Становище та діяльність пізньопротестантських громад правобережної України (1900–1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Становище та діяльність пізньопротестантських громад правобережної України (1900 - 1917 рр.)

Опря Ігор Анатолійович

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Степанков Валерій Степанович, Кам'янець-Подільський державний університет, завідувач кафедри всесвітньої історії.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Крижанівський Олег Прокопович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків;

кандидат історичних наук, доцент Пономаренко Людмила Василівна, Кіровоградський державний педагогічний
університет ім. Володимира Винниченка, доцент кафедри всесвітньої історії.

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України,
відділ історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук, м. Київ.

Захист відбудеться “ ” 2006 р. о годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “ ” 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності створило сприятливі умови для об'єктивного дослідження проблем, які тривалий час замовчувались або отримували викривлене висвітлення в радянській історіографії. Серед них виявилася й історія християнської церкви. Більшість сучасних дослідників, котрі займаються її вивченням, традиційно головну увагу зосереджують на історії православної, греко-католицької та римо-католицької церков. Проте, як відомо, з ХVІ ст. в Україні виникають і різноманітні протестантські течії. У другій половині ХІХ ст. тут з'явилися перші представники пізньопротестантських об'єднань (баптизму, адвентизму, євангельського християнства), які на початку ХХ ст. помітно зміцнили свої позиції. Важливою особливістю пізнього протестантизму, на відміну від раннього, була активна місіонерська діяльність віруючих. Завдяки їй пізній протестантизм набув швидкого поширення і став вагомим чинником релігійного життя суспільства. Тому зрозуміло, що повномасштабна історія християнства в Україні потребує й всебічного вивчення діяльності пізньопротестантських об'єднань.

Важливість теми обумовлюється й тим, що на початку ХХ ст. в житті протестантських громад Правобережної України відбулися значні зміни. По-перше, в 1905-1907 рр. під впливом революційних подій російський уряд був змушений легалізувати їхню діяльність. По-друге, в той час з'явилася нова протестантська течія єговізм, помітно активізувалися баптизм, євангельське християнство, адвентизм. По-третє, протестантським об'єднанням вдалося розширити географію свого існування, збільшити число прихильників, досягти догматичної та організаційної кристалізації окремих релігійних напрямів у загальному руслі протестантизму, і все це - незважаючи на опір з боку православної церкви та державної влади. Між тим, ці процеси не знайшли належного висвітлення в працях істориків.

Актуальність теми визначається й тим, що протестантизм сьогодні, у вигляді добре організованих та чисельних церков, відіграє вагому роль у релігійному житті України. За таких умов з'ясування особливостей діяльності пізньопротестантських громад на початку ХХ ст. має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки допомагає кращому розумінню сучасної релігійної ситуації в країні, налагодженню безконфліктних відносин між віруючими різних конфесій, утвердженню толерантності та взаємоповаги між ними.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є складовою наукової теми: “Влада і суспільство на українських землях у ХІХ - на початку ХХ ст.: тенденції розвитку у контексті історії Центрально-Східної Європи” (Державний реєстраційний № 0105U000284), яка розробляється Інститутом історії України НАН України. Він також тісно пов'язаний з науково-дослідною роботою кафедр історії України та всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного університету, науковими розробками з історії протестантизму відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Об'єктом дослідження є релігійне життя населення Правобережної України у 1900 - 1917 рр.

Предметом вивчення стало функціонування пізньопротестантських громад Правобережної України.

Хронологічні межі охоплюють період з 1900 р. по 1917 р. Нижня межа роботи обумовлена тим, що у 1900 р. з'явилося кілька нормативних документів, одні з яких обмежили діяльність сектантів, інші - створили умови для захисту ними своїх прав у суді. Відповідно змінилося правове становище протестантських громад та умови їхньої діяльності. Верхня межа пов'язана з Лютневою революцією в Росії, яка внесла значні зміни в умови існування пізньопротестантських об'єднань і у Правобережній Україні.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію Правобережної України, яка за часів існування Російської імперії включала в себе землі Київської, Подільської та Волинської губерній. Таке визначення географічних рамок зумовлено тим, що на початку ХХ ст. даний регіон став ареною активної діяльності пізньопротестантських громад.

Мета роботи полягає у тому, щоб на основі комплексного та об'єктивного аналізу різноманітних джерел та досягнень історіографії всебічно дослідити становище та основні напрями діяльності пізньопротестантських об'єднань у Правобережній Україні в 1900 - 1917 рр. Для досягнення цієї мети необхідно розв'язати такі завдання:

- визначити кризові явища Російській православній церкві, які сприяли поширенню пізньопротестантських ідей у православному середовищі;

- з'ясувати фактори, котрі спричинили зростання популярності євангельських та есхатологічних віровчень серед православного населення;

- дослідити устрій пізньопротестантських об'єднань, простежити тенденції його змін;

- проаналізувати національний та соціальний склад протестантських громад;

- вивчити їхню місіонерську та видавничу діяльність;

- показати заходи протестантських громад у сфері релігійної освіти та виховання;

- розкрити характер стосунків протестантів з органами влади;

- відтворити цілісну картину взаємин сектантів з православною церквою. пізньопротестантський есхатологічний віровчення православний

Методологічною основою при написанні роботи стали загальнонаукові принципи історизму (дозволив виявити певні закономірності у розвитку пізньопротестантських конфесій та зміні їх стосунків з органами влади і православної церкви), об'єктивності (допоміг неупереджено підійти до вивчення протестантського руху, дотримуючись ідеологічної та конфесійної нейтральності), системності (дав змогу з'ясувати спільні й відмінні риси у розвитку протестантських об'єднань), багатофакторності (забезпечив урахування різних чинників, що впливали на окремі аспекти діяльності протестантів).

