Політична опозиція гетьманату П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМ. І.Ф. КУРАСА

УДК 321.01"1918"(477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО (КВІТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 1918 Р.)

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

БАВИКО ОЛЕКСАНДР ЄВГЕНОВИЧ

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Науковий керівник:

Солдатенко Валерій Федорович, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, завідуючий відділом етноісторичних досліджень.

Офіційні опоненти:

Войналович Віктор Анатолійович, доктор політичних наук, професор, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, провідний науковий співробітник відділу національних меншин.

Проданюк Федір Миколайович, кандидат історичних наук, доцент, Київський національний університет технологій та дизайну, в.о. завідуючого кафедрою українознавства.

Захист відбудеться "18" вересня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук при Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова 8, к. 202.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова 8, к. 218.

Автореферат розісланий: "15" серпня 2007 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук Г.І. Зеленько.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена тим, що Україна, проголосивши курс на європейську інтеграцію, взяла на себе зобов'язання щодо приведення своєї політичної системи у відповідність до демократичних стандартів, одним із яких є наявність сильної структурованої політичної опозиції як повноправного інституту суспільства.

Досвід розвинутих демократичних країн засвідчує, що надання опозиції повноправних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, для конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом'якшення надмірної соціальної напруги, обмежує зловживання владою та порушення прав і свобод, тобто - сприяє підтриманню стабільності в суспільстві.

В Україні, яка тривалий час перебувала під тоталітарним і авторитарним режимами, процес інституалізації політичної опозиції тільки розпочався. З огляду на це, вивчення вітчизняного досвіду функціонування політичної опозиції на попередніх етапах розвитку набуває не лише теоретичного, а й практичного значення. Зокрема, це стосується періоду гетьманату П. Скоропадського, який викликає неоднозначні, інколи діаметрально протилежні оцінки і науковців, і політиків. Саме тоді вперше у вітчизняній історії політична опозиція набула чітких організаційних форм, стала невід'ємною частиною політичної системи. У цей час оформилися різні типи політичної опозиції, кожен з акторів якої зайняв своє місце у політичній системі та виконував конкретні функції. Тому ґрунтовне й предметне дослідження цього періоду є корисним для всіх суб'єктів сучасного політичного процесу і може слугувати серйозною основою для розуміння необхідності постійного пошуку компромісів заради головної мети - ствердження української державності та сталого розвитку українського народу.

Специфічною характеристикою вітчизняної політичної науки є те, що більшість фахівців концентрує увагу переважно на історико-нормативному вивченні функціонування різних політичних інститутів, що призводить зрештою до фрагментарного й не достатньо всебічного характеру досліджень, одержаних висновків і оцінок. Зокрема, на другий план відходять проблеми структурно-функціонального аналізу окремих елементів політичного процесу й політичної системи в цілому. Засоби структурно-функціонального аналізу, які використовувалися у дисертації, дали змогу відтворити більш цілісну картину оформлення й діяльності інституту політичної опозиції, конкретизувати її інваріантні характеристики: причини появи, класифікацію типів і форм, основні види тактики й функції, які виконують різні представники опозиції, обґрунтувати парадигму інституалізації та консенсусу у відносинах між владою й опозицією в сучасній політичній системі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження розроблялася в межах науково-дослідної роботи відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України - "Трансформації українського суспільства у ХХ столітті в історико-політологічному вимірі" (№ держ. реєстрації 0101U000122).

Джерельна база роботи та стан наукової розробки проблеми. Джерельною базою дисертаційної роботи стали різноманітні опубліковані та неопубліковані матеріали й документи. Насамперед, фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), а також тогочасні друковані періодичні видання, які містять багату інформацію щодо позиції різних опозиційних сил та реакції на їх дії владних структур, мемуари та спогади безпосередніх учасників подій.

Питання розвитку та функціонування політичної опозиції, визначення її ролі, статусу та функцій є предметом жвавих дискусій в Україні як вчених-політологів, так і політиків-практиків. Водночас, єдиної узгодженої методології дослідження даної проблематики поки що немає. Питання розвитку та функціонування політичної опозиції по-різному висвітлюються у працях вітчизняних і зарубіжних авторів.

Серед вчених України розробкою досліджуваної проблематики займалися В. Бабкін, Ю. Бадзьо, Т. Батенко, В. Журавський, А. Колодій, В. Литвин, Г. Нечепоренко, М. Михальченко, Р. Павленко, Л. Угрін, С. Матвєєв, В. Якушик та ін. Із сучасних західних авторів різним аспектам діяльності політичної опозиції присвятили свої роботи Р. Дал, Х. Лінц, Л. Хелмс, В. Штеффані, Дж. Сарторі, А. Лейпхарт, Г. Кречмерт. Ця проблематика привертає увагу російських суспільствознавців, зокрема, Г. Гаврилова, В. Гельмана, А. Курбанова, А. Танової.

Проблема формування політичної опозиції режиму П. Скоропадського, причини її появи та основні форми діяльності знайшли відображення вже у працях активних учасників революційних подій 1917-1920 рр. - В. Винниченка, Д. Дорошенка, А. Ніковського, П. Феденка, П. Христюка, М. Шаповала.

Звичайно, що спогади самого П. Скоропадського та праці політичних діячів Української революції 1917-1920 рр. носять багато в чому суб'єктивний характер і оцінка діяльності опозиції залежить насамперед від того, до якого табору належав автор - до урядового чи опозиційного, однак є придатним емпіричним матеріалом для вивчення цієї теми.

