Розвиток освіти у Франції протягом другої половини ХIХ століття

Підводячи підсумки розвитку вищої школи на першому етапі, слід зазначити, що вона вийшла зі стану стагнації (1850-1860-і рр.). Впродовж 70-х рр. ХІХ ст. її динаміка помітно поліпшилась. Цей етап був своєрідною підготовкою до подальшого реформування. Наступне десятиріччя стало для вищої освіти періодом інтенсивного розвитку. Прискорювачем цих змін були успіхи, досягнуті в природних науках і зростання їх ролі в економічному житті країни.

Другий етап розвитку вищої освіти охоплював 80-90-і рр. ХІХ ст. Нові зрушення відбувалися в умовах секуляризації державних освітніх установ і створення вільних шкіл. Саме тоді були закладені основи нових структур вищої освіти. Головною подією можна вважати організацію регулярного навчання на факультетах словесності і фізико-математичному, що раніше було притаманне тільки медичному та юридичному факультетам. Основними функціями гуманітарних факультетів впродовж майже всього XIX ст. були присудження вчених ступенів і організація журі з прийому іспитів на одержання диплому бакалавра і ступеню ліценціата Диплом бакалавра про середню освіту дозволяв продовжувати навчання в університетах. Ліценціат - вчена ступінь, що присуджувалася бакалаврам після двох років навчання на факультетах. Вона давала право викладати спеціальні дисципліни в ліцеях.. Завдяки впровадженню регулярного навчання і професійних дипломів на гуманітарних і фізико-математичних факультетах, всі факультети набули однакового статусу. Це відбилося і в закріпленні реалії - „студент” стосовно тих, хто навчався словесності та фізико-математичним наукам (словник Літтре 1877 р.). Раніше термін застосовувався лише для студентів юридичного або медичного факультетів.

Прагнення держави патронувати всі ланки освітньої системи пробудило значний інтерес громадськості до вказаних факультетів. Уряд почав більш активно виділяти субсидії для їх функціонування, що призвело до зростання його впливу. При його підтримці в 1877 р. при Колеж де Франс була створена спеціальна комісія з метою розробки навчальних програм. Зміцненню державної вищої освіти у Франції сприяли також рішення про заснування урядових стипендій по ліценціату (1877 р.), штатної викладацької посади лектора і керівника семінару (1880 р.), про організацію регулярного навчання на всіх факультетах. Процес стаціонарної підготовки фахівців поступово набув поширення у всіх вищих школах. В результаті загальна кількість студентів за останню чверть XIX ст. зросла майже втричі. Наприкінці століття на всіх факультетах навчалося 27960 студентів проти 9522 в середині 1860-х рр. Водночас збільшилась численність викладачів університетів, прискорено відкривались нові державні вищі навчальні заклади, зміцнювалась їх матеріальна база. Все це свідчило про готовність французького уряду нарощувати науковий потенціал країни.

Найважливішими були якісні зміни педагогічного персоналу вищої школи: ритори попередньої епохи поступилися місцем ученим. На 80-90-і рр. припадала поява найбільшого числа наукових досліджень. Проте кар'єра викладача університету не відразу стала престижною. Якщо в середині століття викладачі середніх і вищих закладів за своїм становищем практично не відрізнялись, то наприкінці ХІХ ст. ця грань стала більш виразною. Вона рельєфно виділила інтелектуальну аристократію вищої школи. В 1890-і рр. університетська кар'єра сприймалася як форс-мажор діяльності в системі освіти.

До 80-х рр. університетська організація перебувала у стагнації. Щоб надати поштовх для її розвитку, міністр освіти Л.Ліар, виходячи з аналізу практичного досвіду факультетів, запропонував нову, дворівневу структуру вищої освіти. На нижчому рівні припускалася наявність розрізнених факультетів і факультетів неповного циклу навчання. Вищий був представлений лише великими університетами, де всі факультети утворювали би єдине ціле. Міністр вважав, що така організація університетів призведе до створення могутніх центрів навчання і науки. Однак Законом 1883 р. було затверджено статус університету для всіх груп існуючих факультетів: будь-яка їх група і навіть та, що складалася з двох, отримала університетські права і автономію. Відповідно цьому закону також закріплювалися права факультетів розпоряджатися власністю, з'явилася можливість одержувати субсидії від приватних осіб та місцевих властей. Це значно посилило позиції факультетів і суперечило планам Л. Ліара, бо він намагався створити з кількох факультетів повноцінні вищі навчальні заклади, здатні організовувати навчання студентів та їхню наукову діяльність.

