Регіональні особливості політики коренізації (українізації) в УСРР

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ (УКРАЇНІЗАЦІЇ) В УСРР

Спеціальність: Історія України

Нечипоренко Зоя Вікторівна

ЧЕРКАСИ, 2006 РІК

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Світовий та вітчизняний досвід міжетнічних відносин переконливо доводить, що однією із актуальних проблем сучасності є національна. Багато у чому політична злагода, стабільність як у внутрішньополітичному житті країни, так і у міжнародній політиці залежать від толерантності держав - суб'єктів міжнародного права до представників тих етносів та націй, які в силу ряду об'єктивних історичних причин не мають власної державності. Не є винятком і Україна, в якій, крім українців, проживають й інші народи та етнічні групи. У зв'язку із цим одним із невідкладних завдань сучасної держави України є не лише теоретичне обґрунтування, а й реалізація такої етнічної політики, яка б підтримувала оптимальне співвідношення інтересів як титульної нації - українців, так і етнічних меншин, сприяла б розвитку всіх етнічної культур, забезпечувала б правову основу рівноправної міжетнічної взаємодії на рівні домінуючої та не домінуючої спільнот.

У цьому контексті важливим, на наш погляд, є звернення до вже існуючого історичного досвіду - політики коренізації, яка в УСРР отримала назву “українізація”, зокрема до її регіональних особливостей. 20-30-ті рр. ХХ ст. - один із складних, а водночас і цікавих, з наукової точки зору, періодів історії України. Це час становлення радянської суспільно-політичної моделі, визначення й оформлення її рис і ознак. Разом із тим, на початку 20-х рр. ХХ ст., правляча партія, як і в цілому радянська система, не могла не зважати на національно-культурний ренесанс періоду революції 1917-1920 рр., зокрема український, будуючи нову державність, пропагуючи відмінну від царської національну політику.

З іншого боку, це розквіт власне національної культури українців, їхньої духовності, свідомості, який відбувався паралельно з аналогічними процесами у духовно-культурному житті інших народів, які проживали на території УСРР.

Звернення до обраної нами теми дослідження зумовлено і процесом переосмислення усталених поглядів, що має місце у новітній українській історіографії та пов'язане з відходом від ідеологем минулого, пошуком альтернативних радянській методології, новою інтерпретацією начебто вже відомих фактів, подій. Крім того, сучасні можливості дослідників у доступі до джерел якісно відрізняються від тих, що були раніше, за радянського періоду. Тому введення до наукового обігу невідомих матеріалів, їхній аналіз зіставлення/порівняння з попередніми напрацюваннями, дотичними до нашої теми дослідження, дозволить значно розширити як знання з історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст., так і політики українізації. Тим самим інтерес до задекларованої теми носить об'єктивно-науковий характер.

Разом із тим, вивчення питань, пов'язаних із історією політики українізації, враховуючи новітні державотворчі процеси в Україні, має і суспільно-політичний характер.

На наш погляд, цінний досвід 20-30-х рр. ХХ ст., дозволить якщо не уникнути негативних наслідків, то, принаймні, пом'якшити їхній деструктивний вплив під час політичних, політико-адміністративних нововведень, запровадження яких широко обговорюється у сучасному українському суспільстві.

Отже, обрана нами для дослідження тема має наукове, суспільно-політичне значення, чим і зумовлена її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження органічно доповнює наукову проблематику кафедри історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького. Він узгоджується з темою “Державотворчі процеси на Середньому Подніпров'ї в контексті творення державності України” (номер державної реєстрації 0199U003996). Об'єктом дослідження є політика радянської влади, яка в Україні отримала назву “українізація”, та скеровувалась як на українську більшість, так і на національні меншини республіки.

Предмет дослідження - регіональні особливості політики коренізації в УСРР.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1923-1938 рр. Нижня (1923 р.) межа обумовлена офіційним проголошенням цієї політики ХІІ з'їздом РКП(б). Верхня - 1938 р. - остаточне, “формальне”, згортання українізації, позначене хвилею масових репресій проти національної інтелігенції та ліквідацією всіх надбань коренізації в УСРР. Хоча слід ураховувати, реальне згортання українізаційного курсу спостерігається з початку 1930-х рр. Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території УСРР, що у 1922 р., увійшла до складу СРСР. При цьому враховано ті адміністративно-територіальні зміни, що мали місце у республіці, впродовж періоду, що досліджується.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі архівних та опублікованих джерел, надбань історіографії дослідити регіональні особливості політики коренізації (українізації) в УСРР.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- з'ясувати стан наукової розробки теми, повноту забезпечення джерельної бази;

- охарактеризувати партійно-директивну основу національної політики більшовиків;

- вивчити концептуально-теоретичні засади коренізації (українізації) в УСРР;

- проаналізувати соціальну структуру регіонів УСРР та рівень забезпечення можливостей для етнокультурного розвитку їхнього населення;

- дослідити регіональні особливості у ставленні радянського керівництва до політики українізації;

- розкрити вплив регіональних особливостей у проведенні українізації на загальнореспубліканський хід її реалізації;

- визначити регіональні особливості у сприйнятті нацменшинами політики українізації, їхню участь у цьому процесі.