Методи дослідження. У процесі вивчення теми були використані загальнонаукові та конкретно-історичні методи. Аналітико-синтетичний метод застосовувався для аналізу джерел і літератури, здійснення теоретичних висновків. Проблемно-хронологічний метод використовувався для висвітлення подій і процесів у хронологічній послідовності. Застосування порівняльно-історичного методу дозволило з'ясувати особливості розвитку окремих течій пізнього протестантизму. Використання методу аналогії дало змогу висловити припущення у випадках відсутності достатньої інформації з окремих питань. Статистичний метод застосовувався при обробці цифрових даних. Метод періодизації використовувався для виокремлення певних періодів у розвитку стосунків сектантів з владою і РПЦ. Застосування методу систематизації та узагальнення допомогло зробити висновки за результатами дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що на основі ретельного вивчення широкого кола джерел й спеціальної літератури висвітлено тему, яка не знайшла належного відображення у вітчизняній і зарубіжній історіографіях. Дисертантом розширено існуючі в науковій літературі уявлення про причини поширення пізньопротестантських течій. Зокрема, розкрита роль окремих елементів внутрішнього устрою сектантських громад у процесі зростання популярності євангельських та есхатологічних віровчень в православному середовищі, вперше висвітлено суперечливість впливу високих моральних якостей сектантів на збільшення числа їх прихильників. З'ясовано, що єговізм виник не в 20-30-ті роки ХХ ст., і не в Західній Україні, як це стверджувалося вченими, а в перші роки ХХ ст. у Правобережжі.

Вперше показано неоднозначний вплив протестантського руху на розвиток національної свідомості українців. З одного боку, пріоритетність релігійної сфери в житті сектантів відсувала вирішення їхніх національних проблем на друге місце, з іншого - виголошення проповідей та поширення літератури українською мовою сприяло формуванню національної свідомості віруючих. Дисертантом доведено факт розширення соціальної бази протестантських громад, а також зроблено висновок про відсутність конфліктів між віруючими на майновому ґрунті, що пояснювалося догматичними та організаційними особливостями їхнього віровчення. Вивчення місіонерської діяльності протестантів, її форм та методів, дозволило виявити якісні зміни, що сталися у сфері видавничої діяльності та релігійної освіти, а саме: початок друку протестантської літератури в межах України та появу можливості для отримання віруючими не лише середньої, але й вищої богословської освіти.

В роботі також висвітлено зміни, що відбулися у відносинах протестантів з органами влади та РПЦ, проаналізовані їх причини. Зокрема, доведено суперечливість ставлення різних гілок влади до протестантських об'єднань. Виявлено спроби окремих діячів православної церкви внести корективи у методи своєї роботи під впливом критики з боку протестантів.

До наукового обігу залучено значний масив архівних матеріалів, які раніше не використовувалися, що дозволило з'ясувати невідомі аспекти протестантського руху в Правобережній Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони уточнюють існуючі в науковій літературі уявлення з ряду питань устрою та діяльності пізньопротестантських громад в Україні. А це дає можливість їх використання при підготовці наукових праць, підручників, посібників з історії протестантизму. Виявлені риси внутрішнього устрою і особливості поширення пізньопротестантських об'єднань на початку ХХ ст. дають змогу глибше зрозуміти сучасне становище цих релігійних утворень та спрогнозувати тенденції їх подальшого розвитку. Крім того, вивчення проблем, що існували у стосунках між пізньопротестантськими громадами та РПЦ, дозволяє уникнути міжконфесійних конфліктів на сучасному етапі. Результати дослідження можуть бути використані і в навчальному процесі при підготовці спецкурсів з історії релігії в Україні.

Достовірність отриманих результатів забезпечена глибоким вивченням історіографії означеної теми, неупередженим аналізом широкого кола джерел, застосуванням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, які відповідають меті, предмету та завданням роботи.

Апробація результатів дисертації. Загальна концепція та положення роботи апробовані шляхом обговорення та рекомендації до захисту дисертації на спільному засіданні кафедр всесвітньої історії та історії України Кам'янець-Подільського державного університету. Вони викладені у публікаціях на сторінках збірників наукових праць та в доповідях автора на конференціях, серед яких Х-а Подільська історико-краєзнавча конференція (м. Кам'янець-Подільський, 2000), ХІ-а Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 2001), ХІІ-а Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 2002), ХІІІ-а Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (м. Львів, 2003), ІІ-й Міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам'янець-Подільський, 2003), Звітна наукова конференція викладачів і аспірантів (м. Кам'янець-Подільський, 2003), Звітна наукова конференція викладачів і аспірантів (м. Кам'янець-Подільський, 2004).

Публікації. Основні положення, результати та висновки роботи викладені в 12 наукових публікаціях, з них 5 - у виданнях, зареєстрованих ВАК України.

За структурою дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділені на параграфи, висновків (разом - 188 сторінок), переліку використаних джерел і літератури (301 позиція), 2 додатків. Повний обсяг дисертації 219 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, визначено предмет, об'єкт, хронологічні та територіальні межі дослідження, мету і завдання, наукову новизну і практичне значення роботи, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів і публікації з теми дисертації.

У першому розділі - “Історіографічний огляд та джерельна база дослідження” - висвітлено стан наукової розробки теми та здійснено аналіз використаних джерел.

