статті” (“Московські статті”). 27 березня 1654 р. посли отримали їх та “Жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому”, а також жалувані грамоти козацькій старшині і про передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву. “Березневі статті” і 3 жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами рішень Земського Собору від 1.10.1653 р. і Переяславської Ради від 8.01.1654 р., та російський уряд розглядав їх як договір.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р.

Договір передбачав збереження недоторканими суспільного ладу України і попереднього порядку управління і суду та прав, привілеїв і вольностей. Главою України залишався виборний гетьман, проте вимагалось повідомляти царю про результати виборів та присягати йому на “підданство і вірність” і отримувати від нього клейноди - символи гетьманської влади. ”Статті Б.Хмельницького” містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, натомість Україна зобов`язувалась повідомляти царський уряд про ці зв`язки, щоб вони йому не зашкодили. Однак, царський уряд обмежив це право, - підтверджуючи обов`язок України повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ворожою Росії метою, та заборонив вести переговори з Польщею і Туреччиною без відома і дозволу царя; а Жалувана грамота наказувала гетьману і Війську Запорізькому надавати військову допомогу Росії у боротьбі з її ворогами. Україна, як і бажала, отримала право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, але вирішення питання про плату за військову службу було відкладено до з`ясування фінансового стану України, а до того військо отримувало жалування з царської казни. Україна мала сплачувати у царську скарбницю податки, які збирали місцеві урядовці і передавали російським урядовцям; тобто, фінансові справи залишались у віданні України. “Березневі статті” підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, а також право на оплату посадових осіб апарату управління і суду. Головним положенням Переяславського договору була обіцянка царя захищати Україну від посягань Польщі. Тож основне завдання народно-визвольної війни було вирішене - Україна вийшла з-під влади Польщі та увійшла у союз з Росією як незалежна держава з козацьким устроєм.

Форма державно-правових зв`язків України з Росією за договором 1654 р.

До сьогодні науковці-дослідники дають суперечливі, часто категорично протилежні, оцінки історичного значення Переяславського договору 1654 р. внаслідок:

1. відсутності його офіційного тексту, збереглась лише чернетка у московському архіві;

2. переслідування різної остаточної мети договору обома його сторонами - Україна передусім прагнула військового союзу з Росією проти Польщі, а Росія, як свідчать статейні списки посла В.Бутурліна, вже під час переговорів стала на позицію включення України до складу Російської держави;

3. нерозмежування деякими вченими державно-правової форми відносин України і Росії за договором та їх реального втілення у життя, а також змін, що відбулись невдовзі після 1654 р., тобто фактичних політико-правових наслідків;

4. давності науково аналізованих державно-правових подій.

Тож, розкриваючи суть договору 1654 р. і даючи його історично-юридичну кваліфікацію, деякі дослідники, зокрема М.Грушевський, вважають, що за ним Україна увійшла у підданство до Росії як васальна держава. Притому, Україна уклала договір з Росією як вільна держава, як визнаний суб`єкт міжнародного права, її залежність від Росії зводилась лише до права царя отримувати грошову данину і контролювати зовнішні зносини України. Вони розцінюють ці обмеження як номінальну (тобто формальну, юридичну, а не фактичну) протекцію царя над Україною - В.Липинський вважав щорічну данину за військову допомогу царя нормальною умовою протекції і визначав цей договір як звичайний мілітарний союз, а М.Грушевський визнавав право ведення зовнішніх зносин, яким володіла тодішня Україна, прерогативою самостійної держави. На відміну, радянська історико-правова наука стверджувала, що Україна воз`єдналась з Росією і увійшла до її складу як самоврядна автономна територія. На сьогодні це твердження науково спростовано, - якби Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б.Хмельницький у промові на Переяславській Раді не пропонував би народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур - турецького султана, кримського хана, польського короля і російського царя; очевидно, що українське суспільство одностайно воліло перебувати під протекторатом єдиновірної йому православної Росії. Окрім того, у всіх документах, що оформляли договірні відносини між Україною і Росією, відсутній термін “воз`єднання”, а використовуваний на сьогодіні термін “входження” не має однозначного змісту, так як може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу держави як адміністративно-територіальна, у кращому разі - автономна, одиниця.

Отже, підсумовуючи у цілому політико-правовий аналіз Переяславського договору 1654 р., можна стверджувати, що він передбачав перехід України під протекцію Росії із збереженням її суверенітету, проте у подальшому безсистемно і юридично недосконало викладені окремі положення договору дали змогу царському уряду використати їх як підставу для обмеження прав і вольностей України.

Размещено на Allbest.ru