Історики-УНРівці досить детально відтворили події періоду у власних працях. Розвідки В. Винниченка, П. Феденка, П. Христюка, М. Шаповала ґрунтуються на значній джерельній базі - матеріалах з'їздів і партійних нарад, тому дають змогу прослідкувати процес оформлення опозиційних структур політичному режиму П. Скоропадського, зокрема, УНДС/УНС. Автори констатують, що українська демократія (так ними визначалися українські політичні партії, що ґрунтувалися на платформі Центральної Ради) в цілому поставилася до нового режиму як до "замаху інтернаціональної буржуазії на українську революцію". Разом із тим підкреслюється, що всередині її не існувало єдності щодо тактики в нових умовах, різні її течії зайняли відмінну позицію.

Представники прогетьманської історіографії Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, І. Нагаєвський, Т. Гунчак розглядають проблему розподілу політичних сил після перевороту 29 квітня 1918 р. та при формуванні нового уряду з точки зору необхідності консолідації усіх сил суспільства навколо державотворчого стрижня, для яких першорядною та самодостатньою цінністю було існування незалежної Української держави на поміркованих, але демократичних засадах. Тому тактика українських партій одностайно оцінюється як самогубна, безвідповідальна і, в кінцевому рахунку, фатальна для процесів національного державотворення.

Сучасна вітчизняна історична наука активно займається дослідженням і характеру Української Держави, і проблем формування політичної опозиції в ній. Різноманітним аспектам діяльності опозиційних гетьманатові П. Скоропадського політичних сил присвятили дослідження багато вітчизняних авторів: В. Сідак, Ф. Проданюк, О. Любовець, В. Стрілець, Т. Бевз, О. Висоцький, М. Якупов, Т. Харченко, П. Захарченко. Однак серед сучасних вітчизняних істориків, так само, як і серед зарубіжних українознавців, відсутня єдина спільна оцінка ролі опозиції в політичному житті Української Держави.

Позитивну оцінку дістає діяльність опозиційних гетьманатові політичних сил у працях В. Солдатенка, який відстоює позицію, що гетьманський політичний режим став значним кроком назад порівняно з попередніми революційними здобутками. Частина істориків, О. Бойко, Д. Яневський, В. Клименко-Мудрий, які розглядають гетьманат як єдину реальну на той час можливість відтворення української державності, розцінюють діяльність опозиції як деструктивний чинник, який завадив реалізації даної можливості.

Аналіз стану розробки обраної проблематики показує, що сучасна вітчизняна наука накопичила значний фактологічний матеріал з історії становлення, розвитку та функціонування політичної опозиції періоду Української Держави П. Скоропадського. Дослідникам вдалося опрацювати великий масив першоджерел, ввести до наукового обігу чимало оригінальних документів. Водночас слід відзначити, що більшість праць мають історичний характер, спеціального комплексного політологічного дослідження політичної опозиції як інституту політичної системи Української Держави немає.

Мета і завдання дисертаційного дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та наукового рівня її розробки. Метою роботи є вивчення та характеристика суб'єктів політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського як інституту політичної системи. З огляду на це автор розв'язує такі завдання:

- окреслити основні напрями дослідження проблеми політичної опозиції в політичній науці, розкрити новітні теоретико-методологічні засади її дослідження;

- з'ясувати причини появи політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського, відтворити процес її організаційного оформлення;

- розробити класифікацію різних типів та форм політичної опозиції гетьманатові П. Скоропадського, визначити місце окремих суб'єктів політичної опозиції в політичній системі Української Держави;

- розкрити основні функції, які виконувала політична опозиція гетьманському уряду П. Скоропадського;

- розглянути процес формування в апаратах влади гетьманату "груп тиску", які знаходилися в опозиції щодо певних напрямів чи засобів діяльності уряду та здійснювали на нього тиск "зсередини";

- визначити тип відносин між політичною опозицією та гетьманськими владними структурами;

- проаналізувати селянський та робітничий рухи як форму соціального протесту, з'ясувати рівень впливу на них акторів політичної опозиції;

- показати роль та значення політичної опозиції в поваленні гетьманського режиму П. Скоропадського;

- окреслити основні уроки досвіду функціонування політичної опозиції в складі Української Держави.

Об'єкт дослідження: опозиція як інститут політичної системи суспільства.

Предмет дослідження: різні прояви і типи політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського.

Теоретико-методологічна основа дисертаційної роботи визначалася предметом дослідження, метою та його завданнями і ґрунтувалася на синтетичному застосуванні широковживаних політичною та історичною науками методів дослідження. У їх числі діалектичний, інституційний, системний, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний. За їх допомогою набули подальшої конкретизації визначальні чинники процесу оформлення й діяльності інституту політичної опозиції. Найбільш застосовуваними були методи структурно-функціонального аналізу, що дало змогу визначити домінантні характеристики суб'єктів політичної опозиції гетьманатові П. Скоропадського.

У процесі роботи над проблемою автор керувався методологічними принципами об'єктивності та історизму, що дало можливість неупереджено й реалістично відтворити процеси становлення та функціонування політичної опозиції, визначити її місце й роль у політичній системі Української Держави.