Наукова новизна і теоретичне значення дисертації полягають у наступному:

- вона є першою спробою комплексного дослідження регіональних особливостей політики коренізації в УСРР;

- встановлено, що партійно-директивні принципи національної політики більшовиків у регіональному вимірі були позначені догматизмом і, як правило, не враховували національних реалій;

- розкрито основні положення українізації, що стосувалися апаратної сфери, освіти, культури як на теоретичному рівні, так і на рівні реалізації в окремих регіонах республіки;

- запропоновано новий погляд на етнополітичне районування УСРР (Києво-Подільський, Полтавсько-Чернігівський, Донецько-Криворізький та Південно-Західний регіони);

- встановлено, що у кожному з них виявляються регіональні особливості інтерпретації партійно-радянським керівництвом сутності українізації, особливо - відмінності на рівні практичної реалізації національної політики;

- досліджено, що у різних етнополітичних регіонах УСРР участь національних меншин у проведенні політики коренізації мала свої особливості;

- з'ясовано вплив регіональних особливостей українізації на загальнореспубліканський рівень її запровадження.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні висновки, положення і узагальнення, які містяться у роботі, можуть залучатися при подальшому вивченні такої багатогранної проблеми, як українізація, при підготовці спецкурсів із історичного краєзнавства, навчальних програм для спецсемінарів із історії України у вищих навчальних закладах, стануть у нагоді у справі модернізації політики у сучасній Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, історичної комісії історично-філософської секції Осередку наукового товариства ім. Т. Шевченка у Черкасах. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на наукових конференціях різного рівня: Науково-практичній конференції “Національна ідентичність у контексті політичного процесу: історія і сучасність” (Черкаси, 2004), П'ятнадцятій науковій сесії Осередку наукового товариства ім. Шевченка у Черкасах (Черкаси, 2004), III Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень 2004” (Дніпропетровськ, 2004), Других Гуржіївських читаннях (Черкаси, 2005), VI Всеукраїнській науково-практичній конференції “Державна етнонаціональна політика: правовий аспект в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2005).

Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано 7 наукових статей, 4 із яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4,6 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (330 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 233 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об'єкт, предмет, окреслено практичну значимість та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методи дослідження”, який складається з трьох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу дослідження, обґрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу „Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми. Історіографію з обраної теми умовно поділено на 4 періоди:

1) 1920 - початок 1950-х рр.;

2) друга половина 1950-х - середина 1980-х рр.;

3) друга половина 1980-х - початок 1990-х рр.;

4) 90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.

Перший період представлений здебільшого роботами працівників радянських державних установ, партійних діячів. Серед робіт цього періоду варто виділити більш-менш ґрунтовні праці М. Авдієнка, А. Буценка, А. Глинського, А. Приходька, Б. Суботіна, О. Щуся. Ці автори вивчали питання, пов'язані з розвитком освіти в УСРР у 20-30-ті рр. ХХ ст., підводили підсумки та окреслювали перспективу радянського будівництва, аналізували досягнення і прорахунки у роботі державних органів влади серед національних меншин, з'ясовували стан культурного будівництва у республіці. Більшою ангажованістю позначені роботи В. Затонського, М. Демченка, Г. Петровського, А. Хвилі, зміст яких наповнений клішованими ідеологемами. Разом із тим, вони є цінними для з'ясування загальнополітичної та інтелектуальної ситуації в УСРР.

Серед досліджень, що мали фундаментальний характер і безпосередньо стосуються нашої теми, виокремлюються праці наркома освіти М. Скрипника. Так, демонструючи професіоналізм у питаннях національної політики, він подав цікаву картину національного життя нацменшин, що населяли Україну в 1920-1930-х рр.

Нарком освіти наголошував, що саме в Україні справа забезпечення прав національних меншин стоїть “ширше, глибше і розвиненіше”, ніж у будь-якій іншій радянській республіці. В іншій праці М. Скрипника, окрім інформації про власне російську меншину в Україні, містяться цінні свідчення щодо регіональних особливостей проведення українізації в УСРР і навіть поза її межами, зокрема на Кубані.

Альтернативу радянським роботам періоду 1920-30-х рр., склала закордонна українська історіографія, представлена дослідженнями Ю. Бачинського, В. Свистуна, С. Николішина. Перебуваючи в іншій, ніж в УСРР, суспільно-політичній атмосфері, етнонаціональному оточенні, ці автори вивчали та аналізували наслідки революції 1917-1920 рр., для українців. При цьому увага в основному зосереджувалася на моментах політичних. Для робіт емігрантських кіл цього періоду характерним є гіпертрофований критицизм. З огляду на іноді недостатню поінформованість, працям діаспорних вчених і громадсько-політичних діячів не завжди вистачало конкретних аргументів на користь висловлених ними тверджень. Однак їхні роботи доповнюють уявлення про українізацію, запропоновані радянськими дослідниками.

Після згортання впродовж другої половини 1930-х рр., навіть будь-яка згадка про неї стала забороненою темою для громадськості та науковців. Під час Другої світової війни українізація епізодично згадувалась у працях лише діячів української еміграції. Так, Ю. Бойко запропонував оригінальне її визначення - “клапану, яким мала розряджатися небезпечна для Москви енергія української інтелігенції”.

Лише із подоланням культу особи Й. Сталіна розпочався другий етап історичних досліджень політики українізації та обслуговування рідною мовою національних меншин в УСРР. Він охоплює другу половину 1950-х - середину 1980-х рр.

Щоправда, у працях істориків цього періоду не часто використовувався термін “українізація” (“коренізація”). До національної політики більшовиків 1920-30-х рр. (власне як і до всієї національної політики радянської доби) залучали більш універсальне, з ідеологічного погляду, збірне поняття - “культурне будівництво”. У цілому ж хрущовська “відлига” позитивно позначилася на історичних дослідженнях, однак, вона не змінила генеральної парадигми трактування історичного процесу, яка передбачала передусім партійно-класовий підхід у вивченні всіх суспільно-політичних і соціокультурних явищ. Саме в такому контексті були написані роботи О. Слуцького і Г. Шевчука. У канві методологічної схеми цих авторів витримуються й інші роботи 1960-х, 1970-х та першої половини 1980-х рр. Серед них праці І. Коломійченка, С. Гутянського, М. Куліченка і В. Маланчука, П. Бачинського, О. Мельниченка, І. Петруніна, Л. Ткачової та інших.