З'ясовано, що вивчення історії пізньопротестантських об'єднань розпочалося з часу їх появи у Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст. На початку ХХ ст. вже було накопичено значний обсяг інформації з даного питання, проте вона мала розрізнений характер і містила істотні прогалини у висвітленні окремих сторін діяльності протестантів. Вже в той час окреслились різні підходи у висвітленні історії пізньопротестантських громад, що було пов'язано з конфесійною приналежністю авторів робіт, їхньою ідеологічною зорієнтованістю тощо. Тому підтримуємо думку О.В. Безносової про доцільність поділу історіографії теми на окремі напрями Безносова О.В. Пізнє протестантське сектантство Півдня України (1850 - 1905): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Дніпропетровський державний університет. - Дніпропетровськ, 1998. - С.2-4..

Перший напрям, охоронно-православний, був представлений працями діячів Російської православної церкви і державних чиновників - С.Маргаритова, М. Бєлогорського, Н. Бортовського та ін. Його представники захищали інтереси офіційного православ'я, а тому в своїй більшості були упереджено налаштовані до сектантів, що негативно позначилося на рівні об'єктивності сформульованих ними теоретичних положень і висновків. Характеризуючи причини поширення протестантських ідей, вони насамперед відзначали релігійну неосвіченість православних, їхнє незнання основ віри, що сприяло проникненню інослав'я в православне середовище. Питання національного та соціального складу пізньопротестантських об'єднань представниками охоронно-православного напряму спеціально не вивчалися. Аналізуючи стосунки протестантів з органами влади та православною церквою, більшість представників цього напряму намагалися перебільшити ворожість сектантів до державних інституцій.

Другий напрям, протестантський, з'явився також у дорадянський період і був представлений працями самих віруючих. Дослідники цього напряму історію протестантського руху подавали фрагментарно, а тому правобережний регіон фактично залишився поза їхньою увагою. Причини поширення пізньопротестантських ідей в православному середовищі вони пояснювали з позицій провіденціалізму, що істотно зменшувало наукову цінність зроблених ними узагальнень та висновків. В останні роки спостерігається відхід від такої однобічності, що дозволило представникам протестантського напряму вийти на новий якісний рівень у своїх дослідженнях. У цьому контексті слід відзначити насамперед спільну працю Ю.Є. Решетнікова та С.В. Саннікова Решетніков Ю., Санніков С. Огляд історії Євангельсько-баптистського братства в Україні. - Одеса: Богомисліє, 2000. - 230 с., яка стала важливою віхою у вивченні протестантизму. У ній автори здійснили огляд історії євангельського руху з середини ХІХ до кінця ХХ століття.

Національний склад адвентистських об'єднань частково знайшов відображення у працях О.Ф. Парасея та М.А. Жукалюка. Представники протестантського напряму проаналізували стан релігійної освіти в сектантських громадах та динаміку розвитку місіонерської діяльності, значну увагу приділили вивченню стосунків протестантів з російською владою та православною церквою. При цьому вони наголосили на активній ролі православного духовенства у переслідуванні сектантів.

Третій напрям, марксистський, був започаткований творами В.Д. Бонч-Бруєвича, в яких автор симпатизував віруючим пізньопротестантських громад, відстоював необхідність проголошення в країні релігійних свобод. Нерівноправне становище сектантів у Російській імперії дозволяло більшовикам бачити у них союзників у боротьбі з режимом. Після приходу більшовиків до влади ставлення партійного керівництва до них змінилося, що одразу позначилося на оцінці сектантства в історіографії. Якщо раніше воно розглядалося складовою демократичної течії, спрямованої на повалення існуючого режиму, то тепер підкреслювалася його реакційність. В подальші роки історики знаходилися під потужним ідеологічним тиском, важливою складовою якого був атеїзм. За таких умов роботи, присвячені дослідженню протестантських об'єднань, носили до них відверто ворожий, пропагандистський характер. Типовими у даному відношенні були роботи В.І. Вельміна, видрукувані на початку 30-х рр. ХХ ст.

З'ясовуючи причини поширення протестантських громад, марксистські історики намагалися відшукати їх у сфері економічних відносин. Головний акцент у своїх працях вони робили на вивченні соціального складу громад віруючих, проте їм так і не вдалося сформулювати єдиного підходу до розв'язання цієї проблеми. Питання релігійної освіти та виховання, місіонерської та видавничої діяльності протестантських громад були висвітлені поверхово. Вивчаючи взаємини протестантів з православною церквою і російською владою, дослідники відзначали різноманітність форм утисків сектантів, звертали увагу на зміни законодавства у релігійній сфері.

Четвертий напрям, демократичний, був започаткований роботами В.І. Ясевич-Бородаєвської та М.С. Грушевського, в яких ці вчені підійшли до вивчення становища та діяльності пізньопротестантських громад з об'єктивних і неупереджених позицій. За часів радянської влади цей напрям в історіографії згасає і лише з відновленням незалежності України отримує новий імпульс для розвитку. У 1995 р. з'явилася праця В.І. Любащенко Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. - Львів: Просвіта, 1995. - 350 с., в якій вперше було здійснено комплексне дослідження зародження, етапів розвитку та сучасного стану протестантизму в Україні. У наступні роки вийшли в світ праці узагальнюючого характеру, присвячені історії християнських та інших церков в Україні. Серед них варто відмітити “Історію християнства” С.І. Головащенка, “Історію релігії в Україні” за редакцією А.М. Колодного, П.Л. Яроцького, Б.О. Лобовика та інших і десятитомне видання “Історія релігії в Україні”, яке на сьогоднішній день ще не завершене. Основний здобуток цих робіт - нові концептуальні підходи до визначення ролі релігії загалом, і протестантизму зокрема, у процесі розвитку суспільства.