Наукова новизна результатів, одержаних особисто здобувачем і поданих на захист полягає у такому:

- вперше у вітчизняній політології комплексно проаналізовано різні прояви й типи політичної опозиції, її функції та місце у політичній системі суспільства на прикладі гетьманського режиму П. Скоропадського;

- здійснено аналіз новітніх підходів у політичній науці щодо визначення терміну "політична опозиція", виявлено спільні критерії та риси різних варіантів інтерпретації терміну, охарактеризовано існуючі типи та форми впливу політичної опозиції;

- запропоновано власну класифікацію політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського, за якою виділяються різні її типи - за партійною належністю, за місцем у спектрі політичних сил, за характером, за способом дії, за місцем дії, за ставленням до системи влади, за характером вимог та ін.;

- представлено характеристику основних акторів політичної опозиції на підставі наявних у політичній науці критеріїв типологізації її різних видів;

- виявлено основні функції політичної опозиції в суспільстві залежно від належності її суб'єктів до певних типів опозиції;

- розглянуто причини оформлення та особливості функціонування "груп тиску" у владних структурах держави;

- схарактеризовано селянський та робітничий рухи як форму стихійної опозиції;

- визначено місце кожного суб'єкта політичної опозиції у політичній системі Української Держави, показано їхню роль у дестабілізації політичної ситуації в країні та поваленні гетьманського режиму.

Науково-теоретичне і практичне значення дисертації. Зроблені у дослідженні висновки розширюють теоретико-методологічні межі знання про політичну опозицію, розкривають особливості функціонування поняття "опозиція" в період існування Української Держави П. Скоропадського. З'ясовані особливості діяльності акторів політичної опозиції досліджуваного періоду дають змогу глибше зрозуміти специфіку сучасного політичного процесу в Україні.

Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані фахівцями з досліджуваної та суміжної проблематики, а також політичними лідерами, політичними партіями і громадськими організаціями, органами виконавчої та законодавчої влади, засобами масової інформації у практичній діяльності.

Результати роботи також можуть бути використані для подальших наукових розробок у галузі дослідження політичної опозиції, політичної системи суспільства, при підготовці спеціальних та загальних навчальних курсів з політологічних дисциплін для студентів у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Висновки й теоретичні положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Результати дослідження пройшли апробацію на міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях та семінарах: Всеукраїнська науково-практична конференція "Етнокультурні аспекти українського державотворення: історія і сучасність" (21-22 червня 2001 р., м. Мелітополь), Міжнародна наукова конференція "XXI століття: альтернативні моделі розвитку суспільства. Третя світова теорія" (30-31 травня 2002 р., м. Київ), Міжнародний семінар "Релігія та громадянське суспільство" (14-18 січня 2002 р., м. Сімферополь), Міжнародна науково-практична конференція "Інституціональні перетворення в суспільстві: світовий досвід і українська реальність" (8-10 вересня 2006 р., м. Мелітополь).

Структура та обсяг роботи. Структура дисертації зумовлена її метою та дослідницькими завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (15 с.). Загальний обсяг роботи - 187 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі до дисертаційного дослідження розкривається його актуальність, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, джерельна база роботи та стан наукової розробки теми, мета й завдання дисертаційного дослідження, об'єкт і предмет, теоретико-методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів, науково-теоретичне й практичне значення роботи, апробація результатів та структура дисертації.

У першому розділі - "Політична опозиція: теоретико-методологічні засади дослідження" - досліджуються різні підходи до визначення сутності політичної опозиції, визначаються методологічні основи її дослідження, об'єктивні й суб'єктивні причини виникнення, головні функції, типи й форми.

У сучасній політології "політична опозиція" - це одне з найбільш містких понять, в яке часто вкладається різний зміст. Термін має подвійне тлумачення: у широкому плані під ним розуміються практично всі прямі та опосередковані прояви суспільного інакомислення та невдоволення існуючим режимом; у більш вузькому значенні опозиція розглядається як політичний інститут, сукупність усунутих від влади політичних партій, організацій і рухів.

Багато визначень опозиції, що пропонують західні вчені, об'єднує її розуміння як заперечення існуючого порядку речей і одночасно пропозиція його зміни або корекції, протиставлення свого бачення проблеми офіційно визнаному.

Сучасні вітчизняні дослідники політичної сфери найчастіше використовують термін "опозиція" у вузькому сенсі, а саме як інститут політичної системи, тобто як організація, партія, особа, яка виступає проти політики уряду, панівної системи влади, конституції, політичної системи.

"Опозиція" розглядається і як різновид соціального конфлікту. Це випливає з того, що дане поняття характеризується наявністю специфічного суб'єкта (агента) конфлікту, форма активності якого - протидія панівному суб'єкту, його позиції та політиці.

У процесі визначення змісту терміна "опозиція" дослідники користуються різними підходами. На думку російського дослідника Г. Гаврилова, можна виділити два основні підходи - етимологічний та інституційний. Вітчизняний дослідник Т. Батенко вважає, що при визначенні терміна "опозиція" слід керуватися ціннісним і структурно-функціональним підходами.

Узагальнюючи різні підходи до визначення політичної опозиції, можна характеризувати її як сукупність суб'єктів політичного життя, які виступають проти політики чинної влади та ведуть активну діяльність, спрямовану на те, щоб самим зайняти центральне місце у владній системі.

Опозиція не існує вічно, як раз і назавжди даний феномен, а формується в ході політичного розвитку, складаючись з різних умонастроїв і виступів. Опозиція виникає за конкретних соціальних умов. До числа об'єктивних належить суперечливість соціально-політичних інтересів. Суб'єктивною умовою існування опозиції є її свідома підтримка певними соціальними верствами.

