Політична культура старшини Української козацької держави: провідні інтегральні орієнтації

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94(477)“1648/1764” : 00.304.3/32

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СТАРШИНИ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ: ПРОВІДНІ ІНТЕГРАЛЬНІ ОРІЄНТАЦІЇ

СТРУКЕВИЧ ОЛЕКСІЙ КАРПОВИЧ

Спеціальність 07.00.01- Історія України

Київ - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії України середніх віків Інституту історії України НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України

Смолій Валерій Андрійович,

директор Інституту історії України НАН України,

завідувач відділу історії України середніх віків

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Бачинська Олена Анатоліївна,

професор кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. Мечникова МОН України

доктор історичних наук, професор

Леп'явко Сергій Анатолійович,

професор кафедри історії України та археології

Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка МОН України

доктор історичних наук, професор

Степанков Валерій Степанович,

завідувач кафедри всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного університету, МОН України

Провідна установа: Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України (м. Львів)

Захист відбудеться 18 квітня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “11” березня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження, загальним обсягом роботи та структурою політичної культури як соціального явища. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (59 стор., 818 позицій). Загальний обсяг роботи становить 454 стор. Основний зміст викладено на 395 стор.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Українське суспільство середини ХVІІ ст., піднявшись у своїй самоорганізації до створення власної держави та послідовно обстоюючи державницькі здобутки у нерівному протистоянні з імперськими зазіханнями сусідніх держав аж до середини ХVІІІ ст., витворило й власні політичні свідомість та культуру. Під значним впливом їх проявів перебували українці протягом усіх відомих періодів національного піднесення починаючи з ХІХ ст. і закінчуючи нашими днями. Незважаючи на міцну вкоріненість образів, ідеалів, символів доби Української козацької держави в історичній свідомості українства, лише сучасна історична наука сформувала у собі потребу й отримала змогу звернутися до вивчення не лише політичних подій, але й сфери політичної свідомості, політичної культури, тих цінностей і норм, механізмів і засад, орієнтацій і позицій, за допомогою яких визначали свої соціально-політичні координати дійові особи тогочасного політичного життя.

Поряд з академічною актуальністю теми не можна не вказати на її вагоме прикладне значення. Адже політична культура, у межах культури взагалі, безпосередньо причетна до формування культурної програми відтворення суспільства. Таким чином вона є складовою того фундаменту, на якому будується поточна політика, визначаються суспільно-політичні перспективи. Тому знання, отримані у ході вивчення даної теми, можуть слугувати для виявлення й утвердження соціально-політичних механізмів гарантування стабільності політичної системи, а паралельно - запобігати її потенційно деструктивним внутрішнім процесам та зовнішнім впливам.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося у руслі розробки планової теми відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України „Українське суспільство в системі європейської цивілізації (доба середньовіччя і нового часу)”. Державний реєстраційний номер 0100U000064.

Об'єктом дисертаційного дослідження є комплекс уявлень старшини про світ політики, закони і правила її функціонування, власні місце і роль у політиці, засоби реалізації як часткових, так і загальносуспільних інтересів, а також ґрунтована на цій основі сукупність вражень, настроїв, почуттів, вірувань, уподобань, ідей, переконань, цінностей, норм, сподівань, прагнень і т.д. Загалом, об'єктом дослідження, за висловом М.С.Грушевського, є „друга сторона історичного процесу” або, за сучасним формулюванням, те „соціокультурне тло”, яке було наслідком і на якому розгорталося політичне життя Української козацької держави, відбувалося функціонування її політичної системи, яке творила і якому підпорядковувалась у своїй історичній діяльності тогочасна політична еліта.

Предметом дослідження стали ті політико-культурні орієнтації (усталені характеристики політичного самовизначення) старшини Української козацької держави щодо проявів політики, які лягли в основу організації й функціонування її політичного ладу, його відтворення рядом поколінь, служили інтеграції тогочасного суспільства, формували ідейне підґрунтя для протистояння спробам політичних еліт сусідніх держав підпорядкувати і поглинути Україну як соціально-політичну, господарську, культурно-етнічну цілісність. Таким чином, предметом дослідження є політико-культурні орієнтації насамперед того угруповання старшини, яке на різних етапах своєї соціально-політичної еволюції отримало назви „національно-патріотичного” (В. Смолій, В. Степанков), „автономістів” (О. Оглоблин), „традиціоналістів” (З. Когут) - тих, зусиллями кого й існувала Українська козацька держава.

Мета і завдання дисертаційного дослідження полягають в тому, щоб на основі аналізу комплексу документальних джерел й узагальнення історіографічних здобутків виявити сутнісні прояви у сукупності соціально-психологічних орієнтацій, характерних для політичної культури провідної політичної верстви Української козацької держави - старшини. Відповідно до поставленої мети визначені такі завдання:

проаналізувати стан історіографічної та джерельної бази роботи;

визначити методологічні засади дослідження змісту політико-культурних орієнтацій старшини;

виявити зміст орієнтацій старшини щодо політичної системи України-Гетьманщини в цілому й проаналізувати сутність сприйняття політичної суб'єктності й окремішності на рівні суверенності та автономізму;

проаналізувати комплекс політико-культурних орієнтацій старшини щодо монарха-протектора;

дослідити політико-культурні орієнтації старшини стосовно окремих інституцій та провідних суб'єктів політичної системи України-Гетьманщини;

дати комплексну характеристику орієнтацій старшини щодо тогочасного суспільно-політичного устрою, функцій підпорядкованих верств, власних місця й ролі у політичному житті;

виявити зміст орієнтацій старшини щодо форми правління в Українській козацькій державі;

проаналізувати сутність регулятивних механізмів функціонування політичної системи України-Гетьманщини;

визначити типологічні особливості політичної культури старшини Української козацької держави.