У цей період українізація знову стала забороненою темою. Заборона ця виникла внаслідок реакції влади на відому працю І. Дзюби, написаної восени 1965 р.

Побудована виключно на засадах марксистсько-ленінської методології, робота І. Дзюби основним своїм лейтмотивом передбачала, однак, критику влади щодо проведення українізації в 1920-х роках. Це ніяк не влаштовувало режим, який звик ідеалізувати культурні здобутки означеного періоду.

Втім, поза межами СРСР не існувало тоді ніяких табу на дослідження національного “будівництва” 1920-30-х рр., в українській республіці. Як альтернатива радянській історіографії 1950-80-х років за кордоном вийшов ряд праць, серед яких роботи Г. Ващенка, М. Ковалевського, Ю. Лавріненка, Д. Солов'я, В. Гришка.

У них тією чи іншою мірою предметом дослідження виступає політика українізації. Вони стали цінним здобутком зарубіжної української історіографії.

Третій період у вивченні українізації - друга половина 1980-х - початок 1990-х рр., у часі збігся з боротьбою за національну незалежність, що охопила країни Центрально-Східної Європи і радянські республіки в 1989-1991 рр. Роботи П. Варгатюка, В. Лозицького, Н. Горбача, Я. Дашкевича, С. Бритченка, В. Чеховича та багатьох інших авторів стали своєрідними “першими ластівками” на шляху неупередженого вивчення історії українізації.

У контексті регіональних досліджень, присвячених національним відносинам в Україні, цікавою є робота П. Варгатюка. Він, зокрема, з'ясував вияви українського регіоналізму напередодні впровадження національної реформи в УСРР, що істотно доповнює уявлення про стан українізації на місцях після офіційного її оголошення. Н. Горбач проаналізував “теорію боротьби двох культур” 1920-1930-х рр., в Україні - культури селянської (питомо української) і культури міської (здебільшого зросійщеної). Автор справедливо відзначив очевидну філософсько-методологічну неспроможність цієї теорії, а також зауважив, що вона живила ідеологічну платформу обох т. зв. “націоналістичних таборів” - російського та українського.

Робота С. Бритченка своєю появою була покликана запобігти міжнаціональним чварам в Україні наприкінці 1980-х рр., оскільки подібні явища мали місце за часів перебудови в інших республіках СРСР. Із приводу історичної ретроспективи етнічної політики радянської влади в Україні у 1920-30-х рр. автор зосередився на висвітленні лише коренізації національних меншин.

Зі здобуттям Україною незалежності у дослідженнях, присвячених коренізації в УСРР 1920-30-х років, сталися помітні зрушення. Вони започаткували четвертий - сучасний період вивчення обраної нами теми (90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). Серія робіт В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького була присвячена замовчуваним раніше таким сюжетам: діяльність інтелігенції в добу українізації, сталінізм і українська інтелігенція, соціальний портрет та історична доля української інтелігенції у 1920-х - 30-х роках. Політичні портрети діячів цього періоду охарактеризовано в роботах Р. Пирога, Ю. Шаповала, І. Кошелівця, В. Мельниченка та інших.

Актуалізувалися дослідження й регіональних аспектів коренізації. У 1991-2005 рр., значно розширилося коло питань, присвячених національній політиці радянської влади в 20-30-х рр. ХХ ст., в УСРР, що досліджується. Предметом вивчення стали такі аспекти проблеми, як сутність українізації, її періодизація. Загальнотеоретичні положення знайшли відображення у роботах:

- В. Даниленка, Я. Верменич, А. Слюсаренка і Л. Нагорної, В. Масненка, Г. Єфіменко;

- питання історіографії досліджує І. Ващенко;

- українізацію профспілок - П. Бондарчук;

- українізацію преси - О. Коляструк.

Певний рубіж у дослідженні політики українізації становить підсумкова колективна монографія, підготовлена в Інституті історії України НАНУ.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. гідну оцінку українській спільноті намагалися дати російські академічні кола. Так, наприклад, публікацію О. Борисьонок присвячено проблемі українізації у другій половині 1920-х рр., і ролі Л.М. Кагановича в цьому процесі.

Відзначивши недостатню ознайомленість російської історіографії з коренізацією в Україні, авторка, щоправда, сама не уникла стереотипних уявлень про те, що українізація відбувалася за рахунок витіснення російської культури, одночасно закинувши сучасним українським історикам ігнорування цього “факту”.

Вона також, на наш погляд, недооцінює всієї значущості тогочасних національних процесів у республіках, зумовлюючи вирішення національного питання перебігом суто політичної боротьби за владу в середині більшовицької партії. Ці ж ідеї вона оприлюднила також в україномовній статті, що вийшла друком раніше.

Не можна не відзначити і роботи сучасних українських істориків, присвячені проведенню коренізації в окремих регіонах Україні.

Таким чином, проведений вище аналіз історіографії дозволяє твердити, що узагальнюючого дослідження з регіональних особливостей політики коренізації в УСРР поки що немає. Саме це і обумовило вибір нами теми дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база” проаналізовано джерельне забезпечення дослідження, що є достатньо репрезентативним. Умовно можна виділити два види джерел: опубліковані матеріали та документи, а також ті, що зберігаються в державних архівах України і раніше не публікувалися.

Основну масу опублікованих джерел, що залучалися під час опрацювання теми, можна розділити на декілька типів:

1) матеріали більшовицької партії, які містять теоретичні положення з національної політики, а також документи, які свідчать про законодавче її оформлення, тобто рішення з'їздів, пленумів, конференцій, урядові постанови тощо;

2) інструктивно-методичні матеріали з українізації;

3) всеукраїнські та регіональні звіти з українізації та культурно-національного будівництва в УСРР у 1920-30-х рр.;

4) довідкові видання Української СРР та її регіонів тих часів.