Представники демократичного напряму з'ясували ряд чинників, котрі вплинули на поширення пізньопротестантських громад в Україні. Розбіжності серед них проявлялися лише у визначенні їхньої ролі. Певну увагу історики приділили аналізові місіонерської праці сектантів та її наслідкам. Вивчалися й стосунки сектантів з православною церквою. Більшість дослідників вважає, що в своїй основній масі православне духовенство не було підготовлене до антисектантської роботи, а тому робило ставку на організаційно-масові заходи та співпрацю з державними структурами.

Питання історії пізнього протестантизму знайшли відображення і в сучасній зарубіжній історіографії. Серед дослідників проблеми слід назвати І. Агасієва, Ю. Бєлова, О. Карєва, Л. Мітрохіна, В. Домашовця, І. Смолича, Д. Елліса і Л. Джонса. Поміж причин поширення протестантських об'єднань, вони вказують на кризове становище православної церкви, на національний та культурний гніт українського народу з боку Російської імперії, який підтримувався офіційним православ'ям. Соціальний склад сектантських громад за недостатністю необхідного фактичного матеріалу зарубіжними вченими вивчений слабо.

Аналіз історіографії діяльності пізньопротестантських громад на початку ХХ ст. свідчить про те, що ряд аспектів теми зовсім не вивчений, інші ж - носять дискусійний характер. Недостатньо з'ясовані риси, котрі приваблювали віруючих у пізньопротестантських об'єднаннях. Суттєві прогалини існують у вивченні національного та соціального складу протестантських громад. Не отримали належного висвітлення окремі аспекти їхньої місіонерської діяльності, освіти та виховання.

Джерельну базу дослідження склали писемні матеріали, що поділяються на три великі групи: 1) документальні джерела; 2) періодична преса; 3) джерела особового походження. Серед документальних джерел насамперед заслуговують на увагу законодавчі документи, які стосуються правового становища протестантів на початку ХХ ст. Вони містяться у Повному зібранні законів Російської імперії, додатках до книги В.І. Ясевич-Бородаєвської “Боротьба за віру”, матеріалах та документах з історії євангельсько-баптистського руху в Україні, виданих у 1998 р.

Серед документальних джерел найціннішими за значенням є актові. Більша частина з них знаходиться у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві. Тут перш за все слід виділити фонди Київської духовної консисторії (ф. 127), губернських жандармських управлінь (ф. 274 - Київське ГЖУ; ф. 301 - Подільське ГЖУ; ф. 1335 - Волинське ГЖУ). Матеріали, що містяться в них, дозволяють вивчити причини поширення пізнього протестантства, з'ясувати особливості релігійних переконань віруючих, скласти уявлення про правове становище сектантів. Деякі актові документи, які стосуються теми роботи, відклалися в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ф. 160 - Колекція рукописів Київської Духовної Академії). Значна їх частина зберігається в обласних державних архівах України. Тут, насамперед, слід вказати фонди 1 (Волинська духовна консисторія) у Державному архіві Житомирської області, ф. 2 (Канцелярія київського губернатора) у Державному архіві Київської області та ф. 228 (Канцелярія подільського губернатора) і ф. 315 (Подільська духовна консисторія) у Державному архіві Хмельницької області. Окремі актові документи знаходяться в Російському державному історичному архіві (РДІА) в м. Санкт-Петербурзі. Тут перш за все заслуговують на увагу щорічні звіти про становище єпархій Правобережної України, які відклалися у фонді 796 (Канцелярія Синоду) та матеріали фонду 821 (Департамент духовних справ іноземних сповідань МВС).

Серед документальних джерел, використаних нами, слід також назвати судово-слідчі матеріали, які містяться насамперед у фондах каральних органів влади (ф. 274 - Київське ГЖУ та ф. 419 - Прокурор Одеської судової палати), що знаходяться в ЦДІАУ в м. Києві.

Важливим джерелом для вивчення становища та діяльності пізньопротестантантських конфесій є періодична преса, яку можна поділити на три напрями: 1) протестантська преса; 2) православна преса; 3) видання світського характеру. До першої групи відносяться журнали євангельських віруючих “Баптист”, “Гість”, “Слово істини”, “Християнин” та додатки до нього (“Молодий виноградник”, “Братський листок”), а також окремі екземпляри адвентистського часопису “Маслина”, який привозився в Росію з Німеччини. До другої групи слід віднести єпархіальні часописи правобережних губерній: “Волинські єпархіальні відомості”, “Київські єпархіальні відомості”, “Подільські єпархіальні відомості”, “Православне Поділля”, православна газета “Подолія” та ін. Третю групу складають окремі видання світського характеру, зокрема газета “Рада”, яка виходила в Києві в 1906 - 1914 рр. На її сторінках було вміщено чимало статей про становище сектантів Правобережної України, їхні стосунки з РПЦ.

Певна інформація з історії протестантського руху міститься в джерелах особового походження. Частина з них опублікована у виданні, яке було здійснене лідером євангельського руху в Росії І.С. Прохановим, і в збірнику документів і матеріалів за редакцією С.І. Головащенка, частина - ще знаходиться в архівосховищах та рукописних відділах бібліотек.

На жаль, джерельна база не дає змоги з'ясувати окремі аспекти теми. Складно простежити динаміку змін чисельності віруючих протестантських громад, оскільки наявні статистичні дані досить суперечливі. В ряді випадків неможливо чітко визначити конфесійну приналежність тих чи інших віруючих, оскільки державні чиновники та діячі православної церкви часто вживали по відношенню до них узагальнюючі назви - “штундисти” або “штундобаптисти”.