Географічні межі дослідження визначаються територією поширення юрисдикції владних інституцій Української козацької держави, сферою політико-адміністративної діяльності тогочасної політичної еліти, а отже й розповсюдженням сформованих нею політико-культурних орієнтацій. Таким чином, географічно робота охоплює терени спочатку єдиної держави, потім кордони Право- та Лівобережного гетьманатів, розділених Андрусівським перемир'ям 1667 р. й договором про Вічний мир 1686 р. і, нарешті, територію десяти полків Лівобережжя.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1648 року - року виникнення Української козацької держави до 1764 - року скасування російською імператрицею інституту гетьманства. Саме протягом цих років політична система Гетьманщини виступала генератором політичної культури старшини, а реалії політичного життя трансформувалися у політико-культурні константи.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на загальнонаукових принципах об'єктивності, історизму, системності, світоглядного багатоманіття, діалектичного розуміння історичного процесу як єдності складових матеріального та духовного походження, ідеологічно неупередженого підходу до складних явищ суспільного життя.

Відповідно до мети і завдань дисертації використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи історичного пізнання. У даній роботі провідним методом є структуралізм. Він дозволяє виявити закономірності функціонування предмета дослідження, систему і способи взаємозв'язків між його елементами. Як метод, що надає гуманітарним наукам можливість перейти від емпіричного, описового рівня до абстрактно-теоретичного, він заснований на виявленні структури, тобто сукупності тривких відношень, інваріантних, звичайно, за мінливих соціально-політичних умов, але відносно незмінних у межах певної історичної доби. Таким чином, він максимально придатний до вивчення проявів культури, які є результатом накопичуваних, постійно змінюваних, але одночасно й таких, що зберігають свою наступність, історичних зумовленостей.

Одночасно у роботі застосовано методи систематизації, типізації або соціологізації, вивчення предмета у комплексі з визначальними чинниками історичної доби, врахування його динаміки, еволюційних змін. Поряд з цим використовувалися й спеціальні методи історичного пізнання: синхронний, діахронний, проблемно-хронологічний, а також ряд прийомів, характерних для виокремлення в історичних джерелах проявів політичної культури.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вона є першим в українській історіографії дослідженням комплексу провідних політико-культурних орієнтацій старшини Української козацької держави.

Дисертантом дано авторську періодизацію історії вивчення теми політичної еліти України-Гетьманщини протягом ХІХ - початку ХХІ ст., з'ясовано напрями новітніх досліджень даної теми. Автор залучив до наукового обігу ряд нових джерел, по-новому, з погляду виявлення інформації про політичну культуру, проаналізував корпус опублікованих джерел з історії України-Гетьманщини, які до цього часу вивчалися насамперед з погляду подієвої історії та аналізу соціально-економічних процесів. Доповнено методологію історичного дослідження інструментарієм наук соціально-гуманітарного спрямування і насамперед політології, використанням структуралістського методу та ряду прийомів роботи у предметному полі політичної культури. Встановлено, що старшині Української козацької держави було притаманне закономірне для всіх політичних еліт прагнення до максимальної політичної окремішності й суб'єктності, що історично проявилося в орієнтаціях на автономізм, суверенітет. По-новому визначено соціально-політичну сутність автономії після втрати Україною-Гетьманщиною суверенітету. З'ясовано сутність сприйняття старшинами протекції, договірності, добровільності. Автором здійснено першу спробу виявлення комплексу засобів легітимації влади гетьмана, визначення місця й ролі московського монарха у політичній системі Гетьманщини, охарактеризовано ставлення української старшини до представників іноетнічної еліти, визначено особливості політико-культурного сприйняття елітою ряду провідних політичних інституцій України-Гетьманщини. Вперше розглянуто орієнтації на суспільно-політичний устрій Гетьманщини, дано характеристику комплексу орієнтацій старшини щодо засобів забезпечення соціально-політичної стабільності. Визначено засоби обґрунтування елітою свого провідного соціального становища та комплекс вимог до представника своєї верстви з огляду на таке становище. Питання співвідношення монархічної та республіканської форм правління доповнено виявленням нових джерел республіканізму, шляхів еволюції республіканських засад, європейських характеристик українських монархічних тенденцій. Новим в українській історіографії є також зосередження уваги на питаннях політико-культурної зумовленості вибору старшинами певних регулятивно-комунікаційних механізмів функціонування політичної системи Гетьманщини, зокрема: сприйняття провідними регуляторами суспільно-політичних відносин права і суду; заперечення законності внутрішньо- та зовнішньополітичних акцій, опертих на примус, насильство; орієнтації на конституціоналізм. Суттєво розширено джерельну базу для аналізу орієнтацій на конституціоналізм. Вперше здійснено аналіз інституційних механізмів випрацювання й прийняття політичних рішень в Україні-Гетьманщині, заміщення старшинських урядів, охарактеризовано застосовувані в політичній практиці засоби здійснення влади та політичної боротьби. Підсумком цих напрацювань стало визначення ряду типологічних характеристик політичної культури старшини Української козацької держави.

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається їх відповідністю потребам сучасного інтелектуального, громадянського, суспільного розвитку. Виявлені та проаналізовані в дисертації сутнісні характеристики політичної культури можуть послужити основою для аналітичного прогнозування змісту й корегування політико-культурних та національно-свідомісних критеріїв самоідентифікації.

Випрацювані у дисертації концептуальні положення й висновки дозволяють під дещо ширшим кутом зору поглянути на широке коло питань політичної й соціальної історії доби Української козацької держави, розширити уявлення щодо мотивів, якими керувалися представники української старшини у визначенні політичних курсів, проведенні тих чи інших політичних акцій. Тому дослідження може бути корисним при написанні праць-узагальнень, спеціалізованих досліджень, науково-популярних видань з історії Української козацької держави, її політичної еліти, політичної системи, окремих інституцій, при розробці нормативних і спеціальних курсів лекцій з історії України, української культури. Фактологічний матеріал і ключові положення дисертації вже використовуються автором при читанні нормативного курсу з політології та спецкурсу для студентів історичного факультету Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського „Політична культура еліти Української козацької держави”.