Становлення опозиції відбувається здебільшого в такій послідовності: соціально-політичні суперечності - опозиційні умонастрої та масові акції протесту - конфліктна ситуація - політичний конфлікт - опозиція різних видів.

У політичній практиці та науці визначають різні типи й форми політичної опозиції: відносно приналежності до партійних структур - партійна й непартійна; стосовно системи влади - лояльна, нелояльна; за місцем дії - парламентська, позапарламентська, кланова, внутрішньокланова, внутрішньопартійна; за місцем у спектрі політичних сил - ліва, права, центристська; за способом дії - легальна, ситуаційно орієнтована, нелегальна; за характером - демократична й недемократична; за ставленням до системи влади - системна й позасистемна; за характером вимог - радикальна й поміркована. Специфічною формою опозиції виступають "групи тиску" - сили, що, знаходячись усередині влади, тиснуть на неї з метою зміни політики держави в бажаному напрямі.

У другому розділі - "Легальна опозиція гетьманатові П. Скоропадського та її місце в політичній системі Української держави" - досліджується процес оформлення, основні форми діяльності, функції та класифікація легальної опозиції в Українській Державі.

За результатами дослідження можна стверджувати, що протягом всього часу існування Української Держави всередині її політичної системи діяла легальна політична опозиція. Це партії, які функціонували в межах існуючого правового поля, різною мірою визнаючи можливість співробітництва з гетьманським урядом. Основу опозиції складали політичні сили, які займали центральне місце у владній системі за доби Центральної Ради і втратили його внаслідок гетьманського перевороту: Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС). До цього типу опозиції також належали: Українська трудова партія (УТП), Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків), Партія народних соціалістів, єврейські та польські соціалістичні партії. В основі їх опозиційності лежали, з одного боку, неприйняття демократичними політичними силами національно-державної програми гетьманату, а з іншого - невизнання загальноросійськими й національними політичними силами ідеї української державності у будь-яких формах. Не останню роль у формуванні опозиції відіграв і факт нелегітимного, силового приходу до влади гетьмана.

Залишившись поза урядовою діяльністю, провідні українські партії колишньої Центральної Ради визначили свою опозиційність до режиму П. Скоропадського на партійних форумах, які відбулися протягом травня 1918 р. Організаційним осередком опозиційних сил став Український національно-державний союз (УНДС), який згодом трансформувався у дещо чіткіше організовану структуру - Український Національний Союз (УНС). Метою діяльності союзу проголошувалося сприяння побудові незалежної Української держави шляхом українізації та демократизації гетьманського уряду. Керівним органом УНС стала Головна рада, до складу якої входили лідери всіх партій і організацій - членів союзу. Головою ради став спочатку відомий політичний діяч А. Ніковський, згодом його змінив В. Винниченко. При керівних органах союзу були створені спеціальні комісії: внутрішніх, військових, іноземних справ, а також земельна, фінансова й церковна. Створення подібних комісій давало привід у певних політичних колах тогочасної України розцінювати УНС як своєрідний тіньовий кабінет.

Основними формами діяльності суб'єктів легальної опозиції були публічні заяви та звернення, а також делегування представників до гетьмана та німецької окупаційної адміністрації Особливо широко для пропаганди опозиційних поглядів використовувалася періодична преса. Крім цього, здійснювалася підтримка українських елементів у державних структурах, щоб таким чином запобігти спробам русифікації. Маючи широко розгалужені організаційні структури і значний вплив серед широких верств населення, опозиційні сили планомірно й цілеспрямовано формували громадську думку в напрямі негативного сприйняття гетьманської політики, поступово готуючи ґрунт для зміни наявного політичного режиму.

В структурі легальної опозиції гетьманатові П. Скоропадського слід виділити й непартійну політичну опозицію. До неї відносилися органи міського самоврядування (міські думи й земські установи), ради робітничих і селянських депутатів, профспілки, робітничі клуби, Селянська Спілка, Просвіта, громадсько-політичні організації, культурно-просвітні товариства. Природа їх опозиційності пояснюється, насамперед, партійно-національним складом, намаганням влади централізувати незначні повноваження місцевого самоврядування та ревізіоністським характером соціально-економічної політики режиму.

У третьому розділі - "Групи тиску" в політичній системі Української Держави" - досліджується характер і форми впливу на політику гетьманату політичних та економічних "груп тиску".

Державний переворот 29 квітня 1918 р. та прихід до влади гетьмана П. Скоропадського підтримали підприємницькі, фінансові й поміщицькі кола України. В більшості принципових положень представники цих кіл поділяли запропоновану гетьманом програму суспільно-політичного перетворення (насамперед, запровадження "ладу і порядку", відмову від "соціалістичних експериментів", відновлення інституту приватної власності, заохочення приватної ініціативи та ін.). Разом із тим, за деякими пунктами їхні позиції відрізнялися від гетьманської, внаслідок чого на гетьмана та його уряд чинився тиск з метою коригування державної політики відповідно до власних інтересів. Таким чином, в Українській Державі поряд із політичною опозицією оформилися так звані "групи тиску".

За місцем дії "груп тиску" можна виділити ті, що діяли всередині владних структур, і ті, що діяли поза ними. Відповідно до того, які інтереси відстоювалися та які вимоги висувалися, ці групи можна поділити на політичні й економічні групи тиску.