До першого типу опублікованих джерел насамперед варто віднести роботи В. Леніна, присвячені національному питанню і написані ним у дореволюційний, революційний та пост революційний періоди. Вони дозволяють сформувати комплексне уявлення про основні постулати ленінської національної політики, що є надзвичайно важливим при дослідженні більшовицької політики коренізації, адже під час її запровадження значною мірою партійне і радянське керівництво керувалося саме ленінською догматикою. Цінна інформація про теоретичне обґрунтування та законодавче оформлення коренізації представлені у багатотомному збірнику “Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК”, що був надрукований у середині 80-х рр. ХХ ст. В окремих його томах містяться партійно-директивні матеріали щодо національної реформи як у СРСР в цілому, так і в Українській СРР зокрема. Скласти безпосереднє уявлення про особливості більшовицької національної політики 1920-30-х рр., в Україні дають можливість також “Сборник действующего законодательства УССР по народному просвещению”, “Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств”, “Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств”, збірник “Національне питання на ХVІ та ХVІІ партз'їздах”. Суттєво доповнили опубліковану джерельну базу дисертаційного дослідження збірники з історії “культурного будівництва” в Україні, укладені в радянські часи. В основному документально вони відображають загальноукраїнський перебіг коренізації, але деякі з них побудовано виключно на регіональному матеріалі і містять корисні відомості з національної політики на місцях. У дисертації використано також збірник документів і матеріалів “Національні відносини в Україні у ХХ ст.”.

Другим типом опублікованих джерел є інструктивно-методичні матеріали з українізації. Серед них, зокрема, такі: “Збірник постанов, інструкцій та матеріалів у справі українізації” Артемівської окружної комісії з українізації, видання Дніпропетровського окружного ЛКСМУ “За цілковиту українізацію! (Чому треба вивчати українську мову та як її треба вивчати)”, а також ХІ-й випуск “Методичних підручників для доповідачів та групових агітаторів” під назвою “За українізацію!”.

Третій тип опублікованих джерел - всеукраїнські та регіональні звіти з українізації та культурно-національного будівництва в УСРР. Вони є важливими з огляду на необхідність ознайомлення з реальною картиною коренізації у республіці. Суто регіональні особливості коренізації можна відстежити з групи джерел, що висвітлюють місцеву специфіку її перебігу. За своєю метою і призначенням ці матеріали не завжди з'ясовували виключно національну реформу більшовиків у формах українізації та задоволення етнокультурних і суспільно-політичних потреб національних меншин. Найчастіше з таких джерел опрацьовувалася та їхня частина, в якій містилась інформація саме щодо т. зв. “національного будівництва”.

Четвертий тип опублікованих джерел - довідкові видання 1920-30-х рр. Основна їхня цінність полягає в широко представленій статистиці національного складу регіонів, а також деяких даних із культурного розвитку округів і районів Української СРР.

Окремо необхідно виділити групу опублікованих джерел, які були видані “Українським історичним журналом” у 1990-х рр., під загальною рубрикою “До історії міжнаціональних процесів на Україні”. Документи радянського періоду, опубліковані цим часописом, відображають в основному дотичні до українізації проблеми, серед яких: освітня політика радянської влади, політика стосовно меншин тощо. Типологічно їх достатньо важко віднести до якогось одного типу опублікованих джерел.

Іншу групу джерел становлять неопубліковані матеріали фондів українських архівів. Вони значно розширюють джерельну базу роботи, істотно доповнюють опубліковані документи. Дисертанткою опрацьовано в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО) такі фонди: “Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет” (Ф. 1), “Рада Народних Комісарів УРСР” (Ф. 2), “Народний Комісаріат Освіти Української РСР” (Ф. 166), “Уполномоченный Комиссии содействия учёным Совета Народных Комиссаров СССР при Совете Народных Комиссаров УССР” (Ф. 331), “Центральна комісія національних меншинств при ВУЦВК” (Ф. 413), “Народный Комиссариат Рабоче-крестьянской инспекции УССР” (Ф. 539). Документи справ цих фондів містять, окрім офіційної думки, цінну, часто непересічну, позалаштункову інформацію щодо перебігу українізації. В Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) були опрацьовані документи справ фонду “Центральный Комитет Коммунистической партии Украины” (Ф. 1). Серед них значною є кількість стенографічних звітів нарад і засідань ЦК КП(б)У, матеріалів до протоколів, телеграм, листів, директив, довідок, доповідних та інших документів центрального комуністичного осередку Української СРР 1920-1930-х рр.

Важливі для з'ясування місцевих особливостей коренізації матеріали дисертантка опрацювала в Державному архіві Черкаської області (ДАЧО) - “Вязовское волостное правление Вязовской волости Черкасского уезда Киевской губернии” (Ф. 25), “Яцковский Климент Яковлевич” (Ф. 314), “Адміністративний відділ Черкаського (з січня 1927 р. Шевченківського) окружного виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів м. Черкаси Черкаського (Шевченківського) округу (окрадмінвідділ). Загальна канцелярія” (Ф. 375), “Виконавчий комітет Монастирищенської районної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів (райвиконком), м. Монастирище, Монастирищенського району, Уманського округу до 1930 року, з 27 лютого 1932 року, Вінницької області. Фінансово-податковий відділ” (Ф. 2113), “Виконавчий комітет Цибулівської районної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, м. Цибулів, Цибулівського району, Уманського округу. Секретаріат” (Ф. 2243). Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО) - “Екатеринославский Губернский комитет Коммунистической партии (большевиков) Украины (Губком КП(б)У)” (Ф. 1), “Екатеринославский окружной комитет Коммунистической партии (большевиков) Украины (Окружком КП(б)У)” (Ф. 7). Державному архіві Харківської області (ДАХО) - “Купянский окружком” (Ф. 3), “Изюмский окружком” (Ф. 4), “Харьковский окружком (Ф. 5). Всі ці фонди містять цінну інформацію щодо проходження більшовицької національної реформи в різних політичних регіонах УСРР. У них, зокрема, є свідчення з апаратної українізації на місцях, коренізації інших сфер суспільно-політичного, культурного та релігійного життя радянської України в 1920-1930-х рр.