Зібрана й проаналізована історична інформація може бути використана у проведенні культурно-просвітницької роботи з громадськістю, виховання патріотичних почуттів, зміцнення національної самосвідомості.

Апробація результатів дисертації відбулася у ході обговорення на засіданні відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України. Основні положення та висновки роботи було оприлюднено у доповідях на науково-теоретичному семінарі „Українсько-Російський договір 1654 року” (Київ, 1994); на всеукраїнських конференціях: „Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1995, 1997); „Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості” (Київ-Запоріжжя, 1997); на українсько-польському симпозіумі „Україна і Польща - стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива” (Київ, 2001); на всеукраїнській науково-практичній конференції „Знаки питання в історії України” (Ніжин, 2002); на V конгресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2003); на всеукраїнській науково-практичній конференції „Історичні витоки козацького роду в Україні” (Вінниця, 2004).

Публікації. Підсумки дослідження названої теми відображені в індивідуальній монографії „Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання)”, яка вийшла у світ у 2002 р. (30,98 друк. арк.), двох колективних монографіях: „Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості” (К., 2001), Історія української культури. У п'яти томах. Том 3: Українська культура другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть” (К., 2003) (загальним обсягом 6,1 друк. арк.), 25-ти статтях (1 з них у співавторстві), опублікованих у провідних наукових фахових виданнях (загальним обсягом 20,16 друк. арк.), 6-ти статтях у інших наукових виданнях, 1 посібнику, 8-ми публікаціях у матеріалах конгресів, симпозіумів, наукових конференцій, семінарів (загальним обсягом 9,35 друк. арк.)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

гетьманщина старшина політичний культура

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, наголошено на питанні наукової новизни дисертації, що знайшло своє відображення у основних положеннях і висновках, винесених на захист. Вказано на практичне, прикладне, значення та апробацію одержаних результатів, охарактеризовано структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база роботи” проаналізовано стан висвітлення досліджуваної проблеми у історичній науковій літературі. Дано стислий огляд таких етапів і одночасно напрямів дослідження історії старшини України-Гетьманщини як виявлення наступності між шляхтою початку Національної революції та малоросійським дворянством після 1785 р. (А. Маркович); вивчення питань родоводу (М. Максимович, Г. Милорадович); описання сімейної побутової історії (О. Лазаревський, В. Модзалевський); дослідження чинників соціального становлення старшини як політичної еліти Гетьманщини (П. Куліш, О. Єфименко, Г. Максимович, Д. Міллер, І. Теличенко, В. Авсеєнко, М. Бакай). При цьому наголошено на фактах звернення істориків до питань соціокультурного фону історичного процесу. Особливо помітним це стає у працях найвидатніших представників народницької школи. Так, М. Костомаров звернувся до теми політичних ідеалів старшини, виділяючи насамперед ідеал політичного федералізму і зазначаючи, що іноді вона могла захоплюватися й ,,ідеєю-привидом” незалежності. В.Антонович будував своє пояснення історії виходячи з того „що кожний народ у своєму політичному житті має властиву йому провідну ідею”.

Дальший приріст знань у дослідженні історії старшини забезпечувався працями представників консервативно-державницької школи: В. Липинського, Д. Дорошенка, І. Крип'якевича, О. Терлецького, В. Герасимчука, І. Джиджори, С. Томашівського. Роль та місце старшини загалом та окремих її представників вони розглядали з позиції державотворчого внеску в історію.

Наукові концепції істориків державницької школи не могли вибудовуватися лише на виявлених народниками чинниках соціального егоїзму, прагматизму, на виключно конфронтаційному співвіднесенні інтересів народу та еліти. Актуальність нового напряму досліджень чітко сформулював І.Крип'якевич. 1910 р. він прийшов до висновку, що „не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину”. А тому закликав зануритися у „вир страждань і утіх, стремлінь і бажань, антагонізмів і симпатій, якими жили люди перед віками; аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи”.

Щоб пояснити державницьки спрямовану поведінку старшин, засновник державницької школи В. Липинський звертався до таких проявів свідомості як „моральний імператив, традиція”, „спосіб розуміння себе і своєї соціальної ролі”, „момент ірраціональний: дух нації”, „почуття своєї окремішности і національної індивідуальності”, „державна культура нації”. Саме він поставив на порядок денний історичної науки тему політичної культури.

Надбання істориків державницької школи позначилися й на пошуках представників традиційних напрямів історичного дослідження. Готовність вийти за межі „вузенького круга подій” (формулювання І.Крип'якевича) продемонстрував В. Модзалевський. 1919 р. він писав: „В українській історичній літературі є велика прогалина: майже зовсім не вивчена історія Гетьманщини з боку її ідеології. Переглядаючи галерею українських мучеників, стає ясним тільки одне, що їх карали „за зраду”, за те, що вони мали сміливість йти проти централістичних змагань влади і були переконані в тім, що Україна й після договору 1654 року лишалася незалежною і автономною державою”.

Повернувшись 1924 р. до роботи над „Історією України-Руси”, М.С. Грушевський, поряд з народом, як самостійну рушійну і керівну силу історичного процесу виділяв „старшинську верхівку". У контексті дисертаційного дослідження надзвичайно вагомим постає сьогодні виокремлення вченим „другої сторони історичного процесу", а саме: „зріст свідомості в громадянстві і масах: їх усвідомленнє соціяльне і політичне, державне і національне". Потребу у таких дослідженнях він пояснював тим, що „історикові кінець кінцем не менше, а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (в деталях їх здебільшого і не можна відтворити) - а як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які вражіння й настрої серед них викликали”.