Політичні групи тиску з'явилися в результаті того, що представлені в уряді елітні групи промисловців і землевласників сприймали гетьманську владу не тільки як можливість реалізації своїх соціально-економічних інтересів, а й як можливість реставрації основ політичної системи колишньої Російської імперії. Їх не влаштовували ті зміни політичного устрою, які відбулися за часів Тимчасового уряду та Центральної Ради. Тому на гетьмана здійснювався постійний тиск з метою домогтися ліквідації попередніх демократичних перетворень. Основними напрямами впливу цих груп на політику гетьманату були прагнення обмежити повноваження місцевого самоврядування, протидія утвердженню української мови в статусі державної та тісний політичний союз з Росією. Відповідна позиція була викладена у документах Протофісу та Союзу земельних власників.

Представники економічних груп захищали інтереси торгово-підприємницьких і поміщицьких кіл. Вони в цілому, підтримуючи економічний напрям урядової політики, були не згодні з деякими засобами або методами його проведення. Через своїх представників в уряді вони намагалися лобіювати свої галузеві інтереси, здійснювати законодавчий наступ на права представницьких робітничих організацій (профспілок, фабзавкомів тощо), відстоювали інтереси великих землевласників.

Основними формами впливу "груп тиску" на політику гетьманату були: відповідні публічні заяви й декларації керівних органів і з'їздів Протофісу та Союзу земельних власників; представницькі делегації до гетьмана; вплив на державну політику через своїх представників в уряді. Причому категоричність, навіть ультимативність деяких заяв свідчила про те, що в разі незгоди гетьмана йому буде відмовлено у підтримці.

За масштабами діяльності та результатами впливу на урядовий курс різні "групи тиску" можна відносити або не відносити до політичної опозиції. До останньої варто відносити "групи тиску", які були кваліфіковані як політичні, а також ті, що лобіювали інтереси великих землевласників. Ті ж "групи тиску", які відстоювали суто економічні інтереси, до політичної опозиції відносити не варто.

У четвертому розділі - "Нелегальна опозиція політичному режиму П. Скоропадського" - досліджується структура, основні функції, форми діяльності нелегальної опозиції та селянського й робітничого рухів проти політики П. Скоропадського.

Нелегальну опозицію складали партії, які вважали неможливим співробітництво з гетьманським урядом і тому перейшли на нелегальне становище з метою організації збройної боротьби проти нього. Кінцевим результатом цієї боротьби мало стати повалення існуючого політичного режиму, захоплення влади та реалізація власної програми політичного й соціального розвитку України. Нелегально діяли ліві українські та російські есери, більшовики, анархісти, деякі російські монархічні партії. Основу нелегальної опозиції режиму П. Скоропадського складала партійна опозиція.

З позиції теоретико-ідеологічного підґрунтя й політичної платформи нелегальна опозиція не була представлена всім політичним спектром від лівих до правих, як це було у випадку з легальною опозицією. Політичний спектр нелегальної опозиції був представлений лише ліворадикальними та праворадикальними партійними угрупованнями. Праворадикальний фланг був представлений російськими монархічними угрупованнями, а ліворадикальний - більшовиками, анархістами, лівими українськими та російськими есерами. Кожна з ліворадикальних партій намагалася стати на чолі селянського повстанського руху й повести його під власними партійними знаменами, підпорядкувавши водночас інші політичні сили.

Характеризуючи нелегальну політичну опозицію гетьманату з позиції різних типів класифікації, слід підкреслити, що це була позасистемна опозиція.

Основними формами діяльності нелегальної опозиції були: агітаційно-пропагандистська робота, видання з цією метою легальних і нелегальних газет і листівок, створення мереж військово-революційних комітетів, повстансько-партизанських загонів, організація страйків, загальна організація збройного постання, метою якого було повалення гетьманського режиму.

Відмінною від легальної опозиції рисою діяльності нелегальних опозиційних сил було те, що нелегальна опозиція не утворила протягом існування Української Держави жодного спільного єдиного органу для координації дій. Основною причиною цього слід вважати амбіційність і певною мірою переоцінку власних можливостей та впливів кожного із суб'єктів нелегальної опозиції.

Поряд із наявністю політичної опозиції необхідно окремо виділити селянський та робітничий рухи проти політики П. Скоропадського.

Стихійні селянські виступи розпочалися вже у травні 1918 р. Причиною стала поведінка переважної більшості поміщиків, які прихід до влади гетьмана П. Скоропадського сприйняли як реальну можливість повернути собі втрачені за часів Центральної Ради землю й майно. В поширенні таких настроїв серед поміщиків не останню роль відіграла Грамота гетьмана, де поверталося право приватної власності на землю. Стихійні селянські виступи охопили практично всю територію України. Про широкомасштабність селянських виступів свідчить наведена генерал-фельдмаршалом Ейхгорном цифра - 10-12 % українського селянства брали участь у повстанських загонах. У кількісному відношенні ці відсотки становили близько 2,5 млн. чоловік.

У цей же час значного розмаху набув і масовий страйковий рух робітників. Передові позиції тут займали залізничники. Їхній страйк охопив понад 200 тис. робітників і службовців. За прикладом залізничників у боротьбу втягувалися робітники інших галузей, насамперед металісти. Тільки у липні-серпні було зафіксовано 11 страйків металістів.

