Російське самодержавство і суспільно-культурне життя в Україні на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Історія України

БАРДАШ ОЛЬГА ДМИТРІВНА

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність теми дослідження зумовлюється низкою факторів, серед яких головними є нинішні двосторонні відносини між Україною та Російською Федерацією, що з перших днів незалежності є досить напруженими. Значною перешкодою на шляху втілення наших прагнень до добросусідських відносин залишаються недостатньо досліджені складні взаємини між двома народами протягом багатьох віків, необхідність об'єктивного, неупередженого аналізу й оцінки колоніальної політики самодержавства і суспільно-культурного життя в Україні на початку ХХ ст., розкриття передумов розпаду СРСР і причин важкого процесу відродження самостійної української держави.

Царська Росія ніколи не визнавала права українського народу на самостійність, розглядаючи нашу територію своєю окраїною. У законодавчих актах функціонувала виключно назва „Малоросія”, що визначала статус України як невід'ємної складової Російської імперії. Українська мова сприймалася царизмом не інакше як малоросійське наріччя російської мови, прояви українського національного пробудження, суспільно-політичний рух, спрямовані на розвиток мови, освіти, літератури, мистецтва, трактувалися як „мазепинський рух”, направлений на відрив України від єдиної неподільної імперії, а, отже, її послаблення.

Розвиток сучасної історичної науки поставив на порядок денний питання переосмислення концепцій і схем всесвітньої історії, що домінували у вітчизняній історичній науці України впродовж майже всього ХХ ст. Об'єктивне й всебічне дослідження політики царизму й суспільно-культурного життя в Україні, процесів українського національного та культурного відродження створює необхідні умови для розв'язання нагальних проблем сучасного становлення й розвитку української нації та державності, виховання в громадян національної і політичної свідомості, сприятиме побудові якісно рівноправних і партнерських українсько-російських відносин. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є практичною реалізацією плану наукових досліджень кафедри етнології Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова згідно наукового напряму „Дослідження проблем гуманітарних наук”. Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 25 грудня 2003 р., протокол № 6.

Об'єктом дисертаційного дослідження є колоніальна політика російського царизму в Україні у 1900-1917 рр.

Предметом вивчення є реалізація російським самодержавством політики щодо суспільно-культурного життя українського народу, спрямованої на знищення будь-яких проявів національного і культурного відродження.

Хронологічні рамки. У дисертації розглядається період, що починається 1900 р. - політизацією та організаційним оформленням українського національно-визвольного руху, політичними репресіями царизму в Україні. Кінцева межа - події 1917 р., що ознаменували собою повалення самодержавства, відкриття Лютневою революцією нової сторінки в історії українського національного і культурного відродження, що становить самостійну історичну проблему і потребує спеціального висвітлення.

Територіальні межі дисертації обумовлені вивченням політики царизму і стану суспільно-культурного життя на території 9 українських губерній, що входили до складу Російської імперії у зазначений період.

Мета дослідження визначена з урахуванням стану наукової розробки та актуальності праці і передбачає вирішення наступних завдань:

- визначити рівень і повноту джерельного забезпечення теми, проаналізувати стан і ступінь дослідження її в історіографії;

- розкрити характер, суть та головні напрями національної політики самодержавства в Україні;

- з'ясувати передумови та обставини прийняття царизмом антиукраїнських актів з національної політики та показати їх наслідки;

- висвітлити ставлення самодержавства до діяльності українських громадсько-політичних партій та організацій;

- проаналізувати процес русифікації та протистояння царизму розвитку української мови;

- довести й розкрити антиукраїнський характер освітньої політики царського уряду;

- показати хід переслідування царизмом діячів літератури та мистецтва, що гальмування й обмеження культурного розвитку українського народу.

Методологічна база дослідження визначається специфікою об'єкта та предмета, метою й завданнями. В основу були покладені принципи науковості, історизму та об'єктивності. При підготовці дисертації використані загальнонаукові та спеціально-історичні методи.

Зокрема, методи типології та кваліфікації у:

- характеристиці джерел і для простеження ходу політики русифікації та освітньої політики царизму в Україні, історично-ретроспективний - в огляді історіографії;

- проблемно-хронологічний - для дослідження динаміки змін у політиці царизму щодо суспільно-культурного життя в Україні у часовій послідовності;

- систематизації та узагальнень - для обґрунтування висновків і теоретичних положень дисертації;

- метод позитивізму - для встановлення великого масиву історичних фактів переслідування царизмом представників літературного та мистецького життя.

Для аналізу одержаної з різних джерел інформації застосовано міждисциплінарний метод пізнання, що передбачає використання категоріального апарату політології, соціології, педагогіки, права.