Через утвердження націонал-більшовицьких підходів до історії в СРСР дані питання перестали бути предметом досліджень української історичної науки. Вивчення історії політичної еліти продовжувалися зусиллями істориків-емігрантів Л. Окиншевича, О. Оглоблина, І. Мазепи, Б. Крупницького. Вони зосереджувалися на широкому спектрі питань еволюції змісту державної служби старшин, характеру земельної власності, політичних привілеїв, освіти, побуту, адміністративної етики, конкретних історичних подій, у яких найповніше проявлялися риси української старшини як державотворця. На свідомісні складові їх державотворчої діяльності найбільше уваги звернув Б. Крупницький, виділивши ряд ознак „українського національного духа”.

Посилення протягом другої половини XX ст. інтересу соціально-гуманітарних наук до теми політичної культури знайшло своє відображення і в українській історіографії. Першим, після В. Липинського, до теми політичної культури українців, включаючи й ранній новий час, опираючись на визнані праці Г. Алмонда та С. Верби, звернувся Б. Цимбалістий.

Серед науковців, зосереджених на історії Гетьманщини, темою політичної культури на початку 90-х рр. XX ст. зацікавився 3.Когут, запропонувавши кілька аспектів дослідження, а саме: визначення сутності тогочасної ідентичності учасників політичного процесу у межах концепції Велико- і Малоросії, ідеї батьківщини, „прав і вольностей"; з'ясування змісту сприйняття політичних відносин між російськими та українськими інституціями та суб'єктами і, щонайперше, між царем та „новою козацькою елітою”.

Практично одночасно з дослідниками в діаспорі до даної теми звернулися й історики, що працюють в Україні. Сьогодні серед їх набутків дві монографії: Л.Нагорної „Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії” та П. Саса „Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст.)”. Як окремий параграф посібника „Політична історія України” (за редакцієїю проф. В. Танцюри) політичну культуру козацтва та його лідерів, на фоні соціально-політичної історії від кінця XVI ст. до 1649 р., розглянули В. Семененко й Л. Радченко. Звернення до питань політичної культури знайшло відображення і в третьому томі „Історії української культури”. Серед проявів української культури другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. тут виділено: соціальні ідеали та принципи соціальної політики і поведінки (В. Смолій); тенденції розвитку суспільної свідомості (В. Матях); українська державна ідея (В. Степанков); інституційні моделі Гетьманщини, Запорозької Січі, Слобожанщини та Правобережної України (В. Горобець); міське та сільське самоврядування (А. Гурбик); організація дипломатичних відносин (Т. Чухліб); субкультури політичної еліти (О. Струкевич), духовенства (В. Ричка, К. Салій), військових канцеляристів, козаків (П. Сас), селян та міщан (О. Гуржій). Зацікавленість проблемою соціокультурного фону історичного процесу спостерігається також у працях О. Апанович, Я. Дашкевича, І. зири, Я. Ісаєвича, Л. Мельника, Ю. Мицика, В. Сергійчука, С. Плохія, О. Путра, В. Ульяновського, В. Щербака.

У розділі охарактеризовано також джерельну базу дослідження. Серед використаних у роботі писемних джерел це, насамперед, група актових матеріалів, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та Центрального державного історичного архіву України, що у Києві. Це, зокрема, збірки матеріалів М.Василенка й В. Модзалевського про заміщення старшинських урядів сотенного та полкового рівня, надання протекції значковим, бунчуковим товаришам та ін.

Важливу інформацію містять, зроблені протягом 1925 - 30 рр. працівниками Історично-Археографічного інституту УАН, копії з оригіналів та копій документів, що знаходилися в Сховищі древностей Центрального архіву РРФСР (Москва). Це документи урядового походження з боку України та Росії, листування, інструкції, інформації, статейні списки та відписки послів, матеріали допитів та ін., що протягом 50 - 60 рр. XVII ст. належали до документації Малоросійського, Розрядного, Сибірського приказів. У роботі також використані ряд гетьманських універсалів, що зберігаються у фондах Інституту Рукопису НБУВ та ЦДІАК України.

З комплексу архівних джерел у ході роботи над дисертацією були опрацьовані рукописні збірники другої половини XVII - XVIII ст., що зберігаються в Інституті Рукопису НБУВ НАН України.

Серед залучених до дослідження опублікованих документів, з огляду на їх походження та характер відображення політико-культурних орієнтацій, звернуто увагу на групу актових матеріалів, у яких зафіксована інформація про роботу Генеральних, старшинських рад, пов'язаних з укладенням договірних статей між гетьманами та московськими царями. Ці документи пові-домляють про зміст переговорів, конфліктних ситуацій, спроб пошуку компромісів, обґрунтувань своїх позицій, заперечень чужих аргументів. Найбільше такого матеріалу міститься у „Актах, относящихся к исторії Южной й Западной России” тт. 3-15 (СПб., 1861-1892), „Актах, относящихся к истории Западной России” т. 5. (СПб., 1853), у 3-ій частині 6-го тому „Архива Юго-Западной России, издаваемого коммиссиею для разбора древних актов” (К., 1908), у 3-му відділі 4-го тому „Памятников, изданных Временной Коммиссией для разбора древних актов” (К., 1859), в „Источниках Малороссийской истории, собранных Д.Н.Бантыш-Каменским” (М.,1858; 1859), у збірниках „Возз'єднання України з Росією. Документи і матеріали в трьох томах” (М.,1954), „Документи Богдана Хмельницького (1648 -1657)” (К., 1961).