Водночас прояви соціального протесту підтримувалися й ініціювалися представниками політичної опозиції, насамперед її ліворадикального крила (КП(б)У, УПСР(б), УПЛСР). Вони скеровували стихійне невдоволення певних прошарків суспільства в організоване русло і, спираючись на хвилю протестів, що дедалі підіймалася, намагалися скинути владу прогетьманських політичних сил і таким чином захопити її у власні руки.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й оригінальне вирішення наукового завдання, що виявляється в дослідженні суб'єктів політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського як інституту політичної системи з метою відтворення цілісної картини функціонування інституту політичної опозиції, конкретизації її інваріантних характеристик: умов виникнення, класифікації типів і форм, основних видів тактики й функцій, які виконували різні її типи, обґрунтування на основі отриманого досвіду парадигми інституалізації та консенсусного типу відносин між владою й опозицією в сучасній політичній системі.

- Проведений аналіз стану наукової розробки проблеми "політичної опозиції" показав, що в сучасній політичній науці ще не склалося єдиної спільної методології дослідження розвитку та функціонування політичної опозиції - часто різні дослідники вкладають різний зміст у тлумачення цього поняття. З огляду на це в політичній науці поняття "політична опозиція" має досить широкий діапазон визначень - від протистояння як характеристики суспільних відносин - до опозиції як інституту політичної системи, притаманного громадянському суспільству.

Аналіз варіантів інтерпретації терміну "політична опозиція" виявляє низку основних критеріїв його визначення - опозицією називається будь-яка політична сила, яка не має важелів реальної політичної влади, репрезентує меншість при сформованій політичній коаліції та виступає за зміну існуючого політичного ладу законним або незаконним шляхом. Усі наявні визначення "опозиції" мають спільну рису - вона завжди є похідною від влади, бо може існувати тільки там, де є влада, а в системі рівноправних політичних суб'єктів вона неможлива. З такого погляду політична опозиція є найорганізованішою формою вираження інтересів, альтернативних або протилежних інтересам влади. політична опозиція гетьманат скоропадський

В основі формування політичної опозиції гетьманському режиму П. Скоропадського лежала суперечливість соціально-політичних інтересів, ущемленість деяких з них панівною системою та пов'язаним з її утвердженням перерозподілом влади й багатств. Проголошене Грамотою гетьмана повернення приватної власності на землю та заохочення підприємницької ініціативи було сприйнято селянськими та робітничими верствами як наступ на їхні права, повернення до дореволюційного режиму і призвело до значного загострення відносин всередині суспільства та соціального протистояння. Така ситуація призвела до виникнення опозиційних умонастроїв серед певної частини суспільства й виникненню масових акцій протесту з боку селянства та робітництва. Внаслідок цього в суспільстві виникла конфліктна ситуація, яка поступово переросла в політичний конфлікт. Наявність політичного конфлікту в суспільстві й спричинила оформлення різних видів політичної опозиції.

В період існування Української Держави виникли різні форми політичної опозиції панівному політичному режиму. Спираючись на прийняті в сучасній політичній науці види класифікації політичної опозиції, можна виділити такі основні її типи, що оформилися під час досліджуваного періоду.

Насамперед слід виділити партійну та непартійну політичну опозицію. Партійну опозицію складали як українські політичні партії (УПСФ, УСДРП, УПСР (ц.т.), УПСР (боротьбисти), УПСС, УДХП, УТП), так і загальноросійські (РСДРП(м), РСДРП(б), російські есери, анархісти) та національні (єврейські та польські соціалістичні партії, російські монархічні партії). До непартійної опозиції належали органи міського самоуправління (міські думи й земські установи), ради робітничих і селянських депутатів, профспілки, робітничі клуби, Селянська Спілка, Просвіта, громадсько-політичні організації, культурно-просвітні товариства.

Серед суб'єктів політичної опозиції гетьманату можна виділити лівий, правий та центристський її фланги. До лівої опозиції слід віднести такі партії як УСДРП, УПСР (ц.т.), УТП, УПСС, РСДРП(м), єврейські та польські соціалістичні партії, а також такі громадсько-політичні та професійні організації як Селянська Спілка, профспілки, частина земств та ін. Ці партії й організації не визнавали принципових засад програми П. Скоропадського, вбачаючи майбутній розвиток України тільки на соціалістичних підвалинах. Правий фланг політичної опозиції П. Скоропадському був представлений, насамперед, російськими партіями монархічного напряму. Вони не визнавали української державності, виступали проти будь-яких спроб гетьмана порозумітися з опозиційно налаштованими установами й організаціями й визнавали тільки силові методи розв'язання гострих соціальних конфліктів. Центристська опозиція займала проміжне становище між лівими та правими й була представлена УПСФ, УДХП і деякими єврейськими та польськими партіями. Ці політичні сили відстоювали потребу пошуку компромісу між опозиційними колами та владою.

Відповідно до різного розуміння основних завдань в нових політичних умовах і пріоритетності засобів партійної тактики серед опозиційних партій оформилося два типи опозиції - легальна та нелегальна. Більшість українських та національних партій всього політичного спектру слід віднести до першого типу. Ці партії діяли легітимними методами в межах існуючого правового поля. Нелегальну опозицію складали партії, які перейшли на нелегальне становище з метою організації збройної боротьби проти режиму. Для періоду гетьманату цей поділ фактично збігається з класифікацією на помірковану й радикальну.

Аналіз діяльності ряду партій і організацій, які входили до УНС, свідчить, що вони перебуваючи на легальному становищі, поєднували в своїй роботі легітимні й нелегітимні форми, спрямовані на підрив панівної політичної системи, підтримували нелегальні організації в їх підривній діяльності; це дало змогу віднести їх до напівлегальної опозиції.