Наукова новизна результатів праці полягає у постановці та першому різносторонньому дослідженні науково й політично важливої, актуальної та недостатньо вивченої проблеми - політики російського царизму стосовно суспільно-культурного життя в Україні на початку ХХ ст. Обґрунтовується, що вона була спрямована на подальше посилення колонізаторських порядків, поневолення й асиміляцію народу, знищення всього українського. На основі аналізу соціально-етнічної структури населення й колоніального характеру економіки конкретизовано й узагальнено особливості реалізації мовної та освітньої політики царизму, ставлення його до громадсько-політичних об'єднань та культурно-національного руху. Доведено, що ця політика мала антиукраїнське спрямування, здійснювалася царським урядом і проімперськими силами на основі історично невиправданої тези, що „Україна - частина живого тіла Російської імперії” і один із визначальних чинників втілення нею на практиці ідеї Третього Риму. Обґрунтовано доведено, що русифікаторська політика царизму не змогла знищити прагнення українців до національної освіти, натомість зменшення важливості національно-освітніх і мистецьких проблем у програмах і діяльності політичних партій, за винятком Революційної української партії (РУП) й Народної української партії (НУП), а з іншого боку посилення репресій проти українства не призвели до позитивних зрушень у системі освіти. Простежено тенденцію щодо посилення політичних гонінь і репресій стосовно громадсько-політичних організацій та осіб, які виступали за українізацію освіти, розвиток літератури й мистецтва, за надання українському народові права національного самовизначення. Спростовано ряд упереджених положень і висновків радянської історичної науки щодо діяльності представників українського національного руху та їх ролі у суспільно-культурному житті України (протягом десятиріч комуністична влада робила все, щоб „викреслити” з історії імена та праці представників національно-визвольного руху, метою яких було відродження української державності й написання об'єктивної історії своєї Батьківщини, звинувачуючи їх у буржуазному націоналізмі). Розкриваючи структуру культурно-національного руху, дисертантка переконливо доводить, що він виступав ідейно-політичною базою визвольних змагань, сприяв вихованню національної та політичної свідомості народу, гартуванню волелюбного українського духу. Науково-теоретичне і практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів для суспільно-політичного й інтелектуального розвитку українського народу, подолання наслідків колоніального російського та радянського минулого, формування демократичної національної політики у сучасній Україні. Зміст, теоретичні положення та висновки дисертації будуть корисними при підготовці узагальнюючих праць з історії України та Росії, у навчальному процесі історичних і соціально-гуманітарних факультетів вузів.

Апробація результатів дослідження. Зміст, основні положення та наукові результати дисертації обговорювалися на:

- Засіданні кафедри історії слов'ян і українознавства НПУ ім. М.П. Драгоманова, викладені автором у виступах на VII Всеукраїнській науково-практичній конференції „Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” (Київ, 15-16 квітня 2004 р.);

- Звітно-науковій конференції молодих вчених університету за 2003 р., присвяченій 170-річчю НПУ ім. М.П. Драгоманова (Київ, 19 травня 2004 р.);

- Міжнародних наукових конференціях „Краєзнавство і вчитель - 2006” (Харків, 28 лютого 2006 р.);

- „Краєзнавство і вчитель - 2007” (Харків, 28 лютого 2007 р.).

Публікації. Основний зміст дисертації висвітлено у 8 одноосібних публікаціях автора, 5 з яких - у фахових виданнях. Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження, складається з вступу, трьох розділів, 8 підрозділів, висновку, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації - 220 сторінок, з них 179 - основного тексту. Список використаних джерел і літератури 40 с., 455 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукової розробки теми, а також зроблено огляд джерел, використаних при написанні дисертації. Історіографія теми започаткована 1900 р. працею М.Міхновського „Самостійна Україна” - програмним документом РУП, а потім НУП, в якому були окреслені напрями боротьби за незалежність. Найвагомішу інформацію щодо суспільно-культурного життя в Україні та ставлення до нього самодержавства автор почерпнула у дослідженнях М. Грушевського, Д. Донцова, В. Дорошенка, М. Залізняка, С. Петлюри.

Репресії царського уряду, спрямовані проти громадсько-політичних об'єднань й особливо товариств „Просвіта”, висвітлені у статтях О. Білоусенка, С. Єфремова. Розкриття репресивної політики царизму, її негативного впливу на суспільне й економічне життя в Україні має місце у колективній роботі “Украинский вопрос”.