Отже, як свідчить викладений вище аналіз, джерельна база є достатньо репрезентативною. Її основу склали матеріали, які відображають теоретичні засади, а також регіональний перебіг українізації та обслуговування нацменшостей. У комплексі джерела архівного збереження і опубліковані матеріали дозволили охопити більшість теренів Української СРР, вирішити поставлені дослідницькі завдання.

У підрозділі 1.3 “Методи дослідження” обґрунтовано методологію дисертації. Методологічну основу роботи складає сукупність загальнонаукових принципів та методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення фактів, подій та явищ. У процесі написання дисертації використовувалися такі наукові методи: проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, статистичний, логічно-аналітичний, метод кількісного аналізу. Для повнішого вивчення явищ застосовувався порівняльно-історичний метод. Він дозволив виявити в процесі порівняння основні напрямки запровадження коренізації (українізації) як на загальнореспубліканському масштабі, так і на регіональному рівні, її закономірності та особливості. Статистичний та метод кількісного аналізу дали змогу проаналізувати соціальну структуру регіонів УСРР та рівень забезпечення можливостей для реалізації етнокультурного розвитку їхнього населення.

Для зіставлення одержаної з різних джерел інформації дисертантка використовувала описовий і проблемно-хронологічний методи, дотримуючись принципу критичного підходу. Застосування логічно-аналітичного методу дозволило подати матеріал у чіткій послідовності та логічній завершеності.

У другому розділі “Цілісність та регіоналізм у здійсненні політики коренізації в УСРР: теоретичний аспект”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано концептуально-теоретичні та партійно-директивні засади коренізації (українізації) в УСРР, обґрунтування більшовиками необхідності проведення національної реформи в регіонах України.

У підрозділі 2.1 “Нова національна політика у призмі комуністичних догматів: концептуально-теоретичні та партійно-директивні засади коренізації (українізації) в УСРР” з'ясовано, що більшовицька національна реформа, запроваджена у 1923 р., максимально враховуючи теоретичні марксистсько-ленінські догмати з національного питання попередніх років, за умов складної і водночас нової суспільно-політичної ситуації в Україні (тиск “контрреволюційних елементів”, проголошення НЕПу, входження УСРР до СРСР тощо), була одним із основних засобів пристосування (й укорінення) політичної ідеології більшовиків на місцевому ґрунті.

Коренізація, курс на яку було проголошено ХІІ з'їздом РКП(б) у квітні 1923 р., розумілася більшовиками одночасно і як метод втілення ідеологічної утилізації національних республік у єдину комуністичну державу, і як один із шляхів усунення від влади політичних опонентів. Зрозумівши, що в Україні надзвичайно сильними є позиції місцевого націоналізму і повної її інкорпорації Радянською Росією найближчим часом не вдасться здійснити, більшовики перейшли до іншої тактики. Шляхом запровадження української мови в усі радянські установи, школи, культуру, інші галузі суспільно-політичного життя вони намагалися максимально надати радянський зміст національній реформі в Україні. Аналогічну радянську ідеологічну утилізацію національностей СРСР через політику коренізації було введено в усіх республіках, теоретичне обговорення і складання концептуальних засад в яких набуло, в кожному окремому випадку, національної специфіки.

На з'їзді було засуджено “теорію” національного питання Д. Лебедя, який вважав, що в Україні відбувається боротьба двох культур - російської (міської, більш розвинутої) та української (селянської й архаїчної) - в результаті якої перша повинна була перемогти, а друга - рано чи пізно зникнути. З огляду на це, Д. Лебедь пропонував сприяти розвитку російської культури в УСРР, а підтримку української культури вважав недоцільною з точки зору перспективи радянського будівництва. Його погляди були розкритиковані як шовіністичні, а самого Д. Лебедя звільнено з посади і в 1924 р. відкликано до Москви. Крім критиків в Україні утворився табір послідовних прихильників коренізації. Очолювали його по черзі Наркоми освіти УСРР Г. Гринько, О. Шумський та М. Скрипник. Їхніми зусиллями було прийнято ряд законів і підзаконних нормативних актів, які розширювали і пояснювали завдання національної реформи, а також контролювали процес коренізації в Україні.

Опрацьований авторкою матеріал дозволяє твердити, що Українська СРР все ж не розглядалася більшовиками як самостійна республіка. Політика українізації яскраво відображала таке ставлення. Утім, незважаючи на прагнення деяких представників партійної еліти звести українізацію до виключно формальної її сторони, є підстави констатувати, що силами окремих осіб (Г. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника) в Україні було вироблено республіканську концепцію українізації. Прояви регіоналізму, яким присвячений наступний підрозділ нашої роботи, були, на наш погляд, наслідком колоніального становища Української СРР. Саме тому, що український радянський уряд не міг повною мірою контролювати процес українізації, в деяких регіонах республіки центральними органами радянської влади було фактично санкціоновано право на ухилення від неї. Саме під тиском Кремля і багатьох внутрішніх обставин щирі прихильники українізації були змушені весь час вдаватися до ідеологічної боротьби за право існування українізації. Зрештою, з усуненням до 1933 р., практично всіх реальних опонентів, московське керівництво обрало курс на поступове згортання національної реформи, який остаточно завершився у 1938 р.

У підрозділі 2.2 “Теоретичне обґрунтування більшовицької національної реформи в регіонах України” розглянуто особливості ставлення до українізації окремих діячів, партійних, державних органів та відомств на регіональному рівні.