Застосовуючи поділ опозиції на системну й позасистемну, щодо періоду гетьманату слід відзначити, що перший тип опозиції був слабо представлений. Серед опозиційних політичних партій тільки УДХП поділяла основні засади гетьманської програми, заперечуючи водночас методи здійснення урядової політики, критикуючи владу за форми й засоби її діяльності та шляхи досягнення стратегічних цілей. Всі інші опозиційні політичні сили протистояли основним принципам наявної політичної системи й виступали за зміну політичного режиму.

Сформована політична опозиція режиму П. Скоропадського виконувала в суспільстві ряд функцій. Головні функції легальної опозиції полягали в тому, що вона виражала соціальне невдоволення існуючим порядком та ініціювала зміни політичного курсу країни; відстоювала соціальні інтереси селянства, робітництва, національної інтелігенції; виступала з організованою критикою владних інститутів, пропонувала альтернативний політичний курс; намагалася спрямувати наявне в суспільстві невдоволення владою в демократичні, цивілізовані форми.

Серед основних функцій, які виконувала в суспільстві нелегальна опозиція, були такі: вираз невдоволення біднішого селянства та робітництва аграрною та робітничою політикою гетьманського уряду; прагнення реалізувати на практиці альтернативи суспільно-політичного розвитку країни; спрямування наявного в суспільстві невдоволення владою в радикальний бік і намагання шляхом насильницьких дій здійснити зміну політичного режиму; зусилля щодо надання організованості стихійним виступам селян і робітників проти влади.

Поряд із структурами політичної опозиції для політичної системи Української Держави було характерне й таке явище як існування певних "груп тиску" - наявність у владних структурах, апаратах влади людей або груп, що знаходяться в опозиції щодо тих чи інших напрямів чи засобів діяльності уряду. Знаходячись усередині влади, ці опозиційні сили тиснуть на вершину влади з метою модифікації політики держави в бажаному напрямі.

Наявні групи тиску можна поділити на політичні та економічні, тобто на групи, для яких основне значення мали або політичні, або економічні інтереси. Аналіз їх діяльності показав, що групи тиску існували і всередині владних структур гетьманату (міністерствах, секретаріаті, місцевих органах управління тощо), і поза владними структурами. В основі їх появи лежала спільна причина - неприйняття певних напрямів або засобів діяльності уряду. Також і ті, й інші мали спільну мету та функції - через своїх представників лобіювати власні економічні та політичні інтереси, тиснути на владу й намагатися різними засобами коригувати урядовий курс.

Визначаючи стосунки між владою й політичною опозицією, слід зазначити, що вони мали неконструктивний характер. Низький рівень політичної інституалізації та відсутність консенсусу у відносинах між владою й легальною опозицією спричинили до негативних результатів для політичного режиму П. Скоропадського. Основними серед них стали такі: в суспільстві поступово зростав рівень громадської підтримки опозиції, відбувалася консолідація опозиційних сил шляхом утворення координаційних центрів (УНДС, УНС); через поширення опозиційних настроїв зростав вплив опозиції на політичний процес. А головне - опозиція поступово радикалізувалася, значна частина її суб'єктів перейшла на нелегальний стан, в ніч на 14 листопада утворивши Директорію, що стала на чолі антигетьманського повстання, яке й усунуло гетьманський політичний режим.

Одими з основних дестабілізуючих чинників, які підривали підвалини політичної системи гетьманату були селянський та робітничий рухи. Їм була притаманна основна риса соціального протесту - стихійність. Часто-густо їх поява була зумовлена не стільки діяльністю політичних сил, скільки стихійним невдоволенням широких верств населення урядовою політикою в аграрному та робітничому питаннях і практикою її запровадження на місцях. Повстання селян і страйки робітників своїми першочерговими вимогами ставили суто соціальні проблеми - збереження принципів соціалізації землі, скорочення робочого дня, соціальний захист.

Масштаби та характер селянського й робітничого рухів дають підставу трактувати їх як одну з форм політичної опозиції - стихійну опозицію. Основною характерною рисою даної форми опозиції є те, що вона виникла стихійно, самостійно, поза впливом конкретної опозиційної політичної сили.

Характерною особливістю політичної системи Української Держави була наявність сильної структурованої політичної опозиції, представленої практично всіма існуючими в суспільстві політичними силами.

Не виникає сумнівів, що провідну роль в поваленні політичного режиму П. Скоропадського відіграли об'єднані зусилля всіх акторів політичної опозиції - від легальної до нелегальної, які спиралися на широкий робітничий і селянський рух. При цьому характерно, що справа була здійснена лише тоді, коли безпосередньою підготовкою повстання зайнявся впливовий офіційний орган легальної опозиції - УНС, а організацію повстання очолили знані та авторитетні в суспільстві лідери - такі як В. Винниченко, М. Шаповал, С. Петлюра.

Основним уроком, який мають винести сучасні політики з попереднього історичного досвіду, є необхідність здійснення політики, спрямованої на інституалізацію та консенсус у відносинах між владою та опозицією, вміння йти на поступки заради збереження української державності. При цьому владі необхідно бути виразником інтересів не окремих політичних і соціально-економічних угруповань, а провадити політику з урахуванням потреб основної маси населення. Опозиція, в свою чергу, не повинна ставитися до будь-яких заходів влади як до заздалегідь нерозумних і невідповідних потребам розвитку країни, не стимулювати неконструктивну активність населення, що може стати серйозною загрозою стабільності держави й суспільства в цілому.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бавико О.Є. Політична опозиція як інститут політичної системи // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. К.: Знання України, 2006. - Вип. 21. - С. 305-314.