Між іншим виявилось, що зусилля Л. Ліара, який привернув увагу до факультетів, призвели до результату, протилежного його намірам. Сутність його університетської концепції полягала в укрупненні регіональних та децентралізації столичних університетів. Вона стала платформою для вироблення закону про університети (10 липня 1896 р.). Однак на момент його прийняття, факультети вже були структуровані. Вони утворювали досить потужне ядро всередині системи вищої освіти, тоді як університети, позбавлені підтримки уряду, в своєму автономному існуванні не діставали імпульсу для розвитку. Таким чином було створено сучасну форму вищої освіти - факультети. Проте структура університету не зазнала корінних змін. Взагалі університетом стала називатися корпорація факультетів.

Розв'язуючи поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, автор прийшла до наступних висновків, що виносяться на захист:

На прикладі історії французької освіти другої половини ХІХ ст. можливо простежити роль держави і суспільства у контексті розвитку освітніх структур, педагогічної організації та спрямованості виховного процесу. Позиція держави в цьому питанні практично продовж всього періоду була зумовлена стосунками з католицькою церквою. Ухвалення закону Фаллу про школу (1850 р.) виявилось актом принципового значення для закріплення позицій церкви у всій системі освіти протягом 10 років. Цей час характеризувався інтенсивним зростанням мережі конгреганістських та вільних шкіл, залученням екклезіастського навчального персоналу, закриттям світських закладів. У цілому, погоджуючись з негативною оцінкою закону Фаллу в історіографії, автор дисертації відзначає разом з тим деякі його позитивні наслідки. Перш за все, документ відіграв роль каталізатора формування світського ідеалу французької школи, сприяв активізації суспільних сил, які прискорили процес демократизації у сфері освіти. Наслідком його дії стало формування мережі жіночих шкіл у комунах, а також вирішення деяких проблем вчителів. Разом з тим закон дав поштовх ухваленню урядом важливих рішень, що обмежили втручання церкви в початкову освіту і дозволили державі закріпити демократичний принцип рівності всіх дітей щодо доступності освіти.

Соціально-економічна ситуація, що визріла в країні, еволюція свідомості представників третього стану й селян, громадська думка про корисність освіти, організаційні перетворення школи та впровадження нових методик, - все це сприяло активному залученню дітей до навчальних закладів. Як наслідок, підвищилися вимоги до професійної компетенції вчителя, відбулися якісні зміни в складі педагогічного персоналу. Зросли його соціальний статус і матеріальний стан.

Боротьба за світськість і демократизацію освіти залишалась актуальною впродовж майже всього досліджуваного періоду. Її позитивному результату сприяв розкол серед католиків, які по-різному трактували завдання навчання. У демократизації освітянської справи помітний слід залишили ключові фігури французької освіти - міністри-ліберали В Дюрюї (1865-1869 рр.) і Ж. Феррі (1879-1885 рр.). Була створена нова республіканська школа.

Французьку державну освіту характеризувало домінування її середньої ланки. В середині століття основними її елементами були ліцеї та колежі. Впродовж другої половини ХІХ ст. розширювалася їх мережа і відбувалося перегрупування. Найпрестижнішою категорією стали королівські колежі, найменш привілейованими, але найчисленнішими - комунальні колежі. Створення останніх було наслідком демократизації французької освіти. Процес диференціації навчальних закладів все активніше виходив за рамки державної освіти. Поглибилась дихотомія державної та недержавної систем (приватні та конгреганістські заклади). Ухвалення Закону “Про вільну освіту” прискорило розвиток недержавної освіти. Вона стала складати вагому самодостатню частину в загальній системі зі своєю ієрархічною структурою (пансіони, інститути, семінарії). Прагнення зберегти станову традиційність у навчанні призвело до формування й відокремлення елітних навчальних закладів у межах недержавної освіти.

Зростанню престижу вільних ліцеїв і колежів сприяла їх репутація - установ, що забезпечували високий рівень знань. Особливістю їх розвитку був досить ліберальний статус. Французький уряд не був зацікавлений у широкій експансії вільної освіти, проте в 1850 - 1870-і рр. не перешкоджав її розвитку. Внутрішні проблеми середньої школи були пов'язані із структурними особливостями ліцеїв і колежів, із співвідношенням гуманітарних і точних наук в рамках класичної освіти, дією закону Фортуля про біфуркацію. Закон передбачав розподіл навчання на дві секції: наук і гуманітарну. Це мало певні позитивні наслідки: скасування традиційної системи покарань, навчально-педагогічні та методичні перетворення у сфері середньої освіти, створення умов для розвитку жіночої освіти у Франції, появу прототипу підготовчих курсів для майбутніх студентів фізико-математичних факультетів.