Для дореволюційного періоду характерною була поява праць відверто шовіністичного спрямування. Так, А. Будилович, А. Стороженко, С. Щеголєв виправдовували політику царизму щодо утисків українського народу в правах на національно-культурне самовизначення, а П. Струве відмовляв колонізованим народам Росії, у тому числі й українцям, у праві на автономію. На початку минулого століття з'явились узагальнюючі дослідження, присвячені питанням народної освіти. Зокрема політику царизму щодо початкової освіти у Київській, Подільській і Волинській губерніях висвітлювали В. Чарнолуський і М. Чехов. Боротьба українського народу за національну школу відображена у працях Б. Грінченка, С. Русової, В. Прокоповича.

Протягом 1917-1920 рр., і до середини 1930-х років історіографія багато в чому зберегла надбання дореволюційної історичної школи, вчені дотримувалися певної об'єктивності у дослідженнях. Наукову цінність при вивченні теми має робота Ф. Савченка про політику царизму щодо „українського питання”. Боротьбу імперії з національно-визвольним рухом, у тому числі й в українських губерніях, вивчали М. Полянський і М. Гернет. Ставлення самодержавства до української преси досліджував В. Ігнатієнко.

Цей період розвитку історичної науки характерний появою праць, присвячених діяльності українських партій на початку ХХ ст. Важливий матеріал з історії РУП та утворених з неї Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і Української соціал-демократичної спілки („Спілки”) містять роботи О. Гермайзе, А. Дучинського, А. Ріша. У статті М. Свідзінського, спогадах А. Черкунова показано боротьбу царизму з організаціями Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).

Вагоме значення для вивчення проблеми мають праці Д. Антоновича, В. Винниченка, І. Мазепи, в яких здійснено аналіз умов і причин, що затримували загальний розвиток українського народу, його культури, висвітлено наслідки русифікаторської політики і стан суспільства напередодні революції 1917 р.

Діяльність товариств „Просвіта”, їх роль у суспільно-культурному житті відображена у працях В. Дорошенка та П. Феденка. Вони розкрили методи й засоби, що використовувала царська влада в боротьбі з „Просвітами”, вказали на дійсні причини їх закриття, на характерні особливості політики русифікації в Україні.

У 30-х - першій половині 80-х рр. ХХ ст. вивчення суспільно-культурного життя українського народу доби російського царизму фактично було заборонено як прояв „українського буржуазного націоналізму”. Окремі аспекти означеної проблеми відображені на сторінках досліджень С. Сірополка, Ф. Корольова, М. Константинова і В. Струминського, І. Богданова.

Останній, один із перших у радянській історіографії дав характеристику освіти у Російській імперії і в українських губерніях зокрема. Слід відмітити доробок співробітників Науково-дослідного інституту педагогіки АПН СРСР, де висвітлюються маловідомі аспекти діяльності шкіл, аналізується стан педагогічної науки в імперії напередодні революції 1917 р.

У період панування культу особи Сталіна в історичній науці майже не вивчався національно-освітній і студентський рух. Виняток становлять статті В. Дьогтя про зміст і характеристику затверджених царським урядом „Тимчасових правил” про студентські заклади (грудень 1901 р. і липень 1902 р.) і П. Лаврова про студентський рух у Київському університеті. Окремі сюжети боротьби царського уряду та місцевих органів влади з демократичним студентством досліджували І. Портной, П. Гусятников. Змістовний матеріал про репресії царизму проти членів Харківського товариства поширення в народі грамотності знаходимо у статті В. Кізченко й А. Ткачук.

Репресивну політику царизму щодо літературного життя, негативний вплив цензури та поліцейського нагляду на творчість українських письменників вивчали В. Федун, О. Дей і М. Тараненко, О. Кисельов, О. Бабишкін, М. Пивоваров.

У дослідженнях В. Сахновського-Панкєєва, Л. Стеценка, М. Йосипенка М. Поступейка наведені приклади переслідувань імперською владою театральних діячів і драматургів. Дослідники В. Дяченко, Л. Пархоменко, М. Гордійчук звернули увагу на нестерпні умови праці українських композиторів за царату. Для розкриття означеної проблеми важливе значення має третій том „Історії української музики”, в якому висвітлене ставлення російської влади до українського театру, заборону цензурою оперних і драматичних вистав з національної тематики.

Радянська історіографія, що була заангажована комуністичною ідеєю, позбавлена аналітично-критичних об'єктивних узагальнень і висновків, нав'язувала громадськості недостовірне уявлення про політику царизму щодо суспільно-культурного життя в Україні, показуючи його через призму діяльності РСДРП.

Здобуття українським народом незалежності надихнуло дослідників на об'єктивне та всебічне висвітлення суспільно-культурного життя в Україні на початку ХХ ст.

Боротьбу царизму з українським національно-визвольним і культурним рухом, аналіз форм і методів реалізації ним репресивної політики вивчали П. Голубенко, О. Ярмиш. Діяльність української інтелігенції, спрямовану на збереження та розвиток національної культури в Російській імперії, досліджують Г. Касьянов, А. Животко.