В УСРР запровадження нової національної політики уже на теоретичному рівні позначилося регіональними особливостями. Схвально до неї поставилися на всіх рівнях адміністрації у регіонах із переважно аграрною специфікою й українською ідентичністю: на Київщині, Волині, Поділлі, Полтавщині і Чернігівщині. Найбільш опозиційно до українізації були налаштовані російськомовні (точніше зрусифіковані в період існування Російської імперії) промислові регіони Півдня і Сходу України (з центрами у Катеринославі, Харкові, Донецьку, Одесі, Миколаєві).

Одним із яскравих проявів регіоналізму у ставленні до українізації на початку 1920-х рр., був комуністичний різновид російського шовінізму - так звана “катеринославська точка зору”, представлена думками керівників більшовицької парторганізації у Катеринославі (Е. Квірінг, Я. Яковлєв (Епштейн), С. Гопнер, Є. Бош), або “лівобережцями”, як називав їх сучасник О. Щусь. Ці діячі наполягали на тому, що Катеринославська й Харківська губернії й економічно, і культурно тяжіють більше до Росії, ніж до України. “Лівобережці” вважали, що всі сили пролетаріат “Донецької республіки” повинен віддати на те, щоб вибороти свою автономію й незалежність від України. Відповідно до цього українізацію вони не сприймали в принципі.

В свою чергу, україномовні регіони з переважаючим сільським населенням, більш насторожено сприймали радянську владу, як таку, що об'єктивно була відділена від них мовним бар'єром. Тому не дивно, що часто місцеві партійні еліти в умовах національної реформи виявляли почуття відчуження навіть від території, на якій працювали. Це негативно позначалося на перебігу національної реформи у цих регіонах. Зрештою, очевидною для більшовиків стала проблема кадрового забезпечення коренізації. Саме тому з другої половини 1920-х рр. політична верхівка УСРР теоретично обґрунтувала і практично розпочала залучення до роботи в Україні закордонних українських фахівців. Еміграція української інтелігенції з-поза меж УСРР здійснювалася у більшості випадків із польських Галичини і Волині, меншою мірою з Буковини, зовсім незначною у Великій Україні була кількість представників Закарпаття.

Поява західноукраїнських спеціалістів в УСРР становила органічну базу для більш плідної реалізації українізації. Утім, слід визнати, що регіональний колорит тих місць, з яких прибували західні українці, позначений насамперед своєрідними діалектизмами у мові, особливостями культурного розвитку тощо, часом перешкоджав у справі вироблення єдиного з наддніпрянськими українцями бачення й цілісного підходу до реалізації національної реформи в Україні (яскравий приклад - дискусія навколо деяких полонізмів під час роботи комісії з упорядкування українського правопису).

Під час українізації закономірно набуло поширення таке явище як культурне шефство. Одне з найвідоміших - шефство київської громадськості, наукових і культурних кадрів, взяте над пролетарями Донбасу під гаслом “За українське пролетарське слово!”, можна вважати системою заходів, що спрямовувалися насамперед на подолання регіоналізмів у ставленні до національної реформи. Сподівання ці знаходили підтримку серед тогочасної громадськості. Так, на травневих святах 1929 р., під час “культурного походу” донеччан до Києва у репліках багатьох партійних діячів, кореспондентів, робітників лунало гасло про те, що цей похід ознаменує собою новий етап у справі українізації.

Під час проведення національної реформи особлива роль відводилася регіонам, де переважав пролетаріат, тоді як у місцевостях, де домінувало селянство або був зафіксований вплив національної церкви, консервативні більшовицькі кадри намагалися перешкодити їй. Є підстави твердити, що місцевостям із більшою концентрацією робітників, з огляду на їхню виключну роль у класовій боротьбі, радянська влада приділяла більше уваги.

Не останню роль у прояві регіоналізму у розумінні українізації відігравав національний поділ України. За переписом, 80% населення Української СРР становили українці, решта - це були національні меншини, більшість з яких належала до російської або русифікованої меншості. З огляду на те, що російська мова вважалася більшовиками мовою союзного спілкування, досить важко було уникнути спокуси і нагоди закріпити за нею привілейоване становище в національних республіках. Відповідно велику підтримку в опорі українізації (дерусифікації) отримувала російська національна меншина в УСРР, а також ті русифіковані українці та національні меншини (насамперед єврейська), які не бажали вивчати українську мову, віддаючи перевагу російській. На основі національного поділу регіоналізм національної реформи значною мірою узгоджувався із політичним сепаратизмом в Україні, з тими українськими місцевостями, де переважали великі промислові міські центри, з великою кількістю російськомовного пролетаріату. У комплексі всі ці чинники найбільше виявилися на Півдні і Сході України. Саме тут опір українізації був найбільшим. Керівництво та населення Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини і Чернігівщини сприймали українізацію, навпаки, позитивно.

У третьому розділі “Історичний аналіз і характеристика коренізації політичних регіонів”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, розкрито особливості практичного втілення українізації, а також коренізації національних меншин, відповідно до авторської класифікації політичних регіонів України. У структурі УСРР виділено чотири таких регіони: Києво-Волинсько-Подільський (колишні Київська, Волинська і Подільська губернії Російської імперії), Полтавсько-Чернігівський (колишні Полтавська і Чернігівська губернії, а також Сумський округ Харківської губернії), Донецько-Криворізький (колишні Катеринославська, Донецька і Харківська губернії без Сумського округу) і Південно-Західний (території колишньої Одеської губернії). За основу поділу взято адміністративний устрій УСРР станом на 1 серпня 1925 р. (41 округ і 706 районів). Назви колишніх губерній вживаються для зручності. При розробці універсальної класифікації політичних регіонів автор скористалася класифікаціями інших учених. При цьому акцент робився насамперед на національній специфіці регіонів, що виокремлювалися.