2. Бавико О.Є. Архітектоніка сучасного інституту політичної опозиції // Інституціональні перетворення в суспільстві: світовий досвід і українська реальність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції / За заг. ред. А.А. Ткача. - Мелітополь, 8-10 вересня 2006 р. - Мелітополь, МІДМУ ГУ "ЗІДМУ", 2006. - С. 107-108.

3. Бавико О.Є. Оформлення політичної опозиції гетьманському уряду П. Скоропадського та основні форми її діяльності // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. - К., 2006. - Вип. 32. - С. 183-201.

4. Бавико О.Є. Структурна характеристика політичної опозиції гетьманатові П. Скоропадського // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. - К., 2007. - Вип. 34. - С. 343-355.

5. Бавико О.Є. "Групи тиску" та їх вплив на політичний режим гетьманату П. Скоропадського // Науковий вісник - Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2007. - № 2(39). - С. 114-121.

АНОТАЦІЯ

Бавико О.Є. Політична опозиція гетьманату П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.). - Рукопис. - 187 с.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02. - політичні інститути і процеси. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - Київ, 2007.

У дисертації на прикладі діяльності політичних сил доби гетьманату П. Скоропадського досліджуються визначальні чинники процесу оформлення й функціонування інституту політичної опозиції та домінантні характеристики її суб'єктів.

В Українській Державі гетьмана П. Скоропадського існували різні типи політичної опозиції, основними з яких були легальна й нелегальна. Легальна опозиція - партії, які діяли легітимними методами в межах існуючого правового поля. Нелегальну опозицію складали партії, які перейшли на нелегальне становище з метою організації збройної боротьби проти режиму.

Неконструктивність стосунків між владою та опозицією спричинилася до негативних результатів для політичного режиму - більшість суб'єктів легальної опозиції перейшли на нелегальний стан і очолили антигетьманське повстання, яке й усунуло гетьманський режим.

Ключові слова: політична опозиція, політичний режим, соціально-політичні інтереси, влада, типи опозиції, легальна опозиція, нелегальна опозиція, партія.

ANNOTATION

Bavyko А.Y. The political hetman's opposition of P. Scoropadskiy (April-December 1918 year). - Manuscript. - 187 p.

The dissertation on gaining a scientific degree of candidate in political sciences on specialty 23.00.02. - The political institutes and processes. I.F. Kuras Institute of Political and Etno-National Studies, National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2007.

In dissertation on the example of activity of political powers in the period of hetman P. Scoropadskiy determinants of the process to origin and functioning of the institute of political opposition are explored, also as dominant descriptions of her subjects.

Different types of political opposition were in Ukrainian State of the hetman P. Scoropadskiy, the basic were: legal and illegal. Legal opposition - parties, which operated by the legitimate methods. Illegal opposition - parties, which purpose were the organization of armed fight against hetman government.

Unstructured of relations between power and opposition entailed to the negative results for the political mode - most subjects of legal opposition changed their point of view on the illegal state and led the common unhetmance revolt.

Keywords: political opposition, political mode, socially - political interests, power, types of opposition, legal opposition, illegal opposition, party.

АННОТАЦИЯ

Бавыко А.Е. Политическая оппозиция гетманату П. Скоропадского (апрель-декабрь 1918 г.). - Рукопись. - 187 с.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02. - политические институты и процессы. Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф. Кураса НАН Украины. - Киев, 2007.

В диссертации на примере деятельности политических сил в период гетманата П. Скоропадского исследуются детерминанты процесса возникновения и функционирования института политической оппозиции, а так же доминантные характеристики ее субъектов.

К числу объективных причин возникновения оппозиции относится противоречивость социально-политических интересов. Субъективным условием является ее сознательная поддержка определенными социальными слоями.

В период гетманата П. Скоропадского существовали различные типы политической оппозиции, основными из которых были: легальная и нелегальная. Легальная оппозиция - это партии, которые действовали легитимными методами в границах существующего правового поля, в разной мере признавая возможность сотрудничества с гетманским правительством. В целом основными формами деятельности субъектов легальной оппозиции были публичные заявления и обращения, делегаций к гетману и немецкому оккупационному командованию. В особенности широко использовалась периодическая печать.

Нелегальную оппозицию составляли партии, которые перешли на нелегальное положение с целью организации вооруженной борьбы против гетманата. Основными формами деятельности нелегальной оппозиции были: агитационно-пропагандистская работа, издательство легальных и нелегальных газет и листовок, создание сети военно-революционных комитетов, повстанческих отрядов, организация забастовок, подготовка вооруженного восстания.

Наряду со структурами политической оппозиции в политической системе Украинской Державы действовали "группы давления" - люди или группы во властных структурах, которые находятся в оппозиции относительно тех или иных направлений или методов деятельности правительства. Основными формами влияния "групп давления" на политику гетманата были: публичные заявления и декларации управляющих органов и съездов Протофиса и Союза земельных собственников; представительские делегации к гетману; влияние на государственную политику через своих представителей в правительстве.

Неконструктивность отношений между властью и оппозицией привела к отрицательным результатам для самого политического режима - большинство субъектов легальной оппозиции перешли на нелегальное положение и возглавили общее восстание, которое и устранило гетманский режим.