Дисертацію базовано й на пам'ятках законодавства: „Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657” (К., 1998), „Універсали Івана Мазепи 1687- 1709” (К.; Львів, 2002), збірку універсалів Д. Апостола, (К., 1853), „Права, по которым судится малороссийский народ”(К., 1879); документи конституційного змісту: „Пакти й конституції прав та вольностей Війська Запорозького” й „Анонімна записка про потребу обмежити владу Гетьмана” (К., 1926).

Вагому інформацію містять діаріуші (щоденники), ведені у Генеральній Військовій Канцелярії: „Диариуш, или журнал, то єсть повседневная записка” за 1722 р. (за першу половину), виданий О. Бодянським (СПб., 1858); „Отрывки из дневника гетманской канцелярии за 1722 - 1723 годы”, опублікований О.Лазаревським (К.,1897); „Журнал, о поездке в Москву Гетмана Даниила Апостола”, виданий М. Судієнком (К.,1853). Останній, за своїм змістом, належить до щоденників похідної канцелярії гетьмана.

Джерелом для вивчення теми є й міждержавна офіційна і приватна кореспонденція. З даної групи документів у дослідженні використано зібрані Д. Яворницьким „Источники для истории запорожских козаков” у 2-х томах (Владимир, 1903), збірники: „З епістолярної спадщини Івана Мазепи” (К., 1996) та „Листи Івана Мазепи 1687-1691” (К., 2002), „3вернення (Універсал) від імені Війська Запорозького до іноземних володарів, у якому пояснюються причини розриву з Москвою (жовтень 1658 р.)” І. Виговського, „Маніфест до Європейських урядів 4 квітня 1712 р.” П. Орлика.

Документами, які відображали комплекс політико-культурних орієнтацій політичної еліти Гетьманщини протягом останнього періоду її існування є „Речь о поправлении состояния Малороссии”, „Прошение малороссийского шляхетства” 1763 р., „Наказы Малороссийским депутатам 1767 года и акты о виборах депутатов в Комиссию сочинения Уложения”.

Без сумніву, невичерпним джерелом інформації політико-культурного змісту є тогочасні історико-публіцистичні твори військових канцеляристів. Джерелом з'ясування характеристик політичної культури конкретного старшини є документи мемуарно-щоденникового характеру.

Другий розділ „Методологічні засади дослідження" присвячено визначенню авторських підходів до питання „політична культура” та розробці понятійного апарату. У даному розділі насамперед обґрунтовується теза про те, що чим далі історична наука відходить від феноменологічного опису подій і зосереджується на вивченні сфери суспільної свідомості, тим більше вона потребує дослідницького інструментарію соціально-гуманітарних наук. Насамперед, це стосується політичної історії, яка зосереджена на вивченні політичних процесів та їх суб'єктів, держави і механізмів здійснення політичної влади, політичної культури, політичної ментальності, політичної еліти та ін.

Розглядаючи політичну культуру як комплекс орієнтацій, що надають змісту політичному життю, дозволяють їх носіям генерувати основні підстави і характер політичної поведінки, автор використав насамперед теоретичні напрацювання Г. Алмонда й С. Верби. Всю сукупність політичних переконань, поглядів, оцінок, мотивів, сподівань, ідеалів і т.д. вони розділили на: 1) пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про політичну систему, як історичні, так і про сучасну її структуру, функції, повноваження; 2) емоційні орієнтації, які відображають почуття, виниклі стосовно політичної системи, її структурних елементів, їх функціонування та взаємодії осіб, що їх уособлюють; 3) оціночні орієнтації, котрі відображають уявлення і судження про політичні об'єкти, оперті на ціннісні стандарти і критерії та поєднані з інформацією та емоціями.

Поряд з уже названими орієнтаціями, пов'язаними з внутрішньою природою суб'єктів політичного життя, з їх когнітивними, афективними та вартісними характеристиками особистості, дослідники диференціювали політико-культурні орієнтації за тими політичними об'єктами, на які вони спрямовуються. Маються на увазі: 1) політична система загалом; 2) „входи” системи - вимоги, які ставлять суб'єкти до політичної системи; 3) „виходи” системи - вимоги, які ставить влада до суспільства; 4) власне „я” як суб'єкт політичного життя суспільства.

Поняття „політико-культурні орієнтації” визначено як характеристики політичного самовизначення суб'єкта в рамках конкретного часу та конкретних політичних реалій. Окремо виведено політико-культурні позиції - розвинуті орієнтації, що позначаються більшою стійкістю, раціоналізмом, відрефлексованістю, нижчою емоційною насиченістю і зумовленістю.

У розділі також представлене розширене витлумачення сутності політичної культури, яке дає змогу підкреслити характерні риси цього явища. Зокрема, наголосити, що вона відображається у сукупності політичних інституцій. Її зміст формується під впливом соціалізації, освіти, поширюваної у суспільстві інформації, соціально-економічних умов, досвіду від стосунків з політичними і правовими установами. Впливаючи на політичні й правові установи, політична культура однак зовсім не детермінує їхньої діяльності. Поняття „політична культура” характеризує не тільки політичну свідомість, але й політичну поведінку, охоплюючи при цьому не всі, а лише їх усталені, типові прояви. Разом з тим, дане поняття відображає не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, які визначають розуміння того, якою має бути політична система, як вона повинна функціонувати, цілеспрямовуючи діяльність людей у сфері політики. Окремо автором наголошується на його прихильності до синтетичного розуміння політичної культури, а також об'єктивного, ціннісно нейтрального підходу до її витлумачення.

У розділі окремо опрацьовано питання методології дослідження, зумовленого центральним об'єктом дослідження - людиною з її внутрішнім світом. Цей же світ не є традиційним об'єктом класичного історичного дослідження. Він є наслідком взаємодій і взаємовпливів людей та інших соціальних суб'єктів між собою. Зрозуміло, що „досліджувати взаємодії важче, ніж об'єкти. Взаємодія мінлива, минуща, важко піддається інтерпретації, неадекватно відображається у джерелах”. Це спонукає дослідника звернутися до структуралістського методу, заснованого на виявленні структури, тобто сукупності тривких відношень, функцій.