Особливу актуальність в останній третині ХІХ ст. у Франції набуло питання організації жіночої освіти, яка не мала чітко вираженої структури. Середня жіноча освіта не існувала. Підготовка умов для її створення пов'язана з лібералізацією політичної системи, діяльністю міністрів освіти В. Дюрюї, Ж. Феррі та держсекретаря парламенту Каміля Се. На противагу католикам, які прагнули зберегти свій вплив на жіноцтво через інститути освіти, держава також намагалася поширити свій патронат у цій сфері. Завдяки ухваленню закону Каміля Се (21 грудня 1880 р.) середня жіноча освіта дістала офіційне визнання й імпульс для розвитку. Почалося активне формування її структури на зразок спеціальної чоловічої.

Вища освіта в порівнянні з іншими ланками системи навчання одержала сприятливі умови для інтенсивних зрушень пізніше. В її розвитку можна простежити два етапи. Перший з них (1850-1870-і рр.) був позначений боротьбою між Університетом і Церквою за монополію прав на освіту. Результатом впровадження закону Фаллу стало зміцнення позицій церкви в цій сфері. Цьому сприяли певні заходи, до яких вона вдалася: розпорошення академічних округів на дрібні одиниці - академії департаментів, участь численних представників культу в Вищій Раді з освіти, залучення громадської думки на користь викладацького складу конгрегацій. Проте держава, занепокоєна наслідками закону Фаллу, намагалася виправити ситуацію за допомогою декрету Фортуля про вищу освіту (1854 р.). Він передбачав заснування великих академій, укрупнення академічних округів, посилення адміністративної влади ректора, заходи щодо децентралізації університетів, реструктуризації факультетів. Однак мета змінити організацію вищої освіти і зробити університети інтелектуальними центрами країни не була досягнута через недостатнє фінансування, слабку матеріальну базу, відсутність необхідної кількості викладачів. Крім того в основу документа була закладена з самого початку репрессивна ідея, яка виявлялася в надмірній регламентації навчального процесу і жорстких санкціях щодо викладачів. Намір підпорядкувати освіту режиму Наполеона ІІІ гальмував подальший розвиток вищої освіти. Тенденція до підвищення її позитивної динаміки виявилася за часів перебування на посаді міністра освіти В.Дюрюї (1865-1869 рр.), який спробував адаптувати університети до потреб економіки, зробив висновок про необхідність організації регулярного навчання на факультетах, заснував Практичну школу вищих знань.

На другому етапі (1880-1890-і рр.) вища освіта набула інтенсивного розвитку. Цьому сприяли зміни в університетських структурах. Завдяки організації регулярного навчання, затвердженню диплома про кваліфікацію факультети словесності і фізико-математичних наук вийшли із стагнації та значно збільшили кількість студентів. Водночас відбувалося урівноваження в правах цих факультетів з традиційними (медичними та юридичними). Позитивні зміни позначилися на кількісному та якісному складі викладачів. Ритори поступилися місцем вченим, пожвавилася дослідницька робота, значно збільшилася кількість дисертацій. Кар'єра викладача вищої школи стала престижною. Подальші зміни були пов'язані з розробкою університетської концепції Л. Ліара. Її сутність полягала в укрупненні регіональних та децентралізації столичних університетів. Спроби Л. Ліара впровадити плани в життя призвели на практиці до результатів, протилежних очікуваним. Замість того, щоб зміцнити університет як комплексну структуру, уряд надав факультетам ще більшої автономії. Закон про університети (10 липня 1896 р.), укладений на базі концепції Л.Ліара, в дійсності створив його сучасну форму - факультети. Університетом стала називатися корпорація факультетів.

Дослідження історії французької школи другої половини ХІХ ст. дозволяє визначити перспективи подальшого вивчення всіх ланок освіти Франції зазначеного періоду та запропонувати наступні рекомендації, які сприятимуть оптимізації реформування освіти в сучасній Україні. Враховуючи тривалу історію розвитку французької освіти, її традиції, спадкоємність структур, ініціативну роль Франції в створенні Болонської конвенції

- слід більш детально вивчати діяльність всіх ланок французької школи, використовувати її позитивний досвід, відповідний сучасним умовам і вимогам життя з метою узгодження національних і міжнародних стандартів вищої освіти;

- бажано збільшувати кількість мовних і країнознавчих програм; не обмежувати, а розширювати практику вивчення французької мови та історії Франції як в середній, так і у вищій школі;

- у зв'язку з інтеграційними процесами, що відбуваються в суспільстві, умовами Болонської конвенції і підвищенням мобільності студентства, доцільним є проведення науково-практичних семінарів та конференцій з метою ознайомити молодь з розгалуженою системою французької університетської освіти, з історією формування структур французької школи, її сучасною педагогічною організацією.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