У підрозділі 3.1 “Особливості українізації та коренізації національних меншин у Києво-Волинсько-Подільському та Полтавсько-Чернігівському регіонах” стверджується, що стартові можливості національної реформи в цих питомо українських регіонах обумовлювалися кількома специфічними обставинами, охарактеризовано особливості реалізації українізації в них, а також коренізації нацменшин.

Відмічено, що території Київщини, Волині і Поділля, Полтавщини і Чернігівщини споконвічно складали ареал українського етногенезу (у 1923 р. 83,35% населення становили українці), тут практично не було тієї мобільної російської меншини, яка тяжіла до великих промислових центрів. У комплексі ці обставини відкривали широкі можливості для українізації Києво-Подільського і Полтавсько-Чернігівського регіонів, а також для ліквідації наслідків царської політики русифікації.

Цілком очевидно, що після проголошення нової національної політики у Києво-Подільському і Полтавсько-Чернігівському регіонах існувало достатньо реальне підґрунтя для українізації: простір був переважно українським за етнічним складом і, незважаючи на те, що не доводиться говорити про цілковиту монолітність регіонів (у зв'язку з широко представленими тут нацменшинами), головне - він не був настільки зрусифікованим як решта місцевостей України. Відсутність російської конкуренції не знімала, однак, інших перешкод, що стояли на шляху українізації місцевого апарату. Серед них - небажання центральних органів залишати на керівних посадах в окраїнах “петлюрівські елементи”, свідома або несвідома нівеляція службовцями важливості оволодіння українською мовою, загальноімперська спадщина неписьменності і малограмотності тощо.

В цілому для цих регіонів були властиві наступні особливості національної політики:

1) українізація радянських апарату, партійних і профспілкових організацій, системи освіти, тощо здійснювалася досить швидко та результативно;

2) етнічно-національний склад регіонів владними структурами сприймався як об'єктивна дійсність, з якою не можна було не рахуватися;

3) у випадку з Волинню і Поділлям, за обставин прикордоння, влада змушена була діяти виважено і обережно;

4) регіональна партійно-державна еліта практично не перешкоджала українізації;

5) на достатньо високому рівні були задоволені національно-культурні права нацменшин цих регіонів;

6) коренізація обох регіонів зумовила активізацію релігійного життя;

7) радянську політику, спрямовану на ліквідацію конфесійного життя, є підстави вважати своєрідною протидією неофіційній українізації та коренізації у цих регіонах.

У культурно-національній площині коренізація мала важливі наслідки для української нації:

1) наявність реальної можливості реалізуватися за нових умов значно посилила національний рух серед української інтелігенції і молоді Києво-Подільського і Полтавсько-Чернігівського регіонів;

2) долання комплексу меншовартості українського образу життя призвело на місцевому ґрунті до появи нових і відродження старих зразків національної культури, їхнього поширення серед широких мас населення за посередництва легалізованих державою українських інституцій освіти, пропаганди й інформації;

3) ще одним, певною мірою легальним, але недовготривалим каналом українізації на Київщині, Волині, Поділлі, Полтавщині та Чернігівщині була українська (автокефальна) церква;

4) значно зріс рівень національної самосвідомості українців, про що свідчать усі дисидентські рухи Правобережжя та Лівобережжя Української СРР.

Культурно-національний розвиток національних меншин Києво-Подільського і Полтавсько-Чернігівського регіонів позначився такими ж процесами.

Незважаючи на значну подібність у результатах, темпах, сутності коренізації обох регіонів, можна окреслити і деякі особливості, за якими вони різняться. Очевидним, наприклад, для Полтавщини і Чернігівщини було більш виважене, порівняно з усіма регіонами України, сприйняття українізації. Не останню роль відіграв тут достатньо гомогенний український склад населення Полтавсько-Чернігівського регіону, а також традиційний для цієї частини Лівобережної України консерватизм. На Київщині, Волині і Поділлі ситуація з цим, у силу інших національних історичних процесів, була відмінною: українізація була слабшою, ніж у Полтавсько-Чернігівському регіоні. Попри таку відмінність, варто все таки зауважити, що культурною столицею України на той час залишився саме Київ, незважаючи на те, що офіційною столицею Української СРР аж до кінця українізації був Харків.

У підрозділі 3.2 “Особливості українізації та коренізації національних меншин у Донецько-Криворізькому та Південно-Західному регіонах” досліджено специфіку перебігу національної реформи в регіонах, імперська спадщина яких несла величезний тягар русифікації.

У Донецько-Криворізькому й Південно-Західному регіонах коренізація (українізація) обумовлювалася двома факторами. Перший з них полягав у надзвичайно урбанізованій структурі населення, яка, в свою чергу, складала потенціал, швидше, для русифікації, ніж українізації. Пояснювалося це сильними позиціями російської меншини в цих регіонах і офіційною етнополітикою царату. Внаслідок цього місцеве російське і російськомовне населення звиклося з думкою, що Південь і Схід України - це їхня “національна територія”, а промислові центри цих територій - це місця концентрації російських капіталів, а також - людських ресурсів цієї національності та повноцінного розподілу прибутків серед членів цієї ж національності. Національна реформа, тобто українізація, розцінювалася ними як свого роду “націоналізація промисловості”, а тому ставлення до такої політики радянської влади з боку російськомовного населення та етнічних росіян було досить ревнивим.

Другою особливістю цих регіонів було те, що саме російськомовна їхня частина - пролетаріат - визнавалася більшовицькою владою основним рушієм прогресу (відома теза про диктатуру пролетаріату), а тому будь-які незадоволення з боку робітничого класу розцінювалися нею як відступ від ленінської політики. У той же час ленінське бачення національної політики, яке було в основі коренізації, передбачало задоволення всіх суспільно-політичних та соціокультурних потреб корінних національностей республік СРСР, а також національних меншин, що в них проживають. Саме на межі цих двох постулатів влади змушена була балансувати політика коренізації в Донецько-Криворізькому та Південно-Західному регіонах.