Виявлення структур або функцій, ґрунтується на застосуванні таких засад та прийомів як: виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури; перенесення центру ваги з елементів на відношення, взаємозв'язки, взаємовпливи між елементами; виявлення залежних від них системонадбаних властивостей; зосередження уваги на вивченні тривких станів.

Сягаючи своїми коренями у гегелівський напрям методології, поряд із законами діалектики, структуралізм органічно узгоджується з системним методом. Його застосування вимагає визначення системотворчого чинника. У даній роботі таким чинником є природно-історичне прагнення еліти монополізувати функцію правління суспільством як стосовно внутрішніх, так і зовнішніх опонентів, скориставшись при цьому перевагами, які надає влада.

Серед застосовуваного дослідницького інструментарію представлені також комплексний, типізуючий або соціологізуючий методи. Відповідно до останнього людина розглядається не як індивідуальність з особливими психофізичними якостями, а як особистість, у сукупності її соціальних зв'язків.

У методиці безпосередньої роботи з джерелами пропонується диференціювати два різновиди історичних фактів. Перший - це факти історичної реальності - ті, які дійсно відбувалися в минулому. Другий - факти історичної свідомості - ті, які ніколи не відбувалися, проте сприймаючись такими, впливали на свідомість та поведінку соціальних суб'єктів. Тому при вивченні політико-культурних орієнтацій та позицій різниця між фактами реальності та фактами історичної свідомості (важлива при дослідженні подієвої історії) стає несуттєвою, оскільки у свідомості історичних суб'єктів реальні факти набувають певної кількості видуманих рис і деталей, а „факти свідомості” сприймаються як реальність.

Одним з центральних методологічних питань даної роботи є проблема співвідношення приватного та загальносуспільного, деструктивного та конструктивного. У розв'язанні цього питання автор виходить з того, що дослідження культури, в тому числі політичної, - це не засіб фіксування часткового, окремішного, приватного у суб'єктах політичного життя. Культура - явище соціальне і виконує у соціумі якраз функцію інтегральну. Саме завдяки культурі - „інструменту організуючому системотворчому” - суспільство, як якісна цілісність, твориться й відтворюється, тобто існує та вдосконалюється. Тут дисертант повністю поділяє погляди В. Липинського про те, що „твором історії єсть однаково як і те, що єднає людей, так і те, що їх роз'єднує”. Коли ж доводиться вести мову про певний „живий і життєздатний” людський колектив, то він, на переконання вченого, „єсть формацією не тільки взагалі історії, а й історичного наростання і розвитку серед певного етнічно відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей”. Таким чином, автор підкреслює, що предмет його дослідження знаходиться у рамках культури, але не контркультури.

Звертаючись до вивчення свідомісних аспектів історичного процесу, варто наголосити, що аналізовані у роботі політико-культурні орієнтації далеко не завжди і не обов'язково в повній мірі знаходили свою реалізацію у конкретно історичній практиці. Проте це не означає, що в такому випадку дана тема хоча б у чомусь втрачає своє гносеологічне значення. Навпаки, системне бачення картини світу передбачає також вимогу враховувати всі сторони буття, а отже й потенційного буття, тобто існування у якості ідеального. Щоб краще зрозуміти, ким були ті чи інші учасники історичних подій, процесів й дати їм об'єктивну характеристику, слід враховувати не лише реалізовані можливості, але й ті, які вони мали на увазі, але не втілили.

Тут доцільно пригадати, як В. Антонович, вивівши тезу, що провідною ідеєю українського народу був „принцип вічевий, принцип широкого демократизму”, разом з тим визнавав, що „українському народові ніколи не довелося цілком і вповні виявити свою провідну ідею; йому доводилося лиш інстинктивно простувати до неї”. Але це, як відомо, не перешкодило вченому взяти до уваги даний принцип і вибудувати соціально-політичну модель функціонування суспільства України-Гетьманщини.

У третьому розділі „Орієнтації старшин на політичну систему Гетьманщини в цілому та головні принципи її функціонування” послідовно розглянуто політико-культурні орієнтації старшини щодо українського суспільно-політичного організму загалом. У якості провідної ідеї даного розділу, критерію оцінювання поведінки старшин використано природно-історичне прагнення політичної еліти до монополізації влади, що в питаннях визначеності на політичну систему Гетьманщини знайшло відображення в орієнтаціях на розширення політичної окремішності та суб'єктності.

Першими в цьому ряду проаналізовано орієнтації на станову автономію козацтва. Їхня реалізація мала на меті забезпечення сприятливих умов для виконання козацтвом своїх станово-професійних функцій у межах політичного організму Речі Посполитої. У рамках цих орієнтацій старшинство, разом з козацтвом, потребувало розширення реєстру, права самостійного обрання старшин, регулярної видачі платні, повернення православним захоплених церков, складання реєстру кривд, завданих козакам польськими державцями, урядовцями, військовими.

Далі проаналізовано орієнтації на політичну автономію. У її рамках старшини орієнтувалися на запровадження козацького самоуправління у південно-східному регіоні України, що включало самостійне прийняття політичних рішень та їх реалізацію силами власної адміністрації на ґрунті власних політико-правових норм регулювання суспільно-політичного життя; паралельне скасування діяльності польських органів влади; визнання короля сувереном політично окремого Війська Запорозького.