На особливу увагу заслуговують колективні праці співробітників Інституту історії України НАН України, де розкрита й визнана прогресивна роль національної інтелігенції у пробудженні національно-культурного життя в Україні у 1900-1917 рр.

Окремі аспекти репресивної політики царизму щодо суспільно-культурних рухів висвітлені у колективних виданнях „Політична історія України ХХ століття”, „Україна і Росія в історичній ретроспективі” та статті В. Волковинського. Переслідування владою товариств „Просвіта”, що передували їх закриттю, розглядали О. Лисенко, Л. Євселевський і С. Фарина. Певний вплив на розвиток сучасної вітчизняної історіографії має науковий доробок О. Реєнта.

Для вивчення означеної проблеми вагоме значення мають праці В. Головченка, О. Голобуцького і В. Кулика, В. Колісника, О. Рафальського й О. Тимошенка, А. Павка, І. Патера, В. Сарбея, С. Телешуна, в яких досліджується місце і роль українських політичних партій, громадських сил у національному й суспільному русі.

Політика протистояння царизму розвитку української мови й української освіти частково відображена у дослідженнях М. Жаботинського, Ю. Шевельова, В. Панченка, І. Левадного, В. Кравця, В. Борисенка і Г. Непорожньої, В. Васьковича, Л. Вовк, М. Дроб'язка.

Окремі дані про український театр на початку ХХ ст., з теми дисертації запозичені з досліджень О. Красильнікової, Н. Мірошниченко Цікавий матеріал про переслідування владою представників української літератури ми почерпнули у працях А. Болабольченко, М. Кармазіною, Л. Барабан.

Серед чималого обсягу наукової літератури слід звернути увагу на праці представників сучасної російської історіографії. Вагомим дослідженням історії чорносотенних організацій у Російській імперії, в тому числі й Україні, є монографія С. Степанова. Аналіз діяльності урядів С. Вітте і П. Столипіна, спрямованих на придушення революції й національних рухів, зробили у своїх дослідженнях Б. Ананьіч, Р. Ганєлін, П. Зирянов, В. Чурбанов, А. Бородін.

Реформи суспільно-політичної системи Російської імперії розглядаються у колективній монографії “Власть и реформы. От самодержавия к советской России” (С. - Петербург, 1996). З окремими епізодичними аспектами суспільно-культурного життя українського народу, репресивним характером політики царизму в Україні дослідниця ознайомилася у монографіях В. Дякіна, А. Міллера, А. Каппелера, І. Міхутіної.

Свідченням зростання інтересу до означеної проблеми стало збільшення кількості дисертаційних робіт, у яких з використанням нових методологічних підходів проаналізовано ставлення російського самодержавства до українського національного та політичного рухів, низку питань з історії освіти, літературного й мистецького життя України дореволюційного періоду.

Отже, окремі аспекти теми тією чи іншою мірою привертали увагу істориків, проте в більшості конкретних наукових праць вони висвітлювалися фрагментарно чи неповно.

Джерельною базою дослідження є комплекс багатьох документальних джерел:

- офіційні документи Ради міністрів Російської імперії та царські укази;

- опубліковані збірники документів і матеріалів;

- документальні матеріали, що зберігаються у державних архівах;

- статистичні матеріали;

- центральна та місцева періодика;

- спогади учасників подій.

Важливим джерелом для вивчення політики російського царизму та суспільно-культурного життя в Україні стали укази імператора щодо проголошення в окремих українських губерніях, містах, повітах стану посиленої охорони, маніфест 17 жовтня 1905 р. „Про вдосконалення державного порядку”, укази Урядовому Сенату, положення Комітету міністрів, стенографічні звіти сесійних засідань Державної Думи, програми та виборчі платформи російських політичних партій і організацій, що дають можливість досить широко розкрити політику російського самодержавства щодо українського питання.

Змістовну групу джерел для вивчення обраної теми містять збірки документів, що відображають суспільно-політичне й національне життя українського народу на початку ХХ ст.

Основою джерельної бази дослідження є документи й матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України), що знаходяться у фондах: 268, 274, 275, 278, 289, 294, 295 301, 304, 313, 320, 336, 385, 707, 1335. Вони містять документи й матеріали про боротьбу царизму з національним і суспільно-культурним рухом: про розшуки та проведення арештів осіб, які належали до політичних партій, циркуляри про посилення нагляду за їх агітаційною й пропагандистською діяльністю, листування Департаменту поліції про дозвіл на постановку в театрах вистав і контроль за їх виконанням, справи про видання книг українською мовою, накладання арештів на періодичні видання; циркуляри про закриття товариств „Просвіта”.