Таким чином, джерельна база дослідження представлена різними джерелами. Окремі з них опубліковані, більша ж їх частина - ще ні, а тому вона вводиться до наукового обігу вперше. Наявність багатих і різноманітних джерел дозволила розв'язати поставлені в дисертації завдання та досягнути мети роботи.

Другий розділ - “Причини поширення пізнього протестантства” - містить два підрозділи. У першому підрозділі - “Кризові явища у православній церкві на початку ХХ ст.” - охарактеризовано ті риси діяльності та організації Російської православної церкви, які не влаштовували частину віруючих і підштовхували її до пошуку кращої, з їхньої точки зору, етично-релігійної системи. З'ясовано, що основна причина цих кризових явищ полягала в залежності церкви від держави та її привілейованому становищі серед інших релігійних об'єднань. Все це разом узяте у поєднанні з антиукраїнською позицією більшості духовенства сприяло формуванню у частини православних українців байдужого, а подекуди й ворожого ставлення до церкви як до невід'ємної складової імперського державного механізму.

Намагання свідомої частини духовенства внести зміни в існуючу систему відносин держави і церкви в силу ряду причин не увінчалися успіхом. Національні мотиви в православно-церковному русі Правобережної України були слабкими, а тому не змогли суттєво вплинути на гармонізацію стосунків церкви з парафіянами.

Кризові явища в православній церкві сприяли погіршенню стосунків віруючих зі своїми священиками. Останні поєднували обов'язки духовної особи і державного чиновника та ще й змушені були опікуватися питанням покращення свого добробуту. А тому не завжди мали можливість та бажання приділяти достатню увагу своїм парафіянам. Частина парафіян відповідала тим самим, лише формально зберігаючи статус православних віруючих. Розчарування у православній церкві штовхало одну групу віруючих до заперечення релігійного світогляду взагалі, а другу - до зміни своєї конфесійної приналежності.

У другому підрозділі - “Фактори зростання популярності сектантства” - з'ясовано чинники, котрі сприяли зростанню популярності євангельських та есхатологічних віровчень у православному середовищі. Визначено, що у процесі поширення пізнього протестантства позитивну роль відігравали як риси внутрішнього устрою громад, так і зовнішні фактори. До перших насамперед можна віднести притаманний пізньопротестантським віровченням раціоналізм. Логічне обґрунтування окремих догматичних положень приваблювало нових адептів, а крім того сприяло міцності сформованих у них переконань. Новим прихильникам імпонувала й невимушеність молитовних зібрань, зрозумілість обрядової практики, а також щира зацікавленість та активність сектантів у справах внутрішнього життя громад. Приваблював і демократизм сектантських об'єднань, за наявності якого віруючі не лише мали право голосу у розв'язанні важливих питань внутрішнього життя громади, але й власноруч обирали її керівні органи, а також самі могли бути обраними.

Встановлено, що для частини віруючих аргументом на користь істинності протестантських віровчень виступала ретельність, з якою сектанти дотримувалися християнських норм моралі. Проте вона, водночас, і утримувала від переходу до протестантських громад осіб, для яких подібні правила поведінки були обтяжливими.

До зовнішніх чинників, сприятливих для поширення протестантства, варто віднести контакти православних з німцями-протестантами, а також віддаленість віруючих від православної церкви під час сезонних заробітків чи внаслідок особливостей господарювання на хуторах.

Третій розділ - “Внутрішнє життя протестантських громад, їхня релігійна та громадська діяльність” - містить два підрозділи. У першому підрозділі - “Устрій протестантських об'єднань; їхній національний та соціальний склад” - з'ясовано спільні й відмінні риси догматики та організації протестантських об'єднань. Зазначено, що кожне з них вирізнялося особливостями догматики та внутрішнього устрою, проте спільними залишалися основні віросповідні принципи. Встановлено, що у національному складі громад більшість становили представники корінного населення - українці. Поряд з ними були представлені німці, чехи, поляки, росіяни. Німці та чехи головним чином проживали на Волині. Їх вплив на поширення пізнього протестантизму, хоча і мав місце, залишався незначним, що пояснювалося ізольованістю німців-баптистів у власних колоніях, наявністю мовного бар'єру, а також неоднаковим правовим статусом віруючих іноземного походження та сектантів-українців.

Соціальний склад громад відзначався строкатістю. Головну масу їхніх прихильників, як і раніше, складало селянство. Разом з тим протестантські ідеї знаходили підтримку з боку частини робітництва, військових, інтелігенції та чиновників. У середовищі віруючих спостерігалася певна майнова диференціація. Переважна частина сектантів представляла бідняцько-середняцькі прошарки населення, меншість - відносилася до заможних верств суспільства.

У другому підрозділі - “Місіонерська праця та видавнича діяльність. Релігійна освіта та виховання” - відтворено місіонерську та видавничу діяльність протестантських об'єднань. Показано заходи віруючих у сфері освіти та виховання. В рамках місіонерської роботи сектанти організовували молитовні зібрання, на які запрошувалися православні, засновували читальні, безкоштовні й дешеві їдальні, надавали лікарську допомогу, поширювали серед православних власну друковану продукцію та грамофонні платівки. Наслідком цих заходів ставало приєднання до протестантства нових прихильників. Водночас частина віруючих, в силу різних обставин, поверталася до православної церкви або ж продовжувала духовні пошуки, переходячи з однієї конфесії в іншу. Більшість протестантських видань друкувалася за кордоном, проте на початку ХХ ст. з'явилися часописи й українського походження. Поширення літератури, видрукуваної національними мовами, зокрема українською, позитивно впливало на формування національної свідомості віруючих.