Прагнення української еліти до максимальної політичної суб'єктності втілилися в орієнтації на суверенітет. Складовими цієї орієнтації стали: сприйняття гетьмана носієм верховної влади на території Гетьманщини, поширення його влади на всі, без виключення, соціальні суб'єкти; застосування в Україні норм виключно власного права при власній судовій системі; визнання зобов'язань у зовнішньополітичній діяльності лише в рамках реалізації спільної воєнно-політичної мети та негайне звільнення себе від таких зобов'язань у випадку порушення союзником умов договору; участь, у якості суб'єкта, у міждержавних стосунках та вплив на ситуацію у Балто-Чорноморському регіоні з метою найповнішого обстоювання власних інтересів; самостійне, силами власного державно- та судово-адміністративного апарату, забезпечення порядку у своєму суспільстві, як стосовно його членів, так й іноетнічних прибульців; соборність.

Під тиском зовнішньо- та внутрішньополітичних обставин старшини України-Гетьманщини змушені була поступитися цінністю суверенітету, обмежившись рамками автономізму. На відміну від автономізму, щодо Речі Посполитої, постсуверенний автономізм, щодо Московського царства а потім Російської імперії, характеризувався неприйняттям поширення на Україну-Гетьманщину політико-правових норм, якими регулювалося життя в країні монарха-протектора. Характерною рисою постсуверенного автономізму були, провоковані втручанням еліти країни монарха-протектора, прояви орієнтацій на суверенітет, що засвідчувало постійну готовність старшини, за сприятливих умов, повернути собі втрачений найвищий політичний статус.

Виокремлені у дисертації попередні орієнтації знайшли своє втілення у тогочасному вербальному символі „права й вольності". У різних суспільних контекстах цей символ вживався для означення фізичного існування народу, територіальної цілісності та недоторканості кордонів, невтручання у внутрішні справи, функціонування політико-адміністративної системи, окремішності судової системи, економічного життя Гетьманщини в цілому, сприятливі соціально-економічні умови функціонування кожного зі станів. Вони бачилися символом особистої гідності старшин, поваги до релігійної належності, віри.

Розглянуто у розділі й питання воєнно-політичних зв'язків з іншими державами. За умови панування у ті історичні часи егоїстичної концепції безпеки, Гетьманщина, як незалежний суб'єкт міждержавної політики, щоб не стати об'єктом насильства з боку незацікавлених у її самостійному існуванні сусідів могла відстояти своє існування двома шляхами. Або, опираючись на власну воєнну потугу, підпорядкувати, ослабити чи, принаймні, тримати у страхові усіх своїх потенційних нападників, або ж, за недостачі сил, опертися на підтримку монарха-протектора. Другий варіант поведінки характерний для політики усіх гетьманів, починаючи з Б.Хмельницького.

Отримання протекції не сприймалося старшинами як прояв благодійництва. Вони усвідомлювали, що надання воєнного захисту Україні, гарантує одночасно безпеку й країни монарха-протектора. Тому невиконання ним своїх зобов'язань щодо організації спільної оборони, постійна загроза стати об'єктом нападу, дуже реальна з огляду на геополітичне розміщення України, формувало у її політичного проводу орієнтації на захист своїх суспільно-політичних окремішності та суб'єктності шляхом заміни протекції.

За тогочасних уявлень про природу влади монарха та ієрархію європейських володарів, гетьман, як репрезентант України, міг сподіватися на отримання протекції лише за умови визнання себе підданим. Підданство українською стороною розумілося як добровільне зобов'язання виконувати на користь протектора виключно військову службу. Одночасно, визнання свого підданства супроводжувалося й висуненням на адресу протектора ряду вимог, зокрема, гарантування українських прав та вольностей, вчасне надання воєнної допомоги.

Однією з провідних складових політико-культурного комплексу старшин України-Гетьманщини були орієнтації стосовно договірності. Вони поширювалися як на внутрішньо-, так і зовнішньополітичне життя Гетьманщини. Базуючись, насамперед, на сприйнятті себе відносно рівним учасником договору, вони дозволяли розглядати себе та свого контрагента паритетно зобов'язаними укладеним договором. Орієнтації на договірність передбачали також обов'язкову відповідність договорів вимогам реалізації українських прав і вольностей. Нехтування ж ними з боку контрагентів дозволяли українській стороні припиняти дипломатичні стосунки чи й виконання взятих на себе договірних зобов'язань. Серед конкретних орієнтацій на договірність у дисертації виділено: вимогу шанувати людську гідність, зусилля і справи, виконувані на спільну користь; сподівання здобути за старанну службу вшанування й винагороду; вимогу на отримання обов'язкового захисту на випадок ворожого нападу.

Продовженням орієнтацій на договірність, у комплексі з налаштованістю на право вільного вибору протекції, були політико-культурні орієнтації на добровільність. Існування даного прояву самовизначення стосовно взаємин з монархом-протектором дозволяло насамперед виправдовувати свою активність проти реалізації права монархів на завоювання, а також протистояти спробам поступового силового підпорядкування українців, позбавлення їх політичної суб'єктності, перетворення з підданих на умовах договору й гарантування прав та вольностей у безумовно підданих. Орієнтації на добровільне підданство служили також засобом захисту особистої гідності представників політичної еліти Української козацької держави. З посиленням інкорпораційного тиску орієнтації на добровільність втратили свою політико-правову сутність і зредукувалися до рівня посилань на історичні заслуги Гетьманщини перед монархом, дозволяючи, таким чином, лише з позицій моральності сподіватися на милостиве збереження російським імператором певної суспільно-політичної самобутності краю.

Розділ 4 „Політико-культурні орієнтації старшини на інституції політичної системи Гетьманщини" присвячено з'ясуванню характеристик політичного самовизначення старшин щодо провідних суб'єктів політичної системи України-Гетьманщини. В орієнтаціях на інституцію гетьманства, з огляду на суспільно-політичні функції та місце у системі владної ієрархії, гетьман сприймався у рамках загального поняття „старший". Наявність гетьманської посади й посідання її певною особою сприймалася як гарантія суспільно-політичної стабільності, дієвості політичної системи, запорука територіальної недоторканості.