У Державному архіві м. Києва опрацьовано фонд 16 „Київський університет” і фонд 237 „Київська міська поліція”, де знаходяться документи й матеріали про придушення самодержавством студентського руху та цензурну політику уряду.

Окремий блок джерел склали важливі за змістом матеріали фондів Інституту рукопису НБУ ім. В.Вернадського НАН України: ф. 2. „Історичні матеріали”, ф. 66 „Лучицький Іван Васильович”, ф. 114 „Товариство „Просвіта”, ф. 274 „Півторадні В.І.”.

Вони розкривають характер і масштаби переслідувань владою української мови, окремі аспекти розгляду Державною Думою українського питання. Автором використані статистичні матеріали „Першого загального перепису населення Російської імперії” 28 січня 1897 р., що залишається єдиним вагомим джерелом для ознайомлення з соціальним складом населення українських земель у межах Російської імперії.

Важливою складовою частиною джерел з теми дослідження є періодичні видання: газета „Рада”, журнали „Украинская жизнь”, „Русская мысль”, „Рідний край”, „Світло” та „Літературно-науковий вісник”, у яких висвітлено процес виборів до Державної Думи на Україні, виступи депутатів з українського питання, репресії проти національно-культурного руху, ставлення до українського питання представників російської громадськості.

Вагомим джерелом для вивчення проблеми є спогади В. Новицького, А. Спиридовича, П. Курлова, С. Вітте, а також відомих українських істориків і громадсько-політичних діячів М. Галагана, О. Лотоцького, Є. Чикаленка, Ю. Колларда.

Загалом наявний широкий комплекс наукової літератури та джерел цілком достатній для розкриття теми дисертації.

У другому розділі „Боротьба царизму проти українського національно-визвольного руху” розкриті основні напрями й характерні особливості національної політики Російської імперії в Україні.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., людські ресурси й господарський комплекс України були однією з найважливіших стратегічних складових ствердження могутності імперії. Для русифікації українських земель самодержавство проводить цілеспрямовану антиукраїнську міграційну переселенську, економічну та культурну політику, наслідком якої стали негативні зміни у соціально-етнічній структурі населення: різке зростання чисельності росіян і їх перевага у великих містах, особливо у Київській, Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях, міграція неземлеробського населення з центральних губерній імперії для роботи на шахтах, рудниках, металургійних заводах і в машинобудівній промисловості, що призвело до домінування уродженців Росії в адміністративній, виробничій, торговій і культурно-освітній сферах, масове переселення селян з малоземельних українських губерній у райони Сибіру, Далекого Сходу і Казахстану (українці становили майже дві третини переселенців), як визначних хліборобських колонізаторів нових земель, концентрація землі у великих власників, значний відсоток яких становили росіяни; невисокий рівень урбанізації українців - 5,5% у 1897 р. і 16, 4% у 1917 р., тоді як понад 38% росіян і 44% євреїв України проживали у містах. Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили понад 85% усіх зайнятих. Близько 95% українців належали до селянських верств. Бурхливий соціально-економічний розвиток, що вважається вирішальною передумовою національних рухів, лише побічно торкнулися корінної нації.

Національна політика царизму переслідувала мету мовно-культурної русифікації українського народу і, як наслідок, повної асиміляції українців і нищення їх культури.

Зміни виборчого законодавства, за якими число виборців із селян зменшилося на 50%, не демократичний, шовіністичний характер виборів до Державної Думи, віднесення 26 млн., українців до інородців, циркуляром П. Столипіна від 20 січня 1910 р., який позбавляв їх громадянських прав, зокрема права мати свої національні культурно-освітні товариства, відвертий антиукраїнський характер діяльності чорносотенних монархічних організацій і православної церкви, жорстокі переслідування національних і суспільно-політичних рухів із запровадженням військових станів, репресії військово-польових судів, насадження російської культури вели до знищення українства.

Репресивна політика самодержавства була спрямована проти:

- розвитку і поширення української культури, на ліквідацію національного руху, що особливо проявився у формі діяльності товариств сприяння розвитку грамотності, просвіти, науки, літератури, мистецтва і техніки;

- видавництв української преси і книги, які сприяли вихованню в народу національної та політичної свідомості, об'єднанню українців навколо ідеї національно-культурного відродження;

- народних будинків і політичних клубів;

- виступів студентської молоді.

Доведено, що досить стримана соціальна активність українців була зумовлена особливо жорстоким характером політики царизму щодо них, необмеженою владою панівних верств, відсутністю демократичних прав і свобод, вільної преси, тотальним нищенням всього українського.

У дисертації показано, як суспільно-культурний рух за минуле і сучасне українського народу з створенням політичних партій і громадських організацій наповнювався національно-визвольним, соціальним і революційним устремлінням на повалення самодержавства. Діяльність партій прискорила соціальне і політичне напруження в імперії, що стало важливою передумовою революції 1905-1907 рр.