Важливе значення протестанти приділяли освіті та вихованню членів своїх громад. Освіта складалася з трьох ланок - початкової, середньої та вищої. Початкову - давали сектантські школи, які виникли в перших роках ХХ ст. Середню - можна було отримати в семінаріях, що переважно знаходилися за межами Правобережної України (Царство Польське, Німеччина). Вищу - в єдиному протестантському вузі у м. Ризі. Виховна робота в громадах була спрямована на формування у віруючих рис справжнього християнина - милосердя, взаємодопомоги тощо.

Протестанти здійснювали активну громадську роботу - відвідували в'язниці з метою релігійного виховання в'язнів, доглядали за пораненими під час Першої світової війни, допомагали організаціям Червоного Хреста. Ця діяльність була важливою складовою гуманітарної місії християнських громад.

Четвертий розділ - “Відносини протестантських громад з владою та православною церквою” - складається з двох підрозділів. У першому підрозділі - “Стосунки протестантів з органами влади” - досліджено взаємини протестантів з органами влади. З'ясовано, що вони складалися непросто, що зумовлювалося значною мірою відсутністю у владних колах чіткої позиції у ставленні до сектантів. Одні урядовці, підтримуючи православну церкву, намагалися максимально обмежити їхню діяльність, інші - робили кроки, спрямовані на лібералізацію умов існування сектантських громад.

У перші роки ХХ ст. основою для переслідувань протестантів у судовому порядку виступало звинувачення їх у приналежності до антидержавного напряму сектантства - штундизму. Натомість відсутність у діяльності сектантів антидержавної спрямованості нерідко приносила їм виправдувальні вироки в суді. В умовах революції 1905 - 1907 рр. з'явилися нормативні акти, які покращили становище протестантів. Проте ці позитивні зміни виявилися нетривалими і вже з 1910 р. розпочалася нова хвиля утисків. Баптисти, євангельські християни, адвентисти були невдоволені погіршенням свого правового становища, але змінити його на краще не змогли. Навпаки, в наступні роки окремі сторони їхнього релігійного життя зазнали подальших обмежень. Під час Першої світової війни розпочався новий етап утисків протестантів, що змусило їх згорнути активну місіонерську діяльність.

У другому підрозділі - “Взаємини протестантів та православної церкви” - відображено стосунки віруючих протестантських громад з православною церквою. З'ясовано, що вони у більшості випадків залишалися напруженими. Оскільки абсолютна більшість населення була православною, то місіонерська діяльність протестантських громад об'єктивно включала в себе критику православної церкви, що викликало протидію з боку останньої. Будучи складовою державного механізму, РПЦ цілком обґрунтовано розраховувала на підтримку держави у протистоянні з іншими конфесіями, а тому віддавала перевагу адміністративно-репресивним методам боротьби з конкурентами у релігійній сфері.

Поступово сектанти у своїй більшості відмовилися від критики на адресу РПЦ, усвідомивши її небезпеку, і зосередили увагу на розв'язанні внутрішніх проблем. Православна ж церква, намагаючись обмежити їхній вплив на православних, урізноманітнила методи боротьби з ними. Поряд з адміністративно-репресивними ширшого застосування набули релігійно-моральні методи. Різноманітна місіонерська діяльність РПЦ приносила певний позитивний ефект, проте виявилася все ж не в змозі зупинити зростання кількості прихильників протестантства у Правобережній Україні. Головна причина невдач у цьому напрямку полягала у неспроможності духовенства викорінити недоліки в організації та роботі церкви, які створювали сприятливий ґрунт для поширення пізнього протестантства.

У висновках підсумовано результати дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до наступних положень:

Протягом 1900 - 1917 рр. пізньопротестантські об'єднання динамічно розвивалися, незважаючи на складні умови діяльності. Причини поширення пізнього протестантства в православному середовищі носили комплексний характер. Основою для зміни частиною православних своєї конфесійної приналежності ставали зневіра і розчарування в окремих постулатах православної церкви та недоліки в роботі ряду її діячів. Цих віруючих насамперед не влаштовувало формальне ставлення духовенства до своїх обов'язків, першочергові турботи про власне збагачення, віддаленість від інтересів парафіян. У більшості цих віруючих невдоволення православною церквою залишалося у латентній формі, проте у випадку, коли воно набирало активних форм, віруючі або відмовлялися від релігійного світогляду взагалі, або сприймали догматику та світосприйняття, запропоновані іншими релігійними системами, а серед них і пізньопротестантськими об'єднаннями.

Поширенню течій пізнього протестантизму насамперед сприяло раціональне обґрунтування окремих положень віровчення, доступність та зрозумілість молитовних зібрань, демократичні принципи організації громад. На зростання популярності протестантських ідей в православному середовищі позитивно впливала й поширена у сектантів практика взаємодопомоги, моральної та матеріальної підтримки одним одного.

Внутрішній устрій пізньопротестантських конфесій значною мірою визначався незавершеністю процесу їх церковного становлення та демократичними принципами організації, які допускали можливість розходжень між окремими громадами не лише в обрядовій практиці, але й у доктринальних питаннях. Надзвичайно близькими між собою за рисами внутрішнього устрою були громади баптистів та євангельських християн. Головною спільною рисою для них було неухильне дотримання положень Євангелія та поширення його ідей серед оточуючих. Інший напрямок пізнього протестантства, есхатологічний, був представлений адвентизмом та єговізмом. Віднайти інформацію про устрій єговістських громад не вдалося, нами лише встановлено факт появи перших представників цієї течії у Правобережжі на початку ХХ ст. Щодо адвентизму, то його особливістю стало поєднання демократичних принципів устрою громад з чіткою підпорядкованістю окремих складових релігійної організації єдиному керівництву.