На фоні стосунків з сусідніми державами, їх главами, гетьман сприймався посадовцем, що стояв у одному ряду з володарями. Українська еліта сприймала гетьмана, зважаючи на виконувані ним функції, рівним ілюстрісімусам - залежним володарям. Проте, це не означало, що гетьманів повністю ідентифікували з ними. Для цього їм не вистачало походження від монаршої особи та особливого церковного обряду помазання на володарювання.

Що стосується виконання владних повноважень, то гетьман сприймався як носій виконавчої влади. Загалом роль гетьмана бачилася як служіння суспільству та засіб для принесення користі підвладним, забезпечення справедливості, гарантування їх соціального становища, матеріальних надбань.

У зовнішньополітичному аспекті діяльності гетьман сприймався гарантом виконання протекторами умов договорів щодо України, оборонцем проти зловживань з боку представників еліти країни монарха-протектора, запорукою незмінності суспільно-політичного устрою, а отже, гарантом реалізації щодо Української козацької держави і всередині неї всього комплексу її прав та вольностей.

Як центральна фігура у політичній системі Гетьманщини, як виразник загальносуспільних інтересів, гетьман потребував найвагоміших джерел легітимації своєї влади. До них належали: „Божа воля”; „військова милість” або „любов” Війська Запорозького з огляду на „значні заслуги” гетьмана; обов'язкове надання гетьманських клейнодів Генеральною радою; обов'язкове схвалення законодавчих ініціатив гетьмана або Генеральною радою, або Радою старшини; визнання, узаконення влади гетьмана монархом-протектором, а також схвалення ним дій та рішень гетьмана. З часу силового підпорядкування України-Гетьманщини Петру І, джерелом легітимації влади гетьмана став служити факт призначення гетьмана монархом.

Легітимність влади гетьмана ґрунтувалася й на таких раціонально-цільових аргументах як підкреслення гетьманами наступності своїх рішень та дій з огляду на акції попередників; узгодження своїх рішень з вимогами традицій; раціональний розрахунок; підкреслення наявності у гетьмана спеціальних знань, необхідних для вирішення державних справ; належний стан здоров'я гетьмана.

Значну увагу присвячено аналізу політико-культурного сприйняття старшинами монарха, з яким укладався договір, визначенню його місця й ролі у політичній системі Гетьманщини. Встановлено, що він сприймався монархом політично окремої Української козацької держави, включеним до політичної системи Гетьманщини, а отже й - системи прийняття політичних рішень. Відповідно до них старшини збирали всю необхідну щодо певного питання інформацію, колективно формулювали проект рішення, включаючи і його імперативну частину, та передавали на затвердження монарху. Це надавало рішенню, прийнятому в Україні, законної сили. І хоча така схема участі царя у політичній системі Гетьманщини зазнавала, особливо після поразки І.Мазепи серйозних порушень, вона жила у політичній свідомості старшинської еліти до часу скасування інституції гетьманства. Таке бачення взаємин з монархом дозволяло українцям вважати незаконними ті рішення стосовно суспільного життя й суспільно-політичних суб'єктів Гетьманщини, які визрівали у надрах московського бюрократичного апарату і з'являлися на світ без попереднього прохання з українського боку.

Орієнтації на московського монарха як на протектора-оборонця та включеного до політичної системи України-Гетьманщини легітимізатора прийнятих її політичною елітою рішень, не призвели до орієнтацій на безумовне підпорядкування його владі. Стосовно владних дій монарха в української сторони завжди існувало оцінювально-вимогливе ставлення. Зокрема, влада монарха бачилася делегованою Всевишнім на жорстких умовах морального закону, підпорядкованою Божому судові, обмеженою у власних діях самим же монархом даними обіцянками та укладеними договорами. В цілому, ставлення до монарха визначалося імперативом: політика монарха має відповідати потребам України, в іншому випадку стосовно нього та його політики може бути застосоване право заміни протектора та право на опір.

Українські старшини ніколи не погоджувалися на урядування українськими справами представників іноетнічної еліти, навіть якщо мова йшла про еліту країни монарха-протектора. Посилення тиску на старшин примусило їх дещо поступитися своїм правом на прийняття рішень на користь виключно вищих царських сановників, причетність яких до українських справ мала обов'язково узаконюватися монаршим рішенням. Проте і в таких випадках їх участь передбачалася у спільному, з найвищими репрезентантами з українського боку, прийнятті рішень щодо загальноімперських справ, але не питань поточного адміністрування у Гетьманщині. Серед орієнтацій на представників іноетнічної еліти, фіксуються: вимоги щодо їх підпорядкування в Україні внутрішнім нормам співжиття; орієнтації на приховування від них політично вагомої інформації; різко негативні емоційні орієнтації; зверхнє ставлення до їхнього культурного рівня.

Що стосується таких інституцій як Генеральна Рада й Рада старшини, то переорієнтація політичної еліти України-Гетьманщини з Генеральної ради на Раду старшини, як провідного суб'єкта прийняття політичного рішення, відбувалася внаслідок дії природно-історичної закономірності монополізування старшинською елітою влади у суспільстві. Однак, збереження Генеральної ради, хай і на рівні атрибутивному, коли до її функцій належало лише схвалення рішень уже прийнятих Радою старшини і узаконених монархом, було викликане конкуруванням елітних угруповань. Шукаючи узаконення своїм діям, вони, з метою залучення під свої знамена рядового козацтва, завжди використовували й інспірували обурення козаків спробами своїх опонентів уникнути скликання Генеральної ради. Зрештою, роль Генеральної ради у політико-культурному комплексі старшини звелася до бачення її як урочистої церемонії для створення серед підвладних станів ілюзії збереження їхніх колишніх прав і вольностей.