Розкриті зміст і характер репресивних заходів царизму, спрямованих на ліквідацію політичних партій, запобігання розвитку суспільно-культурного руху й масової політизації українського народу. Протягом 1902-1903 рр., при губернських жандармських управліннях була створена широка мережа спеціальних органів політичного розшуку - охоронних відділень, які здійснювали таємний нагляд за лідерами партій і розшукували агітаторів, піддаючи їх арештам і засланню, знищували агітаційну літературу й закривали партійні видання. Проявом широкомасштабних репресій було закриття 18 підпільних друкарень і ліквідація місцевих організацій РУП, НУП, УДРП, „Спілки”, УСДРП й УПСР, представники яких у 1908 р. проголосили створення легального Товариства українських поступовців (ТУП), політична платформа якого базувалася на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.

Натомість, жорстокі переслідування російським самодержавством національно-визвольного руху гальмували процес усвідомлення провідними політичними діячами й значною частиною української інтелігенції необхідності консолідації нації на основі ідеї боротьби за незалежну самостійну українську державу.

Таким чином, боротьба царизму з проявами українського націонал-визвольного руху на початку ХХ ст., становила одну із важливих ланок національної політики в Україні. Царський уряд не визнавав можливим демократизації суспільно-культурного життя.

У третьому розділі „Наступ царизму на українську культуру” розглянуто процес мовно-культурної русифікації українців імперською владою.

Незважаючи на те, що 72,6% населення України визнало українську мову рідною, за переписом 1897 р., царат і на початку ХХ ст. продовжував курс на її знищення. Мову українського народу офіційно було визнано діалектом російської мови та виключено з ужитку в офіційному і публічному житті: адміністративно-громадських установах, армії, суді, церкві, освіті, науці, виданні дитячої літератури, перекладах з іноземної мови. Влада навіть заборонила публічне виконання, без дозволу цензури, українських пісень і хрещення дітей українськими іменами. Із 230 рукописів творів українською мовою, поданих на розгляд цензури видавничим гуртком Києва протягом 1895-1904 рр., дозвіл на друк отримали лише 80.

Революційні події 1905-1907 рр., звернення Чернігівського земства і громадськості Херсонської та Катеринославської губерній до уряду, висновки комісій Російської Академії наук, Київського і Харківського університетів були вирішальною передумовою царських указів від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., про скасування попередньої цензури всякого роду творів українською мовою. Протягом 1905-1906 рр., зусиллями прогресивної громадськості й політичних партій було налагоджено видання україномовних газет „Хлібороб”, „Рідний край”, „Рада”, „Громадська думка”, створені товариства „Просвіта” в Одесі, Кам'янці-Подільському, Києві, Катеринославі, Харкові, Чернігові, засновано Українське наукове товариство.

З наступом політичної реакції всі здобутки у мовному питанні були зведені нанівець. Уряд посилив переслідування української мови незважаючи на протести опозиційних депутатів Державної Думи. Проект закону трудової групи про скасування віросповідних і національних обмежень, поданий на розгляд у лютому 1916 р., був відхилений Думою. Політика русифікації України знайшла повну підтримку з боку російської громадськості.

На початку ХХ ст. царизм проводить централізовану шовіністичну освітню політику, викорінюючи залишки національного характеру школи, для забезпечення матеріальної і духовної зверхності панівної російської нації. Серед мешканців України грамоту знали 54% росіян, 43% поляків, 34% євреїв і 12% українців. лише третина дітей шкільного віку здобувала освіту. Навіть позашкільне навчання українською мовою було заборонене. Уряд надавав перевагу школам підпорядкованим Міністерству народної освіти (МНО) і Синоду.

Дисертант розкриває спроби громадсько-політичних сил і МНО протягом 1904-1915 рр., реформувати систему освіти:

- збільшити тривалість навчання у початкових класах з двох до чотирьох років;

- зробити початкову освіту загальнодоступною та обов'язковою;

- запровадити навчання рідною мовою, підпорядкувати початкову школу усіх відомств.

Це так і не знайшло підтримки царату. Натомість бібліотекам земських шкіл заборонили тримати у своїх фондах українські книги. На 1 січня 1915 р., в Україні налічувалось 21104 початкові школи, де навчалося 1571 тис. учнів. Серед них 400 отримали статус початкових училищ з 4-х річними терміном навчання.