У пізньопротестантських громадах більшість віруючих становили українці, меншість складали представники інших етносів й етнічних груп населення. Діяльність протестантських об'єднань суперечливо позначилася на формуванні національної свідомості українських протестантів. З одного боку, пріоритетність релігійної сфери життя перед іншими відсувала розв'язання національних проблем протестантів на другий план, з іншого - поширення літератури українською мовою, наближення релігійної практики до потреб віруючих активно сприяло формуванню їхньої національної свідомості. Зазнала змін соціальна структура пізньопротестантських об'єднань. Поряд з селянами, які продовжували складати більшість, у релігійних громадах з'явилися жителі міст. Причому серед останніх були представники різних прошарків суспільства.

Важливою рисою притаманною всім пізньопротестантським течіям була особлива активність віруючих у місіонерській діяльності. Її наслідком стало постійне зростання чисельності прихильників протестантства. Місіонерська спрямованість чітко проявилася у справі видавництва та поширення протестантської літератури, яка була зорієнтована на максимально широке коло читачів, а тому вирізнялася доступністю та емоційністю викладеного матеріалу. Раціоналізм, властивий пізньопротестантським течіям, обумовлював актуальність підвищення віруючими свого освітнього рівня. Для розв'язання цього завдання існувала трьохступенева система освіти. Виховання у протестантських громадах ґрунтувалося на ідеї нерозривності життя віруючих з моральними принципами християнства.

Суттєвих змін зазнав правовий статус пізньопротестантських об'єднань. Вони були спричинені, по-перше, подіями суспільно-політичного характеру, по-друге, боротьбою двох підходів в урядових колах до розв'язання релігійного питання в імперії. Один з них полягав у необхідності збереження підтримки і захисту державою Російської православної церкви, інший - передбачав відхід від такої практики і поступове запровадження принципів віротерпимості та свободи совісті. Протягом перших років ХХ ст., а особливо в період революції 1905 - 1907 рр., з'явилися нормативно-правові акти, які надавали протестантам нові можливості для розвитку. Проте недосконалість нового законодавства та його порушення з боку окремих представників влади не дозволили протестантам повною мірою реалізувати свої духовні потреби. А з 1910 р. тиск на протестантів з боку владних структур посилився і досяг апогею в період Першої світової війни.

Ставлення сектантів до влади зумовлювалося їх бажанням покращити своє правове становище. Намагаючись досягнути цієї мети, віруючі не лише декларували лояльність до влади, але й демонстрували її в своїй релігійній практиці.

Стосунки пізньопротестантських об'єднань з православною церквою залишалися напруженими, що пояснювалося протилежністю їхніх інтересів. Сектанти намагалися поширити своє віровчення в православному середовищі, а діячі РПЦ прагнули не допустити цього. Боротьба православної церкви з поширенням протестантських віровчень включала в себе адміністративно-репресивні та релігійно-моральні методи, причому їх співвідношення залежало від рівня лібералізації політичного режиму в країні. Якщо до революції 1905 - 1907 рр. РПЦ віддавала перевагу першим, то після неї - намагалася ширше застосовувати другі, проте процес їх утвердження був досить складним і повільним.

У ставленні пізньопротестантських громад до РПЦ теж простежувалися певні зміни. Розвиток цих організацій у напрямку церковного оформлення призвів до зменшення критичних зауважень з їхнього боку на адресу РПЦ. Зникли і прояви радикалізму окремих сектантів щодо православ'я. Разом з тим протестанти не знизили своєї активності у місіонерській справі, що унеможливило гармонізацію їхніх стосунків з РПЦ.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Баптизм на Правобережній Україні на початку ХХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2001. - Т.5(7). - С.345-348.

2. І.П. Кушнєров - видатний діяч євангельсько-баптистського руху в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століття // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2002. - Т.8(10). - С.305-308.

3. Ставлення російської влади до протестантів Правобережної України на початку ХХ століття // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2003. - Т.11. - С.165-172.

4. Національний склад протестантських громад Правобережної України на початку ХХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2004. - Т.12. - С.162-168.

5. Конститутивні риси внутрішнього устрою пізньопротестантських течій у Правобережній Україні на початку ХХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2005. - Т.15. - С.88-97.

6. З історії адвентизму на Правобережній Україні // Людина і світ. - 2000. - № 10. - С.34-36.

7. Православна церква і протестантські течії на Правобережній Україні на початку ХХ ст. // Матеріали Х-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2000. - С.186-189.

8. До питання про пізній протестантизм в Правобережній Україні на початку ХХ століття // Історія релігій в Україні: Праці ХІ-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). - Львів, 2001. - Кн.І. - С.298-301.

9. Суспільна діяльність протестантів Правобережної України на початку ХХ ст. // Історія релігій в Україні: Праці ХІІ-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). - Львів, 2002. - Кн.І. - С.303-305.

10. Видавнича діяльність протестантів на початку ХХ століття (на матеріалах Правобережної України) // Історія релігій в Україні: Праці ХІІІ_ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-22 травня 2003 року). - Львів, 2003. - Кн.І. - С.393-395.

11. Ставлення православної церкви до протестантів Правобережної України після революції 1905-1907 рр. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. - Кам'янець-Подільський, 2003. - Вип.2. - Т.І. - С.53-55.

12. З історії діяльності адвентистів Правобережної України на початку ХХ ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. - Кам'янець-Подільський, 2004. - Вип.3. - Т.1. - С. 26-28.

АНОТАЦІЯ

Опря І.А. Становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України (1900 - 1917 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2006.