Історичний аналіз політики коренізації в Донецько-Криворізькому і Південно-Західному політичних регіонах УСРР дає підстави зробити наступні висновки:

1) місцева влада завдання національної реформи з українізації радянських апарату, партійних і профспілкових організацій, системи освіти, як складової офіційного курсу, не маючи під собою (особливо на локальному рівні) мобільного етнічного підґрунтя, виконувала не повною мірою, а з припиненням українізації взагалі відмовилася від попередніх своїх здобутків;

2) у цілому національний фон регіонів був сприйнятий владними структурами як об'єктивна дійсність, з якою не можна було не рахуватися, однак, більшовики під час політики коренізації упереджено ставилися до одних національностей регіону, лояльно щодо інших (у той час, коли максимально забезпечувалися права російськомовної частини місцевого населення, справа українізації і коренізації вважалася другорядною);

3) величезний опір українізації чинився з боку місцевих російських службовців та інтелігенції;

4) у комплексі негативні тенденції, зазначені у попередніх трьох пунктах, складали далеко неоптимістичний фон для українізації в цій частині України;

5) коренізація національних меншин Донецько-Криворізького і Південно-Західного регіону в черговий раз актуалізувала на місцевому рівні питання міжнаціональних та етнічного конфесійних стосунків;

6) рельєфніше, на відміну від Києво-Подільського і Полтавсько-Чернігівського регіонів, на півдні і сході України проглядалася також проблема міграції і урбанізації;

7) внаслідок упереджених щодо українізації позицій, на яких стояла місцева еліта, значно ускладнювалася дерусифікація регіонів на рівні всієї вертикалі влади і суспільства, адже керівники установ, підприємств і організацій в основному лобіювали інтереси неукраїнської частини населення.

Якщо ж розглядати коренізацію цих регіонів у площині культурно-національного руху, що відбувався повільними темпами, незалежно від офіційного курсу, то тут власне можна вказати на такі регіональні особливості:

1) подібно до Києво-Подільського і Полтавсько-Чернігівського регіонів, незважаючи на суперечливі процеси протікання національної реформи, значно зросла частка українського сегменту, а також посилився в Донецько-Криворізькому і Південно-Західному регіонах національний рух серед української інтелігенції і молоді;

2) урбанізація українців призвела до появи по суті нової пролетарської за змістом, національної за формою української культури міста;

3) ця модернізація відбувалася не без впливів реанімації національної самосвідомості українців, хоча в цих регіонах можна говорити лише про тенденцію, яка дала б продуктивні результати лише за умов продовження офіційного курсу на українізацію;

4) характерною рисою Донецько-Криворізького і Південно-Західного політичних регіонів, як потужних (в принципі) ареалів етнічної та ідеологічної асиміляції, стала міграційна політика більшовиків щодо національних меншин України.

Населення Південно-Західного етнополітичного регіону було явно лояльніше налаштоване до сприйняття українізації, ніж у Донецько-Криворізькому. Певною мірою цьому сприяла місцева національна структура, в якій українці становили більшість. Іншою відмінністю протікання національної реформи у цих регіонах були коренізаційні процеси серед національних меншин.

Якщо до обслуговування нацменшостей Південно-Західного регіону місцева влада ставилася більш-менш лояльно, то у Донбасі, з ініціативи місцевих партійних еліт, вони становили вже чимале асиміляційне поле для радянської русифікації. Високим рівнем забезпечення потреб національних меншин Донецько-Криворізького регіону виділялася лише офіційна столиця Української СРР - місто Харків.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

1. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що вона поки не стала предметом спеціального вивчення історичної науки. Залучена до дисертаційної роботи джерельна база є достатньо представницькою й достовірною.

2. Огляд теоретично-концептуальних та партійно-директивних засад більшовицької національної політики свідчить про відсутність єдиного її бачення серед діячів радянської влади. Українська СРР не розглядалася більшовиками як самостійна республіка. Політика українізації яскраво відображала таке ставлення.

3. Прояви регіоналізму в національній реформі були наслідком колоніального становища Української СРР. Саме тому, що український уряд не міг повною мірою контролювати процес українізації, в деяких регіонах республіки центральними органами радянської влади було фактично санкціоновано право на ухилення від неї.

4. Під впливом теоретичних положень “пролетарськи витриманої”, класової ідеології в Україні із запровадженням коренізації було закладено суперечність - українізації можна було уникнути, прикриваючись своїм російським (пролетарським) походженням або нерозумінням української мови. Ці процеси були надзвичайно типовими для Сходу й Півдня України.

5. У рамках історичного аналізу українізації (коренізації) запропонованої класифікації етнічно-політичних регіонів варто зазначити, що значними здобутками на локальному рівні була позначена національна реформа у Києво-Волинсько-Подільському і Полтавсько-Чернігівському етнічно-політичних регіонах.

6. Узагалі перевагами, які давала національна реформа коренізації, максимально користалися питомо українські регіони і ті частини Донецько-Криворізького і Південно-Західного регіонів.

7. У регіонах же, які становили ареал тривалої русифікації, досить часто вимоги знання української мови ігнорували. В основному це робили високо посадовці місцевих органів влади, що свідомо заважали ефективному впровадженню українізації. Недоліки в апаратній коренізації переносилися на інші галузі, в яких дія національної реформи фактично саботувалася.

8. Як свідчать документи архівів, у більшості випадків нацменшини підтримували українізацію. Втім, є в них свідчення й про “примусову українізацію”, що, з одного боку, справді, могло мати місце, а з іншого - вказує на те, що національним меншинам був притаманний місцевий етнонаціоналізм, який нетерпимо налаштовував їх щодо корінного населення України.