Імперська політика у галузі середньої освіти базувалася на концепції міністра народної освіти Д. Толстого, який у доповідній записці царю 1905 р., заявив, що в Україні не слід збільшувати мережу середніх навчальних закладів з політичних міркувань, щоб не „відвертати від народу кращі сили, ставлячи селян шляхом гімназійної освіти у невластиве їх народженню становище”. Мережа середніх навчальних закладів налічувала 454 гімназії, реальні та комерційні училища, серед учнів яких діти селян, робітників і ремісників становили пересічно 23%. Боротьба прогресивних сил за українізацію вузів також зазнала поразки. Українці в університетах й інститутах становили абсолютну меншість. На початку ХХ ст., лише 0,3% їх чисельності мали середню і вищу освіту, тоді як серед росіян в Україні таких було 5%.

Незважаючи на спроби представників суспільно-культурного руху й опозиційних депутатів внести на розгляд Державної Думи законопроекти про українізацію освіти і товариства, залучення до навчального процесу вчителів-українців, освітня політика царизму у між революційний період набула ще більш реакційного характеру:

- підготовку вчителів проводили у релігійно-шовіністичному дусі;

- відбір педагогічних кадрів здійснювали за ознакою благонадійності з росіян, або зросійщених „малоросів”;

- з навчальних закладів усували прогресивних учителів і викладачів;

- закривали школи і розганяли вчительські спілки;

- збільшували оплату працівникам шкіл і вузів за русифікаторську діяльність.

Держана Дума у 1914 р., схвалила кошторис для розвитку освіти, одним із пунктів якого була заборона навчання мовами колонізованих народів.

Дисертантом доведено, що заходи самодержавства були спрямовані на викорінення з системи освіти української мови і культури, гальмування культуро-творчих процесів, насадження у свідомості українців ідеї „єдиної і неділимої Російської імперії”.

Імперська влада, придушуючи національно-культурний рух, всіляко переслідувала літературні й мистецькі кадри. Цензурні комітети позбавили їх права: об'єктивно відображати різні сторони життя народу, особливо з історичної та суспільно-політичної тематики, спілкування з ним; розповсюджувати твори на українській мові в імперії і поза її межами; здійснювати переклади іноземної літератури.

Репресіями проти письменників І. Франка, Л. Українки, Д. Бузька, С. Васильченка, Б. Грінченка, С. Єфремова, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, А. Тесленка, Г. Хоткевича, Є. Чикаленка та інших царизм намагався звести українську літературу, особливо драматургію, до рамок побутово-етнографічного жанру й спрямувати її у соціальне пасивне русло. Лише під натиском революційних подій Головне управління у справах друку 27 лютого 1906 р., дозволило переклади українською мовою творів російської та іноземної літератури і вистави історичної драми.

Жорстоких переслідувань зазнали український театр, музичне і образотворче мистецтво. Не маючи державного статусу й стаціонарних приміщень, театральні трупи й художники діяли на засадах приватних мандрівних видовищних закладів, артистичних товариств і аматорських гуртків. Цензура всіляко обмежувала територію гастролей і репертуар, тематику музичної й художньої творчості, дозволяючи вистави, музичні й художні твори побутово-водевільного жанру. Під забороною була українська опера і виставки картин. Композиторам, музикантам, художникам заборонялося розкривати у своїх творах історичне минуле, національні й соціальні проблеми народу, популяризувати його пісні, музичну й танцювальну культуру. Жандармерія вела постійний нагляд за композиторами М. Лисенком, М. Леонтовичем, К. Стеценком, акторами М. Садовським, М. Заньковецькою, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, художниками В. Розвадовським, Г. Нарбутом.

Отже, протистояння царської влади розвитку української мови, освіти, переслідування літературних і мистецьких кадрів перешкоджало розвитку української культури - однієї з найважливіших складових становлення й подальшого розвитку нації.

ВИСНОВКИ

В українській та зарубіжній історіографії відсутні наукові праці, де б комплексно були розкриті політика російського самодержавства і суспільно-культурний рух в Україні на початку ХХ ст.

Репресивний характер національної політики царизму був спрямований на знищення залишків економічної самобутності, територіальної, етнічно-національної і політичної свідомості українців. Заходи національно-колоніального гноблення імперії полягали також у запереченні українства, цілеспрямованій пропаганді й зміцненні російського національно-політичного й культурного домінування аж до повної асиміляції нації. Посилюючи колоніальну експансію для втілення ідеї перетворення Росії у „Третій Рим”, самодержавство, прийнявши ряд антиукраїнських законодавчих актів, особливо жорстоко переслідувало національні й суспільно-культурні рухи в Україні, яка була найважливішим стратегічним джерелом воєнно-економічної могутності імперії. Наслідками зазначених вище урядових положень є нинішній стан економічного й суспільно-політичного життя в Україні зумовлений тяжкою історичною спадщиною колоніального минулого у складі Російської та радянської імперій, коли царизм і комуністичний режим послідовно проводили політику нищення й переслідувань українського етносу, мови, культури будь-яких форм національного життя. Через обрив живого й послідовного зв'язку зі своїм минулим, мільйони українців утратили своє етнічне самобутнє обличчя, а Росія й донині проводить тотальний наступ на їх свідомість, мову й культуру. Наше суспільство продовжує перебувати у полоні економічних, політичних і культурних впливів колишньої метрополії.