У дисертації всебічно досліджено становище та діяльність пізньопротестантських громад Правобережної України у 1900 - 1917 рр. З'ясовано комплекс факторів, які сприяли поширенню євангельських та есхатологічних віровчень у православному середовищі. Визначено риси внутрішнього устрою пізньопротестантських громад та проаналізовано їхню роль у процесі поширення протестантизму. Досліджено соціальний та національний склад протестантських громад та динаміку його змін. На основі використання широкого кола джерел й літератури відображено ключові напрями діяльності протестантів, головним з яких була місіонерська робота. Висвітлено заходи сектантів у сфері видавничої справи, освіти та виховання членів своїх громад. Проаналізовано участь віруючих у громадській роботі.

Значна увага приділена аналізу взаємин протестантів з органами російської адміністрації та представниками православної церкви. З'ясовано, що напруга у стосунках між ними зумовлювалася протилежністю їхніх інтересів. Сектанти намагалися поширити своє віровчення у православному середовищі, що викликало протидію з боку РПЦ. Позиція владних структур у ставленні до сектантів в основному визначалася бажанням захистити православну церкву та максимально обмежити діяльність віруючих пізньопротестантських громад.

Ключові слова: адвентизм, баптизм, євангельське християнство, есхатологія, єговізм, пізній протестантизм, прозелітизм, сектанти.

АННОТАЦИЯ

Опря И.А. Положение и деятельность позднепротестантских общин Правобережной Украины (1900 - 1917 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2006.

В диссертации всесторонне исследованы положение и деятельность позднепротестантских общин Правобережной Украины в 1900 - 1917 гг. Определен комплекс факторов, которые способствовали распространению евангельских и эсхатологических вероучений в православной среде. В первую очередь, основой для изменения частью православных своего вероисповедания становились разочарование в отдельных постулатах православной церкви и недовольство определенными недостатками в деятельности ее служителей. В большинстве случаев причины напряженных взаимоотношений духовенства с частью прихожан крылись в зависимом положении православной церкви от государственного механизма Российской империи. В свою очередь, позднепротестантские религиозные течения становились привлекательной альтернативой для недовольных православной церковью. Поэтому в работе исследованы черты внутреннего устройства позднепротестантских объединений, а также проанализирована их роль в процессе распространения протестантизма в Правобережной Украине. Подчеркнуто, что увеличение численности сторонников протестантизма было обусловлено рациональным обоснованием отдельных религиозных догм, демократическими принципами организации общин, позитивной возвышено-эмоциональной атмосферой, которая господствовала на сектантских религиозных собраниях.

Детально изучен социальный и национальный состав позднепротестантских общин, что позволило отобразить динамику его изменений. Показано, что, несмотря на связи протестантов с зарубежными религиозными центрами, решающим фактором в процессе распространения протестантизма стали внутренние причины, а не иностранное влияние. На основании использования широкого круга источников и литературы исследованы ключевые направления деятельности протестантов, главным из которых была миссионерская работа. Диссертантом указано на то, что активность верующих в этой сфере стала характерной чертой позднепротестантских общин, в результате чего численность сторонников протестантских вероучений постоянно увеличивалась.

Изучена деятельность сектантов в сфере издательского дела, образования и воспитания членов своих религиозных организаций. Проанализировано участие верующих в сфере общественной деятельности. Указано на то, что протестантская литература была нацелена на максимально широкий круг читателей, а поэтому отличалась доступностью и эмоциональностью изложенного материала. Воспитание в общинах базировалось на идее о неразрывности жизни верующего с моральными принципами христианства.

Особое внимание уделено анализу взаимоотношений протестантов с органами российской администрации и представителями православной церкви. Выяснено, что напряженность во взаимоотношениях между ними была обусловлена противоположностью их интересов. Сектанты стремились распространить свое вероучение в православной среде, что вызывало противодействие со стороны РПЦ. Позиция российской администрации по отношению к сектантам в основном определялась желанием государственных чиновников защитить православную церковь и, по возможности, максимально ограничить деятельность верующих позднепротестантских объединений.

Исследована динамика изменений правового статуса сектантов. Если в период революции 1905 - 1907 гг. наметилась определенная либерализация законодательства в религиозной сфере, то уже с 1910 г. ограничения направленные против протестантов значительно возросли. Миссионерская деятельность православной церкви отличалась разнообразием методов воздействия на верующих, в результате чего она имела определенный позитивный эффект, но все же она оказалась не в состоянии остановить рост численности сторонников протестантских течений. Основная причина неудач в этой сфере состояла в неспособности православного духовенства искоренить недостатки в работе православной церкви, которые создавали благотворную почву для распространения позднего протестантизма.

Ключевые слова: адвентизм, баптизм, евангельское христианство, эсхатология, єговизм, поздний протестантизм, прозелитизм, сектанты.

SUMMARY

Oprya Igor. The condition and activities of the late Protestant communities of the Right Bank Ukraine (1900 - 1917). - The manuscript.

Dissertation on getting the scientific degree of a Candidate of Historical Sciences for the speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Institute of History of Ukraine (National Academy of Sciences). - Kyiv, 2006.

The dissertation presents a detailed investigation of the condition and activities of the late Protestant communities of the Right Bank Ukraine in 1900 - 1917. The factors which determined the spread of the evangelic and eschatologic teachings in the Orthodox surroundings are studied. The late Protestant communities' dogmatic peculiarities and laws of inner order are determined; their role in the spread of Protestantism is analysed. The social and national complement of the Protestant communities and the changes within it are defined. The use of various sources and materials gave an opportunity to reflect the principal directions of the Protestants' activities, in particular, the missionary work. The sectarians' activities in publishing industry and in the social work is analysed.