Царський уряд рядом репресивних заходів звів нанівець діяльність українських громадсько-політичних партій та організацій, метою яких було самодержавства, демократизація Росії та проголошення автономії України. У досить розвинутій духовній культурі українського народу, її найважливішій складовій - мові, царизм вбачав постійну загрозу цілісності Російської імперії, а тому першочергово проводив розгорнуту політику денаціоналізації українців, підводячи їх до межі етнічного зникнення. Русифікаторська політика царського уряду, цей унікальний приклад культурного геноциду й нетерпимості в історії людства, не змогла викорінити прагнення українського народу до самобутнього, окремішнього розвитку рідної мови, національної освіти і культури в цілому.

Аналіз освітньої політики царизму в Україні доводить її антиукраїнський характер, спрямований на обмеження доступу українців до початкової, середньої і вищої освіти, заборону національного за змістом і характером навчання, гальмування введення обов'язкової початкової освіти. Натомість, революційні події 1905-1907 рр., діяльність політичних партій, громадських організацій і опозиційних депутатів Державної Думи сприяли розгортанню й згуртуванню суспільно-культурного руху навколо ідеї ліквідації заборони української мови й запровадження національної системи освіти в Україні. Національно-освітня боротьба прогресивних сил стримувала розгул реакційних шовіністичних організацій і самої влади у спробах позбавити український народ його духовного коріння, а також закладала міцні підмурки формування національної ідеї.

Хід переслідування царизмом діячів літератури та мистецтва в Україні полягав у забороні видавати твори на історичну та суспільно-політичну тематику, здійснювати переклади іноземної літератури українською мовою; репресіями проти українських письменників і поетів царська влада намагалася звести українську літератури до рамок побутово-етнографічного жанру. Російський уряд не надав державного статусу українському театру, а цензурні установи обмежували репертуар, за українськими драматургами, акторами, музичними діячами було встановлено постійний нагляд.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Бардаш О.Д. Освітня політика російського царизму (1900-1917 рр.): здобутки та перспективи досліджень // Наук. записки: Зб. наук. статей НПУ ім. М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - Вип. LVIII (58). - С. 209-215.

2. Бардаш О.Д. Репресивна політика російського царизму щодо національних освітніх рухів в Україні (1905-1907 рр.) // Наук. записки: Зб. наук. статей НПУ ім. М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. - Вип. LIX (59). - С. 167-171.

3. Бардаш О.Д. Переслідування царизмом україномовних періодичних видань (1900-1917 рр.) // Зб. наук. праць. Серія „Історія та географія” / Харків. нац. пед. ун-т. ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2005. - Вип. 19-20. - С. 119-118.

4. Бардаш О.Д. Особливості антиукраїнської політики царизму на прикладі діяльності військово-польових судів у період революції 1905-1907 рр. // Наук. записки Тернопільського нац. пед. ун-ту ім. В.Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред проф. М.М. Алєксієвця. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2005. - Вип. 2. - С. 262-265. самодержавство історичний царизм

5. Бардаш О.Д. Українське краєзнавство в Російській імперії (остання третина ХІХ - 1917 р.) // Зб. наук. праць. Серія „Історія та географія” / Харків нац. пед. ун-т. ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2006. - Вип. 21-22. - С. 218-220.

6. Бардаш О.Д. Політика царизму щодо театрального життя в Україні та її наслідки (кінець ХІХ ст. - 1917 р.) // Наук. зап. Вінницького держ. пед. уні-ту ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія: Зб. наук. праць. - Вінниця, 2006. - Вип. 10. - С. 40-44.

7. Бардаш О.Д. Ставлення царизму до краєзнавчої діяльності в Україні (остання третина ХІХ - 1917 р.) // Зб. наук. праць. Серія „Історія та географія” / Харків. нац. пед. ун-т ім. Г.С.Сковороди. - Харків: Майдан, 2007. - Вип. 25-26. - С. 221-223.

8. Бардаш О.Д. Протистояння російського царизму розвитку української мови // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість: Зб. матеріалів VII Всеукраїнська наук.-практ. конф. - К., 15-16 квітня 2004 р., У 7 т. / Редкол.: Андрущенко В.П. (відп. ред.) та ін. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. - Т. 3. - С. 10-14.

Размещено на Allbest.ru